Ексклюзив
20
хв

Як не стати жертвою таксі-мафії у Варшаві

Варшавські вокзальні таксисти обманом вимагають від жінок, які сідають до їхніх автівок, оплату вдесятеро більшу, ніж було домовлено. Блокують двері, погрожують та поводяться агресивно. Як захистити свої права та убезпечитись від таких випадків?

Юлія Ладнова

Фото: Paweł Wodzyński/East News

No items found.

Історія української моделі Христини Петрощук, у якої привокзальний таксист вимагав сплатити за два кілометри поїздки 300 злотих замість 20, спровокувала хвилю зізнань інших жінок, які також пережили подібні випадки. Христина сіла біля Центрального вокзалу Варшави у таксі, домовившись про одну ціну, дорогою водій запитав у дівчини, чи вона українка, а коли привіз на місце, заблокував двері, став кричати на неї і навіть погрожувати її вдарити, якщо вона не сплатить більшу суму. Коли таксист зрештою відпустив дівчину і вона зателефонувала до поліції, у відділку їй сказали, що на такі випадки не виїжджають.    

Sestry дізналися, як поводитися в такій ситуації і куди звертатися за допомогою, якщо стали жертвою нечесного перевізника.

Фото: Zofia i Marek Bazak/East News

«Тільки українці торгуються, бо думають, що їм усі винні»

Марія Магдич приїхала до Варшави з Києва погостювати у подруги. Вона розповідає Sestry: «Мій автобус приїжджав близько 6-ї ранку, а у подруги маленька дитина. Тому я не захотіла просити її мене зустрічати. Тим паче я знала, що Юля живе всього за три кілометри від вокзалу, і якби не важкі валізи, я пішла б пішки. Як на зло я не взяла зарядку, телефон розрядився і мені довелося скористатися таксі, що стоять прямо на вокзалі. Я завжди знала, що вокзальні таксисти можуть обдурити, але подумала, що це Європа, тож тут все інакше».

Дівчина одразу уточнила вартість проїзду — водій назвав суму 50 злотих. І хоча зазвичай це коштує 15 злотих, Марія погодилась.

«Я занервувала вже через п'ять хвилин, бо зрозуміла, що мене везуть якоюсь довгою дорогою. Але таксист сказав, що пропустив поворот. Вже під будинком подруги він попросив у мене 400 злотих! І пояснив це тим, що я все не так зрозуміла, і взагалі в його машині на задньому сидінні висить прейскурант. За яким тільки посадка в авто коштувала 50 злотих, кожен кілометр — 40, а зарядка мого телефону — 95», — згадує дівчина.

Біля будинку водій не затримував дівчину в авто, але сказав, що без оплати на його умовах не поверне багаж, бо в нього все легально. Довелося погодитись і заплатити. Але найнеприємнішим, за словами Марії, стало те, що таксист дозволив собі досить неприємні висловлювання на адресу українців. Мовляв, усі пасажири спокійно платять, і лише українці торгуються, бо думають, що їм тут усі винні.

«Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу»

Ірина Мартовицька з Херсона теж потрапила у неприємну ситуацію, коли за поїздку з Варшави Центральної до Аеропорту Шопена вона заплатила 800 злотих. Жінці довелося віддати водієві всю готівку, бо інакше він не випускав її з машини.

«Я знаю, що не можна сідати до вокзальних таксистів, але я з дітьми летіла до Іспанії, ми запізнювалися і могли не встигнути на літак. Ми приїхали в аеропорт, діти вийшли з таксі — вони сиділи ззаду, а я — попереду. Я почала шукати гроші в сумочці, не помітивши, що водій в цей час заблокував мені двері. Він сказав: «З тебе 800 злотих». Я почала обурюватися, але водій натиснув на педаль газу і за ці секунди я трохи не збожеволіла, адже мої діти залишилися самі на вулиці», — розповіла Sestry жінка.

У паніці Ірина вигрібла всю готівку з сумочки і віддала таксисту, а в спину почула: «Були б ви бідні, то не їздили б по всьому світу».

Чого не можна робити і на що варто звернути увагу тим, хто користується таксі у Варшаві

По-перше, візьміть за правило користуватися не приватними перевізниками, а перевіреними службами таксі, які мають власні застосунки (наприклад, Uber або Bolt). Тим паче, що компанія Uber виграла тендер на оренду паркомісць на Центральному вокзалі, а ще планує поставити уберомати — кіоски, в яких можна буде замовити поїздку, навіть якщо у вас не встановлений застосунок або ваш смартфон не працює.

По-друге, якщо ви вже сіли у приватне таксі, увімкніть свій диктофон на смартфоні і запишіть відповідь водія на питання про вартість поїздки. І якщо наприкінці подорожі водій виставить новий рахунок, ці слова запишіть теж. Як доказ для поліції.

Ще один небезпечний момент — оплата на карту через Блік. Уважно дивіться, яку суму вам пропонують сплатити. Є випадки, коли на терміналі з'являлися зовсім інші суми, які таксист пояснював штрафом за ляскання дверима.  

«Так було у нас. Платила бліком та автоматично підтвердила платіж. А виявилося, що у цього перевізника штрафи і за відчинене вікно та за те, що двері не так зачинив, і сів без бахіл у машину», — розповідає киянка Катерина Логвиненко.

«Це психологічний пресинг, але притягнути водія до відповідальності непросто»

Адвокатка Олександра Доманська у своїй практиці стикалася зі скаргами на недобросовісних таксистів, яких і таксистами юридично назвати, як виявилося, не можна.

«Це не поодинокі випадки, і щоразу люди емоційно розповідають, що їх обдурили і поліція не діє. Але давайте розбиратися. Основна проблема в тому, що ці водії зареєстровані як приватні перевізники, а не таксисти. Тому формально вони мають право встановлювати на свої послуги будь-який прайс. А ось регулюванням тарифів для таксі-компаній займається міська влада. Сьогодні у Варшаві максимальний тариф у офіційних таксі не перевищує 6 злотих за кілометр у святкові дні та нічний час у межах міста, а також 9 злотих з виїздом за місто», — уточнює адвокатка.

Фото: Aliaksandr Valodzin/East News

Олександра Доманська додає, що треба скаржитися до поліції, звертатися до адвоката, якщо почуваєтеся ошуканим.

Можливо, водія не вдасться притягнути до відповідальності за високий тариф, але утримувати людину в автомобілі водій точно не має права. Згідно зі статтею 236 Кримінального кодексу, шахраєм вважається той, хто з метою отримання матеріальної вигоди схиляє іншу особу до невигідного розпорядження майном та вводить в оману з метою отримання вигоди. Тому будь-який аудіо/відеозапис поїздки може стати хорошим аргументом в суді.

За словами фахівця, найчастіше така поведінка водія — це просто психологічний пресинг. Коли жінка одна в чужому місті та автомобілі, її набагато простіше залякати, і водій може цим скористатися. Тому краще не панікувати, сказати, що передали всі дані автомобіля, сфотографували водія та номерні знаки та відправили своїм друзям чи родичам. І в жодному разі не панікувати, не показувати, що ви налякані.

«Але давайте розберемо уявну ситуацію. Людина приїхала на вокзал, підійшла до перевізника й увімкнула диктофон. Потім назвала водію адресу та запитала ціну поїздки. Так само наприкінці потрібно записати відповідь водія, де він вимагатиме іншу суму. Але річ у тому, що людина, яка з низки причин не може викликати Uber, навряд чи зробить усі ці маніпуляції. В основному послугами таких перевізників користуються ті, хто дуже поспішає або люди з інших міст та країн, у яких розрядився телефон», — пояснює адвокатка.

Як відрізнити легальне варшавське таксі від приватного перевізника?

• табличка з написом «TAXI» на даху автомобіля;

• Наявність жовто-червоної смуги, що наклеєна вздовж автомобіля. На ній повинен бути вказаний бортовий номер таксі відповідно до номера ліцензії;

• герб Варшави під бортовим номером на передніх дверях автомобіля;

• інформація про тарифи тільки на задніх дверях у верхньому лівому кутку на склі. Там має бути зазначена вся інформація про ціни без прихованих платежів;

• всередині авто має бути ідентифікаційний бейдж, таксометр та інформація про те, куди можна звернутися зі скаргою.

Скарги на офіційно зареєстрованих перевізників можна залишити за телефоном 19 115

Читайте також «Безпека в таксі. Що зміниться?»

No items found.
Юридичні поради

Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що робити, якщо близька людина зникла безвісти в Польщі?

Ексклюзив
20
хв

Робота в Польщі для неповнолітніх: особливості працевлаштування

Ексклюзив
20
хв

Відпустка у 2024 році в Польщі. Які зміни плануються

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress