Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цього року ім’я Марини Вроди з’явилося на головних шпальтах сотень українських та світових ЗМІ. Її фільм «Степне» отримав нагороду за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Це друга така престижна відзнака творчості Марини Вроди — 12 років тому, у 2011-му, вона здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі за фільм «Крос».
Марині 41 рік. Вона народилася та виросла у Києві. Її дитинство припало на останні роки існування Радянського Союзу та перші роки незалежної України, а становлення як професіонала — на революцію та війну.
Про зламаних радянською системою людей, про свою відмову працювати у Росії, про свою протестність та життя за кордоном — про все це Марина Врода розповіла Sestry.
Зламані пострадянські люди очима режисерки
Фільм Марини Вроди «Степне» розповідає історію літнього чоловіка, який на кілька днів приїжджає в українське село Степне на Сумщині до своє мами, яка при смерті. Це історія творчої людини, яка має талант до малювання, але не змогла його реалізувати. Герой фільму — нічим непримітна людина, буття якої сформоване радянською та пострадянською системами, де потрібно бути «як всі». Але ця подорож змушує чоловіка озирнутися і побачити своє життя з іншого боку. Стрічка «Степне» — про сенс буття та призначення людини, розповідає режисерка:
— Я хотіла про це так елегійно розказати, начебто це взагалі документалка. Наші батьки — пострадянські, серед них дуже багато поламаних. Їм не дали зробити кар'єру. Конкретно мій персонаж — художник Анатолій, який, власне, ніколи художником не був. Але він має певний зв'язок із мистецтвом, тож я не можу назвати його нещасливою людиною.
Крім тем творчої реалізації та взаємодії поколінь, режисерка демонструє вади суспільного устрою. «Степне» це також споглядання за трансформацією українського суспільства із пострадянського в європейське. Режисерка розмірковує у своїй кінооповіді про майбутнє та минуле не лише конкретної людини, а й нашої країни в цілому .
— Цей фільм про спадок — і в прямому, і переносному сенсі. Про людський спадок — що я як людина залишаю? Про культурний спадок. Про спадок країни — яке суспільство ми будуємо?
Врода вважає, що позбутися радянської спадщини допоможе вивчення власної історії:
— Мають бути відкриті усі архіви, ми маємо знати, що з нами було за часів радянської влади, тому що ми дуже пов’язані з цим.
Народжена із протестом у серці
Бажання виходити за рамки та не плисти за течією — це своєрідний стиль життя режисерки. Бунтувала з самого дитинства, яке припало на кінець 80-х і початку 90-х років. Тоді усе творче і незвичне призводило до соціального відторгнення:
— У київській школі у 90-х роках не дозволяли ходити з розпущеним волоссям. Я мала ходити завжди з косичками. У мене тоді був протест — я ходила в гетрах та намальованими коричневими губами. Треба було миритися з цією системою. Її не можна було побороти. Підлаштовуватися не хотілося. І доводилося жити. Я це порівнюю з тим, як людина ходить у тісному взутті, — пальці згинаються, боляче, але якось ходиш.
Марина мріяла про кіно, але пішла на юридичний факультет. Батьки режисерки вважали кіно чимось недосяжним:
— Люди, які виросли в радянській системі, не вміють тебе підтримати. Тому все було дуже скептично. Сусідка тоді ще говорила: «Твій тато ж не Міхалков (відомий радянський і російський режисер. — Ред.), куди тобі, ми ж злидні». І ось ця звичка бідувати — це реально звичка. Мріяти про мистецтво і ним займатися це — розкіш… Тому кіно виникло вже як відповідь. Мене могли взяти на акторський факультет, але мені не сподобалося. Я не готова була присвятити цьому життя. І не готова була підкоритись режисеру, який мені не сподобається, — не такий у мене характер. Зараз я вже розумію, що в режисурі те саме, — скрізь суцільні компроміси.
«Боже, за що їй дали нагороду?»
Про Марину Вроду заговорили у 2011 році, коли вона перемогла на Каннському кінофестивалі. Її стрічка «Крос» отримала «Золоту пальмову гілку». Це був перший серйозний проєкт після випуску з університету імені Карпенка-Карого, реалізований на голому ентузіазмі без будь-якої державної підтримки. Цей короткометражний фільм, як і «Степне», — про сенс життя та трансформацію пострадянського суспільства. На перший погляд на екрані 15 хвилин уроку фізкультури, але це лише форма, а не зміст.
— Фільм метафорично ставить питання, куди ми біжимо з цього пострадянського минулого, — зазначає Марина. — Поки усі біжать, бо так роблять усі, лише одна людина зупиняється, щоб подумати: «А куди ми біжимо?».
Режисерка називає це кіно викликом та авантюрою:
— Коли мені було 28-29 років, мені хотілося щось довести цим фільмом. Я думала, що зніму його за три з половиною тисячі євро і всім покажу. Насправді можливості і гроші тоді були, вони просто не були мені доступні. Я і під час студентства знімала за свій рахунок, бюджетні гроші розкрадалися скрізь на всіх рівнях. Мене дратувала ця суцільна пасивність — ніхто нічого не хотів змінювати. Я подумала, може в мене і не вийде змінити систему, але я зроблю такий артхаусний фільм, а потім піду у комерцію. Заробляти гроші, а не залишатися артхаусним митцем.
Однак несподіваний успіх короткометражного фільму не дав втілитися планам режисерки. «Золота пальмова гілка» принесла не лише міжнародне визнання, а й шалений потік критики вдома:
— Я хотіла знімати якісний продукт, якісь пристойні серіали, хотіла заробляти хороші гроші почуватися впевнено в професії, а тут ця перемога на Каннському фестивалі. З одного боку, в нашому суспільстві було море критики, адже деякі колеги, вважали, що фільм не заслуговував на нагороду: «Боже, за що їй дали нагороду?». А коли я хотіла влаштуватись на роботу, мені відповідали: «Тобі треба тепер знімати авторське кіно». Я казала, що окей, а ви дасте мені на це гроші? Половину обіцяли, а іншу пропонували шукати в Європі. Пояснювали це тим, що у мене складний характер, що я дуже складна, а це все ризики.
Вибір бути собою
У 2014 році Марина Врода поїхала до Німеччини. Там отримала грант на навчання, а також часткове фінансування фільму «Степне». Зйомки розпочинаються аж у 2017 — з перервами та змінами команди — і тривають кілька років. Зізнається, це був складний період в її житті. Зокрема, через шалену критику:
— Кажуть, це ти зробила такий вибір — поїхала за кордон. А який у мене був вибір? Дуже складний вибір — або зникнути, або спитися в якийсь момент. Це був дуже хороший варіант від того приниження, коли стаєш відомою, але без грошей і роботи. І тобі ніхто нічого не пропонує.
На той період припадає й її остання поїздка до Росії. Це був 2015 рік. Тоді Врода відмовилась від нагороди на фестивалі «Кіношок» — протестуючи проти незаконного засудження українського режисера Олега Сенцова. На церемонію закриття вона принесла плакат на підтримку колеги, але його відібрали охоронці:
— Я поїхала тоді до Росії, бо думала про певну якусь солідарність з моїми колегами там. Тоді я ще вірила, що вона можлива.
Мені здавалося, що мої колеги щось не розуміють. Потім до мене дійшло, що все вони розуміють. Тоді ж мені здавалося, зараз це звучить дуже наївно, що я своїм жестом можу підбурити російських колег протестувати.
Режисерка згадує, як свого часу Росія переманювала до себе талановитих українців із різних сфер — і її теж. Однак Марина Врода бачила своє призначення іншим:
— Мені пропонували знімати фільм в Росії 12 років тому. Я могла би бути там, але я б стала вже російським режисером. Але в мене була ідея, що Україна — це Європа. Я є частиною цього і будую це своїми руками.
Фільм, який не давав опустити руки
Поствиробництво стрічки «Степне» припадає вже на повномасштабне вторгнення Росії. І як у 2014 році, Марині Вроді знову довелось залишати рідну країну.
— Коли я поїхала вперше, у 2014 році, в кишені було 500 євро і нічого більше. Це безумство, я нікому не раджу так робити. Вдруге я не хотіла нікуди їхати, але я чула ці вибухи у Києві, бачила, як моя собака просто не вилазить з-під ліжка, у мами діабет — і я думала, що зараз закриються аптеки.
Тато режисерки не піддавався вмовляннями виїхати з Києва. Казав, що через кілька днів усе закінчиться.
— Мені було дуже неприємно і боляче залишати батька. Найстрашніше було думати, що я його не побачу, що щось трапиться. І було відчуття, що я його кинула. Було страшне відчуття провини, — ділиться режисерка.
Єдине, що не дало опустити руки, — фільм, який потрібно закінчити:
— Я казала собі, подумай про команду, треба закривати борги, треба закінчити стрічку. Це певною мірою рятувало.
Марина Врода не лише зняла стрічку «Степне», але й освоїла фах кінопродюсерки. Зрештою, вихід фільму підтримали чотири країни — Україна, Німеччина, Польща та Словаччина.
Бути частиною трансформації суспільства
Сьогодні Марина Врода має багато планів. Життя за кордоном, міжнародні зв’язки, знання мов та продюсерський досвід – те, що допоможе розвивати українське кіно, впевнена режисерка:
Я можу поєднувати людей, продюсувати, можу підтримати ініціативи нашої держави.
Власний життя за кордоном, досвід українських жінок, які були вимушені через війну виїхати за кордон, залишити країну, взяти на себе відповідальність за дітей, батьків, вчитися жити по-новому ляже в основу майбутнього проєкту режисерки:
— Є ідея. Робоча назва зараз звучить так: «Можна я в тебе переночую?». Це проєкт про цей досвід наших жінок і європейців, які нас всіх зустріли. Я не можу поки багато розповідати про цей фільм. Лише кілька деталей: це історія жінки, яка одного дня йде з дому з однією валізкою, а повертається туди вже через багато років. Ця стрічка про втрату дому і повернення назад, про боротьбу покоління, яке вийшло на Майдан у 2014 році і пішло на війну.
Марині Вроді важливо бути частиною трансформації нашого суспільства із пострадянського в європейське. Вона наголошує, що сьогодні закладаються ті стовпчики, на яких буде триматися «місток» нашого європейського майбутнього — і важливо встигнути закласти їх міцно та правильно. Із тими європейськими цінностями свободи особистості, поваги до творчості та різноманітності та збереження культурного різноманіття.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
