Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду.
Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.
То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?
Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.
Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.
Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно
Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.
Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе
— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн.
Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки.
Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.
Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.
Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа
— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе.
Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше.
«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.
«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.
Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.
І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ
Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду.
Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.
То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?
Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.
Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.
Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно
Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.
Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе
— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн.
Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки.
Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.
Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.
Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа
— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе.
Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше.
«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.
«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.
Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.
І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ
Бути соло-мамою — це не про страждання, а про захопливий рейс літаком, головним пілотом якого є ти. Навіть у воєнні часи. Доведено українками, які самотужки виховують дітей
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
«Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти»
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
"Українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться"
Я не можу дивитися на фотографії українських матерів від початку російського вторгнення у 2022 році холодним, професійним поглядом. Я дивлюся на них насамперед як мати і, зі зрозумілих причин, втрачаю дистанцію, фактично не маю її взагалі.
Як фоторедактор, я щодня бачу багато фотографій жінок з дітьми на сайтах фотоагентств і в соціальних мережах. Багато з цих фотографій, як, наприклад, фотографія пораненої жінки з пізнім терміном вагітності, яку парамедики несуть до карети швидкої допомоги серед руїн розбомбленого Маріуполя, зроблена Євгеном Малолєткою, стали культовими. Такі світлини залишаться зі мною назавжди, як картина війни, свідком якої я ніколи не думала стати. Однак я не колекціоную «найкращі», «найсильніші» чи «найцікавіші» воєнні фотографії. Я воліла би їх не бачити і не поєднувати з текстами, з якими я маю справу з візуального боку в редакції Sestry.eu.
Сьогодні, з нагоди Дня матері в Україні, я повертаюся до фотографій, які постійно повертаються до мене, хочу я того чи ні. Не всі з них ми опублікували в журналі Sestry.eu, але доля героїнь наших текстів, безстрашних, мудрих матерів, відображена в кожній з цих фотографій.
Марина Яцко (ліворуч) та її хлопець Федір оплакують бездиханне тіло свого 18-місячного сина Кирила, який загинув під час обстрілу лікарні в Маріуполі, 4 березня 2022 року.
Вероніка з донькою Марго під час репетиції балету в Школі балету імені Світлани Антипової, 12 грудня 2022 року. Школа Антипової — єдина школа в Одесі, яка має ліцензію на виступи в Одеській Опері. Через війну багато дітей і молодих людей зникли безвісти, тому дві інші танцювальні школи з Одеси були запрошені приєднатися до неї. Марго — онука С. Антипової і виконує головну роль у балеті за мотивами казки Шарля Перро «Танцівниця», який вона виконувала протягом декількох місяців, після чого зникла безвісти.
29-річна Маргарита Ткаченко годує свою дев'ятимісячну доньку Софію у нещодавно відвойованому місті Ізюм, 25 вересня 2022 року.
4 lipca 2023 rоку російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.
Тетяна та однорічна донька Поліна вітають Родіона, свого чоловіка і батька, після 3-місячної розлуки. Тетяна виїхала до Польщі після російського вторгнення, а тепер повернулася до міста після повернення Харкова, 29 травня 2022 року.
Наталія Степаненко та її донька Яна після повернення з річного курсу реабілітації в Сан-Дієго, США. Львів, 29 серпня 2023 року. Яна Степаненко втратила обидві ноги, а її мати Наталія отримала поранення під час обстрілу залізничного вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року. Того дня російська ракета влучила в залізничний вокзал Краматорська, 63 цивільних особи (з них дев'ятеро дітей) загинули і 150 отримали поранення (з них 34 дитини).
Саша (праворуч), 9-річна донька капелана Олега, під час онлайн-уроку з мамою Євгенією в благодійному центрі п'ятидесятницької церкви, що приймає евакуйованих з прифронтової зони в Покровському, 4 травня 2022 року.
Дитина допомагає матері нести сумку після перетину кордону з Україною в пункті пропуску Сірет, Румунія, 25 лютого 2022 року.
Акушерки переводять пацієнтів маріупольської лікарні до частини закладу, де організували бомбосховище, 1 березня 2022 року.
Мама бавиться з дитиною на станції метро в центрі Києва під час ракетного обстрілу міста, 24 лютого 2022 року.
У нашому журналі є багато зворушливих текстів про цих надзвичайних жінок. Читайте про Юлію Павлюк, яка й гадки не мала, що під час втечі з донькою з Ірпеня її сфотографував Максим Дондюк, а фото потрапило на обкладинку журналу “Time” і її побачив увесь світ:
Погляньте на історію Ольги Бенди, ветеранки АТО, яка пішла на війну, коли її синові був лише рік, почала служити в Авдіївці у 2016 році у складі 72-ї механізованої бригади, втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу українських позицій, а у 2019 році подолала дистанцію «Морського марафону».
Або до тексту про Лесю Литвинову, волонтерку, благодійницю, матір п'ятьох дітей, яка вже у 2014 році залишила роботу на телебаченні і була саперкою Збройних сил України.
В інтерв'ю Sestry.eu Леся розповідає журналістці Наталії Жуковській: «Найважче на фронті — не думати про дітей. Я не перестаю думати про ці слова, дивлячись на фотографії з України щодня».
Я не можу дивитися на фотографії українських матерів від початку російського вторгнення у 2022 році холодним, професійним поглядом. Я дивлюся на них насамперед як мати і, зі зрозумілих причин, втрачаю дистанцію, фактично не маю її взагалі.
Як фоторедактор, я щодня бачу багато фотографій жінок з дітьми на сайтах фотоагентств і в соціальних мережах. Багато з цих фотографій, як, наприклад, фотографія пораненої жінки з пізнім терміном вагітності, яку парамедики несуть до карети швидкої допомоги серед руїн розбомбленого Маріуполя, зроблена Євгеном Малолєткою, стали культовими. Такі світлини залишаться зі мною назавжди, як картина війни, свідком якої я ніколи не думала стати. Однак я не колекціоную «найкращі», «найсильніші» чи «найцікавіші» воєнні фотографії. Я воліла би їх не бачити і не поєднувати з текстами, з якими я маю справу з візуального боку в редакції Sestry.eu.
Сьогодні, з нагоди Дня матері в Україні, я повертаюся до фотографій, які постійно повертаються до мене, хочу я того чи ні. Не всі з них ми опублікували в журналі Sestry.eu, але доля героїнь наших текстів, безстрашних, мудрих матерів, відображена в кожній з цих фотографій.
Марина Яцко (ліворуч) та її хлопець Федір оплакують бездиханне тіло свого 18-місячного сина Кирила, який загинув під час обстрілу лікарні в Маріуполі, 4 березня 2022 року.
Вероніка з донькою Марго під час репетиції балету в Школі балету імені Світлани Антипової, 12 грудня 2022 року. Школа Антипової — єдина школа в Одесі, яка має ліцензію на виступи в Одеській Опері. Через війну багато дітей і молодих людей зникли безвісти, тому дві інші танцювальні школи з Одеси були запрошені приєднатися до неї. Марго — онука С. Антипової і виконує головну роль у балеті за мотивами казки Шарля Перро «Танцівниця», який вона виконувала протягом декількох місяців, після чого зникла безвісти.
29-річна Маргарита Ткаченко годує свою дев'ятимісячну доньку Софію у нещодавно відвойованому місті Ізюм, 25 вересня 2022 року.
4 lipca 2023 rоку російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.
Тетяна та однорічна донька Поліна вітають Родіона, свого чоловіка і батька, після 3-місячної розлуки. Тетяна виїхала до Польщі після російського вторгнення, а тепер повернулася до міста після повернення Харкова, 29 травня 2022 року.
Наталія Степаненко та її донька Яна після повернення з річного курсу реабілітації в Сан-Дієго, США. Львів, 29 серпня 2023 року. Яна Степаненко втратила обидві ноги, а її мати Наталія отримала поранення під час обстрілу залізничного вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року. Того дня російська ракета влучила в залізничний вокзал Краматорська, 63 цивільних особи (з них дев'ятеро дітей) загинули і 150 отримали поранення (з них 34 дитини).
Саша (праворуч), 9-річна донька капелана Олега, під час онлайн-уроку з мамою Євгенією в благодійному центрі п'ятидесятницької церкви, що приймає евакуйованих з прифронтової зони в Покровському, 4 травня 2022 року.
Дитина допомагає матері нести сумку після перетину кордону з Україною в пункті пропуску Сірет, Румунія, 25 лютого 2022 року.
Акушерки переводять пацієнтів маріупольської лікарні до частини закладу, де організували бомбосховище, 1 березня 2022 року.
Мама бавиться з дитиною на станції метро в центрі Києва під час ракетного обстрілу міста, 24 лютого 2022 року.
У нашому журналі є багато зворушливих текстів про цих надзвичайних жінок. Читайте про Юлію Павлюк, яка й гадки не мала, що під час втечі з донькою з Ірпеня її сфотографував Максим Дондюк, а фото потрапило на обкладинку журналу “Time” і її побачив увесь світ:
Погляньте на історію Ольги Бенди, ветеранки АТО, яка пішла на війну, коли її синові був лише рік, почала служити в Авдіївці у 2016 році у складі 72-ї механізованої бригади, втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу українських позицій, а у 2019 році подолала дистанцію «Морського марафону».
Або до тексту про Лесю Литвинову, волонтерку, благодійницю, матір п'ятьох дітей, яка вже у 2014 році залишила роботу на телебаченні і була саперкою Збройних сил України.
В інтерв'ю Sestry.eu Леся розповідає журналістці Наталії Жуковській: «Найважче на фронті — не думати про дітей. Я не перестаю думати про ці слова, дивлячись на фотографії з України щодня».
Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком.
Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.
Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги
Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.
Всі міста Марії
Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.
В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.
Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»
Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.
Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів.
Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.
Наша українка
Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.
Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український
На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.
Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера.
З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.
Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.
Дуже простий механізм
В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.
Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті.
— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»?
— Ще до війни. У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії.
— І що ти?
— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.
— А що привело його в Україну?
— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.
— Кажеш, що це п'єса про...
— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність.
— Але це також п'єса про біженців.
— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного.
— Про те, що в кожному є зерно насильства?
— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі.
— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.
— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти. А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.
— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.
— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.
— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.
— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.
— Вони не зростали, і стосунки не зростали.
— Так...
П'ятнадцять банок журека
На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.
— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.
— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.
— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.
— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.
— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.
— А що було найскладнішим у роботі над виставою?
— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців.
— А не боялась за реакцію українців?
— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».
— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?
— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».
— Коли Рита це говорить?
— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року.
— Любиш роботу.
— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті
— Я маю на увазі виклик у ремеслі.
— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.
— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.
— Не тільки українці стібучі!
Туга і насильство
Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.
— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?
— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.
Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі
— Рита насправді гарно пише?
— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.
— У ній багато життєвої енергії.
— Так, вона може взятися за щось і зробити це.
— А Сташек буде гамлетизувати.
— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.
— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком?
— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.
— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.
— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.
— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…
— Жінки і чоловіки.
— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?
— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування.
— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?
— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.
— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?
— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».
— Чому Рита так говорить про Сташека?
— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.
— А він її мучить?
— Звісно!
— А чим?
— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз
— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?
— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.
Історії зсередини
«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.
— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?
— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.
— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.
— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.
— За те, що спокусила чоловіка.
— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!
— Ще одна історія про море.
— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.
— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?
— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.
— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?
— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.
— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?
— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.
Фантазія про дуальність предметів
Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.
— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?
— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?
— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.
— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.
— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.
— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.
— Звідси виникає співчуття у глядача?
— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.
— Закритий простір загострює це ще більше.
— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.
Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні
— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.
— Ностальгія працює.
— То ти ловиш міленіалів?
— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.
Фаталістка у польському театрі
«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.
— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?
— Чого не вистачає польському театру.
— І що ти відповідаєш?
— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.
— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.
— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.
— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?
— Це жахливо.
Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити
Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.
— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....
— Я не говорю про неї.
— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.
— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».
— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.
— Кажуть, що добрий. Подивимось!
— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?
— Кажи!
— «Сару».
— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!
— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.
— Як звати того актора?
— Боґуслав Лінда.
— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш!
— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?
— Ну, ні.
— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....
— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.
Це не моє життя
«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.
— Як перекладається власний текст іноземною мовою?
— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.
— Польська мова твердіша для українського вуха?
— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...
— Сильнішим?
— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.
Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі
Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.
— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя.
— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді.
— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!
— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?
— Ні...
— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.
— Історія відійшла від оригіналу.
— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя.
Це мій театр
Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?
— Про що ти думала напередодні прем'єри?
— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі
— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».
— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.
— Ти писала Пьотру.
— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.
— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.
— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.
Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком.
Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.
Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги
Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.
Всі міста Марії
Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.
В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.
Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»
Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.
Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів.
Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.
Наша українка
Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.
Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український
На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.
Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера.
З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.
Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.
Дуже простий механізм
В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.
Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті.
— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»?
— Ще до війни. У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії.
— І що ти?
— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.
— А що привело його в Україну?
— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.
— Кажеш, що це п'єса про...
— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність.
— Але це також п'єса про біженців.
— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного.
— Про те, що в кожному є зерно насильства?
— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі.
— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.
— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти. А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.
— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.
— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.
— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.
— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.
— Вони не зростали, і стосунки не зростали.
— Так...
П'ятнадцять банок журека
На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.
— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.
— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.
— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.
— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.
— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.
— А що було найскладнішим у роботі над виставою?
— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців.
— А не боялась за реакцію українців?
— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».
— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?
— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».
— Коли Рита це говорить?
— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року.
— Любиш роботу.
— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті
— Я маю на увазі виклик у ремеслі.
— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.
— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.
— Не тільки українці стібучі!
Туга і насильство
Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.
— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?
— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.
Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі
— Рита насправді гарно пише?
— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.
— У ній багато життєвої енергії.
— Так, вона може взятися за щось і зробити це.
— А Сташек буде гамлетизувати.
— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.
— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком?
— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.
— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.
— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.
— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…
— Жінки і чоловіки.
— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?
— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування.
— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?
— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.
— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?
— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».
— Чому Рита так говорить про Сташека?
— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.
— А він її мучить?
— Звісно!
— А чим?
— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз
— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?
— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.
Історії зсередини
«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.
— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?
— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.
— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.
— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.
— За те, що спокусила чоловіка.
— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!
— Ще одна історія про море.
— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.
— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?
— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.
— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?
— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.
— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?
— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.
Фантазія про дуальність предметів
Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.
— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?
— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?
— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.
— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.
— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.
— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.
— Звідси виникає співчуття у глядача?
— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.
— Закритий простір загострює це ще більше.
— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.
Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні
— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.
— Ностальгія працює.
— То ти ловиш міленіалів?
— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.
Фаталістка у польському театрі
«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.
— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?
— Чого не вистачає польському театру.
— І що ти відповідаєш?
— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.
— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.
— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.
— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?
— Це жахливо.
Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити
Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.
— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....
— Я не говорю про неї.
— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.
— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».
— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.
— Кажуть, що добрий. Подивимось!
— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?
— Кажи!
— «Сару».
— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!
— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.
— Як звати того актора?
— Боґуслав Лінда.
— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш!
— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?
— Ну, ні.
— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....
— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.
Це не моє життя
«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.
— Як перекладається власний текст іноземною мовою?
— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.
— Польська мова твердіша для українського вуха?
— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...
— Сильнішим?
— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.
Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі
Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.
— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя.
— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді.
— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!
— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?
— Ні...
— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.
— Історія відійшла від оригіналу.
— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя.
Це мій театр
Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?
— Про що ти думала напередодні прем'єри?
— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі
— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».
— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.
— Ти писала Пьотру.
— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.
— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.
— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.
Українська акторка Марія Бруні зрежисерувала п'єсу власного авторства у Новому театрі в Познані. «Зачинені кімнати» — це вистава про відносини між людьми та країнами. Герої вчаться відпускати, а Україна та Польща — дозрівати до відповідальності.
Я не можу дивитися на фотографії українських матерів від початку російського вторгнення у 2022 році холодним, професійним поглядом. Я дивлюся на них насамперед як мати і, зі зрозумілих причин, втрачаю дистанцію, фактично не маю її взагалі.
Як фоторедактор, я щодня бачу багато фотографій жінок з дітьми на сайтах фотоагентств і в соціальних мережах. Багато з цих фотографій, як, наприклад, фотографія пораненої жінки з пізнім терміном вагітності, яку парамедики несуть до карети швидкої допомоги серед руїн розбомбленого Маріуполя, зроблена Євгеном Малолєткою, стали культовими. Такі світлини залишаться зі мною назавжди, як картина війни, свідком якої я ніколи не думала стати. Однак я не колекціоную «найкращі», «найсильніші» чи «найцікавіші» воєнні фотографії. Я воліла би їх не бачити і не поєднувати з текстами, з якими я маю справу з візуального боку в редакції Sestry.eu.
Сьогодні, з нагоди Дня матері в Україні, я повертаюся до фотографій, які постійно повертаються до мене, хочу я того чи ні. Не всі з них ми опублікували в журналі Sestry.eu, але доля героїнь наших текстів, безстрашних, мудрих матерів, відображена в кожній з цих фотографій.
Марина Яцко (ліворуч) та її хлопець Федір оплакують бездиханне тіло свого 18-місячного сина Кирила, який загинув під час обстрілу лікарні в Маріуполі, 4 березня 2022 року.
Вероніка з донькою Марго під час репетиції балету в Школі балету імені Світлани Антипової, 12 грудня 2022 року. Школа Антипової — єдина школа в Одесі, яка має ліцензію на виступи в Одеській Опері. Через війну багато дітей і молодих людей зникли безвісти, тому дві інші танцювальні школи з Одеси були запрошені приєднатися до неї. Марго — онука С. Антипової і виконує головну роль у балеті за мотивами казки Шарля Перро «Танцівниця», який вона виконувала протягом декількох місяців, після чого зникла безвісти.
29-річна Маргарита Ткаченко годує свою дев'ятимісячну доньку Софію у нещодавно відвойованому місті Ізюм, 25 вересня 2022 року.
4 lipca 2023 rоку російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.
Тетяна та однорічна донька Поліна вітають Родіона, свого чоловіка і батька, після 3-місячної розлуки. Тетяна виїхала до Польщі після російського вторгнення, а тепер повернулася до міста після повернення Харкова, 29 травня 2022 року.
Наталія Степаненко та її донька Яна після повернення з річного курсу реабілітації в Сан-Дієго, США. Львів, 29 серпня 2023 року. Яна Степаненко втратила обидві ноги, а її мати Наталія отримала поранення під час обстрілу залізничного вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року. Того дня російська ракета влучила в залізничний вокзал Краматорська, 63 цивільних особи (з них дев'ятеро дітей) загинули і 150 отримали поранення (з них 34 дитини).
Саша (праворуч), 9-річна донька капелана Олега, під час онлайн-уроку з мамою Євгенією в благодійному центрі п'ятидесятницької церкви, що приймає евакуйованих з прифронтової зони в Покровському, 4 травня 2022 року.
Дитина допомагає матері нести сумку після перетину кордону з Україною в пункті пропуску Сірет, Румунія, 25 лютого 2022 року.
Акушерки переводять пацієнтів маріупольської лікарні до частини закладу, де організували бомбосховище, 1 березня 2022 року.
Мама бавиться з дитиною на станції метро в центрі Києва під час ракетного обстрілу міста, 24 лютого 2022 року.
У нашому журналі є багато зворушливих текстів про цих надзвичайних жінок. Читайте про Юлію Павлюк, яка й гадки не мала, що під час втечі з донькою з Ірпеня її сфотографував Максим Дондюк, а фото потрапило на обкладинку журналу “Time” і її побачив увесь світ:
Погляньте на історію Ольги Бенди, ветеранки АТО, яка пішла на війну, коли її синові був лише рік, почала служити в Авдіївці у 2016 році у складі 72-ї механізованої бригади, втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу українських позицій, а у 2019 році подолала дистанцію «Морського марафону».
Або до тексту про Лесю Литвинову, волонтерку, благодійницю, матір п'ятьох дітей, яка вже у 2014 році залишила роботу на телебаченні і була саперкою Збройних сил України.
В інтерв'ю Sestry.eu Леся розповідає журналістці Наталії Жуковській: «Найважче на фронті — не думати про дітей. Я не перестаю думати про ці слова, дивлячись на фотографії з України щодня».
У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.
― Хочете почитати? ― запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.
Так ми зовсім неочікувано розговорилися.
Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ― пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.
«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища
Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе в небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку, в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.
Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.
Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила залишити книгу в подарунок.
― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.
Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом
У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом, визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду. Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.
Що таке ПТСР і які його основні прояви?
ПТСР або посттравматичний синдром ― це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.
Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?
Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.
Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».
Хто страждає на ПТСР?
ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.
Які розрізняють фази ПТСР?
Розлад проходить через декілька фаз:
1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».
2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.
3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.
Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?
Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.
Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.
Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:
― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.
― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.
― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.
― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість
― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.
Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.
Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?
Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.
Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?
У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.
Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?
Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.
Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.
Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму
Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:
― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.
― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.
Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?
Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.
Як лікують ПТСР?
Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.
Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.
Куди звертатися за допомогою?
В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.
Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.
Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?
Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.
Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:
― часте відчуття сильного страху, тривоги або злості без явної причини
― нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.
― уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.
― проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги
― постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.
Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.
Як вберегтися від ПТСР?
Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:
― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;
― дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;
― прогулянки на свіжому повітрі;
― дихальні вправи;
― техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);
― тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;
― спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;
― слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової системи.
Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?
Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.
І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.
Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.
За словами лідерки «Euromaidan-Warszawa» Наталки Панченко, сьогоднішня акція — це уособлення залитої кров'ю України, яку світ хотів би не бачити. Вдаючи, що війни не існує. «Але ми йому цього не дозволимо і до останнього свого подиху кричатимемо про те, що Росія — країна-терорист», — наголосила Наталя.
Десятки українських і польських активісток прибули на місце в білих сукнях, на яких були написані назви міст, що їх регулярно бомблять росіяни. А також імена загиблих воїнів, чимало з яких є рідними чи знайомими дівчат. На загримовані обличчя учасниць були нанесені сліди крові і гематом — символи звірств РФ на території України. Жінки в білому і в крові стояли біля дороги та час від часу переходили зеброю на інший бік вулиці на зелене світло, аби хоч ненадовго привернути увагу автомобілістів.
За словами організаторів, мета акції в тому, щоб у день, коли Росія вкотре намагається показати свою «велич» та «перемогу над фашизмом», нагадати світові сьогоднішнє обличчя Росії. І що Україна потребує невідкладної та активної міжнародної підтримки.
Коли російський посол прибув до радянського меморіалу з квітами, жінки у закривавленому вбранні кричали в очі російським дипломатам: «Терористи!».
Одна з дівчат-учасниць тримає в руках портрет загиблого воїна. Це Анна Веремчук, а на фото — її молодший брат Станіслав Соловей.
Анна розповідає Sestry: «Саме 9 травня минулого року ми розпрощалися з ним назавжди. Брату було лише 27 років, він родом з Волині, а загинув у Донецький області. У нього залишилися дружина і крихітний син, який так і не встиг у своєму житті побачити тата».
Підтримати українців у цей день прийшла група польских активістів та волонтерів. Один з них — Przem Fedus — неодноразово відвідував Донецьк, Краматорськ і Слов‘янськ, допомогаючи ЗСУ.
«У мене багато друзів в Україні, ми допомагаємо як волонтери. І я в жодному разі не можу підтримати дії Росії, бо бачу, що вони насправді роблять. Україна має вистояти заради нашого спільного майбутнього», — каже пан Пшемек.
Але сльозами українських дівчат російських пропагандистів не розчулити. Проросійські сили зібрали під меморіалом свою акцію і розповідали перехожим улюблені наративи про “дітей Донбасу” та роль США у цій війні.
На мене, журналістку, загорнуту в український прапор, накинулась одна з проросійських учасниць. Ця жінка похилого віку з хрестом і іконою облила мене нібито святою водою, аби я “образумілась”, і кричала: "Нехай живе Путін та Лукашенка". За нею до мене підійшов агресивно налаштований чоловік і, зачіпаючи мене, переконував, що “не Росія розв'язала цю війну". Дивлячись на реакції на мене з боку проросійської групи, підійшов польський правоохоронець. Він відвів мене подалі від зібрання і навіть провів до авто.
Вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих під час Другої світової війни, цивілізоване людство каже «ніколи більше», тоді як Росія проводить акції «можемо повторити». І вже одинадцятий рік щодня тероризує українців, про що нагадують сміливі дівчата з "Євромайдан-Варшава".
На сьогоднішній день українські переселенці у Швеції за місцевими законами мають прожити у країні три роки, перш ніж будуть занесені до реєстру населення і зможуть отримати номер соціального страхування.
Номер соціального страхування дає доступ до медичної, зокрема стоматологічної, допомоги. А також можливість отримувати грошову допомогу у відпустці по догляду за дитиною та на лікарняному. Плюс — ідентифікаційний номер банку, що полегшує можливості контактів з органами влади та, наприклад, зі школою дитини.
Уряд Швеції планує змінити правила і дозволити українцям реєструватися та подаватися на пільги раніше — а саме через рік перебування у країні. Міністерка з питань міграції Швеції Марія Мальмер Стенергард заявила Sveriges radio, що нові правила набудуть чинності вже 1 листопада 2024 року.
Зареєстровані в національному реєстрі українці зможуть брати участь у програмі агентства з працевлаштування, яка підтримує вивчення шведської мови та допомагає з пошуком роботи.
Участь у програмі дозволить отримувати більше грошової допомоги: так, сьогодні українці можуть претендувати на підтримку від Міграційного агентства Швеції у розмірі 71 шведська крона на день (7 євро), а з участю у програмі ця сума збільшиться до 308 шведських крон (30 євро) на день.
Як повідомляють в уряді Швеції, 1 листопада цього року близько 33 тисяч українців будуть зареєстровані та матимуть якісно нові права та можливості.
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
«Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти»
«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».
Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».
Як правильно запалити небо
— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?
— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.
Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.
Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.
— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?
— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.
Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.
Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.
— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?
— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.
Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.
Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.
Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…
Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.
— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?
— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.
У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.
— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?
— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.
— Що для вас найскладніше на війні?
— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.
Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.
Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.
Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.
У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.
Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.
— А вам взагалі буває страшно?
— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.
«Ставлення до жінки у війську змінилося»
— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?
— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.
Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.
— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.
— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.
Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.
— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?
— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.
Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.
Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.
— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?
— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.
Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.
— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?
— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.
Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.
Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.
Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.
«Я завжди відчувала, що не можу не робити»
Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася.
Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:
— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.
Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.
Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:
— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.
Гучний голос меншості
Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст.
Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:
— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.
Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього
Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил.
Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей:
— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.
Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу
Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:
— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну». Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють.
Чао, професоре
Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри.
Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін.
Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей».
Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість:
— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.
Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.
Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії
Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло.
«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»
Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:
— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.
Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш
Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує.
Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради:
1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої);
2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;
3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.
А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?».
— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять.
Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей.
Звільнення проросійського професора, українські концерти та гучні мітинги — Ольга Філіпова доводить: привернути увагу до України можна і з португальської провінції
Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.
«Я завжди відчувала, що не можу не робити»
Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася.
Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:
— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.
Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.
Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:
— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.
Гучний голос меншості
Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст.
Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:
— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.
Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього
Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил.
Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей:
— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.
Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу
Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:
— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну». Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють.
Чао, професоре
Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри.
Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін.
Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей».
Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість:
— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.
Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.
Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії
Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло.
«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»
Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:
— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.
Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш
Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує.
Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради:
1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої);
2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;
3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.
А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?».
— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять.
Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей.
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
Ветеранка війни на сході Валерія Бурлакова якось написала, що навчилася легко приймати смерть тих, хто легко йшов на неї. Утім, наше завдання — як держави і нації — належно вшановувати пам'ять тих перших воїнів російсько-української війни, хто став на наш захист, без сумнівів піднявши зброю проти ворога
«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»
Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.
— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.
Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив.
«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами.
«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.
«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена»
На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.
«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.
«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»
— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова.
У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.
У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.
«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра
Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.
«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook
А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.
Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.
...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.
…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою...
Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто.
— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.
Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони
На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.
— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.
— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.
«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»
У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:
«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».
— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...
Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли
Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.
— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.
Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя
«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року.
«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра
«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»
Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:
— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.
Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.
— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю.
— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.
Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде
Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».
Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?
— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.
Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина
Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:
— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.
За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.
— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.
“Зі свого вікна я почула жахливі людські крики, — пише на своїй фейсбук-сторінці харківська письменниця Анна Гін. — Вулицею, виючи, помчали швидкі... Це найкращий стадіон у нашому мікрорайоні, діти стікаються сюди з усіх дворів, Самокати, ролики, велосипеди. Доріжки там рівні, розкреслений баскетбольний майданчик, обгороджене футбольне поле, тренажери… Нема там нічого — ані “центрів прийняття рішень”, ані навіть “об'єктів критичної інфраструктури”. Житлові будинки, дитсадок, стадіон, школа. Все”.
Харків’яни стверджують, що у місті не було повітряної тривоги й попереджаючих про можливу атаку сирен. У прокуратурі припустили, що ракета рухалася настільки низько, що її не було видно на радарах. Що саме прилетіло на стадіон, встановлюють вибухотехніки. Але вже ясно одне: цілили росіяни саме по дітях.
27 березня 2024 року в московському храмі Христа Спасителя так званий Всесвітній російський народний собор на чолі з патріархом Кирилом, главою Російської православної церкви, оголосив «священною війною» те, що Росія робить проти України протягом останніх двох років. У рамках цього хрестового походу російський народ з 2014 року «захищає своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, а також право жити на власній землі в межах єдиної російської держави».
Характерно, що, на думку Московської православної церкви, росіяни захищають все це не тільки від «злочинного київського режиму», а й від Заходу, який «впав у сатанізм».
Російський світ проти Божого світу
В очах московських попів Путін є захисником православ'я і божественним посланцем, місією якого стало возз'єднання «російських народів» — окрім «старшого брата росіянина», також і його «молодших браті»: білорусів та українців — у спільному географічному, культурному та релігійному просторі «русского мира».
Православна ієрархія в Україні швидко відреагувала на маніфест Москви. «Українська Православна Церква не підтримує і відмежовується від ідеології «русского мира». Більше того, ставлення нашої Православної Церкви до цієї ідеї вже давно публічно висловив Святіший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Ми не будуємо жодного «російського світу», ми будуємо Божий світ».
Казарми в молитовних будинках
Насправді промова московських священнослужителів є одним з елементів тотальної війни, розрахованої на фізичне і духовне знищення, яку Путін веде проти українців. Війни, в якій боротьба з українськими військовими є лише частиною ширшої кампанії знищення, яка також включає в себе руйнування української економіки, культури, демографічного капіталу (депортацію українських дітей) — і релігійної ідентичності.
Численні докази цього наводить опублікований у лютому звіт Інституту релігійної свободи в Україні, який, окрім сухих фактів і цифр, містить розповіді українських священнослужителів — свідків і жертв російського варварства.
Олександр Бабійчук, єпископ Української Церкви Християн віри євангельської у Херсонській області, генеральний секретар Українського біблійного товариства [витяг зі звіту]:
Російські солдати дивилися майже на кожну церковну будівлю в Херсоні і питали, з чого зроблені стіни, дивні речі. Вони захопили деякі культові споруди: будівлю п'ятидесятницької церкви Різдва Христового в Новій Каховці, церковні приміщення в селах Роздольне і Горностаївка, а також в інших населених пунктах Херсонської області. Культові споруди були перетворені на казарми для російської армії. Звісно, вони використовували все церковне майно і забороняли проводити там богослужіння.
«Гумовий» карцер
Зі звіту ми дізнаємося, що за перші 24 місяці війни росіяни зруйнували, розграбували або пошкодили щонайменше 630 культових споруд в Україні, спричинивши такий хаос у релігійному ландшафті країни, який важко собі уявити. Солдати, котрі воюють під командуванням кремлівського «захисника православ'я», зруйнували найбільше православних храмів — щонайменше 246, а серед них, як йдеться у звіті, «найбільше постраждали церкви Української Православної Церкви (приналежної до... Московського Патріархату) — щонайменше 187».
Василь Вирозуб, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору в Одесі та капелан Української Православної Церкви:
«Карцер називається «гумовим»: 2,5 метра на 4 метри. Це підвальне приміщення. Холодно, близько 6-8 градусів за Цельсієм. Мене роздягли догола і кинули всередину. Приміщення не провітрюється, немає туалету і води, просто кімната, оббита гумою. Я був на холоді майже чотири дні без їжі, води і сну. (...) Через день я почав кашляти гноєм.
Під час допитів двоє російських солдатів розтягували мене головою до стіни, кожен тягнув за одну з моїх ніг, змушуючи ставати навпочіпки і викручуючи одну з рук. Третій стояв позаду них, бив мене по нирках, голові та бив електричним струмом.»
Армія православної країни
Росіяни також пошкодили або зруйнували 59 храмів незалежної Православної Церкви України та понад 200 євангельських і п'ятидесятницьких церков. Під час дебатів під назвою «Віра під вогнем російської війни в Україні», що відбулася 30 жовтня 2023 року у вашингтонській штаб-квартирі Інституту миру США, пастор Іван Русин, заступник старшого єпископа Української Євангельської Церкви, висловився так:
«Ця війна не за нашу землю. Це війна за саме існування нашої свободи, ідентичності, цінностей і культури.(...) Наш вибір зрозумілий: боротися або померти»
Михайло Брицин, пресвітер євангельської християнської церкви «Благодать» у Мелітополі (Запорізька область):
«Російські військові захопили кілька церков у Мелітополі. Першою була захоплена будівля Мелітопольської християнської церкви. Це великий комплекс. Вони зайняли його за допомогою бронетранспортера, тому що думали, що там знаходяться озброєні «екстремісти» і «терористи». Це була нісенітниця.
Там була лише одна дівчина. (...) Зрізали хрести з церков, в тому числі і з нашої. Це робили тільки сатаністи. Як можна говорити про росіян, що «це армія православної країни», коли вони спилюють хрести?»
Ліга порушників свобод
Те, що ідея співіснування різних релігійних спільнот і церков в одній країні знаходиться за межами сприйняття росіян, не дивно, оскільки її не визнає сам їхній верховний лідер.
У квітні 2021 року незалежна Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF), створена Конгресом для підготовки рекомендацій Державному департаменту з глобальних питань релігійної свободи, у своєму щорічному звіті закликала внести Росію до чорного списку країн — «найгірших порушників» релігійної свободи у світі. До цього списку увійшли, зокрема, Іран, Пакистан, Північна Корея, Китай, Таджикистан і Туркменістан.
Дмитро Бодю, пастор євангельської церкви «Слово життя» в Мелітополі (Запорізька область):
«Коли в нашому місті почалася війна, ми відкрили двері нашої церкви для людей, які рятувалися від обстрілів: вони могли отримати їжу, зігрітися, отримати медичну та практичну допомогу. Церква служила притулком для мешканців нашого міста до 19 березня, коли мене заарештували. Російські солдати прийшли до мене додому о 6:30 ранку, схопили і потягли до в'язниці. Мене наполегливо допитували кожен день. Я не міг навіть уявити, скільки часу мені доведеться провести у в'язниці і що зі мною буде далі, оскільки мені погрожували смертю.Через вісім днів російські військові звільнили мене, оскільки багато людей молилися за мене, і моя ситуація набула міжнародного розголосу.»
Тебе повинні поховати живцем
Формально російське законодавство визнає християнство, іслам, іудаїзм і буддизм чотирма «традиційними» релігіями країни, невід'ємною частиною її історичної спадщини. На практиці російський режим бореться з тими релігійними меншинами, які він вважає небажаними в той чи інший момент часу, використовуючи закон про протидію екстремізму. На його підставі у 2017 р. Верховний суд заборонив діяльність Свідків Єгови в Росії.
Тим часом, саме Україну російська пропаганда зображує як країну релігійної нетерпимості та переслідувань
«Спираючись на свій 20-річний дипломатичний досвід, я повинен визнати, що Україна виділяється як маяк релігійної свободи серед колишніх радянських республік, перевершуючи в цьому відношенні Росію», — пише Нокс Темз, колишній спеціальний посланець у справах релігійних меншин Державного департаменту США, в статті про російські релігійні злочини в Україні.
Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту (Херсонська область):
«Вони (росіяни — ред.) називали віруючих євангельських християн фашистами, бандитами і американськими шпигунами. (...) Один російський офіцер сказав співробітнику нашого інституту: «Таких євангелістів, як ви, треба повністю знищити, тому що ви сектанти і американські шпигуни. Але просто розстріляти вас буде занадто легко. Вас треба закопати живцем».
«Тришаровий» план дестабілізації країни включає в себе перевагу на полі бою, дезінформаційну кампанію в Україні та ізоляцію на міжнародній арені. Про це Вадим Скібіцький, заступник начальника Головного управління розвідки Міноборони України, заявив в інтерв'ю The Economist. Sestry наводять ключові його тези.
План дестабілізації
Головний фактор плану дестабілізації, за словами Скібіцького, — військовий. Пройдуть тижні, доки американська допомога дійде до лінії фронту. Навряд чи вона зможе зрівнятися з російськими запасами снарядів або забезпечити ефективний захист від низькотехнологічних, руйнівних керованих авіабомб.
Другий фактор — це російська дезінформаційна кампанія в Україні. Вона спрямована на підрив української мобілізації та політичної легітимності Зеленського. Його президентський термін умовно закінчується 20 травня. Попри те, що Конституція дозволяє його продовження на невизначений термін у воєнний час, опоненти глави держави вже наголошують на вразливості президента.
Третій фактор — невпинна кампанія Росії з міжнародної ізоляції України: «Вони будуть розхитувати ситуацію у будь-який спосіб».
Наступ на Харківщину та Сумщину
Росія готується до наступу в районі Харківської та Сумської областей на північному сході. За словами Скібіцького, Росія розпочне наступ наприкінці травня або на початку червня. Російське угруповання «Північ», розташоване на кордоні з Харківщиною, налічує 35 тисяч, але його, за словами представника ГУР, збільшать до 50 000-70 000 військовослужбовців. Також РФ формує дивізію резервів у центральній Росії, яку вони можуть додати до основних сил.
Цього недостатньо для операції з захоплення великого міста:
— Швидка операція, щоб увійти і вийти, — можливо. Але операція з захоплення Харкова чи навіть Сум — це зовсім іншого порядку. Росіяни це знають. І ми це знаємо.
Перемога України і переговори з РФ
Україна не має можливості виграти війну проти Росії лише на полі бою, заявив Скібіцький. Якщо б і вдалось відкинути російські сили до кордонів 1991 року, це не припинило б війну. Її можуть закінчити лише перемовини, які можуть розпочатися не раніше, ніж у другій половині 2025 року. Російські військові виробничі потужності розширилися, але досягнуть плато на початку 2026 року через нестачу матеріалів та інженерів.
Обидві сторони можуть врешті-решт зіткнутися з нестачею зброї
Захоплення Балтики
7 днів вистачить Росії, аби захопити країни Балтії. Тим часом час реакції НАТО, стверджує Скібіцький, — десять днів. Якщо сусіди України не знайдуть шляхів подальшого збільшення оборонного виробництва, щоб допомогти Україні, вони опиняться під прицілом Росії. Представник ГУР применшує значення статті 5 Хартії колективної оборони НАТО і навіть присутності військ НАТО в країнах, що межують з Україною, як такі, що можуть виявитися малозначущими на практиці.
Мобілізація в Україні
Складний процес мобілізації населення ускладнюється політичною боротьбою і нерішучістю в Києві. Призов на військову службу значною мірою зупинився взимку після звільнення президентом керівників обласних ТЦК. З грудня ситуація дещо покращилася, але не вирішилась. Є побоювання, що наступна хвиля мобілізованих новобранців призведе до появи невмотивованих солдатів з низьким моральним духом.
Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:
— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.
Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:
— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.
Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:
— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.
Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:
— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.
I informed the Foreign Secretary about the situation on the frontlines. It is important that the weapons included in the UK support package announced last week arrive as soon as possible. First of all, armored vehicles, ammunition,… pic.twitter.com/NupPdsaCjQ
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) May 3, 2024
Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:
— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.
Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.
It was great to have @David_Cameron in Kyiv to focus on speeding up military aid to Ukraine, particularly air defense, as well as our joint preparations for upcoming international events.
We also focused on the next steps to enable the use of frozen Russian assets for Ukraine’s… pic.twitter.com/4waEOTYyGb
8 травня постійні представники ЄС погодили використання прибутків від заморожених російських активів на підтримку відновлення України та її військового захисту від агресії РФ. Остаточне рішення за Радою ЄС. Однак чи спонукає політичний заклик ПАРЄ перейти до економічних дій? Які механізми для конфіскації є? Заборона розбиралась разом із експертами.
Резолюція ПАРЄ про гроші на відновлення
Керівник аналітичного відділу Мережі захисту національних інтересів ANTS Ілля Несходовський у розмові з Забороною наголошує, що резолюція ПАРЄ, ухвалена одноголосно 16 квітня 2024 року, — важливий політичний крок для майбутньої передачі заблокованих коштів на користь Києва. Однак документ не передбачає чітких зобов'язань для країн-членкинь Ради Європи чи держав поза організацією:
— Резолюція ПАРЄ — це політичний заклик до тих інституцій і країн, які ухвалюють рішення. Позиція Ради Європи показує певну консолідацію і спільне бачення того, що російські суверенні кошти мають бути конфісковані на відновлення інфраструктури України, — тлумачить експерт. — Асамблея, безумовно, має суттєвий вплив, але країни, на чиїх рахунках є заморожені російські кошти, можуть дотримуватися або не дотримуватися резолюції.
Але очевидно, цей документ підкріпить аргументацію тих держав, які підтримують повну передачу заморожених російських активів Києву
Компенсаційний механізм для України: що передбачає
Рада Європи пропонує створити міжнародний компенсаційний механізм. В перспективі він допоможе стягнути кошти на користь держави Україна, фізичних та юридичних осіб, аби відшкодувати завдані агресором збитки.
<frame>Механізм включає:
підтримку діяльності Реєстру збитків під егідою Ради Європи;
створення неупередженої та ефективної міжнародної комісії, яка буде розглядати заяви держави, постраждалих суб’єктів та фізичних осіб, а також ухвалювати рішення про розмір компенсацій;
створення міжнародного трастового фонду, куди будуть депоновані заблоковані російські активи, що перебувають у володінні держав-членів Ради Європи та інших країн.<frame>
Реєстр збитків створений у 2023 році через спільну угоду Європейського Союзу та України. Від 2 квітня 2024 року Реєстр відкритий для заявок. Це стало першим етапом в реалізації компенсаційного механізму, каже директорка «Інституту законодавчих ідей» Тетяна Хутор. Реєстр збитків налічуватиме понад 40 категорій.
— Наша держава може подати заявки для відшкодування завданої збройною агресією РФ екологічної шкоди, пошкодженої або знищеної критичної інфраструктури, нерухомого майна, культурної та релігійної спадщини. Також в Реєстрі передбачена категорія для отримання компенсацій на розмінування та державні гуманітарні витрати на підтримку постраждалого населення, — зазначає експертка. — Нині для відшкодування відкрита лише одна категорія заявок — пошкодження або знищення нерухомого приватного майна. В Україні вже ведеться подібний облік, тому наявну інформацію буде легше передати до міжнародного Реєстру.
Подати заявку для отримання компенсації на відновлення пошкодженої або знищеної нерухомості можна через державний портал «Дія». Для цього потрібно пройти ідентифікацію заявника та майна, підвантажити доказову базу: фото, відео, експертні звіти, акти огляду нерухомості, які свідчитимуть, що було здійснено руйнування чи пошкодження будинку або квартири внаслідок російської агресії.
Конфіскація коштів ЦБ РФ на відбудову України
Тетяна Хутор пояснює: для конфіскації 300 млрд доларів російських заморожених активів в рамках міжнародного компенсаційного механізму потрібно спільне рішення ЄС, країн G7 та США.
Для реалізації механізму має бути укладена окрема угода під егідою Ради Європи, яку підтримують країни-партнерки та європейські інституції. Лише в такому разі вдасться запустити роботу трастового фонду та наповнити його російськими коштами для відшкодувань, а також забезпечити функціонування міжнародної комісії, яка ухвалюватиме рішення про розмір компенсацій:
— Для конфіскації заморожених коштів РФ має бути легітимна мета — це компенсація завданих Україні збитків, що чітко прописано в положеннях резолюції ПАРЄ. Компенсаційний механізм насправді дозволить легалізувати конфіскацію суверенних [державних] активів РФ на користь Києва та унеможливить оскарження Росією цього рішення в судах.
Насамперед тому, що Реєстр збитків був визнаний на міжнародному рівні, це підтверджує відповідальність РФ перед Україною за заподіяння шкоди державі та населенню
Однак проти конфіскації виступає Європейський центральний банк, аргументуючи це тим, що в перспективі прецедент може створити загрози для інвестування в Єврозону зі сторони інших країн, які мають авторитарні чи диктаторські режими. Проти передачі грошей виступають також Німеччина та Франція — через побоювання, що Росія у відповідь може стягнути активи країн ЄС, а також приватних західних компаній, що працюють на її території.
Оцінка збитків: енергетика, екологія, життя українців
Світовий банк спільно з ООН, Єврокомісією та українським урядом оцінив потреби України у відновленні та реконструкції в розмірі $486 млрд на кінець 2023 року. Однак експерти, з якими спілкувалася Заборона, зазначають, що масштаби заподіяної російською агресією шкоди вже перевищують оцінку міжнародних інституцій, насамперед через обстріли енергетичної інфраструктури навесні 2024 року.
В результаті масованих російських ударів навесні зруйновані ключові ТЕС України — Зміївська (Харківщина) та Трипільська (Київщина). Також ціллю ворога стали Бурштинська та Ладижинська ТЕС і найбільша ГЕС в Україні — Дніпровська, що у Запоріжжі. У ніч проти 8 травня ворог вчергове бив по електростанціях — очевидно, що це не остання атака.
— Крім прямих збитків від знищення об'єктів критичної інфраструктури, Росія має відшкодувати втрату здоров’я та життя потерпілому населенню, — стверджує Ілля Несходовський. — Крім цього, було завдано значної екологічної шкоди: Росія вчинила теракт на Каховській ГЕС. До екологічних збитків відноситься і забруднення територій, де зараз ведуться бойові дії.
Тому тих понад 300 млрд доларів точно не вистачить, щоб покрити збитки та втрати України
Однак заморожені активи Центробанку РФ — не єдині гроші, які можна використати для відбудови України. На думку Тетяни Хутор, цілком логічно, що Захід буде залучати інші джерела для наповнення компенсаційного фонду:
— США, ЄС та Велика Британія мають спецзаконодавство, яке встановлює відповідальність за ухилення від санкцій для компаній та юридичних осіб. У них є органи, які це відстежують та розслідують справи про ухилення від санкцій проти РФ. Якщо розслідування встановлює факти таких протиправних дій, проводиться стягнення предмета цього ухилення на користь держави. Вже є реальні прецеденти.
Тому кошти, які різні країни збирають в межах криміналізації ухилення від санкцій, також можуть стати джерелом наповнення компенсаційного фонду
За словами експертів, одним із варіантів, який розглядають партнери, є спецоподаткування західних компаній, які не вийшли з російського ринку та продовжують наповнювати воєнний бюджет країни-агресорки. Ще одна пропозиція — оподаткування експортних операцій РФ. Частина з цих коштів може бути спрямована на фінансування компенсаційного механізму для України. Це стосується насамперед операцій експорту енергетичних ресурсів: російської нафти та газу.
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
«Zeitenwende» (українською «зміна епох») після «Blitzkrieg» (українською «бліцкриг», «блискавична війна»), «Weltschmerz» (українською «світова скорбота») та ще кількох інших слів — одне з небагатьох німецьких слів, які дійсно увійшли до міжнародного жаргону. Канцлер Олаф Шольц використовував його у своєму (надзвичайно вражаючому) виступі 27 лютого 2022 року — через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді він мав на увазі, що Німеччина фундаментально переосмислить свої стосунки до всіх військових питань, відкине свій звичний пацифізм, нарешті серйозно почне готуватися, щоб бути здатною і готовою захищати себе та своїх союзників, а також буде допомагати Україні у боротьбі з російською інвазією. Більше двох років поспіль, коли війна продовжується, а Україна перебуває у складних умовах, настав час запитати, що вийшло із заяв канцлера Шольца.
Plus ça change…
Звичайно, є докази справжніх змін: завдяки спеціальному урядовому фонду (на основі кредитів), видатки Німеччини на оборону сьогодні та протягом наступних 2 років перевищуватимуть обіцяних у 2022 році 2% ВВП — давньої вимоги союзників Берліна у НАТО.
Німецькі військові поставки в Україну зараз поступаються лише США і значно випереджають Велику Британію, Францію та Польщу. Німецьке міністерство оборони готується відправити цілу армійську бригаду для постійного розташування в Литві з метою зміцнення східного флангу НАТО. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус (найпопулярніший політик країни, якщо вірити опитуванням) говорить про необхідність підготовки Бундесвера до війни, порушуючи табу в німецькій політичній термінології.
Найважливіше, з політичної точки зору, всі ілюзії про те, що вдасться налагодити діалог з Путіним та переконати його зупинити війну, які ще існували в перші місяці повномасштабного вторгнення, зникли так само, як і вся попередня піднесена риторика про розбудову європейської безпеки з Росією, а не проти неї.
Але є також багато доказів протилежного: хоча кількість та якість німецького озброєння в Україну пройшли довгий шлях від сумнозвісних 5000 шоломів, які були поставлені на початку лютого 2022 року, в очах більшості військових експертів картина залишається незмінною: занадто мало, занадто пізно.
Від систем ППО до артилерії, від бойових машин піхоти до основних бойових танків, німецький уряд спочатку відмовлявся від поставок, потім неохоче, після втрати дорогоцінного часу, зрештою погоджувався, але часто в гомеопатичних дозах
Щодо німецьких крилатих ракет Taurus, які були б великою допомогою для України в критичній поточній ситуації, канцлер Шольц зробив категоричну заяву: він не схвалить поставку в Україну, оскільки, на його думку, гарантувати, що ця зброя не буде використовуватися проти цілей у самій Росії (лише на тимчасово окупованих територіях), неможливо. Крім того, при наданні цих ракет німецькі військові повинні бути присутні в Україні — і це завжди відкидалося Шольцом. З політичної точки зору дуже показовим є його відмова закликати до перемоги України і поразки Росії.
Корінь проблеми
Причина цього небажання підкріплювати слова діями є складним, як і все інше в Німеччині. Значна частина економічного, соціального і політичного успіху Німеччини після об'єднання в 1990 році була побудована на конкретній «бізнес-моделі»: дешева безпека від США, дешева енергія від Росії та необмежені експортні ринки, здебільшого у Китаї. Це означало, що Німеччина могла зосередитися на економічному зростанні і не турбуватися про геополітику та міжнародну безпеку. Але всі три гілки цієї моделі зараз або не існують, або, принаймні, серйозно піддаються сумніву.
Для німецької політичної та бізнес-еліти, яка так добре працювала протягом трьох десятиліть, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності
Є ще Соціал-демократична партія канцлера Шольца, найсильніший партнер у нинішньої коаліції в Берліні. Єдиним внеском цієї політичної сили у світову політику була «Остання політика» канцлера Віллі Брандта майже 60 років тому (усі інші важливі рішення в історії Федеративної Республіки були ухвалені канцлерами з Християнсько-демократичної союзу — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля і Ангели Меркель).
Так що й сьогодні Соціал-демократична партія відчуває «фантомний біль Остполітики» та ностальгує за часами, коли вони були чемпіонами з будівництва мостів з Росією. Нинішня виборча кампанія соціал-демократів до Європарламенту ґрунтується на ідеї «партії миру». Відмова від поставок ракет Taurus та військ НАТО в Україні, а також відмова говорити про необхідну поразку Росії — все це значною мірою є частиною цієї кампанії.
На більш загальному рівні німці винесли неправильні уроки з агресії своїх дідів у Другій світовій війні: те, що військова сила сама по собі є злом
Тоді як ідея про те, що військова сила може бути необхідною для боротьби зі злом, лише частково була присутня в німецькому суспільстві під час Холодної війни і повністю зникла за 30 років після її закінчення. Знову ж таки, потрібен час, щоб змінити це на широкому суспільному рівні.
Що має відбутися
Що можна зробити для прискорення змін у Німеччині? Зміцнити політичну волю і лідерство — це легше сказати, ніж зробити, але до цього все і зводиться. Три речі можуть допомогти цьому процесу.
По-перше, німецьке громадянське суспільство має стати більш мужнім. Політичні партії, неурядові організації, аналітичні центри і мережі волонтерів повинні невпинно доносити до суспільства думку про те, що Німеччина повинна повністю, а не на половину, ухвалити зміни у своєму стратегічному підході — і те, що легкі часи минули назавжди. Це передбачає значно критичнішу оцінку гріхів останніх трьох десятиріч.
По-друге, друзі і союзники Німеччини повинні виходити на перший план у більш розумний спосіб. Відоме прислів'я Радека Сікорського 2011 року («Я боюся німецької могутності менше, ніж німецької бездіяльності») було радикальним прикладом цього. Публічні висловлювання відрази та підозри, що Німеччина все ще перебуває у змові з Росією, — це хибний шлях. Набагато кращим підходом є очікування, засновані на симпатії.
По-третє, тільки новий канцлер може завершити «Zeitenwende». Згідно з опитуваннями громадської думки, це може бути Фрідріх Мерц від християнських демократів, однак, сподіваємось, на чолі коаліції, яка має більший консенсус щодо безпеки, ніж зараз.
Але з невеликою допомогою від друзів Німеччини та її громадянського суспільства, німецька політика врешті-решт зробить правильний вибір. І склянка нарешті буде повна до країв
Переговори про вступ України до ЄС мають розпочатися у червні цього року. І з боку України — все готово, повідомив Президент України Володимир Зеленський. Своє майбутнє наша держава також пов’язує і з членством у НАТО. Але не всі країни-члени готові надати нам запрошення вже зараз. Що наразі може замінити вступ до Альянсу та як Польща може долучитися до захисту українських територій — про це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю Надзвичайного і повноважного посла України в Польщі (2014 -2022) Андрія Дещиці виданню Sestry.
Марина Степаненко: У червні цього року Євросоюз повинен офіційно розпочати переговори про вступ України. Про які часові рамки фактичного вступу ми говоримо та від чого вони залежать?
Андрій Дещиця: Зараз важко передбачити, скільки часу треба буде Україні для того, щоб пройти всі етапи переговорів з Європейським Союзом, але на тлі екстраординарних умов, в яких відбуваються ці переговори, я сподіваюся, що це буде кілька років.
Звісно, можна брати приклад інших країн, які вступали до ЄС, зокрема й Польщу, коли переговори тягнулися майже десятиліття. Але ми бачимо, що Україна значно швидше проходить всі ці етапи, рішення ухвалюються набагато швидше — передусім, враховуючи загрозу у вигляді російської агресії, яка стоїть перед Україною і перед Європою.
Тому, думаю, що цей процес забере менше часу, ніж він традиційно займає в інших країн
Як вступ України до ЄС посприяє зміцненню стабільності та безпеки у Східній Європі?
По-перше, Україна — це гарантія безпеки для Європейського Союзу. Очевидно, ми говоримо про країну, яка завершить війну, яка буде мирною державою. По-друге, Україна — великий ринок для Європейського Союзу. По-третє, існує великий геополітичний фактор, який сприятиме стабільності Європейського Союзу. Україна також є державою, яка об’єднуватиме і зміцнюватиме східний фланг ЄС.
Якщо Україна стане членом Європейського Союзу, це також буде додатковий стимул для інших країн, які межують або розташовані по сусідству, йти нашим шляхом і змінювати свою економіку, своє суспільство у відповідності до європейських цінностей, європейський стандартів — і в перспективі ставати членами Європейського Союзу. Я говорю про такі держави, як Молдова, Білорусь і, до певної міри, країни Кавказу, зокрема Грузію.
У липні очікуємо на ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні. Які можливості та виклики ви передбачаєте у прагненні України доєднатися до Альянсу?
Перш за все, Україна досить чітко ставить собі за мету членство в Північноатлантичному альянсі, бо зараз для Києва немає кращої гарантії безпеки, ніж членство в НАТО. Зрештою, це підтверджують тепер і події, пов'язані з російською агресією. Лише ті країни, які є членами НАТО, почуваються набагато безпечніше. І Україна, яка не була членом Альянсу, стала жертвою агресії. Тому краще бути членом НАТО.
Які виклики стоять перед членством України в Альянсі напередодні саміту у Вашингтоні? Це те, що НАТО навряд чи захоче прийняти Київ, поки триває війна. Тому серйозніший виклик — це завершення воєнних дій. Але завершувати ці воєнні дії без гарантій безпеки для України також недоречно, адже Росія просто використає цей момент і продовжить свою агресію, свою агресивну політику.
Наше завдання таке: максимум — це отримати запрошення до членства України в НАТО. Якщо це не вдасться, то тоді отримати максимальні гарантії безпеки — навіть під час воєнних дій
Україна та Польща розглядають сценарій захисту західних українських областей польськими системами Patriot. Як ви оцінюєте таку можливість та які потенційні виклики або перешкоди доведеться подолати, щоб реалізувати цю ініціативу?
Зараз ми наближаємося вже до тієї точки, коли варто розглядати будь-які сценарії, які можуть вплинути на захист України і на перелом у воєнних діях. Я не виключаю того, що системи Patriot, розміщені на польській території, одного дня зможуть захистити й українські території. Зрештою, це також є захистом і Польщі, і країн НАТО, тому що ракети, які летять з боку Росії, несуть загрозу також і польській безпеці. І, звичайно, дуже важко передбачити, чи ці ракети залетять на довший період часу в Польщу і потім вилетять, чи вони впадуть на польській території, чи вони свідомо націлені на якісь польські об'єкти, поки летять по території України, і невідомо, якою буде їхня траєкторія. Зараз це передбачити дуже важко.
Ми повинні бути готові до будь-якого сценарію, зокрема й сценарію захисту і польської, і української територій — наскільки системи Patriot технічно це дозволяють. Таке рішення, можливо, буде важче ухвалити, ніж рішення щодо підтримки України, які ухвалювалися до цього. Але я це зовсім не виключаю.
Важко було собі уявити, що Україні передадуть танки. Важко було собі уявити, що Україні передадуть далекобійні артилерійські системи, що ми отримаємо системи Patriot чи ракети ATACMS. Важко було собі уявити, що Україні нададуть F-16. Але це все відбулося. Так, ухвалення цих рішень потребувало більше часу. Але все ж таки це сталось. Тому, я не виключаю, що рішення про використання систем Patriot, які розміщені в Польщі для захисту української та польської територій, також можуть ухвалити.
Якої реакції варто очікувати від Росії, якщо польські Patriot збиватимуть ракети, наприклад, над Львівською областю?
Мені важко сказати, яка може бути ще більша реакція Росії, ніж те, що вона робить зараз. Російська армія нищить Україну, вбиває цивільних громадян, знищує українську інфраструктуру, населені пункти, зрештою, провокує також і Польщу, запускаючи туди свої ракети. Якою буде реакція РФ, важко сказати, але кожна країна має право себе обороняти. І тому абсолютно логічним є прагнення захистити себе від російських атак. Збиття цих ракет не є знищенням ані російських військових, ані російського майна.
Захищати себе всім, чим можливо, в тому числі, і системою Patriot — це буде для Польщі логічним
Президент Дуда заявив про готовність розмістити американську ядерну зброю на своїй території. Що це дасть як самій Польщі, так і Україні?
Перш за все, давайте дочекаємося консолідованої відповіді — тобто і Президента, і уряду, адже останній також значною мірою відповідальний за питання безпеки. Наскільки мені відомо, Туск хоче провести консультації з Дудою, щоб зрозуміти, про яку концепцію розміщення ядерної зброї в Польщі йдеться. Тому зараз трохи зарано про це говорити. Я думаю, потрібно почути консолідовану позицію Польщі, яка передбачає і позицію Президента, і уряду — і тоді зрозуміти, яка зброя, на який період, на яких умовах буде розміщена.
Що це дасть? Перш за все, це покаже, що, якщо Росія має ядерну зброю, то її можуть мати й інші країни. Якщо Москва перетне лінію і захоче використати її, то Польщі чи іншим країнам НАТО також є чим оборонятися і що застосувати у відповідь
Але тут ніхто не виграє. Я розумію, що колись була домовленість про те, що ядерна зброя не буде розміщуватися на території нових країн-членів НАТО, зокрема, в Польщі. Але також колись була домовленість, що в Європі не будуть змінюватися кордони. І Росія також була однією зі сторін, яка підтримувала незмінність кордонів післявоєнної Європи. Попри це РФ напала на Україну, змінює кордони і веде війну на європейській території, порушуючи всі попередні домовленості.
Розміщення ядерної зброї стане сигналом для Росії, що Захід її не боїться
Кожен п’ятий біженець у Польщі — чоловік. Як Україна може їх повернути?
Насильно цього робити ніхто не буде. Очевидно, Україна втілюватиме в життя своє законодавство, яке передбачає, що кожен чоловік від 18 до 60 років має бути зареєстрований у відповідних ТЦК, територіальних центрах комплектування і має оновити дані в військово-облікових документах. Це буде стосуватися і тих чоловіків, які перебувають за кордоном, тому що це загалом стосується всіх громадян України. І, зрештою, це буде залежати в значній мірі від самих чоловіків, чи вони схочуть повертатися в Україну для оновлення цих даних і бути готовими до мобілізації.
З 23-го квітня всі консульства України за кордоном припинили надавати будь-які послуги чоловікам призовного віку. Виняток — документи для повернення в Україну. Який ефект ви очікуєте від цього розпорядження?
Це просто впровадження нових умов закону про мобілізацію, який нещодавно ухвалила Верховна Рада. Він набуває чинності 18-го травня але для того, щоб підготуватися до виконання вимог цього документу, тимчасово призупинили надання консульських послуг. Основний мотив — підготувати консульські установи для виконання цього закону. Він передбачає, що всі громадяни, які перебувають в Україні чи за її межами, повинні мати оновлені дані у військово-облікових документах, повинні бути зареєстровані в ТЦК — лише тоді їм будуть надаватися відповідні послуги.
Як ви оцінюєте вплив українських тимчасових біженців у Польщі на її економіку?
Наскільки мені відомо, понад 80% українців, які вимушено перебувають в Польщі, знайшли роботу. Вони сплачують податки і допомагають польській економіці розвиватися. З тих даних, про які мені відомі, кількість податків, сплачених українцями до бюджету Польщі, — більша, ніж суми, виділені польською державою на допомогу біженцям. Це достатньо серйозна підтримка польської економіки.
Також існують дані, скільки зареєстровано підприємств з українським капіталом у Польщі. Зараз їх понад 20 тисяч. Це також нові місця праці і нові надходження в польський бюджет. Україна і українці дуже вдячні полякам за те, що вони прийняли їх в часи, коли була надзвичайна потреба, що надали допомогу в екстрених умовах на початку широкомасштабної агресії. За це велика подяка. Але я також можу сказати, що українці виправдали себе і не стали на утримання.
Ті 80% українців, які прибули вимушено до Польщі, пішли працювати і допомагають не тільки собі, але й польській економіці
За даними ООН, у Польщі зараз перебуває близько мільйона українців. Як це впливає на економіку України?
Насправді українців в Польщі перебуває десь біля трьох мільйонів: ті, які офіційно зареєстровані, ті, які не зареєстровані офіційно, і ті, які перебували у Польщі до початку широкомасштабної агресії. Звичайно, це є серйозним ударом по українській економіці. Але всього виїхало з України від початку широкомасштабної агресії десь близько 7 мільйонів українців. Цих людей бракує в Україні.
Блокада українсько-польського кордону закінчилася. Про що вона була? Якими є втрати для польської та української економік та хто найбільше виграв від неї?
Перш за все, я хочу сказати, що ці блокади і протести нанесли серйозний удар по відносинах між українцями і поляками. Польські фермери можуть мати свої вимоги, можуть захищати свої інтереси, можуть висловлювати ці вимоги на протестах. Але ці протести затягнулися, а потім — набрали хаотичного характеру. І стало взагалі незрозуміло, хто їх організовував, хто їх підтримував, хто їх використовував. Вони перестали бути власне формою протесту, а стали інструментом для нанесення досить серйозного удару по відносинах та економіках України й Польщі.
Я не кажу вже про безпековий елемент і удар по безпеці країни, яка воює з Росією
Я думаю, що ці акції так довго тривали, тому що протестувальники не до кінця мали інформацію про реальний стан речей у питаннях українсько-польської торгово-економічної співпраці, зокрема й співпраці, яка стосується експорту сільськогосподарської продукції. Як вони можуть протестувати проти завезення, скажімо, пшениці чи ріпаку, якщо вони вже понад рік як не завозяться? І це підтверджують польські офіційні чиновники. А втім, фермери проти цього протестували. Тобто їм бракувало інформації або хтось спеціально цю інформацію спотворював.
І третє — саме Росія зацікавлена в тому, щоб внести дестабілізацію в українсько-польські відносини і послабити таким чином і Польщу, і Україну.
Ці протести були використані російською стороною для розбиття солідарності, єдності України і Польщі, а також для внесення певної деструкції у польське суспільство
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
«Ми не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну», — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Василь Зварич в ексклюзивному інтерв’ю головній редакторці Sestry Марії Гурській
Консульські послуги не для всіх: тимчасове рішення для чоловіків 18-60 років
Марія Гурська: Хотілось би почати нашу розмову з дуже важливої теми — припинення надання за кордоном консульських послуг чоловікам від 18 років. Яким буде очікуваний ефект від цього рішення МЗС? І чого чекати після 18 травня — після вступу у дію закону про мобілізацію?
Василь Зварич: Це був вимушений крок — тимчасово призупинити приймання заявок, щоб вони не накопичувались. Нам потрібно трохи часу, щоб технічно підготуватися до того, як 18 травня запрацює закон про мобілізацію, щоб підтягнути всі алгоритми взаємодії міжвідомчих інформаційних систем, бо прийняття і опрацювання заявок відбувається в електронному режимі. Міністерства повинні відпрацювати цей алгоритм — і ми все відновимо дуже швидко. Призупинення надання консульських послуг можна порівняти із дорогою, яку тимчасово закрили на ремонт. Спочатку, так би мовити, вибачте за незручності. А потім, коли її відремонтують, вона буде гладенька, то всім це буде пасувати. Тобто зараз ми готуємось до технічно правильної формули опрацювання таких заявок в майбутньому.
Давайте детальніше про це: хто зараз зможе отримати консульські послуги у консульських установах?
Давайте спочатку розшифруємо, що таке консульські послуги. Бо коли говорять, що тимчасово призупинили всі консульські послуги, то це неправда. Їх дуже багато.
Тимчасово призупинили лише прийняття заявок від чоловіків призовного віку
Але якщо громадянин України потрапляє в якусь халепу і потребує консульської підтримки, то, звісно, таку допомогу ми надаємо, незалежно від того, цей чоловік призовного віку чи ні. Призупинення прийняття заявок — це більше технічний процес, ми повинні були до цього вдатись, щоб не накопичувались заявки.
Тобто після 18 травня видача паспортів буде, але не для всіх категорій громадян?
Усі заявки, які були подані до 23 квітня до наших консульських установ, у тому числі на отримання паспорта, опрацьовуються і паспорти будуть видані. Варто сказати, що видача оформлених паспортів в консульських установах не припинялась. Щоб тут не було спекуляцій навколо цього. По-друге, треба чітко розрізняти консульські установи від філій ДП «Документ», яке підпорядковане безпосередньо Державній міграційній службі України і жодного відношення до консульських установ чи до МЗС не має. Тому, коли показують черги незадоволених громадян, це не біля консульських установ, це у цих філіях ДП «Документ». У нас, на щастя, жодного ажіотажу не було.
Після 18 травня заявки будуть прийматись у всіх категорій чоловіків. Але, очевидно, будуть якісь додаткові вимоги, які заявник, згідно із законом, повинен виконати, щоб отримати відповідну консульську послугу
Тобто заявник має мати одну з необхідних умов для того, щоб легально перебувати за кордоном, а не стати до лав ЗСУ — наприклад, бути багатодітним батьком і так далі за списком.
Закон України єдиний для всіх — і для чоловіків, які проживають в Україні, і для тих громадян України, які проживають за кордоном. Звичайно, в кожному випадку є свої винятки, які чітко передбачені законом. Але передусім тут йдеться про те, щоб кожен громадянин України, чоловік призовного віку, мав можливість верифікувати свої дані в реєстрах військовозобов'язаних. Зараз, власне, створюється такий механізм, щоб кожен громадянин, який проживає за кордоном, мав можливість зробити це онлайн, без необхідності їхати для цього в Україну.
Паралельно із тим, як відбувається дискусія всередині нашої країни, ми бачимо, як реагують на нововведення наші європейські партнери і сусіди, зокрема Польща. Спочатку міністр оборони Косіняк-Камиш говорить про готовність допомогти з поверненням призовників. Потім міністр внутрішніх справ Кервінський заявляє зворотне, наголошуючи, що відсутність чинного паспорта не буде підставою для позбавлення тимчасового захисту. Якою тут є позиція української дипломатії й уряду? Чого ми очікуємо насправді від наших європейських партнерів, зокрема Польщі, у сприянні мобілізації в Україні?
Передусім, це наше внутрішнє питання. Ми поки не ставимо питання очікувань від наших партнерів. Нам потрібно зробити свою внутрішню роботу, створити можливості для наших громадян, щоб вони могли верифікувати й актуалізувати свої дані в реєстрах. А далі вже будемо дивитися, з якою кількістю таких громадян ми маємо справу. Бо, чесно кажучи, станом на сьогодні ми не маємо точної цифри, скільки чоловіків призовного віку перебуває за кордоном. Всі вони є дуже приблизні. Верифікація цих даних дозволить нам зрозуміти, про яку кількість громадян ми говоримо.
Ми офіційно не звертались ані до польської сторони, ані до будь-кого з партнерів, щоб якимось чином нам сприяли, допомагали у питанні повернення наших громадян в Україну. Бо це дійсно дуже особливе питання
Ми повинні сфокусувати всю увагу на тому, щоб ретельно підготуватися до початку імплементації закону про мобілізацію, щоб для кожного громадянина створити можливості для верифікації своїх даних. І вже відштовхуючись від загальної кількості, будемо продумувати наступні кроки. Але я не хотів би, щоб цю всю тему ми звели до питання якогось примусу чи якихось непопулярних дій.
Передусім ми повинні зробити все для того, щоб кожен громадянин усвідомив свою відповідальність перед своєю батьківщиною, незалежно від місця свого проживання
Звісно, ми розуміємо всі нюанси, всі обставини. Але принцип справедливості діє і повинен бути застосований. Ми повинні думати в першу чергу про наших військових, які перебувають в окопах, наражаючи своє життя, захищаючи батьківщину. Ми повинні брати з них приклад і намагатися донести нашим громадянам, що виїхавши за межі України, це не означає, що ти перестав бути українцем чи громадянином України. Ти, звісно, можеш перестати ним бути, якщо це твоє бажання і твоє право. Але якщо ти залишаєшся громадянином України, ти повинен розуміти, що, окрім прав, у тебе є певні обов'язки.
Європейське бачення щодо сприяння мобілізації в Україні є насправді неоднозначним. Ми бачимо суттєву різницю у підході з боку країн Західної і Східної Європи. Спочатку у Польщі та Литви ми чули про можливі інструменти сприяння. Аж тут лунає заява Німеччини, що вона прийматиме навіть прострочені українські паспорти. І поляки, і литовці були змушені продублювати цей підхід, аби українці, які шукають прихистку в цих країнах, не виїхали до лояльнішої Німеччини на роботу. Але ж справа не в робочій силі, а в тому, що ми стоїмо перед загрозою великої війни в Європі і розуміємо, що після Другої світової війни не було ще такого конфлікту, як зараз. Реагувати треба зараз, часи змінюються, Європейський Союз мусить виробити якийсь єдиний підхід для того, щоб не Німеччина або країни Західної Європи диктували іншим певні рішення, але й країни Східної Європи, які більше відчувають російську загрозу, також були почуті. Як, на вашу думку, тут потрібно діяти?
Потрібно діяти розумно. Країни Європейського Союзу розуміють, що насамперед має бути відповідний запит з боку української влади. Всі зараз очікують на формування позиції з боку української держави і вже після цього будуть реагувати певним чином в рамках свого законодавства і законодавства Європейського Союзу. Ми всі живемо в умовах війни, розуміємо, наскільки Україні зараз складно. І те, що ми зараз спостерігаємо і бачимо, це відкритість наших закордонних партнерів, які готові нас слухати, готові нас почути і готові реагувати відповідно до наших потреб.
Тому ми будемо далі дуже чітко артикулювати ці свої потреби — і наші партнери відповідним чином будуть на це реагувати
Давайте не будемо драматизувати. Давайте краще фокусуватися на тому, як підтримати наших військових на фронті і як зробити все для того, щоб зберегти українську державу. Якщо не буде української держави, то громадянами якої країни будуть всі ті, хто виїхав за межі країни? Ми повинні так ставити перед собою це питання, а не шукати якісь можливості для того, щоб ухилитися від своїх обов’язків.
Вертаючись до призупинення консульських послуг для чоловіків 18+, у цій категорії, зокрема, студенти, які не мають зараз підлягати мобілізації — 18-25 років. За словами міністра освіти Польщі Вєчорека, таких 50 тисяч. Коли вони приїхали до Польщі, всі мали паспорти, студентські візи, посвідки на проживання в Польщі тощо. Як бути з українськими студентами в Польщі? Яка позиція української влади відносно них?
Ви виокремлюєте із загального контексту певні категорії громадян. Ми говоримо про всіх громадян і про те, щоб створити їм ще більше можливостей, як не порушувати закон про мобілізацію. Ніхто ж не зобов'язує зараз студентів все кидати і їхати, наприклад, в Україну, щоб отримати послуги, надання яких в консульських установах наразі призупинено. Йдеться про те, щоб той же ж студент отримав можливість верифікувати свої дані у реєстрах військовозобов'язаних.
У нас студенти не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, ніхто їх не змусить припинити навчання за кордоном тільки тому, що вступив у дію закон про мобілізацію
Це трішки такі наративи, які може використати для себе російська пропаганда, але які не будуть на руку тим же студентам. Навіщо створювати серед них паніку? Ніхто не хоче зробити українським студентам гірше. Закон сформований таким чином, що нам потрібно просто зрозуміти і верифікувати дані. Це обов'язок кожного громадянина України. Тут немає ніяких проблем. Ми всі через це пройдемо.
Ми не повинні ділити українське суспільство на тих, хто живе в Україні, і на тих, хто живе за кордоном. Закон один для всіх. Тому кожному громадянину України потрібно шукати можливість, як цей закон виконати
Яка робота ведеться, щоб молоді українські чоловіки хотіли повертатися і ставати до лав оборони української держави?
Це дуже складне питання. Ми спостерігали ще до початку повномасштабної агресії тенденцію, коли невеличкий відсоток громадян, які виїхали, хотіли повертатися в Україну. Зараз в умовах війни ми повинні докласти ще більше зусиль, щоб достукатись до свідомості цих громадян України. Треба не лише здобути перемогу, але й потім відбудовувати цю державу для своїх дітей, онуків.
Ми всі дорослі люди. І якщо в когось свідомість сформована таким чином, що він тікає від української держави, то які б зусилля ви не докладали, ви його назад не повернете. І, можливо, це й добре
Нам потрібно концентрувати свою увагу на тих, хто все ж таки мріють повернутися в Україну, і всіляко заохочувати їх до цього.
Українські діти у польських школах: основні проблеми
Редакція Sestry запустила великий проєкт, присвячений українським дітям у польських школах — тим проблемам, з якими стикаються маленькі українці, шляхам їхнього вирішення. Як консульська служба регулює питання з українськими дітьми в польських школах? Як працює з інформацією про такі явища як булінг, відсутність психологічної підтримки при адаптації? Чи ведеться певна робота за цим напрямком?
Реальною проблемою є відсутність українських дітей у будь-якій системі шкільної освіти. Є приблизно 200 тисяч українських дітей, які навчаються в польських школах. Умовно кажучи, вони охоплені системою освіти. Натомість є значна частина дітей, їхня кількість невідома, яка або навчається онлайн в системі української освіти, або взагалі ніде не навчається. Це питання, з яким ми намагаємося якось впоратись, аби в першу чергу ставити на перше місце інтерес дитини, а з іншого боку, щоб батьки цих дітей відчували, що держава поруч, що їхні діти не втратять зв'язок з українською системою освіти, що вони будуть нормально розвиватися в дитячому соціумі, спілкуючись зі своїми ровесниками. Тож як варіант — віддати свою дитину навчатися до польської школи і в цих польських школах мали б бути створені умови для збереження дітьми своєї української ідентичності.
Міністерства освіти двох країн зараз працюють над тим, щоб у польських шкільних програмах дати можливість українським дітям навчатися української мови, літератури
І це дуже важливо — і для дитини, бо вона не буде ізольована від суспільства, в якому проживає, а також не буде втрачений зв'язок з українськими мовою, традиціями і культурою. Ця дитина, коли повернеться в Україну, буде більш пристосована для навчання в українській системі освіти. Крім того, ми зараз працюємо над тим, щоб розширити трішки і географічну присутність, і компетенції Міжнародної української школи, яка працює на засадах дистанційного навчання. І мені здається, що потенціал цієї школи далеко не вичерпаний.
Чи реально задіяти всі ці програми вже з вересня, коли українські діти, згідно з рішенням польського уряду, мають обов'язково відвідувати польські школи? Яке місце в цій системі займуть українські школи у Польщі, в яких, власне, сьогодні навчається значна кількість українських дітей? Чи вони будуть змушені змінити навчальні заклади?
Основоположний принцип в цьому процесі — щоб кожна дитина мала можливість реалізувати своє право на навчання. І ми дуже вдячні українським школам, створеним у Польщі, бо вони взяли на себе левову частину у вихованні наших дітей. Я впевнений, що цей формат залишиться, тому що ми не можемо погоджуватись на будь-які зміни у цьому контексті, передусім, щоб не травмувати наших дітей. Ми будемо створювати можливість для того, щоб кожна дитина отримала шанс на навчання — або в українських школах, або через Міжнародну українську школу, допомагаючи їй зайти на польський освітній майданчик і реалізовувати право дітей на навчання, або через польську систему освіти, але з урахуванням певного українського компоненту. Звісно, це певний процес. І для того, щоб і польська система освіти змогла адаптуватися до цього, їм потрібні певні ресурси, їм потрібні люди, їм потрібні відповідні критерії, за якими працювати і навчати українських дітей у своїх школах.
Впевнений, що шляхом діалогу між фахівцями, між міністерствами освіти вдасться знайти такий механізм, який би дозволив з користю для кожної дитини реалізовувати право на навчання
Я так розумію, що зараз Міністерство освіти, уряд України працює над тим, щоб з вересня в тих польських школах, куди підуть українські діти, вони мали можливість вивчення української мови та літератури?
Хоча б частково. З польської сторони ми чуємо, що є певні технічні та законодавчі труднощі, але якщо буде політична воля з обох сторін, можемо вийти на якийсь результат вже з вересня.
Яка доля українських переселенців у Польщі?
Польща є однією з країн, яка тривалий час не дає однозначної відповіді щодо майбутнього українських переселенців. Чого очікувати українцям з тимчасовим захистом після червня, коли добігає термін чергового перегляду статусу біженців у Польщі?
Частково на це вплинула зміна влади в Польщі. Попри це, ніхто з польського боку не залишить поза своєю опікою українських громадян. Ми знаємо, що термін захисту продовжили до 30 червня цього року, але вже є зміни до відповідного закону Республіки Польща, згідно з якими термін буде продовжено до 30 вересня 2025 року. Зараз цей закон уже на завершальній стадії опрацювання.
Я думаю, що найближчими днями його буде ухвалено — і буде ясність щонайменше до 30 вересня 2025 року. І це досить таки серйозний термін, як на мене
Блокада: хто виграв?
Блокада на польсько українському кордоні боляче вдарила по наших країнах і завдала значних збитків. Хто в цій ситуації виграв? Яку роль відіграла у цій блокаді Росія? Чого очікувати далі?
Росія завжди користується суперечками між Україною і Польщею, розганяє ще більше пропаганди, показує, як все погано між українцями і поляками. Насправді не все так погано між українцями і поляками.
Більше того, мабуть, немає ближчих між собою двох народів, ніж українці і поляки, які досконало розуміють одне одного. І цей фундамент міжлюдської співпраці є надзвичайно потужним і міцним
Те, що відбувалося на кордоні, звісно, завдало не тільки економічної, але й такої іміджевої шкоди. Бо світ побачив, що між Україною і Польщею є якісь суперечки. Насправді сьогодні ми вже з вами спілкуємося в умовах, коли кордон повністю розблокований. Жоден пункт пропуску протестувальниками не блокується. І це теж демонструє мудрість наших народів. Дуже ефективним був діалог — і він продовжується на рівні міністерств сільського господарства. Крім того, з ініціативи української сторони ми в цей діалог включили людей, які щодня займаються сільським господарством, — українські і польські асоціації фермерів з різних галузей. І це показує, наскільки ми можемо порозумітися, коли говоримо мовою аргументів і цифр, а не використовуємо популістські наративи, які, можливо, хтось нав'язує нам ззовні.
Це був для нас, скажімо так, ще один тест на міцність. Україна і Польща, два великих стратегічних партнери, успішно пройшли його
Це був урок для всіх і навіть для тих, хто протестував і блокував кордони. Вони теж зрозуміли, що це шлях в нікуди, що блокадою ми нічого не вирішимо, тільки, навпаки, зашкодимо. А в ситуації, коли Україна стікає кров'ю і щодня зазнає ударів наша інфраструктура і економіка, не кажучи вже про людські життя, блокувати кордон, навіть з точки зору моральності, є досить неправильним. Добре, що станом на зараз є розуміння, куди нам далі рухатись і як нам далі співпрацювати. І найголовніше, щоб ми знайшли в собі сили дивитися одне на одного не як на взаємну загрозу, а як на сторони, які мають величезні можливості та потенціал для співпраці.
Шлях до ЄС
Нещодавно почала працювати Рада з питань співпраці з Україною, яка займатиметься, у тому числі, відновленням нашої держави. Розкажіть детальніше, що відомо про роботу, проєкти цього органу?
Я вдячний польському Уряду і Прем'єр-міністрові Дональду Туску за те, що було ухвалено таке рішення. Рада з питань співпраці з Україною — це така досить масштабна інституція, яку очолює Голова комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павел Коваль. Фокус діяльності цієї структури спрямований не лише на конкретну тему відбудови, вона охоплюватиме загалом весь комплекс українсько-польських відносин, нашу взаємодію в питаннях різних глобальних процесів, зокрема, діяльності Групи семи і залучення безпосередньо неурядового сектору, бізнесу. До складу цієї ради буде входити громадська рада — представники і бізнесу, й експертних кіл, і неурядових організацій, і органів місцевого самоврядування.
Ми всі знаємо, наскільки важливим для України є досвід Польщі у реформуванні системи органів місцевого самоврядування. Це буде величезний прорив у розвитку співпраці на рівні органів місцевого самоврядування
Протидія ворогу
У ніч на 27 квітня російська ракета впала за п’ятнадцять кілометрів від польського кордону. Це не вперше така ситуація загрози польському повітряному простору з боку РФ. Які можуть бути варіанти реагування з боку польської влади? Чи може йтися, наприклад, про часткове закриття неба?
Ми не можемо вирішувати за польську державу. Єдине, на чому я постійно наголошую, це те, що такий справжній антиракетний щит зараз розташований в Україні. І наші міжнародні партнери з Європи та світу повинні зробити все, щоб максимально зміцнити його. Саме тому і Президент, і уряд України, дуже активно ведуть роботу над зміцненням системи протиракетної оборони України, над збільшенням кількості систем Patriot для оборони повітряного простору. І це буде оборона і захист не тільки повітряного простору України, але також і Польщі. Вважаю, що ефективна робота систем Patriot в Україні не допустила б, щоб російська ракета влетіла в повітряний простір Польщі.
Україна отримала довгоочікуваний пакет допомоги від США у майже 61 млрд доларів. Який тут внесок польської дипломатії у прийняття в цілому цього позитивного рішення Конгресу в наданні Україні допомоги?
Ми всі були з вами свідками того, наскільки активно включився весь польський істеблішмент у лобіювання ухвалення рішення про цю допомогу. Ми всі були свідками спільного візиту Президента і прем'єр-міністра Республіки Польща до США. Крім того, дуже активно включився так званий десант з польських політиків, депутатів Сейму і сенаторів, які днювали і ночували в Сполучених Штатах, розмовляли з усіма політиками з різних політичних таборів. І це теж дало свій ефект. Вашингтон побачив, що це не лише питання України, це питання всієї Європи. Ми вдячні Сполученим Штатам за те, що врешті це рішення ухвалено, а польським колегам та друзям за те, що вони проявили свою активність.
В одному із звернень Президент України Володимир Зеленський заявив, що хоче отримати запрошення України в НАТО під час саміту Північноатлантичного альянсу в Вашингтоні. Чи зможуть Польща та Україна спільно вже вдруге вибороти вашингтонське диво для України?
Безперечно, членство України в НАТО відповідає також інтересам Польщі, тому що це найкраща гарантія безпеки не лише для України, але і для всього нашого регіону і всього євроатлантичного простору. Тому ми бачимо, що Польща теж дуже активно лобіює нас і в цьому питанні.
Ми ставимо перед собою завдання бути запрошеними до членства в НАТО уже під час липневого саміту Альянсу у Вашингтоні. І мені здається, що це завдання є цілком виправданим і цілком реальним. Потрібна політична воля для цього всіх країн-членів НАТО
У першу чергу, вона повинна базуватися на прагматизмі і на тому, що уже ми бачимо як доконаний факт — з військової точки зору Україна уже себе веде як член НАТО. Ми оволоділи і західними зразками озброєння, ми показали, що цінності, на яких сформоване НАТО, для нас не є порожнім словом, що ми не тільки про них говоримо, але і готові відстоювати їх ціною власного життя. Членство України в Альянсі тільки зміцнить цю структуру і стане значною мірою додатковим стимулом для багатьох інших країн-членів Альянсу посилити свої військові спроможності.
А як щодо безпекової співпраці саме Польщі та України? Наскільки значним є обсяг допомоги, наданої Польщею Україні за ці два роки, зокрема військової допомоги? І чи очікувати створення спільних оборонних підприємств?
Польща одна з перших протягнула руку допомоги Україні. Польща одна з перших надала Україні військову підтримку, такі довгоочікувані танки Леопард, вона бере участь у міжнародних коаліціях, які створені для зміцнення обороноздатності України. І роль Польщі у захисті української держави від російського агресора є величезною.
Варшава зацікавлена в перемозі України, тому що повна справедлива перемога України, яка полягатиме у витісненні російських військ з усієї території України, в тому числі з Криму і з Донбасу, це є теж додатковою гарантією безпеки для Польщі
Усвідомлюючи це, Польща декларує і не тільки словом, але і своїми практичними діями робить все для зміцнення оборонного потенціалу України, постачання зброї і амуніції триває.
Велика угода між Польщею та Україною: коли може бути підписаний цей документ?
У нас всі угоди між Україною і Польщею великі. У нас немає маленьких договорів, тому що всі вони дуже важливі. І якщо ви говорите про цей основоположний договір від 1992 року, який ми хочемо видозмінити трішки до існуючих реалій, то робота над цим документом дуже копітка і вона триває. Станом на зараз вона опрацьовується з польського боку. Але ми також багато уваги приділяємо підготовці договору про безпекові гарантії. Польща приєдналася до декларації Групи семи, яка була ухвалена торік під час Вільнюського саміту НАТО. Одним з положень цієї декларації є власне укладення двосторонніх угод про гарантії безпеки. Ми з Польщею працюємо над таким договором, який чітко окреслить завдання і дії Польщі та України із зміцнення безпеки. Ми сподіваємось, що робота над цим документом буде завершена максимально швидко, тому що це документ про те, що турбує нас всіх уже сьогодні і зараз.
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
«Навколо стрілянина, бої, «прильоти»… А ти сидиш у бліндажі й по телефону розповідаєш мамі, як розводити добрива для лохини, спостерігаєш через екран, як працюють системи поливу кущів. Так буває, коли ти — солдат і водночас фермер, який хоче зберегти сімейний бізнес»...
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.
“Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам — тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати музиканток до Франції. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Ми знаходили музикантам житло, роботу, висилали їм музичні інструменти. І продовжуємо ними опікуватися”
Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.
У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.
Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.
Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.
Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику
— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.
А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.
Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.
Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.
І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.
Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.
— Що за два роки змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?
— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.
Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.
У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.
Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.
Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.
Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.
Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.
Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.
Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...
У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.
Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики
— Скільки зараз українських музикантів у Франції?
— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.
— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?
— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.
А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.
— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?
— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію. І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.
Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.
— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?
— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.
Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.
Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».
Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.
Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.
Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»
Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця, який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.
— Які аргументи доводиться наводити французам?
— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.
— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…
— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.
— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.
— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».
— Що ж робити?
— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.
Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.
Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.
Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.
Деякий час тому розговорилася з українським таксистом в Польщі, який розповів сумну історію свого життя. Виявилося, що чоловік приїхав до Польщі перед війною — продав все, що мав в Україні, зокрема, власний бізнес, будинок, і переїхав будувати нове життя в сусідній країні. Однак все, за що бралася родина — ‹«прогорало». Спочатку вони відкрили майстерню з ремонту автомобілів, яка закрилася через брак клієнтів. Потім був сервіс з надання послуг дрібного ремонту. Зараз родина вклала свої останні заощадження в цех з ремонту одягу, але й він не дуже прибутковий.
Чоловік змушений працювати в таксі, аби утримувати родину з трьома дітьми, орендувати квартиру та сплачувати податки.
Ця ситуація підштовхнула проаналізувати, чому в одних виходить збудувати успішний бізнес в Польщі, а в інших — ні. За порадами звернулася до Ірини Кім, яка вже понад вісім років очолює Клуб українських бізнесменів у Кракові. До Польщі вона приїхала з Донецької області, є еміґранткою першої повоєнної хвилі. Експертка допомогла багатьом українцям запустити свій бізнес, а також проаналізувати причини провалу їхньої справи.
Варто пам’ятати про культурні відмінності
Багатьом підприємцям-початківцям здається, що Україна та Польща — це ідентичні країни, зі схожою мовою, культурою, традиціями. Однак ця уявна подібність багатьох вводить в оману. Люди не враховують культурні відмінності, відкриваючи свій бізнес в Польщі.
Українці роблять дві помилки: або орієнтуються виключно на українську спільноту, або вже на самому початку творять рекламну кампанію незрозумілу для місцевих, –— каже Ірина Кім
Обидві стратегії є програшними. По-перше, українці, особливо, біженці, дуже нестійка спільнота для сфери послуг. Сьогодні вони живуть в одному місті, потім зірвалися та переїхали в інше, або ж повернулися в Україну, або поїхали далі на захід Європи, в Канаду, в США.
— Українці не можуть бути для вас цільовою аудиторією, — переконана Ірина Кім, — вони лише одна з груп, на яку може орієнтуватися ваш бізнес. Основна аудиторія — це місцеві мешканці, яких значно більше, вони тут постійно проживають.
Як звернути увагу цих людей на свій бізнес? Ваші повідомлення мають врахувати особливості польської культури. Елементарний приклад, в Польщі послуги дрібного ремонту рекламують через слоган «золоті руки, якісний дрібний ремонт», в Україні «чоловік на годину». Місцеві просто не зрозуміють, що ви їм пропонуєте, прочитавши таке оголошення.
Відкриваючи студію художньої гімнастики, не варто очікувати, що батьки понесуть купу грошей на придбання вартісних костюмів, на організацію різноманітних конкурсів, змагань. Якщо ці доходи були частиною стратегії вашого прибутку, то ви нічого там не заробите
— Ми переважно працюємо з українськими дітьми, — каже українка Оксана, власниця однієї зі студії з позашкільної активності у місті Ґлівіце, — але я бачу різницю у ставленні до занять між нашими мамами та польськими. Наші батьки хочуть перемог, участі в конкурсах, ідеальних образів, медалей. І вони готові за це платити. Польські мами хочуть, щоб діти гарно проводили час, знайшли хобі. Тут навіть дуже важко знайти якісь конкурси, програми, де б студія могла взяти участь.
У нас різний підхід до краси та кухні
Дуже багато українок зі сфери б’юті-послуг, які відкрили свої салони в Польщі, швидко повернулися до одноосібної роботи вдома через те, що не зрозуміли різницю у підходах до краси.
— Мене часто запрошують прочитати лекцію на різноманітних інтеграційних курсах для біженок, і весь час я стикаюсь із ситуацією, що жінки навіть слухати не хочуть про цю різницю, — каже експертка, — вони говорять, що покажуть місцевим полькам таку якість, що вони всі будуть вражені. Питання лише: чи потрібно це польським жінкам? У них інші пріоритети та інші стандарти краси.
Польська жінка швидше поїде десь у подорож, ніж заплатить 600 злотих за фарбування волосся, навіть якщо ці гроші у неї є
Більшість з них не звернуть увагу на ваші дипломи, нагороди, приставки «VIP, ексклюзив, супер». Багато хто ходить у перукарню, яка знаходиться найближче до дому, до роботи, бо там працює знайома людина, з якою можна щиро поговорити.
— До мене зверталось багато жінок-підприємниць, які хотіли збільшити чеки на послуги, але не знали, як це зробити. До їхніх салонів приходили жінки з серйозними посадами, високого достатку, які хотіли постригтися, пофарбувати волосся, їх не цікавили ніякі інші додаткові процедури.
У Польщі взагалі інший підхід до багатьох сфер, де українки непогано заробляли вдома. Набагато меншою популярністю користуються різноманітні «ін'єкції краси». Одна з таких підприємниць, Вікторія, поділилася:
— У Вінниці в мене був свій кабінет, тут відкрила майже одразу після приїзду, вклала досить серйозну для мене суму, але виявилося, що мої послуги майже нікому не потрібні. Польки не хочуть робити такі процедури, в українок на це теж менше грошей, ніж вдома.
Схожі історії з відкриттям закладів громадського харчування. Люди вкладають гроші, хоча не вивчили ринок, смаки. Відкриваються не в «прохідних місцях», або готують страви, які орієнтовані на задоволення «смакової ностальгії» українців.
У Глівіце так з’явилася пиріжкова. І закрилася менше, ніж за пів року. Українці швидко втамували ностальгію, а поляки не наважувалися купувати страву з інтенсивним запахом та досить масну.
Польська мова — ключ до успіху
Ірина Кім розповідає, що коли почала працювати на польському ринку, то одразу взяла собі помічницю польку, яка вичитувала всі оголошення, листи, повідомлення.
— Вони були написані грамотно, — зауважує експертка, — але моя колежанка часто мені говорила: «у нас так не кажуть». Тексти з помилками, або тексти, які написані не автентично польською, дуже відштовхують потенційних партнерів, замовників. Тому одна з головних порад — не економте на гарному перекладі ваших оголошень грамотними носіями мови. І не шкодуйте грошей на рекламу.
Чомусь в Україні склалася тенденція, що бізнес може вкласти тисячі доларів у дороге обладнання, але робить рекламу самостійно, або винаймає початківця-тарґетолога. Рекламу постять в групи, де спілкуються суто українці, ігноруючи канали комунікації, які цікаві полякам: місцеві ЗМІ, дошки оголошень, локальні польськомовні групи, польськомовні блогери, друкована роздаткова реклама тощо.
Якщо мова йде про бізнес, де потрібне пряме спілкування із замовниками, там взагалі справа приречена на провал без польськомовного співробітника, який / яка будуть орієнтуватися в місцевих реаліях
— Я мала такий кейс на консультації, коли українці відкрили фірму з прибирання, вони якісно працювали, але кількість замовлень неухильно падала, — говорить Ірина, — ефективним рішенням для них було взяти адміністраторкою дівчину-польку, яка вела всю комунікацію з клієнтами. У фірми виросли замовлення, вона досі успішно працює на ринку.
Питання не в якійсь упередженості до українців, каже Ірина. Просто, як українцям простіше говорити рідною мовою, так і полякам простіше порозумітися з польськомовними людьми. Власники великого бізнесу в Польщі підтверджують це спостереження.
Борис Чеханський, який релокував виробництво з Харкова до польського міста Челядзь, говорить, що одним із перших рішень було взяти на роботу поляка в якості торгового представника. Це дуже допомогло налагодити контакти з місцевими ґуртовими покупцями та швидко запустити продажі.
Шукайте «порожні місця» та будьте в своїй справі профі
Якщо ви пройдетесь місцевими кав’ярнями, цукернями, перукарнями, то зверніть увагу на старі фотографії цього місця, або навіть на дату відкриття. Кожен місцевий бізнес підкреслюватиме, що це місце з історією. Вони завжди будуть користуватися більшою популярністю серед місцевих.
— Коли я їхав до Польщі, то мав список з двадцятьма можливими бізнесами, — розповідає український підприємець Вадим Петренко, який відкрив «Антикав’ярню» в центрі Катовіце, — спочатку була ідея кави на винос. Однак помітив, що це тут не користується таким попитом, як в Україні. Кава на винос є у кожній «Жабці». Також тут інша культура пиття кави. Людина скоріше вип'є каву в кав'ярні, ніж буде купувати на винос. Тоді я почав аналізувати, чого тут немає, що я можу відкрити нового.
Це добра стратегія — не конкурувати з існуючим бізнесом, а запропонувати щось своє, нове. Для цього треба ретельно вивчити ринок перед тим, як вкладати кошти, запевняє експертка Ірина Кім
— Вийдіть на вулицю, оцініть кількість салонів краси, перукарень, магазинів — і тоді відкривайте бізнес, якщо там є для вас місце, — переконує вона, — а ще варто бути в цій справі профі не лише як майстер, насамперед як менеджер. Маю приклади, коли люди просто хотіли вкласти кудись гроші — і «прогорали».
Наприклад, жінка гарно робила манікюр, відкрила салон, але не змогла вести справу, бо не залучила клієнтів, створила дуже негативну атмосферу серед працівників. Або людина ніколи не працювала в сфері громадського харчування, відкрила піцерію, яка дуже швидко зачинилася через брак клієнтів.
— Велика помилка починаючих у бізнесі думати, що можна покласти обов'язки на менеджера, — говорить Ірина Кім, — треба самому досконало орієнтуватись у справі .
Наостанок попереджає, що польське слово “powoli” (повільно) стосується й бізнесу. Треба запастися терпінням. Швидких прибутків тут не буде, особливо, якщо це сфера послуг, сервіс, де найчастіше працюють українські підприємниці.
— Перший рік піде лише на знайомство ринку з вашою справою, другий — на те, щоб завести постійних клієнтів, тільки на третьому ви нарешті почнете щось заробляти, коригувати роботу відповідно до потреб ваших покупців та споживачів. Це гра в довгу. До цього варто бути готовими і морально, і фінансово, — каже експертка, — але я не хочу, щоб мої поради сприймалися якось песимістично. Бо якщо ви все зробите правильно, то це варто того. Власна справа дасть вам відчуття незалежності, самостійності та впевненості у завтрашньому дні. Бо тут бізнес будується на десятиліття.
Весна 2022 року. На вокзал у Павлограді приїхала велика 5-тонна вантажівка, з якої почали вивантажувати коробки, ящики, обладнання — й потім складали все це у вантажний вагон. Деревообробні станки, дитячі ліжечка і шафки прямували з Краматорська до Коломиї. Так місцева підприємиця Ганна Ощепкова перевозила свій бізнес за більш ніж тисячу кілометрів від дому, де стало занадто небезпечно.
Перший заклад відкрили після окупації
Власну справу Ганна почала 10 років тому, а до того, фінансистка за фахом, встигла попрацювати в банках, ломбардах, на виробничому підприємстві — директоркою з економіки. Але якось вирішила, що треба почати робити щось своє.
Однією з бізнес-ідей став центр розвитку дитини, ділиться жінка:
— Ми підрахували майбутні витрати на оренду, обладнання, зарплату персоналу. На той момент ця ідея дуже спрацювала, бо це була вільна ніша, конкуренції практично не було. Та й ідея виникла радше тому, що власних дітей не було куди водити — возили в інший район. Та й якість послуг мене не влаштовувала. Так і почалась історія нашої «Планети знань».
У січні 2014-го Ганна почала працювати над втіленням ідеї, взяли в оренду приміщення, розпочали ремонт, аж тут Краматорськ опинився в окупації (бойові дії в Краматорську тривали з 12 квітня по 5 липня 2014 року. — Авт.):
— Те, що було в Краматорську в 2014 році, можна назвати «генеральною репетицією». Тоді воно якось не сприймалося як справжня війна. Було багато місцевих, які стояли на блокпостах. Поки одні ходили по місту з триколорною ганчіркою на рукаві, інші ночами збирали продукти і возили на гору Карачун, аби передати нашим військовим (гора Карачун — стратегічна висота на Донеччині, де тривали запеклі кровопролитні бої у травні-липні 2014 року. — Авт.).
На початку літа родина евакуювала дітей у Гурзуф, тоді ще була така можливість.
— 5 липня 2014 року Краматорськ звільнили, у серпні ми вже відкрили свій перший заклад, а у вересні мали повне завантаження — у нашому центрі займалось майже 100 дітей. Ми займалися підготовкою до школи, вивченням англійської мови. А паралельно почали шукати методику для занять з дітьми — і зрештою відкрили методику японського професора Шічіди.
У закладі навчали ментальній арифметиці, швидкочитанню, були курси з розвитку інтелекту. Всі методики допрацьовували самостійно, ділиться Ганна Ощепкова:
— Згідно із даними Шічіди, до трьох років у дитини розвивається права півкуля мозку, яка відповідає за фотографічну пам'ять, математичні, музичні і мовні здібності, інтуїція і навіть телепатія. А уже після трьох років починає розвиватися ліва півкуля, вмикається логіка, критичне мислення. І ось ці знання, закладені в основу цієї методики, ми почали використовувати для студій раннього розвитку.
Один бізнес відкрив нові горизонти для іншої діяльності
Однак постала проблема: спеціальне обладнання, необхідне для занять за системою Шічіди, або практично відсутнє на ринку, або дуже низької якості. Тож чоловік Ганни організував майстерню, де виготовляв дерев’яні іграшки. Згодом майстерня розрослась. Тут почали виготовляти ліжечка Монтесорі та інше дерев’яне обладнання для дитячих закладів.
У 2021 році, використовуючи всі напрацювання, Ганна відкрила в Краматорську перший садочок, де діти перебували цілий день і де застосовувалися методики Монтесорі та Шічіди. На початок повномасштабного вторгнення в Краматорську вже діяло 4 філії «Планети знань». В одній з них був садочок, де займалися 30 дітей, а на початок березня 2022 року планувалось відкриття ще одного — на 60 дітей. Також хотіли набрати два класи початкової школи, бо запит на приватні школи вже був сформований у місті. Бізнес не тільки окупився, а й цілком стабільно розвивався.
Лінія фронту наближалась дуже швидко
— Наш бізнес припинив роботу буквально миттєво. 24 лютого 2022-го року вже ніхто не привів дітей, ніхто не вийшов на роботу. Ми вдарилися у волонтерство — почали допомагати нашим Збройним силам. Було незрозуміло, що робити, чи треба знову готуватися до нової окупації. Про бізнес тоді ніхто не думав — люди вивозили дітей, виїжджали самі, і місто стрімко стихало.
Ми закрили заклади, розпустили працівників, виплатили їм зарплату — і все завмерло. А 18 березня у наше найбільше приміщення влучила ракета
Багато оргтехніки, літератури, обладнання було знищено. Ганна почала звозити все, що залишилося в інших вцілілих приміщеннях, додому. Але й тоді виїжджати родина не збиралась.
— Ми відправили старшу доньку з родичами до Німеччини, а самі мешкали в передмісті Краматорська у приватному будинку, куди все й звозили. Потім лінія фронту почала стрімко наближатися до міста. Уже Святогірськ і Богородичне були окуповані, а від Краматорська до Богородичного — півгодини автівкою.
Чоловік тоді сказав Ганні, щоб вона виїжджала з міста:
— Я забрала сина, маму, кота, сіла в автівку і поїхала в Дніпро до колеги. Тоді дуже багато людей виїжджало і, якщо в звичайному режимі режимі дорога займала 4-4,5 години, тоді ми їхали майже 12. У Дніпрі я мала купити гіпсові бинти і передати до Краматорська. 8 квітня я назбирала цілий ящик, подзвонила до начальника охорони здоров’я спитати, куди відправляти. А той мені каже: «Вибач, не можу говорити — у нас тут купа поранених».
Того дня прилетіла ракета на залізничний вокзал. І ті бинти пішли на потреби цивільних, які були поранені внаслідок атаки
Перевезти садочок за понад тисячу кілометрів
Кілька днів по тому Ганна з сім’єю переїхала до Коломиї — у колеги саме звільнилась квартира, тож було де жити. Їхали на захід країни майже добу:
— Ми виїжджали, маючи мінімум речей: якісь джинси, декілька футболок. Певно, у кішки було речей більше, ніж у нас разом. Ми все сиділи чекали, коли ж нарешті завершаться ці «2-3 тижні» (йдеться про заяву ексрадника Офісу президента Олексія Арестовича про те, що війна завершиться через 2-3 тижні, яка стала мемом. — Авт.). Але коли через місяць ми зрозуміли, що в нас скоро закінчаться гроші і не буде за що купити поїсти, почали міркувати, чим нам тут займатися. Одна колега запропонувала разом відкрити такий приватний садочок, який був у нас в Краматорську. У неї у Коломиї вже був такий розвитковий центр, а садочок вона все не наважувалась відкрити, хоч вже кілька років про це думала.
На той момент я ніяких фінансових вкладень не могла зробити, але в Краматорську в нас залишилось наше обладнання. Ми домовилися, що фінансову частину закриває вона, а я вкладаю обладнанням — меблями, оргтехнікою, посібниками, іграшками
План був дуже крихкий. Від Коломиї до Краматорська — 1200 кілометрів. Пальне в дефіциті, ціни на нього підскочили в рази. Якщо й хтось брався за гроші перевезти все, то правив за послугу космічну ціну — десь 60 тисяч гривень. Тому вирішили, що будуть вивозити все майно до Павлограда чи Дніпра, а звідти пересилати Новою поштою на Прикарпаття.
— Ми вже їхали в Краматорськ, коли я прочитала у фейсбуці про програму релокації й подала заявку. Чесно кажучи, я не дуже розраховувала на якийсь результат, бо у нас все ж таки не завод, не щось таке масштабне, а просто дитячий садочок: ліжечка, шафки. Але буквально щойно я сіла в потяг, як мені зателефонували з Івано-Франківської ВЦА, розпитали хто ми, звідки, яка нам треба допомога, і сказали, що взяли в роботу. А вже наступного дня надійшов дзвінок з Укрзалізниці і запропонували надати нам цілий вантажний вагон, аби вивезти речі. Єдине — ми мали доправити все до Покровська, бо після прильоту на Краматорськ потяги вже туди не ходили.
Тоді й вирішили, що забиратимемо все по-максимуму, у тому числі й деревообробні станки. Тож ми найняли 5-тонну вантажівку і завантажили її на повну
Поки вантажний вагон їхав до Коломиї, Ганна шукала приміщення. Власник, який погодився його надати, пішов на зустріч — виставив прийнятну ціну, навіть зробив мінімальний ремонт власним коштом. Уже незабаром садочок у Коломиї відкрився — і вже за тиждень сюди прийшли перші діти.
— Місцеві до нас, звичайно, спочатку приглядалися. Тож перші наші вихованці — діти вимушених переселенців. Нині ж ситуація змінилась — у нас вже більше місцевих дітей, нам довіряють і до нас йдуть коломияни.
У Коломиї відновило роботу й виробництво, розповідає Ганна:
— Ми спочатку не планували його запускати. Однак згодом, коли відкривали свій перший центр, то стикнулись із ситуацією, що нам потрібно 8-10 однакових іграшок, а їх немає на ринку. От я шукала картинку в гуглі, йшла до чоловіка, просила зробити щось подібне. Так ми спершу виготовляли речі на власні заклади, а потім в нас почали замовляти дитячі центри з різних регіонів. Щоправда довго шукали тих, хто буде шити текстиль для ліжечок Монтесорі, які ми теж виготовляємо. Зрештою знайшли — взялися майстри з Краматорська, які переїхали до Дніпра. Також завдяки грантам ми придбали два лазерних верстати.
Переїзд стимулював розширення мережі
У січні 2023-го Ганна відкрила такий же навчальний заклад у Калуші. У серпні родина переїхала жити до Івано-Франківська — і там теж відкрили один клас початкової школи. Поки що, каже Ганна, це перша спроба, але тут вже займається 5 дітей. У планах підприємиці — розвивати цей напрям, адже нині є величезний запит на приватні навчальні заклади, особливо на такі, які використовують нестандартну методику.
До слова, одна із філій «Планети знань» Ганни Ощепкової у Краматорську відновила роботу з листопада 2023-го. Оскільки тут є сертифіковане укриття, то з дітьми займаються підготовкою до школи і діє міні-садочок. Щоправда більшість працівників виїхали, тож довелося набирати нових та заново всіх навчати.
Сама ж Ганна Ощепкова жартує, що вимушена евакуація спонукала її до розширення. Раніше вона міркувала над тим, щоб відкривати нові філії в інших регіонах, але все ніяк до цього не доходили руки. Тепер же нову географію закладів довелось вимальовувати через вимушену евакуацію. «Мрійте обережніше, так би мовити», — жартує вона. Жінка чесно зізнається , що, хоч у Краматорську і є власний будинок, та вона не знає, чи повернеться в рідне місто жити:
— Заклади працюють, сподіваюсь, що все буде добре, і вони будуть далі працювати. А чи буду я повертатися? Чесно, не знаю. Бо чим більше часу минає з того моменту, як ми виїхали, тим більше доведеться все починати з нуля після повернення.
А сюди вже вкладено стільки сили та енергії для відновлення роботи в іншому місті, що я і справді не знаю, чи вистачить в мене сил, щоб знову там почати все заново
Разом з обладнанням вивезли колекцію української вишивки
Серед речей, які вантажним вагоном вивезла родина, — коробки з українськими строями, які збирала колишня колега Ганни — вчителька української мови Оксана Проселкова. Жінка їздила в експедиції своїм регіоном, збирала вишиванки, рушники, вишиті ікони, записувала історії старожилів. Після подій 2014-го року деякі з експонатів колекції прислали з окупованих територій — сім повних строїв, причому два з них — з однієї скрині, що взагалі є дуже рідкісним, близько сотні вишитих рушників. Власниця колекції виїхала з донькою до Польщі, а коли фронт наближався, Оксана попросила Ганну забрати і сховати всі артефакти на випадок окупації:
— Ми ту колекцію забрали, сховали у себе вдома, запакували і поїхали. А потім, коли вивозили своє обладнання, то забрали цю колекцію, замість того, щоб везти щось своє.
Так склалось, що по сусідству з садочком в Коломиї, який відкривала Ганна, розташований місцевий музей з укриттям. Познайомилась із директором, розповіла про колекцію. Так вдалося організувати виставку національних строїв Слобожанщини на Івано-Франківщині:
— Потім колекція перезимувала в нас на складі в коробках, а мені ледь не щоночі снилися жахіття, що з нею щось сталося, бо на Прикарпатті дуже велика вологість — я переживала, щоб ці речі не пошкодилися. Тож коли ми відкрили наш заклад в Калуші, то я запропонувала там теж провести виставку, щоб і людям показати і «провітрити» так би мовити.
Згідом колекція експонувалась в Галичі та Бережанах. Наразі вона виставляється у місті Долина.
Ми хотіли показати, що Донбас — це невід’ємна частина України, яка теж берегла українські традиції, попри всі намагання нас розділити
Кожен день Ганни Довженко розпочинається о 6:30 ранку. Жінка годує перепілок, збирає яйця, сортує, пакує, відправляє, готує корм, прибирає — і так до вечора. Ганна Довженко — родом з Харкова, але мешкає нині у Пустомитах на Львівщині, куди переїхала після лютого 2022 року. Вибрала це місце не випадково — була знайома з цим регіоном раніше, бо працювала у Львові.
Усе життя присвятила роботі у сфері фінансів — цифри, звіти, бухгалтерія, кризовий менеджмент. Але понад рік тому з нуля відкрила перепелину ферму, яку назвала «Чудова перепілка», виграла два гранти, подалась на третій і планує розширювати свій бізнес та збільшувати асортимент.
Повертатися нікуди
— Останні роки ми з сім'єю жили, так би мовити, на два міста. Поки діти вчилися в школі, то мешкали у Львові, а на літо переїжджали у Харків. У 2022 році навіть планували зовсім повернутися до рідного міста, але тепер нам нема куди їхати. Квартира є, будинок стоїть, але там постійні обстріли. У нашому домі вже пішли тріщини, був частково пошкоджений дах, рік тому там ще й прорвали труби і затопило будинок. Одним словом, повертатися немає куди, — розповідає Ганна Довженко.
Родина Довженків орендували будинок у Пустомитах. Після 24 лютого жінці знадобилось півроку, аби оговтатися та вийти зі стресового стану. Родина Ганни на власні очі бачила, як ворог руйнує їхнє місто, знищує будинки, вбиває людей.
Крім постійного страху за своє життя у зв'язку з постійними ракетними обстрілами, додалися розмови про небезпеку радіації, захоплення Запорізької АЕС, ділиться Ганна:
— Я почала вивчати, як захистити родину від радіації. Почитала, що перепелині яйця в Японії використовувалися для виведення радіації з організму, дехто розповідав, що після аварії на Чорнобильській АЕС вживав перепелині яйця — і так позбувся шкідливого впливу. А м'ясо перепілок дуже цінувалось в древньому Єгипті й Китаї. Тож вирішила, що ми будемо вирощувати перепілок.
Більш того, перепелині яйця дуже корисні для організму, містять необхідні нашому організму мікроелементи, амінокислоти, покращують самопочуття, гіпоалергенні
А ще, додає жінка, перепілки — емпати, вони дуже відчувають настрій людини і самі дарують спокій та позитивні емоції. Тож таким чином в родини зʼявився і домашній антистрес. А за щоденними клопотами часу дивитися новини взагалі не залишилось.
Почати все з нуля
Підприємиця зізнається: раніше перепілок бачила хіба що на картинці. Вперше вживу «познайомилась» з цими пташками, коли вони вилупилися у неї. У жовтні 2022 року Ганна придбала 200 яєць, помістила їх в інкубатор. Із двох сотень вилупилось 170 перепілок. Нині ж жінка вирощує більше 1800 особин:
— Десь у січні 2023-го року, через три місяці після початку своєї справи, в мене вже було щодня по 40-50 яєць. Тоді ж я подала заявку на грант від посольства США і виграла професійний інкубатор. Потім я ще подавала заявки, постійно вчилась, цікавилась новими можливостями, новою інформацією. Я загалом дуже швидко вчуся, люблю пізнавати нове.
Завдяки другому виграному гранту придбали ще обладнання. Все розмістили на території обійстя, де мешкають. Зараз Ганна Довженко вчиться робити копчені яйця, для чого освоїла роботу на коптильні. А ще жінка тестує рецепти маринованих яєць і переконує: це дуже смачно і незвично. Загалом така страва популярна в Британії. Яйця заливають маринадом, до якого додають оцет, іноді — сік з буряка. Після того, як мине процес ферментації, оригінальна закуска готова до споживання.
Перепелина ферма — сімейний бізнес, до якого залучені всі члени родини. Самостійно виготовляли клітки, встановлювали вентиляцію. Що не знали — читали чи дивились в інтернеті. Сама ж Ганна багато читала додаткової літератури, заглиблювалась в наукові монографії і вивела найоптимальніший корм, до якого не додає жодної хімії, антибіотиків:
— У мене абсолютно чистий продукт без всього шкідливого. І мені б дуже хотілося змінити культуру споживання. Бо зараз для нас перепелині яйця це якась «святкова» страва. Це має бути в раціоні кожного українця. Бо крім радіації, цей продукт виводить важкі метали, що, своєю чергою, добре впливає на серцево-судинну систему, імунітет, нервову систему.
Тому я свій продукт позиціоную як «капсулу здоровʼя»
Хочеш вижити — вмій працювати руками
Нині на продукцію ферми сформувалась навіть черга. Тож Ганна міркує про збільшення поголів'я, однак, якщо сильно розширюватися, то треба напрацювати надійні канали збуту на ці обсяги. 10-15% своєї продукції з ферми щомісяця передають вимушеним переселенцям і до дитячого будинку, розповідає жінка:
— І в мене такі принципи, і я вчу дітей цьому, і друзі мої живуть за принципом: «Якщо ти хочеш щось отримати в цьому житті, то треба щось віддати». Наприклад, якщо ти хочеш, щоб тебе любили, треба інших любити.
А якщо я хочу, щоб в життя щось прийшло, — треба щось віддати. Тим більше є люди, яким потрібна допомога, і які не можуть собі щось дозволити
Починати все з нуля, ще й в агробізнесі — непросто. Адже крім започаткування нової справи, доводилось шукати точки збуту. Спершу продавали самі свою продукцію на Краківському ринку у Львові. Потім познайомились з продавчинею, яка торгувала курячими яйцями і була готова реалізовувати їхню продукцію. Тепер же ця продавчиня торгує виключно перепелиними яйцями з ферми Ганни. Паралельно родина Довженків домовилася ще з кількома торговими точками про співпрацю.
— З супермаркетом поки не хочу співпрацювати, тому що там працює інша схема: ти віддаєш на реалізацію і тобі дають гроші тоді, коли це продається. Цей варіант нам зараз не підходить, ми ж всі виручені кошти пускаємо далі в розвиток, купуємо постійно корм, за перепілками треба постійно доглядати, лікувати їх. Тому я шукаю шляхи продажу продукції, щоб отримати гроші вже. Наприклад, сьогодні їздили на ярмарок, куди запросили крафтових виробників. Ми трошки пізніше приїхали, і, знаєте, було приємно, коли нам сказали, що про нас уже запитували, цікавились, чи ми будемо, — розповідає фермерка.
Дехто з клієнтів замовляє яйця поштою. Загалом за день реалізовують більше тисячі штук. Тож продукція не залежується.
Наразі Ганна планує зареєструвати власну торгову марку, адже це тривалий процес, і рухатися в напрямку розвитку. З літа 2023 року вона розширила свій бізнес — почала продавати не лише перепелині яйця, а й м’ясо перепілок. Нині в асортименті є і копчене, і свіже. Продає його теж в основному через соцмережі та тим, хто постійно купує у неї яйця. Наразі на місяць вдається реалізовувати близько 35 кілограмів перепелиного м’яса.
— Я наполягаю на тому, що люди мають вміти працювати руками. Зараз багато бухгалтерів, коучів, юристів. Але коли йдеться про виживання, маєш вміти працювати фізично, — наголошує жінка.
Серед українських біженок у Польщі є чимало жінок, які створюють прикраси, варять унікальне мило, вишивають, в’яжуть гачком, роблять вироби з дерева, шкіри. У вимушеній міграції вони відклали ці заняття, повертаються до нього лише зрідка, коли хочуть зробити для когось сувенір, чи взяти участь у локальних ярмарках. Однак є й ті, хто хотів би розвивати й масштабувати справу. Одна з можливостей — відкрити магазин на Etsy. Офіційно доступ до платформи для українських продавців відкрився лише у 2023 році. До цього українки працювали там через посередників. Sestry поспілкувалися з досвідченими продавчинями та підготували інструкцію, як працювати з платформою без стресу.
Що треба знати про Etsy
Для українських виробників Etsy — це доступ до покупців з Азії, ЄС та Америки. Це великий магазин, де ви «берете в оренду» одну з вітрин, «викладаєте» туди свій товар у вигляді фото, робите опис, прописуєте ключові слова та продаєте їх по всьому світу. Основна різниця між продажами у соціальних мережах полягає в тому, що спільнота активних покупців Etsy налічує більше 90 мільйонів людей, щомісячна кількість унікальних візитів — понад 400 млн. Люди приходять на Etsy вже з розумінням, що вони шукають унікальний товар, і він коштуватиме дорожче за речі з мас-маркету.
Як почати працювати на Etsy
Своїми спостереженнями поділилася майстриня Поліна Штерн. У неї є досвід відкриття магазинів на платформі Etsy в двох країнах — в Німеччині та в Україні, вона уважно стежить за всіма змінами, бо не лише сама продає тематичні прикраси, а й тривалий час займалася просуванням магазинів інших майстринь.
– Я починала працювати на платформі у 2018 році, зараз вона працює зовсім за іншими алгоритмами, і весь час змінюється, це теж треба брати до уваги, — розповідає Поліна, — свій перший магазин я відкривала у Німеччині, бо там тоді проживала. Я написала для себе бізнес-план. Моє рукоділля — це прикраси, але нішеві, фентезі, готичні. Я вивчила свою аудиторію, побачила, що більшість моїх замовників із середовища тих, хто цікавиться реконструкціями, історичними танцями, рольовими іграми. Виходячи з цього, почала будувати свій малий бізнес.
Перше, що варто зробити перед запуском магазину, це прочитати правила саме для вашої країни перебування, радить майстриня. Для Польщі ключовими є такі засади: дотримання стандартів платформи (уникнення мови ненависті в оголошеннях, продаж власних дизайнерських виробів), конфіденційність даних клієнтів та спілкування з підтримкою платформи (ви, наприклад, не маєте права в соціальних мережах опублікувати скрін повного листування із клієнтом, службою підтримки мережі тощо), чесність, прозорість, повага до інших продавців. Ви маєте прозоро вести бізнес та поважати авторські права, цьому присвячений окремий розділ правил, зокрема, не можна рекламувати товар, використовуючи фото з фотобанків, тільки власні роботи.
З правил можна дізнатися всі фінансові моменти співпраці, врахуйте їх, коли будете формувати ціну за товар, за доставку.
– Відкривайте магазин, коли ви зробите всю підготовчу роботу, — радить експертка, — підготуйте фото, описи, вивчіть ринок. У вас має бути все під рукою, лише потім варто сідати за реєстрацію магазину.
Важливий нюанс для майстринь-біженок
Якщо ви оформлюєте магазин в країні-перебування, але плануєте повернутися в Україну, вам вже на цьому етапі потрібно подумати про локалізацію. Бо правила відкриття магазину відрізняються для кожної країни.
У Польщі та інших країнах ЄС, платіжна система налаштовується через місцеві банківські системи.
– Власне мені довелося закрити «німецький магазин», який мав сотні продажів, і почати все спочатку, коли повернулася в Україну, — ділиться досвідом Поліна Штерн, — тепер я теж початківець, проходжу всю процедуру з нуля.
Українки раніше працювали через посередників, які відкривали для них магазини в Європі, США, а перераховували оплату через різні платіжні системи.
З 31 січня 2024 року магазини з локалізацією в Україні повинні зареєструватися в Payoneer. Співпраця з Payoneer відкриває для українських продавців переваги Etsy Payments, включаючи Програму захисту покупок. Коли ви продаєте товар, оплата надходить на платіжний рахунок Etsy. Доступні кошти переводяться у ваш обліковий запис Payoneer щопонеділка. Кошти, що надійшли в аккаунт Payoneer, можна вивести на свій банківський рахунок або використовувати для платежів через Payoneer. Переказ коштів у банківський рахунок зазвичай займає від 2 до 5 робочих днів. Детальніше про це тут.
Що робити у випадку, коли ви за кордоном, але плануєте повернутися в Україну? Можливо, є сенс створити один магазин з українською локалізацією, а інший — в країні тимчасового перебування?
– Платформа забороняє продавати однаковий товар в двох різних магазинах, але можна створити два з різним позиціонуванням товару, — пояснює експертка, — тоді відкрити два магазини з різною локалізацією та розвивати їх паралельно.
Наприклад, ви в’яжете іграшки. Один магазин може бути присвячений дитячим іграшкам, а інший — тематичним, або в’язаним копіям дорослих людей в різних образах.
– Головне, ви повинні вказати у кожному профілі, що ви є власником ще одного магазину, оскільки політика платформи — максимальна відкритість та прозорість, — наголошує Поліна.
Як щодо податків?
У Польщі не обов’язково одразу реєструвати діяльність. Нагадаємо, що Sestry раніше писали детальну інструкцію про незареєстровану господарську діяльність, яка дозволяє без стресу перевірити, чи піде у вас справа. В Україні немає таких послаблень. Хоча, звісно, багато хто на свій страх та ризик торгує товарами та приймає гроші на приватні картки.
«Якщо дохід є регулярним, складає більше принаймні 1000 доларів, то це може стати причиною пильної уваги до вас з боку податкової та проведення фінансового моніторингу, — говорить фахівчиня, — доведеться сплатити з суми 19,5% податків. Тому краще оформити ФОП 3-ої групи, відповідний КВЕД, гроші з платформи заходять як за інформаційні послуги, платити свої 5% — і не переживати».
Варто врахувати, що зараз під час відкриття магазину, людина має надати інформацію щодо своєї повної ідентифікації — зокрема, фото з паспортом.
Також відкриття магазину тепер платне — коштує 15 доларів.
– Бувають випадки блокування магазину на старті, платформа зараз дуже ретельно відбирає продавців, — каже експертка, — я наче говорю про якісь лише труднощі, щоб майстри зважували, чи хочуть вони пройти цим шляхом. Але, повірте, воно того варте, коли ви виходите на міжнародний рівень, отримуєте доходи в доларах та євро за те, що просто любите робити.
Особливості відправлення товарів
Ще одна складність, з якою стикаються продавчині на Etsy — поштові вимоги до відправлення товарів. Найпростіше, пояснюють вони, працювати з США, оскільки платформа орієнтована на цей ринок, і сама бере на себе створення всіх супровідних документів.
З країнами ЄС все складніше, оскільки в багатьох є свої національні законодавчі нюанси, окрім загальноєвропейських вимог.
– Скажу відверто, тут не можна написати якось єдиного алгоритму, як відправити посилку у Францію, Іспанію, Німеччину, Ірландію, — визнає Поліна, — інколи ти наче все зробила правильно, додала всі супровідні документи, а посилка місяць лежить на пошті, а з тебе вимагають все нові та нові документи. Найважче торгувати з Іспанією, труднощі бувають з Ірландією. Що можу порадити, це користуватися послугами служб доставок, просто оберіть ту, яка візьме на себе всі проблеми з документами. Однак це коштує дорожче, ніж національні поштові оператори. Ще можу порадити уважно вивчати вимоги на сайтах національних поштових операторів, щоб уникнути, наприклад, додаткового оподаткування, непотрібного митного збору тощо.
Експертка наполегливо радить підписатися на локальні спільноти продавців Etsy. Проблеми з поштовими відправленнями є всюди. Через пошук, чи пряме запитання можна дізнатись, які документи додати, щоб посилка приїхала вчасно та без додаткових витрат для вас та замовника.
Ось тут можна знайти спільноту продавців Etsy в Польщі, світова спільнота спілкується тут. Однак не варто беззастережно довіряти порадам. Завжди перепровіряйте їх.
Довідник порад для тих, хто хоче продавати своє рукоділля на Etsy
Згідно з даними сервісу Koalanda, у 2022 році на Etsy активно працювали 24 500 українських магазинів. Переважно, це товари з українською символікою, дизайнерський одяг, вишиванки, картини, етно прикраси тощо. Найбільшим попитом українські товари користувалися в США, Канаді, Британії, Австралії та Японії. Sestry розпитали кількох власниць магазинів, які б поради вони дали початківцям. Ми узагальнили їх у FAQ-довідник.
Як сформувати ціну на товар на Etsy
Перше, що варто зробити, подивитися на аналогічні товари вашої категорії, і намагатися триматися середньої ціни, щоб не демпінгувати на ринку, але й не залишитися у збитках. Якщо товар буде користуватися попитом, то можна буде ще переглядати ціну покроково. Не знецінюйте свій труд, намагаючись поставити найнижчу ціну.
Що продавати?
Здавалося б, питання не дуже коректне. Ви вже щось виготовляєте, і хочете це продати. Подивіться спочатку, скільки вже є пропозицій у вашій ніші. Якщо вона перенасичена, то варто змінити фокус, підхід, подачу. Інколи буває з товаром все ідеально, але через перенасиченість ніші, більш високі рейтинги досвідчених продавців, вам просто не вдасться дійти до покупця, він не побачить ваш товар. За допомогою платформ eRank, Koalanda та Marmalead можна отримати аналітичні дані щодо попиту на конкретний товар на Etsy, враховуючи вплив сезонності та середній чек у відповідній ніші, розповіла експертка Катерина Вітковська під час вебінару, проведеного «Укрпоштою».
Де шукати тренди?
Тут все просто. Google та Pinterest. Окрім того, кожного сезону Etsy публікує власний огляд трендів, відомий як Etsy Marketplace Insights. У цьому звіті компанія аналізує збільшення або зменшення кількості пошукових запитів, що вказує на зростання або зменшення інтересу до певних продуктів в конкретний момент часу.
Як себе подати
На Etsy покупці йдуть не просто за речами, а за атмосферою, за емоцією, які несуть в собі вироби ручної роботи. Тому потрібно ще до старту подумати, якою буде концепція вашої сторінки, що саме ви хочете розповісти про себе, про своє рукоділля. Ви повинні ретельно заповнити всі елементи на сторінці, бо алгоритм платформи працює таким чином, що може знижувати ваш магазин у пошуку, якщо буде вважати, що якихось елементів там бракує.
Фото товару
Клієнти обирають очима. Фото повинні бути професійні, зроблені за гарного освітлення, на гарному фоні. Якщо ви бачите, що товар у вас хороший, але ‹не зайшов», варто перезняти його в іншому сюжеті. «У мене була ситуація, коли річ на одній моделі не продавалася, а на іншій у мене не було відбою від клієнтів, хоча обидві дівчини дуже гарні, - поділилася одна із співрозмовниць».
Для початку роботи на маркетплейсі продавцю потрібно мати наступний набір візуальних матеріалів:
Банер для магазину: мінімальний розмір — 1200х200 пікселів.
Іконка магазину: використовується для ідентифікації вашого магазину на платформі.
П'ять фотографій для історії бренду: зображення вашої продукції, процесу виробництва, фото засновників чи команди, ваші приміщення тощо. Це допомагає створити у покупців уявлення про ваш бренд та його цінності.
Відео для історії бренду: короткий ролик, який розповідає про ваш бренд, його історію, цінності та унікальність.
Візуальні матеріали до товарів: для кожного товару потрібно мати не менше десяти фотографій. Ці фотографії мають яскраво та привабливо демонструвати товар з різних кутів, в різних сценаріях використання, дозволяючи покупцеві краще зрозуміти його характеристики та переваги
Опис та ключові слова
Якщо ви не знаєте англійської, це не проблема. Є два інструменти, які стануть вам у пригоді. Онлайн-перекладач, наприклад, Deep.Translator, після перекладу можна попросити штучний інтелект «виправити помилки та додати в текст ключові слова (3-5 слів, які описують ваш товар)».
Потрібно конкретно перерахувати, який у вас продукт, його основні характеристики. Це має бути, умовно, не просто «парасолька», а «червона парасолька з малюнком, що імітує осінній листопад».
З сео-оптимізацією вам допоможуть також сторонні сервіси. Наприклад, Etsyrank.com, це аналітична служба безпосередньо на платформі Etsy.
Можна створити кілька описів для серії товарів та попросити перевірити тексти когось, хто гарно володіє англійською.
Подбайте про маркетинг
«Мої найбільші продажі принесла сукня, яка була зображена у вигляді ескізу, навіть не готового товару, — розповіла одна із спірозмовниць. Намалювала ескіз, щоб клієнтам простіше було уявити готову сукню, сфотографувала різні деталі з інших суконь: ось таке буде плече, а така спинка, а низ такий. Поки замовлень на таку сукню не було, я вирішила викласти галерею — ескіз та деталі. Замовлення посипалися одне за одним. Ця сукня була відтворена вже кілька разів».
Cтежте за оновленнями платформи
Наприклад, до свят платформа робить промоакцію, можна так само запропонувати знижку на якийсь товар. Якщо ви готуєте набори до Різдва, то в магазині вони повинні з’явитися одразу після Хелловіна. 31 жовтня з полиць зникають товари з цим святом, з’являються різдвяні. Маєте так само працювати на випередження.
Закликайте залишати позитивні відгуки
Через деякий час після покупки запитайте, чи сподобався замовникам товар. Попросіть залишити відгук, запропонуйте клієнту знижку на наступну покупку — формуйте лояльність. Пам’ятайте, що чим більше позитивних відгуків, тим краще платформа буде просувати ваш магазин.
Якщо Etsy має вибирати між подібними товарами, він переважно покаже товар від місцевого бізнесу. Для американських покупців Etsy переважно відображатиме товари з США. Однак, якщо порівнювати два аналогічних товари, один від американського продавця, а інший — від українського, і український статистично продається краще, то Etsy підніме його вище у результатах пошуку.
«В Etsy переважає конверсія над локацією», — пояснює спеціалістка з Etsy-просування Тетяна Бондар.
Потрібно мати асортимент
Дуже часто майстрині «прогорають» на тому, що виготовляють одну-дві одиниці продукції. Не викладайте всі товари одразу, час від часу оновлюйте вітрину. Якщо у вас не великий асортимент, краще зробити кілька дублів аналогічного товару, але в іншому кольорі, на іншому фоні, в інших варіаціях. Одразу варто робити фото одного чи подібного товару в ‹різних сценах».
Використовуйте рекламу, коли ваш магазин буде мати продажі
На Etsy є рекламний інструмент просування, але він працює не так, як в інших соціальних мережах. Якщо магазин не розвинений і немає продажів, то навіть великі бюджети на рекламу йому не допоможуть. Однак є сенс ставити товар на рекламу, якщо його щойно купили, якщо є багато переглядів.
Ніхто вам не забороняє рекламувати товар зі свого магазину на інших майданчиках, замовити контекстну рекламу у Google, написати про знижку та зробити пост про це в Instagram, на Facebook, можна вести Pinterest.
Ефективним інструментом є платформа YouTube, можна створити контент, присвячений розпаковці та оглядам товарів, при цьому в описі відео дати посилання на відповідний маркетплейс. При розробці стратегії просування та залучення зовнішнього трафіку важливо враховувати, в яких соціальних мережах знаходяться ваші клієнти.
Ви краще за інших знаєте свій товар
Дуже багато розчарованих у продажах розповідають, що довірилися найнятим фахівцям з маркетингу, але замість продажів, понесли лише збитки. Інша людина не знає ваш товар настільки добре, як ви. Перед тим, як намагатися масштабувати свій бізнес, попрацюйте з ним самостійно. Нехай це будуть 2-3 продажі на місяць, але ви зрозумієте алгоритми роботи, це допоможе уникнути помилок та зайвих витрат.
Комунікація з клієнтами
«Є такі, що купують після першого діалогу, є такі, які ставлять 150 уточнюючих запитань, всіх треба приймати однаково ввічливо та позитивно», – говорять співрозмовниці”. Відповідайте, коментуйте, дякуйте, робіть гарне пакування, це неодмінно окупиться.
Аналітика платформи говорить, що у 2022 році середній місячний дохід одного українського магазину становив понад $1000. Найпопулярнішими категоріями міжнародних замовлень з України є художні мистецькі твори, декор для дому, крафтові аксесуари, ювелірні вироби, одяг та взуття, товари весільної тематики, аксесуари для електроніки, косметика, товари для тварин.
Якщо це ваша ніша, можливо, час спробувати продавати свої вироби на міжнародному ринку?
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Найважливіше — зрозуміти причини, аби не нашкодити
«Читаю листи, які пишуть вам мої землячки. Особливо цікаво читати про проблеми тих, хто має дітей. У мене теж є питання, яке потребує розв'язання.
Я приїхала до Польщі разом з 12-річним сином на початку війни. Чоловік покинув нас, коли синові було три роки. Мій хлопчик добре вчиться у польській школі, вже дуже добре розмовляє польською — краще за мене, хоча моїх перших польських слів навчила мене ще моя прабабуся.
Проблема виникла у вересні, з початком нового навчального року. Я помітила, що з мого гаманця зникає дріб’язок — монети в 2 чи 5 злотих. Спочатку я не звернула на це особливої уваги. Думала, що, може, поклала дрібні гроші до кишені чи витратила їх на квиток і забула. Але ситуація стала повторюватися.
Тоді до мене дійшло, що це робить мій син. І — аби пересвідчитися — одного вечора я навмисне залишила в сумочці гаманець взагалі без готівки — тільки з карткою. Вранці до мене прийшов мій син і запитав, чи можу я дати йому 10 злотих, тому що після школи він з друзями ходить їсти хот-доги. Я дала йому гроші. І зрозуміла, що зникнення грошей — таки справа його рук, а не моя розсіяність.
Я розумію, що у 12-річної дитини є свої потреби, зокрема фінансові. Даю синові 100 злотих кишенькових грошей на місяць, але, як бачите, йому цього замало. І зараз я просто можу не тримати готівку в своєму гаманці, і тоді він буде просити у мене підтримки, але, на мій погляд, в основі сімейних стосунків має лежати довіра.
Ми одне в одного єдині на цілому світі. І я хочу, аби він був зі мною чесним і знав, що завжди може на мене розраховувати. Мій син — хороша дитина. Він добре вчиться, допомагає мені вдома, поважає мене. Але це захоплення моєю готівкою мене дуже турбує.
Мені потрібно з ним поговорити, але я не знаю, як почати, щоб не зіпсувати зв’язок між нами. Крадіжка є крадіжка. Навіть якщо це лише кілька злотих із маминого гаманця. Будь ласка, допоможіть».
Тетяна Ричко, лайф-коуч на Avigon.pl:
Шановна пані, я розумію стурбованість тим, що ваш син забирає дрібні гроші з вашого гаманця. Дійсно дуже важливо поговорити з ним про це.
Невідомо, чи пов'язана така поведінка з дорослішанням хлопчика і його підвищеними потребами, чи, може, щось недобре відбувається в його оточенні і син «мусить» красти гроші, але він не хоче або соромиться про це розповідати.
Навіть неприродний рух голови або очей може бути сигналом для вас, що щось відбувається
Розумію, чому ви не хочете починати розмову ні з того ні з сього, тому варто підлаштувати ситуацію. Ви можете залишити кілька монет у місці, яке не викличе підозр у вашого сина — наприклад, поруч з ключами чи іншими дрібницями в коридорі. Якщо бодай одна з монет зникне (ймовірно, не всі, щоб ви не помітили), це і стане приводом почати розмову.
Запитайте свого сина, чи знає він, що сталося з грошима, які ви підготували для сусіда (наприклад). І далі уважно спостерігайте, як він відреагує. Ви його добре знаєте, тому навіть неприродний рух вашої голови або очей може бути сигналом, що щось відбувається.
Така розмова буде важливою для хлопця, адже він побачить вашу підтримку
Якщо ваш син стане заперечувати, що причетний до зникнення грошей — шукайте іншу можливість. Не засуджуйте його, адже невідомо, що стало причиною його поведінки. Варто поставитися до нього ніжно, але серйозно. Ви можете розповісти йому, як важко заробляти гроші на повсякденні потреби, пояснити, що людина не може собі все дозволити, але ви докладаєте максимум зусиль, щоб забезпечити його гідним життям.
Є сенс звернути увагу на цінність грошей. Що інколи треба вміти сказати друзям, що у вас немає грошей — і це не соромно. Така розмова, безумовно, буде важливою для хлопця, тому що він побачить вашу підтримку і водночас дізнається, що ви не згодні на його зраду. Якщо ж раптом виявиться, що проблема глибша, у вас принаймні вже буде підстава для подальших дій.
Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
У стосунках з батьками чоловіка головне — повага, а не любов
«Шановні Sestry, насамперед я хочу подякувати вам за те, що ви є! Адже завдяки вам я можу читати про життя моїх співвітчизниць у Польщі. Це шматочок світу, куди ви запрошуєте разом нас і наших польських сестер (хоча також і братів). Мені подобається читати листи, які ви отримуєте, і відповіді психологів, які — наче цілющий пластир для наших травмованих життів.
Тепер я знаю, що це було попередження
Я теж маю проблему, якою хочу поділитися. Я переїхала до Польщі давно — за три роки до війни. Тут я познайомилася з місцевим хлопцем, і три роки тому ми одружилися.
Це була любов з першого погляду. Він працював на рецепції в компанії, куди я прийшла на співбесіду. Коли після зустрічі я виходила, він попросив мій номер телефону на випадок, якщо я раптом не отримаю цю роботу. На щастя, мене прийняли, і відтоді ми нерозлучні.
Марек із багатодітної родини. У нього є троє братів і три сестри. Вони мають близькі стосунки, часто зустрічаються і допомагають у біді. Мене дуже швидко познайомили з родиною. Його батькам уже за 70. Мама народила Марка, коли їй було за 40. Він завжди був для неї дорогим, як зіниця ока. Я почула це від його братів і сестер, коли ми вперше зустрілися. Тоді не звернула на це уваги, але тепер розумію, що це було попередженням.
У мене враження, що свекруха мене просто терпить. Перший приклад. Благословення батьків перед походом до церкви на вінчання. Мама благословляла тільки його, наче мене й не було, наче я не стояла біля нього на колінах. Так само під час кожного сімейного заходу. Вона вітається тільки з Марком, питає його, чи подобається йому те, що вона приготувала. Я ж для неї не існую.
Я хотіла їй якось догодити і під час однієї зустрічі почала допомагати їй на кухні, носити тарілки і подавати на стіл. І їй сподобалось. Вона з усіма сиділа за столом і наказувала мені, що робити. Звела мене до ролі офіціантки, і, мабуть, це єдина роль, яку вона знає у своїй родині.
Я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене
Коли я поскаржилася Марку, він сказав, що поговорить зі своєю мамою. І, мабуть, він це зробив, тому що під час наступної зустрічі вона вже не бажала моєї допомоги, але її ставлення до мене не змінилося. На щастя, ми живемо окремо.
Я рада, що у мене є люблячий чоловік, який навіть запропонував перестати відвідувати своїх батьків разом, якщо мені це незручно. Я знаю, що сім'я для нього дуже важлива, і знаю, як багато для нього означає такий жест. Я не хочу, щоб він почувався погано, але я б хотіла, щоб моя свекруха змінила своє ставлення до мене.
Не маю сміливості поговорити з нею сама, бо паралізована страхом. Я боюся, що почую слова, які розділять нас назавжди. Що я можу зробити, щоб переконати її? Я впевнена, що будь-яка інша жінка на моєму місці поводилася б так само. Мені здається, що через стільки часу моя свекруха вже має зрозуміти, що Марек налагодив своє життя і щасливий зі мною. Що з нею не так? Чи, може, я забагато прошу?»
Яна Малицька, дитячий та підлітковий психолог на Avigon.pl:
Шановна читачко, що таке шлюб?
Союз між двома особами протилежної статі, укладений відповідно до чинного законодавства, що передбачає певні взаємні права та обов'язки, встановлені правилами та звичаями. Повторюсь — «між двома», без мами, тата, тільки ви і він.
Не можна налаштовувати чоловіка проти матері
З ваших слів я бачу, що сварки між вами з чоловіком немає, у вас все гаразд. У сім'ї панує любов. Це найголовніше. Ще одна дуже важлива перевага — ви живете окремо, вам не потрібно зустрічатися щодня у побуті.
Ви пишете, що вашій свекрусі вже за 70. Людину такого віку важко переконати змінити свою точку зору. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік — улюблений син вашої свекрухи, але також в тому, що він з нею поряд вже понад 30 років.
Якщо ви хочете, щоб у вашій родині все було добре, не можна негативно налаштовувати чоловіка на його матір. Намагайтеся на сімейних зустрічах завжди показувати себе з кращого боку. Тільки так ви зможете бути найкращою невісткою і найкращою дружиною для свого чоловіка.
Натомість тільки-но ви почнете негативно говорити про свою свекруху, все може обернутися проти вас. Це може змусити вашого чоловіка задуматися про ваші стосунки. У цій ситуації потрібно діяти тільки з любов'ю, тільки з добрими словами і намірами. Тоді правда буде на вашому боці. Ви маєте бути мудрою, аби зберегти свою сім'ю.
Свекруха не зобов'язана любити всіх навколо
Що з нею не так? На таке запитання немає відповіді. У кожного з нас є свої переваги і недоліки. Вона любить своїх дітей більше за життя і не зобов'язана любити всіх навколо.
Те саме можна сказати про вас. Ви дуже любите свого чоловіка, але не зобов'язані любити його матір. З вашого боку має бути тільки повага до його матері, адже вона його народила, виховала і тепер у вас такий чудовий чоловік. Людину неможливо змусити поважати когось, як неможливо нав'язати їй інші почуття. Ким би ця людина не була.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.
Секс як перешкода в стосунках
Мої батьки загинули в аварії, я не маю братів і сестер, тож мене нічого не тримало, коли я переїхала до Польщі.
Коли почалася війна, я дистанціювалася. Майже не читала новин і уникала цієї теми. Згодом зрозуміла, що з тих пір як я втратила батьків, моя психіка ніби відштовхує погані новини, заперечує їх. Можливо, це недобре, але мені так легше справлятися з життям.
Тут я зустріла хлопця, з яким вже понад рік. Спочатку все між нами було чудово.
Ми були зачаровані одне одним, відчували метеликів у животі. Мій партнер довгий час уникав статевого акту, а для мене секс важливий. Тому вперше все відбулося з моєї ініціативи. І минуло швидко й коротко...
Я була трохи розчарована, але пояснила собі, що перший раз через стрес може бути всяке. Ми ще не знали потреб одне одного, перехвилювалися. На жаль, вдруге все теж трапилось з моєї ініціативи і теж блискавично.
Він дуже добре ставиться до мене, допомагає, і взагалі він файний. Романтичний, ніжний, уважний — приміром, може принести без приводу квіти. Але секс з ним не приносить задоволення. З уривків розмов про його минуле та про двох його колишніх партнерок (я — третя), я можу зробити висновок, що ці дівчини пішли від нього, і що секс ніколи не був для нього на важливому місці.
Його попередні подруги розійшлися з ним приблизно через рік стосунків. Цікаво, скільки витримаю я. Я намагаюся бути активною в ліжку, а не лежати, як колода. Завжди ношу сексуальну білизну, створюю приємну атмосферу, але для нього цього виявляється недостатньо. Іноді мені доводиться багато працювати, щоб досягти його «бойової готовності», але наш статевий акт закінчується за кілька секунд.
Я дедалі більше переконуюсь, що у нього проблеми з ерекцією, але уникаю цієї теми. Після сексу він іде до ванни, ніби нічого особливого не сталося. Немає ні обіймів, ні поцілунків, наче він хоче якнайшвидше про це забути. Мені здається, що він відчуває моє розчарування, але уникає розмови зі мною. Чесно кажучи, я не знаю, як порушити цю тему. Як ми можемо допомогти йому і нам?
Дорота Костжева, психолог на платформі Avigon.pl:
Шановна читачко, мені дуже шкода ваших батьків. Я розумію, що тема війни дуже важка, адже може викликати спогади про нещасний випадок і смерть ваших батьків.
Але повернімося до ваших стосунків, тому що це те, про що, в основному, ваш лист. Ви пишете, що для вас секс важливий, тому яким би хорошим, романтичним і ніжним не був ваш партнер, це повною мірою не замінить вам сексуальну сферу. Не дивно, що ви стурбовані ситуацією.
Ви запитуєте, як грамотно підняти з ним цю тему. Адже питання, безумовно, потребує вирішення. І відкрита, чесна розмова, заснована на безумовній повазі, прийнятті та розумінні, є ключем до вирішення ситуації. До такої розмови варто заздалегідь добре підготуватися:
Виберіть правильний момент
Справа не в очікуванні ідеального моменту, а в його створенні. Оберіть час, коли ви обидва можете поговорити неспішно та наодинці, коли ніхто вас не перебиває.
Цінуйте свого партнера
Перед розмовою варто подумати, що ви цінуєте у своєму партнері, за що ним захоплюєтеся, що вам у ньому подобається, чому для вас важливі стосунки з ним, і з цього почати розмову.
Поділіться своїми проблемами
Тут варто згадати про свої занепокоєння. Наприклад, про те, що ви написали в листі, що ви не зовсім знаєте, як підняти цю тему, що вам некомфортно, що ви боїтеся реакції партнера, але ви вирішили це зробити. У будь-якому випадку поруште це питання, тому що ваше сексуальне життя важливе для вас. Висловлюйте свої потреби, не звинувачуючи та не пояснюючи невдачі вашого партнера за нього.
Далі важливо, щоб ви говорили про свої сексуальні потреби, не звинувачуючи та не засуджуючи свого партнера. Наприклад: мені потрібні поцілунки та обійми після статевого акту, тому що тоді я відчуваю себе коханою, мені подобаються певні види пестощів, це приносить мені задоволення тощо.
На цьому етапі замість того, щоб формулювати свої думки та інтерпретації щодо причин невдач вашого партнера, було б гарною ідеєю поставити йому відкрите запитання. Наприклад: що тобі подобається в нашому сексуальному житті? Що я можу зробити по-іншому, щоб тобі це сподобалося? Розкажіть про свої потреби тощо.
Речення, які я написала, є лише прикладами, щоб проілюструвати тон, в якому така розмова може відбуватися.
Співчуття, розуміння і терпіння
У такій розмові дуже важливо продемонструвати емпатію, відкритість до різних точок зору, терпіння та бажання пізнати одне одного. Варто пам'ятати, що ваш партнер також може почуватися незручно в цій розмові.
Чому терпіння таке важливе? Тому що одна розмова може не зробити ваше сексуальне життя задовільним із завтрашнього дня. Зміни можуть зайняти час. Також може виявитися, що вашому партнеру знадобиться час, і він не зможе поговорити про це відкрито, коли ви вперше спробуєте порушити тему. Може виявитися, що варто звернутися до спеціаліста, наприклад, до сексолога, або подумати про терапію пари, якщо всі розмови закінчаться невдачею.
Варто хоч раз поринути у нічну музейну атмосферу, аби стати прихильником і завсідником цієї щорічної акції. Її формат цікавий не лише тому, що в музеї можна потрапити безкоштовно або за символічний 1 злотий. Фішка Ночі музеїв у тому, що тільки цього вечора і ночі відвідувачам показують те, що зазвичай зачинене чи сховане від очей.
Перша Ніч музеїв пройшла в Берліні в 1997 році, і з того часу прикладу німців послідували більш ніж у 120 містах Європи.
У 2024 році Ніч музеїв у Польщі пройде 17-18 травня у Кракові і 18-19 травня у Варшаві й інших польських містах. Що цікавого вони підготували?
Офіс мера Варшави та музей, який ще не відкрився
У Варшаві в ніч з 18 на 19 травня буде відкрито 312 різних майданчиків, і близько 40 з них — уперше. Бажаючі зможуть побачити потаємні куточки Міністерства юстиції, відділ старих медичних книг у Головній медичній бібліотеці, канцелярію прем'єр-міністра та залу засідань кабінету міністрів на Уяздівському проспекті, професійну студію запису аудіокниг, а також офіс мера Варшави. Вперше можна буде потрапити до будівлі Музею сучасного мистецтва на площі Defilad, хоча його офіційне відкриття заплановано аж на жовтень.
Міський транспорт цієї ночі ходитиме до 2:30 ночі.
У Вроцлаві можна буде побувати в будівлі Нотр-Дам на Тумському острові й у крихітній церкві св. Кшиштофа — зазвичай туди нікого не пускають. А відвідувачі Tarczynski Arena дізнаються подробиці життя видатних футболістів, побачать герби Сілезії та стадіони, на яких навчалися спортсмени.
Лодзь впустить у робочі будиночки музею текстилю
У Лодзів ніч з 18 на 19 травня участь у музейній феєрії візьмуть Центральний музей текстилю (Centralne Muzeum Włókiennictwa), Муніципальна художня галерея (Miejska Galeria Sztuki), Музей міста (Muzeum Miasta Łodzi) та багато інших науково-культурних центрів.
Центральний музей текстилю неймовірно пізнавальний та цікавий. Тут збереглася промислова архітектура XIV століття. У самій будівлі Білої фабрики залишилися дерев'яні перекриття та ковані двері тих часів, а на першому поверсі виставлені різні ткацькі верстати. Поруч із фабрикою дерев'яні будинки робітників, і можна переглянути їх побут початку XX століття, а також дізнатися правила внутрішнього розпорядку фабрики.
Познань покаже, де рятується верхівка влади
Познань готова відчинити двері сховища для міської влади на випадок катастроф, а також Галерею плакатів соціалістичного періоду (Przeciwatomowy schron dla władz miasta Poznania oraz Galeria Plakatu z okresu socjalizmu). Найвідоміше бомбосховище міста довгий час було засекреченим. Також в Аптечному музеї (Muzeum Farmacji) можна буде дізнатися, як лікувалися люди кілька століть тому.
Краків кличе вночі у планетарій
Краків — єдине польське місто, де Ніч музеїв пройде 17-18 травня. Список учасників тут величезний.
Як і щороку, Краківський музей запрошує відвідати окремі свої філії. Для любителів «Ночі музеїв» тут: Палац Кшиштофорів, Барбакан, Підземна ринкова площа, Оборонні мури, Ратушна вежа, Будинок Хреста, Стара синагога, Музей Подгуже, Аптека Орла та Фабрика емалі Оскара Шиндлера.
Також варто відвідати Сад вражень імені Станіслава Лема. У Планетарії буде аж 4 сеанси – сферичний кінотеатр і два унікальних покази «Імплозія бочки». Відвідувачі також можуть здійснити атмосферну прогулянку в темряві.
Види бізнесу, які найчастіше відкривають іноземці в Польщі
Найбільша кількість українських приватних підприємств працює в галузі будівництва (24%). Такі фірми відкривають переважно чоловіки. Ще вони реєструють бізнеси, пов'язані з транспортом, інтернет-послугами, сільським господарством і промисловою переробкою. Українські жінки найчастіше ведуть діяльність у сфері послуг. Бізнес, який ведуть українці в Польщі, відповідає потребам місцевого ринку і заповнює його прогалини.
За словами Володимира Шевякова з компанії Shevyakov Consult, найчастіше українці відкривають автомайстерні, кафе і ресторани, готелі і хостели, агентства нерухомості та салони краси.
Види бізнесу, які українцям в Польщі відкривати невигідно
Дослідження показують, що погано справи йдуть у роздрібній торгівлі. Найпростіший спосіб збанкрутувати — відкрити кіоск на ринку або невеликий магазинчик. У Польщі торгівля жваво йде в тих точках, які існують вже багато років.
Чому? Тому що українці здебільшого люблять нове, а поляки — добре знайоме і перевірене. Особливо мешканці маленьких міст і сіл довго звикають до місця, продавчині, асортименту.
Кав'ярні — нерентабельний бізнес, якщо йдеться про продаж лише кави. Мінус відкриття кафе, хостелів та готелів у тому, що їх багато.
У будівельному секторі в Польщі теж непросто досягти успіху з нуля. За інформацією Shevyakov Consult, щоб завоювати довіру підрядників, потрібна хороша репутація, рекомендації попередніх клієнтів. Але достатньо успішно стартують українські будівельні компанії, які переносять свій бізнес з України або розширюють його за кордоном. У таких фірм вже є злагоджений колектив спеціалістів (тобто не виникає проблем з кадрами) і є обладнання, купівля або оренда якого зазвичай коштує дорого.
Є правило: якщо ваш бізнес може бути цікавий великій аудиторії, відкривайте його у малих містах. А якщо він оригінальний, вузькоспеціалізований — у великих. У мегаполісах сильна конкуренція, там дійсно треба виділятися.
Види бізнесу, які українцям вигідно відкривати в Польщі
Салони краси та косметологія. Українські манікюрниці, бровістки, спеціалістки з уколів краси та перукарки здебільшого мають високий рівень майстерності і можуть легко конкурувати на ринку.
Вантажні перевезення й усі інші послуги, повʼязані з логістикою — експедитори, консультанти тощо — захоплюють польський ринок.
Няні, аніматори, фотографи, івент-бізнес тощо — дуже популярні та приносять хороший чистий прибуток. Цьому виду діяльності притаманні велика маржа, відсутність постійних витрат, легкі вхід та вихід з ринку, майже відсутня сезонність. Великим плюсом для українців тут є великий ринок серед україномовних і російськомовних іноземців, на яких часто направлена реклама. У польських компаній цього немає.
Історія дня вдячності матері сягає давніх часів, коли вшановували богинь родючості. Тоді як у сучасній історії все почалось 12 травня 1907 року. Анна Джарвіс із Філадельфії організувала церковну службу на честь своєї померлої матері — активістки і захисниці прав жінок. Джарвіс багато років докладала зусиль, щоб свято стало масовим, і в 1914 році воно зрештою отримало статус державного за наказом президента Вудро Вільсона.
В Україні День матері відзначають у другу неділю травня. Цього року свято припадає на 12 травня. Традицію святкування заклав Союз українок Канади у 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. 1939 року День матері заборонила радянська влада, і тільки 1999 року зусиллями громадських організацій свято повернулося до України.
У Польщі День матері (Dzien Matki) завжди відзначають 26 травня. Вперше це сталося в 1923 році — тобто 110 років тому. Свято не є вихідним днем, проте його дуже люблять люди.
У місцевих дитячих садках та школах проходять тематичні вистави, діти влаштовують концерти та дякують своїм матусям. У торгових мережах напередодні свята з'являються різноманітні тематичні сувеніри. А деякі ресторани дають відвідувачам знижки, якщо ті приходять з матусею.
Що подарувати мамі?
1. Обов’язково — букет квітів, які мама любить. Підказка: не всі жінки люблять ромашки і орхідеї. Але великий букет троянд, тюльпанів чи бузку — безпрограшний варіант.
2. Як банально б це не звучало, але щось, зроблене власноруч. Бо для мами це означає, що ви витратили свій дорогоцінний час і старалися. Якщо ви “переросли цей вік”, то зробіть для мами альбом з фотоспогадами. Підберіть світлини, підпишіть їх у стилі, який любить ваша мама.
3. Турботу та улюблені смаколики. Так, дбати про маму потрібно не лише на свята, але якщо в цей день самому прибрати в домі або замовити клінінг, організувати вечерю чи доставку смачної їжі, мама точно не залишиться байдужою.
4. Враження та емоції: квиток на концерт, в кіно чи в театр. Візит до ресторану, сертифікат до салону краси чи на масаж. А якщо це буде поїздка в інше місто? А якщо до моря?
5. Прикрасу чи інший аксесуар. Мама — це жінка, а яка жінка відмовиться від нових сережок, браслета чи намиста? А ще жінка завжди хоче нову стильну сумку. І радіє хустці з шовку.
6. Речі для її хобі. Ні, це не пательня для мами, яка любить готувати. Йдеться про нові фарби, якщо вона любить малювати; рідкісні цибулини чи цікаві горщики для квітів, якщо вона їх розводить; схеми для вишивки, а ще — нову книгу, адже вона напевно любить читати.
7. Новий гаджет. Смарт годинник, робот-пилосос, пауербанк, фен, планшет чи взагалі кавоварка — це те, що завжди актуально.
8. Затишок. І все, що допомагає його створити: пухнастий плед, крісло-гойдалку, нову постільну білизну високого гатунку тощо. Ну і якщо ви зробите щось таке власноруч — розпишете чашку, зліпите з глини вазу, пошиєте печворк-ковдру абощо, то ціни вам не буде!
Що робити, якщо закордонний паспорт втратив чинність, чоловікам таких категорій:
1. Ті, хто незаконно перетнув кордон
Переплив Тису, проїхав на місці запасного колеса і так далі. У цієї категорії українців ситуація найгірша. Якщо ваш паспорт втратив чинність, і ви не маєте ані карти часового, ані сталого побиту, ані навіть песеля з позначкою UKR, ваше перебування в Польщі вважається нелегальним. І теоретично проти вас може бути розпочата процедура депортації. Будь-який поліціянт може попросити у вас документи, і ваша подальша доля залежатиме від того, чи зверне він увагу на те, що ваш паспорт протерміновано. Якщо так — закон зобов’язує його вас затримати.
2. Ті, хто приїхав до війни і має якийсь статус
Наприклад, карту сталого чи часового побиту. Для вас є хороші новини. Сам факт протермінованого паспорта не перетворює вас на нелегала, оскільки ви перебуваєте в Польщі на законних підставах. І факт війни в України буде обставиною, яка пояснює, чому у вас протермінований український паспорт.
3. Ті, хто приїхав до Польщі після 24.02.2022 і має статус UKR
Від цієї категорії чоловіків надходить більше всього запитань. Вони пов’язані з анонсованим польською владою законом, який обіцяє, що усі українці з безперервним статусом UKR незабаром зможуть подаватися на карту часового побиту за спрощеною процедурою. А щоб подати заяву, окрім песеля зі статусом UKR потрібен закордонний паспорт. От чоловіки з протермінованими паспортами і бояться, що у них не приймуть заяву. Так от, за словами польських адвокатів, протермінований паспорт не може завадити у поданні заяви на часовий побит. Адже польська влада враховує, що в Польщі новий паспорт отримати зараз неможливо.
Якщо ви маєте статус UKR або сплачуєте страховку NFZ, то маєте право на безкоштовні стоматологічні послуги. Вони надаються у державних клініках, а також у приватних — але тільки тих, які мають контракти з NFZ (про що обов'язково повідомляє відповідна позначка на сайті клініки та табличка на її фасаді).
Перелік безкоштовних стоматологічних послуг чималий, але де-факто складається переважно з базових, як-от лікування карієсу, видалення зуба, рентгенодіагностика, зубні протези при повній відсутності зубів, гігієнічне чищення раз на рік тощо. Тоді як лікування під загальним наркозом, глибоке чищення каналів, встановлення імплантів та відбілювання зубів є вже платними.
Скерування для запису на безоплатний прийом до стоматолога не потрібне.
Будьте готові до тривалого часу очікування — від кількох тижнів до пів року. А також до найпростіших, хоч і нормальної якості, матеріалів для лікування (наприклад, пломб). На прийом ортодонта чи пародонтолога зазвичай черги ще більші — можна чекати навіть кілька років. Тому польські мами і записують своїх малюків до ортодонта одразу після народження.
То які є варіянти полікувати зуби собі чи своїй дитині безкоштовно?
Варіант 1: Де полікувати зуби в Польщі дорослому
Якщо у вас не гострий випадок, який потребує невідкладної допомоги, зайдіть на цю сторінку, виберіть відповідний тип лікарні/відділення та місцевість, де хочете отримати стоматологічну послугу, і вам випаде список місцевих клінік NFZ і найближчий вільний день, на який можна записатися. Запис може бути електронним, але краще за все зателефонувати до клініки або особисто підійти до реєстратури.
Варіант 2: Куди звертатися з гострим зубним болем — вночі, у вихідні та на свята
Якщо у вас сильно болить зуб і допомога потрібна негайно, зайдіть на цю сторінку, виберіть на панелі меню Nagła pomoc doraźna — Leczenie stomatologiczne. Далі заповніть поля короткої анкети і отримайте список місць, куди можна звернутися у вашій місцевості за невідкладною допомогою.
У Польщі є спеціальні пункти екстреної стоматологічної допомоги, які працюють вночі, у свята та вихідні. Тут надаються послуги на кшталт видалення зубів. У будні дні пункти приймають з 19:00 до 7:00. У суботу, неділю та святкові дні — 24 години на добу.
Ще один спосіб — зробити пошуковий запит в інтернеті Ostry dyżur stomatologiczny у вашому місті. Або перейти за цим посиланням. За детальною інформацією можна також зателефонувати на гарячу лінію за номером: 800 190 590.
Зверніть увагу, що термінове звернення не покриває лікування багатоканальних зубів для дорослих. Тобто якщо вам буде потрібно серйозне лікування жувального зуба, лікар знеболить його і поставить тимчасову пломбу. Або запропонує видалення. А ось подальші процедури доведеться проходити вже в іншому місці і, можливо, платно.
Варіант 3: Безкоштовна стоматологія для дітей у Польщі
З лікуванням зубів у дітей у Польщі справи простіші, особливо якщо йдеться про гострий біль. Польські школи переважно мають договір з найближчою поліклінікою, яка приймає учнів позачергово у разі необхідності. Також працюють стоматологічні автобуси. Інформація про місця зупинки дентобуса доступна на сайті кожного воєводського відділення NFZ.
Складнощі можуть виникнути з лікуванням зубів під повним наркозом, оскільки цей вид анестезії доступний лише дітям з інвалідністю, підтвердженою польським лікарем (іншим роблять знеболювальний укол). Силоміць тримати дитину, щоб полікувати їй зуби, польські лікарі не мають права. Тож якщо дитина не піддається на вмовляння та відмовляється відкрити рота, вам можуть рекомендувати загальну анестезію, за яку доведеться заплатити.
Варіант 4: Стоматологія при медичних університетах за мінімальними цінами або безкоштовно
Випускники факультету стоматології під наглядом спеціалістів отримують тут свої години практики, а пацієнти — мінімальні ціни на послуги (іноді тут лікують взагалі безкоштовно, але частіше — 30-50% вартості). Такі стоматологічні центри працюють у Варшаві (тел. 222 557 777), Вроцлаві (тел. 717 186 292), Гданську (тел. 587 270 550), Любліні (тел. 815 021 717), Познані (тел. 618 452 765), Кракові (тел. 124 245 555) тощо.
Особистий досвід: лікування молочних зубів за 1100 євро Коли ми тільки приїхали до Варшави 2 роки тому, мій син поскаржився на зубний біль. Ми одразу вирушили до державної стоматології, де мені та ще двом медсестрам довелося тримати дитину, щоб лікарка змогла бодай зазирнути їй до рота. Стоматологиня сказала, що діяти треба терміново, оскільки є сильне запалення, але насильно утримувати дитину і завдавати їй стресу вони не будуть. І порадила лікування під загальним наркозом. Мій син з аутизмом на той момент мав підтвердження діагнозу лише в Україні, тож надати таку послугу безкоштовно нам не могли. Ми змушені були звернутися до приватної дитячої стоматологічної клініки.
Лікування двох складних зубів та декількох легких з поверхневим карієсом обійшлося мені в 1100 євро (у 2024 році ціни вже вдвічі більші). Процедура зайняла близько двох годин. Спочатку мене з дитиною запросили до кабінету стоматолога, анестезіолог одягнув на сина маску. За лічені секунди він заснув на моїх руках, після чого мене попросили вийти. І покликали вже після лікування, коли дитина стала прокидатися у спеціальній кімнаті для сну.
За 20 хвилин можна було їхати додому. Після оформлення польської інвалідності син отримав право на безкоштовне лікування під загальним наркозом з невеликим часом очікування черги. Так, очікування прийому у стоматолога в дитячій лікарні на Коперника у Варшаві для нас тепер триває лише 1-2 тижні.
Просити когось про допомогу не означає, що ви слабкі. Це означає, що ви не самі і можете розраховувати на підтримку. Нашою глобальною метою є створення мережі кореспонденток від Варшави до Лісабона, від Торонто до Вашингтона, щоб всі жінки, вигнані війною з України, мали правдиву інформацію в будь-якому куточку світу. Підтримайте нас і станьте частиною нашої спільної місії. Нам потрібні ви, наші патрони, читачі, автори, герої, сестри!