Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Трагедія з Лізою у Варшаві змушує польських депутатів переглянути кримінальний кодекс
«Якби не трагедія, ми не знаємо, чи був би злочинець взагалі засуджений за зґвалтування. Адже Стаття 197 Кримінального кодексу вимагає, щоб жертва захищалася, щоб вона кричала. Але у жертви не завжди є така можливість. Їй можуть погрожувати ножем, це може бути жінка з інвалідністю. На цю зміну у законодавстві ми чекали понад три роки. І більше чекати вже не можемо», — пояснює адвокатка й активістка Данута Вавровська
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Смерть 25-річної білоруски Лізи, яку наприкінці лютого зґвалтували в центрі польської столиці, викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Сотні небайдужих людей — білорусів, поляків і українців, серед яких відомі активістки в боротьбі за права жінок — вийшли на марш пам’яті. Єлизавета була біженкою, яка приїхала до Польщі у пошуках безпеки. Коли на неї зненацька напали біля її будинку, вона не кричала, а тихо кликала на допомогу. Але люди проходили повз, не реагуючи на злочин.
Нарешті у Сеймі відбулося перше читання законопроєкту про зміну визначення терміну «зґвалтування»
Смерть білоруски стала приводом для обговорення посилення покарання за сексуальне насильство в Польщі. Ще 2 березня Kongres Kobiet та Ogólnopolski Strajk Kobiet звернулися до уряду з вимогою змінити польське законодавство, адаптувавши визначення зґвалтування відповідно до вимог Стамбульської конвенції.
Чинний кримінальний кодекс Польщі визнає злочин зґвалтуванням тоді, коли постраждала доведе, що чинила опір. Це має бути «активний і безперервний опір», «гучний протест, прохання чи крик», «справжній, а не «удаваний» опір. Тобто законодавство не захищає людину, яка під час насильства перебувала у стані шоку й заціпеніння, була непритомна, спала чи має обмежені можливості. Плюс постраждала мусить сама доводити факт насильства.
Заступниця міністра юстиції Марія Ейхарт заявила, що до Кримінального кодексу Польщі нарешті готуються зміни щодо визначення терміну «зґвалтування» — тепер ним вважатимуть дії, вчинені без явної згоди однієї зі сторін. 7 березня у Сеймі вже відбулося перше читання законопроєкту про внесення змін до КК.
Співавторка законопроєкту Данута Вавровська (ліворуч) у Сеймі 7 березня 2024 року. Фото: Facebook Strajk Kobiet
Адвокатка, активістка й співавторка законопроєкту Данута Вавровська сподівається, що нарешті Сейм ухвалить позитивне рішення.
«Якби не трагедія, ми не знаємо, чи був би злочинець взагалі засуджений за зґвалтування, — пояснює Данута Вавровська Sestry. — Адже Стаття 197 Кримінального кодексу вимагає, щоб жертва захищалася, щоб вона кричала. Але у жертви не завжди є можливість кричати та захищатися. Їй можуть погрожувати ножем, її можуть накачати наркотиками чи алкоголем, це може бути жінка з інвалідністю. Ми не можемо більше чекати. За цю зміну у законодавстві ми боролися кілька років».
Strajk Kobiet також вимагає посилити покарання за зґвалтування, збільшивши нижню межу покарання за цей злочин до трьох років позбавлення волі.
Погрожував ножем з кущів і не отримав покарання
Українка Юлія прийшла на акцію з подругою з Білорусі, адже й сама добре знає, що таке переслідування, погрози та відчуття небезпеки біля власного дому.
«Коли я два роки тому приїхала до Варшави, то познайомилася тут з місцевим хлопцем, — розповідає Sestry Юля. — Він дуже допоміг мені спочатку, ми стали жити разом. Але за деякий час він різко змінився. З'ясувалося, що колись він мав проблеми з наркотиками, і раптом знову до них повернувся. Я не була до такого готова, ми розійшлися».
Але хлопець не залишив її у спокої і став залякувати.
«Пам'ятаю, як Марчин з ножем чекав на Юлю в кущах біля нашого офісу, — продовжує розповідати подруга і колега Юлії Ольга Полуян. — Ми викликали поліцію, але правоохоронці навіть не прийняли заяву, адже факту злочину не було. Мої свідчення не взяли до уваги. Він приходив ще кілька разів, пробив шини в моєму авто, погрожував, це продовжувалось пів року!» І весь цей час Юля не виходила з під'їзду сама, постійно просила таксистів чи сусідів проводити її аж до дверей квартири.
Люди принесли квіти до місця, де сталася трагедія з Лізою. Чимало жінок плакали. Фото: Юлія Ладнова
Українська активістка і волонтерка Оксана Литвиненко порівняла на акції поведінку вбивці Лізи з поведінкою росіян в Україні: «Найбільше в цій ситуації мене налякало те, що цей чоловік поводився , як російські злочинці. Він зґвалтував дівчину, взяв банківські картки, телефон і спокійно пішов у магазин, ніби нічого не сталося. Все те саме відбувається з жінками в Україні, тільки це явище має набагато більший масштаб.
Але жінки в Європі не мають боятися ходити по вулицям. Ми навіть не помічаємо, що цей страх став частиною нашого життя. Я рефлекторно зачиняю двері в машині на стоянці. Коли виходжу на вулицю, озираюсь, а своїм донькам кажу завжди бути на телефоні».
Данута Вавровська на акції "Досить гвалтувань". Люди прийшли в чорному та влаштували символічну хвилину крику. Фото Юлії Ладнової
Допомога тим, хто зазнав насилля
Йоланта Гавенда з Fundacja Feminoteka запропонувала свою допомогу всім жінкам, які зіткнулися з насильством у Польщі. «Ми вже кілька років допомагаємо тим, хто пережив насилля і зґвалтування. І таких жінок більше, ніж ви можете собі уявити. Але як не було, так і немає чіткої, рішучої реакції поліції, підтримки нею постраждалих», — вважає Йоланта.
Йоланта Гавенда закликала жінок, які зіткнулися з проблемою насильства, звертатися за допомогою до фонду «Фемінотека». Телефон для українців — 888 88 79 88. Номер 888 88 33 88 — для тих, хто розмовляє польською. Лінія працює з понеділка по п'ятницю з 14:00 до 19:00.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.
«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».
Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує.
Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла.
З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення.
Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.
Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'яжінки
Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість.
— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка.
Зняти напруження можна і без партнера
— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.
Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бурго переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.
Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч.
Фактор війни та його вплив на лібідо
— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України.
Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності.
Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт.
— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш.
Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.
Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного
Статус біженки, дружини чи подруги військового — реальність для сотень тисяч українських жінок. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія.
І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього.
— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча.
Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я.
— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення.
Знову відчувати себе бажаною
Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.
Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення
Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.
А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.
Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.
Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.
Розмова з коханим замість хатніх справ
— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість.
Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані.
Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення?
У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.
Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі?
Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?
Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.
Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями.
У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?
Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.
І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки
Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.
З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.
Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення.
Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами....
Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.
Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.
Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?
Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.
Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.
Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена.
Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.
Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег?
Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.
І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.
Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори.
Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.
Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну
І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться.
Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це — їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.
Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?
Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.
А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?
Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі.
Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?
Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.
Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо.
Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.
Реакція на перші післявиборчі екзит-поли, які дали ПіС невелику перевагу над Громадянською коаліцією (33,7% проти 31,9%), голова партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський оголосив про дев'яту перемогу своєї партії на виборах. Справа однак у тому, що навіть якщо ПіС збереже перше місце, перемога партії на практиці все одно означає програш.
Адже вже відомо, що ПіС втратив владу в 3 воєводствах, а також у більшості з решти 6 воєводств, в яких партія домінує у відсотковому відношенні, вона не зможе керувати одноосібно. Це означає, що не зможе керувати взагалі. Інші угруповання, навіть націоналістична Конфедерація з безпартійними представниками місцевого самоврядування, не захоче вступати в союз з партією, від якої тхне скандалами, беззаконням і корупцією. Після минулорічних парламентських виборів ПіС має статус політичної касти «недоторканних», навколо якої встановлено санітарний кордон.
Малувато і помилка Туска
У ніч виборів прем'єр-міністр Дональд Туск радів, що «у квітні вдалося повторити 15 жовтня» — тобто успіх демократів на осінніх президентських виборах. У понеділок він дещо пом'якшив тон. «Висновок для нас? Не скиглити! До роботи!», — написав він на порталі X.
Він вітає зі скороченням відставання Громадянської коаліції від ПіС (на виборах 2018 року ГК програвала Качинському на 7 відсотків), з вражаючою перемогою у великих містах і перевагою в сеймиках. Непокоїть демобілізація молоді, поразка на сході країни і в сільській місцевості.
Це тверезий погляд на речі, але бракує в ньому каяття. Рішення Туска піти ГК на вибори без лівих виявилося помилковим. Воно коштувало його угрупованню першого місця і відсунуло Лівицю на останнє.
04.07.2024, Варшава, Рондо Дашинського 2, Crowne Plaza Warsaw. Маршалек Шимон Головня (ліворуч) та віце-прем’єр-міністр, міністр національної оборони Владислав Косиняк-Камиш (праворуч) під час вечору виборів коаліційного виборчого комітету «Третій Шлях». Фото: Dawid Żuchowicz/Agencja Wyborcza.pl
Надуті м'язи Головні
Офіційний оптимізм Шимона Головні та Владислава Косиняка-Камиша, лідерів коаліційного «Третього Шляху» (це альянс «Польщі 2050» і Польської народної партії (Polskie Stronnictwo Ludowe), яка, згідно з опитуваннями, набрала 13,5 відсотка голосів виборців, виглядає удаваним. На попередніх місцевих виборах ПНП, яка балотувалася самостійно (тоді ще не існувало партії «Польща 2050»), отримала 12%. Таким чином, здається, партія Головні на місцях добрала близько 1,5 відсотка. і навіть якщо в остаточному підсумку «Третій шлях» набере ще якийсь відсоток чи два, то такий результат також не буде успіхом.
З іншого боку, Головня виявився ефективним для ослаблення всього демократичного табору. Відкладення на післявиборчий період дебатів щодо законопроєктів, які лібералізують законодавство про аборти, обурило лівих і створило у частини прогресивного електорату враження, що під час попередньої кампанії, під час якої йому було обіцяно лібералізацію, до нього поставилися інструментально. Це, мабуть, вплинуло на явку виборців.
Побиті менші брати
Ліві, як і Конфедерація, виходять з цих виборів сильно побитими.
Перші завжди погано показувались на місцевих виборах, але цього разу це виглядає ще гірше. 6,8% — це значно нижче очікувань партії Влодзімєжа Чажастого. І навіть непогані 15,8%, які здобула Магдалена Бєят у боротьбі за посаду мера Варшави, викликають у кращому випадку посмішку крізь сльози. Войовнича проабортна риторика, яка мала принести успіх лівим, не спрацювала. Бо навіщо голосувати за нечисленних і слабких лівих, коли те ж саме говорить велика і більш дієздатна Громадянська коаліція?
Ще восени, перед парламентськими виборами, Конфедерація сподівалася стати чорною конячкою польської політичної сцени. Кампанія партії до органів місцевого самоврядування, як і парламентська кампанія, насичена ксенофобією та антиукраїнською риторикою, була провальною
З результатом 7,5% Конфедерація мусить задовольнятися в кращому випадку роллю партійного локомотива.
Демобілізація демократів
Восени 2023 року перемогу демократичних груп над популістськими правими партіями під прапорами «Права і справедливості» (ПіС) та «Солідарної Польщі» забезпечила велика мобілізація молоді та жінок. Перші, 72 відсотки яких тоді прийшли на виборчі дільниці, були ситі по горло урядом, який вони вважали огидним, орієнтованим на літніх і неосвічених мешканців провінцій, який нав'язував традиціоналістсько-католицьку модель життя та освіти, а головне — позбавлену будь-якої програми для молоді.
Жінки перебувають у конфлікті з партією «Право і справедливість» з жовтня 2020 року, коли на політичне замовлення партії Качинського маріонетковий Конституційний суд оскаржив норму, що дозволяє аборт через дефекти розвитку плоду.
Потужні демонстрації жінок в польських містах стали першою силою, яка похитнула владу правлячих правих
Недільна явка виборців у 51 відсоток означає, за словами політолога Пшемислава Садури, перемогу «грильової та диванної коаліції». Цього разу на виборчі дільниці прийшло лише 34% молоді і 53% жінок. Чому? Експерти називають такі причини: слабка кампанія демократів, чвари всередині правлячої коаліції (в основному через аборти та податки для підприємців), відсутність належного діалогу між урядом та виборцями, невиконання більшості зі 100 обіцянок за 100 днів правління.
Все це правда. Однак, можливо, за електоральною тупістю частини поляків стоїть також відчуття, що беззуба «Право і справедливість» поки що не є загрозою для їхньої свободи.
04.07.2024, виборчий вечір ПіС у Варшаві. На фото: Йоахім Брудзінський, Мацєй Васік, Павел Шефернакер, Барбара Соха, Ярослав Качинський, Яцек Цесліковський, Маріуш Блащак, Беата Шидло, Маріуш Камінський. Фото: Andrzej Iwańczuk/REPORTER
Мобілізація віруючих
Низька явка підняла результат ПіС, про що свідчать результати виборів у східних і південно-східних воєводствах, де їхня підтримка завжди була сильною. Один мій знайомий сказав, що навіть якби ПіС виставив на виборах козу, виборці Качинського підтримали б цю козу — настільки непохитною є їхня віра в партію.
У цьому перебільшенні є багато правди, адже електорат ПіСу, здається, просякнутий опором на правду про цю партію. Хоча з кожним днем з'являється все більше доказів зловживань владою, порушень закону, розтрати державних грошей або навіть їх крадіжки протягом останніх восьми років — для прихильників Качинського, все це сходить, як з гуся вода.
Докази? 57 відсотків фермерів проголосували за «Право і справедливість», хоча саме через недбалість цієї партії вони вже більше року зазнають серйозних фінансових втрат і сьогодні вони перекривають дороги. Коли Туск попереджав, чим закінчиться аграрна політика команди Качинського, члени ПіС звинуватили його в «сіянні російської пропаганди». А фермери про протести тоді й гадки не мали.
Врятувати Качинського
Результат виборів, хоча і не вирішує жодної з головних проблем «Права і справедливості» — більше того, він провіщає нові, але для самого Ярослава Качинського він не є найгіршим. Так, втрата влади в ряді воєводств означає прощання з посадами для багатьох активістів його партії (або їхніх родичів і друзів), але становище Качинського в центрі Польщі — не найгірше для нього.
Можливо, Качинський і втратить свої посади, але його «дев'ята перемога» не загрожує його позиції. Напередодні багато хто пророкував цій команді ефектну поразку, яка для самого голови «Права і справедливості» означала б мирову угоду, а можливо, навіть розпад його формації.
Тепер Качинський отримав додаткові два місяці (до європейських виборів), щоб зміцнити свою владу в партії і взяти під контроль потенційних розкольників. Він, ймовірно, використає її у наступній кампанії, розкручуючи спіраль ненависті, спрямовану на Туска, Європейський Союз і Німеччину — трійцю, до якої він відчуває неприховану ненависть.
04.05.2024, Варшава, вул. Сєнницька 40Б, Спортзал Siennicka-OSiR Praga Południe. Прем'єр-міністр Дональд Туск (ліворуч) і президент Варшави Рафал Тжасковський (праворуч) під час виборчого з’їзду Громадянської коаліції перед виборчою тишею. Фото: Maciek Jaźwiecki/Agencja Wyborcza.pl
Тжасковський — майбутній президент Польщі
Останній висновок стосується результатів виборів у Варшаві. Рафал Тжасковський, якому мешканці Варшави вкотре довірили президентство столиці в першому турі, набравши майже 60 відсотків підтримки, він, схоже, є беззаперечним кандидатом на посаду президента Польщі на виборах наступного року. Більше того, є багато ознак того, що він виграє ці вибори.
Чому? По-перше, тому що його мінімальний програш Анджею Дуді у 2020 році став результатом нечесної кампанії ПіС. Масована пропаганда урядових ЗМІ працювала на користь Дуди, необмежений бюджет кампанії і стратегічна інформація, яку крали у владному таборі, стежачи за допомогою шпигунської системи «Пегас» за головними опозиційними політиками на чолі з Кшиштофом Брейзою, керівником штабу Тжасковського. Справа «Пегаса» зараз розслідується парламентським комітетом і прокуратурою.
По-друге, тому що Тжасковський здається найсильнішим кандидатом у президенти. Шимон Головня, його найсерйозніший суперник на сьогоднішній день, скоріш за все поховав свої шанси, затягнувши дебати щодо законопроєктів про лібералізацію абортів.
А кандидат від ПіС? Ким би він не був, після сумнозвісного президентства Дуди він навряд чи зможе завоювати серця більшості поляків.
Зґвалтування (в тому числі групове), сексуальне рабство, побиття і каліцтво статевих органів, кастрація, примушування членів сім'ї бути свідками сексуального насильства над близькими... Росіяни зробили сексуальні звірства поширеною зброєю в Україні, ― пише на сторінках британської газети Катерина Бусол, українська юристка, професорка Києво-Могилянської академії та колишня наукова співробітниця одного із найвідоміших світових аналітичних центрів, що вивчає міжнародні відносини ― Chatham House.
Деякі жертви [зґвалтувань] стверджували, що їм одягали протигази на голову, щоб не було чути їхніх криків або щоб задушити їх (Протокол Конференції Комісії з розслідування в Україні 29 серпня 2023 року)
Це не випадково. Як зазначає авторка, «токсичні гендерні ієрархії» вже давно стали нормою в Росії. Росія ― країна системної та глибоко вкоріненої в суспільстві толерантності до насильства над жінками та сексуальними меншинами. Країна, яка майже декриміналізувала домашнє насильство. Країна, де «переслідування геїв досягло апогею, коли ЛГБТК+ рух був визнаний екстремістським». І в якій фемінізм або рухи за права дітей також називають «екстремістськими».
Катерина Бусол. Фото з відкритих джерел
Те, що росіяни дозволяють собі в Україні протягом останніх двох років, є крайнім проявом явищ і настроїв, які виникли задовго до війни. Росія не лише заохочує своїх солдатів до зґвалтувань, але й милує і випускає з-за ґрат тих ґвалтівників, які вирішили воювати проти України.
Комісія ООН з розслідування ситуації в Україні вже задокументувала сотні актів сексуального насильства, часто звірячого, скоєних путінськими солдатами над «дівчатками і хлопчиками, жінками і чоловіками у віці від чотирьох до 80 років». Це насильство відбувалося як вдома у жертв, так і в місцях позбавлення волі або на військових постах. Насильство проти ЛГБТК+ людей ускладнювалося широко розповсюдженою насильницькою гомофобією серед росіян. Крім того, дегуманізуючою була риторика злочинців, причому не лише по відношенню до представників сексуальних меншин, яким вони завдавали шкоди.
Іноді ув'язнення починалося з «процедури прийняття» або «прийомки», під час якої і чоловіків, і жінок змушували залишатися оголеними перед іншими протягом тривалого періоду часу (Протокол)
«Таке сексуальне насильство може офіційно кваліфікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності або грубе порушення прав людини. Воно також може становити елемент геноциду або свідчити про геноцидні наміри Росії щодо українців як національної групи», ― пише Бусол.
Проблема полягає в тому, що повідомлення про такі злочини в інших збройних конфліктах та притягнення до відповідальності за них, як правило, є трудомістким процесом. Жертвам часто дуже важко подолати сором, вони часто піддаються соціальній стигматизації, а потреба в їхній безпеці та охороні здоров'я є більш нагальною, ніж притягнення винних до відповідальності.
Тож як зробити пошук справедливості швидшим та ефективнішим? Українська юристка постулює три шляхи.
Деякі жінки, які пережили зґвалтування, вирішили покинути свої сім'ї, домівки та громади через сором і стигму, пов'язані зі зґвалтуванням (Протокол)
По-перше, Міжнародний кримінальний суд, який досі видавав судові ордери на арешт у зв'язку з депортацією українських дітей і російськими нападами на енергетичну інфраструктуру України, повинні робити те саме з особами, які вчинили задокументоване сексуальне насильство.
По-друге, прокурори не лише з України, а й з інших країн повинні мати можливість переслідувати російських сексуальних злочинців ― на основі так званої універсальної юрисдикції. Згідно з цим принципом, будь-яка країна має юрисдикцію щодо осіб, які вчинили чітко визначені злочини, що вважаються особливо небезпечними для міжнародної спільноти. «Прокурори, які працюють над українськими справами по всьому світу, повинні надавати пріоритет сексуальним злочинам», ― зазначає Катерина Бусол.
Жертва одного з інцидентів була вагітною і марно благала солдатів пощадити її. Через кілька днів у неї стався викидень (Протокол)
І третій шлях: дії української системи правосуддя. У вересні 2022 року в Генеральній прокуратурі України було створено спеціальний підрозділ з розслідування воєнних злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством. Його очолила прокурор Ірина Діденко. Завдання підрозділу ― зробити так, щоб жертви, які тепер мають більший і простіший доступ до фахівців обох статей (психологів чи прокурорів), більш охоче повідомляли про злочини, скоєні проти них окупантами.
Адже справа, підкреслює Бусол, не лише в тому, щоб переслідувати злочинців, але й захищати постраждалих, розвиваючи їхню чутливість, пам'ятаючи про пережиті травми, вдосконалюючи систему захисту свідків.
Центр допомоги врятованим у Дніпрі. Фото з відкритих джерел
З іншого боку, військові сексуальні злочинці та їхні керівники (принципали) також повинні нести відповідальність своїм майном. Те, чим вони володіють, має бути передане безпосередньо людям, яким вони завдали шкоди. Таку форму відшкодування відстоювали, зокрема, два нобелівські лауреати, доктор Деніс Муквеге, конголезький громадський активіст, і Надя Мурад, єзидка та посол доброї волі ООН для жертв торгівлі людьми.
У березні 2022 року в одному із сіл Чернігівської області російські збройні сили окупували будинок жертви протягом 20 днів. Щоночі командир підрозділу спав з 16-річною дівчиною, ґвалтував, душив і бив її, погрожував вбити її родичів, а солдати з його підрозділу вчинили групове зґвалтування (Протокол)
Для київського адвоката проблема російських злочинів і злочинів на сексуальному ґрунті ― це не лише біда, а й своєрідний шанс для України. Адже після війни країна повинна «привести своє кримінальне законодавство у відповідність до міжнародного права, криміналізувавши всі види сексуальних злочинів і запровадивши положення про командну відповідальність, що дасть можливість карати не тільки безпосередніх виконавців, а й їхніх начальників.
На думку дослідниці, Україна має вийти з цієї війни як країна із сучасною, повністю рівною правовою та соціальною системою, що відповідає найвищим демократичним стандартам. Участь жінок в управлінні державою має бути розширена на всіх рівнях, а громадянське партнерство має бути поширене на чоловіків-геїв ― особливо тому, що багато з них захищають батьківщину.
Один з тих, хто вижив, заявив: «Це було зроблено тільки для того, щоб принизити нас як людей» (Протокол)
Тільки тоді з трагедії, яка спіткала багато тисяч українських жінок і чоловіків, вийде якесь тривале добро. Лише тоді зло перетвориться на катарсис, а послання Революції Гідності «Права людини понад усе» ― нарешті буде виконане.
Відповідно до чинного законодавства, аборт у Польщі дозволений лише у випадках, коли вагітність загрожує життю чи здоров'ю жінки, плід має важкі вади, або ж вагітність настала в результаті насильства. На думку частини суспільства, а також правозахисних організацій як у самій Польщі, так і за кордоном, такий підхід до жіночих прав — надто консервативний. Критики також вказують на те, що жорсткі обмеження підштовхують жінок переривати вагітність нелегально. Часто — це небезпечні процедури, які можуть загрожувати їхньому здоров'ю та життю. Попри обурення та критику, консервативні групи в Польщі залишаються прихильниками чинного законодавства та наголошують на важливості захисту права на життя, яке, на їхню думку, починається з моменту зачаття.
Чарівна таблетка
Чинне польське законодавство щодо абортів обмежує можливість отримання екстреної контрацепції особам молодше 18 років, «чарівна пігулка» доступна тільки за наявності рецепта лікаря. А щоб отримати рецепт в державній клініці — потрібно чекати близько двох тижнів, тоді як таблетку потрібно випити в перші 2-3 дні після незахищеного статевого акту.
«Мені сказали, що потрапити до лікаря на прийом можна лише через 15 днів, тому що, як відомо, у Польщі великі черги. Тоді я записалася на візит у приватну клініку, де лікарка дуже критично поставилася до прохання виписати рецепт на екстрену контрацепцію. Вона почала мене відмовляти і тиснути на мене. Я не витримала і пішла геть. В результаті мені передавали «Постінор» [таблетки екстреної контрацепції. — Ред.] з України. Дякувати Богу, все обійшлося, я не завагітніла. Але я пережила великий стрес і ледве не впала в депресію, перш ніж отримала таблетку», — ділиться своїм досвідом 22-річна українка Тетяна Р.
Серед організацій у Польщі, що допомагають дівчатам, що хочуть запобігти небажаній вагітності — Lekarze kobietom, Aborcja bez granic, Women Help Women та Aborcyjny Dream Team. Зокрема, туди можна звернутись за необхідними ліками, за необхідності вони також направляють на хірургічний аборт в інші країни. Українками, що переїхали до Польщі у зв’язку з війною і стали жертвами насильства, опікується Aborcja bez granic.
Фото: Shutterstock
Вік згоди у Польщі
Лібералізація закону про аборти — один із пунктів передвиборчої програми тепер вже чинного прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска. Цей крок у суспільстві довгоочікуваний, адже Польща — одна з небагатьох країн у світі, яка заборонила аборти після десятиліть їх повного дозволу в часи комуністичного режиму.
Однак хвилю емоцій викликала пропозиція уряду, щоб рецепт пігулок екстреної контрацепції відпускатили покупцям віком від 15 років. Насамперед у дискусіях порушують питання щодо безпечності надання вільного і неконтрольованого доступу неповнолітнім до засобів раннього аборту.
Президент Анджей Дуда нещодавно під час інтерв'ю для «Fakty» TVN заявив, що категорично відмовляється підписувати такі зміни до закону. «Я не підпишу законопроєкт, який запроваджує нездорові, хворобливі та небезпечні правила для дітей», — сказав президент Польщі. Він додав, що особисто підписав Європейську конвенцію про захист дітей від жорстокого поводження та експлуатації в сексуальних цілях, де дитиною вважається вік до 18 років. «Я людина, яка захищає життя. Для мене аборт — це забрати життя маленької людини в утробі матері. Якщо хтось вимагає абортів, для мене це означає право вбивати», – підкреслив Дуда.
У свою чергу, як пояснює польська громадська та політична діячка Дорота Лобода, у Польщі 15-річний вік є віком згоди. Тобто, з цього віку люди можуть законно займатися статевим актом. «А якщо жінки можуть займатися сексом, то також можуть завагітніти. Саме тому вони повинні мати доступ до сучасної екстреної контрацепції. Якщо суспільство обурює вік дівчат і загрози для здоров’я, то поміркуйте, що насправді значно більшу загрозу, ніж таблетки, становить незапланована вагітність для 15-річної дитини», — пояснює Дорота Лобода.
Аріана Величко, лікарка акушер-гінеколог у Польщі, запевняє, що екстрена контрацепція зазвичай не загрожує здоров'ю і життю жінки. «Як і в будь-якого препарату, можуть бути побічні ефекти у вигляді запаморочення, болю внизу живота, блювання, діареї, затримки менструації. Звісно, є й певні протипокази: підвищена чутливість до будь-якого з компонентів препарату, тяжка ступінь печінкової недостатності і вагітність. За статистикою, на сьогоднішній день, часто вік початку статевого життя становить 14 років. На жаль. В такому віці вагітність не може бути бажаною. Тому рішення щодо пом'якшення обмежень на екстрену контрацепцію вважаю цілком правильним. Однак рекомендувала би перед прийомом препарату все ж таки звернутись до лікаря».
Також Аріана Величко розвіює міфи про небезпеку абортів. «Загалом ризик серйозних ускладнень низький. Небезпечним вважається штучне переривання вагітності, яке проводиться спеціалістом, що не володіє необхідними навичками, або ж проведення процедури в умовах, які не відповідають медичним стандартам. Всупереч поширеним міфам, аборт не впливає на розвиток безплідності у майбутньому. Але заборонити щось комусь робити — не правильно, адже ми самі маємо відповідати за свої дії та вчинки. Ми несемо самі відповідальність за своє життя».
«Моє тіло — моє діло»
Позбавлення жінок контролю над своїм тілом та життям ще більше знеохочує їх вагітніти та підштовхує до життя без дітей. Між іншим, Польща на сьогодні має один з найнижчих індексів народжуваності в ЄС — 1,4.
Українки, які проживають на території Польщі, також зіткнулися з обмежувальними законами країни щодо переривання вагітності. За словами Олександри Огієнко, адвокатки, старшої партнерки Адвокатського об'єднання «СПЕКТР ПРАВА» особливо гостро ця проблема відчулась з початком повномасштабної війни в Україні, коли мільйони жінок мусили покинути свій дім і виїхати в інші країни. Серед них були й ті, які зазнали насильства з боку російських окупантів, потребували проведення аборту.
«Втім, відповідно до чинного законодавства, особа має отримати офіційний документ з польської прокуратури про встановлення факту зґвалтування. Це може зайняти навіть місяці, а зволікання щодо проведення аборту, як відомо, може негативно позначитися на писхічному стані жінки. Крім того, проведення аборту показано до 12 тижня вагітності. Громадянкам Польщі також фактично не гарантовано право на аборт навіть у разі отримання офіційного документу в прокуратурі. Тому схваленння поданих зараз законопроєктів однозначно захистить і розширить права жінок, які перебувають на території Польщі» ― переконана Олександра Огієнко.
Протест Всепольського жіночого страйку проти відсутності змін у законодавстві про аборти, Варшава, 08.03.2024 Фото: Kuba Atys / Agencja Wyborcza.pl
Водночас сумніви щодо затвердження змін у законодавстві про аборти були ще до заяви президента Анджея Дуди їх підписувати.
«Президент Дуда, напевно, накладе вето на такий проєкт, тому що він завжди казав, що не підпише закон, який передбачає легальні аборти. Але це не змінює факту, що ми хочемо, аби за цей проєкт проголосували в Сеймі. Цього дуже очікують жінки в Польщі. Взагалі заборона на аборти — це фікція і так є в кожній країні, де введена така заборона. Тому що жінка, яка хоче перервати вагітність, зробить це, і ніщо їй не завадить. У Польщі організована ціла мережа підтримки, де жінки допомагають іншим жінкам. Також діє багато організацій, які сприяють проведенню абортів на ранніх термінах. Після варварської заборони, яку запровадила партія «Право і справедливість», у нас були випадки, коли жінки помирали в лікарнях через те, що лікарі відмовлялися робити аборти. Це неправильно. Жодна жінка не повинна помирати через те, що хтось відмовляється їй допомогти», — зазначила Дорота Лобода.
Також політикиня додає, що церква буде однозначно виступати проти лібералізації майже повної заборони абортів і пом'якшення обмежень на засоби екстреної контрацепції. Але держава, на її думку, не повинна слухати церкву, адже кожна жінка повинна мати право самостійно приймати рішення стосовно свого тіла: продовжувати або переривати вагітність.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.