Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі хіти листопада

Марта Липчей й Сергій Жадан, Артем Пивоваров, Арсен Мірзоян, KALUSH й Козак Сіромаха, Jerry Heil, MOLODI й Мішель Андраде, Blooms Corda, GO-A, Марина Круть — пісні цих виконавців нікого не залишать байдужими

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Український музичний листопад подарував нам багато цікавих треків. Серед них я вибрала «свою десятку» і пропоную вам переслухати ці нові композиці українських артистів. Можливе щось подібне ви хотіли знайти для своїх плейлистів. Щось цікаве, енергійне і радісне, аби піднімало настрій. Або, навпаки, ніжне, зворушливе і трепетне, аби затримати настрій цієї осені, яка вже поступилась місцем снігу, заметілі і романтиці засніженого грудня. Отже, ловіть і слухайте! 

№1. Марта Липчей та Сергій Жадан. «Говори»

Українська виконавиця Марта Липчей (суперфіналістка «Голосу країни» у 2022 році) спільно з гуртом «Жадан і Собаки» представила нову дуетну роботу — пісню «Говори» та кліп до неї. 

Музику написала  Марта, вірш Сергія Жадана — і слово майстра  відчувається. Ідеї і сенси не заховаєш під обгортку популярної музики. Як би не було, Жадан — це завжди знак якості. Незважаючи на скандали й екстраординарні піарні ходи (це я про його дует із Христиною Соловій «Серце», резонанс навколо нього і позицію церкви).

Ось що про прем'єру сказала сама Марта Липчей: «Друзі, ми раді презентувати вам нашу першу спільну пісню «Говори». Цей трек розпочався з музики, яку я написала разом зі своєю командою. А вже мелодія надихнула Сергія на текст — про людей, які не бояться і які мають впевнені і сильні голоси. Особливу енергію та потужні гітарні рифи аранжуванню додав гурт «Жадан і Собаки». 

Також, за словами Марти, на написання цього треку їх надихнули сильні та сміливі люди, які не бояться любити і співати. А таких у нас справді не бракує.  У пісні «Говори» йдеться про людей, які не відмовляються від своїх голосів, навіть у часи, коли тиша навкруги стає особливо тяжкою і тотальною. Ця композиція про те, наскільки важливо для нас говорити і чути, вірити і триматися одне одного. Адже поки наші голоси та інтонації лишаються в нашій довірі, ми можемо говорити про важливе та потаємне — про свободу.

№2. Артем Пивоваров. «Валторна»

Артем Пивоваров представляє роботу «Валторна» за віршем Ліни Костенко, записану разом з вокалістами команди PIVOVAROV та хором. «Валторна» — одна з наймасштабніших колаборацій у культурному проєкті не лише Артема Пивоварова, а й в принципі українського культурного контексту останнього часу. За основу композиції було взято вірш Ліни Костенко «Відмикаю світанок скрипковим ключем...». Цей твір складно вмістити у понятті «пісня» або «трек». «Валторна» — це своєрідна так звана «поеторія», що триває 6 хвилин і поєднує в собі поезію, сучасне звучання, гармонійне сплетіння голосів вокалістів та церковного хору, етнічні та електронні інструменти і ефектне декламування вірша у фіналі. Це яскрава суміш світил у музичній галактиці. Ця унікальна робота — результат синергії митців та приклад еклектизму, що став частиною музичної культури. «Валторна» вражає розмаїттям музичних інструментів: від української бандури та старовинної колісної ліри до синтезатора. Ось що про цю композицію сказав сам Артем Пивоваров: «Я вдячний всім, хто став частиною цієї масштабної колаборації. Окремо дякую Ліні Костенко та її команді за те, що довірилися мені, дозволивши покласти вірш неймовірної поетеси на музику. Велика кількість людей вклала душу та любов у цю роботу. Сподіваюся, під час прослуховування та перегляду «Валторни» ви відчуєте це, отримаєте задоволення та повертатиметеся до цієї надзвичайної музичної історії знов і знов».

№3. Арсен Мірзоян. «Сонце»  

Арсен Мірзоян випустив новий альбом «Сонце» і вже активно із ним концертує. — Він сповнений простими базовими сенсами, оголеними війною. Це альбом про життя в умовах війни. Всі ці метафори і алегорії навіяні біографічними історіями. Це памʼять. Ми продовжуємо любити дітей, лікувати батьків, вчимося любити на відстані і просто вчимося.Хочеться зберегти емоцію, щоб памʼятати той ранок, памʼятати тих, завдяки кому ми стоїмо, лишаємось Україною. Ми, артисти, не в змозі написати пісні про кожного, але ми можемо підібрати правильні слова. Коли, як не зараз бути чесними?», — розповів про свій альбом Арсен Мірзоян, який є активним волонтером, допомагає захисникам ще з 2014 року, влаштовує виступи для воїнів у найгарячіших точках.

А от що артист пояснив сенс пісні «Сонце»: «Це пісня про маленьку дівчинку, писав я її про свою Ніну, але насправді знаю багато прикладів таких стосунків батька і доньки, коли дочка — це принцеса, а батько — це лицар, і навколо — всі дракони. І батько має оберігати свою доньку від цих драконів».

№4. Jerry Heil. «Три полоси»

Українська співачка Jerry Heil цьогоріч знову спробує свої сили у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2024». Яна вже готується до фіналу Нацвідбору, зокрема артистка планує презентувати пісню, з якою хоче перемогти та поїхати до Ліверпуля представляти Україну. 

А зараз прем'єра від співачки — «Три полоси»: «Життя — це маніфест впертості, наполегливості, бо ми такі». Після релізу пісня стала надзвичайно популярною за кількістю скачувань на стрімінгових платформах. Реліз зовсім не схожий на її попередні треки, це зовсім нове усвідомлення світу. У звучанні відчутні зухвалість і впертість. «Бо українці такі за своєю природою, — продовжує співачка. — Може, це наша національна особливість. Може, це передається з генами. Ми премо напролом». А ще, за словами Яни, вона просто втомилась писати ліричні пісні. Захотілося  двіжа й енергії.

«Три полоси» — це ще й мотиваційний поштовх. Адже поки ми мріємо про велике, ми можемо подолати все, що підкидає нам життя. Уявіть собі, каже співачка: галасливі собаки, що гавкають позаду вас, лише відволікають, коли ви рухаєтеся вперед до своєї мрії. Трек нагадує нам про те, що треба залишатися рішучими і не дозволяти нічому стати на нашому шляху. 

«Ця пісня про сильну віру в себе і свої мрії, незалежно від того, скільки тобі років. Це гімн для тих, хто хоче залишатися молодим душею і продовжувати йти до своєї мети», — підкреслює Jerry Heil.

№5. Kalush feat. Козак Сіромаха. «Сіромаха»

Український колоритний етноспівак Козак Сіромаха та гурт Kalush  записали пісню «Сіромаха». Сіроманець, Сіромаха — це вовк-одинак, який живе сам по собі в гаю чи в полі. Так само й артист і Козак Сіромаха любить побути на самоті — він живе біля порогів Дніпра в історичному козацькому поселенні Таромське.

«Відкриваються двері минулого та звучить питання отамана: “Де твій кінь? Де твій дім? Сіромахо, й чом один?”, але у виконанні талановитої молоді, яка грає, співає та робить бітбокс на сопілці. Це  магічно та до глибини душі чутливо. Сам Господь надихає нас діяти через інших. І приємно, що це відбувається в той час, коли Україна стає собою, — гарною, чистою, незрівнянною», — прокоментував новий реліз артист. 

То хто ж такий Козак Сіромаха? Справжнє ім'я — Олександр Люббоженко — український співак етностилю, відомий колоритним народним стилем творчості і слідуванням козацьким традиціям.

У 2022 році Козак Сіромаха почав співпрацю з музичним лейблом ENKO, заснований співачкою alyona alyona та продюсером Іваном Клименком. Тож дует із гуртом Kalush є логічним та очікуваним.

№6. MOLODI feat. Мішель Андраде. «Скарб» 

Гурт MOLODI з Маріуполя. Це спільний проєкт музикантів Кирила Рогового та Івана Степаніщева, заснований у 2022 році. Починали в рідному місті як вуличний бенд. Згодом переїхали  до столиці і продовжили спільну творчість.

2022 року до Дня Незалежності України гурт випустив трек «Незалежність», який одразу почав віруситися в соцмережах. І навіть через рік після релізу пісня викликала інтерес слухачів. За цей час хлопці пройшли шлях творчого пошуку, змінився їхній стиль та музичні вподобання, саме тому Іван та Кирило вирішили переосмислити трек і випустити нову версію. Щоб додати треку «жіночої душі», хлопці запросили до роботи співачку Мішель Андраде.  

Ви, напевно, знаєте цю українську співачку та телеведучу українсько-болівійського походження. Співає іспанською, українською, англійською, португальською мовами. Народилась вона в Болівії. У 2010 році переїхала до України, вступила до музичної школи по класу фортепіано й одночасно зайнялася вокалом. У 2013 році взяла участь у шоу Х-Фактор, після якого про Мішель дізналась вся країна. 

А про пісню «Скарб» музиканти кажуть так: «Це рімейк нашої пісні, яку ми випустили торік. Була фантастична реакція після релізу, ми вирішили, що в ній все-таки треба зробити більш визначений сенс, ми переробили текст, попрацювали над звучанням. Ми виклали саме наше розуміння незалежності і свободи. Потрібен був жіночий голос, і ми запросили Мішель».

№7. Blooms Corda. «Пісня про війну»

Цей український музичний гурт був створений Данилом Галиком у 2014 році. Його особливістю є поєднання самобутньої фанкової, навколоджазової музики з поетичними україномовними текстами. Критики неодноразово визнавали Corda одним із найоригінальніших та найцікавіших гуртів незалежної музичної сцени України останніх років, а альбоми гурту щораз отримували високі позиції у рейтингах музичних ЗМІ. Є в їхній музиці щось таке тремтливе і трепетне, що відрізняє від всіх інших музикантів української сцени. 

На тлі вторгнення РФ в Україну гурт став учасником благодійного музичного збірника «За Україну». 

«Нова пісня — це як спроба змалювати той перманентний стан, в якому ми перебуваємо», — кажуть музиканти. — У кожній хвилині, кожній секунді. Це пісня — не погляд здалеку, це погляд зсередини». 

«Впевнені, — каже Данило Галик, — насправді ми всі відчуваємо війну кожного дня, ми живемо в ній. Лякаємось, плачемо, радіємо і хочемо зберегти своїх близьких. Бо навіть, якщо подекуди вдається на мить відчути маленькі радощі життя, однаково усвідомлюєш, яка в цього ціна. Пісня була написана вдома під гітару буквально за декілька хвилин. Потім було відзняте нехитре відео. Це чіпляє і хвилює. Це “Пісня про війну”, а вірніше про те, як не втратити ніжність і трепетність в наш час». 

№8. GO-A. «Думала» 

От як розповідає про прем'єру Катя Павленко, солістка гурту GO-A: 

«Давним-давно жила дівчина, яка хотіла бути щасливою. Також існувало повір'я, що дуже погана прикмета народитися в середу. Так сталося з нашою дівчиною, тому люди намагалися переконати її, що неможливо бути щасливою через її невезіння. “Щоб бути щасливою, потрібно мати багатство, славу, міцне здоров'я, великий будинок, багатого чоловіка і неземну красу!”, — сказали вони. Список був нескінченним, тому що кожен бачив “щастя” в дивних речах.

“Це не справжнє щастя!”, — сказала дівчина, але її ніхто не хотів слухати. Навколишні вважали її необережною і дивною. І одного разу дівчина помітила, що люди, які вчать її щастю, самі нещасливі. Вони мали багатство, славу і великий будинок, але їхні очі дивилися сумно й байдуже. Ці люди не бачили краси навколишнього світу, але завжди бачили причини сумувати. Посмішка дівчини їх тільки розлютила.

Одного разу пролунав сильний грім, який розбудив людей, і вони зрозуміли, що насувається щось погане. Люди були налякані, деякі з них втекли, намагаючись забрати все добро, яке вони заробили за все життя. Інші люди були в паніці, оскільки не могли вибрати, що для них найдорожче. Дівчина спостерігала, як небезпека наближалася все ближче і ближче, але була спокійна. Найдорожчим в її житті була любов до своєї землі та рідного дому.

Раптом вона помітила сміливців, які намагалися зупинити темряву, поки не стало надто пізно. Були люди сильні духом, вони не могли дозволити злу завоювати весь світ, тому вони вирішили боротися. Дівчина вирішила залишитися і світити для тих сміливців, які пішли глибоко в темряву. Вона допомогла їм відчути, що вони не самотні і хтось їх чекає вдома.

Того дня всі зрозуміли, що нещастя не питає, багатий ти, якої ти породи. Нещастя приходить як виклик, і наше майбутнє залежить від того, як ми його подолаємо. Тільки коли стемніє, можна побачити тих, хто може світити».

№9. Марина Круть (KRUTЬ). «Вір мені»

Бандура — дуже український інструмент, про це знають всі.  На сучасній же українській сцені бандуристка одна. Яскрава, помітна, лірична і дуже поетична. І не лише в Україні, вона  — єдина в світі soul-бандуристка. Ось як вона розповідає про себе і свій музичний інструмент:

«Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною. Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: “Це ж не до мене торкаються, а до інструмента”, — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль».

Нові пісня «Вір мені» в нашій підбірці за листопад. Ось як про пісню каже Марина Круть: «Я давно не пишу пісень про любов, а якщо і пишу, то не викладаю їх, а залишаю у довгому ящику. Але “Вір мені” була настільки красива, що я вирішила все ж її показати людям. Тому скажу свою улюблену фразу на тему любовних рефлексій: люди йдуть, а пісні залишаються».

№10. Чумацький Шлях (CH.SH) feat. Żywiołak. «Сокіл»

Хмельницький прогресивний фолк-метал гурт «Чумацький Шлях» (CH.SH) записав пісню із польським колективом Żywiołak. Сингл має назву «Сокіл». Цією роботою музиканти мали на меті підкреслити дружбу між українським і польським народами. Це також присвята всім, хто став на захист України. В основі пісні — народна пісня «Ой, на горі сокіл», в якій йдеться про навалу Османської імперії на території України у 16-17 століттях:

«Сьогодні Україна знову загартовує себе у боротьбі. Вже понад рік триває повномасштабна війна з російською федерацією, яка цинічно знищує українські міста та вбиває тисячі невинних людей. Після зміни лише одного слова (“турки” на “орки”) пісня набула нового сенсу».

У творі музиканти поєднали ліричне та важке рокове звучання з фольклорними етнічними інструментами такими як лютня, ліра та сопілка.

«Пісню “Сокіл” я почув більше десяти років тому від дівчини Діани, яка була нашою вокалісткою. Тоді ми навіть зробили своє аранжування і декілька разів виконували композицію на фестивалях, проте повноцінного запису твору ми так і не зробили. Всі ці роки час від часу пісня крутилась у моїй голові, але після 24 лютого 2022 року я відчув її по-новому. Я замінив слово “турки” на “орки”(так у наш час українці називають російських окупантів) і тим самим текст став відображенням нашого сьогодення та нашого минулого. Коли ми почали роботу над створенням нового аранжування, то одразу зрозуміли, що це має бути інтернаціональна робота. Ми показали демоверсію нашим польським друзям колективу Żywiołak, і вони погодились записати її з нами, переклавши декілька куплетів польською мовою», — розповів вокаліст Сергій Строян. 

Також хочу звернути вашу увагу на відео, яке вже є в ютубі. Трек доповнила унікальна пісочна анімація, яку створила керівниця Центру анімаційних мистецтв, переможниця міжнародних конкурсів, володарка ордену президента «Берегиня України» Оксана Мергут. У роботі зображені символічні образи, що взяті з відомих фотографій створених протягом року війни та оригінальні художні картини. Пісня є досить жорстка по звучанню, але вона зачіпає. Такою і була мета музикантів. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress