Ексклюзив
20
хв

Як не стати жертвою таксі-мафії у Варшаві

Варшавські вокзальні таксисти обманом вимагають від жінок, які сідають до їхніх автівок, оплату вдесятеро більшу, ніж було домовлено. Блокують двері, погрожують та поводяться агресивно. Як захистити свої права та убезпечитись від таких випадків?

Юлія Ладнова

Фото: Paweł Wodzyński/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Історія української моделі Христини Петрощук, у якої привокзальний таксист вимагав сплатити за два кілометри поїздки 300 злотих замість 20, спровокувала хвилю зізнань інших жінок, які також пережили подібні випадки. Христина сіла біля Центрального вокзалу Варшави у таксі, домовившись про одну ціну, дорогою водій запитав у дівчини, чи вона українка, а коли привіз на місце, заблокував двері, став кричати на неї і навіть погрожувати її вдарити, якщо вона не сплатить більшу суму. Коли таксист зрештою відпустив дівчину і вона зателефонувала до поліції, у відділку їй сказали, що на такі випадки не виїжджають.    

Sestry дізналися, як поводитися в такій ситуації і куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою нечесного перевізника.

Фото: Zofia i Marek Bazak/East News

«Тільки українці торгуються, бо думають, що їм усі винні»

Марія Магдич приїхала до Варшави з Києва погостювати у подруги. Вона розповідає Sestry: «Мій автобус приїжджав близько 6-ї ранку, а у подруги маленька дитина. Тому я не захотіла просити її мене зустрічати. Тим паче я знала, що Юля живе всього за три кілометри від вокзалу, і якби не важкі валізи, я пішла б пішки. Як на зло я не взяла зарядку, телефон розрядився і мені довелося скористатися таксі, що стоять прямо на вокзалі. Я завжди знала, що вокзальні таксисти можуть обдурити, але подумала, що це Європа, тож тут все інакше».

Дівчина одразу уточнила вартість проїзду — водій назвав суму 50 злотих. І хоча зазвичай це коштує 15 злотих, Марія погодилась.

«Я занервувала вже через п'ять хвилин, бо зрозуміла, що мене везуть якоюсь довгою дорогою. Але таксист сказав, що пропустив поворот. Вже під будинком подруги він попросив у мене 400 злотих! І пояснив це тим, що я все не так зрозуміла, і взагалі в його машині на задньому сидінні висить прейскурант. За яким тільки посадка в авто коштувала 50 злотих, кожен кілометр — 40, а зарядка мого телефону — 95», — згадує дівчина.

Біля будинку водій не затримував дівчину в авто, але сказав, що без оплати на його умовах не поверне багаж, бо в нього все легально. Довелося погодитись і заплатити. Але найнеприємнішим, за словами Марії, стало те, що таксист дозволив собі досить неприємні висловлювання на адресу українців. Мовляв, усі пасажири спокійно платять, і лише українці торгуються, бо думають, що їм тут усі винні.

«Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу»

Ірина Мартовицька з Херсона теж потрапила у неприємну ситуацію, коли за поїздку з Варшави Центральної до Аеропорту Шопена вона заплатила 800 злотих. Жінці довелося віддати водієві всю готівку, бо інакше він не випускав її з машини.

«Я знаю, що не можна сідати до вокзальних таксистів, але я з дітьми летіла до Іспанії, ми запізнювалися і могли не встигнути на літак. Ми приїхали в аеропорт, діти вийшли з таксі — вони сиділи ззаду, а я — попереду. Я почала шукати гроші в сумочці, не помітивши, що водій в цей час заблокував мені двері. Він сказав: «З тебе 800 злотих». Я почала обурюватися, але водій натиснув на педаль газу і за ці секунди я трохи не збожеволіла, адже мої діти залишилися самі на вулиці», — розповіла Sestry жінка.

У паніці Ірина вигрібла всю готівку з сумочки і віддала таксисту, а в спину почула: «Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу».

Чого не можна робити і на що варто звернути увагу тим, хто користується таксі у Варшаві

По-перше, візьміть за правило користуватися не приватними перевізниками, а перевіреними службами таксі, які мають власні застосунки (наприклад, Uber або Bolt). Тим паче, що компанія Uber виграла тендер на оренду паркомісць на Центральному вокзалі, а ще планує поставити уберомати — кіоски, в яких можна буде замовити поїздку, навіть якщо у вас не встановлений застосунок або ваш смартфон не працює.

По-друге, якщо ви вже сіли у приватне таксі, увімкніть свій диктофон на смартфоні і запишіть відповідь водія на питання про вартість поїздки. І якщо наприкінці подорожі водій виставить новий рахунок, ці слова запишіть теж. Як доказ для поліції.

Ще один небезпечний момент — оплата на карту через Блік. Уважно дивіться, яку суму вам пропонують сплатити. Є випадки, коли на терміналі з'являлися зовсім інші суми, які таксист пояснював штрафом за ляскання дверима.  

«Так було у нас. Платила бліком та автоматично підтвердила платіж. А виявилося, що у цього перевізника штрафи і за відчинене вікно та за те, що двері не так зачинив, і сів без бахіл у машину», — розповідає киянка Катерина Логвиненко.

«Це психологічний пресинг, але притягнути водія до відповідальності непросто»

Адвокатка Олександра Доманська у своїй практиці стикалася зі скаргами на недобросовісних таксистів, яких і таксистами юридично назвати, як виявилося, не можна.

«Це не поодинокі випадки, і щоразу люди емоційно розповідають, що їх обдурили і поліція не діє. Але давайте розбиратися. Основна проблема в тому, що ці водії зареєстровані як приватні перевізники, а не таксисти. Тому формально вони мають право встановлювати на свої послуги будь-який прайс. А ось регулюванням тарифів для таксі-компаній займається міська влада. Сьогодні у Варшаві максимальний тариф у офіційних таксі не перевищує 6 злотих за кілометр у святкові дні та нічний час у межах міста, а також 9 злотих з виїздом за місто», — уточнює адвокатка.

Фото: Aliaksandr Valodzin/East News

Олександра Доманська додає, що треба скаржитися до поліції, звертатися до адвоката, якщо почуваєтеся ошуканим.

Можливо, водія не вдасться притягнути до відповідальності за високий тариф, але утримувати людину в автомобілі водій точно не має права. Згідно зі статтею 236 Кримінального кодексу, шахраєм вважається той, хто з метою отримання матеріальної вигоди схиляє іншу особу до невигідного розпорядження майном та вводить в оману з метою отримання вигоди. Тому будь-який аудіо/відеозапис поїздки може стати хорошим аргументом в суді.

За словами фахівця, найчастіше така поведінка водія — це просто психологічний пресинг. Коли жінка одна в чужому місті та автомобілі, її набагато простіше залякати, і водій може цим скористатися. Тому краще не панікувати, сказати, що передали всі дані автомобіля, сфотографували водія та номерні знаки та відправили своїм друзям чи родичам. І в жодному разі не панікувати, не показувати, що ви налякані.

«Але давайте розберемо уявну ситуацію. Людина приїхала на вокзал, підійшла до перевізника й увімкнула диктофон. Потім назвала водію адресу та запитала ціну поїздки. Так само наприкінці потрібно записати відповідь водія, де він вимагатиме іншу суму. Але річ у тому, що людина, яка з низки причин не може викликати Uber, навряд чи зробить усі ці маніпуляції. В основному послугами таких перевізників користуються ті, хто дуже поспішає або люди з інших міст та країн, у яких розрядився телефон», — пояснює адвокатка.

Як відрізнити легальне варшавське таксі від приватного перевізника?

• табличка з написом «TAXI» на даху автомобіля;

• Наявність жовто-червоної смуги, що наклеєна вздовж автомобіля. На ній повинен бути вказаний бортовий номер таксі відповідно до номера ліцензії;

• герб Варшави під бортовим номером на передніх дверях автомобіля;

• інформація про тарифи тільки на задніх дверях у верхньому лівому кутку на склі. Там має бути зазначена вся інформація про ціни без прихованих платежів;

• всередині авто має бути ідентифікаційний бейдж, таксометр та інформація про те, куди можна звернутися зі скаргою.

Скарги на офіційно зареєстрованих перевізників можна залишити за телефоном 19 115

Читайте також «Безпека в таксі. Що зміниться?»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мзія амаглобелі

Усе в цьому залі суду в Батумі наче спеціально спроєктоване, щоб відділяти й примушувати до мовчання. Насамперед — товста скляна перегородка, за якою сидить Мзія Амаглобелі. Їй 50, і все її життя — це історія боротьби за вільні медіа в Грузії. На ній проста блакитна сорочка, руки схрещені на грудях, а погляд спокійний і рішучий. Вона — засновниця Batumelebi і Netgazeti, незалежних ЗМІ, які десятиліттями (з 1999 і 2010 років відповідно) були вартовими демократії, стежачи за владою. Саме ця роль — вартової демократії — і зробила її мішенню.  

По той бік скла, у перших рядах, сидить «дипломатична Європа»: посол Німеччини Петер Фішер, посол Франції Шераз Гасрі та австрійська євродепутатка Лена Шіллінг. Її біла футболка — відвертий жест солідарності: на ній обличчя Мзії та напис FIGHT BEFORE IT’S TOO LATE («Боріться, поки не пізно»)

Як одна з найшанованіших журналісток країни опинилась в епіцентрі міжнародного скандалу, звинувачена у нападі, за який їй загрожує 7 років в’язниці? Відповідь — у хаотичних подіях одного вечора.  

11 січня 2025 року біля батумського відділку поліції відбувся протест. Мзію заарештували вперше — за наклеєну на стіну наліпку про запланований страйк. Це було дрібне адмінпорушення, і через дві години її відпустили. Але вона не пішла. Залишилася серед натовпу, і атмосфера нагніталася дедалі сильніше. Коли поліція почала жорстоко затримувати інших демонстрантів, зокрема її знайомих, ситуація вийшла з-під контролю.  

У пекельному хаосі Мзія зіткнулася віч-на-віч з начальником батумської поліції Іраклієм Дгебуадзе. Свідки й адвокати стверджують, що той навіть не намагався заспокоїти людей. Навпаки — ображав і принижував журналістку.

Amnesty International повідомила про наявність записів, де чутно, як Дгебуадзе погрожує їй сексуальним насильством

У відповідь Мзія дала йому ляпаса. За даними Transparency International Georgia, удар був «символічним» і «не міг заподіяти шкоди».  

Реакція держави була миттєвою й безжалісною. Амаглобелі знову заарештували — тепер за «напад на правоохоронця». Її адвокати розповідають, що у відділку Дгебуадзе плював на неї, а їй самій годинами не давали не тільки захисника, але й доступу до туалету.  

Тієї ночі в камері вона почала 38-денну голодівку — і її відповідь прозвучала не як прохання, а як маніфест. У листі від 20 січня вона написала:  

«Причина, через яку мене сьогодні судять, — це прямий наслідок репресивних, зрадницьких і жорстоких процесів, що тривають вже рік [...] Я не підкорюся цьому режиму; не буду грати за його правилами. [...] Є щось важливіше за життя — і це свобода»

Її гасло — «Боріться, поки не пізно» — стало символом опору.  

На тлі — гостра політична боротьба. Уряд «Грузинської мрії», заснований олігархом Бідзіною Іванішвілі, звинувачують у служінні інтересам Росії. Чиновники відкрито називають Мзію «інагентом», використовуючи кремлівську риторику. У матеріалах справи це описують як елемент «гібридної війни РФ».  

У відповідь світ об’єднався на її підтримку. Понад 90 організацій — від Amnesty International до Фонду Клуні, від Варшавського журналістського товариства до Knight Center for Journalism in the Americas — вимагали її звільнення. До них приєдналися лауреатки Нобелівської премії миру Марія Ресса та Ширін Ебаді. Кадри солідарності облетіли світ: Ресса з футболкою із зображенням Мзії; та ж Мзія на лаві підсудних, яка тримає книгу Ресси «Як протистояти диктатору»; євродепутати у Брюсселі з гігантським прапором Грузії, вкритим підписами.  

Фото: clooneyfoundationforjustice

Навіть за ґратами Мзія не полишає своєї місії. У зверненні на День свободи преси вона говорила про обов’язок журналістів у світі «ботів, тролів, пропаганди й олігархів». Намагалася докричатися до грузинського бізнесу й громадян: «Підтримуйте вільні ЗМІ, щоб вони не лишилися самі у боротьбі з Росією і авторитарним режимом, що працює на її інтереси».  

28 квітня стався переломний момент. Коли суд вдруге відмовив у скасуванні арешту, Мзія підвелася й звернулася до судді. Її слова, спокійні й виважені, стали остаточною відповіддю на звинувачення: «Якщо мене випустять — я точно знаю, що робитиму. Я не вчиню злочину, бо я не злочинець, — вона зробила паузу. — Але я робитиму все можливе, щоб сприяти європейській інтеграції країни, свободі слова й свободі висловлювань — так, я це робитиму. І якщо це вважається злочином... то, можливо, я справді маю сидіти у в’язниці». 

20
хв

7 років ув’язнення за ляпас «Грузинській мрії» 

Єжи Вуйцік
Київ, військовослужбовець, жінка, моноколесо

Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?

Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.

Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.

Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.

А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?

Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають. 

Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.

Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX

Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?

Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.

Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.

Що маєш на увазі?

Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.

У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю

У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.

В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.

До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.

Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.

Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.

Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.

Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки

Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»

Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.

Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX

Які проблеми маєш на увазі?

Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.

Як держава може допомогти ветеранам?

Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.

Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.

Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...

Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.

Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.

Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах 

Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...

Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?

Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)

Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.

Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей». 

Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.

І приймуть їх назад?

Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.

Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?

Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.

Як війна змінила тебе як феміністку?

До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.

 

Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.

Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Прощання з берегинею

Кая Путо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Фальшиві повістки для українців у Польщі: як реагувати?

Ексклюзив
20
хв

Як повернути водійські права, вилучені в іншій країні?

Ексклюзив
20
хв

Українці в Польщі продовжують помилково втрачати статус UKR: що робити?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress