Ексклюзив
20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

У фокусі Sestry — найважливіші миті лютого 2024 року, зафіксовані камерами фоторепортерів та фоторепортерок

Beata Łyżwa-Sokół

У рамках нового обміну вдалось звільнити 207 українців. Фото: Danylo Pavlov/AP/East News

No items found.

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Фото: Danylo Antoniuk/ Reuters / Forum

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Фото: MANAN VATSYAYANA / AFP/East News

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото: AFP/East News

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Фото:THOMAS PETER / Reuters / Forum

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Фото: Vianney Le Caer/AP/East News

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Фото: Libkos

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Фото:Przemek Świderski/REPORTER

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Фото: DAVID W CERNY / Reuters / Forum

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Фото: GEORG HOCHMUTH / APA / AFP/East News

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Фото:Mateusz SLODKOWSKI / AFP/East News

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News

No items found.
Російська агресія
ЗСУ
Безпека

Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress