Ексклюзив
20
хв

Шлях до Гааги

Вистава українки Саші Денисової «Гаага» про суд над Путіним і його прислужниками збирає аншлаги в театрах польської Познані, американського Бостона та болгарської Софії

Марія Сирчина

Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість. Фото: Magda Hueckel

No items found.

Часом задля терапії ми уявляємо собі судилище над тими, хто задумав, почав і веде війну в Україні. Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість, без якої наші глибокі рани не загояться ще довго. Українка Саша Денисова не тільки уявила, яким може бути гаазький суд, а й написала про це п’єсу, за якою вже поставили вистави на різних сценах світу. Видання The Washington Post назвало Денисову провідним голосом цієї трагічної війни.

Саша Денисова, Фото: Ira Polarna

Саша приїхала до Польщі навесні минулого року й одразу почала розповідати світові про війну мовою театру. Вона поставила в Варшаві виставу «Шість ребер гніву» про біль і переживання українських біженок. Пізніше в Іспанії показала «Маму й повномасштабне вторгнення» про силу духу української жінки (зараз вистава йде в Америці). А коли художній керівник Польського театру в Познані запропонував Денисовій написати п'єсу про Путіна, драматургиня відповіла: «У мене для нього є тільки одне слово — Гаага».

Погляд Денисової — незвичний. В «Гаазі» вона висміює тих, кого ми ненавидимо, — Путіна, Кадирова, Симоньян, Шойгу, Пригожина тощо. Влаштовує глядачам контрастний душ, чергуючи сцени болю зі сценами фарсу. Сам суд при цьому відбувається в свідомості дівчинки, батьків якої вбили росіяни. Але вирок кожному з причетних до війни глядач може винести свій.

Суд над головними злочинцями на сцені Польського театру в Познані. Фото: Magda Hueckel

«Сміх на сцені дає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою»

— Як сміятися над тим, кого хочеться знищити?

— Знищити хочеться, але ж не можеш, — каже Sestry Саша Денисова. — Натомість можеш вбити його через сміх. Показати банальність зла, висміяти, принизити й зробити жалюгідним. Після такого політик вже не здається могутнім і не лякає.

Взагалі чужа трагедія — це для психіки надто важко, від цього швидко настає втома. Сміх — це первинне, від нього настає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою. Сміх протистоїть забуттю. За Арістотелем, комедія — низький жанр, а трагедія — високий. У мене ж — поєднання цих жанрів, гойдалка: послухали про страшне — ось вам хвилинка сміху. Українці так і живуть, до речі.

— Чи не здається тобі, що «Гаага» — вистава на експорт, адже українці здебільшого не готові сміятися над Путіним і війною? Наша рана надто глибока.

— Нещодавно я бачила по українському телебаченню доволі смішну пародію на російських політиків. Тобто в Україні такий жанр вже є. Рана дійсно глибинна, але українці завжди вміли висміювати ворога.

Втім певна тенденція існує — чим далі від наших кордонів, тим легше реагують глядачі на виставі. На прем’єрних показах у Познані поляки поводились напружено й стримано, бо не розуміли, як можна сміятися над війною. У Болгарії тихенько сміялись навіть суворі чоловіки в костюмах (болгарський уряд). А в Америці аудиторія Arlekin Players Theatre сміється голосно й щиро. Так, американці не знають страху війни, вони живуть не просто в імперії, а в суперімперії — зоряних війнах. І до них треба побудувати міст сприйняття, аби їм все було максимально зрозуміло (американська музика, стендап). Тому дуже важливою є перша сцена, де дівчинка знайомить аудиторію з персонажами. Ніхто не зобов'язаний знати, хто вони всі такі. Разом з тим в Америці — найчуттєвіша аудиторія. Якщо їх щось зачіпає, вони не стримують себе, починають плакати, дивуватися та голосно сміятись, як діти. «Аааа!» — роблять американці, коли бачать, як Путін натискає на ядерну кнопку і над залою виростає ядерний гриб.

Путіна в виставі грає жінка, уособлюючи тиранічну й закомлексовану Росію. На фото — «Гаага» на сцені болгарського Нацтеатру Івана Вазова. Фото: Boriana Pandova

«Болгарські журналісти після прем’єри врешті назвали війну війною, а не спецоперацією»

— Як зустріла Болгарія, в якій сильно відчуваються проросійські настрої, твою антипутінську виставу?

— Національний Театр Івана Вазова зробив анонс за місяць до прем'єри, й одразу на сайті посипалися погрози. Боти почали атаку — писали, наприклад, що прийдуть і всіх повбивають. До того ж стало відомо, що цілий ряд у партері викупили представники проросійської партії. Директор зібрав нараду, де вирішувалось, що робити з провокаторами, якщо вони дійсно зриватимуть показ.

Мене, до речі, зустріли в аеропорту Софії автівкою та тихо попередили перед тим, як я в неї сіла, що водій — представник проросійської партії і краще в салоні мовчати про «Гаагу», аби не спровокувати. «Ви не уявляєте собі, скільки тут агентів. Це не жарти», — сказали мені там. Пізніше такі ж слова я чула в Берліні.

— Як тоді вони взагалі наважились ставити п'єсу?  

— Французько-болгарський режисер Галін Стоєв побачив польську «Гаагу», подзвонив мені серед ночі і сказав: «Не можу спати, хочу її поставити на свій лад. Це для мене виклик, адже я ніколи не робив політичного театру». Прем’єр-міністр країни Ніколай Денков — прогресивний та проєвропейський, тому ініціативу керівника театру Васила Василева й режисера підтримав і потім навіть особисто прийшов на прем’єру.

У сценарії болгарської Гааги є зміни. Оскільки Євгена Пригожина вбили, його персонаж у мене тепер каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер. І взагалі я — це не я». Зала регоче, адже події свіжі.

Після дійства голова країни мені подякував. Мовляв, він завжди знав про необхідність допомагати українцям, а після вистави відчуває це ще гостріше. Представники української амбасади раділи, що про «Гаагу» написали 20 рецензій, і видання вперше назвали війну війною, а не спецоперацією. Ботоферми активізувались — тільки вони, по суті, й залишились незадоволені. Це тріумф політичного театру. Тепер на «Гаагу» чекає французька сцена (а театр там консервативний, французи вирішують, чи гідна моя п'єса бути поруч з Мольєром). Виходить французькою книга з однойменною назвою.  А ще виставу повезуть на міжнародні фестивалі, її побачить вся Європа.

Кожен у п'єсі помирає від того, в чому сам винен. У кожного своє пекло. На фото вистава в бостонському Arlekin Players Theatre. Фото: Ірина Данілова

— До війни ти жила і працювала в Росії. Чи заважає тобі зараз цей «російський хвіст»?

— Ніколи не приховую того, що жила в Москві, й усвідомлюю, що певна частина українців може мене за моє минуле не любити. Але в Росії я писала п'єси з критикою існуючого режиму, а з початком вторгнення одразу виїхала й зараз працюю виключно на Україну. В світі мають бути агенти впливу, культурна дипломатія, і я намагаюсь бути максимально корисною.

Можливо, я була наївною, коли думала, що мої вистави про режим, війну, анексію, застій і протести мали вплив. Вплив скінчився, коли влада розгорнула пропаганду. Режисерка Євгенія Беркович і драматургиня Світлана Петрійчук сидять за антитерористичний театр. І це сигнал іншим — «затуліть пельку». Звичайно, можна мене захейтити, але я від цього не перестану робити для України те, що вмію — театр швидкого реагування. Хочуть цього хейтери чи ні. У мене українська ідентичність, я корисна і люблю свою країну.

Був випадок у Барселоні, коли до зали зашла група войовничо налаштованих українок, а після вистави жінки зізнались, що побачене їх сильно розчулило. Ми обнялися й разом ридали. Так мистецтво перемогло хейт.

«Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна»

— Тема гаазького суда вимагає серйозних знань по темі. Які в тебе джерела?

— По-перше, це документи Нюрнберзького процесу. Мої персонажі вдають, що втратили пам'ять, як старий колега фюрера Рудольф Гесс, кричать на допиті, як впливовий нацист Герман Герінг, визнають провину, як архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. По-друге, це багаточисельні інтерв’ю з тими, хто постраждав від російської агресії або був свідком злочинів. По-третє, консультації з державними представниками. Наприклад, зараз я пишу продовження «Гааги» — п’єсу і книгу, і консультуюсь з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС, який займається питаннями створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії російської федерації. Ну і я пильно відстежую все, що робить і говорить Путін. Як американська письменниця Ханна Арендт спостерігала за злочинцем Адольфом Айхманом на реальному суді і потім написала «Банальність зла». Я конструюю суд в уяві й теж весь час спостерігаю за Путіним. У мене є британські розвідники, адвокати і прокурори.

Уяви, приміром, є ряд свідчень, що на приліжковій тумбі російського президента лежить книга поганого філософа Івана Ільїна. А там є глава про Бахмут як про останній важливий бій, який неодмінно треба виграти. Пам'ятаєш битву при Вердені, в якій полягло до мільйона осіб? Таку ж війну на виснаження веде й наш ворог, адже начитався перед сном псевдофілософії й знаходиться під враженням.

— Свого часу американський серіал «Голокост» зробив те, чого за понад двадцять років не зуміли досягти сотні розумних голосів. Німці подивились кіно й почали врешті співчувати євреям. Чим зараз можна вплинути на втомлений світ так, аби він про нас не забував і допомагав?

— Прямо зараз світовий дискурс навколо української війни сильно змінюється під впливом подій в Секторі Газа. Коли після білоруських протестів почалася війна в Україні, я сказала, що велика катастрофа поглинула меншу. Невідомо, як в цій глобальній катастрофі виглядатиме Україна. Наївно думати, що в розпал гострих подій мистецтво вирішить всі питання. Бертольд Брехт і Томас Манн, які були антифашистами і писали про жахіття війни, мусили втекти від Гітлера і перечекати в США. Згодом «Матінка Кураж та її діти», яку написав Брехт в 1938 році, стає театральною біблією, а «Доктор Фаустус» Манна вперше піднімає питання колективної вини нації.  

Якщо говорити про те, яким має бути мистецький твір, аби вплинути на іноземного глядача, то точно не етнографічним і класичним. Це має бути сучасна актуальна форма, цікава не тільки нам, а універсально.

Мені здається, що ми входимо в якісь темні часи, а в темних часах має бути велике багаття попереду. І це велике багаття для мене — Гаага. Я зосередилась на написанні книги. Мої п'єса та книга — не тільки про страшний суд, але й про саму ідею України. Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Вона тендітна, емансипована, європейська й вразлива, має гостре почуття самоповаги і дуже страждає. Отака вона, фігура України — жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна. Така собі нова європейська Жанна д'Арк.

Україну уособлює маленька дівчинка, в уяві якої і відбувається суд. Фото: Ірина Данілова
No items found.
Війна в Україні
Ексклюзив
Лідерка
Культура
Успіхи українок
Україна
Гаазький суд
Театр

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та вихід країни з духовної й економічної кризи. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя».

Підтримайте Sestry

Вам подобається вміст, який ми надаємо? Завдяки вашій підтримці ми можемо продовжувати свою місію, щоб відкрити правду та поділитися найважливішими історіями.

Субсидувати

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава поїде гастролювати Німеччиною, Францією та Бельгією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода
20
хв

Для поляків вистава «Дзяди» — це їхня історія, а для українців — реальність

Марія Сирчина

У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.

Наталка Якимович продала свою машину, аби відкрити галерею. Фото: Олена Краснокутська

Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?

Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це  робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.  

НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї? 

НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні. 

НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів? 

НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає. 

НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї? 

НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б  орендну плату. 

НЖ: Чому саме «Серпень»?

НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії. 

Артем Волокітін — один із митців, роботи якого представлені у новій галереї. Фото: Олена Краснокутська
«Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна. Фото: Олена Краснокутська

НЖ:  Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій  галереї?

НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.  

Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності»  з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно. 

«Опік реальності» — робота Романа Михайлова. Фото: Олена Краснокутська

Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.

У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити. 

Фрагмент роботи Олексія Золотаря. Фото: Олена Краснокутська

І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок.    Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети 

Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно. 

НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?

НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.  

НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики? 

НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю. 

На відкритті галереї побував посол України у ФРН Олексій Макеєв. Фото: Олена Краснокутська

НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?

НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.

НЖ: Скільки людей працює в галереї? 

НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради. 

Галеристка Наталка Якимович готова братись і за міжнародні проєкти, однак не з росіянами. Фото: Олена Краснокутська

НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?

НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема. 

НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?

НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.

НЖ: Як тривав процес адаптації? 

НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у  Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!

НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?

НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати. 

НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?

НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.

20
хв

У Берліні відкрилась єдина українська галерея «Серпень»: «Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Микола Княжицький: «У мене немає жодних сумнівів, що блокада кордону — це спецоперація Російської Федерації»

Ексклюзив
20
хв

Для поляків вистава «Дзяди» — це їхня історія, а для українців — реальність

Ексклюзив
20
хв

Легальний проїзд: як з України вивезти за кордон тварину і не порушити закон

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress