Як організація українців Vitsche Berlin бореться з російською пропагандою в Німеччині

Влада Німеччини прогнозує нову хвилю українських біженців. Таке повідомлення з'явилось у німецькому виданні Welt. Невтішний прогноз директора Асоціації північнонімецьких житлових компаній (VNW) Андреаса Брайтнера пов'язаний з рішенням Дональда Трампа призупинити військову допомогу Україні, що вже в найближчому майбутньому спричинило б брак ракет для систем ППО й наразило б цивільне населення України на ще більшу небезпеку. І хоча військову допомогу Україні Трамп відновив, ризик, що Німеччині (як і іншим країнам Європи) ще доведеться приймати нових українських біженців, залишається — ніхто не може бути впевнений, до яких саме наслідків може призвести непередбачувана політика нового президента США.

За словами Брайтнера, влада німецьких земель Мекленбург-Передня Померанія і Гамбург вирішила про всяк випадок підготувати місця для розміщення українців. 

Це в інтерв'ю Sestry підтверджує Оксана Шоорлеммер, засновниця організації Nord Haus UA, яка допомагає Україні й українським біженцям. Оксана — українка, яка багато років живе у німецькому місті Шверін. З початком повномасштабного російського вторгнення вона запустила декілька проєктів допомоги українцям, які прибувають до Німеччини. Також Оксана є директоркою журналу Business Woman — видання для успішних українок у Німеччині.

Sestry Оксана Шоорлеммер розповіла, які проблеми, перспективи й можливості зараз є в Німеччині для українських біженців і як вони цими можливостями користуються. 

«Німеччина велика, місце завжди знайдеться»

— Питання про нову хвилю біженців з України справді обговорюється владою, — розповідає Оксана Шоорлеммер. — Ніхто не знає, чого чекати — і Міністерство внутрішніх справ розглядає різні сценарії. ‍

На нашій землі Мекленбург-Передня Померанія є порожні приміщення, які зарезервовані владою на випадок нової хвилі людей з України

Так було і після першої хвилі у 2022 році: влада готувалася, що у разі загострення ситуації сюди знов почнуть масово прибувати біженці. На жаль, так і сталося. 

Це завжди залежить від подій в Україні. Наприклад, коли восени 2024 року Росія посилила бомбардування Харкова, до нашої організації почали звертатися саме з цього регіону. Багато дзвінків було і після скандалу в Овальному кабінеті. Люди злякалися, що стане ще гірше.

— Українців приймають на тих самих умовах, що й у 2022 році?

— Так, але у багатьох землях вже може не бути місць. Це не розповсюджується на людей, які їдуть до близьких родичів. Наприклад, якщо після початку війни сюди приїхала жінка, а зараз вона хоче забрати з України своїх батьків чи дітей, вона може це зробити навіть якщо на землі, де вона знаходиться, не залишилося місць. З тими, у кого близьких родичів тут немає, ситуація інша. Якщо людина приїхала до певного міста, але з'ясувалося, що ця федеративна земля вже не приймає, її відправлять на іншу землю. Ситуація із місцями швидко змінюється.

— А якщо місць не буде на жодній землі?

— Поки що такого не було: Німеччина велика, десь місце завжди знаходиться. Але вибору у людини в такому разі немає: якщо кажуть їхати, наприклад, до Берліна, ти не можеш сказати, що хотів би до Мюнхена.

— Знаю, що більшість українців у Німеччині самі шукають квартири під оренду. Чи є шанс, що з цим допоможе влада?

— Так, але пошук може зайняти багато часу, бо вільного житла майже немає. 2022 року все було інакше: у перші тижні повномасштабної війни мені дзвонили сотні німців (зокрема й дуже забезпечені люди) і пропонували свої квартири та будинки для українців — безоплатно. Моя подруга віддала свій п'ятизірковий готель… 

Пізніше з'явилася програма: тим, хто розміщував українців, держава компенсувала орендну плату. Програма діє і зараз, але ті, хто хотів здати квартири за такою схемою, вже це зробили. До того ж у Німеччині є певні норми: мінімум 12 квадратних метрів житлової площі на людину. Відповідно, у сім'ї з двома-трьома дітьми має бути велика квартира, знайти яку складно.

— А де мешкають люди, які не знайшли постійне житло?

— У нас їх спершу приймає готель «Європа». Після першого дня в готелі українець подає запит до мерії — і якщо підтверджується, що земля, на яку він приїхав, приймає біженців, починається оформлення документів. Поки і сама людина, і координатори (це може бути Червоний Хрест чи, наприклад, наша організація) шукають житло, її можуть розмістити у гуртожитку чи іншому спеціально обладнаному для українців приміщенні. 2022 року це були і школи, і актові зали з наметами…

Правила для українських біженців стали жорсткішими

— Поширена думка, що в Німеччині українці можуть «вічно ходити до школи й отримувати соціальну допомогу». Під школою маються на увазі інтеграційні мовні курси. Статистика працевлаштування українців у Німеччині поки що не дуже вражаюча. Чи є у цьому частка правди?

— На жаль, є — деякі люди справді не хочуть працювати. ‍

Німеччина — єдина країна в ЄС, де українцям досі у повному обсязі виплачують бенефіти: це і виплати на життя (450 євро на місяць на дорослу, 250 на дитину), і житло, оренду якого повністю покриває держава

Частина біженців вважає, що їхня зарплата (а якщо не знаєш німецької, то, швидше за все, це буде саме мінімальна зарплата) практично дорівнює виплатам, і тому не поспішає шукати роботу. Але здебільшого так поводяться ті, хто і в Україні шукав можливості нічого не робити. А ті, хто працював, розвивався, і в Німеччині роблять те саме. Тому хтось за рік з нуля вивчив німецьку до рівня В2, а хтось ось уже три роки не може скласти іспит на А2 чи В1.

Нині правила для українських біженців стали жорсткішими — «ходити до школи» вічно тепер не вийде. Раніше, склавши німецьку на В1, людина могла бути впевненою, що зможе вчитися далі на В2. Зараз держава оплачує курс В2, тільки якщо переконаєш джоб центр, що тобі це дійсно необхідно. Наприклад, доведеш, що твоя спеціальність дуже потрібна, а ще краще — покажеш запрошення на роботу чи практику. У такому разі, найімовірніше, дадуть довчитися. Якщо ж довести потребу не вдалося, — відправлятимуть на роботу.

Тому для активних людей, які виконують усі вимоги інтеграційної програми, джоб центр — це допомога, а для тих, хто шукає можливість нічого не робити — стрес, адже постійно потрібно приходити та звітувати, як відбуваються пошуки роботи

— У якій сфері українець з рівнем німецької В1 може знайти роботу у Німеччині?

— Це може бути ресторан, кафе, готель. У місті Шверін є два Макдональдси, і практично весь персонал там — українці. Наших хочуть брати, бо працюють швидко, ефективно і не виставляють додаткових умов (біженці із Сирії, наприклад, не можуть торкатися свинини). З В1 це може бути й робота в офісі або волонтерській організації. Якщо рівень мови нижче, це — клінінг, склади, кухні в готелях.

Але якщо людина вчить мову, вона має всі шанси знайти хорошу роботу. Можливості в Німеччині є. Наприклад, вища школа, в яку можна піти, маючи В2. Це безкоштовно. Там є багато різних спеціальностей (зокрема, бізнес, економіка). Вступивши до вищої школи, людина один тиждень навчається, а другий — працює, отримуючи практичні навички. Якщо працює добре, є шанс на цій роботі залишитися, отримавши паралельно диплом європейського зразка. У такій школі зазвичай навчаються чотири роки (якщо успішність дуже хороша, можливо і менше). Це можливість, наприклад, для тих, хто в Україні був юристом чи економістом, — і тут за допомогою вищої школи може стати фінансовим радником. У Німеччині це зараз дуже популярна професія. Можна вивчитися і на медсестру — на це також завжди є попит.

— Як німецькі роботодавці ставляться до українських дипломів?

— Добре, якщо диплом підтверджено у Німеччині. Зробити це можна. Потрібно скласти іспит з німецької на В2 та подати заяву на визнання свого диплома до Центрального регістру Європейського Союзу. Допомагаючи з цим українцям як держрадник із визнання іноземних дипломів, я запустила проєкт, який ми назвали «Шанс для землі Мекленбург-Передня Померанія». Суть проєкту в тому, що ми не лише допомагаємо людині підтвердити диплом, а й одразу шукаємо для неї роботу. Ми створили цілі каталоги українців різних спеціальностей та підшукували для них вакансії. Допомагали їм писати резюме, супроводжували на співбесіді. Німців, до речі, шокує, що в деяких українців є по три-чотири дипломи. Особливо після біженців із Сирії, багато з яких навіть не закінчили школу.

Проєкт допоміг знайти роботу сотням українців — серед них багато лікарів та вчителів. Оскільки до Німеччини приїхала величезна кількість дітей, вчителі зі знанням української мови були затребувані. Щоправда, згодом стало зрозуміло, що українські інтеграційні класи були помилкою, бо інтеграції саме і не відбувалося. Навчання проходило українською, і діти між собою спілкувалися лише українською — відповідно, у німецькій не було жодного прогресу. Коли батьки почали це розуміти, вони стали самі просити перевести їхніх дітей до звичайних німецьких класів, адже іспити вони потім складатимуть нарівні з німецькими дітьми.

Багатьом українцям необхідна психологічна допомога

— Повертаючись до спеціальностей, можу сказати, що ще потрібні україномовні психологи, які можуть працювати як з дорослими, так і з підлітками. Багатьом українцям потрібна психологічна допомога. На початку повномасштабного вторгнення у нас на всю землю, де проживає понад мільйон людей, знайшлося лише шість україно- чи російськомовних психологів. Це була величезна проблема, адже були випадки, коли діти кидалися з ножем на батьків, одна українка взагалі повісилася… 

Стрес стає причиною тяжких хвороб і несвоєчасного лікування. За час війни ми вже поховали шість українок, які померли від раку. Жінки не звертали уваги на тривожні симптоми, не обстежувались, а потім вже було надто пізно. Страшно згадати, як ми потім відправляли їхніх дітей назад до України, бо родичі залишилися тільки там…

Зараз завдяки програмі Міністерства соцполітики чимало українок, які приїхали сюди з дипломами педагогів, закінчили спеціальний курс і стали коучами. Ще один приклад того, як люди змогли влаштуватися за фахом і зараз допомагають іншим.

— Яким категоріям українців, за вашими спостереженнями, швидше вдається знайти роботу й влаштувати своє життя?

— Тим, хто в Україні втратив все. Вони розуміють: назад шляху немає і роблять усе, щоб побудувати життя заново. Є неймовірні історії. Наприклад, Наталя, яка приїхала сюди з двома дітьми. Її чоловік загинув на війні, у неї невдовзі після цього виявили рак. Вона не здалася, і, проходячи хіміотерапію, паралельно активно вивчала німецьку. Склала іспит на В2 і після того, як лікування було завершено, знайшла роботу в компанії з догляду за людьми похилого віку. Зараз Наталя вже стала завідувачкою відділення. Такі приклади вражають і нас, і німців. Останні знову ж таки порівнюють українців із сирійцями:

Якщо із Сирії приїжджають здебільшого молоді чоловіки із сім'ями (там у небезпеці, скоріше, залишаться літні, тоді як молодих чоловіків вивезуть, щоб вони продовжували рід), то з України приїжджають переважно жінки з дітьми — і багато хто з них за три роки встиг більше, ніж чоловіки з інших країн за десять.

Ще я щиро захоплююсь нашими підприємицями. Наприклад, жінки, які працювали в Україні в сфері краси, тут ані дня не сидять на виплатах — відразу знаходять клієнтів, багато хто відкриває свої салони.

Німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині

— Напевно, місцевим подобається український сервіс…

— Подобається. Але й конкуренція серед наших вже велика. Тут є один не дуже приємний момент. Ті ж сирійці теж відкривають салони й нормально співіснують одне з одним — вони вважають, що заробітку всім вистачить. А от українці (особливо ті, хто приїхав до Німеччини до війни), не завжди раді появі своїх земляків на ринку. Доходить навіть до того, що пишуть на своїх же скарги. ‍

Я завжди в таких випадках кажу, що ми не можемо просити країну бути до нас толерантною доти, доки наші співвітчизники їдять одне одного

Загалом українцям на німецькому ринку праці раді. Усі ці інтеграційні програми існують не просто так — населення Німеччини старіє. Розрахунки показують, що вже у 2036 році понад вісімдесят відсотків населення буде у віці 60+. Німеччині дуже потрібні люди працездатного віку.

— Разом з тим наразі українці перебувають у Німеччині в статусі тимчасового захисту, який не є одним з іміграційних маршрутів. Чи мають ті, хто хоче залишитися в Німеччині, шанс це зробити?

— Варіанти є. Наприклад, поки що діє закон, за яким німецький паспорт можна отримати вже після трьох років безперервної роботи в Німеччині. Якщо всі три роки ти справно сплачував податки й разом з цим знаєш німецьку на В2, плюс складеш іспит з політології, можна стати громадянином цієї країни. Що буде з тими, хто не працює, поки не відомо. Я говорю «поки», бо з приходом нової влади міграційне законодавство може змінитися. ‍

На жаль, зараз у країні дуже сильні праві настрої, а це впливає і на ставлення до мігрантів загалом, і на їхні подальші перспективи

— Як німці реагують на останні події у світі? У країнах Балтії серйозно обговорюють підготовку до можливої війни.

— Нещодавно мій 14-річний син прийшов зі школи і сказав: «Мамо, ми маємо готуватися до війни»

Їм оголосили, що у школах з 14 років розпочнеться військова підготовка. Уряд збільшує витрати на обороноздатність, про це зараз справді багато говорять. При цьому відсотків 60 німців і чути не хочуть про війну. Вони «втомилися» від війни в Україні і поготів не готові думати про те, що війна може прийти до їхнього дому. На жаль, багато людей не вчили історію і не хочуть думати. Тому ультраправа проросійська AfD (партія «Альтернатива для Німеччини») і набирає популярності. Якщо подивитися, як на останніх виборах голосували люди, можна побачити, що поділ проходить за колишнім кордоном між НДР та ФРН — східна Німеччина підтримала AfD. Ось така сумна, навіть страшна тенденція.

ШІ-чатботи, котрі стали звичним робочим інструментом для мільйонів людей, насправді можуть бути уражені російською пропагандою і видавати її за правдиву інформацію. У дослідженні NewsGuard йдеться, що Кремль створив цілу мережу генерування шкідливого контенту Pravda, котра налаштована виключно на чатботи і отруює згенеровані відповіді дезінформацією, просуваючи власні наративи. Мережа Pravda була запущена у квітні 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і відтоді успішно поширилася на 49 країн десятками мов.

«Було неминуче, що чатботи поширюватимуть дезінформацію. І «штучний інтелект» тут не винен — винні люди», — каже експерт із протидії російській пропаганді Домінік Гоншьоровскі.

Як аргумент наводить доказ: чатбот Grog зі «штучним інтелектом», розроблений компанією xAI Ілона Маска на противагу ChatGPT, на запитання, хто поширює найбільше дезінформації, щиро відповідає — Ілон Маск

Не все так однозначно

Якщо ж запитати у ChatGPT «чий Крим?», то, залежно від обраної мови, відповіді різнитимуться. Приміром, на питання українською «штучний інтелект» видає очікуване: «Згідно з міжнародним правом, Крим є територією України». Якщо ж вписати питання російською, то отримаємо відповідь: «Статус Крыма является предметом международного спора».

На запитання — «Хто обстрілює Донбас?» — прочитаємо, що «відповідальність за обстріли на Донбасі після початку повномасштабного вторгнення несе Російська Федерація та підтримувані нею збройні формування». Для тих, хто послуговується російською, є інша відповідь: «Ответ на этот вопрос зависит от источников информации. Обе стороны обвиняют друг друга в обстрелах, и установить однозначную ответственность за конкретные случаи обстрелов часто бывает сложно».

То чи винна Росія? Програма ChatGPT не сумнівається: «Згідно з міжнародним правом, Росія несе відповідальність за агресію проти України». І тут же російською піддає своє твердження сумніву: «Ответ на этот вопрос зависит от точки зрения и правового подхода»

Як це працює?

Поки ви читаєте це речення, мережа Pravda систематично публікує у мережі тексти різними мовами й у різних джерелах, просуваючи дезінформаційну маячню. За словами експерта із «штучного інтелекту» і автора курсів Python Software Engineering Нікіти Гладкіх, який працював у відомих компаніях — Primer AI, Revolut і Anaconda — для тренування моделей, що лежать в основі чатботів, необхідно дуже багато текстової інформації. 

Станом на зараз найбільші й найкращі моделі натреновані на всіх доступних даних, зібраних в інтернеті. Тож компанії, що розробляють LLM (велику мовну модель), невпинно нишпорять буквально усюди, скачуючи всі доступні текстові дані.

Найзручнішим джерелом є новинні сайти, які постійно наповнюються новими матеріалами. Стандарти журналістики вимагають проводити фактчекінг, тож, за умовчанням, ці професійні оригінальні тексти мали б містити менше фейків

Створюючи величезний об’єм контенту на начебто незалежних веб-сайтах, Pravda значно посилює ймовірність того, що моделі ШІ знайдуть цю інформацію й «заберуть» для веб-даних, що їх використають чатботи. Дослідження стверджує, що замалим 3,6 млн текстів мережі Pravda торік було включено у вихідні дані західних систем ШІ, отруюючи відповіді хибними заявами та російською пропагандою.

— На етапі тренування ШІ схожий на малу дитину, сприймає будь-які вхідні дані як правду, — пояснює Нікіта Гладкіх. — Механізми фільтрації цих даних зараз цілком залежать від людей. Це ручна праця — обирати, на чому тренувати модель. Але коли корпус даних для тренування сягає сотень тисяч і мільйонів документів, було б дуже наївно сподіватись на добросовісну перевірку. А це означає, що в корпус документів, на яких тренують ШІ, потрапляють пропагандистські ідеї.

Чіткі цілі

Важливо, що Pravda не створює власного контенту й не направлена на користувачів, вона агрегує матеріали з російських ЗМІ та прокремлівських блогерів, посилюючи їхній вплив. 150 веб-сайтів у мережі уже ідентифіковані як її частини, 40 з них мають доменні імена, пов’язані з регіонами України. 70 — націлені на Європу, бо розміщують тексти англійською, французькою, чеською та іншими європейськими мовами.

Міхал Марек із Центру досліджень сучасного безпекового середовища в інтерв'ю PAP теж відзначає, що контент польськомовної версії Pravda найчастіше є перекладом раніше опублікованих матеріалів на російських сайтах:

— Існують також матеріали, створені поляками, які займаються дезінформаційною діяльністю на користь російської сторони, які публікуються, зокрема, в соціальних мережах.

30 сайтів мережі націлені на країни Африки, Тихоокеанського регіону, Близького Сходу, Північної Америки, Кавказу та Азії, включаючи Канаду, Японію, Тайвань та інші країни. Ще якісь — персоналізовані й вузькоспеціалізовані, бо мають у назві згадку про Трампа, Макрона, НАТО тощо.

— Цілком природно, що коли якась думка або набір пов’язаних ідей часто трапляється у вихідних даних, то це стає ідеєю, якою ШІ користується, генеруючи відповіді користувачам, — каже Нікіта Гладкіх.

Дослідники стверджують, що дезінформацію виявляти складно – мережа активно додає нові домени. А блокування численних сайтів Pravda аніяк не перешкоджає миттєвій появі нових

ШІ віддзеркалює нас

Що якісніше чатботи генеруватимуть контент, то складніше буде зловити їх на маніпуляції. Утім, рішення є.

За словами Нікіти Гладкіх, усі сучасні моделі проходять етап додаткового тренування Reinforcement learning from human feedback (RLHF). Простими словами — велика кількість людей спілкується з ШІ і оцінює якість відповідей. На основі цих даних інструменти «штучного інтелекту» покращують.

— Саме на цьому етапі ШІ «навчають», що не можна розкривати рецепти вибухівки, що потрібно рекомендувати звернутись до лікаря при скаргах на здоров'я, що варто бути чемним і ввічливим, — пояснює Нікіта Гладкіх. — Саме винайдення RLHF дозволило «вийти» сучасним інструментам ШІ з лабораторій у світ. Усі попередні експерименти дуже швидко закінчувалися, коли користувачі провокували ШІ на расистські чи сексистські висловлювання, лайку тощо. Річ у тім, що «штучний інтелект» віддзеркалює нас і веде себе так само, як пересічний користувач інтернету.

Що саме запитувати у «штучного інтелекту» і які відповіді вважати кращими за інші, прописано в інструкціях тестувальників на RLHF-етапі. Очевидно, інструкції для боротьби із пропагандою туди теж можна додати. Але на практиці це завдання не є легким.

Чи можна протидіяти?

— Ми знаємо, як порахувати збитки від теракту з вибухівкою, рецепт якої отримано завдяки ШІ, або шкоди здоров'ю від некоректної медичної рекомендації. А як порахувати збитки від пропаганди і промитих мізків? Це задача із зірочкою, — каже Нікіта Гладкіх.  

Він припускає, що подібні дослідження-викриття приведуть до появи протоколів боротьби із пропагандою — як на етапі збору даних для тренування, так і на етапі RLHF. Утім, користувачам мереж варто таки покладатися на здоровий глузд, увесь час навчатися і обережно ставитися до будь-яких відповідей ШІ.    

— Російська пропаганда постійно розвивається, знаходить нові канали поширення, — каже Домінік Гоншьоровскі. — Ми безпорадні проти цього, бо росіяни грають не за правилами. Це якщо б на футбольному полі одна команда проголошувала чесну гру, а інша вийшла, озброєна кийками та ланцюгами.

Тож відкриваючи віконце чатбота, все ще варто озброюватися критичним мисленням, фільтрувати інформацію й застосовувати старий добрий фактчекінг. Не варто забувати, що дорослі у цій кімнаті — ми. А ШІ-інструменти — лишень помічники, які теж помиляються.

Усі фото: Shutterstock

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

‍— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

‍— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

‍— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

‍— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні. ‍

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

‍— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

‍— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України». ‍

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

‍— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

‍— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

‍— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

‍— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

‍— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси? ‍

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

‍— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало. ‍

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

‍— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву