Суспільство

Минулоріч редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто цього найбільше потребує. Друга нагорода «Портретів сестринства» підтверджує, що співпраця українських і польських жінок стабільна і може стати міцним фундаментом для наших народів.

Напевно, жодна з премій світу не може похвалитися такою щирою, ніжною, негламурною і щемливою атмосферою, як та, що панує на гала-вечорах «Портрети сестринства». Цьогоріч у Варшаві традиційно зібралися жінки великого сердечного розуму і сили. Вони не конкурували між собою, адже навчилися трансформувати свій або чужий біль у допомогу і співпрацю. І, слухаючи їх, зала плакала, а самі вони весь вечір обіймали одна одну, бо жодні слова не можуть передати того, що всередині, так, як це роблять обійми.

Поважна капітула (журі) визначила 12 номінанток, серед яких шість надзвичайних польок і шість дивовижних українок. Саме з них обрані дві лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка й полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. Третя нагорода — результат голосування наших читачок і читачів.

Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з українського боку поважна капітула обрала Мар'яну Мамонову за її відданість у допомозі жінкам, які пережили російський полон, а також матерям і дружинам військовослужбовців. Після повернення з російського полону вона заснувала благодійний фонд, який реалізує проєкт, спрямований на психосоціальну реабілітацію жінок.

Отримуючи нагороду, Маряна Мамонова сказала, що пишається собою; найсильнішою людиною на світі — своєю маленькою донькою, адже вона, сидячі у маминому животі, витримала Маріуполь і російський полон; усіма жінками, які зараз у полоні, пройшли його або захищають Україну, а також усіма тими, хто допомагає українцям з-за кордону. І розповіла історію солідарності і сестринства зі свого життя:

«Коли я була в полоні, нас у камері було 40 жінок. Нам давали зовсім мало їжі. Ми всі були голодні, а коли ти вагітна — хочеться їсти за двох. Нам наливали черпачок супу, в якому плавали два шматочки картоплі. І жінки, які були зі мною у камері, — насамперед ті, хто має власних дітей, — діставали по одному шматочку картоплі і клали в мою тарілку».

‍Переможницею в номінації «Портрети Сестринства» з польського боку поважна капітула обрала Аґнєшку Зах за її невтомну допомогу українцям під час війни. Вона прихистила жінок з дітьми й продовжує доставляти гуманітарну допомогу на фронт, уособлюючи солідарність і підтримку.

«Друзі, разом ми — грізна сила. Страх — надзвичайна зброя. Він може змусити мільйон людей, які стоять поруч, повірити, що вони самі. Але нас так багато, і разом ми всі можемо сказати злу «ні». Я не мовчу, не погоджуюсь, і я не покину, не залишу. У наші дні — це чарівні слова, які мають велику силу. Просто повірте мені», — запевнила Аґнєшка Зах.

Переможницею читацького голосування стала Олена Апчел. Читачки й читачі Sestry відмітили її сміливість, культурний внесок і волонтерську діяльність під час війни. Її історія надихає, уособлює силу сестринства, що об’єднує жінок у боротьбі за справедливість і краще майбутнє.

Олена Апчел сказала: «Сила — це крихкість, ніжність і право на біль. Для мене це і є портрет сестринства, тому мені хочеться називати і називати імена жінок — тих, з ким мене звела доля, і тих, кого більше немає з нами. Бо для мене сестринство — це насамперед реальність, де немає конкуренції, де ми стоїмо пліч-о-пліч». Вона згадала зі сцени імена польок і українок, які під час війни показали небайдужість і сміливість боротися й творити. Зокрема, імена вбитих росіянами Вікторії Амеліної й Ірини Цибух, а також закатованої у полоні Вікторії Рощиної.

Церемонію відвідали віцеміністр внутрішніх справ Польщі Вєслав Щепанський і посол України в Польщі Василь Боднар.

А президентка Фонду Кульчика Домініка Кульчик сказала такі слова: «Якось мене запитали, чим я найбільше пишаюся, яким своїм досягненням. І я думаю, що найголовніше — мати сміливість відчувати. Бо поки ми відчуваємо, поки наше серце б'ється в нас, ми знаємо, куди наш шлях нас веде. Коли я отримала страшну звістку, що почалася війна, я була у своєму будинку в Лондоні. Я зрозуміла, що більше не можу там перебувати. Мені болів весь досвід моїх бабусь, прабабусь, тож ми створили команду і стали допомагати, — як сестра сестрі, —- щоб українки відчули себе в Польщі, як удома».

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства» з польського боку: 

• Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка
• Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка
• Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber
• Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»
• Анна Суська-Якубовська
• Аґнєшка Зах, польська волонтерка

Номінантки на премію «Портрети сестринства» з українського боку: 

• Юлія «Тайра» Паєвська — військовослужбовиця, парамедик
• Олена Апчел — режисерка, військовослужбовиця
• Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду
• Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center
• Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»
• Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка
• Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Б’янка Залевська, польська журналістка
• Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
• Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців 
• Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu 
• Марія Гурська, головна редакторка Sława TV

Нагадаємо, що минулоріч лауреатками стали: Марта Маєвська — мер містечка Грубешів, яка після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року організувала у своєму місті, що за 5 кілометрів від українського кордону, центр прийому біженців, а також Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS — найбільшого волонтерського транзитного центру у Варшаві для волонтерів з цілого світу.

Фотографії Anna Liminowicz, Adam Burakowski

Протягом останнього тижня президент Дональд Трамп озвучував різні суми військової допомоги, яку Сполучені Штати надали Україні за три роки війни. Зокрема, йшлося про 500 мільярдів доларів і 350 мільярдів доларів.

Насправді ж, за оцінками експертів групи «Економісти для України», реальна військова допомога, передана США Україні, становить 18,3 мільярда доларів. Ще 32,6 мільярда доларів — це пряма бюджетна підтримка у вигляді відшкодувань, яка надходила, зокрема, через Світовий банк. Водночас уряд США оцінив загальний обсяг своєї військової допомоги Україні у 65,9 мільярда доларів.

— Ми проаналізували великий обсяг інформації з відкритих джерел і з’ясували причини розбіжностей у зазначених сумах, — пояснює одна з провідних авторок дослідження, професорка фінансів Каліфорнійського університету в Берклі Анастасія Федик. — Якщо говорити виключно про військову допомогу, то наші експерти оцінювали всю техніку й обладнання, які мала отримати Україна, враховуючи їхній стан, вік, можливість експлуатації тощо. Одна справа, якщо техніка була виготовлена американськими компаніями минулоріч, і зовсім інша — якщо вона понад десять років не використовувалась і підлягала списанню. Оцінювати таке обладнання за однаковою вартістю некоректно.

Якщо Міністерство оборони США у своїх звітах зазначає, що передало Україні озброєння і боєприпаси на суму 31 мільярд доларів (йдеться про постачання в межах Presidential Drawdown Authority — механізму, що дозволяє президенту США без узгодження з Конгресом передавати Україні озброєння зі складів Пентагону), але переважна більшість цього майна застаріла і не використовується американськими збройними силами, то, за оцінками наших експертів, реальна вартість такої допомоги становить 12,5 мільярдів доларів.

Ще один важливий аспект, який слід враховувати при підрахунках витрат, — це те, скільки насправді Сполучені Штати отримали у вигляді прибутку чи інших вигод, надаючи допомогу Україні.

— Ми плануємо детально проаналізувати цей аспект у нашому наступному дослідженні та оцінити, яку саме економічну вигоду США отримали від військової та фінансової підтримки України, зокрема, через зростання прибутків оборонної промисловості й нові замовлення для американських компаній, — зазначає Анастасія Федик.

Науковці Каліфорнійського університету в Берклі, Стокгольмської школи економіки Університету Мінерви та Фундації AI for Good працювали над звітом близько двох місяців. «Головна мета цього дослідження — запобігти дезінформації та поширенню неправдивих даних про допомогу, яку США надали Україні. Також воно покликане продемонструвати на основі конкретних цифр, що країни Європи та Велика Британія надавали Україні обладнання, зброю та інші види допомоги в пропорціях, співмірних з внеском США», — пояснює Анастасія Федик. Зокрема, Європейський Союз оцінює загальний обсяг своєї фінансової, військової та гуманітарної допомоги у 145 мільярдів доларів, а Велика Британія надала майже 16 мільярдів доларів.

Чому ж президент США Дональд Трамп настільки завищує суми допомоги? На думку Анастасії Федик, це може бути спробою виторгувати вигідніші умови під час підписання угоди щодо надр, а також способом дискредитувати адміністрацію попередників, виставивши її політику як непрофесійну та збиткову. Зокрема, Трамп може намагатися створити враження, що його попередники не дбали про власних громадян, а натомість витрачали нібито «величезні» кошти на підтримку України, яка потерпає від війни з Росією.

— Саме тому для нас було важливо представити правдиві дані — конкретні суми, цифри, факти, щоб показати реальний стан речей. Ми хотіли довести, що американські громадяни не були обмежені в доступі до соціальних чи державних послуг через допомогу Україні. Анастасія Федик пояснює:

Навпаки, багато людей отримали робочі місця, а компанії, що залучалися до виробництва та постачання допомоги, розширювали виробничі потужності й сприяли наповненню бюджету

На її думку, результати цього аналізу будуть корисними і для України, оскільки дозволять вести переговори на рівних умовах, краще розуміти реальну вартість наданої допомоги та запобігати маніпуляціям щодо її обсягів.

Науковці «Економістів для України» також проаналізували звинувачення щодо корупції та можливого розкрадання коштів, які надходять із США. ‍

Вони виявили, що рівень корупції, пов’язаної з використанням американської допомоги, є одним із найнижчих серед усіх країн, які отримували підтримку від Сполучених Штатів

— Звинувачення у корупції можуть зашкодити репутації України як отримувача допомоги. Проте ретельні перевірки свідчать, що Україна відповідально ставилася до наданих коштів. Крім того, бюджетна допомога надавалась у формі відшкодування витрат за квитанціями. Це варто підкреслювати, щоб запобігти формуванню негативного образу, який інколи намагаються нав’язати, — зазначає професорка Федик.

На її думку, ставлення американських громадян до України не погіршилося, але багато з них не до кінця розуміють реальні масштаби допомоги Україні. Американці й надалі підтримують Україну та вважають, що їхня допомога є важливою і корисною. Саме тому необхідно поширювати правдиву інформацію, щоб уникати непорозумінь, навіть якщо ці непорозуміння породжують високопосадовці.

‍«Економісти для України» — це позапартійний економічний аналітичний центр, що є частиною фонду AI for Good Foundation, громадської благодійної організації США. Мережа «Економісти для України» об’єднує понад 400 економістів із провідних академічних, наукових та економічних установ світу.

Невизначеність: жінки-біженки знову шукають опори

Sestry говорили з різними українками, які перебувають у Польщі під тимчасовим захистом, — всі вони схвильовані і пригнічені. Частина з них працювала в гуманітарних проєктах, які підтримувалися через міжнародну агенцію USAID — в фундаціях, на соціальних підприємствах, в службах надання психологічної допомоги та підтримки іншим жінкам-біженкам. Їх вже попередили про скорочення, бо робота USAID призупинена рішенням Дональда Трампа на невизначений термін. Частина жінок працювала на посадах, які мають тимчасовий характер, наприклад, міжкультурного асистента для дітей з України. Є діти, освітній процес — є робота, немає — ти вільна. Ще частина жінок працює на «умові о дзело» і хвилюється, чи дасть така форма праці можливість отримувати виплати 800+ на дітей.

Разом з тим у багатьох жінок просто немає, куди повертатися — їхні рідні міста зруйновані, окуповані. Та й переконливих гарантій безпеки навіть у разі перемир'я поки немає, а тому жінки попросту бояться.  

— Мого дому в Україну більше немає, а отже, повернення для мене означає, що історію з біженством доведеться знову починати з нуля: шукати житло, роботу, школи для дітей, коло знайомих, — розповідає 37-річна Олександра, мама двох дітей. — Мінімальна зарплата в Україні зараз 8000 гривень (765,58 pl ), тоді як у Польщі — понад 37 тисяч гривень (3511 злотих нетто). А ціни в магазинах майже однакові. Можливості виростити дітей тут наразі набагато більше. Тим паче, що я — єдина опора й захист для своїх дітей. 

Олександра зараз активно шукає роботу, щоб легалізувати своє перебування в Польщі не через статус тимчасового захисту, а через офіційне працевлаштування за трудовим договором (umowa o pracę), або хоча б договором на виконання послуг (umowa zlecenie). Жінка працювала психологом у кількох фундаціях, але вони неочікувано припинили роботу через закриття програм міжнародної агенції USAID. 

Як терміново знайти роботу з офіційним працевлаштуванням? Як зробити це швидко та без зайвих ризиків? Ось покроковий план дій.

Зробіть ревізію своїх талантів, умінь і дипломів 

Саме з цього радить почати пошуки фінансова консультантка, коуч зі збільшення доходів Світлана Малежик: виділіть кілька годин, щоб описати свої вміння, таланти, зібрати докупи всі дипломи, свідоцтва й сертифікати про закінчення курсів. Варто також проаналізувати, які професії затребувані на ринку праці конкретно у вашому воєводстві, скориставшись барометром попиту на працівників. Там можна ввести будь-яку професію та подивитися, чи затребувана вона на ринку праці у вашій місцевості. 

— Працювала вчителькою, але добре вмієте готувати — зверніть увагу на сферу громадського харчування, — радить Світлана. — Маєте добрі навички з організації процесів — можливо, ваше місце праці — логістика, продажі. Не погоджуйтеся на найгірші позиції на ринку праці. Ми володіємо великими навичками й здібностями — як твердими (знання мов, вміння працювати руками, водіння автомобіля, випікання тортів тощо), так і м’якими (комунікабельність, організаторські можливості, відповідальність тощо). Це можна ефективно монетизувати. 

Якщо у вас є дипломи, які можуть бути корисними, але ви досі їх не використали на повну, зараз — ідеальний час це змінити. Перевірте, коли був виданий ваш диплом. Якщо він виданий в одній з республік колишнього СРСР до 30 вересня 2005 року, то такі дипломи визнаються рівноцінними польським (виняток становлять дипломи лікаря, стоматолога, фармацевта, медсестри, акушерки, ветеринара та архітектора). Якщо виданий в Україні до 20 червня 2006 року, то може бути визнаний рівноцінним відповідному польському диплому, але краще перевірити це онлайн. А от якщо він виданий пізніше, то диплом необхідно підтвердити шляхом нострифікації.

— Я просто завантажила на сайт всі документи (диплом, додатки, атестат з додатками, паспорт, інформацію про зміну прізвища) українською мовою окремими файлами, — розповідає українка Ніна Король, яка працює в одній з польських шкіл, — і через два місяці забрала завірений диплом. Однак, він дозволяє працювати лише за спеціальністю. Тому зараз ще вчуся на курсах від центру зайнятості на перекладача з польської мови. 

Чимало жінок зустріли цю кризу, каже Світлана Малежик, в ситуації, коли у них немає накопичень, а нерідко ще й є борги. Це питання не лише до заробітків, а й до фінансової грамотності, впевнена фахівчиня. Тож паралельно треба вчитися планувати видатки, доходи, поступово закривати борги, робити накопичення, щоб у вас був час на пошук гідної праці. 

Нетворкінг: шукайте роботу через знайомих

Безліч українок говорять, що знайшли роботу завдяки нетворкінгу — професійним і особистим контактам. До речі, це шанс знайти працю саме в тій галузі, яка вам потрібна.

— Обидві свої роботи я знайшла через знайомих, — розповідає Катерина Черната, за освітою психолог і педагог для дітей дошкільного віку.  — Перша була в проєкті UNICEF. Порадила її дівчина, з якою я ходила на мовні курси. Заповнила анкету, пройшла співбесіду й почала працювати у дитячому садочку помічником вихователя. Другу роботу — в центрі опіки над людьми похилого віку — знайшла через маму однокласниці моєї дитини. 

Польща тяжіє до горизонтальних зв'язків. Рекомендації від знайомих поляків грають неабияку роль. Більшість хороших вакансій просто може не дійти до оголошень на сайтах з працевлаштування. 

— За два роки, які я стою на біржі праці, мені запропонували лише одну роботу — прибиральницею, — говорить українка Ольга Шатко. — Тож роботу я знайшла за допомогою сусідки-польки. 

Важливо також будувати контакти в своєму професійному середовищі: цілеспрямовано відвідувати майстеркласи, воркшопи, виставки, ярмарки вакансій, програми менторства. 

— Я знайшла роботу за фахом (графічний дизайн) у великій корпорації через нетворкінг, — ділиться досвідом художниця та ілюстраторка Олена Мишанська, — кілька місяців цілеспрямовано його розбудовувала: ходила на професійні заходи, знайомилась з колегами через знайомих, писала людям в лінкедіні. Знайшла роботу через менторську програму: прийшла туди, щоб краще розібратися, як працює ринок праці і нетворкінг в Польщі. Після закінчення програми мій ментор запропонував мені працювати в його відділі.

Варто бути підписаними на місцеві групи з ваших професійних інтересів або пропозиціями з роботою. Так, найчастіше там виставляють оголошення щодо тимчасової роботи. Але, показавши себе з кращого боку, можна затриматися на цих роботах на більш тривалий час. 

— Наприклад, у нас власниця стайні, — говорить українка Анна, яка займається розведенням коней, — дає об'яви в місцевій групі, коли шукає персонал. Можна шукати у фейсбуці за назвою професії, галузі і воєводства. Це теж часто допомагає в пошуках роботи. 

Не відкидайте допомогу держави 

Повністю відкидати допомогу місцевих центрів з працевлаштування все ж не варто. Адже вони дають доступ до програм для навчання, перекваліфікації, грантів на відкриття бізнесу. Реєстрація в службі зайнятості як безробітної чи особи, яка шукає роботу, дає вам доступ до багатьох пропозицій. 

Знайдіть адресу Бюро праці в своєму населеному пункті. Ви також можете скористатися Центральною базою даних пропозицій роботи, доступною за адресою oferty.praca.gov.pl , яка збирає пропозиції роботи з усієї Польщі. 

Розгляньте можливість перекваліфікації та власної справи

Міністерство освіти Польщі оприлюднило перелік професій, які будуть затребувані найбільше в Польщі у 2025 році. Однією з нових тенденцій на ринку праці є зростання попиту на спеціалістів з догляду за людьми похилого віку, що є результатом демографічних прогнозів, згідно з якими до 2050 року люди старші 65 років становитимуть 32,7% робочої сили населення. 

Тому вперше до прогнозу увійшли такі професії, як доглядальниця за людьми похилого віку й доглядальниця в будинку соціального захисту. Решта професій — професійно-технічного спрямування: столяр, бетонщик та арматурник, електромеханік, електрик, монтажник будівельний, технік будівництва доріг, технік-електрик залізничного транспорту тощо. 

Фахівчиня з надання послуг з легалізації Віта Луцишин впевнена, що можна знайти офісну роботу, якщо перевчитися. Зараз вона проводить курси для жінок, які хочуть спробувати себе в її справі. В Україні жінка працювала юристкою, до Польщі переїхала з дітьми через війну. Деякий час працювала в Раді міста Катовіце, допомагала біженцям з оформленням документів. Здавалося б, чим це погане місце праці? Але вона вирішила працювати на себе — і не помилилася. Це дозволяє бути мобільною, мати змогу їздити додому до рідних, при цьому заробляти кошти. Вона так само пройшла навчання, отримала грант на відкриття власної справи — і вже майже три роки працює в статусі підприємниці з легалізації. 

—  На курсі є багато жінок, які наважилися щось змінити у своєму житті й почати нову справу з нуля, — розповідає Віта Луцишин. — У мене вийшло, і у них вийде. Зараз ми поки що на початку курсу: вчимося вести соцмережі, позиціонувати себе, розповідати про свої послуги. Поступово будемо переходити до практичної частини з роботи з документами. 

Де шукати роботу в інтернеті 

Коли немає часу та фінансової подушки для повільного грунтовного пошуку, а робота треба «на вчора», то залишаються найпростіші способи пошуку роботи. 

Перший — через кадрові агенції з працевлаштування. Це організація, яка офіційно наймає працівників на тимчасовій основі та направляє їх до компаній-партнерів. 

Фактично агентство виступає юридичним роботодавцем для працівника, тоді самі як трудові обов'язки він виконує на підприємстві, яке називається роботодавцем-користувачем. Деякі мережі не набирають працівників напряму, лише через агенції. 

Тут важливо знати: не всі вони однаково відповідальні та добропорядні. Важливо почитати відгуки про агенцію в інтернеті, в групах з працевлаштування, а також перекласти й дуже уважно прочитати договір, який вам пропонують підписати.

Другий швидкий варіант пошуку роботи в Польщі  — це портали вакансій і мобільні додатки. Там все просто: місце, бажана професія і — пошук.  

Pracuj.pl 

Indeed

 LinkedIn

RocketJobs.pl

No Fluff Jobs 

InfoPraca

 Jobs.pl

Adzuna

Соціальні мережі: Facebook , Twitter, Instagram  — компанії часто публікують пропозиції роботи у своїх профілях, тож варто приєднатися до робочих, галузевих і місцевих груп (наприклад, пропозиції роботи в певному місті чи регіоні).

Веб-сайти компаній: якщо ви стежите за конкретними компаніями, регулярно відвідуйте їхні вебсайти. Вкладки «Кар’єра» часто містять поточні оголошення про роботу та дозволяють подати заявку безпосередньо. Також варто відправити заявку-пропозицію, навіть якщо на даний момент немає відкритого набору.

Ярмарки вакансій: відвідати ярмарки вакансій — це чудова нагода безпосередньо поспілкуватися з працедавцями. Підготуйте своє резюме, поспілкуйтеся з рекрутерами й налагодьте цінні контакти. Регулярно перевіряйте календар галузевих подій у вашому регіоні. 

Портали віртуального резюме: створіть профіль на LinkedIn або GoldenLine. Добре заповнені профілі приваблюють рекрутерів, які можуть запропонувати вам роботу прямо через портал. Регулярно оновлюйте свої профілі та беріть активну участь у галузевих обговореннях.

Фрілансерські платформи: якщо вас цікавить креативна фрілансерська робота, варто зареєструватися на таких платформах, як Upwork , Freelancer або Fiverr. Одноразове замовлення може перетворитися на постійну роботу та розширити ваш професійний досвід.

Пошук роботи «біля дому»

Ще один варіант — просто пройтися сусідніми закладами, залишаючи свої контакти і повідомляючи, що ви в пошуках роботи. Інколи це дійсно спрацьовує, і тоді до роботи не потрібно довго добиратися (що може бути пріоритетом, якщо у вас малі діти). 

— Першу роботу знайшла біля дому, це була маленька шоколадна фабрика, далі була робота за рекомендацією, а на початку минулого року, коли довелося шукати роботу, то знову ходила й питала про роботу в найближчі місця, — розповідає українка Анна. — І так зустріла знайому польку, яка порекомендувала мене для роботи на фабриці. Робота не важка: виготовляємо автомобільні килимки. Єдине, що праця в три зміни, але це офіційне працевлаштування, всі свята, вихідні передбачені, колеги-поляки добре ставляться. Я задоволена. 

Так само знайшла роботу 19-річна Євгенія: в літній сезон вона ходила по сусіднім кав'ярня, запитувала, чи немає місця для неї. Знайшла майже в сусідньому домі — продавала морозиво. 

Роботу в Польщі знайти можна. Європейська статистика показує, що рівень безробіття у Польщі становить лише 3% — це другий найнижчий показник серед країн Євросоюзу. Тобто вакансій має вистачити на всіх. Головне підійдіть до вибору спокійно й зважено, пробуючи різні варіанти з працевлаштування, з вірою в себе та не знецінюючи свої здібності й таланти. 

Фотографії Shutterstock

Йоанна Мосей: Чи можете ви уявити собі Нюрнберг для Путіна?

Едвін Бендик: На даний момент це абсолютно нереально. Особливо після розвороту, який зробили Сполучені Штати під керівництвом Дональда Трампа.

‍Приймемо воєнні злочини і не притягнемо їх до відповідальності, навіть легітимізуємо їх, сівши за стіл переговорів з Путіним? Це ж велика несправедливість.‍

Звичайно, саме тому українці так багато говорять про справедливий мир, частиною якого буде покарання і наслідки для Росії. Але на даний момент ми не знаємо, якими є сценарії справедливого миру. І Трамп показав, що така категорія його не цікавить.

‍А чи можемо ми уявити, що означатиме для світу, якщо Україна програє і стане частиною Росії?

Зараз на кону стоїть питання, як переконати світ, що спосіб зупинити Росію від реалізації її неоімперських намірів — це захист від відновлення імперії, тобто повернення України в сферу свого впливу. Бо тоді Росія перетвориться на імперію з українськими ресурсами, в тому числі й армією. Це просто загроза! 

І на цьому, напевно, фантазія Заходу закінчується, тому що ми не в змозі уявити собі такий сценарій. 

‍Росія без України не має шансів стати тим, про що говорить і мріє Путін 

Він визначив це у 2021 році. Його ідея полягає в тому, щоб повернутися до ситуації до 1997 року, тобто до того, як такі країни, як Польща, почали переговори з НАТО. І обмежити прагнення не тільки України, але й Польщі, Фінляндії чи Угорщини у відновленні імперської зони впливу. 

‍Між старим і новим порядком

 Хто ж тоді сьогодні є гарантом миру в Європі? Сполучені Штати не хочуть, міжнародні організації, такі як Міжнародний кримінальний суд, або безпорадні, або скомпрометовані — як ООН. 

А з Трампом при владі, чи можна довіряти, наприклад, п'ятій статті НАТО? Ми раптом дізналися, що гарантії діють лише тоді, коли їх формує альянс розумно рівних, тобто сильних, союзників. Це не може бути клієнтелістський альянс, як це було в епоху після Другої світової війни, коли США були глибоко зацікавлені в збереженні миру в Європі. Зараз ми повинні бути готові до того, що НАТО і п'ята стаття можуть виявитися ілюзією, якщо, наприклад, Росія вторгнеться в Литву або Естонію. Тому альянси всередині НАТО, такі як Північно-Балтійський договір, які наповнюють абстрактність договірних статей збройною конкретикою, є виходом із ситуації.

Українці добре розуміють, що це означає, адже Україна формально не є членом жодного альянсу, вона має лише країни, які її підтримують. І навіть якщо так, можна сказати, що це диво, що завдяки своїй рішучості вони змогли отримати допомогу такого масштабу. 

‍"Klif Seneki” (Скеля Сенеки) — так ви описали у своїй нещодавній книжці „W Polsce, czyli wszędzie. Rzecz o upadku i przyszłości świata” (У Польщі, або всюди. Річ про падіння і майбутнє світу) момент, коли світ застряг на схилі між старим і новим порядком, у великій невизначеності щодо майбутнього. Коли і як це все закінчиться?

Проблема, звичайно, в тому, що ніхто не знає. Скеля Сенеки, як я описав її у своїй книзі, посилаючись на концепцію італійського вченого Уго Барді, стосується питання про матеріальні умови сучасної цивілізації. Вперше ця проблема була описана в 1972 році в доповіді «Межі зростання», підготовленій для Римського клубу. Автори попереджали, що розвиток відповідно до панівної парадигми необмеженого економічного зростання неминуче призведе до виснаження ресурсів і цивілізаційного колапсу. Ми якраз зараз коливаємося навколо цієї точки.

‍Ми бачимо кризи, насправді багато криз одночасно: кліматична криза — з повенями, посухами, пожежами як її наслідок; міграційна криза; війна в Україні. І я не знаю, чи це не найгірша криза з усіх: криза демократії і певного світового порядку, який здавався нам гарантом безпеки і миру. Проблема ще й у тому, що ми, здається, погано розуміємо, що це для нас означає.

‍Проблема сучасної цивілізації ще й у тому, що вона надто складна. Щоб спробувати зрозуміти її, потрібно бачити ширшу картину і аналізувати з десяток процесів і взаємозв'язків одночасно

Коли ми думаємо, наприклад, про кліматичну кризу, про потепління клімату, ми зосереджуємося на екстремальних погодних явищах, спричинених ним, таких як пожежі, посухи чи повені. Тим часом, зміни, пов'язані з екологічною кризою, впливають на нас переважно через соціальні та політичні процеси. Те, що зараз відбувається в політичній сфері, від війни в Україні до переобрання Трампа в США, якраз і є значною мірою політичною реакцією на цю глибоку кризу. Так само, як і все, що відбувається в Сирії протягом багатьох років, що було спровоковано багаторічною посухою, економічною безгосподарністю і швидким зростанням кількості населення. Відповіддю на голод стало повстання, а на подальші спроби придушити його насильством, не вирішивши проблему, — громадянська війна. Так криза екологічного походження перетворилася на кризу політичну, яка вплинула на світову політику. 

‍Тим часом, більшість вважає, що екологія — це забавка активістської молоді з привілейованих частин світу. У мене таке враження, що з точки зору пересічної людини, зрозуміти ці відносини — сізіфова праця. Щохвилини нас бомбардують надлишком непотрібної інформації, і наші когнітивні здібності парадоксальним чином зменшуються. А якщо додати до цього дезінформацію, вибух популізму, то надії взагалі не видно. Як наслідок, світ однозначно повертає вправо і мало що робить для того, щоб зупинити кліматичну катастрофу. 

Саме так. Існують сценарії майбутнього, які показують, що нас, найімовірніше, чекає, якщо ми не будемо займатися кліматичними проблемами. Однак, перш ніж ми почнемо «підсмажувати» наші країни в результаті підвищення температури, відбудеться розкладання політичної системи. Це також пов'язано з тим, що підтримка такого складного світу вимагає величезної кількості ресурсів, а вони стають дефіцитними. З іншого боку, їх зростаюче споживання призводить до екологічних наслідків, про які ми говоримо.

А ще є Трамп, який ставить під сумнів усе, що пов'язане зі зміною клімату.

Це правда.

Водночас Трамп постає як революційна сила, яка потрібна для того, щоб примусити до необхідних глибоких системних змін

Тому що, на жаль, чотири роки правління Байдена дуже мало що змінили. Так само, до речі, як і в більшості інших країн із системою ліберальної демократії. Здійснені зміни є недостатніми для того, щоб відповісти на сучасні виклики. 

Це не означає, що авторитарні системи або неліберальна демократія впораються краще. Зрозуміло, що Трамп не має наміру відповідати на виклики екологічної кризи, бо не вірить у це. Але, переслідуючи свій порядок денний, він мобілізує енергію, яка, безсумнівно, прискорить інституційні зміни. 

Можливо, це те, що потрібно для того, щоб на руїнах нинішньої системи міг постати новий порядок, який більше відповідатиме реальності. 

‍Зробити цивілізацію менш складною

І що ж пропонує Трамп? Торгові війни та ізоляціонізм. 

Це якраз одна з можливих відповідей: спосіб зменшити складність нашої цивілізації. Деглобалізація. Скорочення ланцюгів постачання, ставка на локальну, замкнену економіку.

Звучить утопічно.

Але дискурс про зменшення складності стає дедалі гучнішим у різних колах, від консервативних до лівих. Тільки от ці пропозиції не враховують відповіді на питання: «Якщо ми вже здійснили таку декомплексифікацію, то яка нова соціальна структура буде їй відповідати?». Адже пам'ятаймо, що нинішня складність — це також запорука свободи, яку ми маємо. З неї випливає кількість місць у соціальній структурі, які доступні відповідно до освіти, компетенції, прагнень. У світі, де половина людей повинна була працювати на землі, щоб прогодувати світ, доля половини людей була визначена. Коли частка зайнятості в сільському господарстві в розвинених країнах знизилася до 2%, інші 48% отримали можливість зайнятися чимось іншим. Поле вибору, а отже, і свободи, збільшилося. Але в міру того, як економіка стає все більш локалізованою, а доступ до матеріальних ресурсів все більш складним, модель, заснована на зростанні продуктивності праці, може зруйнуватися. І тоді відповіддю стане зростання інтенсивності праці, тобто необхідність збільшення зайнятості в секторах, які потребують фізичної праці, таких як сільське господарство або виробництво матеріальних благ. Це, в свою чергу, може означати повернення до традиційного поділу праці та норм, які його виправдовують.

Чи можливо це взагалі?

Звичайно, адже це вже відбувається. В Афганістані в 1960-х роках жінки вчилися і ходили в міні-спідницях, а сьогодні вони не можуть навіть висловити свою думку. Рішення Верховного суду США 2022 року, що оскаржує право на аборт, можна прочитати як вираження консервативного повороту в цій країні. 

Так само, як і той факт, що консервативні та ультраправі формування набувають все більшого значення по всій Європі. У багатьох країнах принаймні частина уряду складається з ультраправих формувань, які голосно говорять про традиційну роль жінки, про її «природну» місію — піклуватися насамперед про дім і дітей. 

Можливо, саме цей наратив є відповіддю на потребу в менш складному світі? Адже цей консервативний поворот може також означати ретрадиціоналізацію суспільства і підготовку до витіснення жінок у соціальній структурі, «туди, де їм належить бути» — або, як кажуть у соціології, у сфері соціального відтворення: народжувати, виховувати, доглядати — все те, що потрібно на мікрорівні для функціонування суспільства на макрорівні. У складних розвинених суспільствах важливу частину відтворювальної роботи виконувала система соціальних послуг. Коли вона буде демонтована, потреби не зникнуть, тож хтось повинен буде їх задовольняти. 

‍У менш складному світі більше роботи доведеться виконувати вдома

 Люди не переймаються тим, як прогодувати дев'ять мільярдів людей, вони просто бачать, що їхнє власне життя стає все гіршим і гіршим. Вони не хочуть аналізувати надскладність світу, вони просто обирають консервативну, праву пропозицію. 

Американські соціологи вже давно описали структурну трансформацію американського суспільства і добре визначили, що «породило» Трампа. Йдеться не про те, що якщо ми посилимо громадянську освіту в школах, то люди зможуть добре обирати. Вони, з їхньої точки зору, обирають добре. Так само не можна сказати, що в 2015 році ті, хто голосував за ПіС, були обмануті. ПіС виконав свою обіцянку, і багато людей у 2019 році підтвердили цей вибір. 

‍Якщо подивитися на опитування, то вони б перемогли і сьогодні.

У цьому якраз і полягає проблема: що ми маємо справу з чимось серйознішим, що вимагає відповіді, яка не є суто політичною. Йдеться не про те, щоб сформувати програмну пропозицію і донести її через рутинну політичну конкуренцію. За нею має йти реальне бачення глибоких структурних змін, які також стосуватимуться перебудови економічної системи — а отже, і перебудови способу життя, що передбачатиме свідоме пристосування споживання до можливості відтворення ресурсів у такий спосіб, щоб це не означало краху системи. 

‍Я не вірю в самообмеження, тим більше, що консервативна сторона проповідує популістські гасла на кшталт: «Зробимо Америку знову великою» або: «Добре життя поляків».

Проблема полягає в тому, що не існує такої ж привабливої альтернативи, яка б показала, що можлива декомпартизація зі збереженням усіх цінностей, якими ми дорожимо, до яких ми звикли в умовах ліберальної демократії. Ми повторюємо, твердо вірячи в це, що ліберальна демократія в поєднанні з ринковим капіталізмом є найкращою з систем і найкраще підходить для вирішення проблем сучасного суспільства.

Однак ми не готові визнати, що, як показав німецький соціолог Єнс Бекерт у своїй книзі «Як ми продали наше майбутнє», саме логіка ринкового капіталізму повинна була призвести до глибокої структурної кризи, симптомом якої є кліматична та екологічна криза, а вираженням — наростаючі соціальні та політичні конфлікти. І що виходу з цієї кризи в цій системі немає. Тоді залишається питання, чи можемо ми в рамках ліберальної демократії розробити адекватну альтернативу, яка не поховає ліберальну демократію?

На жаль, шукати відповіді на це питання складніше, ніж говорити про праві та популістські проєкти. Вони використовують простий наратив

про зраду еліти, заснований на образі, апелюючи до почуття гідності та фантазій про те, що колись було краще, але золотий вік закінчився, і його вкрали мігранти. Ці гасла добре резонують з емоціями все більшої кількості людей, які втомилися від надмірної складності, механізмів якої вони не розуміють, але болісно переживають чергові кризи, що призводять до зростання незахищеності, втрати безпеки і все більш тонких гаманців. 

Тільки за цією риторикою і розкладанням існуючого інституційного порядку не слідує рекомпозиція, яка б вирішила проблеми цих людей. Замість цього формується феодально-олігархічна система, де такі люди, як Ілон Маск, набувають політичного впливу, а США, цивілізаційний центр, починають зазіхати на стандарти, яких колись дотримувалася периферія капіталізму.

Екосоціалізм на допомогу

‍Ну, добре, а як же економіка? Що замість капіталізму?

Найближчі спроби описати цю реальність, які я бачив, — це різні бачення екосоціалізму. Наприклад, ті, що припускають можливість демократичного управління розвитком в умовах необхідності скорочення споживання, адже воно так чи інакше настане. Управляти цим можна авторитарно або демократично. Якщо демократично, то тільки в моделі саме такого демократичного соціалізму, який враховує не тільки соціальні питання (бо сам соціалізм був відповіддю на соціальну нерівність), а й екологічні. Чудовим прикладом є книга “La vie large. Manifeste écosocialiste” Поля Магнета, мера Шарлеруа.

Соціалізм не має хорошого послужного списку.

Соціалізм, як ми його знаємо, той реальний, якраз добре пам'ятаємо. Однак у таких демократичних країнах, як Франція та Німеччина, соціалізм приніс радикальні зміни. Участь соціалістичних і соціал-демократичних партій в урядах багатьох країн побудувала Європу, в якій соціальне питання, питання охорони здоров'я і якості життя для багатьох громадян були позитивно вирішені. 

Соціальні рішення в Європі значно кращі, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах.

Фундамент нашого західного світу руйнується. Цінності, на яких він базувався, руйнуються і стають скомпрометованими. Чи зараз Європа перебуває в такому стані, в якому була Римська імперія за мить до свого розпаду?

Варто пам'ятати, що Римській імперії знадобилося дуже багато часу, щоб впасти. І Середньовіччя не обов'язково було таким безнадійним одразу. Але — факт: це гарний приклад розкладання однієї цивілізації, яка в деяких своїх формах занепала, хоча це не означало кінець світу. 

Рим вижив, тільки він почав виконувати іншу функцію. Тому кінець не обов'язково має бути катастрофою. Але ми також не можемо виключати катастрофи. 

Найпохмуріша книга, яку я прочитав останнім часом, — це остання робота вищезгаданого Уго Барді під назвою „Exterminations: Preparing for the Unthinkable” (Винищення: підготовка до немислимого). Він аналізує історичні випадки масового винищення цілих груп людей і показує, як легко кризовий імпульс може призвести до суспільної легітимації радикального вирішення проблеми шляхом знищення груп чи спільнот, на які покладено відповідальність за цю проблему. Барді аналітично показує те, що висловлював Прімо Леві, коли писав у контексті Голокосту: «це сталося, і це може повторитися».

‍У що грає Росія?

‍Чому Росія насправді напала на Україну?

Путін сподівався, що Європа вже настільки ослабла, що можна повернутися до гри, в якій Росія знову стане тим, ким вона була за часів Радянського Союзу: гравцем, який вирішує долю всієї Європи.

Наразі вони втягнули нас у гру, результат якої все ще залежить більше від нас, ніж від Путіна. Це означає, що якщо ми приймемо його правила гри, він досягне успіху. 

Якщо ми перестанемо вірити, що Україна має шанс виграти цю війну, і перестанемо їй допомагати, це призведе до перемоги Путіна. І це буде підтвердженням того, що Росія сильна, що насправді не так. В Європі ми маємо всі ресурси для того, щоб побудувати інший світ, відмінний від того, в якому Російська імперія повертається в гру.

‍Отже, ви вважаєте, що ми вже маємо точку Третьої світової війни?

Ще ні. Часом здається, що ми вже близько, але це ще чітко не визначено.

Учасники всього, що відбувається зараз і на Близькому Сході, і в Україні, і десь там в Тихому океані, десь навколо Тайваню, все ще перебувають у комунікації один з одним. Не можна сказати, що світ вже розділився на два табори, що було б підставою для того, щоб мислити категоріями третьої війни.

‍Росія дуже хотіла б цього. 

Звісно, хотіла б. Але падіння режиму Асада в Сирії показало, наскільки складною є ситуація. Він нагадав, що є такі гравці, як Туреччина, які грають у власну гру. Турки є частиною НАТО і частиною Заходу, але вони проводять власну політику регіональної середньої сили. І вони досить сильні, щоб впливати на близькосхідну систему. Це означає, що між потенційними ворогами все ще існують динамічні альянси; Туреччина все ще веде переговори з Росією. Все це означає, що ще є шанс, що всі ці війни, які ведуться на регіональному рівні, які є певним аспектом побудови нового світового порядку, призведуть до його створення без етапу Третьої світової війни. 

Тобто без радикального врегулювання між основними гравцями?

Так, це буде більше схоже на проксі-війни, локальні війни, перевірка того, хто має більшу силу. Росія, яка, втягнувшись в Україну набагато більше, ніж планувала, втратила свої позиції на Близькому Сході. Але перш за все, з початком війни в Україні вона втратила свою позицію наддержави з непереможною армією. Іран, який підтримував Росію, також став набагато слабшим гравцем в результаті дій Ізраїлю. Кожна така подія змінює глобальну гру. 

Найважливішим питанням зараз є те, яку роль у цьому процесі відіграватимуть Сполучені Штати. Дональд Трамп, схоже, змінює ситуацію, не лише дистанціюючись від Європи, але й відновлюючи Путіна як респектабельного гравця в міжнародних відносинах. Чи є метою президента США відвернути Росію від Китаю в рамках побудови нового світового балансу, подібно до того, як Ніксон і Кіссінджер зробили з Китаєм проти СРСР у 1970-х роках?

Навіть якщо так, не менш важливим питанням є те, чи вдасться йому в рамках цього гамбіту «переконати» Україну погодитися заплатити за таку операцію, втративши свій суверенітет і підпорядкувавши собі Росію. Це питання має супроводжуватися іншим, про роль Європи — чи зможе вона визначити свою роль, вирішивши стримувати Росію, найбільшу загрозу європейській безпеці, підтримуючи Україну і залучаючи Китай. 

Сьогодні є більше запитань, ніж відповідей, і все ще важливо пам'ятати про проблему, з якої ми почали — кризу складності. 

‍Що пішло не так три роки тому

‍Повертаючись до початку вторгнення Росії в Україну: з 2020 року ми застрягли в підвішеному стані між надією та безнадією. Чому ми не підтримали Україну, щоб вона могла перемогти? 

Ми повинні пам'ятати, що об'єктом глобальної політики таких країн, як Сполучені Штати, а також Франція чи Німеччина, ніколи не була Україна, а Росія. Україна була лише елементом цієї політики. Вона була витратою або можливістю, ресурсом, який можна було використовувати у відносинах з Росією. Варто лише згадати промову Байдена у Варшаві в березні 2022 року, в якій він не сказав нічого суттєвого про Україну. Натомість він сказав, що не віддасть ані п'яді землі НАТО. Це був його головний меседж: війна не повинна перетинати кордон з країнами НАТО. Ось чому багато початкових дій було спрямовано на консолідацію всередині НАТО, але не обов'язково на підтримку України. Скоріше, Україна була списана з рахунків.

План активного порятунку України з'явився тоді, коли, на жаль, українці наробили біди і не були розгромлені протягом кількох днів чи навіть тижнів. 

Виявилося, що розрахунки довелося змінити і що підтримка України є найкращою формою стримування Росії.

Нещодавно я подивилася фільм «Перехоплені», який є записом розмов між російськими солдатами та їхніми сім'ями з перших місяців війни, перехоплених українськими службами. Він чітко показує, наскільки слабкими, непідготовленими, неорганізованими і легко переможеними вони були в той час. 

По-перше, існував непідробний страх перед застосуванням Росією ядерної зброї, до речі, дані розвідки підтверджували цей страх, ця загроза не була нереальною

Другою причиною був страх, що країни НАТО будуть втягнуті у війну. Була глибока зневіра в те, що Україна може чинити опір. Росіяни атакували незграбно, але що станеться, коли вони зберуться з силами і атакують ефективно? Україна впаде, а ми (я маю на увазі НАТО) вже будемо надто сильно втягнуті. Цей страх ескалації, до речі, присутній в Європі постійно. 

‍Інше питання — «роззброєння» Європи. Ми повірили в гасло: «Більше ніякої війни» і занадто повільно повертаємося до збільшення витрат на оборону. 

Звісно, це так. Це також пов'язано з тим, про що ми говорили раніше — нам важко уявити, що ми самі повинні скорочувати свої витрати. А це саме те, що нам потрібно робити, якщо ми хочемо ефективно протистояти Путіну.

Це означає постійне зростання витрат на озброєння, можливо, навіть більше, ніж на нинішні 5%. А збільшення витрат на озброєння означає потенційно менше грошей у бюджетах держав, наприклад, на соціальні чи медичні послуги в старіючих суспільствах, а відповідно — дуже потребуючих передових соціальних послуг. 

Ще одним фактором слабкості Європи, який виявила війна, є її залежність від імпорту енергоносіїв. Єдиний шанс для Європи — енергетичний перехід на відновлювані джерела енергії. Європа робить це послідовно, можливо, лише все ще надто повільно. На жаль, ця модель трансформації не зовсім добре управляється як на рівні Європейського Союзу, так і на рівні окремих країн, що викликає соціальні протести. І, як це не парадоксально, може скластися ситуація, коли те, що слугує і вирішенню кліматичної проблеми, і стратегічній проблемі незалежності від імпорту нафти, і підвищенню конкурентоспроможності економіки, буде, на жаль, стримуватися популістами. Адже вони кидають виклик цій моделі розвитку, вміло мобілізуючи соціальні заворушення. 

Проте «Зелений курс», який був оголошений Європейським Союзом під час попередньої каденції і досі залишається на стратегічному порядку денному Союзу, має сенс для Союзу не лише з екологічної, але й зі стратегічної точки зору. Йдеться про забезпечення доступу до енергії, яка не залежить від імпорту, а також є дешевшою. 

Нам також потрібно змінити уявлення про те, що дивіденди миру даються назавжди. Безпекове мислення, однак, не було сферою або прерогативою Європейського Союзу в цілому, а прерогативою окремих урядів. 

На противагу цьому, консолідація Північно-Балтійського альянсу, до якого приєдналася Польща, є цікавою відповіддю на цю ситуацію.

‍Так, країнам Балтії, як і країнам Центральної та Східної Європи, не потрібно пояснювати, що таке Росія.

Це правда. Просто ми повинні взяти до уваги те, що показала ця війна, і те, що ми забули: що конфронтація з Росією може означати повномасштабну війну, яка вимагає величезної віддачі. Нам здавалося, що воєн більше не буде, як в Іраку в 2003 році або в Афганістані, де спеціалізовані підрозділи з обмеженим матеріальним забезпеченням виконують якусь місію. І тут ми повернулися до іншого способу мислення про війну, що є проблемою для суспільств, в яких, загалом, сама думка про війну викликає глибокий страх.  

Оптимізм постапокаліптичного суспільства

‍Я не можу знайти жодної оптимістичної лінії в нашій розмові. Чи є щось позитивне в тому хаосі, в якому ми перебуваємо? Чи є світло в тунелі безнадії?

Є, але радше на основі інтуїції та віри в те, що в ситуаціях глибокої кризи часто виявляються ресурси, яких не видно в «нормальні» часи. У Польщі ми маємо вже класичний, затертий приклад «Солідарності». Не було жодних ознак того, що з'явиться така велика сила. 

Соціологи не бачили процесів, які б зробили це можливим. Тим часом, посеред безнадії виник рух, який мав значення не лише для Польщі, але й для більшої частини нашого світу. І він показав, що ідея суспільного руху все ще важлива. 

Тож, на мою думку, попри всю трагічність того, що відбувається в Україні, Україна є саме тим надзвичайним прикладом постійної мобілізації ресурсів, які дозволяють їй вистояти. Це саме по собі вже є дивом.

‍Коли ви їдете в Україну, то бачите, що саме в цих трагічних умовах українці змогли визначити простір для гарного життя, про що свідчить надзвичайно активне культурне життя, творчий фермент, переповнені книгарні та театри‍

Вони борються за виживання того способу життя, який їм дорогий, який включає в себе життя в політичному вимірі — демократію, свободу. Це своєрідна відповідь на злидні Заходу, де достатньо невеликої економічної депривації, щоб віддати голоси популістам. Можливо, це психологічний механізм подолання сьогодення, але за ним слідує конкретна робота, дослідження, дискусії.

Це свідчить про те, що я називаю оптимізмом постапокаліптичного суспільства. Тому що Україна вже пережила не один апокаліпсис — від Голодомору і Великого терору до Чорнобиля і нинішньої війни з Росією. Українці показують важливість певних ресурсів, про які ми забули. Вони показують, що ніколи не буває так погано, щоб не можна було знайти спосіб жити добре.

‍

Переклад: Анастасія Канарська 

Данія опинилася в центрі уваги світової політики після того, як американський президент Дональд Трамп висловив зацікавленість у придбанні Гренландії — найбільшого у світі острова в Арктиці та автономної території у складі Данського королівства. Трамп навіть не виключив застосування економічної і військової сили для встановлення контролю над островом. Ймовірність військового конфлікту розбурхала данське суспільство. У пресі почали з'являтися публікації із серії «Чи готова Данія до війни?» та обговорення того, якою буде відповідь данців на погрози Трампа. 

Усі три роки повномасштабної війни Данія була і залишається союзником України — що проявляється як у військовій підтримці, так і в допомозі українським біженцям, яких у країні налічується 41 тисяча. І хоча тимчасовий захист у Данії передбачає соціальні виплати й допомогу з житлом, більшість українців не стала сидіти без діла і вже знайшла роботу. Станом на жовтень 2024 року, 83 відсотки українців були тут офіційно працевлаштовані. 

Тут завжди буде, де жити і чим годувати дітей

‍Інна Доля із Запоріжжя потрапила до Данії на початку великої війни випадково:

— Ми з 9-річною донькою та моєю сестрою з її дитиною допомогли одній родині на кордоні — і ці люди запропонували нам поїхати з ними до Данії. Так ми прибули до табору Сандхольм за 30 км від Копенгагена, через який проходять усі новоприбулі біженці. Але оскільки місць у цьому таборі вже не вистачало (потік людей був величезний), нас перенаправили до сусіднього — Sjælsmark, де на чотирьох виділили кімнату з двома двоповерховими ліжками й душем. Ми там жили близько місяця. 

Оскільки це був табір для мігрантів, які вчинили правопорушення, атмосфера була специфічною — біженці з інших країн, які чекали на депортацію, влаштовували конфлікти. Зараз процес оформлення новоприбулих українців займає лише 7-10 днів. Цей період люди проводять у таборі, а коли документи готові, розпочинається розселення.

За словами Інни, на цьому етапі українці мають можливість обирати регіон чи навіть місто:

— Таке питання є в анкеті, але багато українців, перебуваючи у стані стресу, писали, що це не має значення — і їх розселяли провінціями по всій Данії. У цьому є свої переваги — наприклад, у сільській місцевості простіше з житлом. Там такій сім'ї, як наша, можуть виділити окремий будинок (щоправда, він може стояти посеред поля). Я вказала Копенгаген, бо розуміла, що у столиці більше шансів знайти роботу.

Після табору нас направили до готелю, а ще за кілька тижнів — до гуртожитку, який раніше був будинком для літніх людей. У гуртожитках дають кімнату на сім'ю — незалежно від того, скільки вас людей. Ми прожили там дев'ять місяців. Дехто живе досі. Немає конкретних критеріїв, яким потрібно відповідати, щоб отримати соціальне житло: просто комусь його дають, а комусь ні. На наші дві сім'ї (ми з сестрою вважаємося різними сім'ями) ми отримали тимчасову квартиру. 

Відмінність тимчасового житла в тому, що при його видачі не враховуються норми квадратури (наприклад, ми з донькою живемо в одній кімнаті) і вас можуть виселити будь-якої миті. З постійним соціальним житлом ситуація інша: там дотримано норм і не можуть виселити (принаймні до закінчення статусу тимчасового захисту). Але на таке житло стоять довгі черги навіть серед місцевих. І щоб його отримати, в ідеалі потрібно мати стабільний дохід, який дозволяє виплачувати вартість оренди. За певних умов держава може доплатити суму, що бракує.

Але навіть якщо постійне житло не дають, хороша новина в тому, що вам буде, де жити і чим годувати дітей

Серед українців є люди, які не працюють — їм вистачає соціальної допомоги. Допомога становить близько 5500 датських крон (730 євро), але половина суми відразу віднімається в рахунок вартості житла. І хоча Данія — дорога країна, є люди, які можуть прожити на решту. До того ж тут є пункти видачі харчування малозабезпеченим. Але якщо у людини немає інвалідності чи якихось інших надзвичайних обставин, її всіляко спонукатимуть шукати роботу — що, до речі, передбачає інтеграційний контракт, який українці підписують одразу після оформлення документів.

Підписуючи контракт, ти погоджуєшся, що твоє завдання — знайти роботу, яка рано чи пізно виведе тебе на самозабезпечення

Контракт передбачає мовні курси, але уроки данської проходять лише двічі на тиждень, а ще три дні людина має працювати. Попри те, що більшість данців вільно володіють англійською, без знання данської з працевлаштуванням складно. І якщо в Копенгагені хороша англійська ще може допомогти, то в провінціях це малоймовірно. Тому більшість українок працюють у готелях та на складах у супермаркетах. 

У джобцентрах (центри зайнятості) дають зрозуміти: забудьте, ким ви були раніше, без знань данської у вас тільки такі варіанти. Якщо людина довго не може знайти роботу, джобцентр може відправити її на практику, яку пропонує комуна — на той же склад супермаркету, наприклад. Передбачається, що результатом такої практики має стати працевлаштування, але здебільшого до цього не доходить. Через необхідність виконувати роботу, яка сильно відрізняється від тієї, що була вдома, чимало українок стикаються зі стресом і депресивними розладами.

Дитина в дитсадку сама вирішує, що їй робити

Разом з тим Інна приїхала до країни без знання данської мови, але змогла знайти роботу за спеціальністю:

— Почалося з того, що ще у таборі й у гуртожитку я допомогла кільком людям як психологиня, — пояснює Інна. — Потім побачила оголошення від комуни — там збирали інформацію про те, хто з біженців має освіту педагога чи психолога. Я заповнила анкету і отримала запрошення на співбесіду до дитячого садка, де саме запускали адаптаційну групу для українських дітей. Щоб процес йшов легше, вони вирішили взяти на допомогу данським фахівцям українців. 

За словами Інни, данські садки сильно відрізняються від українських:

— У місцевому дитсадку немає розпорядку дня і часу, коли всі діти мають читати чи обідати

Дитина вирішує сама, що вона хоче робити. Якщо малюк показав пальцем на віконце, вихователь виведе його на вулицю — просто тому, що дитина так захотіла. Насильно ніхто не годує: дитина зголодніє — поїсть. Завдання вихователя — грати з дітьми та стежити, щоб не завдали собі шкоди. На сон дітей за будь-якої погоди кладуть у коляски і вивозять на вулицю. Дощ, вітер, сніг нікого не лякають. Данці хочуть, щоб діти росли в максимально природному середовищі. 

Уявіть, як дитина бере шматок хліба з маслом і, сівши грати, кладе його на брудну підлогу, а потім піднімає та доїдає. Вважається, що це також природно — організм дитини буде стійким до бактерій. Соплі — не привід не приводити дитину до садка, діти мають виробляти колективний імунітет до вірусів. Після першого шоку починаєш розуміти, що з таким підходом усі: і діти, і вихователі — відчувають менше стресу. Якщо дитина із соплями або дитина, яка стрибає в калюжі, — не проблема, то й проблем, виявляється, набагато менше. 

Це одна з причин, чому данці щасливіші за інші нації: вони не створюють проблем на рівному місці, не мають завищених очікувань ні від себе, ні від оточуючих, готові задовольнятися тим, що мають, замість того, щоб переживати через те, чого вони не мають. Пам'ятаю, як одного разу через перебої з транспортом запізнилася на роботу на цілих пів години. Їхала з думкою, що отримаю догану. Колеги, побачивши мене, були шоковані: «Інно, на тобі обличчя немає! Що трапилося?»

Вони не могли повірити, що я можу так переживати через запізнення: «No stress! Може, тобі потрібна пауза? Може, йди додому й відпочинь?»

У Данії виходиш надвір — і незнайомі люди тобі посміхаються. Водій автобуса обов'язково побажає гарного дня. Безумовно, навіть у Данії всі не можуть завжди бути щасливими, люди теж мають особисті проблеми, дехто приймає антидепресанти. Але данець не стане зривати поганий настрій на оточуючих і, скоріше за все, не буде навантажувати ним навіть своїх друзів.

Данці розуміють, що українцям потрібні психологи

Зараз Інна працює психологом у благодійній організації Центр психологічної допомоги Bevar Ukraine, яка допомагає українцям у Данії:

— Робота в садочку була тимчасовою — доти, доки українським дітям була потрібна підтримка у процесі адаптації. Центр, де я працюю зараз, колись починався як телефон довіри для українців у Данії — і масштабувався у проєкт, де у штаті ціла група українських психологів. У комунах зрозуміли, що після всього, що українці пережили та продовжують переживати, їм потрібна психологічна підтримка, але мовний бар'єр робить консультації з данськими психологами малоефективними. З 2023 року ми вже провели 3150 індивідуальних консультацій, нам багатьом вдається допомагати. 

У Данії, на відміну від деяких інших країн, немає «втоми від війни» — данці, як і раніше, гаряче підтримують українців. Особливо у світлі того, що зараз відбувається у світі. Що стосується ситуації з Гренландією, то данці, яких я знаю, готові захищати своє. У країні активно обговорюються питання оборони.

Я бачу згуртоване суспільство, де люди не хочуть війни, але готуються до того, що можливо все. Деякі про всяк випадок проходять тренування — наприклад, намагаються прожити три дні без запасу їжі

— Данці, яких я знаю, шоковані тим, що відбувається, — підтверджує українка Альона Анточ з Харкова, яка разом із сином-школярем живе недалеко від міста Орхус на сході Данії. — Вони ненавидять Трампа. Світ Трампа — не їхній світ, це не їхні цінності. І люди бояться війни. Для данців, які звикли до спокійного й спланованого життя, це є серйозним стресом. До речі, політику данці обговорюватимуть лише з людьми, яких добре знають.

Оренда квартири в Копенгагені коштує від 2000 євро/місяць, а манікюр — 60 євро

На відміну від більшості українських біженців, Альона у таборі Сандхольм не була — перший місяць жила у волонтерів на фермі, після чого сама орендувала квартиру.

— Жити на фермі без машини складно — у нашому випадку лише до найближчого магазину потрібно було годину йти пішки, — каже Альона Анточ. — Транспорт ходить рідко, у вихідні його взагалі немає. Тому ми освоїли велосипеди — улюблений транспортний засіб усіх данців. Тут навіть у зливу ніхто не возить дітей до школи машинами — вони їдуть самі на велосипедах. Данці постійно рухаються, і тому тут майже немає людей з ожирінням. За три роки в Данії мій син хворів лише один раз, тоді як в Україні це відбувалося постійно. Думаю, тому що тут він постійно на свіжому повітрі. Він грає у футбол, тренується на вулиці за будь-якої погоди.

Знайти квартиру під оренду допомогли люди, в яких ми із сином жили перший місяць. Щоб зняти житло в Данії, потрібно внести великий депозит. Якщо в Україні ми звикли платити за перший та останній місяці, то тут у суму депозиту входить можлива шкода та багато іншого. Я мала заплатити 36 тисяч крон (майже п'ять тисяч євро). Гроші позичила комуна. Місяць оренди нашої квартири коштує близько тисячі євро. У Копенгагені ціни вищі — там оренда зовсім маленької квартирки потягне на 2000 євро на місяць.

Роботу знайшла одразу. За професією я — подолог, майстер манікюру та педикюру. Працювати подологом у Данії без підтвердженої тут кваліфікації неможливо (я починаю цей процес тільки зараз), а щоб знайти роботу в салоні краси (а потім і у двох салонах) я надіслала близько ста резюме. 

Сама спочатку працювала на розкладці постільної білизни в готелі й вивчала данську. До речі, коли під час підписання інтеграційного контракту з'ясувалося, що я маю вищу освіту і знаю англійську, мене відправили вивчати данську не з початкового рівня — хоча ця мова була мені зовсім незнайомою. Зараз я вже вільно розмовляю.

У салоні я працювала рік, після чого відкрила власний кабінет. Це теж процес непростий і дорогий — на відкриття такого бізнесу потрібно принаймні 100 тисяч крон (13 тисяч євро), а якщо разом з обладнанням — вдвічі більше. Я позичала гроші, але цього разу вже приватно — комуна таких позик не дає.

Мої клієнтки — данки. Жінки абсолютно різних професій, інтересів, вікових груп. Багато пенсіонерок, одній з них 98 років.

Данія — країна довгожителів, і підхід до життя тут зовсім не такий, як в Україні

Пенсіонери (а пенсійний вік тут з 73 років) не сидять удома. День розписаний: клуб в'язання, плавання, йога, гольф. Навіть якщо данка хвора на рак, вона не сидітиме вдома і не вмиратиме. Вона насолоджується життям. 

За манікюрним столом жінки не розмовляють по телефону — з поваги до майстра. Данка відповість на дзвінок, лише якщо телефонують її діти. Сім'я — для данців святе. Їхній пріоритет — не гроші чи кар'єра, а час з близькими. Багато хто починає робочий день о 5-6 годині ранку, щоб о 15:00 вже бути вдома і вечеряти із сім'єю при свічках. Це і є знамените данське хюґе: свічки, світло, затишок, родина поруч. У Данії мало сонця, багато темних і сірих днів, і данці рятуються світлом і гарними інтер'єрами. 

Хоча, безумовно, справа не лише в хюґе. Важливу роль відіграє соціальна безпека. Данець не боїться, що завтра, втративши роботу, стане голодувати — комуна підстрахує соціальною допомогою. А якщо людина ще й платила страховку, то поки вона шукає нову роботу, буде отримувати від 70 відсотків розміру своєї зарплати. Отже, дійсно — «no stress». 

Для данців немає нічого дивного у зміні професії — багато хто протягом життя робить це кілька разів. Вступом до університету у 45-50 років тут нікого не здивуєш. Людина могла, наприклад, мати ресторанний бізнес, а потім раптом вирішила піти вчитися на лікаря. Більшість данців фінансово можуть собі дозволити зробити паузу в роботі, щоб знову піти навчатися. При цьому дуже багатих людей у Данії мало. Тут мільйонери — це лише п'ять відсотків населення країни. Решта — середній клас, який живе приблизно однаково.

Система побудована таким чином, що навіть якщо ти будеш працювати днями і ночами, твій рівень життя не сильно відрізнятиметься від рівня тих, хто працює менше — тому що ти сплатиш більше податку

Податки у Данії дуже високі. Коли клієнтка платить мені 60 євро за манікюр, половина цієї суми відразу йде на податок. Плюс вартість оренди й використаних матеріалів — і мені як майстрині залишається зовсім небагато. 

Тому якщо мені десь сподобався сервіс, я завжди залишаю чайові — адже в Данії висока ціна за послугу не означає, що людина, яка її надала, отримає ці гроші. 

При цьому данцям не спадає на думку ховатися від сплати податків. Тут у людей не виникає питання, на що йдуть їхні гроші

Враховуючи все, що я розповіла вище, ми самі бачимо, на що вони йдуть.

‍Дослідження, проведене вченими кафедри психології Копенгагенського університету у 2024 році, показало, що шість з десяти українських біженців хотіли б залишитись у Данії навіть у разі закінчення війни в Україні. У той же час розуміння того, як це зробити і чи можливо це буде в принципі, немає — наразі схеми тимчасового захисту для українців до постійного резидентства в країні не ведуть. 

Фотографії з приватного архіву

Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.

Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.

«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа. 

У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.

‍Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України.  Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?

‍Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.

Чому?

Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих

Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.

У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше. 

За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.

Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.

Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні. 

Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.

Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком

Як це вплине на українську діаспору в Польщі?

На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.

Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися? 

Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків. 

Хто з цих людей не працює?

Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.

Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.

Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.

Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?

Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства. 

Мудрого лідерства, прикладу? 

Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.

На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.

Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?

Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр. 

Будь ласка.

З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.

Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України

Які чоловіки можуть легально виїхати з України?

Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій. 

Яких саме?

На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі. 

Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.

Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?

Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.

Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків. 

В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях. 

Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.

Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?

Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.

Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?

Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.

Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?

Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти.  Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.

Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.

Переклад: Анастасія Канарська

Секс — це не мультивітаміни

Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.

«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».

Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує. 

Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла. 

З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення. 

Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.

Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'я жінки

Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість. 

— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка. 

Зняти напруження можна і без партнера 

— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.

Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.

Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч. 

Фактор війни та його вплив на лібідо 

— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України. 

Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я  говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності. 

Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт. 

— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років  — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш. 

Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.

Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного

— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія. 

І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього. 

— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча. 

Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я. 

— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення. 

Знову відчувати себе бажаною 

Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.

Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення 

Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.

А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.

Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.

Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.

Розмова з коханим замість хатніх справ

— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість. 

Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані. 

Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.

Фотографії Shutterstock

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення? 

У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.

Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі? 

‍Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?

Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.

‍Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями. 

У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.

‍Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?

Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.

І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки

Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.

‍З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.

Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення. 

Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами.... 

‍Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.

Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.

‍Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?

Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.

‍Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.

Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена. 

Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.

‍Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег? 

Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.

І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.

‍Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори. 

Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.

Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну

І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться. 

Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це —  їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.

Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.

‍Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?

Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.

‍А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?

Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі. 

Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?

Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.

Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо. 

Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.

Переклад: Анастасія Канарська

В останні дні січня Служба громадянства й імміграції США повідомила про призупинення програми United for Ukraine (U4U) для українців, які тікають до США від війни. У перший день президентства Дональд Трамп доручив міністру внутрішньої безпеки відкоригувати програми з надання притулку людям, які прибувають до США, а також зупинити ті з них, які суперечать політиці США.

Люди, які вже мали квитки на літак та готувались скористатися цією програмою, змушені були повернутися назад — іноді прямо із салону літака. 

Знову невідомість

Українські біженці в США були впевнені, що їх це не торкнеться, треба тільки трохи перечекати. Однак зміни вже впливають на їхні життя. 

Харків'янка Мар’яна Клименко з лютого 2023 року живе в штаті Іллінойс разом з чоловіком та двома дітьми. Одразу попереджає: чоловік виїхав на законних підставах, останні 26 років жінка має інвалідність. Наважитися на переїзд змусив стан здоров'я молодшої дитини:

— Через пережитий стрес після обстрілів і вибухів, переховувань у підвалі у дитини почалися напади епілепсії. Лікар сказав, що ми маємо дбати про її психоемоційний стан так, наче вона з кришталя. 

Спочатку переїжджали з міста до міста в Україні — жили на Полтавщині, Львівщині. Було важко з житлом, роботою. Потім однокласник запропонував зробити спонсорство та виїхати до США за «humanitarian parole\гуманітарним паролем» — тимчасовим дозволом на в'їзд до країни за певними правилами. І родина ризикнула виїхати за океан. 

У штатах сім'я вже майже два роки. Донька добре почувається, вивчила мову. Син закінчив школу, першим з родини знайшов роботу — інструктором з керування автомобілем, вступив до місцевого університету. Мар’яна та її чоловік пройшли складний шлях інтеграції. 

— В Україні я працювала HRD (директором з персоналу), а тут довелося піти на завод, паралельно вчити мову, щоб мати надію на відновлення свого соціального статусу. За півтора роки я повернулася працювати в офіс страхової компанії, — розповідає жінка. 

Однак указ про «паузу» в програмі United for Ukraine (U4U) все змінив. Для продовження перебування за цією програмою українці повинні кожні два роки подавати документи на re-parol/повторний пароль. І оскільки зараз ця програма заморожена, відповідно, родина не має права на офіційне працевлаштування. Вони намагаються піти іншим шляхом, отримати «work permit\ дозвіл на роботу», однак там зараз теж немає руху. 

Чиновники міграційної служби не беруть на себе відповідальність пояснювати, що робити в цій ситуації. По телефону вони кажуть Мар’яні: «Не можемо вам сказати “так’’ чи ‘’ні” щодо того, чи можна вам працювати, поки розглядаються документи. Нехай вирішує ваш керівник». А керівник каже: «Боюся створити проблеми тобі з легалізацією, а собі — з бізнесом».  

Максимум, на що зараз можуть розраховувати тисячі українців, — це те, що їхні працедавці направлять листи до міграційної служби з проханням прискорити розгляд справ саме для своїх працівників. 

— Лише на початку була деяка підтримка з боку американського уряду. Але давно всі витрати ми несемо самостійно: оренда квартири, оплата медичного страхування, програма продовженого дня у школі для доньки, продукти, бензин — тут немає нічого безкоштовного, а суми астрономічні. Резерву коштів, який ми тривалий час збирали, вистачить максимум на два місяці. Що далі? Знову невідомість, — каже Мар’яна. 

Першими на ситуацією, в яку потрапили українці, відреагували шахраї 

На тлі цих подій у соціальних мережах активізувалися так звані міграційні адвокати, які лякають людей без громадянства: «Вас можуть депортувати, всупереч волі вивезти в іншу країну». Чимало маніпуляцій навколо теми дітей, що їх можуть вилучити з родини, яка втратила статус легального перебування. Закликають терміново робити довіреність на когось з тих, хто має громадянство і зможе ними опікуватись. Ці послуги, звісно, платні й коштують дуже недешево. 

Люди бояться також фінансових наслідків: у багатьох укладені договори оренди на житло, і якщо виїхати раніше терміну — маєш сплатити штраф і квартплату за кілька місяців. Є медичні борги. Є страх розділення родин. Часто хтось один вже має легальні підстави для перебування в країні на тривалий термін (наприклад, жінка вступила у коледж, має навчальну візу, а чоловік і діти живуть як біженці. 

Українці зібралися в ініціативну групу, щоб відстоювати свої права. З одним з учасників групи Sestry розмовляють на умовах анонімності. «У своїй країні були “поза політикою”, натомість тепер змушені розібратися в ній тут».

У групі є список всіх конгресменів з коротким описом, як ті ставляться до України, якими були їхні публічні висловлювання щодо війни, допомоги біженцям, надання статусу українцям. Вивчають, як працює система петицій, електронних звернень. Складають списки правозахисних організацій та християнських церков. 

«Конгресмен Mark Amodei — “бусинка”, часто висловлювався на підтримку України, був в Україні, сам юрист», — пишуть у групі. Далі список контактів, за якими можна написати для нього, щоб попросити втрутитися в ситуацію. Біля деяких конгресменів інформація, що вони чи їхні батьки теж були емігрантами.

— Навряд чи згадка про це вплине на когось позитивно. 

Ми вже помітили, що найгірше ставляться до українських біженців ті українці, які приїхали раніше. Їм здається, що нам тут простіше, ніж їм було колись

Більше надії у нас на електронні петиції, медіа, розголос — поки що в США ще демократія, і її закони мають рано чи пізно спрацювати. 

У соцмережах поширюється багато інформації про рейди на заводах, вулицях, у місцях відпочинку, коли міграційні служби перевіряють документи й затримують людей, які не можуть підтвердити свій легальний статус. Люди попереджають інших, де ходять міграційні служби.  

Все це створює напругу, схожу за відчуттями на ту, яка була в Україні в лютому 2022 року. «Як і тоді, зараз у мене одна думка: невже це все відбувається по-справжньому? Невже це можливо у XXI столітті?» — зізнається Мар’яна Клименко. 

Вона розуміє, чому в США хочуть навести порядок з нелегальними мігрантами.

Міграція стала цілою кримінальною індустрією: люди купують собі «липові» водійські права, «липовий» Social Security Number (SSN) (аналог українського ідентифікаційного коду чи польського pesel), навіть вступають з цими документами до коледжів

Разом з тим Марія вважає, що нова міграційна політика несправедлива стосовно тих, хто скористався офіційним запрошенням, працює легально, сплачує податки, а тепер має трагічну невизначеність своєї долі. 

Ейфорії вже немає в жодному з таборів

Настрої українців у США дуже відрізняються в залежності від того, в якому стані їхні документи. У кого поновлені, реагують спокійніше і вірять, що все незабаром налагодиться. 

Багато залежить також від того, в якому штаті живуть українці — у червоному (де переважають прихильники Республіканської партії) чи синьому (де переважають прихильники Демократичної партії). 

— Ми спеціально обирали демократичний штат, живемо в Каліфорнії — з огляду на те, що у мене дві доньки, та й сама я жінка, — каже 41-річна українка Анна. — Я боялася, що в якомусь консервативному штаті нам буде жити некомфортно саме через обмеження прав жінок, або негативне ставлення до мігрантів, яке нагніталося соціальними мережами. 

За словами Анни, депресивні настрої зараз панують навіть серед американців, які дотримуються ліберальних поглядів. Вони теж переживають за згортання своїх прав. 

Лякає те, що Трампа підтримали люди, які мають вплив на суспільну думку. На інавгурації поруч з ним були присутні власники компаній, які формують настрої та алгоритми донесення інформації: власник Меta Марк Цукерберг,  власник мережі Х Ілон Маск і власник «Вашингтон пост» Джеффрі Безос. 

У США навіть поширився тренд, коли люди, які хочуть достукатися до думок своїх опонентів, йдуть на хитрість — записують відео з політично нейтральним звуковим рядом (наприклад, про продаж взуття), аби в ньому не було тригерних для соцмережі слів, а на аркуші паперу пишуть якесь важливе повідомлення, аби донести інформацію до співвітчизників інших поглядів. Ця поляризація лякає самих американців. 

— Ми живемо в штаті Північна Кароліна з 2023 року, — розповідає українка Тетяна, — традиційно тут переважають прихильники республіканської партії, але молодь великих міст починає схилятися до демократичних сил. До українців тут було у всіх досить позитивне ставлення, але після руйнувань, спричинених ураганом Гелена, дуже швидко в соціальних мережах розповсюдився наратив про те, що буцімто «мільярди доларів витратили на Україну, а вони нам самим треба», що дуже вплинуло на настрої і результати виборів. Це був один з ключових штатів на виборах, який забезпечив Трампу перевагу трохи більше в 3%. 

За словами Тетяни, її друзі-прихильники демократів знаходяться у пригніченому стані. Навіть думають про переїзд до інших країн. Прихильники республіканців по-різному ставляться до нової політики США. Хтось бачить у Трампі сильного лідера, який може полагодити систему. Хтось — просто в опозиції до цінностей демократів, але ейфорії українка вже не бачить в жодному з таборів. 

Система стримувань і противаг, якою так пишались американці, здається, в один момент перестала працювати

«Як купити будинок у Канаді» — популярний google-запит у США

Перед тим як записувати з ними інтерв'ю, українці в Канаді порадили почитати, які теми обговорюють у місцевих англомовних групах соцмереж. В одній з найбільших прикріплене посилання на цифровий годинник «зворотній відлік президентства Трампа». 

Опис жартівливий: «Цей годинник — не просто таймер. Це символ стійкості, витримки та невідворотності змін для всіх, хто може відчувати невпевненість або розчарування в цей період. З кожною миттю він нагадує: час рухається вперед. Коли демократія здається напруженою, коли з'являється сумнів у завтрашньому дні — просто подивіться на цей годинник. Зворотний відлік триває, невпинно наближаючись до нової глави та нового початку».

Такого гумору дуже багато, каже українець Родіон Шуб. Люди не вірять, що на континенті може бути війна чи навіть військова спроба з боку США захопити Канаду. Жартують, що краще до Канади приєднати демократичні штати, ніж Канаду до США, що американці не знають, де Канада взагалі знаходиться, що найпоширеніший Google-запит в США: «Як купити будинок у Канаді» тощо. 

Втім цей гумор нагадує Родіону настрої заперечення, що панували в Україні напередодні повномасштабного наступу. Люди теж не хотіли вірити в погані наміри з боку сусідів. 

— Я живу в Монреалі, провінція Квебек, тут є свої нюанси, пов'язані із сепаратизмом і мовними нормами, але я не зустрічав жодної людини, яка була б у захваті від ідей Трампа зробити з Канади 51-ий штат. Хоча допускають, що буде економічний і адміністративний тиск. Разом з тим є люди, яким симпатичний Трамп. 

Для більшості ж він антигерой, каже українка Тетяна Терентьєва, яка переїхала сюди після війни з чоловіком турецького походження та маленькою донькою. За її словами, політики закликають бойкотувати американські товари — і люди роблять це. 

Бо ніхто з них не хоче жити в США, всім подобається устрій, який склався в Канаді: людиноорієнтованість, мультикультурність, шанобливе ставлення до природи, соціальна справедливість тощо

Родіон Шуб підтверджує, що стати нелегалом у Канаді — майже неможливо. Тут інший підхід до міграційної політики, але останнім часом правила теж стали жорсткішими. Це пов'язано з тим, що багато справ накопичилося ще за часів ковіду. Але насамперед навіть через житлову кризу. У країні банально немає житла для нових мешканців, а ціни на те, що є — захмарні. Квартира може коштувати 600-700 тисяч доларів, дім — 4-5 мільйонів. 

Загалом, підсумовують співрозмовники, заокеанський спокій виявився примарним. Старий світ, до якого ми звикли, похитнувся. І може виявитися, що для українців одним з найстабільніших місць в ньому буде Україна. 

Vitsche Berlin — активістська організація української діаспори, яка народилась у Берліні за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Її заснували 15 українців, і вона вже обʼєднала сотні волонтерів, провела сотню демонстрацій і непересічних культурних подій. Одне з основних завдань Vitsche — інформування німецького суспільства про реальну ситуацію в Україні та боротьба з російськими наративами.

Sestry поспілкувалися із співзасновницями Vitsche Владиславою Воробйовою і Катериною Тарабукіною.

Заявити про себе

Ксенія Мінчук: Як Vitsche бореться з російською пропагандою в Німеччині? З чого все почалося?

‍Катерина Тарабукіна: Німеччина — одна з найбільш інфікованих російською пропагандою країн Європи. І тут колосальна нестача досвіду роботи з цією пропагандою. Неоране поле роботи. 

Протягом багатьох років у Берліні не було чітко і яскраво проявленої масової української громади. Давайте щиро, вона була не голосна. Так, робилося багато волонтерки навколо української церкви, Пласту, відбувалися невеликі культурні заходи, кінопокази, були українська вечірня школа, українське радіо тощо. Але дійсно голосною була «русскоязычная тусовка» чи стара радянська еміграція, де все злилось у «пориві гомосоветікус». 

У Берліні велика українська діаспора. Є величезна, прекрасна сила, яка робила в Берліні в 2014 Євромайдан, а потім розрослась у величезну фронтову допомогу. Нова ж еміграція з України 2014-2018 років, яка здебільшого складалася з креативного класу та представників IT-індустрії, тяжіла до мультикультурної англомовної тусовки. Це вже інші люди, інше покоління, їх багато. І виявилося, що вони не завжди були залучені в процеси формування нової української громади. Всі сиділи по своїм бульбашкам. Нам вдалося зробити так, щоб вони з них вийшли. 

‍Владислава Воробйова: 31 січня 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення, ми зробили нашу першу демонстрацію. Тоді ми ще не називалися Vitsche, але вже зрозуміли, що це об'єднання людей, яке буде продовжувати робити українське і про Україну. 

Ми збиралися як український хаб, обговорювали зроблені проєкти, планували майбутні. Прагнули створити окреме, незалежне українське комʼюніті. 

У перший день великої війни ми зробили демонстрацію, яка тривала 12 годин. На вулиці вийшли десятки тисяч людей‍

Катерина Тарабукіна: На демонстраціях українці збиралися не тільки заявити про себе, а й покричати, пообійматися, поплакати. Це був частково спосіб зцілення. Але потрібно було робити демонстрації не тільки для українців. Треба було залучати іноземців. Перед нами стояло питання, кого запрошувати на мітинги як спікерів. Як зробити так, щоб іноземцям теж було це цікаво? Ми стали використовувати свої знання в мистецтві. Адже ми в команді майже всі — з культурного менеджменту.

Нам, наприклад, цікаво робити резиденції-академії для молодих науковців, істориків. Організувати для них лекції та розповісти про пропаганду в історичному наративі Другої світової війни. Чи запросити митців і зробити перформанс на колишній фабриці, куди німці вивозили наших українських жінок з дітьми на насильницьку працю. 

‍Владислава Воробйова: З демонстрації нас забрала директорка Пілецького інституту зі словами: «А давайте ви не в «третій кімнаті» українського бару будете зустрічатися, а ми дамо вам простір у два поверхи». 

Так у нас з'явилося приміщення. У нас був, так би мовити, «пресвідділ», простір, де люди писали новини, пресрелізи, тексти, маніфести на демонстрації, реєстрували, знаходили, як евакуювати людей, як доставляти гуманітарку тощо. Були люди, які все це пакували й відправляли.

За майже 3 роки нашого існування ми крок за кроком вибудували систему. Тепер у нас не 250, а 50 волонтерів. 

Достукатися до держустанов

‍— Як ви впливали на німецькі державні установи? Чи вони одразу підключилися до допомоги?

‍Катерина Тарабукіна: Перші два тижні — чи навіть більше — Берлінський сенат взагалі нічого не робив для українських біженців. На всіх місцевих вокзалах працювала волонтерська організація «Berlin Arrivals». Місцева влада готувала аеропорт «Тегель» для прийому українців, які тікали від війни. Тільки за місяць після повномасштабного з'явився «намет від держави». 

Як можна було побудувати систему прийняття біженців, коли місто не займається їхнім прийомом, а правила в'їзду, оформлення та знаходження притулків змінюються щогодини?

Наша організація готувала та постійно друкувала інформаційні ліфлети, доки місто не почало працювати на повну. Багато часу я витратила на спілкування з німецькими організаціями. Ми відправляли свою представницю до Кризового штабу, щоб вона розповідала про потреби українських біженців. Бо вони нічого не робили. 

Нас не одразу стали сприймати як серйозну організацію. Здебільшого через стереотипи, нібито ми надто емоційні, надто молоді. А ще тому, що, за великим рахунком, ніхто тоді не знав, хто такі українці. Ставилися скептично. Російська пропаганда зробила багато, щоб образи «нацистів-бандерівців» чи «українок, чия мета вийти заміж за німецького чоловіка» потужно сиділи в голові багатьох.

Додайте до цього повне нерозуміння того, що відбувається в Україні на той час, а також ракурс, що один з найбільших економічних партнерів Німеччини «чомусь» напав жорстокою війною на сусіда. Шок, стрес, страх, недовіра. Насамперед до нас, бо складно ж відразу визнати, що помилився з партнером.

Зрештою їм довелося навчитися з нами рахуватися, тому що за кожну їхню недолугу заяву до них спочатку йшов офіційний лист-звернення, потім була демонстрація. І вони зрозуміли, що ми з їхньої голови не зліземо. 

‍Владислава Воробйова: У багатьох німців немає уявлення про суб'єктність України. І у них дуже погано з історією. Вони здебільшого думають, що після розпаду СРСР всі країни, які в нього входили, якимось дивним чином стали Росією. І тут з'являємось ми, приходимо на зустрічі, натякаємо, що вони недостатньо роблять. Ми — розумні, інтелектуальні, активні, ми вимагаємо права голосу. Бо українцям потрібна допомога. А ми знаємо, як саме треба допомагати. 

Зараз я як медіа адміністраторка бачу, скільки нам приходить мейлів із запитом на співпрацю від різних організацій, зокрема політичних. Це означає, що тепер ми можемо говорити про Україну на великих сценах саме українським голосом. І це дуже важливо. Щоб досягти цього, нам знадобилося півтора-два роки. Хотілося б, щоб це було не так довго. Але як є. 

Збір коштів тепер теж на іншому рівні. Ми займаємося фандрейзингом (залучення сторонніх ресурсів для реалізації значущих завдань — Ред.). Цікаво, що ми відкрили для німців, що таке банка для перерахування грошей. У нас в Україні кожен знає, що таке «відкрити банку», «розбити банку». А в Європі про це ніхто не знав. Ми пояснили, тепер користуються. 

Два з половиною роки ми робили демонстрації чи не кожного тижня. Загалом провели їх понад сто

Але згодом ми перестали робити це так часто. Зрозуміли, що демонстрації перестали бути настільки важливими, як на початку. І тому перемкнулися на масштабніші проєкти. Одним з таких проєктів стала конференція з протидії дезінформації Truth to justice, яку ми провели 7 грудня 2024 року. І в якій взяли участь близько 200 учасників і ще тисячі людей онлайн.

‍Катерина Тарабукіна: Завдання було не тільки показати, що російська пропаганда — глобальна катастрофа в Німеччині, а й те, як ця пропаганда працює в інших країнах. Ми демонстрували, яка вона в Україні, Молдові, Сирії, країнах Африки. 

Ми зробили це так, як робимо все — через мистецтво, з дослідженнями, глибоким зануренням. Не бачила ще Німеччина конференції з пропаганди, на яку були б запрошені журналісти з різних куточків світу. І тому це спрацювало.

Також мені здається дуже важливим проєктом організовані нами зустрічі B2B між головами німецьких інституцій і українськими митцями. Після низки таких зустрічей народилася велика кількість співпраць. Чого тільки варто те, що Берлінська філармонія допомогла вивезти музикантів Одеської філармонії. 

Пробитися крізь ворожі наративи

‍— Чому в Німеччині така ефективна російська пропаганда?

‍Катерина Тарабукіна: Причин багато. Зокрема, після Другої світової війни утворився цілий пласт пропаганди та викривлення подій. Ближче до 70-х Західною Німеччиною було придумано, що «у 1945 році німці були визволені від нацизму». Це давало зняття післявоєнної напруги, але головним визволителем призначили умовного «блакитноокого Ваньку — російського солдата». Так всі лаври боротьби з нацизмом віддали Москві, разом з міфічним гримучим когнітивним коктейлем вини та вдячності. Це частина складного процесу взаємовідносин Бонну й Москви, яку ми знаємо як Ostpolitik. 

Який не візьмеш період взаємозв'язків Росії з Німеччиною, завжди були пропаганда і вплив Росії. Я працюю з темою пам'яті вже 12 років. Останні 6-7 років — з німецькою культурою пам'яті. І от опитування — «Яке ім'я спадає вам на думку при слові «свобода»?». Більшість німців знаєте що відповідають? Горбачов! Уявіть собі. Хоча це не пропаганда, це історичне міфотворення та відсутність знань про СРСР. Цю різницю теж треба розуміти. 

‍— Коли Росія почала свої пропагандистські атаки проти українців у Німеччині?

‍— Ще під час пандемії, але активно — з 2014 року. Майдан, Крим, Донбас... І полилася пропаганда нескінченним потоком. Коли з'явилися телеграм-канали, полилося ще з більшою силою. Плюс інституційні зв'язки, «вєлікая русская культура», літературні фестивалі, опера і балет, Російський Дім на Фрідріхштрассе, бренд «русский авангард» (вкрадений по всій території колишнього Союзу). І, звичайно, «культура внє палітікі».

‍— Які зараз найпоширеніші наративи російської пропаганди в Німеччині? 

‍— Перший: «українці — найпривілейованіші біженці», «у них більше прав і привілеїв». До речі, на нашій конференції був артоб'єкт українського мистецького дуо Fantastic little splash, який при натисканні кнопки показував популярні наративи російської пропаганди. 

Серед поширених наративів також: «українці, які виїхали через війну, не хочуть працювати», «Україна — тоталітарна, корумпована держава» і, звичайно, «українки — проститутки». Цей останній пункт — частина німецької непропрацьованої теми про ставлення до українок, польок і білорусок. Ще під час Другої світової війни вкоренилася така думка, що жінки цих національностей — «м'ясо, яке повинно працювати, готувати, обслуговувати» домінуючу расу. Ну а Росія це підживлює, звісно. 

Ще один наратив — «в Україні немає війни». 

‍— Як Vitsche протидіє цій пропаганді?

‍— Найкраща боротьба з дезінформацією — інформація. Наше завдання — працювати з інтелектуалами й академіками, які впливають на процеси в Німеччині, вибудовувати українську суб'єктність. Над тим, щоб Україну бачили сучасною, європейською країною, розповідати світу, про що ця повномасштабна війна, яка триває вже 3 роки. Працювати з наративами, давати на кожну дезінформацію — правдиву інформацію у вигляді продукту (медіа компанія, виставка, конференція, резиденція тощо).

У німецькій системі, щоб сформувати якесь знання у суспільства чи донести інформацію, треба говорити про це мінімум 2 роки. Ми це на собі перевірили

Наша кураторка Серафима Бріг двічі на рік курує величезний фестиваль Ukrainian Sound Garden, який легко збирає влітку по кілька тисяч людей. І це розбиває міф, що України не існує, в неї немає своєї культури, що це країна дикого Сходу, де не розвинута ні класична, ні тим паче сучасна культура. 

Дуже важливо не просто робити шоу-кейси української культури, а співпрацювати з місцевою творчою спільнотою, щоб виробляти колаборативний продукт, який буде розбивати стереотипи, що єдине, в чому українці можуть бути цікаві — культурний продукт про війну. 

Проблема в тому, що лінивих людей, які тяжіють до російського імперського чи всякої конспірологічної муті, зараз набагато більше, ніж тих, хто хоче розібратися. Виховання критичного мислення є складним процесом, тому ми бачимо своєю ціллю приділяти більшу увагу проєктам на тих платформах, де знаходяться молоді жителі Німеччини. Виходити на ту надскладну аудиторію, яка не має нормального уявлення ні про історію своєї держави, ні тим паче про російську пропаганду і її кількість на цих платформах.

‍— Чи втомився Берлін від українців і їхньої активності?

‍— Німеччина в принципі втомлена від всього і завжди. Але скажу так — нас це мало цікавить. Німеччину чекають дуже складні часи — вибори 23 лютого. Може, їх це стряхне. А, може, й ні. У будь-якому разі так, як втомлені українці, не втомлений ніхто. 

Вибору немає: ні в них, ні в нас. Треба триматися, йти далі й багато працювати на подолання різного роду непорозумінь. Щоб німецька допомога й українська співпраця громадського та державного секторів сприймалася як належне. Щоб Україну сприймали серйозно, а не як те, через що німецькі компанії лишились дешевого російського газу. 

Фотографії з архіву Vitsche Berlin

Три роки війни — це, без перебільшення, справжнє випробування для всіх народів. Хтось готовий далі пліч-о-пліч йти поруч з Україною аж до перемоги, хтось почав на мить сумніватись, що ж робити далі, а хтось абсолютно зневірився. Та є ті, хто ні на мить не перестають творити добро на благо України та всього вільного світу. Тисячі українок та польок щоденно роблять неоціненний внесок у перемогу демократії. Попри втому за три роки війни, вони продовжують свою невпинну працю заради світлого майбутнього. І ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо історії цих неймовірних жінок, які щоденно змінюють світ на краще. 

У 2024 році редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто найбільше цього потребує. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cc6e8f39be6e9d65fcf154_Sestry.eu_Portretysiostrzenstwa250mini.avif">«Ми всі не конкуруємо, а співпрацюємо». Видання Sestry.eu оголосило переможниць премії «Портрети сестринства»</span>

Цьогоріч церемонія нагородження відбудеться 4 березня 2025 року у Варшаві. Поважна Капітула визначила 12 номінанток. Саме з них будуть обрані лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка та полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка
• Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Б’янка Залевська, польська журналістка
• Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
• Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців 
• Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu 
• Марія Гурська, головна редакторка Sława TV

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

Аґнєшка Зах, польська волонтерка

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. В одному зі своїх будинків прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити як волонтерка в Україну. Аґнєшка уже фактично три роки возить гуманітарну допомогу для військових на фронт. За будь-яких погодних умов ходить босоніж — за що отримала прізвиська «босонога» або «відьма». 

Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка

Анна Лазар — польська кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка літератури та громадська діячка, яка вже багато років будує культурні мости між Польщею та Україною. Членкиня Архіву Жінок Інституту Літературних Досліджень Польської Академії Наук та польської секції AICA. Закінчила українську і польську філологію, а також історію мистецтва у Варшавському університеті. Протягом семи років була заступницею директора Польського інституту в Києві. У своїх міждисциплінарних проєктах Лазар поєднує сучасне мистецтво з історичною та соціальною рефлексією. Її перекладацький доробок включає як класичні, так і сучасні твори української літератури.

Анна займається волонтерством. Її діяльність об'єднує мисткинь і митців, письменниць і письменників, мислительок і мислителів з обох країн та розширює контекст про українську культуру.

Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка

Польська воєнна кореспондентка та волонтерка Моніка Андрушевська в Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. У своїх матеріалах активно висвітлювала все, що відбувалося на фронті. Була свідком бойових дій в районі Донецького аеропорту. Коли почалась велика війна, Моніка Андрушевська, ризикуючи своїм життям, вивезла з-під обстрілів з Ірпеня під Києвом 30 українців.

Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із варшавським Центром Лемкіна (Варшава) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. За свої досягнення Моніку нагороджено Золотим Хрестом Заслуги Польщі, премією Stand With Ukraine Awards та нагородою Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. 

Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber, співголова Міграційного консорціуму. Працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»

Засновниця та президентка фонду «Kocham Dębniki» («Я люблю Дембнікі»). Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 українських родин. У лютому 2022 року призупинила своє життя і кар'єру, щоб бути з українськими жінками та сім'ями, які шукають притулку від війни в Польщі. 

Ольга намагається допомогти українкам і їхнім дітям відновити зруйновані життя. Вірить, що здатність перетворити кризу на силу й розвиток залежить від сприятливого середовища й підтримки: «Те, чого я активно прагну, — щоб цей досвід передавався далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого тут навчилися».

Анна Суська-Якубовська 

Анна Якубовська з 2013 року працює в Каміліанській місії соціальної допомоги, координує проєкт підготовки квартир для безхатьків. Після початку повномасштабного вторгнення відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар» та допомагала сім'ям біженців в орендованих для них квартирах. Активно підтримувала біженців у пошуку роботи, була їхнім першим контактом з роботодавцями, представляла їх у школах, офісах, банках та інших установах. Організовувала та брала участь у зустрічах з психологами, лікарями та спеціалістами, дбаючи про фізичне та психічне здоров'я тих, хто постраждав від війни.

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

Юлія «Тайра» Паєвська — військовослужбовиця, парамедик

Юлія Паєвська з позивним «Тайра» надавала медичну допомогу учасникам Революції гідності. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 роки. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. 

У 2023 році Юлія Паєвська стала лауреаткою міжнародної премії International Women of Courage. А Держдеп США вручив їй нагороду «Найхоробріша жінка світу». Крім того, Паєвська здобула нагороду на «Іграх нескорених» в Німеччині. Нагороджена відзнакою президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України». Зараз Тайра приєдналася до лав 13 бригади Нацгвардії України «Хартія».

Олена Апчел — режисерка, військовослужбовиця 

Олена Апчел — кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, активістка, науковиця, перформерка, режисерка, волонтерка, кураторка культури та амбасадорка України, військовослужбовиця Національної Гвардії України, доброволиця. Брала активну участь у Революції гідності — Київському і Харківському Майданах. 

У 2020 році стала співавторкою концепції основної експозиції Першого Бараку Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору». У 2021 році керувала відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr». У цей період вона стала однією з активних учасниць волонтерської спільноти українців у Польщі. Восени 2022 переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. 

Після майже чотирьох років життя за кордоном, маючи види на проживання у двох країнах і десятки пропозицій роботи у дипломатії та мистецтві, Олена Апчел повернулася додому, щоб приєднатися до Сил Оборони України.

Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду 

Мар'яна Мамонова пішла на військову службу у 2018 році. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року військова медикиня потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Обміняти її вдалося лише за три дні до пологів. 

Після звільнення Мамонова заснувала благодійний фонд для допомоги жінкам, які пережили російський полон. Допомога жінкам стала не лише її справою, але й місією: «Мета нашого фонду — допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно». Також фонд надає допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. 

‍Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center

Ольга Руднєва є CEO та співзасновницею Superhumans Сenter, клініки психологічної допомоги, протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації для людей, постраждалих під час війни. З перших днів війни очолювала найбільший логістичний хаб в Європі — HelpUkraine Center, створений в партнерстві з Новою Поштою, Rozetka, TIS terminal.

З 2004 по серпень 2022 року — директорка фонду Олени Пінчук, координаторка простору з сексуальної освіти Dialog Hub. Співзасновниця Veteran Hub, простору з надання комплексних послуг ветеранам. 

Під керівництвом Ольги були реалізовані наймасштабніші кампанії в медіа, благодійні концерти Елтона Джона, групи Queen та Пола Маккартні. Впродовж останніх 7 років входить в списки найбільш успішних жінок України за версією NV та Української правди. У 2024 році Ольга увійшла в топ 100 жінок року за версією ВВС. 

Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»

Олександра Мезінова керує притулком «Сіріус» у Федорівці під Києвом. Перед початком війни він став домівкою для 3500 тварин. Зараз в притулку їх трохи більше 3200 — попри те, що військові та волонтери постійно привозять нових врятованих котів, собак та інших тварин. Щомісяця притулок приймає близько 50-60 тварин. Багато — з прифронтових територій та із зон бойових дій. Притулок займається порятунком, лікуванням, стерилізацією, прилаштуванням тварин, також веде освітньо-просвітницьку роботу. Крім того, «Сіріус» допомагає малозабезпеченим власникам тварин, міні-притулкам та їхнім господарям, які часто є літніми людьми.

Цьогоріч притулку виповнюється 25 років. За цей час було врятовано більше 13 тисяч тварин, з них більше 10 тисяч  були прилаштовані в гарні родини. Притулок «Сіріус» в 2023 році отримав почесну нагороду «Вибір країни». А його засновниця — Олександра Мезінова — в 2022 році нагороджена орденом княгині Ольги.

Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»

З початку окупації, з 2014 року,  до арешту в 2019 році опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату на окупованій території Новоазовського району. Окрім одягу, привозила з вільної території України українські книжки та листівки. Також допомагала українським військовим, що боронили в ті роки Маріуполь. Отримала від них підписаний український прапор, котрий провезла на окуповану територію і сховала. Його не знайшли під час обшуку, він досі перебуває в схованці.

Після арешту в 2019 році жінку відвезли в «Ізоляцію», пізніше перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у межах «жіночого обміну». Зараз опікується захистом прав постраждалих від СНПК, колишніх цивільних полонених а також знаходить можливість підтримувати тих жінок, котрі досі в полоні або в окупації. 6 грудня створила і очолила ГО «Нумо,сестри!», котра об'єднує жінок, які пережили полон, СНПК, тортури та інші наслідки війни РФ проти України.

Партнери премії «Портрети сестринства»:

• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublin
• Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Sopot
• Kulczyk Foundation
• Przemysław Krych
• Ulatowski Family Foundation
• Federacja Przedsiębiorców Polskich
• Fundacja PKO BP
• Foundation Kredo
• Fundacja Edukacja dla Demokracji
• Polsko-Amerykańska Fundacja Wolności
• Wspieramy Ukrainę
• Żabka
• YES
• Nova Post
• TVP Info
• Biełsat TV
• PAP
• Onet
• Espreso TV
• NV.ua
• New Eastern Europe
• СУП

Також ми закликаємо наших читачок та читачів взяти участь у голосуванні й обрати ту лідерку, яка заслуговує на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.

Масові протести в Словаччині, на які виходять тисячі людей, не згодних з проросійським курсом уряду Роберта Фіцо, не сходять з перших шпальт європейських газет. Протестні акції розпочалися у грудні 2024 року після візиту Фіцо до Москви, де він зустрівся з Володимиром Путіним. Ситуація ще більше загострилася після того, як Київ перекрив трубопровід для постачання російського газу до Центральної Європи. Фіцо у відповідь вибухнув критикою в бік української влади та пригрозив припинити фінансову допомогу українським біженцям.

Яких у Словаччині, за даними Eurostat, налічується понад 127 тисяч. Як і в більшості інших країн Євросоюзу, українці тут мають статус тимчасового захисту, що дає доступ до легального проживання, медицини й ринку праці. Sestry дізнавалися, як на тлі бурхливих політичних подій та погроз з боку прем'єр-міністра живуть наші біженці у Словаччині.

Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги

Киянка Ксенія Соколова приїхала з двома дітьми до Словаччини у перші дні повномасштабної війни. Відтоді живе і працює у Братиславі. Каже, що в її оточенні немає людей, які підтримують проросійський курс уряду.

— Словаки, яких знаю я, підтримують Україну й українців, — запевняє Ксенія. — Це розумні прогресивні люди, які хочуть, щоб країна йшла європейським шляхом. Для них те, що відбувається зараз — катастрофа. Щодо погроз влади урізати допомогу біженцям, то більшість українців її вже й без того не отримує. Словаччина — не та країна, куди приїжджають заради соцдопомоги. Тут, якщо хочеш вижити, потрібно працювати.

Попри те, що Ксенія приїхала без знань словацької мови, вона змогла знайти роботу: 

— Єдиною перешкодою було те, що два місяці я не могла влаштувати доньку у дитячий садок, з якими у Словаччині проблема — їх мало і вони переповнені. Питання вирішилося завдяки волонтерам, які організували садки спеціально для українських дітей. І це далеко не єдина проблема, вирішити яку українцям допомогли волонтери — підтримка з боку словаків була безпрецедентною. Коли я з восьмирічним сином та дворічною донькою пішки перейшла кордон, незнайомі люди відразу запропонували мені квартиру в Тарнаві, оренду якої сплатили на рік уперед. Інші люди вже чекали на мене в місті Зволен. А за кілька тижнів я знайшла квартиру в Братиславі. 

У Словаччині протягом двох років діяла програма компенсації житла — українці могли жити безкоштовно, тоді як вартість оренди власникам компенсувала держава. Пільга поширювалася абсолютно на всіх українських біженців — незалежно від того, працювала людина чи ні. Минулоріч програму урізали, тепер вона доступна лише певним категоріям біженців (наприклад людям з інвалідністю і вразливим групам). Знижки на оренду доступні також українцям, які приїжджають до Словаччини вперше — для них програма діє перші 120 днів (але компенсують вже не всю вартість оренди, а частину). 

Більшість українців уже орендує житло самостійно. Знайти його непросто — у Словаччині не ви обираєте квартиру, а її власники обирають вас. Попит на житло великий, власникам потрібні підтвердження вашої платоспроможності: робітничий контракт, легальний дохід. Із потенційними орендарями проводять детальне інтерв'ю. Особливо якщо це сім'я з маленькими дітьми, бо, за законом, дітей складно виселити.

У Словаччині можна шукати квартиру без брокера — чимало місцевих не люблять користуватися їхніми послугами. Але якщо ти іноземець, заставу можуть попросити не за місяць, а за два. Якщо з немовлям, то й взагалі за пів року. Середня вартість місяця оренди однокімнатної квартири в Братиславі — 550-650 євро. Дво- і трикімнатної — 750-800 і 1000 євро на місяць відповідно. Знаю українців, які мешкають у гуртожитку. Поки діяла програма компенсації, місце у кімнаті коштувало 200 євро. Зараз — вдвічі більше.

Спеціальної фінансової допомоги для біженців у Словаччині немає.

— Є виплати з безробіття — їх дають людям, які не мають жодного доходу, — продовжує Ксенія. — Але це не ті суми, на які можна жити. Наприклад, непрацююча мати з двома дітьми може отримувати близько 130 євро на місяць. Разом з тим чимало продуктів тут коштують дорожче, ніж у сусідніх Чехії чи Австрії. Якщо дитині немає трьох років, виплати будуть до 300 євро. Коли виповнюється три, вона має йти в садок, а мама на роботу. Але, як я вже казала, садки переповнені — і багатьом вдається прилаштувати дитину лише ближче до п'яти років. А як же жити ці два роки? 

Я подавала заявки у сорок дитсадків — і скрізь отримала відмову

Питання вирішилося, коли волонтери відкрили садочок для українських дітей, за який я платила 70 євро на місяць. Донька ходила туди два роки — і це дозволило мені працювати.

«Я навіть не відчуваю, що за кордоном» 

Першим місцем роботи у Словаччині для Ксенії стала французька консалтингова компанія:

— Я займалася рекрутингом — підбором провідних консультантів для автозаводів у Словаччині, Польщі й Чехії. У Словаччині розвинена галузь автовиробництва, майже в кожній родині бодай одна людина зайнята у цій сфері. Оскільки компанія іноземна, знань словацької ніхто не вимагав — підійшла моя вільна англійська. У Братиславі немало міжнародних компаній, яким достатньо вашої англійської. 

Також є варіанти для тих, хто не знає англійської. 

На фабриках і заводах вже є координатори, які знають українську — і перекладають співробітникам інструкції. Те саме в готелях, де чимало наших працюють у клінінгу. Українки роботящі, їх наймають охоче

Разом з тим багато хто вже добре вивчив словацьку (тут немає інтеграційних програм, але доступні мовні курси). Відкрилася низка українських бізнесів: ресторанів, магазинів, салонів краси. Українці є у всіх сферах, тому я навіть не відчуваю, що за кордоном. 

Ще один важливий проєкт, де я працювала — Українська школа в евакуації. Місце, де українські підлітки змогли продовжити навчання з нашими вчителями українською мовою, паралельно вивчаючи словацьку — поступово, без зайвого стресу. Зараз багато хто з цих дітей вже вступив до європейських вишів. 

Вища освіта у Словаччині, до речі, безкоштовна

Ще у мій перший рік у Словаччині до мене почали звертатися українки з проханням допомогти з пошуком роботи. Я стала допомагати, а через деякий час ми разом з однодумцями-волонтерами розробили цілу серію проєктів підтримки українок і розіслали пропозиції до різних організацій. Зрештою ГО Sme Spolu запросила мене стати головним координатором одного з найбільших проєктів для підлітків — «Українська школа в евакуації». А через рік ми отримали ствердну відповідь від UN Women, і протягом п’яти місяців я навчала 24 українок самореалізовуватися. Зараз працюю як консультант з пошуку роботи за спеціальністю — теж для українських жінок. Вже вдалося допомогти багатьом з них. 

Загалом нам з дітьми комфортно у Словаччині — насамперед тому, що місцеві добре ставляться до іноземців. Тут доросле і дійсно толерантне суспільство.

«Виборці Фіцо — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали»

Те, що у Словаччині не почуваєшся чужою, підтверджує і харків'янка Юлія Голозубова, яка приїхала сюди навесні 2022 року:

— У менталітеті словаків (принаймні тих, які зустрічаються нам) немає «совка», люди поважають одне одного, чужий простір, власність. Більшість словаків просто не розуміє, як це — взяти щось чуже. Усі спокійно залишають свої речі без нагляду — рюкзаки, велосипеди, самокати. Усі знайомі, які забували чи губили телефони, потім їх знаходили. 

У місцевих групах можна зустріти повідомлення на кшталт «Хтось залишив гроші біля банкомату. Я відніс до банку — можете там забрати»

Люди знаходять гроші, телефони, ключі — і їм і на думку не спадає забрати це. 

Попри те, що моя словацька досі далека від ідеальної, я жодного разу не відчувала до себе упередженого ставлення — хтось розуміє англійську, хтось — українську чи російську. Словаки не роблять із цього проблеми. Ще приємно дивує те, як люди вміють об'єднуватись — особливо заради мети. Ми з дітьми (у Юлії троє дітей — Авт.) це відчули, коли жили в селі, а потім у невеликому містечку Модра. Місцеві самі організовували цілі автобуси з допомогою для українських родин, займалися цим усім селом. 

Підтримка й співчуття є досі. Всі, кого я знаю, проти Фіцо, проти Росії. Цих людей шокували результати виборів. Вони виходять на протести, кажуть, що не хочуть жити у СРСР. У Братиславі майже ніхто не голосував за Фіцо. Його виборці — це переважно люди старшого покоління з провінцій, які дивляться російські канали і ностальгують за радянським минулим. У моєму оточенні таких, на щастя, немає.

Сина в школі здивували словацькі діти. Він спочатку думав, що вони прикидаються — настільки всі дружелюбні та уважні, з першого дня хотіли все йому показати, звали гуляти. Пізніше він зрозумів, що це щиро.

Словацькі діти справді добрі, зовсім не підлі. Немає булінгу — і тому мої тепер щодня радісно біжать до школи

А ще словаки дуже спокійні, не люблять метушню. Братислава хоч і столиця, але тут ніхто не жене — люди ходять повільно, розглядають усе довкола. Після Харкова, де всі завжди кудись біжать, мені це довго здавалося дивним. Зараз звикла — і вже сама нікуди не поспішаю.

Юлія працює на складі, де сортує жіночий одяг. Умовами робочого контракту задоволена:

— У мене офіційне працевлаштування, страховка, вихідні, повний соцпакет з лікарняними й відпускними. У супермаркетах часто пропонують плаваючий графік, а в мене субота й неділя вихідні (цей момент був особливо важливим через дітей). Спершу було складно фізично, бо весь день на ногах. Але звикла. Коли стала працювати швидше й виконувати норму, отримала прибавку до зарплати. Мій власний досвід і досвід усіх українців, яких я знаю, показує, що в Словаччині можна непогано почуватися, якщо працюєш. Роботи вистачає. Але їхати до Словаччини краще або із запасом грошей (щоб не думати, де їх брати), або з бодай приблизним планом дій — розумінням того, що робитимеш. Тому що часу на «пошук себе» не буде.

Кухня у Словаччині, за словами Юлії, схожа на українську:

— Ми купуємо ті самі продукти, що й в Україні. Національна страва тут — капусниця. Трохи нагадує наш борщ, лише без томатів і буряку. Багато капусти та багато м'яса. Ще словаки люблять вареники — пироги. Найпоширеніші — із солоним сиром, з бринзою. 

Влітку 2024 року Центральне управління праці, соціальних справ та сім'ї Словаччини опублікувало дані про те, що в країні швидко зростає кількість працевлаштованих іноземців, і лідирують серед них українці (їх аж 40 відсотків). Місцеве видання Trend зазначає, що за умов нестачі робочої сили збільшення у країні кількості працевлаштованих на 12,5 відсотків є суттєвим показником.