ТОП-10 художніх книг, виданих після 24 лютого 2022 року

Від Варшави — до Харкова

«Дві сестри» — перша ігрова кінострічка, яку зняли в Україні після 24 лютого 2022. Ініціатором створення став Лукаш Карвовський. На Каннському фестивалі у травні 2022 року він звернувся до представників української кінокомпанії Film.ua з пропозицією зняти кіно за власним сценарієм в Україні. Реакція була швидкою, і вже в серпні стартували зйомки.

Ідея польского режисера доволі смілива, бо він задумав зняти роуд-муві (фільм-подорож), події якого відбуваються на території воюючої країни.

Але доля Лукашу всміхнулася, бо ризиковий польський митець якось відразу знайшов собі не менш сміливих однодумців в Україні, які вирішили, що це крута ідея — розповісти світу не про українців в Польщі, а навпаки —  про поляків в Україні

За сюжетом, дві зведені сестри — польскі дівчини Малгожата й Жасміна — отримують звістку, що десь в прифронтовій зоні на Харківщині їхній батько, який волонтерив на лінії зіткнення, отримав поранення й опинився в шпиталі. І ось дівчата стрибають в автівку і, минаючи кордон, несуться в охоплену війною Україну, щоб тата відшукати.

Сестрам, які до початку цієї авантюрної подорожі майже не спілкувалися, випало разом проїхати Україну із заходу на схід, побачити на власні очі жахи війни й навіть більше — фізично зіштовхнутися з російським злом. Разом з тим дівчата знайомляться з різними українцями, які своїм гумором, добротою і відвагою дивують героїнь протягом усієї небезпечної мандрівки. 

Ця непроста дорога веде, по суті, в пекло, але разом з тим змушує сестер переоцінити власне життя. А от чи судилося Малгожаті й Жасміні врятуватися самим і врятувати батька, глядачі дізнаються тільки наприкінці стрічки. 

Фільм виносять на своїх плечах переважно дві польські актриси — Кароліна Ржепа (Жасміна) та Діана Замойська (Малгожата), яким вдалося створити потужні жіночі образи. Їхніми очима режисер досліджує і показує реальну Україну й українців в момент їхнього перебування в свіжому гострому шоковому стані від війни.

За словами знімальної групи, місцеві жителі охоче погоджувались зніматися в масовці, що додало фільму реалістичності. Червоною ниткою крізь фільм проходить тема вдячності українців полякам за поміч на початку війни. Так, перша ж наша бабуся, яка торгує при дорозі сливами зі свого саду, віддає їх сестрам задарма, примовляючи: «Поляки нам допомагають, то і ми їм допоможемо, чим зможемо». 

Одна з глядачок фільму зізналась Sestry: «Не дивлячись на те, що з того часу низка обставин місцями похитнула нашу дружбу, варто нагадувати людям, як було. Треба робити все, аби ланцюжок взаємодопомоги тягнувся далі».

У липні 2022 року команда польських кінематографістів прибула до Києва, провела кастинг українських акторів і в серпні почала зйомки, які географічно охопили Київ і деокуповані міста Київщини та Чернігівщини, зокрема Бучу й Ірпінь.  

У певному сенсі «Дві сестри» — документальний фільм, адже операторська камера весь час фокусується на розкурочених війною місцях: розбомблених будинках, підірваних мостах, замінованих лісах і полях. 

«Ми зняли все, що було можливо в тих умовах, зокрема Чернігів, хоча організувати зйомки в цьому місті було непросто, — розповідає кастинг-директор проєкту Вʼячеслав Бабенков. — Лукаш ще дуже хотів поїхати знімати в Харків. Але це був серпень 2022 року, русню тільки-но вигнали з Харківської області. Це було ну дуже небезпечно, тож, на щастя, режисера вдалося відмовити».

Одна з глядачок після перегляду «Двох сестер» розповіла Sestry, що боялась дивитися фільм, бо розуміла, що «це історія про нас всіх». «Особливо мені защемило, коли я побачила розбомблений чернігівський міст, — зізналась вона. — Я сама з Чернігова, і відразу стала згадувати перші дні війни, те, як важко я вивозила з міста маму. ‍

А потім я зрозуміла, що це кіно важливе, бо минуть роки, і ми будемо дивитись його як історію нашої війни

Від депресії до імпровізації

Що у фільмі «Дві сестри» підкуповує, так це актори і їхня відчутна крізь екран спрага до гри.

Як пояснив 28-річний заслужений артист України Олександр Рудинський, «ми тоді всі були голодні до роботи». Адже на початку повномасштабної війни в багатьох акторів взагалі не було роботи, частина акторів таксувала, ще частина лежала в депресії. І раптом — повнометражний фільм, де режисер дозволяє перед камерою імпровізацію, бо сценарій виглядав як описи сцен, без прописаних діалогів. Зрештою актори імпровізували, і в процесі зйомок сценарій кілька разів змінювався.

«Ми тоді запросили на кастинг всіх акторів, які у 2022 році були в Києві, — згадує кастинг-директор проєкту. — Тоді нічого не знімалось, і коли акторам розповіли про зйомки фільму, вони радо зголосились на проби». Завдяки цьому у фільмі такий зірковий каст: у кадрі — Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Олена Курта, Сергiй Деревянко, Михайло Жонін. І кожен розповідає на екрані свою історію війни. 

Завжди елегантну Ірму Вітовську в цьому фільмі не впізнати. Тут вона сільська тітка у квітчастому халаті — господарка хати десь на лінії зіткнення, яка робить спробу вести діалог з окупантами, коли ті незванно завітали до неї у двір. А також як може допомагає польским дівчатам.

У актора Олександра Рудинського, відомого ролями у стрічці Олега Сенцова «Носоріг», серіалі від Netflix «Декамерон», серіалі «Агентство» Джорджа Клуні, а також короткометражці «Камінь, ножиці, папір», яка виграла BAFTA 2025, у «Двох сестрах» взагалі майже бенефіс. Він грає сільського хлопця Сашка — веселого, вічно пʼяного, якого глядачі відразу охрестили «сонячним довбо**бом». «Таких персонажів я бачив дуже багато з дитинства в рідному Миколаєві, — поділився із Sestry актор. — Радий, що мій персонаж викликає таку живу емоцію в залі. Думаю, це кіно не було б таким цікавим, якби в найстрашніших речах не залишилось місця елементу гумору».

Це підтверджують і глядачі. «Ми сміялися крізь сльози, — каже глядачка на виході з кінозали. — І це класна думка, що після прильотів і всіх жахів війни українці здатні зберігати в собі іронію та гумор. Звідки воно в українцях, не знаю, але це диво. І дуже вдало, що кінцівка драматична, бо мені здається неправильним робити виключно щасливий кінець у такій непростій історії. Та й взагалі зараз ніхто не може бути впевненим у щасливому кінці». 

«Неймовірна. В Україні немає крутішої», — кажуть про українську мисткиню Жанну Кадирову, яка є однією з найвідоміших у світі.

Нещодавно Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію, яку 20 років поспіль жінкам-художницям взагалі не вручали. А ще французи відзначили роботу Жанни премією Her Art Award.

Сьогодні Жанна Кадирова залишається в Україні, щоб документувати війну, осмислювати її в своїй творчості. «Моє завдання — поширювати правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, використовуючи мистецтво як форму спротиву», — говорить мисткиня.

«Жінок починають бачити»

‍Оксана Гончарук: Жанна, в березні ви отримали Шевченківську премію. Протягом 20 років в розділі візуального мистецтва жінкам її не вручали. Чому жінки так рідко отримують подібне визнання?

‍Жанна Кадирова: На цю премію мене номінував PinchukArtCentre за «Траєкторії польоту», які я зробила минулоріч (виставка відкрилась 30 червня 2024 р. і тривала до 7 січня 2025 р.— Авт.). Це була перша моя персоналка за вісім чи більше років, давно я в Києві не робила великих виставок.

Щодо жіночого питання, то насправді зміни є, жінок починають бачити, фемінітиви починають застосовувати. Ну і самі жінки змінюються, стають сильнішими. Я от щойно отримала жіночу премію в Парижі, тож думаю, ситуація відносно жінок в мистецтві таки змінюється.

‍— Розкажіть про паризьку премію: в чому її цінність і ідея? Чула, що головна мета премії — підтримувати мисткинь зі сміливими та проривними роботами. Ну власне, таких, як ви.

— Премію Her Art Award започаткувало паризьке видання Marie Claire разом з арт-ярмаркою Art Paris, і їхня колаборація дійсно націлена підтримати жіноче мистецтво. На цю премію було номіновано 12 художниць з різних країн, але зрештою перемогу віддали мені. Я цьому дуже рада, тому що крім відзнаки за мої художні роботи, це жест підтримки України і привернення уваги до української культури. 

‍— Премію ви отримали за серію «Біженці» (Refugees), до того ж біженці у вас — це квіти в горщиках, які теж стали жертвами війни.

— «Біженці» — фотопроєкт у супроводі реальних рослин, які я врятувала на деокупованих і прифронтових територіях. Я потрапляла в різні зруйновані будівлі соціальної інфраструктури — школи, університети, бібліотеки, медичні центри — і знаходила там кімнатні рослини, такі собі сліди життя серед зруйнованих будівель. Більшість з них була понівечена вибухами, деякі лежали без горщиків поламані й висохлі. І я документувала на камеру ці згорілі та розвалені інтер'єри, а рослини забирала до себе, саджала в горщики й повертала до життя. Зрештою у мене зібралось понад 50 таких рослин з різних регіонів — Київщини й Харківщини, Донецької області й Херсону. А далі я почала возити їх по виставкам, де показувала документацію, тобто фотоскладову проєкту, а поруч виставляла ці рослини. По деяких прикметах можна впізнати, що це та сама рослина: зараз ти її бачиш, наприклад, в Німеччині, а сфотографована вона була в інтер'єрі згорілої школи в Київській області. Ці рослини, як українські біженці, подорожують світом і діляться своїм досвідом. Зараз «біженці» повернулись до мене в Київ, але проєкт буде завершено, коли я зможу повернути їх у рідні місця.

‍— Дай Бог, щоб так і сталося. А де ви зустріли свій перший горщик з квітами?

— Це сталося, коли ми були на деокупованій Харківщині в кінці 2022 року. З моменту деокупації минуло якихось два тижні. І в селі Курилівка Куп'янського району я побачила квіти в горщиках, які лежали на підлозі в одній з будівель. Я все сфотографувала і забрала додому штук двадцять рослин — власне, всі, що там були. А далі я стала розвивати цей проєкт і доповнювати його. У мене навіть з розбомбленого «Охматдита» є дві квітки (дитяча лікарня в Києві постраждала від російського ракетного обстрілу 8 липня 2024 року. — Авт.).

‍— Оці ваші мандрівки прифронтовими територіями, туди ж не просто дістатись, потрібно мати спеціальні дозволи.

—  Ви, мабуть, знаєте, що в мене є проєкт «Паляниця», і він приносить кошти, які я направляю на допомогу військовим. Тож у мене є певні можливості. Ми туди завозили автівки для вояків, або я заїжджала з волонтерами, з якими співпрацю, це здебільшого фонд «Лівий берег». Завдяки цим контактам я побувала і «на нулі», і в прифронтових зонах, — тобто там, куди зазвичай не пускають.

‍— Як художнику це вам, безперечно, дає чимало ідей, але наскільки це страшно для вас як для жінки?

— Коли вирішуєш, що їдеш, про страшно чи не страшно вже не йдеться. Ти доросла людина і розумієш ризики, але ти вирішуєш, що тобі це потрібно. Ну і я їду з людьми, які орієнтуються в ситуації, їм можна довіряти. Зрозуміло, що статись може що завгодно, але в Києві теж ризиковано.

Ну і так, я не з боязких

‍— Крім участі в Art Paris, ви також відкрили в Парижі виставку, темою якої також є  війна в Україні. Серед іншого там представлена серія «Ресурс» — дрова, в яких замість кори — камуфляжна тканина, з якої шиють військовим форму. Таким чином природа перетворюється на поле бою. Як реагують на цей твір європейці?

— Так, у Парижі відкрилась моя персональна виставка «Стратегічні локації» у Galleria Continua. З цією галереею я співпрацюю вже 12 років — вона італійського походження, але в центрі французької столиці знаходиться одна з її філій. Ця виставка триватиме до 28 травня, тож запрошую. У пресі були гарні відгуки, люди на неї реагують по-різному, але головне, що вона піднімає питання теперішньої ситуації в Україні.

‍— У вашій творчості присутня тема екоциду — судячи з цього, доля природи, яка потерпає від війни, вас серйозно турбує.

— Зараз в Запоріжжі я працюю над проєктом про Каховське водосховище й підірвану дамбу. На місці водосховища, на двох тисячах квадратних кілометрів, зараз виріс величезний молодий ліс. Проєкт буде презентовано в Гельсінкі в кінці серпня, і він — конкретно про насилля над природою, але не тільки про проблеми сьогодення і про підрив Каховської дамби, а також про помилки минулого. Побудова цієї дамби, до речі, теж була насиллям — і не тільки над природою, а також над нашою історією, тому що там дуже багато історичних пам'яток пішло під воду.

‍— Те, що колишнє дно водосховища поросло лісом, краще, ніж цей простір перетворився б на пустелю. А такі побоювання спочатку були.

— Цей ліс вимахав вже десь у 4,5 метри заввишки. Але що цікаво, ми на дні водосховища знаходили дубові пні величезного розміру, які 70 років простояли під водою, а до того, мабуть, росли кілька сотен років. Можна лише уявити, якою цікавою була природа тих плавнів, до того як зникла під водою.

1 грам кам'яного хліба за 1 євро

‍— На початку війни ви знайшли прихисток у селі на Закарпатті, недалеко від угорського кордону. Чому там, а не за кордоном?

— Поїхали, куди очі бачили. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми понад тиждень були в Києві, а далі разом із сестрою вирішили, що треба виїжджати й вивозити маму. Тож сіли в дві машини і повільно виїхали об'їздними шляхами. А далі вже сестра з мамою поїхали в Німеччину, а ми з Денисом (Денис Рубан, партнер мисткині, — Авт.) залишились на Закарпатті, де відчували себе відносно захищеними, бо там не було стратегічних обʼєктів, які могли б стати ціллю окупантів.

Ми тоді багато гуляли околицями і в якийсь момент стали уважно придивлятись до каміння, обточеного водою гірської річки. За формою воно нагадало мені традиційний український хліб. Тож ми те каміння позбирали, а далі вже мотоблоком витягували на гору й робили спроби нарізати його, як хліб, звичайною болгаркою. Так природне каміння перетворилося на артоб’єкт. А далі ця ідея переросла в гуманітарний проєкт «Паляниця» (Palianytsia).

‍— Круто, що ви назвали проєкт словом, яке росіяни не здатні вимовити. Я так розумію, ідея з камʼяним хлібом стала першою вашою спробою творчо переосмислити війну?

— 26 березня 2022 року в селі Березово, в хаті, де ми жили, я зробила першу виставку «Паляниці». Так розпочалася її історія. Ми презентували для місцевих жителів експозицію сучасного мистецтва. Цим я певною мірою подякувала людям за те, що вони дали нам прихисток. І після того фотографії потрапили в інтернет, «Паляницю» стали запрошувати на виставки, зʼявились запити купити… і пішло-поїхало.

Історія про те, як ми жили в Березово, як річкове каміння перетворилось на мистецтво і як ми це мистецтво презентували в сільській хаті перед тим, як відправити до Венеції на бієнале, існує у вигляді 20-хвилинного фільму. Його зняв Іван Сауткін, і зараз цей фільм є у вільному доступі на YouTube. Він дає гарне пояснення того, як я на той момент знайшла власне місце в контексті великої війни. Цей фільм був показаний у Венеції на додаток до кам’яних «паляниць», а далі демонструвався на всіх експозиціях проєкту в усьому світі.

‍— Хто купує ваші паляниці?

— Як мистецькі інституції, так і приватні колекціонери або люди, які хочуть допомогти Україні. Адже це все ж таки не зовсім мистецький проєкт, він гуманітарний. І я насамперед підкреслюю, що всі гроші за паляниці підуть на допомогу нашим військовим, зокрема українським художникам на фронті. І люди, коли купують цей об'єкт, розуміють, що цим допомагають.

‍— В експозиціях яких світових музеїв зараз можна побачити скульптури з проєкту «Паляниця»?

— В 11 публічних колекціях. Зараз стіл з паляницями виставлено в музеї Альбертінум в Дрездені, а також в Museo d'arte contemporanea del castello di Rivoli в Італії.

‍— Ви свої хлібинки продаєте на вагу… 

— Так, 1 грам — 1 євро. Де б я не була, і в Києві теж.

‍— І на яку суму вже продано камʼяного хліба?

— Наприкінці 2024 року було 420 тисяч євро. З тих пір ми ще не підсумовували.  

«Перед танком з картиною не постоїш»

‍— У релізі PinchukArtCentre до вашої виставки я знайшла фразу: «Жанна в дні повномасштабного вторгнення усвідомила, що тепер не вбачає жодної цінності в мистецтві». Чи це правда? І як ви вийшли з цього стану?

— Правда. ‍

Я була шокована і вважала, що зробила помилку у виборі професії, бо під час війни це зовсім не потрібна річ

Але потім, коли ми створили проєкт «Паляниця», який почав допомагати людям, — а зараз він нараховує вже 67 виставок по світу, — я змінила свою думку, тобто переоцінила можливості мистецтва. 

‍— Але чому ви вважали, що ваша професія непотрібна?

— Бо перед танком з картиною не постоїш. Я була в шоковому стані. Але тільки ми трохи сховалися, тільки я усвідомила, що моя родина в безпеці, тоді вже можна було думати, що робити, щоб комусь в цій війні допомогти.

‍— Я так розумію, ви поставили на паузу всі проєкти, які існували до 24 лютого.

— Так, бо моє завдання як художника — займатися реальністю, яка мене оточує. Тобто працювати крізь призму власного досвіду. Більшість моїх проєктів після 24 лютого відбуваються за кордоном, тобто я поширюю правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, де я залишаюсь, використовуючи мистецтво як форму спротиву.

‍— Ви підтримуєте художників на фронті. Яка їхня доля на передовій?

— Художників воює зараз багато, просто я не можу називати імена — це заборонено. Деякі ніколи вже звідти не повернуться. Я підтримую на фронті своїх друзів, закриваю їхні військові потреби: треба тачка — купуємо тачку, треба каски чи прилад нічного бачення — купуємо їх, коли приходять гроші. 

‍— Не можу не запитати про вашу артінсталяцію «Інструмент», встановлену в центральному холлі залізничного вокзалу у Львові. Старовинний орган завдяки вам став твором сучасного візуального мистецтва, але він також виконує свою основну функцію. Які історії відбуваються навколо цього органу? Адже на цьому вокзалі тисячі українців сідають на потяги, і це цілий мікровсесвіт.

— До своєї появи у Львові «Інструмент» був представлений в межах Венеційської бієнале (2024 рік, — Авт.). Колись це був звичайний церковний орган, труби якого я поєднала з фрагментами розірваних російських ракетних снарядів, що їх назбирала в Київській області. Звучить він гарно — вороже залізо не зіпсувало звук інструменту. Тепер у поєднанні із залишками смертоносної зброї він мандрує світом, щоб розповідати про мужність, необхідну для протистояння агресії. 

З листопада 2024 орган зробив зупинку на Львівському залізничному вокзалі, де на ньому було зіграно 10 концертів — на органі грали музиканти з України, Норвегії, Грузії, Австрії тощо. Потім ми разом з нашим партнером, органним залом Львова, стали організовувати там майстеркласи для ветеранів з реабілітаційного центру Unbroken.

‍— Під час цих майстеркласів ветерани дізнаються про найбільший у світі музичний інструмент, а також можуть самостійно на ньому зіграти.

— До речі, один з майстеркласів для ветеранів проводили польські органісти. І от буквально нещодавно був урок для ветерана з центру Superhumans, під час якого він пробував грати на органі сам. У травні та червні ми плануємо провести на вокзалі ще одну серію органних концертів і паралельно організувати якусь художню програму.

‍— Багато місяців тривають бої за місто Покровськ. Де у місцевому парку стояв двометровий бетонний олень, створений вами у техніці оригамі. А ще за вашим проєктом у 2018 році була зроблена велопарковка, схожа на величезний зошит з цифрами: цінами на продукти і бензин, курс валют, а поруч — дата. Це реальні цифри з життя мирного Покровська. Яка нині доля ваших артобʼєктів?

— Через наближення фронту скульптура оленя як об’єкт, що має культурне значення, була релокована. Зараз вона у Вінниці. Коли ми забирали оленя, а це було 30 серпня 2024 року, парковка ще була ціла і неушкоджена, а що там зараз — не знаю. Знаю хіба те, що бібліотека, з якої я забирала пальму, згоріла.

Покровськ нівечиться щодня. Коли ми там були пів року тому, до лінії зіткнення було близько восьми кілометрів, але фронт постійно рухається і в місто регулярно прилітають КАБи, іноді по десять на день, тож місто тане на очах.

‍— Скажіть, чи продовжується ваш проєкт «Russian Rocket 2022» — наліпки у вигляді ракет, якими ворог обстрілює українські міста? Їх можна клеїти будь-де: на склі у літаках, поїздах, автобусах. І ці ракети на тлі краєвидів за вікном нагадують людям про те, що війна поруч. Чи сьогодні таку наліпку ще можна придбати?

— Проєкт продовжується, у нього є свій Instagram russian.rocket2022, ведуть його волонтери, які продають ці стікери. Всі кошти йдуть на ЗСУ. Тобто ви можете купити стікер, наклеїти його десь, сфоткати і надіслати в інстаграм — і ваше фото буде опубліковане, тобто ви станете частиною процесу.

‍Фотографії: приватний архів, Укрзалізниця