«Дівчата в полоні казали: «Якщо вагітна Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатись»

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.‍

Після окупації півострова в 2014 Леніє Умерова переїхала до Києва. На той момент вона була школяркою, від отримання російського паспорта відмовилась — залишила собі український. Згодом вступила до Київського політехнічного інституту, пішла працювати до маркетинг-команди відомого українського бренду одягу. А наприкінці листопада 2022 року дізналась, що стан її онкохворого батька в Криму погіршився, — і вирішила їхати до тата.

Росіяни затримали дівчину під час перетину грузинсько-російського кордону за нібито «порушення правил режимної зони». Її звинуватили у шпигунстві й пригрозили позбавити волі на 18 років. Але у вересні 2024 року Леніє потрапила на обмін. Як вона виживала у Лефортово, чому листи були важливішими за їжу, і як повертається до життя після звільнення — у її розповіді Sestry.

Суд серед ночі

— До Криму я виїхала в останній день листопада 2022 року, — розповідає Леніє Умерова. — Їхала декілька днів, зокрема через Туреччину і Грузію. За кілька днів опинилась у Росії. Де мене затримали на пункті пропуску «Верхній Ларс» (територія Північної Осетії, — Авт.). Разом зі мною було ще декілька українців. Спитали документи. У всіх, окрім мене, виявилися російські паспорти. І мене забрали на «розмову». 

Запевняли, що ненадовго. Втім, допит тривав близько восьми годин. Запитували про все. Навіть про нібито мою належність до Хізб ут-Тахрір (панісламістська організація, яка виступає за об’єднання всіх мусульман і створення глобального халіфату, — Авт.). За їхньою версією, це екстремістські організації. Я поцікавилась: 

«А вас не дивує, що у мене голова не покрита і я у відкритому одязі?»

Серед ночі мені викликали таксі й повідомили, начебто орендували готель, де я можу поспати й зранку бути вільною. Однак, таксі вже за 10 хвилин зупинили місцеві даїшники. Спочатку попросили документи у водія, потім у мене. Виявилося, що у кожному регіоні Росії свої закони. І саме в Північній Осетії іноземцям потрібен спеціальний дозвіл на перебування. 

Я цього не знала. Тож мене забрали у відділок і звідти відразу повезли на суд. Який відбувся о п'ятій ранку! Виявляється, у них є цілодобові суди. 

В адвокаті мені відмовили й винесли вирок — депортація. Так я потрапила до в'язниці для іноземців у передмісті Владикавказу. Там тримають тимчасово — доки країни, звідки і куди депортують, не узгодять між собою всі деталі. Однак, зараз між Україною і Росією через війну немає дипломатичних зв'язків. Як же звідти вийти?

Якось мені вдалося подзвонити рідним. Одна з працівниць закладу дала мені свій телефон. Родина знайшла місцеву адвокатку, і тільки через три місяці вона домоглася, аби вирок про депортацію анулювали в касаційному суді. Мене мали відпустити. Але далі події стали розвиватися, немов у бандитських російських серіалах 90-х… 

Щойно я вийшла за паркан, як під'їхала біла автівка, з якої вийшли чоловіки в чорному й балаклавах. Натягнули мені мішок на голову й запхали у машину. Вони нічого не говорили. Ми мовчки їхали близько години, а далі вони висадили мене в якомусь спальному районі. Я не могла зрозуміти, де знаходжуся, що відбувається. 

Невідомо звідки підійшли вже інші чоловіки. Представилися, начебто вони уповноважені у Владикавказі, в них зараз йде операція з пошуку «закладочників» наркотиків. За хвилину з’явився дільничний, і в мене знову попросили документи. Після чого взяли під руки і сказали, що я чиню опір. Відвезли у відділок і склали рапорт про непокору органам влади. 

Наступного дня мені мало бути 25 років. Замість свята знову був суд 

Мені дали 15 діб арешту. На 12-ий день вони розіграли сцену, нібито я не хочу віддавати телефон і знову чиню опір. Вкотре — протокол, суд і знову 15 діб. За такою схемою вони працювали чотири рази. Довести щось на суді було нереально, бо Росія і правова система — це діаметрально протилежні речі. Весь цей час мене катали по різних ізоляторах для того, щоб ускладнити комунікацію з адвокатом і рідними, щоб я ні з ким не бачилась і не спілкувалась.

Звинувачення у шпіонажі

У Північній Осетії я пробула понад п'ять місяців. У камері був стіл, залізне ліжко, туалет, решітки на вікнах, броньовані двері. Цілодобовий відеонагляд. Майже весь час я була одна. Щоправда, якось до мене «підсадили» жінку. Вона розповідала, що її хлопець воює у Харкові. Нібито там тривають бої. Я цьому здивувалася, тому що пам'ятаю, що бої були в області, а у не у місті. Вона постійно розказувала щось про себе — про життя, роботу. І намагалася хоч щось витягнути з мене. А якось сказала: «Я хворію… і у твого тата ж, здається, така сама хвороба». 

На той момент моя історія ще не була медійною, тому я відреагувала: «Я ж тобі цього не казала, звідки ти знаєш?»

Через пів години її забрали. Нібито відпустили на свободу.

Годували раз на день, медикаменти не видавали. Через стрес у мене сильно погіршилося здоров’я. Одного дня мені дали текст і сказали, що я маю прочитати його на камеру — тоді буду вільна. Інакше на мене чекає СІЗО в Лефортово. Виконувати їхню вказівку я відмовилась. Навіть не дивилася на зміст написаного. Тож вони зібрали мої речі і на літаку етапували до першого слідчого управління ФСБ у Москві. 

Там висунули підозру у шпіонажі — начебто я передавала якусь інформацію українським військам. Наступного дня був черговий суд. Мені висунули запобіжний захід утримання під вартою на час розслідування. У Лефортово я пробула майже півтора роки.

Побудувати зону комфорту там, де його ніколи не було

На допити мене водили нечасто. Основна комунікація зі слідчим відбувалась через адвокатів, які розуміються на специфіці роботи ФСБ. Якось мене викликали і сказали, що якщо я відмовлюсь від захисту, мій вирок буде мінімальним — до 8 років. А якщо ні — до 18 років. Звісно, я не погодилась, бо насправді це б їм повністю розв’язало руки. 

Фізичних тортур до мене, на щастя, не застосовували. А ось психологічно тисли постійно. Були натяки на зґвалтування. На допитах приставляли до голови пістолет, дивилися на реакцію. Це їхній класичний елемент допиту. Майже в усіх бранців, з ким я спілкувалась, теж так було. На жаль, інколи вони не жартують і дійсно стріляють. Але лякатися до істерики мені все одно здавалося максимально нерозумним. 

Довгий час мене тримали в одиночній камері. І в цій самотності мені дуже допомагали дихальні вправи й медитація. Я намагалась побудувати зону комфорту там, де його немає.

Вибудувала у своїй уяві чіткий розпорядок дня. Вставала о шостій ранку. Камера на вісім квадратів — обмежений простір, але я намагалася щодня близько години тренуватися. 

Оскільки я сиділа сама і не було з ким поговорити, мої голосові зв’язки геть ослабли. Тому я стала щодня по 2-3 години читати вголос книги 

У СІЗО є бібліотека. Тобі приносять каталог, з якого можна виписати літературу на 10-14 днів. Я брала книги з маркетингу, юриспруденції, аби щось ще й вивчити. Через те, що в Росії шалена цензура, щомісяця каталог змінювався. Щоразу звідти вилучали якусь літературу, наприклад книги Стівена Кінга.

Психологічно сильно допомагало усвідомлення того, що поруч є українці. У Лефортово їх небагато, але вони є. Якось на прогулянках на одній стіні я побачила герб України. Іншого разу хтось написав «путін ху..ло». Тонким шрифтом при вході, на очі не попадається. Але коли ти там гуляєш щодня, то розглядаєш кожну дрібну деталь. У Лефортово є 16 прогулянкових двориків, і тебе щоразу заводять до іншого. 

І коли через три тижні після своєї знахідки я знову потрапила у той самий дворик, де був напис на стіні, то побачила під написом… кілька плюсиків 

Комусь ще гірше, ніж мені, але люди не тільки тримаються, а й роблять речі, які додають сил іншим.

Не стань частиною цієї системи

Через те, що сидиш у неволі та ще й один, може їхати дах. Тому я всім кажу, щоб писали листи тим, хто сидить за ґратами у російських тюрмах. 

Мені надходило чимало листів, я всім відповідала. Листи писали невідомі люди, яким відгукнулась моя історія. Пошта приходила з різних куточків світу — з території Америки, Туреччини, Європи, Грузії, Вірменії і навіть Росії. 

Листи дійсно сильно допомагали. Пам'ятаю, одного разу приїхала із суду, на якому мені вкотре продовжили термін мого незаконного арешту. Я була розлючена й засмучена. І тут мені принесли лист, в якому було написано: «Ми знаємо твою історію. Не втрачай вогник всередині й вір, що одного дня темрява закінчиться і буде світло». Це були правильні слова в правильний момент. 

Ніколи не знаєш, коли саме станеш творцем рятівних слів для людини, якій зараз складно

У жодному разі у листах не пишіть про політичну ситуацію в країні. Важливо писати листи саме російською, тому що цензура іншою мовою здебільшого не пропускає. Щодо контенту — говорити про те, що твою історію знають, про неї розповідають у світі. Наголошувати, що ти не один, за тебе переживають, роблять все для того, щоб тебе повернути звідти. Можна розказати щось про себе. Мені люди писали про улюблені книги, розповідали про фільми й серіали. Була історія, коли мені написав незнайомець, який також був заручником цієї системи, що намагається зламати й зробити так, щоб ти був зручним. Він писав: 

«Не стань частиною цієї системи. Тримай всередині себе вогник, нехай він тебе запалює» 

Ці слова влучили в саме серце. 

Вдома і на свободі

З першого дня затримання я сподівалась, що вийду звідти. Але впевненості чи навіть віри в мене не було аж поки я не побачила український прапор — вже під час обміну. У день звільнення, ближче до сьомої ранку, мені раптом наказали зібрати речі. Частину при зборах я хотіла викинути. Однак, людина, яка перевіряла їх, запитала: «Тобі вдома вони хіба не знадобляться?». 

Нас посадили в автозак. Везли понад 10 годин. Висадили у СІЗО в Брянську. З мішками на головах завели у камери, сфотографували. А на ранок всіх посадили у цивільний чистий автобус... І тоді ми зрозуміли, що нас таки везуть на обмін. 

Коли перетнули кордон Білорусі, в автобус зайшли місцеві кагебешники. Повідомили, куди ми їдемо і що відбувається. 

Дали пакунки від Лукашенка. Там були харчі — картопля, помідори, огірки… Бридко було від того лицемірства

А на українській землі, коли плечі нам вкрили синьо-жовтими стягами, накрили емоції. Я плакала й раділа. Не думаю, що у мене в житті були настільки емоційно-потужні моменти. Щастя — відчувати кожною клітинкою свого тіла, що нарешті ти вдома й на свободі. Полон і війна розставили певні пріоритети у моїй голові. 

Ця історія дуже допомогла зрозуміти, що якщо ми не будемо за себе боротися, за нас це не зробить ніхто.

У Лефортово до мене було особливе ставлення

Зараз я відновлююсь. Мене не було два роки, я багато інформації пропустила. За професією я — маркетолог, але паралельно буду займатися адвокацією цивільних у полоні. 

Під час перебування у Лефортово, коли нас возили до суду й на психолого-психіатричні експертизи, я двічі їхала з цивільними українками. Одна з них була з Херсонської області. Її викрали з дому. З нею зробили все, що тільки можна зробити. Навіть в якийсь момент підвели до ями й сказали, що зараз закопають і не скажуть нікому, де саме. Інша жінка була із Запорізької області. Її звинувачували нібито у тероризмі й шпіонажі. До неї також застосовували тортури. Її дуже сильно побили, зламали щелепу, вибили частину зубів, тривалий час не надавали жодної медичної допомоги. І таких історій дуже багато.

Через те що я кримська татарка, у Лефортово до мене було «особливе» ставлення. 

Це була показова історія для всіх кримських татар, — особливо тих, у кого є родина в Криму 

Сидячи в СІЗО, я думала, як повторюється історія. Мою бабусю в 1944 році десятирічною депортували, вона втратила двох маленьких братів — вони померли від дизентерії та голоду через переїзд. На початку 90-х бабуся повернулася на півострів і потім нам з братом решту життя розповідала, що це і є наша Батьківщина. Говорила, що нас вислали незаконно, звинувативши у зраді. Хоча її батько служив у Червоній армії. Бабуся говорила, що попри все вони знайшли у собі сили повернутися й відбудувати наш дім. 

Тож тепер я мрію про вільний Крим. Про дім з виноградниками у горах, біля моря. Вірю, що ми колись теж туди повернемося, бо там мій дім і частина мене.

‍Фотографії з приватного архіву

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю. ‍

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину‍

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

— Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні