«Дівчата в полоні казали: «Якщо вагітна Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатись»

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.

У полоні «ДНР»

— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя. 

Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.

— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка. 

Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.

Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу. 

Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.

— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?

А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?

«Здійснила терористичний акт»

Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:

— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.

5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:

— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.

Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі

Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:

— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний. 

Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення. 

Сидіти — заборонено

Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:

— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.

У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було

У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й  тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:

— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.

В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ. 

Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:

— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.

Полонені рідні 

Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво. 

Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:

— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».

Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.

Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:

— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.

Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.  

— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.

Боротися за своїх 

Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів. 

— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка. 

Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста: 

— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.

Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.

Усі фото надані героїнею