Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після 24 лютого 2022 року українська література, як і культура загалом, не стала на паузу. Більшість видавництв реалізувала попередні плани і видала друком тексти, не присвячені спеціально темі війни, у тому числі суто жанрові. Однак у цьому огляді хочеться більше сказати про тексти, написані під час «великої» війни саме про війну або інші важливі для нас нині теми.
Оксана Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2022)
Уже в перші місяці повномасштабного вторгнення зʼявляється цілий корпус текстів non-fiction, серед яких на особливу увагу заслуговує «великий есей» Оксани Забужко.
Нещодавно письменниця, разом із режисером колишнім політвʼязнем РФ Олегом Сенцовим, отримала найвищу нагороду Французької Республіки — Орден Почесного Леґіону, що присуджується за громадянські та військові заслуги.
«Найдовша подорож» власне і є тією громадянською публіцистикою, завданням якої є проговорення важливих суспільних проблем. Від початку ця книжка була орієнтована «на експорт» (переклади побачили світ раніше за український текст), отож промовляє вона передовсім до міжнародної спільноти та розповідає у сконденсованій формі історію не десятилітньої, а тридцяти- і трьохсотлітньої російсько-української війни, про неуникність якої Оксана Забужко говорила задовго до початку гарячої фази. Аналізуючи в історичній ретроспективі послідовні плани Москви щодо знищення українців, письменниця акцентує на тому, що попри непрогнозований фінал війни, яка триває, українці вже довели як усьому світові, так і насамперед самим собі, що слова з національного гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу» є не просто словами, а втіленою дією. «Три століття підновлюваний-перемальовуваний «фасад» [Російської держави. — Т. Т.] 24 лютого 2022 р. — впав, виявившись блефом. Росія скінчилася», — резюмує Оксана Забужко.
Остап Сливинський «Словник війни» (Vivat, 2023)
Найуніверсальнішим видається невеликий за обсягом «Словник війни» (вже зʼявився й переклад польською), укладений поетом і перекладачем Остапом Сливинським. У цій книжці розповіді очевидців (їхні прізвища не називаються, тільки імʼя та місто, з якого приїхали) розташовані за алфавітом і становлять собою максимально короткі, прості життєві історії, часом страшні, а часом зворушливі. Крейда і куля, труп і радість, лампа і кров — такими є словникові статті цього видання, що відображає воєнну дійсність, а також зміну мови, значення основних слів.
Серед анонімних оповідачів «Словника війни» є відомі письменники та діячі культури (їхній перелік можна знайти в анотації).
«Війна 2022» (Центр Діалогу імені Юліуша Мєрошевського, ПЕН-Україна, ВСЛ, 2022)
Суто «зірковий склад» українських авторів має антологія «Війна 2022» (видана Видавництвом Старого Лева в колаборації з ПЕН-Україна за ініціативи і фінансової підтримки польського Центру Діалогу імені Юліуша Мєрошевського; упорядкував письменник Володимир Рафєєнко). У книжці маємо щоденникові записи, есеї, вірші таких авторів, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Ірина Цілик, Андрій Любка, Катерина Бабкіна та багатьох інших. Порівняно зі «Словником війни» ця антологія більша за обсягом, а читати її може бути складніше через різнорідність поданого матеріалу. Тут уміщено, наприклад, фейсбукові записи Сергія Жадана, обʼєднані під назвою «Над містом майорять наші прапори»; волонтерський «Щоденник надії» літературознавиці і критикині Богдани Романцової, що волонтерила на Львівському вокзалі в перші місяці повномасштабного вторгнення; уривки зі щоденника військовослужбовця-новобранця письменника Артема Чапая та Артема Чеха, який проходить через випробування війною вже вдруге (його книжка «Точка нуль», видана 2017 року, здобула низку українських літературних нагород, а 2019 року автор став лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, заснованої Польським Інститутом у Києві).
«Воєнний стан» (Meridian Czernowitz, 2022)
Подібною за складом авторів і наповненням є антологія «Воєнний стан» із передмовою головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Вона включає есеї 50 авторів — відомих письменників, літературознавців, громадських діячів (твори, що увійшли до книжки, а також інші, у рамках проєкту були опубліковані на сайті Tyktor.media). Тексти обох антологій містять переважно особисті досвіди авторів, які орієнтуються і на закордонну аудиторію.
Ольга Карі «Життя посеред життя» (Yakaboo Publishing, 2022)
Книжка журналістки Ольги Карі — невеликий за обсягом текст про перші місяці 2022 року, які авторка проводить у Києві. Її батьки в цей час перебувають у Чернігові, отож залучено і цей контекст. «Життя посеред життя» — доволі інтимний і емоційний текст, написаний із позиції жінки, яка не переживає трагічних утрат, але глибоко аналізує та відчуває все, що відбувається довкола.
Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (Видавництво Старого Лева, 2023)
Ця книжка для читачів може стати більш тригерною: вона містить не лише розповіді автора про родину (Олександр із дружиною на момент 24 лютого мешкали в Гостомелі, а його батьки — у Бучі), а й інтервʼю з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко, літературознавицею Тетяною Михед (матір’ю автора) та «уламки хроніки» воєнних злочинів, які коїли росіяни на окупованих територіях. «Позивний для Йова» досить великий за обсягом, містить багато авторських рефлексій на історичні чи культурологічні теми, і написаний доволі жорстко й безкомпромісно.
Володимир Вакуленко-К. «Я перетворююсь…» (Vivat, 2023)
Осібно в групі персональної документалістики стоїть щоденник дитячого письменника Володимира Вакуленка-К., убитого росіянами в селі Капітолівка під Ізюмом 2022 року. Передчуваючи неминучу смерть від рук рашистів, він нотував події на окремих аркушах паперу, а потім закопав у саду, заповівши батькові віддати нашим, коли прийдуть. Розшукала цей документ письменниця Вікторія Амеліна, яка після повномасштабного вторгнення займалася фіксацією воєнних злочинів у складі команди Truth Hounds і загинула після травм, отриманих під час ракетного удару росіян у Краматорську 1 липня 2023 року, саме в день народження Володимира Вакуленка-К.
Думка про те, що Росія систематично нищить українську культуру та здійснює геноцид українців, є провідною для всіх згаданих текстів. У передмові Вікторії Амеліної до щоденника Володимира Вакуленка-К. бачимо промовисті паралелі з попередніми історичними епохами: «…Я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. …Часи справді змішалися: раніше шістдесятники Алла Горська, Лесь Танюк та Василь Симоненко розслідували вбивства митців доби Розстріляного Відродження, вчинені за кілька десятиліть до розквіту їхнього покоління. Тепер українські письменники розслідують злочини, скоєні лише пів року тому».
Богдан Логвиненко «Деокупація. Історії опору українців. 2022» (Ukraїner, 2023)
Протягом 2022–2023 зʼявилися також видання, що спираються на досвід не відомих інтелектуалів, а звичайних людей, що пережили окупацію чи воєнні дії. Однією з останніх книжок такого плану є збірка репортажів Богдана Логвиненка, де вміщено репортажі зі звільнених міст Слобожанщини, Київщини, Півночі та Півдня України. Це історії українських військових, співробітників поліції, волонтерів, партизанів і простих мешканців, які попри смертельну небезпеку не просто пережили окупацію, але й чинили опір. Команда Ukraїner’а однією з перших виїжджала на деокуповані території — матеріали, що ввійшли до книги, також можна переглянути на ютуб-сторінці проєкту.
Ірина Говоруха «Плахта» (Самміт-книга, 2022, 2023)
Вихід деяких книжок супроводжувався активними обговореннями в соцмережах і спробами окреслити коло авторів, які можуть писати про події російсько-української війни. Так було, наприклад, із першою книжкою «Плахта» Ірини Говорухи (вже маємо другу частину). Перша книжка написана на матеріалі інтервʼю з мешканцями Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей, друга розповідає про події на півдні та сході України (Донецька та Луганська області, Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Очаків, Харків, Ізюм). Зібрана інформація подана в белетризованій формі з розрахунком на широке коло читачів. Суспільні дебати викликав, власне, не зміст книжки, а постать письменниці: до початку повномасштабного вторгнення Ірина Говоруха була відома як авторка російськомовних любовних романів; вона не пережила окупації, а отже, багато хто з читацької спільноти відмовляв їй у праві писати про трагедії війни.
Євгенія Подобна «Місто живих, місто мертвих. Історії з війни» (Фоліо, 2022)
Прикметно, що щодо документальної книжки Євгенії Подобної, журналістки й воєнної кореспондентки, яка 2020 року отримала Шевченківську премію за збірку інтервʼю з українськими жінками-військовими «Дівчата зрізають коси», таких закидів не було.
Очевидно, що в умовах війни читацька спільнота висуває більш прискіпливі моральні вимоги до авторів і авторок, оцінюючи насамперед суспільну репутацію (подібні приклади були також у царині художньої літератури, однак це тема окремої розмови).
Світ повинен знати
Український non-fiction після 24 лютого 2024 року активно опрацьовує досвід доби повномасштабного вторгнення, звертаючись до різних жанрів, як-от документальна фіксація злочинів російських окупантів, репортажистика та інтервʼю, щоденниковий жанр і традиційна есеїстика більш чи менш приватного характеру. Автори піднімають багато важливих і актуальних питань, повʼязаних з самоусвідомленням українців у кризовий період: поряд із однозначно негативним ставленням до держави Росії як агресора, робиться акцент на потребі кенселингу «велікой руской культури», відмові від контактів із «хорошими росіянами»; аналізується проблема особистої провини та комплексу того, хто вижив; байдужості на тлі загальної згуртованості суспільства перед лицем війни; репутації публічного інтелектуала та його ролі в соціумі тощо. Багато важать теж спроби експортувати в позаукраїнський простір інформацію про причини й передумови цієї війни, рефлексії й аналітику, а також документальні видання, реальні життєві історії українців з різних регіонів. Видається, що в умовах, коли західна аудиторія не надто орієнтується в реаліях російсько-української війни, саме non-fiction варто активно перекладати іноземними мовами, аби світ памʼятав про небезпеку, яку постійно становить для нього держава-терорист.
Літературознавиця, літературна критикиня, кандидатка філологічних наук. Захистила дисертацію, присвячену літературі українського бароко. Викладає курс «Сучасна українська література» в Українському католицькому університеті у Львові. Працювала заступницею директора Харківського літературного музею, опублікувала низку досліджень про українську літературу доби Розстріляного відродження. Голова літературознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства. Авторка порталів «МедіаПорт», «ЛітАкцент», ZAXID.NET, «Буквоїд», «Українська правда», «Тексти», «Новинарня» та журналу «ШО». Авторка книжок «#Окололітературне. Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу» (2019) та «Усе, що ви хотіли знати про українську літературу. Романи» (2022). Після початку повномасштабного вторгнення перебуває в Польщі. Працює над проєктом «Коротка історія української літературної критики», який був підтриманий Інститутом літератури в Кракові.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
