Ексклюзив
20
хв

Українська одинадцятка: хто представлятиме цьогоріч Україну на Євробаченні?

Вже 3 лютого в Україні пройде фінал Національного відбору на конкурс Євробачення, який цьогоріч відбудеться у шведському місті Мальме із 7 по 11 травня

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Тетана Гурковська

No items found.

Цього року на сцену українського національний відбору на Євробачення вийдуть 11 артистів і груп. Вони змагатимуться за право представляти Україну на цьогорічному пісенному конкурсі у Швеції. І я розкажу вам про всіх учасників нацвідбору — згідно з жеребкуванням, яке вже відбулося. Хто вони, що про них варто знати, чим сильні їхні пісні, а де, як-то кажуть, «можна було б і краще». Мій погляд, звісно, суб’єктивний. Моя мета — познайомити вас зі всіма. Вболіваю за кожного, бо знаю про їхній шлях, а також яких величезних зусиль зараз вартує писати та видавати музику в Україні. Хочу, аби ви вже визначались зі своїми смаками і до Національного відбору, до 3 лютого, підійшли вже зі своїми улюбленими піснями і вболівали та голосували за своїх фаворитів. Конкурс, нагадаю, проходитиме  у форматі телевізійного концерту. Його можна буде дивитись на сайті Суспільного телебачення.

Отже, ось так виглядає одинадцятка: 

  1. YAKTAK — Lalala
  2. INGRET — Keeper
  3. NAZVA — Slavic English
  4. ANKA — Палала
  5. Drevo — Endless chain
  6. Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria
  7. MÉLOVIN — DREAMER
  8. SKYLERR — Time is running out
  9. Ziferblat — Place I Call Home
  10. YAGODY — Tsunamia
  11. NAHABA — GLASSS

YAKTAK — Lalala

Першим номером, згідно жеребкування, на сцену Національного відбору вийде артист YAKTAK із піснею «Лалала». У 2019-му волинянин Ярослав Карпук брав участь у шоу «Голос. Діти», а в 2022-му запустив сольний проєкт.  Минулий рік видався для YAKTAK плідним. Музикант здобув премію Muzvar Awards у номінації New Breath («Нове дихання») та залетів у річний топ українського Spotify. І навряд, щоб ви не чули пісні «Порічка», «Уночі» та «Чекаю вдома». На конкурсі YAKTAK представляє пісню «Лалала». Сказати чесно, композицій із рефреном ла-ла-ла у світі у всі часи була шалена кількість. Але в нас є своє «Лалала» — і я собі думатиму, що це натяк саме на цю пісню, яку колись так емоційно заспівав амбасадор України у Польщі Андрій Дещиця. Трохи ріжуть вухо постійні зміни наголосів задля створення рими, бо коректні наголоси — це теж українська мова, не забуваймо про це. Все це справляє враження музичної мішанини, але, може, саме це стане рецептом прориву, хоч, на мою скромну думку, — це не найсильніша пісня Ярослава. Але, зрештою, він сказав, що коли він співає, в нього всередині ніби «як вогнище горить». А це, погодьтесь, аргумент.

INGRET — Keeper

Другим номером на сцену Національного відбору на Євробачення вийде INGRET. Що треба знати про цю співачку? Ви можете пам’ятати про Інгрет Костенко з «Голосу країни». Тренером співачки був Потап, він же після завершення шоу «підписав» її на свій лейбл Moзgi, якщо ще про такий пам'ятаєте . У 2018-му INGRET вже брала участь у нацвідборі на «Євробачення» і посіла сьоме місце у півфіналі. Сказати, що лейбл займався співачкою, так ні. Але це, може, і на краще. Враховуючи зараз репутацію цього лейблу. Щодо пісні, то у ній гарний меседж. Це відмічають усі, хто розуміють англомовний текст. А от Європа його якраз і зрозуміє. Це пісня жінки, яка має прощатися з чоловіком, який залишає їх новий дім, щоб іти на війну. Це пісня жінки, матері, доньки, нареченої. Також треба сказати, що тут дійсно гарний переклад (не в образу іншим пісням, які представлені на Нацвідборі англійською). Щодо вокалу, то голос співачки надзвичайний для слухачів з усіх країн. Ніжний і ніби кришталевий. Дуже важливий баланс між лірічністю та актуальним сучасним саундом. Не знаю, наскільки у цієї пісні є шанс на перемогу, але є шанс бути почутими, донести свій жах і біль. Донести те, що справді для тебе є найважливіше. Колись саме так зробила Джамала і перемогла.

NAZVA — Slavic English

Гурт NAZVA — Павло Гоц та Ярослав Яровенко — створили музичну формацію, яку слухачі обговорюють, обожнюю, критикують, але не залишають непоміченою. Музиканти вирішили спробувати, чи знайдеться місце їхньому авангардному мистецтву на Національному відборі на конкурс Євробачення-2024. «Іду на дно» та «Сігеле Мігеле» підспівували всі  — і десь підсвідомо було відчуття, що трохи і бракує отакої безбашенності. Що коли нерви напружені до межі, хочеться з такими композиціями жити тут і тепер.  Чесно скажу, пісня «Slavic English» мені сподобалася значно менше, ніж попередні. Я таке для себе називаю «прокол прикола», тобто це напевно мало би бути смішно, але чомусь не смішить. Але Павло Гоц так прямо і каже: «Минулого року ми випустили альбом. Після чого я запитав в Ярослава: "Може, подамось на Євробачення?". Він зі мною погодився. Все, кінець історії. Насправді дуже багато людей запитували, чи ми підемо на Євробачення, що це було б дуже цікаво. Ми подались і пройшли. І це саме той випадок, коли робиш якийсь лютий кринж, а він раптом бере і проходить до Нацвідбору».

Але побачимо. Зараз в українців дуже класно і органічно виходить робити меми. У наш час це найкращий вид саморефлексії та реакції на будь-які події. Якщо в українців так класно виходить робити меми, то чому б нам не відправити його на Євробачення від України?  Тільки може бути не смішно ані нам, ані їм. Хоч я, звісно, можу і помилятись. Просто мені здавалось, що хлопці могли зробити щось сильніше. Але раптом саме ця пісня стане вашим фаворитом!

ANKA — Палала

Традиційно в Національному відборі серед українських виконавців багато фолку. Руслана, Go-A , Kalush Orchestra. Що і не дивно. З фолковими мотивами ми помітні, автентичні та впізнавані. І навіть Джамала — це теж кримсько-татарські мотиви. Не виключення і цей рік. Пісню «Палала» артистки ANKA — це чистий фолк з усіма фолковими і псевдофолковими «наворотами». Є пару вокальних моментів, які таки чіпляють. Але я переслухала тонни народної  музики. І з різним градусом автентичності. Як на мене, трохи в ніби «механічний апельсин». Артистка, сонграйтерка та вокальна тренерка Анна Корченова потрапила у фінал Нацвідбору за результатами голосування в додатку «Дія». Саундпродюсуванням ANKA займається співзасновник лейблу ENKO Іван Клименко. Мотив, який запам’ятовується, присутній. Текст — досить схематично підібраний набір слів із приблизними римами. Голос гарний. Але, зрештою, вирішувати вам, про смаки зараз не сперечаємося.

Drevo — Endless chain

Під п'ятим номером на сцену вийде артист, який називає себе Drevo, — музикант Максим Дерев'янчук  Він став популярний через пісню «Самоліт», почав кар'єру у 2023 році. Майже весь минулий рік спостерігала за ним в тіктоці та інстаграмі. Бачила багато епізодів, коли Drevo співав своїй бабусі щойно створені пісні. Це було дуже зворушливо. Незважаючи на псевдонім, у творчості Максима Дерев’янчука з Рівненщини фольком і не пахне. А от любителям форматного поп-року може сподобатися.

Своїм тембром голосу він безсумнівно вирізняється і запам'ятовується. Про новий трек каже так: «Це не просто пісня. Це не про незламний дух і силу волі. Насамперед найбільша ціль — Євробачення. І моя особиста — щоб українська музика об'єднала світ. І показала свою міць». Співак справді досить сильний. Це стилістика рокової музики, яка нагадує про творчість Muze, дійсно естетика, яка вселяє впевненість. Ще від себе додам, що тембрально ледь чутне незмикання зв'язок, це робить голос артиста таким впізнаваним та, не побоюсь цього слова, сексуальним. Трохи має акцент в англійській. Але саме це, на мою думку, і підсилює ефект.

Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Прийшов час представити вам дует, пісня якого вже очолила українські тренди ютубу і вже викликала резонанс. Що треба знати про співачок? Напевно, це найгучніші імена в цьогорічному списку Нацвідбору. Це вже третя спроба Jerry Heil вирватися на конкурс від України. Для Альони Савраненко, королеви українського хіп-хопу, це буде вперше. Цей дует ще раз підкреслює тенденцію  колаборацій останнього часу. Обидві співачки за останній рік переспівали, здається, вже зі всіма.

Пісня, якщо розглядати технічний і професійний аспекти, має якісний продакшн.  Мелодію, що запам'ятовується. З іншого — досить дивний текст і, головно, ідея. Скажу чесно, що коли я знала лише назву (а ще не чула пісню),  думала, що мова йтиме про Марію Терезію, що заснувала рід Габсбургів, ерцгерцогиня Австрії та королеву Угорщини, королеву Галичини та Володимирії у 1700 роках. Оце би був «хід конем», подумала я. Ще чомусь пригадався фільм «Тельма і Луїза». Але те, що  що пісня буде про Мати Терезу і Діву Марію, мене, чесно сказати, навіть трохи спантеличило.

Пісню «Teresa & Maria» зараз активно обговорюють у соцмережі. Багатьом вона сподобалася, але і критикують її — за згадки Матері Терези. І тут не лише питання в тому, що її постать останнім часом викликає запитання в істориків (ці дискусії легко можна знайти в мережі). Питання зовсім нерівнозначних персонажів пісні, власне, як християнських символів. Все-таки тема віри — це зі світу тонких матерій. Сподіваюся, що виконавиці зможуть доступно пояснити слухачам ідею і сенс пісні та підготують потужний виступ.

MÉLOVIN — DREAMER

Вперше в історії артист, який вже представляв Україну на Євробаченні, повертається на Нацвідбір. Як він сам сказав, має «незакритий гештальт» та хоче знову виступити на сцені найбільшого пісенного конкурсу. Законом це не заборонено. Такі випадки в історії Євробачення були, то чому б і ні.

Пісню MÉLOVIN вибрав дуже «форматну», як для цього конкурсу. Це багато хто відзначив.  Називається «DREAMER», тобто «Мрійник». Фани артиста, а в нього чи не найпотужніший фан-клуб «меловінаторів», кажуть так: «Це дуже класний меседж для Європи, для нас. Ми всі мрійники і творці майбутнього, ми творимо наше щасливе життя, треба тільки дочекатись світла. І MÉLOVIN як той промінь світла сяє і направляє нас в щасливе майбутнє, треба мріяти про це». Ну, не лише мріяти, хотілося би додати. Добро має бути з кулаками, а ще краще зі зброєю. Але що зробиш, Євробачення завжди декларувало себе святом  безтурботним. Лише українці раз за разом виплескували свій біль на його сцені. 

Треба відзначити, що пісня справді цікава і складна у вокальному плані. Треба також віддати Мелу належне. За п’ять років він помітно виріс і як артист, і як вокаліст. Трек легко запам’ятовується завдяки танцювальному ритму. «Вишенька на торті» — спів у стилі рок-опер.

SKYLERR — Time is running out

SKYLERR — нове ім’я в українському шоу-бізнесі, яке зазвучало і «злетіло» саме під час війни — завдяки дебютному хіту «Вечорниці». За псевдонімом стоїть Валерія Кудрявець — 23-річна дівчина родом із Білгород-Дністровського на Одещині. Пісня «Наші вечорниці — це найкращі дівиці» звучала чи не з кожної праски, та все ж це було яскраво. Хоча у феміністок до «найкращих паляниць» і «соковитих полуниць» наших дівиць  могло б виникнути багато запитань. Та, зрештою, не ця ж пісня виборола право боротись за місце у фіналі Нацвідбору. Пісня, з якою SKYLERR вийде на сцену, називається «Time is running out».

Як звучить пісня? Дуже стандартно, ніби створена штучним інтелектом (це лише думка авторки, яку ніхто може більше не поділяти). «Світ зійшов з розуму, небо вкрилося грозами», — і так далі під сльозовитискальне R’n’B. Але цікава ваша думка.

Ziferblat — Place I Call Home

Група Ziferblat  — це київський гурт, інді-команда, яку заснували у 2015 році брати-близнюки Данило (соліст) та Валентин (гітарист). Згодом до них приєднався Федір (барабанщик). Щодо їхнього стилю, то як сказав один музичний критик: «Це про музику!».

Пісня «Place I Call Home» («Місце яке я називаю домом») дуже тепла, зворушлива і трепетна, особливо, якщо розуміти слова. Якби ж це відчула й європейська публіка: як це не мати дому, бути далеко від нього або не бути в себе вдома у безпеці. Ця пісня звучить як мелодійна «балада про дім». А ще як інтелігентний рок з паралелями на олдскульні гурти 1970-х років. Не знаю, чи можна назвати цю пісню хітовою, але я згадала музику, яку любили слухати мої батьки, а вони трохи вважали себе за хіпі. Я би ще сказала, що в наш час такі пісні потрібні для наших нервів. Для того, аби відчути затишок, тепло в душі і світло в серці.

YAGODY — Tsunamia

Гурт YAGODY і вибухова фолькова енергія. Львівський етно-гурт у собі поєднує українські голосіння, балканські мотиви та трохи театральної магії. YAGODY існують з червня 2016 року. Рушійною силою і тією, хто зібрала увесь гурт, стала Зоряна Дибовська, а учасницями є студентки-актриси, в яких вона викладала сценічну мову. На цьогорічному Нацвідборі представлять першу авторську пісню «Tsunamia». 

Ось, як вони розповідають самі про себе: «З часу заснування ми провели багато експериментів, щоб зробити наше звучання більш об'ємним і цікавим. Спочатку були акордеон та джембе, потім додались бас і барабани, пізніше ми експериментували із звучанням дудука та духових інструментів. Зовсім нещодавно ми вирішили доповнити нашу музику автентичними мотивами за допомогою цимбалів». Наразі повний склад колективу складається з сімох осіб: трьох вокалісток, акордеоністки, басиста, барабанщика та цимбаліста. На пісенний конкурс Євробачення гурт подався у скороченому складі, бо на сцені мє бути лише 6 людей, як відомо. 

«Ми вже в передчутті того, щоб вам показати те, над чим працюємо вже три місяці», — каже Ярина, учасниця гурту. У передчутті і ми. Бо відчувається що вражатиме не лише пісня, а й шоу.

NAHABA — GLASSS

І закриватиме фінал Національного відбору перед тим, як буде відкрите голосування, гурт NAHABA. Саме йому випав одинадцятий номер у жеребкуванні. NAHABA — дует, в якому поєднується ніжний жіночий голос із чоловічим драйв- та екстрим-вокалом.

Вокаліст Андрій брав участь у «Голосі країни», а нині служить у ЗСУ. У 2023 році вступив у Повітряні сили ЗСУ. Зараз служить у 40-й тактичній авіаційній бригаді «Привиди Києва». Вокалістка Vakyolia з початку повномасштабного вторгнення їздить по Європі як вулична музикантка та ділиться з іноземцями своєю закоханістю в українську сміливість. До Нацвідбору гурт NAHABA готувався дистанційно. Базою для репетицій військовослужбовця Андрія став ангар на аеродромі. Гурт називає себе «звіром», який розвивається на сцені з кожним кроком.  

Як звучить пісня? Паралелі з війною помітні та зрозумілі. Пісня викликала незадоволення у соцмережах та медіа тим, що її порівнювали з творчістю одного гурту минулих років нашого ворожого північного сусіда. Цікаво, чи відчуєте ви це при прослуховуванні. Але музиканти відповіли так: «Насправді дуже шкода, що так багато українців тримають в голові руснявський контент. Дуже сумно, що один російський гурт у цьому стилі може перекрити сотні різних проєктів, що представляють такий жанр по всьому світу», — наголосили вони. Тим більше, що практично всі пісні, які зараз видає гурт NAHABA, є дуже жорсткою відповіддю ворогу. 

«Ми проклинаємо всіх, хто прийшов з убивством і грабунками на українську землю. Російський солдат, який перетнув український кордон, — проклятий. Той, хто підтримує насильство і терор, — проклятий. Ви не можете уникнути прокляття, воно наздожене вас, де б ви не були і як би старанно ви не ховалися», — це головний меседж, який гурт NAHABA хоче донести Європі.

11 виконавців, 11 треків. Хтось із них третього лютого стане переможцем Національного відбору конкурсу Євробачення, який цьогоріч відбудеться у Швеції. І якщо моя ця невелика «розвідка» познайомить вас із кимось із нових українських артистів, відкриє щось нове, ви визначитесь зі своїм вибором і проголосуєте, я буду дуже рада. Але надзвичайно цікаво було би дізнатися і про ваші думки та симпатії. Тож чекаю на зворотній зв’язок! Коментуйте, будемо спілкуватися! 

Ваша Марія Бурмака

No items found.
Російська агресія
Культурна дипломатія
Культура
Європа

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим
Міністр Бартломєй Сенкевич на відкритті польського павільйону. 18 квітня 2024 року, Венеція, Італія. Фото: La biennale di Venezia

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Відвідувачі польського павільйону можуть стати учасниками художньої інсталяції українців. Фото: La biennale di Venezia

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

18 квітня до польського павільйону стояла величезна черга з охочих потрапити всередину. Фото: La biennale di Venezia

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Polska Agencja Prasowa

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress