Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі хіти жовтня

KAZKA, STASYA, Cheev, SHUMEI, Osty, Клавдія Петрівна, Геля Зозуля, Роксолана, Юлія Юріна, «Жадан і собаки» — їхні пісні полонили серця слухачів

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Я знайомитиму вас із тим новим, що з'являється в українському медіапросторі. Із артистами, що  вже збирають великі зали, хоча почали свої кар’єри зовсім нещодавно. Пропонуватиму слухати те, що подобається мені. Можливо, якісь із цих пісень поповнять ваші плейлисти, стануть саундтреками особистісних переживань. У будь-якому разі ви точно дізнаєтесь для себе нові імена і не пропустите прем’єри музикантів, яких любите і знаєте давно. 

№1. KAZKA. «Солодкі»

Починаємо з гарячої прем’єри — треку «Солодкі» від гурту KAZKA.  Композиція стала своєрідним маніфестом солістки бенду Олександри Заріцької на тему  безумовної любові до себе. Мабуть, зовсім не випадково збіглося, що разом із виходом цієї композиції Саша зізналась в інтерв’ю відомому глянцю Vogue, що у підлітковому віці мала певні проблеми зі сприйняттям себе та розлад харчової поведінки. За словами вокалістки, вона була «кругленькою» з самого дитинства, хоча й дуже енергійною дитиною: 

— Свого часу пробувала всі дієти, зокрема й голодування. Багато підлітків були під впливом цих «трендів» і не усвідомлювали, що це вбивство для організму. Їм просто хотілося бути, як усі. Я починала всі ці дієти, не їла декілька днів, а потім, за класикою, були зриви, психи, сльози — і так це все перетворилося на звичку. 

Власне, новий трек — про повне прийняття себе, любов до себе і вміння бачити красу у всьому. У роботі над піснею брав участь Дем’єн Ескобар — американський скрипаль-віртуоз, світова зірка, володар двох премій «Еммі». Музикант активно підтримує Україну від початку повномасштабної війни, тому залюбки погодився на колаборацію із KAZKA. Він створив для українського гурту струнну партію.

№2. STASYA. «Босі» 

Неординарну співачку на ім’я STASYA ви могли бачити у цьогорічному «Голосі країни» — вона дійшла до фіналу. Торік Анастасія Чабан (так звати артистку у реальному житті) гучно заявила про себе піснею «Світ Ловив», за мотивами вислову Григорія Сковороди, яка одразу привернула до себе увагу. STASYA родом із Новодністровська, що на Буковині. Фольклорист за фахом, дівчина багато часу проводила в етнографічних експедиціях, досліджувала сучасний стан збереження фольклорних традицій та пісенної творчості, працювала і працює над їхніми розшифровками. 

— Люблю цю справу, адже таким чином можу донести те, якою багатогранною, цікавою, співочою та талановитою була і залишається наша країна. А чому почала зі Сковороди? Бо Григорій Савич надихав і надихає. Його філософія, життєве кредо і висновок, — наголошує співачка.

№3. Cheev. «Де любов живе»

Музикант Cheev (Владислав Чижиков у реальному житті)  представив ліричний трек «Де моя любов живе» та кліп до нього, в якому провів «експеримент» зі штучним інтелектом. Відео на пісню «Де моя любов живе» змушує замислитися над тим, чи здатні сучасні технології вгамувати біль від трагічної втрати. У сьогоденні, коли штучний інтелект стає частиною нашого буденного життя, постає питання, чи зможе він підкорити справжні почуття і навіть зробити людину щасливою? Це і стало основою нового відео Cheevа. Історія розгортається в майбутньому. Героїня втрачає чоловіка, але за допомогою прогресивних технологій віртуально може оживити коханого і жити з ним у симуляції. Але на практиці ідея не приносить омріяного результату, адже штучний інтелект не може замінити справжні почуття, а головне підтримувати живе кохання. 

— Ця пісня про кохання на відстані. У тексті одночасно присутній песимізм — наш серіал чекають нові сезони, але в тонах “нуар — і надія пережити цю відстань так, щоб потім легко стерти її з пам'яті, ніби нічого й не було. Я хотів написати пісню, як буде поза часом і простором.

№4. SHUMEI. «Волосся»

Нова композиція музиканта нестандартно і тонко розповідає про кохання, що  робить її особливо хвилюючою:

— Ця пісня є особливою, оскільки розкриває кохання з іншого боку, з трепетного. 

Новий трек співак записав одразу після повернення з благодійного туру Америкою, де зібрав суттєву суму на потреби ЗСУ. Пісня «Волосся» стала синглом нового альбому «Комета». Пісня справді зворушує. Орекестровка, інструменти, рояль, ритм. Це все дуже відрізняється від стандартного рецепту створення хіта, що робить багато пісень однаковими. А чого вартий перехід у мажор всередині композиції. У цей момент мені захотілось посміхатись, сподіваюсь, посміхнетесь і ви.

№5. Геля Зозуля. «Наробила лиха»

Геля Зозуля стала однією з інтернет-сенсацій, до якої успіх прийшов майже одразу з релізом треку «КоляГаля» у вересні 2022-го року. Самоіронічний образ та веселе сприйняття світу, розуміння того, чим живе і дихає, над чим сміється та плаче український народ, допомогло співачці прокачати свої соцмережі та знайти палких шанувальників її творчості. Трек став затребуваним ще до офіційного релізу. Фрагменти з нього облетіли весь Тік Ток, були завантажені на YouTube — фани дуже чекали, коли вийде повна версія пісні. «Наробила лиха» — це спокусливий трек про природу жіночого кохання, який відгукнеться в серці кожної дівчини, незалежно від віку. А чоловікам, можливо, трохи привідкриє таємницю того, як же влаштоване жіноче серце і як насправді може себе почувати закохана по вуха дівчина.

№6. Osty. «Знайти»

Osty з’явився на українському музичному небосхилі наприкінці весни, втім його композиції звучать практично скрізь. Артист має впізнаваний голос. Він каже, що відтворює гуцульську манеру співу. У дитинстві йому співали і мама, і дідусь. І в цьому він відчував магію. 

«Знайти» — це перша пісня з трилогії «Знайти. Перед очима. Океан». Ця композиція про героя, що біжить за своїм омріяним коханням. Він потрапляє у дивні світи, де все здається нереальним та видуманим, а, можливо, сном. Герой проходить шлях до самого себе через біль, руйнування та відновлення. Кліп на пісню створили відповідно до темпоритмів роботи головного мозку, де кожна частинка відповідає за коливання частот в момент сну та життя людини.

№7. Клавдія Петрівна. «Імператори»

Поряд з Іменем Osty часто згадується і жіноче ім’я. Напевно, ви чули трек «Я щаслива». Фразу із пісні «лікарі кажуть, що це — депресія, мама каже, що я лінива» процитувала навіть Олена Зеленська на Третьому cаміті перших леді. Ця пісня залетіла в музичний простір із Тік Току. 

Клавдія Петрівна — це творчий псевдонім артистки, яка надихнулася героїнею книжки «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Після того, як пісні Клавдії завірусилися у Тік Тоці, слухачі дискутували на тему, скільки ж їй років, й припускали, що тексти можуть бути згенеровані ШІ. Клавдія Петрівна співпрацює із лейблом Nebo Music, який займається також і Osty. 

Офіційні сторінки Клавдії є у Тік Тоці, телеграмі, а відтепер й в інстаграмі. До речі, в інстаграмі фото виконавиці не публікуватимуть, щоб залишити образ артистки загадковим.

№ 8. ROXOLANA. «Не стій»

«Не стій» — це пісня «Заручена», яку колись співала Руся, фактично перша україномовна поп-співачка, яка на початку 90-х збирала стадіони.

«Не стій під вікном, не дивись засмучено, не стій під вікном я вже заручена», — в інтерпретації Роксолани ця пісня звучить майже невпізнавано. 1989-го року композицію створили Анатолій Матвійчук (текст) та Костянтин Осауленко (музика). Трек «Не стій під вікном» увійшов до дебютного альбому Русі «Ворожка», який став першим україномовним поп-альбомом сучасної України. 

Версію Роксолани миттєво рознесли тік-токери — і хіт 90-х вже став трендом. 

— З цих пісень почалась історія сучасної української популярної музики. Руся, Ірина Білик, Сестричка Віка — всі ці артистки на початку 90-х створювали дуже різну і дуже класну музику. Вони ніби збудували фундамент, на якому зараз можемо творити ми, – говорить ROXOLANA. – Мені хочеться, щоб мої однолітки, які приходять до мене на виступи, також пам’ятали, якою крутою українська музика була 30 років тому. Я хочу, щоб молодь знала, що в 90-х наша музика була україномовною і дуже прогресивною.

№9. Юля Юріна. «Хто ти такий?» 

Юлія Юріна — українська співачка, виконавиця народної і сучасної музики, екс-учасниця гурту YUKO. Повномасштабна війна дуже змінила артистку. Зараз вона сама каже, що Юлія Юріна складається зі злості, образ, натхнення, яскравих подій, які можуть бути добрими, а можуть бути й злими. Нещодавно повернулася з Посад-Покровського —  села на Херсонщині, яке розташоване в зоні бойових дій. 

— Коли тільки туди вирушили, то раділи, що їдемо на звільнену від російських військ територію, але коли приїхали й побачили, що з цим місцем зробив ворог, весь день плакала, — згадує Юлія.

Місцеві мешканці ховались в Будинку культури:

— Це було дуже показово, культура може рятувати життя. Все село ховалося від окупантів у підвалі Будинку культури, а вони його обстрілювали. Нас затягують в якісь побутові справи, ми забуваємо, що паралельно із ними тривають жорстокі бої за нашу свободу, за те, щоб ми просто існували як нація.

№ 10. «Жадан і собаки». «Рогань»

І з вибуховою експресією підхоплює наш парад прем’єр «Жадан і Собаки» із піснею «Рогань». Рогань — так називається одне із передмість Харкова. Режисером кліпу став Антоніо Лукіч, який прославився фільмом «Мої Думки тихі» та нашумілим «Люксембург, Люксембург». 

— Це найкращий наш кліп, кажу з повагою до всіх режисерів, з якими ми працювали. «Рогань» — особлива робота, — наголошує Жадан.  

Для Антоніо Лукіча це був перший досвід у зніманні кліпу. За його словами, відеоробота вийшла абсолютно «кіношною», адже над нею працювала команда, з якою режисер знімав картину «Люксембург, Люксембург».

— Для мене це було знімання кіно, наче працювали над коротким метром. Я б з радістю подивився тепер повнометражний фільм, — прокоментував режисер Антоніо Лукіч.

Зі слів Сергія Жадана, пісня «Рогань» про дитячі стосунки, дружбу та проблеми, іноді зовсім не підліткові. Антоніо Лукіч його доповнив: «У відеороботі маленькі люди перемагають велике зло».

— Рогань був захоплений росіянами. І саме звідти почалось звільнення Харківщини рік тому. У Рогані загинув хороший друг… А ще це східна брама міста, яка виходить на Донбас. Ну, і плюс, Рогань добре римується, — розповідає про пісню Жадан.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress