Суспільство

Минулого року Європейський центр репродуктивних прав опублікував звіт «Допомога в умовах кризи», який показує, що жінки-біженки в Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині перебувають в особливо складній ситуації. Картина, яка випливає з цих даних, лякає. Через обмежувальні закони, брак інформації, мовний бар'єр і нестачу грошей багато жінок опиняються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір: повертатися в Україну, шукати несистемні рішення або виношувати вагітність. Для жертв воєнного зґвалтування, хоча не тільки для них — це ще одна травма. Анна, одна з біженок, яку зґвалтував російський солдат, дізналася про вагітність, що настала внаслідок зґвалтування, ще в Польщі. «Я не могла народити. Ця дитина щодня нагадувала б мені про те, що я пережила», — сказала вона.

В Україні аборт є законним і здійснюється до 12-го тижня вагітності без будь-яких застережень, а таблетки для переривання вагітності доступні в аптеках. Після прибуття до Польщі українські жінки шоковані, коли дізнаються, що не можуть перервати вагітність. З цієї причини автори доповіді закликали Польщу терміново дотримуватися клінічних протоколів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), які регулюють процедури у випадках зґвалтування

Польща є особливим випадком, оскільки саме сюди прибула найбільша кількість жінок-біженок з України. Станом на кінець червня 2023 року майже 4,07 мільйона громадян України мали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Найбільше біженців по відношенню до населення цих країн прийняли Чехія, Польща та Естонія. Основними країнами, які приймали людей, що рятувалися від війни, були Німеччина, Польща та Чехія.

Директива Європейського Союзу про тимчасовий захист 2001 року та Імплементаційне рішення Ради ЄС від 2022 року, яке започаткувало застосування Директиви до людей, що тікають від війни в Україні, передбачають надання «доступної медичної допомоги» біженцям та біженкам з України. «Протягом місяців, що минули після вторгнення, Угорщина, Польща, Румунія та Словаччина прийняли національне імплементаційне законодавство для реалізації Директиви. Однак прогалини та обмеження в національному законодавстві щодо певних форм охорони сексуального та репродуктивного здоров'я, а також постійна відсутність ясності як на національному рівні, так і на рівні ЄС щодо обсягу зобов'язань, передбачених Директивою, означають, що бар'єри, пов'язані з витратами, впливають на багатьох біженців і біженок», —  йдеться у витязі зі звіту. Директива встановлює загальне зобов'язання забезпечити доступ до медичної допомоги і уточнює, що це включає «принаймні невідкладну допомогу і необхідне лікування хвороб» (стаття 13.2). Директива також зазначає, що у випадку осіб, які пережили зґвалтування та інші форми сексуального насильства, та інших осіб з особливими потребами, це зобов'язання поширюється на всю «необхідну медичну та іншу допомогу» (ст. 13.4).

Однак закон не працює.

Олена з України, яка проживає в Польщі: «Всі дуже бояться завагітніти, тому що... не знають, що їм робити... адже тут немає інших варіантів. Це дійсно страшно, що ти можеш навіть померти і тобі не допоможуть, як ми бачимо в новинах... так, українки страшенно бояться завагітніти... Скажімо так, ніхто нікому такого не побажає, навіть своєму найлютішому ворогу»

У Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині нехтування охороною здоров'я, зокрема сексуальним здоров'ям, накопичувалося десятиліттями. У поєднанні з «обмежувальними і нечіткими правовими і політичними рамками, стигматизацією і постійним опором сексуальним і репродуктивним правам», це призводить до дуже обмеженого доступу до якісної медичної допомоги. Наслідком стає те, що жінки або повертаються до охопленої війною України, щоб отримати там догляд і допомогу, або вимушені ситуацією, відкладають пошук рішення. Вони принижені, налякані та самотні. Існує також третій шлях — пошук рішення поза системою.

Юлія з України, яка живе в Румунії, розповіла: «Жінки розгублені, вони не знають мови..... Вони їдуть назад в Україну, в західну частину, знаходять українського лікаря і роблять те, що робили раніше».

Кристина Кацпура, FEDERA, Фонд жінок і планування сім'ї: «Для них Польща була початком Європейського Союзу, і їм було дуже важко зрозуміти, що в Польщі немає реального доступу до абортів, а інші послуги з репродуктивного здоров'я, такі як екстрена контрацепція, дуже обмежені».

В Угорщині та Словаччині аборт є законним, але доступ до нього обмежений через низку процедурних вимог. Аборт на вимогу є законним до 12-го тижня вагітності, а після 12-го тижня застосовуються обмеження. В Угорщині жінки, які бажають зробити аборт на вимогу, повинні юридично довести, що вони перебувають у надзвичайній ситуації, і пройти обов'язкове консультування, щоб переконати їх продовжити вагітність. Закон також вимагає обов'язкового триденного періоду очікування на аборт. У Словаччині інформаційні зобов'язання повинні бути виконані, щоб відмовити жінок від аборту, в той час як обов'язковий 48-годинний період очікування застосовується до аборту на вимогу, що вимагає від жінок кількох візитів до медичних установ. В обох країнах фармакологічний аборт недоступний; аборт може бути зроблений лише хірургічним шляхом. Крім того, Угорщина і Польща — єдині дві країни в ЄС, які не дозволяють продавати засоби екстреної контрацепції в аптеках без рецепта.

Анна Іваний, Асоціація EMMA, Угорщина Криза в охороні здоров'я: «Вони повертаються в Україну, тому що... їм легше поїхати додому і купити там протизаплідні або абортивні таблетки. Фармакологічний аборт в Угорщині взагалі недоступний... Ці жінки можуть подорожувати туди і назад між Україною та Угорщиною, але це не означає, що це мирна або нормальна подорож. Для них це дуже стресова подорож».

Польські жінки-активістки співпрацюють з організаціями за кордоном. Вони мають мережі в Німеччині, Нідерландах чи Чехії. У Берліні є колектив під назвою «Тітка Бася» (Ciocia Basia), до якого звертаються не лише польки, але й українки, які тут живуть. Саме для них минулого року був створений список лікарів, які пропонували їм безкоштовну процедуру аборту. «Тітка Чеся» (Ciocia Czesia) веде активну діяльність у Чехії

«Аборт без кордонів» — це мережа організацій, які допомагають у проведенні абортів у Європі. Наталія Бронярчик, Aborcyjny Dream Team:

«Дев'ять груп — у тому числі з Польщі, Чехії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Австрії — об'єднали свої зусилля, щоб допомогти з абортами в країнах, де вони є легальними і доступними. Спочатку ми допомагали лише польським жінкам, яким потрібно було виїхати за кордон на аборт у другому або третьому триместрі, але зараз ми допомагаємо всім, хто живе в Європі і стикається з труднощами у доступі. Після польок другою національною групою, з якою ми найчастіше контактуємо, є жінки з України. За останні два роки, з моменту повномасштабного нападу Росії, понад 40 українок зробили з нашою допомогою аборт на другому або третьому триместрі вагітності, а трохи більше двох тисяч жінок прийняли з нашою допомогою абортивні пігулки. Інші групи — це білоруські, угорські та румунські жінки — ми все більше підтримуємо осіб з небажаною вагітністю з цих двох країн. Щодня ми робимо 130 абортів, і хоча більшість з них — польки, ми все частіше спілкуємося з людьми, які живуть в країні, де аборт є законним, але не можуть отримати доступ до нього через неврегульоване перебування, відсутність страховки, брак грошей».

Каміла Ференц, Federa: «За останні три місяці ми допомогли, в тому числі через консультації, 110 українським жінкам. Це 12 відсотків наших бенефіціарів. Ми профінансували 105 санітарно-гігієнічних наборів для українських жінок-біженок».

Federa постійно співпрацює з «Тіткою Чесею» з Чехії, інших довгострокових партнерств немає, але вона виконує функції секретаріату Astra, організації, яка об'єднує країни Центральної та Східної Європи. Саме «Астра» зайняла однозначну позицію щодо доступу до абортів та інших репродуктивних прав для українських жінок-біженок після російського вторгнення два роки тому.

Тим часом у Польщі спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що пропозиції щодо зміни закону про аборти в Польщі будуть на порядку денному останнього засідання Сейму, але після «всіх цих консультацій і посередництв» за його словами, він прийняв рішення, що це станеться лише після першого туру місцевих виборів 11 квітня. Час для заяви спікера є тим більш невдалим (у всіх відношеннях), що незабаром стартує загальноєвропейська ініціатива, яка за підтримки Єврокомісії покликана забезпечити легальність абортів у всіх країнах ЄС, в тому числі і в тих, де аборти заборонені. Варто зазначити, що більшість, 95%, жінок репродуктивного віку в Європі живуть в країнах, де аборт без причини є законним. Майже всі країни дозволяють аборт на вимогу до 12-го тижня вагітності або використовують широкі передумови для переривання вагітності.

В ЄС лише Польща і Мальта мають законодавство, яке CRR (Центр репродуктивних прав) описує як «дуже обмежувальне». Фінляндія не дозволяє аборт на вимогу, але він може бути проведений в країні у випадках зґвалтування, аномалій розвитку плоду або на широких соціально-економічних підставах. Аборт на вимогу доступний скрізь, окрім Польщі, Андори, Ліхтенштейну, Монако та Великобританії. В останній країні аборт є законним у випадку аномалій розвитку плоду або з соціально-економічних причин

Згідно з чинним польським законодавством, переривання вагітності, що настала внаслідок забороненої дії, тобто зґвалтування або інцесту, є законним. Теоретично. Але, як підкреслила Магдалена Бєят з Лівиці, яку цитує Інститут прав мігрантів, це «мертвий закон». Чому? Тому що необхідно отримати довідку від прокурора про скоєний злочин, що особливо у випадку з жінками-біженцями — практично неможливо. Зґвалтування відбувалися за кордоном. Крім того, жінки часто не володіють мовою і не знають, які права вони мають. За даними АДТ, щонайменше 1 814 українок з небажаною вагітністю отримали допомогу від початку повномасштабної агресії Росії. У більшості випадків це були фармакологічні аборти.

‍

Історія української моделі Христини Петрощук, у якої привокзальний таксист вимагав сплатити за два кілометри поїздки 300 злотих замість 20, спровокувала хвилю зізнань інших жінок, які також пережили подібні випадки. Христина сіла біля Центрального вокзалу Варшави у таксі, домовившись про одну ціну, дорогою водій запитав у дівчини, чи вона українка, а коли привіз на місце, заблокував двері, став кричати на неї і навіть погрожувати її вдарити, якщо вона не сплатить більшу суму. Коли таксист зрештою відпустив дівчину і вона зателефонувала до поліції, у відділку їй сказали, що на такі випадки не виїжджають.    

Sestry дізналися, як поводитися в такій ситуації і куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою нечесного перевізника.

«Тільки українці торгуються, бо думають, що їм усі винні»

Марія Магдич приїхала до Варшави з Києва погостювати у подруги. Вона розповідає Sestry: «Мій автобус приїжджав близько 6-ї ранку, а у подруги маленька дитина. Тому я не захотіла просити її мене зустрічати. Тим паче я знала, що Юля живе всього за три кілометри від вокзалу, і якби не важкі валізи, я пішла б пішки. Як на зло я не взяла зарядку, телефон розрядився і мені довелося скористатися таксі, що стоять прямо на вокзалі. Я завжди знала, що вокзальні таксисти можуть обдурити, але подумала, що це Європа, тож тут все інакше».

Дівчина одразу уточнила вартість проїзду — водій назвав суму 50 злотих. І хоча зазвичай це коштує 15 злотих, Марія погодилась.

«Я занервувала вже через п'ять хвилин, бо зрозуміла, що мене везуть якоюсь довгою дорогою. Але таксист сказав, що пропустив поворот. Вже під будинком подруги він попросив у мене 400 злотих! І пояснив це тим, що я все не так зрозуміла, і взагалі в його машині на задньому сидінні висить прейскурант. За яким тільки посадка в авто коштувала 50 злотих, кожен кілометр — 40, а зарядка мого телефону — 95», — згадує дівчина.

Біля будинку водій не затримував дівчину в авто, але сказав, що без оплати на його умовах не поверне багаж, бо в нього все легально. Довелося погодитись і заплатити. Але найнеприємнішим, за словами Марії, стало те, що таксист дозволив собі досить неприємні висловлювання на адресу українців. Мовляв, усі пасажири спокійно платять, і лише українці торгуються, бо думають, що їм тут усі винні.

«Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу»

Ірина Мартовицька з Херсона теж потрапила у неприємну ситуацію, коли за поїздку з Варшави Центральної до Аеропорту Шопена вона заплатила 800 злотих. Жінці довелося віддати водієві всю готівку, бо інакше він не випускав її з машини.

«Я знаю, що не можна сідати до вокзальних таксистів, але я з дітьми летіла до Іспанії, ми запізнювалися і могли не встигнути на літак. Ми приїхали в аеропорт, діти вийшли з таксі — вони сиділи ззаду, а я — попереду. Я почала шукати гроші в сумочці, не помітивши, що водій в цей час заблокував мені двері. Він сказав: «З тебе 800 злотих». Я почала обурюватися, але водій натиснув на педаль газу і за ці секунди я трохи не збожеволіла, адже мої діти залишилися самі на вулиці», — розповіла Sestry жінка.

У паніці Ірина вигрібла всю готівку з сумочки і віддала таксисту, а в спину почула: «Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу».

Чого не можна робити і на що варто звернути увагу тим, хто користується таксі у Варшаві

По-перше, візьміть за правило користуватися не приватними перевізниками, а перевіреними службами таксі, які мають власні застосунки (наприклад, Uber або Bolt). Тим паче, що компанія Uber виграла тендер на оренду паркомісць на Центральному вокзалі, а ще планує поставити уберомати — кіоски, в яких можна буде замовити поїздку, навіть якщо у вас не встановлений застосунок або ваш смартфон не працює.

По-друге, якщо ви вже сіли у приватне таксі, увімкніть свій диктофон на смартфоні і запишіть відповідь водія на питання про вартість поїздки. І якщо наприкінці подорожі водій виставить новий рахунок, ці слова запишіть теж. Як доказ для поліції.

Ще один небезпечний момент — оплата на карту через Блік. Уважно дивіться, яку суму вам пропонують сплатити. Є випадки, коли на терміналі з'являлися зовсім інші суми, які таксист пояснював штрафом за ляскання дверима.  

«Так було у нас. Платила бліком та автоматично підтвердила платіж. А виявилося, що у цього перевізника штрафи і за відчинене вікно та за те, що двері не так зачинив, і сів без бахіл у машину», — розповідає киянка Катерина Логвиненко.

«Це психологічний пресинг, але притягнути водія до відповідальності непросто»

Адвокатка Олександра Доманська у своїй практиці стикалася зі скаргами на недобросовісних таксистів, яких і таксистами юридично назвати, як виявилося, не можна.

«Це не поодинокі випадки, і щоразу люди емоційно розповідають, що їх обдурили і поліція не діє. Але давайте розбиратися. Основна проблема в тому, що ці водії зареєстровані як приватні перевізники, а не таксисти. Тому формально вони мають право встановлювати на свої послуги будь-який прайс. А ось регулюванням тарифів для таксі-компаній займається міська влада. Сьогодні у Варшаві максимальний тариф у офіційних таксі не перевищує 6 злотих за кілометр у святкові дні та нічний час у межах міста, а також 9 злотих з виїздом за місто», — уточнює адвокатка.

Олександра Доманська додає, що треба скаржитися до поліції, звертатися до адвоката, якщо почуваєтеся ошуканим.

Можливо, водія не вдасться притягнути до відповідальності за високий тариф, але утримувати людину в автомобілі водій точно не має права. Згідно зі статтею 236 Кримінального кодексу, шахраєм вважається той, хто з метою отримання матеріальної вигоди схиляє іншу особу до невигідного розпорядження майном та вводить в оману з метою отримання вигоди. Тому будь-який аудіо/відеозапис поїздки може стати хорошим аргументом в суді.

За словами фахівця, найчастіше така поведінка водія — це просто психологічний пресинг. Коли жінка одна в чужому місті та автомобілі, її набагато простіше залякати, і водій може цим скористатися. Тому краще не панікувати, сказати, що передали всі дані автомобіля, сфотографували водія та номерні знаки та відправили своїм друзям чи родичам. І в жодному разі не панікувати, не показувати, що ви налякані.

«Але давайте розберемо уявну ситуацію. Людина приїхала на вокзал, підійшла до перевізника й увімкнула диктофон. Потім назвала водію адресу та запитала ціну поїздки. Так само наприкінці потрібно записати відповідь водія, де він вимагатиме іншу суму. Але річ у тому, що людина, яка з низки причин не може викликати Uber, навряд чи зробить усі ці маніпуляції. В основному послугами таких перевізників користуються ті, хто дуже поспішає або люди з інших міст та країн, у яких розрядився телефон», — пояснює адвокатка.

Як відрізнити легальне варшавське таксі від приватного перевізника?

• табличка з написом «TAXI» на даху автомобіля;

• Наявність жовто-червоної смуги, що наклеєна вздовж автомобіля. На ній повинен бути вказаний бортовий номер таксі відповідно до номера ліцензії;

• герб Варшави під бортовим номером на передніх дверях автомобіля;

• інформація про тарифи тільки на задніх дверях у верхньому лівому кутку на склі. Там має бути зазначена вся інформація про ціни без прихованих платежів;

• всередині авто має бути ідентифікаційний бейдж, таксометр та інформація про те, куди можна звернутися зі скаргою.

Скарги на офіційно зареєстрованих перевізників можна залишити за телефоном 19 115

‍

Читайте також «Безпека в таксі. Що зміниться?»

Яка різниця між опікою та усиновленням?

Сьогодні, в умовах війни, обидва ці поняття на слуху і застосовуються переважно щодо дітей, які втратили батьків. Разом з цим опіка може встановлюватися і щодо дорослих людей, які є недієздатними. 

Якщо говорити про опіку над дітьми, то вона встановлюється щодо дітей, молодших 14 років. Опікуном призначається фізична особа, яка зобов'язана дбати про дитину, утримувати її, забезпечити здобуття дитиною освіти. Опікун є законним представником дитини перед третіми особами та має повноваження щодо захисту прав дитини. При цьому органи опіки та піклування контролюють діяльність опікунів, які зобов'язані реалізовувати свої повноваження в найкращих інтересах дитини. Після досягнення дитиною 14 років опікун стає піклувальником дитини. Різниця між опікуном та піклувальником в тому, що повноваження останнього звужуються, адже дитина з 14 років набуває згідно закону більшої самостійності у правах. Піклування припиняється після досягнення дитиною повноліття (18 років). 

Усиновлення є прийняттям дитини у сім'ю на правах доньки або сина. Усиновителі набувають щодо дитини тих самих прав та обов'язків, які мають рідні батьки. Правовий зв'язок між дитиною та усиновителями не обмежений у часі та триває протягом усього життя (або до скасування усиновлення у судовому порядку). 

Суттєва різниця полягає також в процедурних моментах. Опіка призначається за рішенням органу опіки та піклування, усиновлення ж встановлюється виключно рішенням суду. У порівнянні з усиновленням процес призначення опіки є простішим та швидшим. Як показує практика, на сьогодні значна частина людей, які потенційно хотіли б усиновити дитину, все ж обирають для себе шлях опікунства.  

‍

‍Як оформити опікунство в Україні в умовах війни? Як виглядає стандартний пакет документів, щоб взяти дитину під опіку?

Залежить від того, хто є потенційним опікуном. Якщо це родич дитини (родичами вважаються в тому числі і хрещені батьки), процес виглядає доволі просто, а рішення приймається в межах одного місяця. Якщо ж заявник не має родинних зв'язків із дитиною,  яку він бажає взяти під опіку, слід бути готовим до більш тривалого процесу. За загальним правилом, необхідно проходити спеціальне навчання, довести свою здатність забезпечити найкращі інтереси дитини.  Не дивлячись на те, хто є заявником, до служби у справах дітей потрібно подати стандартний пакет документів. Повний перелік необхідних документів наведений у  спеціальному «Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини». До речі, на сьогодні є можливість подати необхідні документи і дистанційно, подавши електронну заяву через Єдиний державний веб-портал електронних послуг «Дія». 

‍Наскільки зараз складним є процес усиновлення?

Процедура усиновлення під час війни відбувається у чіткій відповідності до вимог закону. 

На даний час процедура усиновлення в Україні можлива. Проте дана теза стосується лише тих територій, що підконтрольні українській владі, де працюють українські державні органи та немає активних бойових дій.

Усиновлення є багатоетапною та тривалою процедурою. До цього потрібно бути готовим. Особисто я завжди попереджаю своїх довірителів про особливості, що супроводжують процедуру усиновлення, і фактор часу в даному разі — одна з таких особливостей. 

‍Наскільки в умовах воєнного стану процедура призначення опіки та піклування спрощена?

Процедура призначення опіки сама по собі не є складною. Звісно, є процедурні та формальні особливості, в яких потрібно розбиратися, але в цілому, якщо зібрано повний пакет необхідних документів, то особливих складнощів з призначенням опіки не виникає.

Із введенням воєнного стану справді відбулися деякі спрощення даної процедури, зокрема, був дещо скорочений перелік необхідних документів, які потрібно подати до служби у справах дітей. Знайти перелік документів, як повний, так і скорочений, можна у Порядку, який  згадувався вище. 

У першу чергу, спрощення процедури стосується родичів дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Таким особам держава намагається створити всі умови, щоб вони змогли якнайшвидше прийняти дитину у свою сім'ю і забезпечити її право на сімейне виховання. На мій погляд, суттєвим спрощенням є і можливість подати заяву і пакет супровідних документів через «Дію». В умовах воєнного стану, коли у заявників можуть виникати складнощі з особистим зверненням до служби у справах дітей, такий інструмент є необхідним та виправданим. 

 Як відбуваєтьcя сама процедура усиновлення?

Для загального розуміння окреслю основні її етапи. Отже,  першим етапом є звернення осіб, які бажають усиновити дитину, до служби у справах дітей за місцем свого проживання. 

До служби у справах дітей необхідно подати пакет документів, перелік яких визначений законодавством. Після подачі всіх документів спеціалісти служби здійснюють їхню перевірку. Як правило, цей етап триває близько 2-х тижнів. Знову ж таки, заявники на цьому етапі  мають можливість подати документи через «Дію». 

В подальшому служба у справах дітей здійснює обстеження умов проживання заявників, складає акт про огляд житлово-побутових умов та готує висновок про можливість усиновлення. Якщо він позитивний, заявникам присвоюється звання кандидатів в усиновлювачі.

Другий етап усиновлення — це знайомство та встановлення контакту між майбутніми усиновлювачами та дитиною. В обов'язковому порядку кандидати в усиновлювачі проходять курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики, крім випадків, коли заявники є родичами дитини, її опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями. 

Після завершення вказаних етапів, кандидати в усиновлювачі звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину. Служба у справах дітей протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновлювачі з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, та готує проєкт висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Нарешті заключний етап — це звернення до суду. Кінцевим документом, який підтверджує факт усиновлення, є рішення суду, що набрало законної сили.

‍Які є недопрацювання, підводні «камені» в законодавстві щодо усиновлення та опікунства в Україні?

На жаль, одного інтерв'ю буде замало, щоб висвітлити всі або навіть основні проблемні питання. Кожен кейс індивідуальний і розкриває нові й нові грані тих проблем, які ми на сьогодні маємо. 

До основних проблем я б віднесла, в першу чергу, тривалість процедури усиновлення. Від моменту подачі необхідних документів кандидатами в усиновлювачі до отримання рішення суду про усиновлення може пройти декілька років. Увесь цей час дитина, яку хочуть усиновити, може перебувати у дитячому будинку, а могла б зростати у люблячій сім'ї. Варто також відзначити відсутність реального контролю над процесом усиновлення з боку вищих органів влади, слабку матеріальну базу навчальних та спеціальних навчальних закладів, дитячих будинків, шкіл-інтернатів тощо. Вкрай необхідною я вважаю абсолютну прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами сирітства, усиновлення, опіки та піклування.

На мою думку, вдосконалення системи усиновлення — одне із найважливіших завдань в соціальній сфері для нашої держави і суспільства.

Незважаючи на триваючу війну, питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, повинні вирішуватися ефективно. Я тішуся, що держава вже усвідомила наявність серйозних проблем у сфері усиновлення і принаймні визнала їх. Це вже перший і вагомий крок на шляху до їхнього вирішення. 

‍Чи можна після опікунства оформити усиновлення?

Звичайно можна і скажу більше — оформити усиновлення в такому випадку буде навіть простіше. Це пояснюється тим, що не потрібно буде: а) здійснювати пошук дитини, б) налагоджувати з нею емоційний контакт, в) проходити спеціальне навчання. 

Сім'ї, які бажають усиновити дитину, після того, як дізнаються трохи більше про особливості процедури усиновлення, доволі часто спочатку оформляють опіку над дитиною, а вже потім розпочинають процес усиновлення цієї ж дитини, тому інколи опіку розглядають як такий собі проміжний етап перед усиновленням. Деякі фахівці, які працюють у сфері усиновлення, негативно ставляться до процесу опіки (саме у варіанті її призначення перед усиновленням), адже таким чином  опікуни нібито «обходять» загальну чергу кандидатів в усиновлювачі. Це питання доволі непросте та неоднозначне, але я особисто знаю сім'ї, які спочатку оформили опіку, а з часом завершили і процедуру усиновлення, подарувавши таким чином дітям право на щасливу сім'ю та дитинство.  На моє особисте переконання — це і є найважливішим. 

Куди мають звернутися батьки, які хочуть оформити опікунство чи усиновлення над дитиною? Які основні вимоги до сім’ї (особи)?

Відправною точкою для встановлення опіки або усиновлення є звернення до служби у справах дітей особисто або через портал «Дія». Попередньо слід підготувати пакет всіх необхідних для такого звернення документів, які подаються разом із заявою. 

Зрозуміло, що перелік документів та вимог для опікунів та усиновлювачів дитини дещо варіюється.  

За законом не може бути опікуном, піклувальником та усиновлювачем особа, яка обмежена у дієздатності, визнана недієздатною, позбавлена батьківських прав і такі права не були поновлені, була усиновлювачем (опікуном) іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним (була припинена опіка) з її вини, має серйозні проблеми зі здоров’ям (як з фізичним, так і психічним), перебуває на обліку чи лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями чи наркотичними засобами. Також не можуть бути опікунами, піклувальниками та усиновлювачами особи, які перебувають у шлюбі з переліченими особами.

‍Чи можуть усиновлювати іноземці українських дітей? Наскільки врегульоване питання усиновлення дітей на території європейських країн?

Під час дії правового режиму воєнного стану іноземці, а також громадяни України, які постійно проживають за кордоном, не можуть усиновлювати дітей-громадян України. 

Зазначені обмеження для іноземців та громадян, які проживають за кордоном, не застосовуються, якщо кандидат в усиновлювачі є родичем дитини, кандидат в усиновлювачі виявив бажання усиновити дитину, яка є рідним братом чи сестрою раніше усиновленої ним дитини або коли один із подружжя виявив бажання усиновити дитину другого з подружжя.

Всі українці, які проживають за кордоном, та громадяни іноземних держав зможуть безперешкодно реалізувати своє право на усиновлення дітей в Україні через 3 місяці після припинення або скасування воєнного стану.

Що стосується законодавства іноземних держав, то якісь загальні тенденції тут назвати складно. Законодавство кожної держави має свої особливості. Одне можна сказати точно — в переважній більшості країн світу усиновлення є складною, бюрократизованою та розтягнутою в часі процедурою. Основна частина часу витрачається на пошук дитини для сім'ї, тому останніми роками спостерігається тенденція до істотного зменшення кількості внутрішньо-державного усиновлення. Європейці віддають перевагу зверненню до міжнародного (міждержавного) усиновлення, так як не готові роками чекати на дитину, яку можна всиновити всередині своєї країни.  

‍Як багато звернень до Вас було від початку повномасштабного вторгнення щодо опіки та усиновлення? З яким складнощами зазвичай стикаються батьки?

За останні 1,5 роки актуалізувалося питання усиновлення дітей, як громадянами України, так і іноземцями. Я регулярно отримую запити від клієнтів щодо того, чи можливо усиновити дитину під час війни, які документи потрібні, скільки це займає часу тощо.

Як я зазначила, усиновлення українських дітей іноземцями поки що знаходиться «на паузі». Незважаючи на це, я пояснюю своїм клієнтам-іноземцям, що у випадку прийняття ними остаточного рішення про початок процедури усиновлення дитини з України збір необхідних документів у країні їхнього проживання потрібно починати вже зараз. Як мінімум, потрібно ознайомитися зі списком документів, що вимагаються, та розробити план їхньої підготовки. По завершенню війни можна буде подати документи до компетентних органів в Україні і розпочати процес усиновлення. Таким чином можна виграти дорогоцінний час та завершити процес усиновлення швидше. 

‍Ваші поради для тих, хто хоче оформити опікунство чи усиновити дітей

По-перше, як я сказала, для іноземців — не чекати закінчення війни, а здійснити необхідні підготовчі дії вже зараз. По-друге, заручитися підтримкою фахівців — експертів у галузі сімейного права, які займаються питаннями усиновлення. Я переконана, що фахова підтримка спеціаліста допоможе не лише швидше отримати бажаний результат, але і вберегти майбутніх усиновлювачів або опікунів від стресів, що виникають під час цієї процедури. Очевидно, що більш доцільно витрачати енергію на дитину, емоційно вкладатися в процес налагодження з нею контакту, а не в боротьбу з бюрократичною машиною. Тому формальну частину процесу краще довірити професіоналам.

20 березня польські фермери масово протестували по всій Польщі. Акції протесту пройшли у 580 населених пунктах, в них взяли участь до 70 тисяч людей (за даними польської поліції). Трактори й фури перекривали рух для автотранспорту й спровокували затори на дорогах. Місцями протесту стали насамперед під’їздні дороги до міст та швидкісні траси.

Мери деяких міст заборонили страйк. Очільник Вроцлава Яцек Сутрик відмовив демонстрантам, тому вони на тракторах поїхали до його будинку. У Кракові було паралізовано транспортну розв’язку в центрі міста. На одному з перехресть в Лодзі протест поєднали з молитвою. За словами фермерів, їм нічого більше не залишилось.

«Вшанували» своєю присутністю аграрії також спікера Сейму Шимона Головню. На огорожі будинку батьків політика протестуючі розвісили банери «Фермери дякують за випущений газ і побиття у Варшаві» та «Зрадник польського села».

Фермери кажуть, що протестувати їх змусила складна ситуація в галузі сільського господарства та відсутність домовленостей з владою. Один з демонстрантів жаліється: «Ми стоїмо, бо не отримали компенсацій. Добрива — дорогі, пальне — дороге, яловичина — дешева, нема де продати зерно, ніхто не хоче його купувати, а якщо хтось і хоче, то за смішні гроші — 450 злотих, а це невигідно». Інший протестуючий вважає, що Брюссель має повністю відмовитися від своїх ідей про Green Deal та заборонити імпорт української агропродукції, а прем’єр-міністр вибачитися, що назвав демонстрантів у Варшаві хуліганами.

Блокада кордону фермерами продовжується

Польські фермери продовжують блокувати рух вантажівок на кордоні з Україною. Речник Держприкордонслужби України Андрій Демченко повідомляє, що «польські протестувальники взагалі не пропускають вантажівки в бік Польщі по напрямку пунктів пропуску Ягодин та Рава-Руська (там фіксуються нульові показники перетину кордону на виїзд з України), а також пропускають на в'їзд в Польщу лише кілька вантажівок за добу по напрямку Шегині, за минулу добу таких було всього п’ять». Щодо вантажівок, які прямують з Польщі в Україну, то протестуючі самостійно оглядають вантажі та вирішують, чи пропустити їх (що в умовах війни України з Росією є небезпечним). В день вони можуть дозволити проїзд 40-70 автівкам.

Біля тисячі фур стоять у чергах. Блокада паралізує українську економіку, адже один день простою через страйк завдає одній українській компанії втрат на один мільйон гривень (дані Європейської Бізнес Асоціації). За словами посла України в Польщі Василя Зварича, економіка України вже зазнала понад 500 мільйонів доларів (19 мільярдів гривень) збитків внаслідок блокування кордону. Разом з цим зерно з Росії без жодних проблем та санкцій імпортується до Європи та Польщі. І ні в кого це не викликає протестів.

Ба більше: блокада кордону шкодить ще й польським підприємцям, які ведуть бізнес з Україною. За словами голови Ради міжнародного товариства польських підприємців в Україні Шимона Ващина, польські компанії вже втратили через страйки на кордоні щонайменше 30 мільйонів доларів (це тільки прямі збитки).

Політичні причини

«Є політичні причини, чому польський уряд дуже помірковано ставиться до протестів», — коментує Forbes Ukraine посол Польщі в Україні Ярослав Гузи.

У квітні в Польщі відбудуться місцеві вибори. Вони не настільки помітні в медіа, але дуже важливі. І основна боротьба за виборців іде між партіями ПіС і «Громадянська коаліція». «Обидві сторони ведуть запеклу боротьбу у пошуку підтримки в сільських громадах. Ось чому це таке делікатне питання — як поводитися з протестувальниками».

У Польщі зареєстровано орієнтовно 1,3 мільйони фермерів. Кількість виборців становить майже 29 мільйонів, отож, фермери — це мінімум 5% електорату (насправді більше, адже у кожного фермера є сім’я).  

Тиск фермерів на владу зростає і приносить плоди

Загальноєвропейські протести фермерів вже вплинули на політику ЄС. Єврокомісія скасувала рішення вдвічі скоротити використання пестицидів на території ЄС, а найменші ферми (менше 10 га) виключені з більшої частини Зеленої угоди. У випадку Польщі це аж ¾ усіх фермерських господарств.

Стало також відомо, що в ніч на 20 березня польські фермери (11 їхніх представників) підписали угоду з міністром сільського господарства Польщі Чеславом Сєкерським, згідно з якою міністр має звернутися до прем’єр-міністра Дональда Туска з проханням зупинити не лише імпорт, але й транзит сільськогосподарської продукції з України, на яку поширюється ембарго, через територію Польщі, повідомляє Польське радіо. Якщо прем’єр погодиться на цю вимогу щодо України, нас може очікувати ще й торгова війна.

Повномасштабна війна стала серйозним викликом для української економіки. Зараз в деяких галузях не вистачає фахівців, особливо, якщо професії традиційно вважаються чоловічими. Тож вирішити проблему нестачі чоловічих рук на економічному фронті допомагають жінки. У січні в Україні стартував пілотний проєкт Reskilling Ukraine – OnTrack, спрямований на відбудову країни. 24 жінки вирішили навчитись їздити на вантажівках з масою понад 7,5 тонн.

Як виникла ідея навчати українок на водіїв вантажівок

Влітку 2023 року команда шведської організації Beredskapslyftet, яка допомагає українцям у Швеції, вирішила, що потрібно допомагати нашим громадянам безпосередньо в Україні. Але виникло питання: який саме проєкт важливий для відновлення країни? Знайти відповідь допоміг аналіз потреб України. Для цього фахівці шведської організації вивчали різноманітні дослідження стану економіки під час війни, а також проводили інтерв’ю із представниками бізнесу та держави. 

Під час вивчення звітів про ринок праці стало зрозуміло, що майже в кожній індустрії існує потреба у водіях вантажних авто, зазначає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet Єва Татарова. Дефіцит кадрів виник через дві причини: 

1. Багато чоловіків, які керують вантажним транспортом, пішли на фронт.

2. Є чоловіки, які не хочуть їздити в інші регіони, тому що можуть бути мобілізовані. 

— Це неприємно визнавати, але, на жаль, це факт. Деякі компанії прямо вказували на те, що вони не можуть відправити водіїв в іншу область, оскільки чоловіки бояться, що їх можуть зупинити та мобілізувати, — звертає увагу Татарова.  

Компанія Beredskapslyftet проаналізувала, що, з одного боку, рівень безробіття серед жінок доволі великий, з іншого, — є багато вакансій в напрямку водіїв вантажівок. Тож виникла ідея: організувати спеціальний курс навчання для жінок, щоб почати вирішувати проблему нестачі відповідних фахівців на ринку праці, додає Єва Татарова:

— Зрозуміло, що навчання жінок водінню на вантажних авто — це виклик суспільству, бо це традиційно чоловіча професія. Але для відновлення України потрібно залучати жінок у швидко зростаючі індустрії, щоб забезпечити підтримку економіки.

Тож перенавчання жінок на водіїв вантажного транспорту як раз може підтримати процеси відновлення України

Хто вона — водійка вантажівки? 

У рамках проєкту дівчата можуть отримати досвід керування автівками масою 7,5 тонн. 

— Це середній вантажний транспорт, який, зокрема, використовується у доставці продуктів харчування, пошти, в інших сферах дистрибуції, — розповідає Єва Татарова.   

Такий транспорт було обрано невипадково: коли жінки вміють керувати саме такими вантажівками, це дозволяє їм працювати в комфортних умовах та за нормальним графіком, а не в режимі 24/7 як чоловіки-далекобійники. Під час запуску пілотного проєкту OnTrack заявки подали біля 200 жінок, але відібрали лише 24.

— Під час відбору перевагу надаємо нашим захисницям, жінкам з родин військових, мамам-одиначкам, переселенкам. Кандидатки повинні мати водійське посвідчення категорії В та трирічний водійський стаж. При цьому вони мали складати іспити на машині з механічною коробкою передач. Це обов’язкова умова для проходження нашого курсу, — розповідає Татарова. 

Також відібрані жінки проходять тестування зі знання правил дорожнього руху, а також особисте спілкування, щоб зрозуміти їхню мотивацію та побачити бажання пройти курс до кінця.

Що важливо, в рамках курсу організатори не ставлять вікових обмежень для бажаючих пройти перенавчання на водіїв вантажного транспорту. Якщо в людини є сили та інтерес змінити професію, це можна зробити й у віці 50+, говорять у Beredskapslyftet. Загалом середній вік учасниць першого потоку проєкту складає від 30 до 55-ти. 

Не тільки водіння 

Теоретичне навчання онлайн тривало три тижні. Після цього жінки складали внутрішній іспит з правил дорожнього руху. 

— У нашій програмі приймали участь дівчата з різних регіонів України. Під час навчання вони були налаштовані дуже позитивно: активно спілкувались, ставили питання інструкторам, підтримували одна одну, — розповідає проєктна менеджерка Reskilling Ukraine Beredskapslyftet. 

Далі — час для двотижневих практичних занять, де дівчата вчились керувати вантажівками. Для цього вони приїхали в тренувальний табір в Київ. Проживання в готелі, харчування, трансфер, – усі витрати оплатили організатори проєкту.

— Наприкінці навчання учасниці проєкту склали іспит. Після цього вони отримали посвідчення категорії С та сертифікат про завершення нашої навчальної програми, — додає Єва Татарова. 

Крім базового навчання, жінки мали низку додаткових занять:

1. Коучингова сесія з ненасильницької комунікації. ЇЇ мета — допомогти у подоланні стереотипів суспільства стосовно входження жінок в професію, яка вважається традиційно чоловічою. Тобто, дівчата вчаться правильно реагувати на критику, екологічно спілкуватися з опонентами тощо. 

2. Курс з надання першої медичної допомоги. Це не тільки теоретичні, а й практичні знання. Під час сесії жінки покроково відпрацьовують відповідні дії на манекені. 

3. Тренінг з правильного написання універсального резюме. Це навчання побудовано на європейських стандартах, тож знання мають допомогти дівчатам ефективно організувати пошук роботи. 

4. Сертифікована навчальна програма для водіїв вантажівок від Scania Ukraine. 

5. Під час навчання жінки мають відвідати великі українські підприємства, щоб на власні очі побачити, як побудована логістична система. 

— Навчання дозволяє розбити стереотипи щодо цієї професії. Умовно, існує думка, що водії самі вантажать товари. Це не так. Водій тільки доставляє вантаж з точки А в точку В та стежить за правильністю кріплення багажу, — розповідає Єва Татарова.  

А що з подальшим працевлаштуванням? 

Навчальна програма не передбачає пошук роботи для дівчат, каже Єва Татарова, але в логістичних компаніях зацікавлені в таких фахівчинях. Справа в тому, що в умовах відбудови країна потребуватиме багато співробітників в сегменті логістичних послуг, тож професія водія вантажівки буде дуже затребуваною у найближчі роки. Та й оплата такої праці є достатньо високою — 20-40 тисяч гривень — залежно від компанії та регіону.

Загалом організатори проєкту вважають, що їхня навчальна програма допоможе розвивати сектор логістичних послуг у векторі інклюзивності. І допоможе так би мовити ожіночити традиційно чоловічу процесію, говорить Єва Татарова:

— Треба організувати зручний графік роботи для жінок, щоб вони могли забрати дитину зі школи чи дитячого садочка. Або якщо син чи донька захворіли, мама могла б спокійно взяти лікарняний — і це не має викликати невдоволення в роботодавця.

Тобто жінки мають знати свої права та обов’язки, коли працюють в професіях, які вважаються традиційно чоловічими

До слова, уже організовано другий набір на програму OnTrack. Учасницями проєкту можуть стати 36 українок. Старт навчання заплановано на початок квітня. Набір на нього вже відкрито. Що цікаво, в рамках цієї програми дівчата будуть також навчатися на водіїв пасажирських автобусів. Тоді жінки зможуть отримати посвідчення категорії D. 

— До речі, зараз шведи дивляться на досвід українок, які вчаться на водіїв вантажних авто. У Швеції також думають про те, що жінок варто залучати в цю професію. Тож, можливо, український досвід буде корисний й там, — наголошує  Єва Татарова.   

Чому українки хочуть вчитися на водіїв вантажівок

Навіщо ж дівчатам посвідчення водія вантажівок? Які мрії вони хочуть здійснити? В учасниць проєкту — різний досвід, тож й цілі в них різні. 

Наприклад, раніше одна з дівчат керувала таким проєктом, як таксі для жінок «Леді-таксі». Однак компанія не витримала конкуренцію, коли український ринок активно завойовували великі гравці — на кшталт, Uber та Uklon. 

— Тепер в учасниці з’явилась нова мрія: відкрити в Україні  жіноче вантажне таксі. Така ідея може бути досить затребуваною, — розповідає Єва Татарова.

Також серед учасниць проєкту є дівчата, яким посвідчення водія вантажних авто допоможе перевозити гуманітарну допомогу з Європи до України. 

Редакція Sestry.eu особисто поспілкувалась з учасницями проєкту Reskilling Ukraine OnTrack та дізналась, чому вони вирішили змінити професію та як нові знання їм допоможуть в житті. 

Анна Андрушко, Вінниця, водійський стаж біля 3,5 років:

— За першою освітою я — бухгалтер, цій професії присвятила біля 16 років. Зараз працюю адміністратором лінії підтримки у благодійному фонді.

Повідомлення про програму OnTrack побачила у Вайбері. Подала заявку. Родина підтримала моє рішення. А сини — 16, 9 та 4 роки — взагалі були у захваті. 

Чому вирішила вчитися на водія вантажівки? Справа в тому, що в нашій родині є невеличке фермерське господарство. Його заснувала мама чоловіка. Наразі ми обробляємо до 20 гектар. Сіємо пшеницю, соняшник, ячмінь. Під час збору врожаю там потрібна допомога водія, який може відвести продукцію, наприклад, до міста здачі. 

Тому я вирішила отримати посвідчення водія вантажного транспорту, щоб за потреби допомагати з перевезенням продукції.

Це логічно, оскільки зараз в країні йде війна, багато чоловіків мобілізують, тож може виникнути ситуація, що водіїв не вистачатиме в селі. Тому мої нові навички водія вантажівки точно не будуть зайвими

До навчання в мене був досвід керування Mercedes-Benz Sprinter. Хоча це не дуже велика машина, але почувала себе за кермом впевнено, тому не було страху керувати вантажівками.

Загалом навчання дуже подобається. Коли проходила цей курс, виникло дивне враження, що половина інформації ніби нова, хоча вже вчилася в автошколі. Думаю, просто на певні деталі раніше не звертала уваги. Особливо це стосується вантажівок. Наприклад, цікаво, що вантажний транспорт не має права їхати в лівій смузі. Виключення лише для того, щоб перелаштуватись або розвернутися. Насправді це прекрасно, коли є можливість оновити знання щодо правил безпеки руху на дорозі.

Ольга Новікова, Чернівці, водійський стаж біля 4 років:

— У мене інженерна освіта. Зараз працюю в громадській організації, займаюсь темою інклюзії та прав людей з інвалідністю. Зацікавленість автівками в мене від батька, бо він багато років займається ремонтом машин. 

Від початку повномасштабного вторгнення я займаюсь волонтерськими проєктами, в основному — у напрямку медицини. У певний момент зрозуміла, що в мою машину — Fiat універсал — не все влазить. Тому вирішила йти вчитися на категорію С. Успішно відкатала практику за кермом вантажівки MAN вагою 15 тонн. Це був крутий досвід. Але довелося на деякий час відкласти питання отримання посвідчення водія вантажного транспорту.

Одного дня я побачила у Фейсбуці оголошення про можливість пройти навчання по програмі OnTrack. Цікаво було те, що великі компанії зацікавлені в співпраці з жінками та готові запропонувати роботу. Подумала, що це чудовий варіант, тим більше, що організатори надавали пріоритет для пільгових категорій населення, а я перебуваю у розлученні та виховую дитину з інвалідністю. Тож вирішила подати заявку на навчання, мої близькі та донька мене підтримали.

Загалом навчання було дуже цікавим. Що було легко? Виявилося, що я швидко можу паркуватися. Це мене здивувало, бо думала, що якраз цей маневр стане випробуванням. Що було складного? Важко триматися габаритів. Справа в тому, що кожна машина відрізняється, тож до авто треба звикнути, відчути його. Важливо навчитися правильно вписувати вантажівку на складі для погрузки чи вигрузки товару, адже це велика матеріальна відповідальність.

Сподіваюся, що мої навички водія вантажного транспорту будуть корисними не тільки для моєї родини, а й для країни

Я дуже люблю водити авто та готова працювати водієм вантажного транспорту в логістичній сфері. Також зараз моя допомога буде корисною у волонтерських проєктах, наприклад, як водія гуманітарного вантажу для військових. 

Історія Вадима Свириденка ― це шлях до перемоги крізь біль. Мобілізований влітку 2014-го, був військовим медиком, брав участь у боях за Щастя і Дебальцеве в складі 128-ї бригади. У лютому 2015 року отримав поранення. 

Протягом трьох днів переховувався на 20-градусному морозі, без їжі. Потрапив у полон. Після звільнення — прийшов до тями в операційній: лікарі ампутували йому обморожені кінцівки. Обидві кисті й обидві стопи. А далі — тривале лікування, протезування й реабілітації за кордоном, внутрішня боротьба та нова реальність. 

Зараз Вадим не лише зміг повернутися до життя, а й своїм прикладом надихає інших. Як Уповноважений президента України з питань реабілітації учасників бойових дій допомагає тим, хто повертається з фронту, а також представляє Україну на міжнародних спортивних змаганнях, бере участь у марафонах. Друзі, побратими та позитивні новини з фронту — те, що робить Вадима щасливим. Про мотивацію жити далі після втрати кінцівок та особливості реабілітації в Україні Вадим Свириденко розповів виданню Sestry.

Оксана Щирба: «Те, що сталося зі мною, — це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив», — Ваші слова, які часто цитують ЗМІ. Як вплинула втрата кінцівок на переосмислення життєвих цінностей?

Вадим Свириденко: Протез за своїм механізмом допомагає жити, але він ніколи не замінить природню кінцівку. Навіть немає сенсу порівнювати. Треба полюбити своє тіло таким, яким воно є. Полюбити свій протез. І рухатись далі. Мене нерідко запитують хлопці, як я почуваюся в протезі. Кажу: важливо, аби не було критичних болів, але відчуття легкого тиску і дискомфорту буде присутнім. Завжди. 

Сприймаю життя яким воно є зараз і не хочу втрачати мотивацію. Постійно вчусь, дивлюсь лише вперед. Працюю зараз з учасниками бойових дій, які отримали серйозні травми, в основному це важкопоранені. Хочеться всім допомогти, але на всіх мене не вистачає. Часом себе критикую — за те, що не можу досягнути більшого і за втрачені хвилини, які не використав з користю.

ОЩ: Яким був Ваш особистий досвід реабілітації? Що було найскладнішим? 

ВС: Це був час, коли я пізнав справжніх друзів. Бо ті, які приходили до мене в найважчий час — стали для мене найближчими. Хотілось говорити про дітей, природу, роботу. Не про війну. Правильна підтримка людей на цьому шляху надзвичайно потріна.

При реабілітації важливо вірити, що ти не залишишся на одинці зі своєю проблемою після операції, що є можливості повернутися до нормального життя

Однозначно потрібно працювати з сім'єю, адже травмований боєць проходить стадії: від агресії до депресії.

А потім й мені хотілося простягнути руку допомоги. Відчував, що не просто так залишився жити на цьому світі. Що маю передавати свій досвід реабілітації іншим й зробити їхній шлях до відновлення максимально коротким. 

ОЩ: У 2016 році на 41-му марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні Ви пробігли 10 км, а у 2017-му на Іграх Нескорених у Торонто здобули бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Як Ви прийшли до таких результатів?

ВС: Коли лежиш горизонтально, а потім починаєш робити перші кроки вертикально — то з кожним наступним разом хочеться потихеньку бігти. Адреналін б’є фонтаном, це дуже велика мотивація. Найбільш незабутній марафон — перший, який мені вдалось пробігти. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що від мого результату залежить стимул й мотивація інших. Поки бігаю я — за мною будуть бігти інші. Так і сталося.

Я дуже радий, що можу сьогодні допомагати  на рівні держави. Продовжую займатися вдома, вивчаю нові можливості свого організму. Адже реабілітація  — це теж дослідження себе та свого тіла.  

ОЩ: Знаю, що свого часу Ви закінчили медичне училище, вчились на фельдшера, а також відслужили строкову службу у прикордонних військах. 

ВС: Мені дуже подобалася  медицина. Не знаю, чому не пішов далі вчитися. Так склалося. Але ті знання стали в пригоді, я був корисним на війні. І завжди, де б я не був, старався, щоб люди відчували себе були здоровими, були «в строю». Вмію не лише надавати первинну допомогу, а й працювати загалом з опорно-руховою системою. В підрозділі мене інколи навіть не відправляли на бої, щоб вберегти, бо втрата медика — великий удар для всього підрозділу. Це дуже важливі люди на війні і їх завжди дуже бракує.

ОЩ: Повномасштабне протистояння з Росією триває 2 роки, але війна почалась ще у 2014-му. Чи змінились за цей період підходи до реабілітації поранених в Україні?

ВС: Раніше було значно менше  складних ампутації,  зараз — це і нейротравми, і втрата зору, і втрата кінцівок. Однак ще до повномасштабного вторгнення почали змінювати закони, постанови, підходи до надання первинної психологічної допомоги. Тож за ці 10 років зроблено багато, очікуємо чергових змін в законодавстві щодо реабілітації. 

Сьогодні маємо дуже великий потік поранених, але фахівці знають, що робити, як, і на якому етапі.

Ми не лише говоримо про реабілітацію, ми її надаємо. Якщо раніше більшість бійців везли на реабілітацію за кордон, то сьогодні реабілітологи приїжджають з-за кордону сюди. Наші хлопці лікуються вдома, в Україні 

Велика проблема — це комбіновані травми, яких до повномасштабної війни не було, а зараз їх багато. Нашим фахівцям потрібно було дуже швидко вчитись, переймати досвід міжнародних колег.

Наприклад: людина втратила зір і дві кінцівки. Це дуже рідкісна травма, тому немає єдиної методики, яка б допомогла поставити цих людей на ноги. Що ми робимо? Беремо тих, хто проходив реабілітацію з втрати зору і втрати рук — і комбінуємо їх. Шукаємо і знаходимо нові шляхи для соціалізації цих людей. 

ОЩ: Зараз багато говорять про адаптацію військовослужбовців до цивільного життя. Перед якими викликами стоїть українське суспільство у цьому питанні? 

ВС: Війна дуже змінює людську психіку. В Україні травмовані не лише військовослужбовці, але й усе мирне населення. Я знаю серед них чимало тих, які відчувають страх спілкування з бійцями. 

Не можна забувати, що люди, які стали учасниками бойових дій — це пересічні громадяни. В мирний час вони працювали в офісах, займались творчістю, виховували дітей, — жили звичайним життям. Просто в якийсь момент їм довелося взяти до рук зброю

Але й нав’язувати свою допомогу не потрібно. У мене часто були такі ситуації, коли, наприклад,  люди відкривали мені двері. Але я все це можу зробити сам. Хочете подякувати — подякуйте, а для всього іншого є фахівці. 

Я дуже хочу, щоб у нас в країні діяла система, за якої кожен боєць буде супроводжуватись спеціалістами, які надаватимуть кваліфіковану допомогу. При цьому важливо розуміти, що реабілітація — це не тільки люди, які підтримують, а ще й стан, який має бути у кожного бійця в голові. Це вже певний стиль життя. Щодня, крок за кроком, потрібно намагатись рухатися вперед. І в жодному разі не падати духом.  

Також громадам потрібно подбати про можливості пересування для осіб з інвалідністю по місцевості, особливо сільській. Щоб такі люди могли зайти в  магазини, скористатись туалетами тощо. Ця робота потребує чималих зусиль, але ми мусимо взяти на себе відповідальність.

Головне завдання держави — зробити все, щоб кожен боєць, кожна травмована людина мала усі можливості для того, аби повернутись до нормального життя.  

‍

У Київському Міському Крейсерському Яхт-Клубі зазвичай шиють і ремонтують вітрила. Але з початком повномасштабної війни тут стали робити ноші для поранених військових для підрозділів Генерального штабу ЗСУ.

Яхтсменка Ольга Богданова першу воєнну зиму робила з помічницями окопні свічки. Майже три тонни парафіну розігрівала на мангалі в яхт-клубі й розливала в 90-грамові баночки від консервів (кілограму парафіну вистачає на три баночки від кукурудзи). На добу в бліндаж потрібно мінімум 4 такі свічки.

Коли потепліло і попит на свічки тимчасово впав, Ольга стала також плести маскувальні сітки. А потім знайомі військові розповіли, що на фронті існує велика потреба у ношах для поранених. До того ж з’ясувалося, що матеріал, з якого шиють ноші, має бути легким і міцним, як вітрила. Так яхтсмени змінили кваліфікацію та почали робити з вітрил ноші.

«Одні ноші — це одне врятоване життя. Поранений воїн сам себе з небезпечного місця не винесе. Ноші завжди потребують на фронті», — каже Ольга Богданова.

Ольга вивчила асортимент і вдосконалила технологію виготовлення нош: вийшло простіше, ніж у парамедиків, і зручно, як у госпітальєрів. «Що більші ноші, то важчі. Спростила їх, щоб вони були зручніші, легші й водночас міцні. Без металевих вставок. А в тих місцях, де вітрила тонші, робимо більше нашивок. Такі ноші можна тягнути по землі», — пояснює Ольга Богданова.

Спочатку волонтерці допомагали робити ноші учасники яхт-клубу. А потім вона зрозуміла, що більшість індивідуальних ініціатив швидко закінчується. Тому взяла свої швейні машинки й переїхала до будівлі, де знаходиться благодійна організація «Фонд суспільної допомоги».

За два роки Ольга виготовила понад 500 нош. Одну штуку можна зробити за 5 годин і для цього потрібно до 18 метрів вітрил. Їх треба розкроїти, «зібрати» прямокутник із клаптиків і пришити стропи. З одного великого вітрила можна пошити декілька нош (від 2 до 7 — залежно від розміру).

«Вітрила — це чудовий матеріал. Легкий і водночас міцний. Дві людини шиють зі мною постійно. Ще декілька людей допомагають. Головне — не рівність швів, а міцність ниток і якісна обробка кутів. Хтось шиє ремені-підсилювачі. Хтось шиє стільки, скільки може. Але я завжди закінчую. Війна мене навчила, що в команді працювати вигідніше», — розповідає Ольга.

Запит на ручні ноші від військових є завжди.

Фабричні носилки дорогі й зазвичай їх можна використати лише один раз. Адже медики під час евакуації пораненого не мають можливості контролювати стан «товару»

«Я дуже переживала, що в нас закінчаться вітрила й нам не буде з чого шити їх далі. Закупка тканини — найбільша стаття витрат.

У Києві є волонтери — брати Волошенюки, які почали виготовляти ноші раніше за нас. Вони не роблять так швидко й багато, як ми, проте їхні ноші якісніші й важчі. І з  ними вже поділилися вітрилами яхтсмени українських яхт-клубів. А ще декілька наших яхт-клубів дуже постраждали від війни. Наприклад, у Херсоні та Запоріжжі».

Друг Ольги — вчитель Роман Мартін, який також кроїв вітрила для носилок, попросив допомоги в польського волонтера, педагога, депутата міської ради Б’єльсько-Б’яла Щепана Войтасика. Від привозив із Польщі гуманітарну допомогу до шкіл у Бучі та фонду, який опікувався пораненими військовими.

«Спочатку пан Щепан привіз нам 650 метрів вітрил. Потім ще раз стільки ж. Наступного разу привіз більше кілометра», — радіє Ольга Богданова.

Також українська яхтсменка Ганна Калініна, призерка Олімпійських ігор, яка виграла срібну медаль у вітрильному спорті на афінській Олімпіаді в 2004 році, передала з Польщі вітрила з великої яхти. Ще 500 кг вітрил привезли волонтери з Литви.

Допомагає збирати вітрила Геннадій Старіков — командор Київського крейсерського яхт-клубу, перший український капітан, який привів вітрильне судно на станцію «Академік Вернадський».

«Наш командор Геннадій Старіков був в Антарктиді, коли почалася повномасштабна війна. Коли він написав у фейсбуці про нашу майстерню, то люди зі всього світу почали передавати нам вітрила. Ніхто не просив показати якісь документи чи підтвердити, чи ми не продамо ці вітрила», — розповідає волонтерка.

Зараз існує запит на 150 нош. Їх можна зробити за три місяці. До весни матеріалу вистачить. Але що буде далі, поки невідомо. Ось контакти волонтерів для тих, хто може і хоче допомогти українцям:

Адреси збору вітрил у Польщі:

Olsztyn, ul. Towarowa 14, +48 606 349 048.

Gdynia, ul. Chylońska 27.

Warszawa ul. Bokserska 9.

‍

Смерть 25-річної білоруски Лізи, яку наприкінці лютого зґвалтували в центрі польської столиці, викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Сотні небайдужих людей — білорусів, поляків і українців, серед яких відомі активістки в боротьбі за права жінок — вийшли на марш пам’яті. Єлизавета була біженкою, яка приїхала до Польщі у пошуках безпеки. Коли на неї зненацька напали біля її будинку, вона не кричала, а тихо кликала на допомогу. Але люди проходили повз, не реагуючи на злочин.

Нарешті у Сеймі відбулося перше читання законопроєкту про зміну визначення терміну «зґвалтування»

Смерть білоруски стала приводом для обговорення посилення покарання за сексуальне насильство в Польщі. Ще 2 березня Kongres Kobiet та Ogólnopolski Strajk Kobiet звернулися до уряду з вимогою змінити польське законодавство, адаптувавши визначення зґвалтування відповідно до вимог Стамбульської конвенції.

Чинний кримінальний кодекс Польщі визнає злочин зґвалтуванням тоді, коли постраждала доведе, що чинила опір. Це має бути «активний і безперервний опір», «гучний протест, прохання чи крик», «справжній, а не «удаваний» опір. Тобто законодавство не захищає людину, яка під час насильства перебувала у стані шоку й заціпеніння, була непритомна, спала чи має обмежені можливості. Плюс постраждала мусить сама доводити факт насильства.

Заступниця міністра юстиції Марія Ейхарт заявила, що до Кримінального кодексу Польщі нарешті готуються зміни щодо визначення терміну «зґвалтування» — тепер ним вважатимуть дії, вчинені без явної згоди однієї зі сторін. 7 березня у Сеймі вже відбулося перше читання законопроєкту про внесення змін до КК.

Адвокатка, активістка й співавторка законопроєкту Данута Вавровська сподівається, що нарешті Сейм ухвалить позитивне рішення.

«Якби не трагедія, ми не знаємо, чи був би злочинець взагалі засуджений за зґвалтування, — пояснює Данута Вавровська Sestry. — Адже Стаття 197 Кримінального кодексу вимагає, щоб жертва захищалася, щоб вона кричала. Але у жертви не завжди є можливість кричати та захищатися. Їй можуть погрожувати ножем, її можуть накачати наркотиками чи алкоголем, це може бути жінка з інвалідністю. Ми не можемо більше чекати. За цю зміну у законодавстві ми боролися кілька років».

Strajk Kobiet також вимагає посилити покарання за зґвалтування, збільшивши нижню межу покарання за цей злочин до трьох років позбавлення волі.

Погрожував ножем з кущів і не отримав покарання

Українка Юлія прийшла на акцію з подругою з Білорусі, адже й сама добре знає, що таке переслідування, погрози та відчуття небезпеки біля власного дому.

«Коли я два роки тому приїхала до Варшави, то познайомилася тут з місцевим хлопцем, — розповідає Sestry Юля. — Він дуже допоміг мені спочатку, ми стали жити разом. Але за деякий час він різко змінився. З'ясувалося, що колись він мав проблеми з наркотиками, і раптом знову до них повернувся. Я не була до такого готова, ми розійшлися».

Але хлопець не залишив її у спокої і став залякувати.

«Пам'ятаю, як Марчин з ножем чекав на Юлю в кущах біля нашого офісу, — продовжує розповідати подруга і колега Юлії Ольга Полуян. — Ми викликали поліцію, але правоохоронці навіть не прийняли заяву, адже факту злочину не було. Мої свідчення не взяли до уваги. Він приходив ще кілька разів, пробив шини в моєму авто, погрожував, це продовжувалось пів року!» І весь цей час Юля не виходила з під'їзду сама, постійно просила таксистів чи сусідів проводити її аж до дверей квартири.

Українська активістка і волонтерка Оксана Литвиненко порівняла на акції поведінку вбивці Лізи з поведінкою росіян в Україні: «Найбільше в цій ситуації мене налякало те, що цей чоловік поводився , як російські злочинці. Він зґвалтував дівчину, взяв банківські картки, телефон і спокійно пішов у магазин, ніби нічого не сталося. Все те саме відбувається з жінками в Україні, тільки це явище має набагато більший масштаб.

Але жінки в Європі не мають боятися ходити по вулицям. Ми навіть не помічаємо, що цей страх став частиною нашого життя. Я рефлекторно зачиняю двері в машині на стоянці. Коли виходжу на вулицю, озираюсь, а своїм донькам кажу завжди бути на телефоні».

Допомога тим, хто зазнав насилля

Йоланта Гавенда з Fundacja Feminoteka запропонувала свою допомогу всім жінкам, які зіткнулися з насильством у Польщі. «Ми вже кілька років допомагаємо тим, хто пережив насилля і зґвалтування. І таких жінок більше, ніж ви можете собі уявити. Але як не було, так і немає чіткої, рішучої реакції поліції, підтримки нею постраждалих», — вважає Йоланта.

Йоланта Гавенда закликала жінок, які зіткнулися з проблемою насильства, звертатися за допомогою до фонду «Фемінотека». Телефон для українців — 888 88 79 88. Номер 888 88 33 88 — для тих, хто розмовляє польською. Лінія працює з понеділка по п'ятницю з 14:00 до 19:00.

‍

6 березня фермери з усієї Польщі знову з’їхалися до Варшави, аби протестувати проти «Зеленої угоди» ЄС, яка, на їхню думку, призведе до зниження рентабельності сільськогосподарського виробництва («Зелена угода», наприклад, передбачає скорочення використання добрив та засобів захисту рослин вдвічі, а також відведення четвертої частини фермерських площ землі під органічні культури). Виробники харчових товарів вимагають також закрити кордони для агропродовольчої продукції з країн поза межами ЄС (України, Білорусі, Росії) і захистити розведення тварин у Польщі.

Цього разу акція була масштабнішою, агресивнішою і голоснішою за попередню. Ще більше сигнальних ракет і петард, більше диму від фаєрів, вогнищ і спалених шин.  «Мамо, це що, теж війна — як в Україні? Чому так бахкає?», — запитує дівчинка років п’яти у матері після того, як пролунав черговий гучний вибух петарди.

З колонки лунає пісня «Все ще буде красиво», якою Дональд Туск відкривав свої мітинги під час минулої виборчої кампанії. Знову приїхав танк, зроблений з сіна.

Просто перед офісом прем'єра протестувальники спалили труну, яку намагалися перекинути через огорожу, але поліцейські не дали цього зробити. До місця загоряння були направлені пожежні машини, проте протестувальники не захотіли їх пропускати.

«Ми тут, щоб розповісти прем'єр-міністру про те, що нам наболіло. Зелений курс — це кінець для нас усіх. Ще Туск має знати, що ми проти напливу продуктів з України, Росії та Республіки Білорусь. Якщо уряд не захистить нас, ми пропадемо. Польща зникне», —  заявляє один з учасників протесту під час свого виступу біля канцелярії прем’єра.

До фермерів приєдналися мисливці, вони протестують проти змін до закону про полювання. Зокрема проти заборони полювання на деякі види птахів і тварин, обмежень полювання в певні години та заборону на користування тепловізорами.

Ще до початку акції у місті помітно активізувалася поліція — попри заборону фермери хотіли в’їхати до столиці тракторами, але їх не пустили (поліцією були встановлені загородження і заготовлені шипи). Фермери залишили свою техніку на під'їздах до Варшави, що завадило багатьом своєчасно дістатися на роботу. На деяких під’їздах до столиці Польщі утворилися кілометрові затори.

«Сьогодні я виїхала з дому завчасно, але все одно запізнилася на роботу на дві години, адже дорога до Мокотува була однією суцільною пробкою. Я такого не пам'ятаю за роки життя у Варшаві. Я — дитячий реабілітолог, працюю зі складними дітьми, і багатьом з них не можна пропускати заняття, а сьогодні двоє моїх пацієнтів не змогли отримати реабілітації», — розповіла Sestry Тереса Недашковська.

Основні заворушення, під час яких стражам порядку довелося примінити сльозогінний газ, сталися неподалік будівлі польського Сейму. Учасники протесту намагалися прорватися до Сейму, але їх зупинили. Вже ближче до завершення акції демостранти почали кидати бруківку в поліцію, остання затримала кількох осіб. Провокатори це чи ні, з’ясовують правоохоронці. В результаті сутичок постраждали 13 поліцейських, вони доставлені до лікарень.

Нагадаємо, що фермери також перешкоджають руху вантажівок на шести пунктах пропуску на польсько-українському кордоні. Так, на в'їзд в Україну очікують 2300 фур. Україна втрачає мільярди гривень, які необхідні їй для захисту від росіян.

^{Фото і відео - Олена Клепа}

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» (Wojna na Ukrainie a polsko-ukraińskie partnerstwo strategiczne) — це збірка статей авторитетних польських та українських науковців під редакцією професора, директора та засновника Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслава Стемпєня. Книга видана двома мовами (польською і українською) та присвячена пам’яті українців, які віддали своє життя в 2022-2023 роках, борючись за вільну Україну та Європу.

Станіслав Стемпєнь працює в царині історії польсько-українських відносин. Він вільно володіє українською і багаторазово читав лекції в українських університетах. Історик наголошує, що найкраща протидія російській пропаганді — це обізнаність людей, проте на сьогоднішній день дуже мало існує книг про українську історію польською мовою і практично не існує — про польську історію українською.

«Польське суспільство, незважаючи на старі й нові образи на українців, а точніше на тих, хто керує Україною, має зрозуміти, що українці борються не лише за себе, але й за нас. За майбутню безпеку польської держави та Європи. Поразка українців була б і нашою поразкою. Російські війська розмістилися б на нашому кордоні, недалеко від Варшави. Вплив Росії став би сильнішим. Бо це країна з величезним населенням і сировинним потенціалом та потужними спецслужбами», — пише у передмові Станіслав Стемпєнь.

Історик переконаний, що в нинішній ситуації говорити про відсутність «вдячності» з українського боку за польську допомогу є дріб’язковим. Бо йдеться про стратегічні цілі польської держави й народу.

«Минулого року ми могли б зробити більше в сфері примирення. А також більш ефективно вирішувати економічні питання.

Слова вдячності від керівників держави — це приємно. Але вони не потрібні для стратегічних інтересів держави. Подяка від нації означає набагато більше

Президенти та уряди приходять і йдуть. Набагато важливіше ставлення нації. Вірю, що українські біженці, які отримали допомогу від польської держави й польського народу, пам’ятають і цінують це. Українські діти, які ростуть серед польських однолітків, формуватимуть свій менталітет і позитивний образ сусіда-поляка» — впевнений Станіслав Стемпєнь.

Історичних постатей ХХ століття, які б могли не сварити, а єднати українців і поляків, чимало. Для мене найбільш об’єднуючою постаттю є Симон Петлюра. Його спільний похід з Юзефом Пілсудським на Київ, Варшавська битва. Спільна перемога над більшовиками

«Також важлива постать папи Івана Павла ІІ, який в 2001 році закликав нас у Львові до взаємного прощення та примирення. Постать митрополита Андрея Шептицького, який походить з польської родини, закликав ОУН утриматися від насильства щодо цивільного польського населення, рятував євреїв. Українцям варто відкрити для себе Юліуша Словацького, який писав «До матері» — вірш про Україну. На жаль, досі багато постатей для українців та поляків навзаєм закриті та невідомі», — пояснює історик.

За словами Станіслава Стемпєня, навіть під час війни держави мають дбати насамперед про свої економічні інтереси. Тому що це довгострокові інтереси, що визначають економічний потенціал країни. І все ж ті, хто може собі дозволити допомагати, мусять це робити.

«Перші дні війни показали, що співпраця з сусідом набагато важливіша за найкращу дружбу з далекою країною.

Що було би, якби Польща не відкрила кордони 24 лютого 2022 року? Цілком вірогідно, що чимало українських матерів із дітьми мусили би тікати до Росії. А Росія тільки на це й чекала

Як там національно-цивілізаційно сформувалася б молода українська генерація? І, очікуючи вдячності, чи не втрачаємо ми щось набагато важливіше? Варто нагадати слова видатного польського народного барда Юліуша Словацького: «Немає часу жаліти троянди, коли горять ліси», — пише історик Станіслав Стемпєнь.

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» є продовженням минулорічної книги під назвою «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги».

До нового видання увійшли статті про сучасну політичну й військову ситуацію в Україні, російську пропаганду, польську допомогу від державної влади і суспільства. Є також тексти українських учасників боїв на фронті та людей, які опинилися в Польщі, тікаючи від війни. Значна частина видання є продовженням воєнного календаря, де задокументовані свідчення про події на фронті та міжнародну, зокрема польську, допомогу українській армії та біженцям. Також зафіксовано всі візити представників польської влади в Україну. І української влади на чолі з Володимиром Зеленським — до Польщі.

Є тут і статті, присвячені проблемам українських біженців у Польщі.

«Проблема гуманітарної допомоги біженцям у Польщі залишається відкритою. Війна на виснаження, яку веде Росія, потребує великої консолідації всіх ресурсів, зокрема й людських. Завдяки міжнародній допомозі Україна протистоїть агресору, захищаючи цивілізований світ від поширення екстремізму й тероризму. Лише разом з усім світом ми зможемо перемогти те зло і несправедливість, яке нахабно зазіхає на найважливіші людські цінності, ставить під сумнів право на життя, власний вибір національного шляху й власну долю», — пише докторка історичних наук, біженка з Миколаєва Ольга Морозова.

А ще в новій книзі є стаття «Біженці на Вармії й Мазурах: моя війна — моя правда» («Ukraińscy uchodźcy na Warmii i Mazurach: moja wojna — moja prawda»). У ній об’єднані історії біженок, які публікувалися на порталі «Sestry» в 2023 році.

Свідчення воєнних біженців, які пережили обстріли, евакуацію, переїзд до іншої країни — це не лише статистика чи текст. Це також емоції та можливість з перших вуст розповісти полякам, що насправді відбувається під час війни в Україні. Ці історії не лише про несправедливість, втрати, біль, страх і відчай, а й про посттравматичне зростання людей, які в один момент втратили все й мусили швидко вчитися долати кризи та розвиватися.

«Повномасштабна війна в Україні триває два роки — й кінця їй не видно. Тому що президент Росії Володимир Путін хоче не тільки перемогти Україну, але й розвалити цю країну. Це, нібито, стане своєрідною карою для українців за те, що вони наважилися виступити проти нього. Можливо, це також покликане бути застереженням для інших націй. Особливо країн Балтії. Що імперія має право карати і що їй не можна протистояти.

Твердження Путіна, що «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття став розпад Радянського Союзу» не викликає жодних сумнівів щодо поточних цілей політики Кремля. І воно стосується не лише країн, які виникли на руїнах СРСР, а й свідчить про прагнення відновити радянську сферу впливу, до якої входить також Польща», — впевнений Станіслав Стемпєнь.

‍

Галина Гжимала-Мощинська — докторка наук, професорка психології, завідувачка кафедри психології релігії та духовності Університету Ігнатіанум у Кракові. Проводить дослідження в галузі культурної психології з особливим акцентом на психологію міграції. Її роботи стосуються акультурації поляків, які виїжджають за кордон, а також іноземців, що приїжджають до Польщі. Також проводить дослідження проблем культурної адаптації в Польщі дітей з польських сімей, які повертаються з еміграції. Останні дослідження були проведені разом із групою Норвезької ради з досліджень та стосувалися аналізу досвіду сімей польських мігрантів з Норвезьким управлінням у справах захисту дітей (Barnevernet). Також разом із своєю командою реалізувала дослідження «Супергероїня в спідниці. Психічна стійкість українок, котрі виїхали до Польщі від війни в Україні — звіт з досліджень та рекомендації для третього сектору».

Біженців не можна розглядати як жертв

Ольга Пакош: Дослідження називається «Супергероїня у спідниці». Звідки така назва?

Галина Гжимала-Мощинська: Назва виникла вже після аналізу матеріалів. Стало очевидним, що не можна говорити про всіх біженок як про жертв та осіб, які потребують допомоги, оскільки не можуть впоратися. Вони активні, можуть самі приймати рішення і мають велику здатність долати труднощі.

Бо коли країна, що приймає біженців, намагається допомагати так, як їй здається правильним, це не завжди вдалий підхід. Ось чому ми у своєму дослідженні даємо слово самим біженкам. Ми не пропонуємо їм оцінити ситуацію за шкалою від 1 до 10, не ставимо конкретних запитань на кшталт «що вам допомогло: хороші люди, віра в Бога або свій варіант». Ми запитуємо: «Що допомогло саме вам?»

Ми діємо відповідно до методології якісних досліджень, не обмежуючись анкетуванням. А оскільки дівчата-дослідниці в нашій команді є українками і можуть вести розмови українською, у респонденток немає табу, що не можна говорити погано про поляків, які надали допомогу, чи про нашу ситуацію, бо ми гості. Тобто ми виключили два рівні обману або уникання.

Один рівень обману — це ввічливість, яка заважає відвертості. Другий — дослідження нерідною мовою.

Чимало психологів проводили дослідження серед осіб з України польською, стверджуючи, що вона схожа на українську, або англійською, а це методологічно неправильно. Ми дали слово українкам і отримали інформацію, яку, напевно, жоден, хто пройшов тест або анкету, не зміг би вигадати. І виявилося, що українські біженки мають таку суперсилу і суперсправність, що ми навіть винесли це в назву дослідження. Супергероїні — не бідні жертви, а чудові жінки, котрі, незважаючи на втечу і вигнання, здатні героїчно відновити життя у новій країні.

Ми думали, що понад усе вони потребують психологічної допомоги, і саме це ми намагалися їм нав'язати, але насправді їм потрібно інше.

Українкам потрібні чітка інформація та ефективні мовні курси

ОП: Що ж насправді потрібно українкам?

ГГ-М: Чітка інформація, яка допомагає самостійно впоратися з тими труднощами, котрі виникають у щоденному житті. Тобто де можна знайти школу чи дитячий садок для дитини. Як зорієнтуватись на ринку праці, щоб знайти хорошу і цікаву роботу. Як можна долучитися до ініціатив, які дозволяють добре і безоплатно провести час (наприклад, якісь екскурсії або спільні заходи).

Українкам не треба асимілюватись в польську культуру, натомість важливо перебувати в нашій культурі, автономно зберігаючи власну

ОП: Що вас здивувало в розповідях цих жінок? Чи було щось, що вразило, заскочило?

ГГ-М: Дуже здивувало те, наскільки важливі дрібні приємності, які допомагають жінці добре почуватися, не відчуваючи себе жертвою. Наприклад, важливий не сам майстер-клас з чогось, але можливість поспілкуватися з іншими людьми з України.

Здивувало, що мовний аспект — все ще один з найважливіших в житті українок.

В психології існує поняття «втома від мови»: коли ми змушені з якоїсь причини весь час розмовляти нерідною мовою, то через певний період відчуваємо втому від цієї мови і прагнення поговорити своєю

Українські жінки мають потребу спілкуватися з іншими саме українською. Цього точно немає в рутинних дослідженнях.

Виявилося також, що курси польської мови — це важлива потреба дотепер. Ми ж як думали? Лікарі впораються, бо «українська — майже як польська». Вчителі впораються, бо «українська — майже як польська». Ми показали, що це помилкове судження. У наших респонденток є запит на хороші, ефективні курси польської мови, які б дозволити подолати мовний бар’єр.

Аби вільно почуватися в Польщі, треба позбутися акценту

ОП: Зі свого власного досвіду, а я вже дев'ять років живу в Польщі, можу сказати, що тут немає інтеграції. Є або асиміляція, або спроба знайти свій спосіб існування у суспільстві. Як можна окреслити різницю між асиміляцією та інтеграцією українських біженок в польське суспільство?

ГГ-М: Асиміляція в одній області не означає асиміляції в усіх інших. Це застаріле уявлення про проблему. Зараз актуальний погляд, що існують різні сфери життя, і в кожній застосовується своя культурна стратегія.

У родині це буде в кращому випадку інтеграція, а може бути навіть сепарація — адже ми дотримуємось родинних шаблонів і культури рідної країни. А от коли ми на роботі, то очевидно, що ми асимілюємося, бо не існує різних кодексів праці для українців і поляків. Треба визнати, що немає лише асиміляції або лише інтеграції. І ствердження, що жінка не хоче асимілюватися або їй не вдається інтеграція — це міф, який не показує картину повністю.

Важливо уточнювати: «Де саме вдалося?» і «Де не вдалося?» І це стосується не тільки українців у Польщі. Я проводила дослідження серед польських емігрантів у Великій Британії та Норвегії. І там те саме: якщо ви на роботі говорите норвезькою, поводите себе як норвег, у вас хороші шанси залишитись і добре влаштуватись, а якщо ви поводитесь по-іншому, ви просто не зможете довго залишатися, бо вам буде погано. Тоді як в родині — зовсім інша історія.

ОП: Які поради як психолог-культуролог ви можете дати жінкам з України, які вже вирішили залишитися в Польщі?

ГГ-М: Проблемою номер один є мова й акцент. Маю приклад знайомої, котра живе в Польщі 30 років, вільно розмовляє польською, але має акцент. І цей акцент — джерело її великих проблем. Тому я б порадила: «Дівчата, необхідно вивчити мову так, щоб і сліду акценту не залишилося». Це дуже складно, але це необхідно. Адже поки тебе пізнають як чудову, розумну людину, спочатку тебе почують. А поляки здебільшого не відрізняють російського акценту від українського. І одне з найгірших визначень про людину в Польщі — це сказати про неї «руський» або «руська». Потрапляння в цю категорію ускладнює життя.

До речі, природний шлях увійти в польське суспільство — це школа.

ОП: Чимало жінок з України працюють зранку до вечора. Вони просто не мають часу ходити на зустрічі батьків у школі, щоб таким чином входити в ці спільноти. Окрім того, школа в Україні відрізняється від польської школи. Там часто батьківські збори — це просто претекст для того, щоб зібрати гроші на якісь шкільні потреби…

ГГ-М: Так років двадцять тому було і в Польщі. У нас теж були так звані батьківські комітети, на яких розмови велись навколо внесків і зборів. Згодом це змінилося. Батьки стають вимогливішими до вчителів. Стають партнерами вчителів. Тому якщо мати чи батько не залучаються у шкільні ініціативи, вони самі вибивають собі з-під ніг ґрунт. Адже це найбільш природний спосіб знайти приятелів — коли ти мені вже не чужинка, а мама хлопця, з яким дружить моя дитина. Після поради про мову і акцент це ще одна важлива вказівка.

Звісно, порада про те, щоб входити у сусідські спільноти, теж є слушною, тільки якщо жінки дійсно працюють з ранку до вечора, то треба бути реалістом — що вони можуть?! Мої дослідження по Норвегії показують, що поляки, наприклад, неохоче беруть участь в якійсь суспільно-корисній роботі за кордоном. В Норвегії є звичай — у третю неділю квітня прибирати свій район. За це ніхто не платить, кожен приносить те, що може, всі прибирають старе листя або щось садять. Так от поляки в таких заходах не беруть участі. А коли ми в них питаємо: «Чому ви цього не робите?», відповідають: «Ми ж тут тимчасово, це не наша справа». І мені шкода, адже так вони втрачають можливість природного контакту з місцевими людьми.

«Втома від українців» — це вторинний посттравматичний стресовий розлад  

ОП: У звіті про дослідження я прочитала, що українки дедалі частіше помічають втому поляків від них. Чи дійсно існує втома від українських біженців в польському соціумі?

ГГ-М: Відразу після російської інвазії було таке суспільне об’єднання за принципом «мусимо допомагати, не рахуємося з собою, не можемо дозволити собі часу на відпочинок». І якщо ми постійно занурені в драматичні, трагічні історії, то спрацьовує психологічний механізм, який називається «вторинний посттравматичний стресовий розлад». Не тільки той, хто мав травматичний досвід, отримує стрес. Але й той, хто просто слухає про це, співчуває знов і знов.

Вважаю, що полякам забракло знань і розмов про цю заангажованість. «Агов, тобі треба відпочити. Не роби цього хоча мить. Відпочинь. Відновися». Чимало волонтерів працювали на максимумі і в певному сенсі вигоріли. А якщо людина вигоряє в якійсь сфері, вона, звісно ж, не скаже: «Це моя вина, я дурна, я не зуміла оцінити свої сили». Вмикається механізм перенесення: «Ми не можемо допомагати, тому що вони невдячні, тому що невідомо, чого вони хочуть». Думаю, що у поляків не було знань (і досі  немає) про те, що допомога — це важко і призводить до виснаження з боку того, хто допомагає.

ОП: А нетерпимість до українців є? Мовляв, я мушу працювати, а вони отримують соціальну допомогу…

ГГ-М: Польське суспільство загалом має переконання, що коли всі ми однакові, то це добре, а якщо хтось відрізняється, то це погано. Значну частину польського суспільства, на жаль, характеризують ксенофобія, расизм.

Чимало людей з України, які опинилися на польському ринку праці, просто показали, що на цьому ринку були вільні місця, що тут бракувало працівників

Так, як поляки працюють на будівництві в Німеччині чи у Великій Британії, так і тут українці працюють на будівництві. І без їхньої праці будівельні компанії не могли б існувати.

Чимало агресії створено також пропагандою з боку Росії. Через соціальні мережі, різні ботоферми, платформи, які експонують антиукраїнський контент. Пам'ятаю 2015 рік, коли велика кількість людей з Сирії опинилась в Європі, зокрема в Туреччині. І в турецьких соцмережах гуляла світлина чоловіка, який лежить у басейні і курить кальян. А під світлиною був підпис, що це сирійський біженець в Туреччині, що вони все отримують безкоштовно. Пізніше розслідування журналістів показало, що цей чоловік  був не сирійцем, а турком на відпочинку. Тоді як дослідження показують, що безліч сирійських біженців були експлуатовані, обдурені, жили в жахливих умовах.

Так само в Німеччині існує нарратив, що люди з Сирії просто чекають на німецьку соціальну допомогу. Тим часом Німеччина — старе суспільство, і якби не люди з Сирії чи інших країн, які там працюють і сплачують податки, то через 10 років не було б з чого виплачувати пенсії. Але люди з одного боку знають, що так, ми старіємо і не буде пенсій, але з іншого боку ненавидять прибульців, бо вони «не такі як ми». Я це пояснюю на  різних прикладах, аби було зрозуміло, що це глобальне явище, а не специфічна польсько-українська ситуація.

ОП: Що можуть дати польському суспільству українські біженки? Яку силу вони мають, аби бути корисними?

ГГ-М: Передусім вони можуть діяти в тих областях, де в Польщі існує трагічний дефіцит. Середній вік польських медсестер — 59 років. Зараз вони підуть на пенсію і в лікарнях не буде кому доглядати за пацієнтами. Далі — польські вчителі. Чимало з них відмовилися від роботи через жахливі фінансові умови.

Громадські організації, які працюють з людьми з України в Польщі, мають збільшити обсяг професійного консультування в службах праці, центрах допомоги сім'ї. Жінки з України мають отримували чіткі сигнали: «Ми вас тут і тут дуже хочемо». Так само, як поляки отримали сигнал в Австрії та Німеччині, що там немає опікунів для літніх людей.

Зараз багато процесів відбуваються навмання, але настав час діяти на підставі фактів. І фактом є те, що в Польщі бракує медсестер і спеціалістів у галузі освіти. Польський ринок праці має страшенні прогалини. І входження в ці прогалини є дуже важливим моментом і для поляків, і для українців.

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News