Ексклюзив
20
хв

«Данці все ще співчувають українцям і готуються в разі чого захищати Гренландію»

Як живуть і працюють українки в Данії на тимчасовому захисті? Що відбувається у данському суспільстві у світлі останніх політичних подій навколо Гренландії? І чому данці вважаються одними з найщасливіших людей у світі?

Катерина Копанєва

У Данії мешкає близько 41 тисячі українських біженців. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Данія опинилася в центрі уваги світової політики після того, як американський президент Дональд Трамп висловив зацікавленість у придбанні Гренландії — найбільшого у світі острова в Арктиці та автономної території у складі Данського королівства. Трамп навіть не виключив застосування економічної і військової сили для встановлення контролю над островом. Ймовірність військового конфлікту розбурхала данське суспільство. У пресі почали з'являтися публікації із серії «Чи готова Данія до війни?» та обговорення того, якою буде відповідь данців на погрози Трампа. 

Усі три роки повномасштабної війни Данія була і залишається союзником України — що проявляється як у військовій підтримці, так і в допомозі українським біженцям, яких у країні налічується 41 тисяча. І хоча тимчасовий захист у Данії передбачає соціальні виплати й допомогу з житлом, більшість українців не стала сидіти без діла і вже знайшла роботу. Станом на жовтень 2024 року, 83 відсотки українців були тут офіційно працевлаштовані. 

Тут завжди буде, де жити і чим годувати дітей

Інна Доля із Запоріжжя потрапила до Данії на початку великої війни випадково:

— Ми з 9-річною донькою та моєю сестрою з її дитиною допомогли одній родині на кордоні — і ці люди запропонували нам поїхати з ними до Данії. Так ми прибули до табору Сандхольм за 30 км від Копенгагена, через який проходять усі новоприбулі біженці. Але оскільки місць у цьому таборі вже не вистачало (потік людей був величезний), нас перенаправили до сусіднього — Sjælsmark, де на чотирьох виділили кімнату з двома двоповерховими ліжками й душем. Ми там жили близько місяця. 

Оскільки це був табір для мігрантів, які вчинили правопорушення, атмосфера була специфічною — біженці з інших країн, які чекали на депортацію, влаштовували конфлікти. Зараз процес оформлення новоприбулих українців займає лише 7-10 днів. Цей період люди проводять у таборі, а коли документи готові, розпочинається розселення.

Інна Доля каже, що без знання данської у Данії дуже важко знайти роботу

За словами Інни, на цьому етапі українці мають можливість обирати регіон чи навіть місто:

— Таке питання є в анкеті, але багато українців, перебуваючи у стані стресу, писали, що це не має значення — і їх розселяли провінціями по всій Данії. У цьому є свої переваги — наприклад, у сільській місцевості простіше з житлом. Там такій сім'ї, як наша, можуть виділити окремий будинок (щоправда, він може стояти посеред поля). Я вказала Копенгаген, бо розуміла, що у столиці більше шансів знайти роботу.

Після табору нас направили до готелю, а ще за кілька тижнів — до гуртожитку, який раніше був будинком для літніх людей. У гуртожитках дають кімнату на сім'ю — незалежно від того, скільки вас людей. Ми прожили там дев'ять місяців. Дехто живе досі. Немає конкретних критеріїв, яким потрібно відповідати, щоб отримати соціальне житло: просто комусь його дають, а комусь ні. На наші дві сім'ї (ми з сестрою вважаємося різними сім'ями) ми отримали тимчасову квартиру. 

Відмінність тимчасового житла в тому, що при його видачі не враховуються норми квадратури (наприклад, ми з донькою живемо в одній кімнаті) і вас можуть виселити будь-якої миті. З постійним соціальним житлом ситуація інша: там дотримано норм і не можуть виселити (принаймні до закінчення статусу тимчасового захисту). Але на таке житло стоять довгі черги навіть серед місцевих. І щоб його отримати, в ідеалі потрібно мати стабільний дохід, який дозволяє виплачувати вартість оренди. За певних умов держава може доплатити суму, що бракує.

Але навіть якщо постійне житло не дають, хороша новина в тому, що вам буде, де жити і чим годувати дітей

Серед українців є люди, які не працюють — їм вистачає соціальної допомоги. Допомога становить близько 5500 датських крон (730 євро), але половина суми відразу віднімається в рахунок вартості житла. І хоча Данія — дорога країна, є люди, які можуть прожити на решту. До того ж тут є пункти видачі харчування малозабезпеченим. Але якщо у людини немає інвалідності чи якихось інших надзвичайних обставин, її всіляко спонукатимуть шукати роботу — що, до речі, передбачає інтеграційний контракт, який українці підписують одразу після оформлення документів.

Підписуючи контракт, ти погоджуєшся, що твоє завдання — знайти роботу, яка рано чи пізно виведе тебе на самозабезпечення

Контракт передбачає мовні курси, але уроки данської проходять лише двічі на тиждень, а ще три дні людина має працювати. Попри те, що більшість данців вільно володіють англійською, без знання данської з працевлаштуванням складно. І якщо в Копенгагені хороша англійська ще може допомогти, то в провінціях це малоймовірно. Тому більшість українок працюють у готелях та на складах у супермаркетах. 

У джобцентрах (центри зайнятості) дають зрозуміти: забудьте, ким ви були раніше, без знань данської у вас тільки такі варіанти. Якщо людина довго не може знайти роботу, джобцентр може відправити її на практику, яку пропонує комуна — на той же склад супермаркету, наприклад. Передбачається, що результатом такої практики має стати працевлаштування, але здебільшого до цього не доходить. Через необхідність виконувати роботу, яка сильно відрізняється від тієї, що була вдома, чимало українок стикаються зі стресом і депресивними розладами.

Більшість українок працює в Данії у готелях, супермаркетах і на фермах. Фото: Shutterstok

Дитина в дитсадку сама вирішує, що їй робити

Разом з тим Інна приїхала до країни без знання данської мови, але змогла знайти роботу за спеціальністю:

— Почалося з того, що ще у таборі й у гуртожитку я допомогла кільком людям як психологиня, — пояснює Інна. — Потім побачила оголошення від комуни — там збирали інформацію про те, хто з біженців має освіту педагога чи психолога. Я заповнила анкету і отримала запрошення на співбесіду до дитячого садка, де саме запускали адаптаційну групу для українських дітей. Щоб процес йшов легше, вони вирішили взяти на допомогу данським фахівцям українців. 

За словами Інни, данські садки сильно відрізняються від українських:

— У місцевому дитсадку немає розпорядку дня і часу, коли всі діти мають читати чи обідати

Дитина вирішує сама, що вона хоче робити. Якщо малюк показав пальцем на віконце, вихователь виведе його на вулицю — просто тому, що дитина так захотіла. Насильно ніхто не годує: дитина зголодніє — поїсть. Завдання вихователя — грати з дітьми та стежити, щоб не завдали собі шкоди. На сон дітей за будь-якої погоди кладуть у коляски і вивозять на вулицю. Дощ, вітер, сніг нікого не лякають. Данці хочуть, щоб діти росли в максимально природному середовищі. 

Уявіть, як дитина бере шматок хліба з маслом і, сівши грати, кладе його на брудну підлогу, а потім піднімає та доїдає. Вважається, що це також природно — організм дитини буде стійким до бактерій. Соплі — не привід не приводити дитину до садка, діти мають виробляти колективний імунітет до вірусів. Після першого шоку починаєш розуміти, що з таким підходом усі: і діти, і вихователі — відчувають менше стресу. Якщо дитина із соплями або дитина, яка стрибає в калюжі, — не проблема, то й проблем, виявляється, набагато менше. 

Це одна з причин, чому данці щасливіші за інші нації: вони не створюють проблем на рівному місці, не мають завищених очікувань ні від себе, ні від оточуючих, готові задовольнятися тим, що мають, замість того, щоб переживати через те, чого вони не мають. Пам'ятаю, як одного разу через перебої з транспортом запізнилася на роботу на цілих пів години. Їхала з думкою, що отримаю догану. Колеги, побачивши мене, були шоковані: «Інно, на тобі обличчя немає! Що трапилося?»

Вони не могли повірити, що я можу так переживати через запізнення: «No stress! Може, тобі потрібна пауза? Може, йди додому й відпочинь?»

У Данії виходиш надвір — і незнайомі люди тобі посміхаються. Водій автобуса обов'язково побажає гарного дня. Безумовно, навіть у Данії всі не можуть завжди бути щасливими, люди теж мають особисті проблеми, дехто приймає антидепресанти. Але данець не стане зривати поганий настрій на оточуючих і, скоріше за все, не буде навантажувати ним навіть своїх друзів.

Данці розуміють, що українцям потрібні психологи

Зараз Інна працює психологом у благодійній організації Центр психологічної допомоги Bevar Ukraine, яка допомагає українцям у Данії:

— Робота в садочку була тимчасовою — доти, доки українським дітям була потрібна підтримка у процесі адаптації. Центр, де я працюю зараз, колись починався як телефон довіри для українців у Данії — і масштабувався у проєкт, де у штаті ціла група українських психологів. У комунах зрозуміли, що після всього, що українці пережили та продовжують переживати, їм потрібна психологічна підтримка, але мовний бар'єр робить консультації з данськими психологами малоефективними. З 2023 року ми вже провели 3150 індивідуальних консультацій, нам багатьом вдається допомагати. 

До центру психологічної допомоги українцям завітала прем'єрка Данії Метте Фредеріксен, 2024

У Данії, на відміну від деяких інших країн, немає «втоми від війни» — данці, як і раніше, гаряче підтримують українців. Особливо у світлі того, що зараз відбувається у світі. Що стосується ситуації з Гренландією, то данці, яких я знаю, готові захищати своє. У країні активно обговорюються питання оборони.

Я бачу згуртоване суспільство, де люди не хочуть війни, але готуються до того, що можливо все. Деякі про всяк випадок проходять тренування — наприклад, намагаються прожити три дні без запасу їжі

— Данці, яких я знаю, шоковані тим, що відбувається, — підтверджує українка Альона Анточ з Харкова, яка разом із сином-школярем живе недалеко від міста Орхус на сході Данії. — Вони ненавидять Трампа. Світ Трампа — не їхній світ, це не їхні цінності. І люди бояться війни. Для данців, які звикли до спокійного й спланованого життя, це є серйозним стресом. До речі, політику данці обговорюватимуть лише з людьми, яких добре знають.

Оренда квартири в Копенгагені коштує від 2000 євро/місяць, а манікюр — 60 євро

На відміну від більшості українських біженців, Альона у таборі Сандхольм не була — перший місяць жила у волонтерів на фермі, після чого сама орендувала квартиру.

— Жити на фермі без машини складно — у нашому випадку лише до найближчого магазину потрібно було годину йти пішки, — каже Альона Анточ. — Транспорт ходить рідко, у вихідні його взагалі немає. Тому ми освоїли велосипеди — улюблений транспортний засіб усіх данців. Тут навіть у зливу ніхто не возить дітей до школи машинами — вони їдуть самі на велосипедах. Данці постійно рухаються, і тому тут майже немає людей з ожирінням. За три роки в Данії мій син хворів лише один раз, тоді як в Україні це відбувалося постійно. Думаю, тому що тут він постійно на свіжому повітрі. Він грає у футбол, тренується на вулиці за будь-якої погоди.

Знайти квартиру під оренду допомогли люди, в яких ми із сином жили перший місяць. Щоб зняти житло в Данії, потрібно внести великий депозит. Якщо в Україні ми звикли платити за перший та останній місяці, то тут у суму депозиту входить можлива шкода та багато іншого. Я мала заплатити 36 тисяч крон (майже п'ять тисяч євро). Гроші позичила комуна. Місяць оренди нашої квартири коштує близько тисячі євро. У Копенгагені ціни вищі — там оренда зовсім маленької квартирки потягне на 2000 євро на місяць.

Роботу знайшла одразу. За професією я — подолог, майстер манікюру та педикюру. Працювати подологом у Данії без підтвердженої тут кваліфікації неможливо (я починаю цей процес тільки зараз), а щоб знайти роботу в салоні краси (а потім і у двох салонах) я надіслала близько ста резюме. 

Біженка Альона Анточ відкрила в Данії власний кабінет манікюру й педикюру

Сама спочатку працювала на розкладці постільної білизни в готелі й вивчала данську. До речі, коли під час підписання інтеграційного контракту з'ясувалося, що я маю вищу освіту і знаю англійську, мене відправили вивчати данську не з початкового рівня — хоча ця мова була мені зовсім незнайомою. Зараз я вже вільно розмовляю.

У салоні я працювала рік, після чого відкрила власний кабінет. Це теж процес непростий і дорогий — на відкриття такого бізнесу потрібно принаймні 100 тисяч крон (13 тисяч євро), а якщо разом з обладнанням — вдвічі більше. Я позичала гроші, але цього разу вже приватно — комуна таких позик не дає.

Мої клієнтки — данки. Жінки абсолютно різних професій, інтересів, вікових груп. Багато пенсіонерок, одній з них 98 років.

Данія — країна довгожителів, і підхід до життя тут зовсім не такий, як в Україні

Пенсіонери (а пенсійний вік тут з 73 років) не сидять удома. День розписаний: клуб в'язання, плавання, йога, гольф. Навіть якщо данка хвора на рак, вона не сидітиме вдома і не вмиратиме. Вона насолоджується життям. 

За манікюрним столом жінки не розмовляють по телефону — з поваги до майстра. Данка відповість на дзвінок, лише якщо телефонують її діти. Сім'я — для данців святе. Їхній пріоритет — не гроші чи кар'єра, а час з близькими. Багато хто починає робочий день о 5-6 годині ранку, щоб о 15:00 вже бути вдома і вечеряти із сім'єю при свічках. Це і є знамените данське хюґе: свічки, світло, затишок, родина поруч. У Данії мало сонця, багато темних і сірих днів, і данці рятуються світлом і гарними інтер'єрами. 

Хоча, безумовно, справа не лише в хюґе. Важливу роль відіграє соціальна безпека. Данець не боїться, що завтра, втративши роботу, стане голодувати — комуна підстрахує соціальною допомогою. А якщо людина ще й платила страховку, то поки вона шукає нову роботу, буде отримувати від 70 відсотків розміру своєї зарплати. Отже, дійсно — «no stress». 

Для данців немає нічого дивного у зміні професії — багато хто протягом життя робить це кілька разів. Вступом до університету у 45-50 років тут нікого не здивуєш. Людина могла, наприклад, мати ресторанний бізнес, а потім раптом вирішила піти вчитися на лікаря. Більшість данців фінансово можуть собі дозволити зробити паузу в роботі, щоб знову піти навчатися. При цьому дуже багатих людей у Данії мало. Тут мільйонери — це лише п'ять відсотків населення країни. Решта — середній клас, який живе приблизно однаково.

Система побудована таким чином, що навіть якщо ти будеш працювати днями і ночами, твій рівень життя не сильно відрізнятиметься від рівня тих, хто працює менше — тому що ти сплатиш більше податку

Податки у Данії дуже високі. Коли клієнтка платить мені 60 євро за манікюр, половина цієї суми відразу йде на податок. Плюс вартість оренди й використаних матеріалів — і мені як майстрині залишається зовсім небагато. 

Тому якщо мені десь сподобався сервіс, я завжди залишаю чайові — адже в Данії висока ціна за послугу не означає, що людина, яка її надала, отримає ці гроші. 

При цьому данцям не спадає на думку ховатися від сплати податків. Тут у людей не виникає питання, на що йдуть їхні гроші

Враховуючи все, що я розповіла вище, ми самі бачимо, на що вони йдуть.

Дослідження, проведене вченими кафедри психології Копенгагенського університету у 2024 році, показало, що шість з десяти українських біженців хотіли б залишитись у Данії навіть у разі закінчення війни в Україні. У той же час розуміння того, як це зробити і чи можливо це буде в принципі, немає — наразі схеми тимчасового захисту для українців до постійного резидентства в країні не ведуть. 

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress