Ексклюзив
20
хв

Для поляків вистава «Дзяди» — це їхня історія, а для українців — реальність

Знакову виставу польської режисерки «Дзяди» у виконанні українських акторів покажуть 13-15 грудня в Кракові

Марія Сирчина

Вистава «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода

No items found.

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава, яка проходить під патронатом Sestry, поїде гастролювати Німеччиною та Францією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

Сцена полону в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Каннська вечірка у виставі «Дзяди», 2023. Фото: Юрій Паливода

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

Сцена екзорцизму в «Дзядах», 2023 рік. Фото: Юрій Паливода

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Монолог Конрада у виконанні Романа Луцького. Фото: Юрій Паливода

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Польська режисерка Мая Клечевська серед акторів та глядачів Івано-Франківського драмтеатру, 2023. Фото: Юрій Паливода

Дивіться також відео про виставу тут: https://fb.watch/oU3Iczcb4N/

-----------------------------------------------

Не лише «Дзяди» - українська частина в Boska Komedia

14 грудня о 15.30 у Театрі імені Юліуша Словацького (сцена Dom Machin) відбудеться показ української драми «Комаха». Після цього глядачі зможуть долучитися до дискусії про те, як змінюється український театр під впливом російської інвазії. Ввечері цього ж дня на головній сцені пройде також перший вечірній показ вистави «Дзяди» Маї Клечевської. «Це буде емоційний, напружений виступ, – каже про «Комаху» Бартош Шидловський, художній керівник фестивалю Boska Komedia. – Можливо, ця п’єса увійде до репертуару, що було б цікаво як показ українських авторів на театральних сценах Європи. А потім поговоримо про популяризацію української драматургії за кордоном, театральну роботу в реаліях війни та її наслідки». У дискусії візьмуть участь авторка драми Лєна Кудаєва та режисер вистави Томаш Фризель. У «Комасі» грає Ніна Батовська, українська акторка, яка приїхала до Польщі після вторгнення й зараз працює в Сілезькому театрі в Катовіце. На зустрічі можна буде придбати збірку перекладів драми «Комаха», зроблених програмою Українського інституту Transmission.UA: drama on the move.

Квитки на вистави «Дзяди» та «Комаха» можна придбати на сайті фестивалю www.sklep.boskakomedia.pl

Boska Komedia — міжнародний театральний фестиваль, який відбудеться 8-16 грудня у Кракові, в ньому візьмуть участь 20 вистав.

No items found.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

Вперед, до відповідей

Ярослав Підгора-Гвяздовський
музиканти, солдати, виступ

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Віталій Кириченко. Фото: Альдона Гартвіньська

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

Дмитро Романчук. Фото: Альдона Гартвіньська

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

Дмитро Мельничук. Фото: Альдона Гартвіньська

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Культурний десант, або з бандурою на фронті

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Ексгумації — це не велика політика, а питання гідності

Ексклюзив
20
хв

Вперед, до відповідей

Ексклюзив
20
хв

Ірина Матяш: «Наші жінки-дипломатки — люди з тридцятьма руками й головами. Вони вміють і знають усе»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress