Ексклюзив
20
хв

Українська одинадцятка: хто представлятиме цьогоріч Україну на Євробаченні?

Вже 3 лютого в Україні пройде фінал Національного відбору на конкурс Євробачення, який цьогоріч відбудеться у шведському місті Мальме із 7 по 11 травня

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Тетана Гурковська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Цього року на сцену українського національний відбору на Євробачення вийдуть 11 артистів і груп. Вони змагатимуться за право представляти Україну на цьогорічному пісенному конкурсі у Швеції. І я розкажу вам про всіх учасників нацвідбору — згідно з жеребкуванням, яке вже відбулося. Хто вони, що про них варто знати, чим сильні їхні пісні, а де, як-то кажуть, «можна було б і краще». Мій погляд, звісно, суб’єктивний. Моя мета — познайомити вас зі всіма. Вболіваю за кожного, бо знаю про їхній шлях, а також яких величезних зусиль зараз вартує писати та видавати музику в Україні. Хочу, аби ви вже визначались зі своїми смаками і до Національного відбору, до 3 лютого, підійшли вже зі своїми улюбленими піснями і вболівали та голосували за своїх фаворитів. Конкурс, нагадаю, проходитиме  у форматі телевізійного концерту. Його можна буде дивитись на сайті Суспільного телебачення.

Отже, ось так виглядає одинадцятка: 

  1. YAKTAK — Lalala
  2. INGRET — Keeper
  3. NAZVA — Slavic English
  4. ANKA — Палала
  5. Drevo — Endless chain
  6. Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria
  7. MÉLOVIN — DREAMER
  8. SKYLERR — Time is running out
  9. Ziferblat — Place I Call Home
  10. YAGODY — Tsunamia
  11. NAHABA — GLASSS

YAKTAK — Lalala

Першим номером, згідно жеребкування, на сцену Національного відбору вийде артист YAKTAK із піснею «Лалала». У 2019-му волинянин Ярослав Карпук брав участь у шоу «Голос. Діти», а в 2022-му запустив сольний проєкт.  Минулий рік видався для YAKTAK плідним. Музикант здобув премію Muzvar Awards у номінації New Breath («Нове дихання») та залетів у річний топ українського Spotify. І навряд, щоб ви не чули пісні «Порічка», «Уночі» та «Чекаю вдома». На конкурсі YAKTAK представляє пісню «Лалала». Сказати чесно, композицій із рефреном ла-ла-ла у світі у всі часи була шалена кількість. Але в нас є своє «Лалала» — і я собі думатиму, що це натяк саме на цю пісню, яку колись так емоційно заспівав амбасадор України у Польщі Андрій Дещиця. Трохи ріжуть вухо постійні зміни наголосів задля створення рими, бо коректні наголоси — це теж українська мова, не забуваймо про це. Все це справляє враження музичної мішанини, але, може, саме це стане рецептом прориву, хоч, на мою скромну думку, — це не найсильніша пісня Ярослава. Але, зрештою, він сказав, що коли він співає, в нього всередині ніби «як вогнище горить». А це, погодьтесь, аргумент.

INGRET — Keeper

Другим номером на сцену Національного відбору на Євробачення вийде INGRET. Що треба знати про цю співачку? Ви можете пам’ятати про Інгрет Костенко з «Голосу країни». Тренером співачки був Потап, він же після завершення шоу «підписав» її на свій лейбл Moзgi, якщо ще про такий пам'ятаєте . У 2018-му INGRET вже брала участь у нацвідборі на «Євробачення» і посіла сьоме місце у півфіналі. Сказати, що лейбл займався співачкою, так ні. Але це, може, і на краще. Враховуючи зараз репутацію цього лейблу. Щодо пісні, то у ній гарний меседж. Це відмічають усі, хто розуміють англомовний текст. А от Європа його якраз і зрозуміє. Це пісня жінки, яка має прощатися з чоловіком, який залишає їх новий дім, щоб іти на війну. Це пісня жінки, матері, доньки, нареченої. Також треба сказати, що тут дійсно гарний переклад (не в образу іншим пісням, які представлені на Нацвідборі англійською). Щодо вокалу, то голос співачки надзвичайний для слухачів з усіх країн. Ніжний і ніби кришталевий. Дуже важливий баланс між лірічністю та актуальним сучасним саундом. Не знаю, наскільки у цієї пісні є шанс на перемогу, але є шанс бути почутими, донести свій жах і біль. Донести те, що справді для тебе є найважливіше. Колись саме так зробила Джамала і перемогла.

NAZVA — Slavic English

Гурт NAZVA — Павло Гоц та Ярослав Яровенко — створили музичну формацію, яку слухачі обговорюють, обожнюю, критикують, але не залишають непоміченою. Музиканти вирішили спробувати, чи знайдеться місце їхньому авангардному мистецтву на Національному відборі на конкурс Євробачення-2024. «Іду на дно» та «Сігеле Мігеле» підспівували всі  — і десь підсвідомо було відчуття, що трохи і бракує отакої безбашенності. Що коли нерви напружені до межі, хочеться з такими композиціями жити тут і тепер.  Чесно скажу, пісня «Slavic English» мені сподобалася значно менше, ніж попередні. Я таке для себе називаю «прокол прикола», тобто це напевно мало би бути смішно, але чомусь не смішить. Але Павло Гоц так прямо і каже: «Минулого року ми випустили альбом. Після чого я запитав в Ярослава: "Може, подамось на Євробачення?". Він зі мною погодився. Все, кінець історії. Насправді дуже багато людей запитували, чи ми підемо на Євробачення, що це було б дуже цікаво. Ми подались і пройшли. І це саме той випадок, коли робиш якийсь лютий кринж, а він раптом бере і проходить до Нацвідбору».

Але побачимо. Зараз в українців дуже класно і органічно виходить робити меми. У наш час це найкращий вид саморефлексії та реакції на будь-які події. Якщо в українців так класно виходить робити меми, то чому б нам не відправити його на Євробачення від України?  Тільки може бути не смішно ані нам, ані їм. Хоч я, звісно, можу і помилятись. Просто мені здавалось, що хлопці могли зробити щось сильніше. Але раптом саме ця пісня стане вашим фаворитом!

ANKA — Палала

Традиційно в Національному відборі серед українських виконавців багато фолку. Руслана, Go-A , Kalush Orchestra. Що і не дивно. З фолковими мотивами ми помітні, автентичні та впізнавані. І навіть Джамала — це теж кримсько-татарські мотиви. Не виключення і цей рік. Пісню «Палала» артистки ANKA — це чистий фолк з усіма фолковими і псевдофолковими «наворотами». Є пару вокальних моментів, які таки чіпляють. Але я переслухала тонни народної  музики. І з різним градусом автентичності. Як на мене, трохи в ніби «механічний апельсин». Артистка, сонграйтерка та вокальна тренерка Анна Корченова потрапила у фінал Нацвідбору за результатами голосування в додатку «Дія». Саундпродюсуванням ANKA займається співзасновник лейблу ENKO Іван Клименко. Мотив, який запам’ятовується, присутній. Текст — досить схематично підібраний набір слів із приблизними римами. Голос гарний. Але, зрештою, вирішувати вам, про смаки зараз не сперечаємося.

Drevo — Endless chain

Під п'ятим номером на сцену вийде артист, який називає себе Drevo, — музикант Максим Дерев'янчук  Він став популярний через пісню «Самоліт», почав кар'єру у 2023 році. Майже весь минулий рік спостерігала за ним в тіктоці та інстаграмі. Бачила багато епізодів, коли Drevo співав своїй бабусі щойно створені пісні. Це було дуже зворушливо. Незважаючи на псевдонім, у творчості Максима Дерев’янчука з Рівненщини фольком і не пахне. А от любителям форматного поп-року може сподобатися.

Своїм тембром голосу він безсумнівно вирізняється і запам'ятовується. Про новий трек каже так: «Це не просто пісня. Це не про незламний дух і силу волі. Насамперед найбільша ціль — Євробачення. І моя особиста — щоб українська музика об'єднала світ. І показала свою міць». Співак справді досить сильний. Це стилістика рокової музики, яка нагадує про творчість Muze, дійсно естетика, яка вселяє впевненість. Ще від себе додам, що тембрально ледь чутне незмикання зв'язок, це робить голос артиста таким впізнаваним та, не побоюсь цього слова, сексуальним. Трохи має акцент в англійській. Але саме це, на мою думку, і підсилює ефект.

Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Прийшов час представити вам дует, пісня якого вже очолила українські тренди ютубу і вже викликала резонанс. Що треба знати про співачок? Напевно, це найгучніші імена в цьогорічному списку Нацвідбору. Це вже третя спроба Jerry Heil вирватися на конкурс від України. Для Альони Савраненко, королеви українського хіп-хопу, це буде вперше. Цей дует ще раз підкреслює тенденцію  колаборацій останнього часу. Обидві співачки за останній рік переспівали, здається, вже зі всіма.

Пісня, якщо розглядати технічний і професійний аспекти, має якісний продакшн.  Мелодію, що запам'ятовується. З іншого — досить дивний текст і, головно, ідея. Скажу чесно, що коли я знала лише назву (а ще не чула пісню),  думала, що мова йтиме про Марію Терезію, що заснувала рід Габсбургів, ерцгерцогиня Австрії та королеву Угорщини, королеву Галичини та Володимирії у 1700 роках. Оце би був «хід конем», подумала я. Ще чомусь пригадався фільм «Тельма і Луїза». Але те, що  що пісня буде про Мати Терезу і Діву Марію, мене, чесно сказати, навіть трохи спантеличило.

Пісню «Teresa & Maria» зараз активно обговорюють у соцмережі. Багатьом вона сподобалася, але і критикують її — за згадки Матері Терези. І тут не лише питання в тому, що її постать останнім часом викликає запитання в істориків (ці дискусії легко можна знайти в мережі). Питання зовсім нерівнозначних персонажів пісні, власне, як християнських символів. Все-таки тема віри — це зі світу тонких матерій. Сподіваюся, що виконавиці зможуть доступно пояснити слухачам ідею і сенс пісні та підготують потужний виступ.

MÉLOVIN — DREAMER

Вперше в історії артист, який вже представляв Україну на Євробаченні, повертається на Нацвідбір. Як він сам сказав, має «незакритий гештальт» та хоче знову виступити на сцені найбільшого пісенного конкурсу. Законом це не заборонено. Такі випадки в історії Євробачення були, то чому б і ні.

Пісню MÉLOVIN вибрав дуже «форматну», як для цього конкурсу. Це багато хто відзначив.  Називається «DREAMER», тобто «Мрійник». Фани артиста, а в нього чи не найпотужніший фан-клуб «меловінаторів», кажуть так: «Це дуже класний меседж для Європи, для нас. Ми всі мрійники і творці майбутнього, ми творимо наше щасливе життя, треба тільки дочекатись світла. І MÉLOVIN як той промінь світла сяє і направляє нас в щасливе майбутнє, треба мріяти про це». Ну, не лише мріяти, хотілося би додати. Добро має бути з кулаками, а ще краще зі зброєю. Але що зробиш, Євробачення завжди декларувало себе святом  безтурботним. Лише українці раз за разом виплескували свій біль на його сцені. 

Треба відзначити, що пісня справді цікава і складна у вокальному плані. Треба також віддати Мелу належне. За п’ять років він помітно виріс і як артист, і як вокаліст. Трек легко запам’ятовується завдяки танцювальному ритму. «Вишенька на торті» — спів у стилі рок-опер.

SKYLERR — Time is running out

SKYLERR — нове ім’я в українському шоу-бізнесі, яке зазвучало і «злетіло» саме під час війни — завдяки дебютному хіту «Вечорниці». За псевдонімом стоїть Валерія Кудрявець — 23-річна дівчина родом із Білгород-Дністровського на Одещині. Пісня «Наші вечорниці — це найкращі дівиці» звучала чи не з кожної праски, та все ж це було яскраво. Хоча у феміністок до «найкращих паляниць» і «соковитих полуниць» наших дівиць  могло б виникнути багато запитань. Та, зрештою, не ця ж пісня виборола право боротись за місце у фіналі Нацвідбору. Пісня, з якою SKYLERR вийде на сцену, називається «Time is running out».

Як звучить пісня? Дуже стандартно, ніби створена штучним інтелектом (це лише думка авторки, яку ніхто може більше не поділяти). «Світ зійшов з розуму, небо вкрилося грозами», — і так далі під сльозовитискальне R’n’B. Але цікава ваша думка.

Ziferblat — Place I Call Home

Група Ziferblat  — це київський гурт, інді-команда, яку заснували у 2015 році брати-близнюки Данило (соліст) та Валентин (гітарист). Згодом до них приєднався Федір (барабанщик). Щодо їхнього стилю, то як сказав один музичний критик: «Це про музику!».

Пісня «Place I Call Home» («Місце яке я називаю домом») дуже тепла, зворушлива і трепетна, особливо, якщо розуміти слова. Якби ж це відчула й європейська публіка: як це не мати дому, бути далеко від нього або не бути в себе вдома у безпеці. Ця пісня звучить як мелодійна «балада про дім». А ще як інтелігентний рок з паралелями на олдскульні гурти 1970-х років. Не знаю, чи можна назвати цю пісню хітовою, але я згадала музику, яку любили слухати мої батьки, а вони трохи вважали себе за хіпі. Я би ще сказала, що в наш час такі пісні потрібні для наших нервів. Для того, аби відчути затишок, тепло в душі і світло в серці.

YAGODY — Tsunamia

Гурт YAGODY і вибухова фолькова енергія. Львівський етно-гурт у собі поєднує українські голосіння, балканські мотиви та трохи театральної магії. YAGODY існують з червня 2016 року. Рушійною силою і тією, хто зібрала увесь гурт, стала Зоряна Дибовська, а учасницями є студентки-актриси, в яких вона викладала сценічну мову. На цьогорічному Нацвідборі представлять першу авторську пісню «Tsunamia». 

Ось, як вони розповідають самі про себе: «З часу заснування ми провели багато експериментів, щоб зробити наше звучання більш об'ємним і цікавим. Спочатку були акордеон та джембе, потім додались бас і барабани, пізніше ми експериментували із звучанням дудука та духових інструментів. Зовсім нещодавно ми вирішили доповнити нашу музику автентичними мотивами за допомогою цимбалів». Наразі повний склад колективу складається з сімох осіб: трьох вокалісток, акордеоністки, басиста, барабанщика та цимбаліста. На пісенний конкурс Євробачення гурт подався у скороченому складі, бо на сцені мє бути лише 6 людей, як відомо. 

«Ми вже в передчутті того, щоб вам показати те, над чим працюємо вже три місяці», — каже Ярина, учасниця гурту. У передчутті і ми. Бо відчувається що вражатиме не лише пісня, а й шоу.

NAHABA — GLASSS

І закриватиме фінал Національного відбору перед тим, як буде відкрите голосування, гурт NAHABA. Саме йому випав одинадцятий номер у жеребкуванні. NAHABA — дует, в якому поєднується ніжний жіночий голос із чоловічим драйв- та екстрим-вокалом.

Вокаліст Андрій брав участь у «Голосі країни», а нині служить у ЗСУ. У 2023 році вступив у Повітряні сили ЗСУ. Зараз служить у 40-й тактичній авіаційній бригаді «Привиди Києва». Вокалістка Vakyolia з початку повномасштабного вторгнення їздить по Європі як вулична музикантка та ділиться з іноземцями своєю закоханістю в українську сміливість. До Нацвідбору гурт NAHABA готувався дистанційно. Базою для репетицій військовослужбовця Андрія став ангар на аеродромі. Гурт називає себе «звіром», який розвивається на сцені з кожним кроком.  

Як звучить пісня? Паралелі з війною помітні та зрозумілі. Пісня викликала незадоволення у соцмережах та медіа тим, що її порівнювали з творчістю одного гурту минулих років нашого ворожого північного сусіда. Цікаво, чи відчуєте ви це при прослуховуванні. Але музиканти відповіли так: «Насправді дуже шкода, що так багато українців тримають в голові руснявський контент. Дуже сумно, що один російський гурт у цьому стилі може перекрити сотні різних проєктів, що представляють такий жанр по всьому світу», — наголосили вони. Тим більше, що практично всі пісні, які зараз видає гурт NAHABA, є дуже жорсткою відповіддю ворогу. 

«Ми проклинаємо всіх, хто прийшов з убивством і грабунками на українську землю. Російський солдат, який перетнув український кордон, — проклятий. Той, хто підтримує насильство і терор, — проклятий. Ви не можете уникнути прокляття, воно наздожене вас, де б ви не були і як би старанно ви не ховалися», — це головний меседж, який гурт NAHABA хоче донести Європі.

11 виконавців, 11 треків. Хтось із них третього лютого стане переможцем Національного відбору конкурсу Євробачення, який цьогоріч відбудеться у Швеції. І якщо моя ця невелика «розвідка» познайомить вас із кимось із нових українських артистів, відкриє щось нове, ви визначитесь зі своїм вибором і проголосуєте, я буду дуже рада. Але надзвичайно цікаво було би дізнатися і про ваші думки та симпатії. Тож чекаю на зворотній зв’язок! Коментуйте, будемо спілкуватися! 

Ваша Марія Бурмака

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олесь санін довбуш мамай поводир кобзарі

Історичний екшн «Довбуш», премʼєра якого відбулась вже під час війни, став одним з найдорожчих в історії українського кіно (його бюджет — 120 мільйонів гривень) і одним з найкасовіших українських фільмів (заробив у прокаті близько 70 мільйонів гривень). Масштабне кінополотно розповідає про міфічного героя України, який ніколи не мріяв бути героєм, але був змушений ним стати, бо не міг змиритися з несправедливістю. Історія поцілила в серце глядачів, бо прийшла неймовірно вчасно. 

Тішить, що Олеся Саніна — режисера «Довбуша», «Поводиря» і «Мамая» — нарешті відзначили національною Шевченківською премією. Його фільми переконливі й вже стали класикою. Зокрема, тому, що Олесь знімає про те, що знає. Він багато спілкується з героями війни, грає на бандурі, колісній лірі, торбані й знайомий з кобзарями, долі яких гідні сценаріїв. 

Режисер і герой фільму «Довбуш»

«Прийшов наш час»

Оксана Гончарук: Пане Олесю, як вважаєте, чому Шевченківську премію вам дали саме зараз?  

Олесь Санін: Премію отримала творча група фільму «Довбуш», тобто режисер Олесь Санін, кінооператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич. Утрьох ми робили всі три мої повнометражні картини. 20 років тому був «Мамай», 10 років тому вийшов «Поводир» і минулоріч відбулася премʼєра «Довбуша». Йшлося про творчий метод, вплив наших історій на глядача. Мабуть, прийшов наш час, і наші твори стали суголосними чомусь в душах людей. Єдине, мені шкода, що якщо література, музика й образотворче мистецтво можуть чекати на визнання, то слава кіно швидкоплинна — 2-3 тижні, і на афіші замість твоїх фільмів зʼявляються інші. Я не очікував, що «Довбуш» досі популярний, ну і плюс він став мистецьким послом України за кордоном і щось пояснює про нас іншим. 

— Я оце подумала, може, премію дали вашому фільму як останньому з могікан, бо подібного масштабу кіно в Україні знімуть ще невідомо коли.

— Ну не знаю. Мені і про «Поводир» казали колись, що це картина неможлива, бо українською мовою та ще й про тяжкі часи ніхто дивитись не буде. А «Поводир» став лідером прокату і дуже довго тримав пальму лідерства. Про «Довбуш» теж казали, що ніхто не буде дивитися і грошей на картину такого масштабу на знайти. Потім лякали, що війна і ніхто не прийде в кінотеатри. А фільм мало того, що став абсолютним лідером національного прокату, так ще 27 країн його показали і було створено 17 мовних версій «Довбуша». Тож я не готовий підтримати тезу про те, що нам не вдастся далі знімати гарне кіно.

Ніхто не знає, що буде, головне — художнику бути готовим до мистецької інвестиції в людство

— Які історії вас зараз займають? Щось знімаєте, плануєте?

— З реальними творчими планами складно, тому що всі вони зараз з війною зв'язані. Я активно допомагаю фронту, більшість грошей, що ми заробили на картині, пішли на допомогу військовим і тим, хто постраждав від війни. У нас дуже великі збори по волонтерських роботах, наші художники віддали на благодійні акції більшу частину реквізиту «Довбуша» — костюми, зброю… це все на аукціонах продається досить успішно. 

Щодо моєї творчої історії, то в мене великий кейс ідей, деякі вже виписані в сценаріях, в деяких є розкадрування, до деяких створена музика. Зараз я буду знімати той фільм, реалізація якого можлива в Україні найближчим часом. Ймовірно, це буде фільм в копродукції — я активно веду переговори. Але це точно не буде художній ігровий фільм про війну сьогодні, така собі пряма ілюстрація подій в Бучі чи ще чогось. Разом з тим я здебільшого весь у війні, і всі мої близькі друзі там. Тож мій найважливіший план — дочекатися друзів з фронту.

Понад 70 людей з команди фільму «Довбуш» зараз у ЗСУ, 5 загинули, 7 зникли безвісти

— Хтось з режисерів сказав, що зараз гарний час фіксувати війну і не дуже добрий — відтворювати війну у кадрі. 

— Про все це можна розповісти в картинах, ховаючись за іншим жанром на кшталт наукової фантастики, романтичної комедії чи ще чогось. Бо зараз в Україні сердця людей настільки залиті кров'ю, що їм важко дивитися кіно про сьогодення. Я б із задоволенням зняв музичне кіно. Тож готуюсь до того, що будуть дивитися глядачі, на що зможу знайти ресурси і де мене фінансово підтримають наші колеги поза Україною.

— Поки ви готуєтесь, хтось у нас знімає романтичні комедії, але про мистецтво там важко говорити, бо це чиста комерція. 

— Йдеться не про доробки тих, хто знімає кіно з бажанням заробити гроші й славу. Повірте, ні після успіху «Довбуша», ні після вручень премій жоден з власників телеканалів чи продюсерів кіностудій не сказав: «Лесь, є приголомшлива ідея, давай знімай кіно, я гроші знайду». Телефон мій мовчить, тому що це зовсім інша історія, вони до війни були заточені на виробництво російського продукту за російські гроші. На це працювала ціла індустрія, і тепер вона перебудовується і шукає можливості в інших світах, та залишки того плебейства ще є і якийсь час ще будуть. Але людям це перестає бути цікавим. 

Кіно як доказ, що ми існуємо

— Щодо презентації української культури за кордоном, якою вона має бути сьогодні?

— Одна справа, коли колективи митців виїжджають з виставами, щоб показати їх українцям, які тимчасово знайшли прихисток за кордоном. Ці люди будуть раді будь-яким проявам культури з батьківщини. Інша річ — європейська публіка та інтеграція нашої культури в її світ. Щоб іноземцям пізнати Україну, нам треба займати своїм мистецтвом їхні великі майданчики, а це вже зовсім інші проєкти, іншій масштаб та витрати. Тут вже потрібні серйозні постановки, здатні дивувати.

Ну і обовʼязкова співпраця з європейцями. Я активний зараз в культурній дипломатії: шукаю зв'язки, говорю з продюсерами конкретних країн. Бо щоб проєкт був влучним за кордоном, треба розуміти, як він буде працювати там — самотужки й сидячи в Україні це не подужаєш. 

— Я точно розумію, що майбутнє нашого кіно за спільним виробництвом, так званою копродукцією.

— Як приклад можна згадати успіх нашої кінодокументалістики в світі. Якби за спиною наших митців не було продюсування французького, британського, американського, ми б не мали «Оскар» за документальне кіно. 

— Нас там чекають, бо нам є що сказати, ми ж такі різні.

— На початку цього століття нас почали переконували, що ми всі однакові, що в цьому супермаркеті народів тепер не важлива твоя мова, культура, ідентичність. Бо так зручно людям, які продають товари, думати, що однакові люди будуть носити в руках однакові телефони, вдягати сорочечки однакового фасону. Правда ж ця історія трошки схожа на ту, що ми переживали в СРСР? Ну і все, погралися, пожили, а тепер, бачите, у жителів багатьох країн настає велике усвідомлення своєї національної ідентичності. Якщо говорити про Європу, то в багатьох країнах політики, що висловлюють національні ідеї, стають популярними. Тому що виявилось, що для людей все ж важливо, чи залишаться їхні культура й мова у майбутньому. 

На зйомках «Довбуша»

— А для України й поготів важливо розуміти, в чому ми відмінні і за що стоїмо на смерть.

— Сьогодні стоїть питання, чи буде взагалі існувати українська культура, чи трансформується вона в щось яскраве нове, чи розкажемо ми світові щось цікаве про себе — не тільки про те, що ми нація воїнів, які до останнього битимуться за свою землю.

Це не просто захопити території і викурити з нас те, що робить нас українцями. Так само ці виклики нині стоять перед всім світом, може, не настільки гостро, як для нас, але ми зараз для світу — саме лабораторія виживання.

— Те, що ми «лабораторія», лякає.

— Але це так і є. Чи не щодня отримую запити від міжнародних науковців, які хотіли б приїхати в Україну досліджувати людей, те, як вони виживають в закритому ворожому просторі, як люди звикають до вибухів і що з ними роблять соціальні потрясіння. Вони до себе не можуть прикласти досвід, як люди ходять по вулицях, коли тривога й бомблять, тож думають, що ми мали б давним-давно покинуть власні будинки. Але ж запитайте у харків'ян, як вони це все переживають, як після чергового нічного жахіття зранку прибирається вулиця, грають музиканти на концертах, працюють рагси і молодята розписуються, — нехай хлопці в камуфляжі і їм завтра на фронт, але бажання створювати сім'ї невмируще. Це наш спосіб вижити, це наш внутрішній спротив ворогу, який прийшов забрати не просто житло, але життя.

— Але ж ми не піддослідні?

— Ні, ми живемо в цьому світі й знаходимо відповіді на запитання, бо інакше неможливо вижити. А хтось на це дивиться, намагається отримати досвід, щоб вижити колись. А як вам те, що ми вигадуємо нові військові технології, бо ж щодня з'являються нові? 

Ну і не забуваємо, що нам з вами потрібно зберегти наших дітей і готувати їх до того, що їм доведеться розбудовувати велику сучасну європейську модерну Україну. Ми зараз повинні виховувати нових «ейнштейнів», і наше головне завдання — не втратити їхні життя, які ворог прийшов забрати. Це моє переконання, я так намагаюсь жити: якщо ти відповідальний за освіту, науку, культуру, ти повинен це віддавати людям тут і зараз. Ти не маєш права чекати закінчення війни, не маєш просто проживати день в намаганні вижити. 

— Ну, чого сидіти чекати?

— Для тих, кому це нині доступно, це відлига, яку мені сьогодні дарують мої колеги — артисти, художники, оператори, які взяли зброю і пішли захищати Україну. Я закінчив «Довбуша» тільки тому, що Сергій Михальчук, з яким ми мали піти воювати разом, сказав: «Ти мусиш зараз закінчити фільм, бо у нас крім нього нічого немає. Може, він вдасться і це буде історія нашого спротиву». Так і сталося, Сергій був правий. Фільм вийшов на екрани в війні, під час його прем'єрі летіли ракети, а після тривоги люди повернулись в кінозал додивитись. 

Сьогодні глядачі дивляться «Довбуша» для того, щоб сказати: «Ми живі». А за кордоном питають: «Як ви в часі війни таке кіно зробили?». А це все для нас доказ того, що ми існуємо
Кадр з фільму «Поводир»

«Ми пережили час, коли українцям був потрібен месія. Герої — серед нас»

— Під час зйомок «Довбуша» ви досліджували ідею, чому люди стають героями, а виявилось, що герої були навколо вас.

— А це завжди так. Герої живуть серед нас, просто іноді приходять часи, які їх актуалізують. Герой потрібен людям для того, щоб отримати надію. Ми всі вірили у «Привида Києва», в те, що є пілот, якого не може вбити жодна російська ракета. І всі тішились, що він береже над нами небо. Я знаю людину, яка придумала цей міф, але справа не в придумці, а в тому, що люди в існування цього героя повірили, бо він забрав їхній страх і подарував надію на виживання. 

— Ви колись сказали, що гуцули чекали на Довбуша, бо їм був потрібен месія. Зараз українцям месія теж потрібен?

— Думаю, ми пережили цей час.

Сьогодні дивно чекати, що хтось прийде і подарує тобі щастя та волю, ти мусиш сам боронити те, що любиш, бо це — не справа Месії, це — твоя справа

Тепер для нас Шевченко — це не «Катерина», а «Кавказ»: «Не жди сподіваної волі — вона заснула: цар Микола її приспав». Тільки ти сам. Я про це говорив у «Довбуші», тому він став таким важливим. 

— Мені здається, що коли людина здійснює подвиг, вона про це не думає. 

— Ніхто про це не думає, немає ніякого бажання подвигу на війні, бо ті, хто підсвідомо таке бажання мають, помирають першими. На фронті після першого пострілу в твій бік все геройство закінчується моментально — жодної романтики. З часом приходить розуміння того, що називають роботою. Робота на диво щодня за рахунок твого характеру, твоєї сили впиратися і виживати, а також мотивації.

У таких умовах слово «батьківщина» для людини зменшується до маленької історії — до родини: якщо ти тут не встоїш, їх там чекає смерть. І ось так крок за кроком людина перетворюється на героя

Якщо до Довбуша повернутися, то в нього був брат Іван, який дуже хотів бути героєм, але коли питання стало руба, він втік аж бігом. А Олекса Довбуш не хотів бути героєм, та мусив стояти, бо відчував відповідальність за інших. Він хотів простого людського щастя і щоб ніхто це не забрав, тож змушений був стати героєм.

— Ви від початку війни показуєте «Довбуша» на фронті і в шпиталях. Як це взагалі технічно можливо?

— Ми беремо з собою проєктор, звук і екран — він розкладається достатньо великий, — привозимо і встановлюємо. За кілька годин можна розгорнути кінотеатр навіть в чистому полі. Де складна лінія фронту, робимо щось менше. Ви ж розумієте, що для військових важливий не просто показ — вони фільм можуть подивитися у своєму телефоні. Важливе живе спілкування, розповідь про те, як знімався фільм.

Військові дивляться фільм «Довбуш»

Так само, коли до військових приїжджає Славік Вакарчук чи Іван Леньо, вони з однією гітарою виходять, ну, може, ще ритм хтось буде відстукувати в ящик з-під снарядів. А більше і не треба, бо не шоу важливе, а увага до них. Людина з телевізора приїжджає до тебе і говорить як з рівним, і хлопці бачать, що їхній подвиг, який для них просто робота, це не безглуздя, що він дійсно потрібен. Не люблю розмови про культурний фронт чи інші якісь фронти — економічний, дипломатичний.

Фронт у нас зараз лише один, а ми — тил, тобто ті, хто дозволяє нашим героям на фронті знати, що за їхньою спиною ті, кого варто захищати

«Кіно коштує, як десяток танків»

— Наскільки наші вояки на фронті змінилися за роки війни?

— Сильно. На початку було дуже багато добровольців, фактично були великі загони добровольців. Зараз вони поранені, багато з них загинули, чимало людей демотивовані. Ну, а в центрі підготовки зараз немало тих, хто не надто рветься на фронт, і з такими тяжко знаходити контакт. 

А нещодавно в мене був інакший досвід: я показував фільм військовим, які були в російському полоні і тільки зараз повернулися. Це взагалі окрема публіка, вони довгий час були поза нашим інформаційним простором, і їм дуже непросто. 

І зовсім інша історія — мій нещодавній показ для поранених у шпиталі. Їх привезли на кріслах колісних — без рук, без ніг, сліпих. Але вони хотіли послухати мене, познайомитись. Я попросив підняти руку тих, хто бачив фільм, і один хлопець весело так: «А я не можу підняти, в мене руки нема». І всі регочуть. А далі привезли військового без очей, а він каже: «Ви до нас приїжджали півтора роки тому, і я ваш фільм бачив». Уявіть собі. Я потім згадав, що дивився «Довбуша» в центрі підготовки і на наступний день поїхав на фронт. В першому ж бою хлопець осліп і втратив кінцівки. 

— Усвідомлення того, що ваш фільм, вся його краса — це останнє, що він бачив і запам'ятав — це відповідальність.

— І відповідальність митця в цій ситуації — не пусті слова. Мене просто рве, бо я розумію, що все, що ти робиш, не може бути створеним заради власної слави чи грошей. У такому випадку не варто цим займатись, не варто пусто тратити гроші, які могли б зараз піти на армію.

Бо кіно коштує, як десяток танків, і якщо твоя творчість безглузда — краще допомогти військовим
Оператор Сергій Михальчук (у сірому) зараз служить у ЗСУ у штурмовій бригаді

— Хотіла запитати про вашу велику родину, як вона пережила ці роки війни? Знаю, що на самому початку війни ви з Михальчуком свої родини вивозили з Києва.

— У мене четверо дітей: двоє школярів вдома, найменша закінчує молодшу школу, а син — 10-й клас. А двоє старших дочок працюють. Найстарша зараз поїхала на лікування з чоловіком в Сполучені Штати, можливо, там вона на якийсь час залишиться і буде працювати для України. На жаль, мій перший зять (ветеран армії США, боєць Іноземного легіону Крістофер Кемпбелл, — Авт.), який у 2022 приїхав сюди захищати Україну, загинув. За його волею ми поховали його тут. Йому було лише 27 років. 

— Готуючись до бесіди з вами, я бачила його фото. Таке гарне молоде обличчя. Дуже співчуваю.

— Крім того, що він був професійний військовий, він був біологом і хотів після військової кар'єри займатися генетикою. Він був одним з тих іноземців, який відверто казав, що зараз в Україні вирішується доля всього світу.  

Кобзарі століттями співають про загиблих і не дають нам їх забути

— Ви яскравий представник кобзарсько-лірницького цеху. Українське кобзарство 5 грудня 2024 року ЮНЕСКО саме визнало нематеріальною спадщиною людства. Яка від цього користь традиції кобзарства?

— На початку були серйозні дискусії серед кобзарів з приводу того, що ця ініціатива нічого особливо нам не дасть. Але чому не використати ЮНЕСКО як світову трибуну для того, щоб розказати світові про Україну, про її боротьбу за власну ідентичність та культуру, частиною якої і є кобзарство? Тому що та традиція, яка до сих пір збереглася, пережила всі знищення. Тут важливо усвідомити:

Кобзарство — не просто виконання пісень на інструментах. Це навіть не традиція виготовлення музичних інструментів. Це історія виживання

А також збереження епічної національної традиції, бо існують конкретні твори, яким більше 500 років, а вік самої традиції нараховує тисячоліття. 

Фото: Дмитро Санін

Ми можемо говорити про зв'язки традиції кобзарства з так званими боянами (поети-співці давньої Київської Русі, — Авт.) та про те, що нація, яку протягом всієї історії вороги намагались позбавити її мови та культури, забороняли власну літературу та пісні, знайшли можливість в дуже специфічній формі зберігати ідентичність. Весь матеріал був переданий в руки музикантів здебільшого незрячих. Вони мандрували країною, просили милостиню біля церков, а в своїх творах розповідали про славу, волю й історію України. 

Більшість представників кобзарського цеху в XVIII столітті була козаками з втраченої Січі. Кобзарські традиції стали продовженням їхньої боротьби за власну ідентичність, і це їм 300 років вдавалося. Навіть коли в 30-х роках було планомірне винищення кобзарства, про що йдеться у моєму фільмі «Поводир», все одно декілька лірників лишилося, вони це все зберегли, а далі їх послідовники виробили свою таємну історію збереження та передачі інформації далі. Тож кобзарство вижило і живе до сих пір... 

— … а ЮНЕСКО ці традиції підтримало і поширило інформацію. В цьому і є користь?

— Навіть до визнання нас ЮНЕСКО ми були цікаві світові. До війни в Україну приїздили реконструктори старовинної музики з тих країн, де жива традиція не збереглася — йдеться про Німеччину, Норвегію, Ісландію. В них збереглась епічна традиція, але вона мертва, бо немає носіїв традиції. Їх цікавили наші технології виготовлення інструментів і техніка гри.

«Щоб зробити інструмент, шукаємо взимку дерево, яке під'їв бобер» Фото: Дмитро Санін

— Знаю, що у нас у війську є чимало братчиків кобзарського цеху.

— Так, братчики воюють. І виявилось, що вони зараз дуже потрібні у війську. Велику актуальність сьогодні на фронті отримали думи на смерть козака. Тому що буває, що при похованні загиблого на війні недостатньо молитви капелана.

А коли поруч з'являється кобзар з інструментом і співає про те, що цей подвиг недарма, що 300 років назад було таке саме, і памʼять про тих героїв живе дотепер, то той, хто зараз захищає рідну землю, розуміє, що теж не буде забутий, бо кобзарі розкажуть всьому світові про його подвиг

Це, до речі, в доповнення теми про актуальність митця в часи війни. 

— Що сталося з кобзарськими цехами під час війни? Я чула, що цех на Київщині був зруйнований ракетами, а майстри з Харківського цеху переїхали до інших міст.

— У нас зараз існує три кобзарських цехи: Київський, Харківський та Львівський. З Харкова дійсно частина переїхала — хтось у Львів, хтось в Полтаву. Багато молодих пішло служити. На жаль є вбиті та поранені, є майстри, які втратили кінцівки. Що казати, намагаємося зараз в цих умовах продовжувати робити інструменти й на них грати. Зараз в Україні є може з пів сотні братчиків кобзарського цеху. Зовсім невелика частина з них є майстрами всі інші — учні. У нас зараз є поповнення за рахунок тих, хто втратив здоров'я, а особливо зір, на фронті, Це зовсім молоді люди, які не хочуть кидати боротьбу, і їхньою зброєю тепер стає інструмент.

20
хв

Олесь Санін: «Ми для світу — лабораторія виживання»

Оксана Гончарук
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress