Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Використання Росією сексуального насильства як зброї проти українських жінок і чоловіків доводить, що ця війна є настільки ж екзистенційною, наскільки і війною цінностей, ― пише українська юристка Катерина Бусол, в The Guardian
Берлін, 7 квітня 2022: мирний протест проти війни та геноциду в Україні. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Зґвалтування (в тому числі групове), сексуальне рабство, побиття і каліцтво статевих органів, кастрація, примушування членів сім'ї бути свідками сексуального насильства над близькими... Росіяни зробили сексуальні звірства поширеною зброєю в Україні, ― пише на сторінках британської газети Катерина Бусол, українська юристка, професорка Києво-Могилянської академії та колишня наукова співробітниця одного із найвідоміших світових аналітичних центрів, що вивчає міжнародні відносини ― Chatham House.
Деякі жертви [зґвалтувань] стверджували, що їм одягали протигази на голову, щоб не було чути їхніх криків або щоб задушити їх (Протокол Конференції Комісії з розслідування в Україні 29 серпня 2023 року)
Це не випадково. Як зазначає авторка, «токсичні гендерні ієрархії» вже давно стали нормою в Росії. Росія ― країна системної та глибоко вкоріненої в суспільстві толерантності до насильства над жінками та сексуальними меншинами. Країна, яка майже декриміналізувала домашнє насильство. Країна, де «переслідування геїв досягло апогею, коли ЛГБТК+ рух був визнаний екстремістським». І в якій фемінізм або рухи за права дітей також називають «екстремістськими».
Катерина Бусол. Фото з відкритих джерел
Те, що росіяни дозволяють собі в Україні протягом останніх двох років, є крайнім проявом явищ і настроїв, які виникли задовго до війни. Росія не лише заохочує своїх солдатів до зґвалтувань, але й милує і випускає з-за ґрат тих ґвалтівників, які вирішили воювати проти України.
Комісія ООН з розслідування ситуації в Україні вже задокументувала сотні актів сексуального насильства, часто звірячого, скоєних путінськими солдатами над «дівчатками і хлопчиками, жінками і чоловіками у віці від чотирьох до 80 років». Це насильство відбувалося як вдома у жертв, так і в місцях позбавлення волі або на військових постах. Насильство проти ЛГБТК+ людей ускладнювалося широко розповсюдженою насильницькою гомофобією серед росіян. Крім того, дегуманізуючою була риторика злочинців, причому не лише по відношенню до представників сексуальних меншин, яким вони завдавали шкоди.
Іноді ув'язнення починалося з «процедури прийняття» або «прийомки», під час якої і чоловіків, і жінок змушували залишатися оголеними перед іншими протягом тривалого періоду часу (Протокол)
«Таке сексуальне насильство може офіційно кваліфікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності або грубе порушення прав людини. Воно також може становити елемент геноциду або свідчити про геноцидні наміри Росії щодо українців як національної групи», ― пише Бусол.
Проблема полягає в тому, що повідомлення про такі злочини в інших збройних конфліктах та притягнення до відповідальності за них, як правило, є трудомістким процесом. Жертвам часто дуже важко подолати сором, вони часто піддаються соціальній стигматизації, а потреба в їхній безпеці та охороні здоров'я є більш нагальною, ніж притягнення винних до відповідальності.
Тож як зробити пошук справедливості швидшим та ефективнішим? Українська юристка постулює три шляхи.
Деякі жінки, які пережили зґвалтування, вирішили покинути свої сім'ї, домівки та громади через сором і стигму, пов'язані зі зґвалтуванням (Протокол)
По-перше, Міжнародний кримінальний суд, який досі видавав судові ордери на арешт у зв'язку з депортацією українських дітей і російськими нападами на енергетичну інфраструктуру України, повинні робити те саме з особами, які вчинили задокументоване сексуальне насильство.
По-друге, прокурори не лише з України, а й з інших країн повинні мати можливість переслідувати російських сексуальних злочинців ― на основі так званої універсальної юрисдикції. Згідно з цим принципом, будь-яка країна має юрисдикцію щодо осіб, які вчинили чітко визначені злочини, що вважаються особливо небезпечними для міжнародної спільноти. «Прокурори, які працюють над українськими справами по всьому світу, повинні надавати пріоритет сексуальним злочинам», ― зазначає Катерина Бусол.
Жертва одного з інцидентів була вагітною і марно благала солдатів пощадити її. Через кілька днів у неї стався викидень (Протокол)
І третій шлях: дії української системи правосуддя. У вересні 2022 року в Генеральній прокуратурі України було створено спеціальний підрозділ з розслідування воєнних злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством. Його очолила прокурор Ірина Діденко. Завдання підрозділу ― зробити так, щоб жертви, які тепер мають більший і простіший доступ до фахівців обох статей (психологів чи прокурорів), більш охоче повідомляли про злочини, скоєні проти них окупантами.
Адже справа, підкреслює Бусол, не лише в тому, щоб переслідувати злочинців, але й захищати постраждалих, розвиваючи їхню чутливість, пам'ятаючи про пережиті травми, вдосконалюючи систему захисту свідків.
Центр допомоги врятованим у Дніпрі. Фото з відкритих джерел
З іншого боку, військові сексуальні злочинці та їхні керівники (принципали) також повинні нести відповідальність своїм майном. Те, чим вони володіють, має бути передане безпосередньо людям, яким вони завдали шкоди. Таку форму відшкодування відстоювали, зокрема, два нобелівські лауреати, доктор Деніс Муквеге, конголезький громадський активіст, і Надя Мурад, єзидка та посол доброї волі ООН для жертв торгівлі людьми.
У березні 2022 року в одному із сіл Чернігівської області російські збройні сили окупували будинок жертви протягом 20 днів. Щоночі командир підрозділу спав з 16-річною дівчиною, ґвалтував, душив і бив її, погрожував вбити її родичів, а солдати з його підрозділу вчинили групове зґвалтування (Протокол)
Для київського адвоката проблема російських злочинів і злочинів на сексуальному ґрунті ― це не лише біда, а й своєрідний шанс для України. Адже після війни країна повинна «привести своє кримінальне законодавство у відповідність до міжнародного права, криміналізувавши всі види сексуальних злочинів і запровадивши положення про командну відповідальність, що дасть можливість карати не тільки безпосередніх виконавців, а й їхніх начальників.
На думку дослідниці, Україна має вийти з цієї війни як країна із сучасною, повністю рівною правовою та соціальною системою, що відповідає найвищим демократичним стандартам. Участь жінок в управлінні державою має бути розширена на всіх рівнях, а громадянське партнерство має бути поширене на чоловіків-геїв ― особливо тому, що багато з них захищають батьківщину.
Один з тих, хто вижив, заявив: «Це було зроблено тільки для того, щоб принизити нас як людей» (Протокол)
Тільки тоді з трагедії, яка спіткала багато тисяч українських жінок і чоловіків, вийде якесь тривале добро. Лише тоді зло перетвориться на катарсис, а послання Революції Гідності «Права людини понад усе» ― нарешті буде виконане.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?
Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах.
Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе
На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.
У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.
— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?
— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.
— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?
— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.
Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.
— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?
— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.
— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.
— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.
Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.
А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.
Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення
— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.
— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.
Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.
— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?
— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність.
Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.
Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.
— Тобто страх мотивує, а не паралізує?
По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися.
Етика на фронті
— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?
— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.
Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.
— Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.
— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя.
Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди.
Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати
Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.
— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?
— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.
Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.
— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися?
— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше.
Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.
А декілька людей, яких я консультував,поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.
— Але ж ви не збираєтеся здаватися?
— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.
Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.
«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?
Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.
«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».
Збитий в українському небі ворожий дрон, зібраний з деталей іноземного виробництва. Фото: East News
Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.
Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.
«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».
До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.
Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?
Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації.
З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.
Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).
Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби.
Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ
«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.
І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.
«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер.
Тисячі українців дедалі частіше ночують у метро, щоб уберегтися від ударів росіян. Ті, хто живуть далеко від метро, — а таких більшість — ховаються у коридорах квартир. Фото: BARBARA WOJAZER/AFP/East News
Наближається новий трагічний поворот в історії України
Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці FacebookЮрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:
«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.
У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.
Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.
Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.
Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».
Пусті ящики з-під боєприпасів на першій лінії фронту, Україна. Фото: Альдона Гартвінська
America First чи Путін first?
Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь — окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.
Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.
Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:
«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».
За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.
«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко
«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.
Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».
Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами.
Ми живемо в часи, коли звичні уявлення про світ розсипаються на очах. Суспільства радикалізуються, люди відчувають дедалі більший страх — за себе, рідних і майбутнє. За таких умов особливо боляче спостерігати, як ті, кому довірено керувати, — політичні еліти, державні інституції — демонструють аморальність, байдужість і цинізм. Виникає потреба знайти бодай якесь усьому цьому пояснення і на нього спертися.
Політична психологиня й заступниця директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світлана Чуніхіна допомагає розібратись — як працюють страхи і чому допомагати українцям виходить з моди; чому виникають розколи суспільства і як адаптуватися до екзистенційної інвалідності; як вплинути на рішення Трампа і кого сьогодні в світі можна назвати дорослим?
Політична психологиня Світлана Чуніхіна. Приватний архів
До джерела загрози люди притуляються, як до захисника
Наталія Жуковська: Страх. Здавалося б, під його впливом європейці мають згуртуватися і дати відпір ворогові. Але замість цього ми бачимо, що страх діє на людей інакше: вони починають ненавидіти тих, хто їм говорить про небезпеку, спонукає діяти. Чому так відбувається?
Світлана Чуніхіна: Страх може викликати реакцію «бий-біжи», частіше біжи, бо люди зазвичай уникають небезпеки, ніж дають їй відсіч. Іноді страх може проявлятися в ігноруванні небезпеки. Люди можуть поводитися так, ніби нічого не відбувається. Може й бути навпаки — до джерела загрози люди притуляються, як до захисника.
Також страх може призвести до завмирання і навіть паралізувати. Це складна емоція, з якою людині не дуже комфортно співіснувати. Вона ніби спонукає до дій, на які, зазвичай, немає вільної енергії. Як правило, страх забирає ресурси, які йому не належать. Тому, цілком закономірна реакція європейців. Скоріш за все, дивує те, що знаходяться голоси, які закликають до дієвого спротиву та до відсічі джерелу небезпеки. Щоправда, на жаль, ми бачимо, що така реакція сьогодні у дефіциті.
— Як нам говорити з європейцями, якщо всі втомилися від нашої війни і намагаються усіма силами відгородитися від цієї теми?
— Все жтаки треба розуміти чітко, що ми від них хочемо і говорити про це прямим текстом. Маніпулювань, якихось прихованих словесних формул не повинно бути. Також треба проводити певну роботу по адаптації наших вимог чи прохань до їхнього життєвого контексту. Щоб вони розуміли, що нам потрібна допомога, а не те, що ми їм загрожуємо.
Бо серед європейців зараз дійсно розповсюджена ідея, що українці небезпечні, що саме ми є джерелом зла і створюємо проблеми, а не росіяни
— Як можна пояснити те, що в 2022 році українцям було модно допомагати, а зараз стає модно ображати? Що це за явище чи процес?
— Ніхто не хоче бути на боці того, хто переможений. Всі хочуть бути з переможцем. У будь-якій війні активізується нарцисичний компонент, коли нації починають самостверджуватися на тлі інших. У момент морального падіння Путіна, який розв’язав неспровоковану війну посеред Європи, решті лідерів і націй легко було зайняти сторону моральної правоту і відчути у такий спосіб певне піднесення. І тому, допомагаючи Україні, європейці тим самим живили своє нарцисичне почуття. Адже це виглядало так, що ми на боці хороших, вчиняємо правильно і захищаємо слабких. На сьогодні Україна не принесла Європі цієї бажаної швидкої сатисфакції. Та стратегія, яку вони обрали на початку, перемоги не принесла. А у більш дієвий спосіб вони вписуватися за нас не готові. Я не можу сказати, що це вичерпне пояснення, але певні такі моменти в позиції симпатиків України виразно прослідковуються. Наприклад, деякі російські блогери, які спочатку дуже активно стояли на боці України, зараз зайняли позицію в кращому випадку «не все так однозначно», а в гіршому — повністю перейшли на бік агресора, бо там зараз для них більше цієї обіцянки нарцисичного задоволення від злиття з переможною силою. Ніби Путін не програв, ніби він перемагає. Ніби на його боці можуть бути і сила, і правда. Якось так це працює.
Виснаження європейське досить природне. Все ж таки війна забирає ресурси. Ніхто не розраховував, що вона буде тривалою. І кінця їй немає.
Європа має ухвалити рішення про те, як діяти далі — давати відсіч чи відповзати
Це важка дилема, бо прийняти виклик для них — означає вступити у війну. Цього ніхто не хоче робити. До того ж війну насправді дуже важко прийняти як частину реальності.
— Пропаганда, зокрема російська, активно використовує саме людські страхи. Грає на них. Як саме це відбувається?
— Як ми бачимо, українці продовжують спротив, незважаючи навіть на ворожу пропаганду. Можу сказати ствердно — вона не працює так, як би того хотіли росіяни. Ми ж не складаємо зброї, не готові капітулювати. Звісно, що її неприємно чути. Іноді навіть буває тривожно.
Щоправда, є й ті, хто ведуться на неї — і справа тут не у вмінні аналізувати отриману інформацію.
Проблема в тому, що росіяни пропонують нам на вибір два способи померти
Перший — фізичний. Вони щодня вбивають українців. Друга смерть з їхнього меню — громадянська. Вони намагаються нам донести: «Погодьтеся з тим, що вас не існує як нації, окремого етносу. Вимріть як українці, і тоді збережете своє фізичне життя». А українців обидва варіанти, звісно, не влаштовують. Тому наш опір триває.
Вільний світ переживає розкол — без простору, де можна було б дійти згоди
— Всі поділи суспільств останнім часом відбуваються також саме через страх. Поділено Америку, Румунію, Угорщину, Польщу…. Українців теоретично теж можна поділити. Наприклад, питанням «віддати території і кінець війні» чи «не віддамо ні метра». Або ухилянтами. Або питаннями мови. Як цьому можна протидіяти?
— Я б не сказала, що українці поділені так само, як наприклад польське, угорське чи американське суспільство. Ми були поділені до початку війни в Україні. Це було класичне розділене суспільство — без простору, де можна було б дійти згоди про те, що ми за нація і куди крокуємо. Дві частини України хотіли різного майбутнього, і там не можна було знайти компромісу, бо одне майбутнє виключало інше. Те саме зараз відбувається з Угорщиною, Сполученими Штатами, Польщею і багатьма іншими країнами.
Вільний світ зараз часто переживає розколотий стан. Тоді як Україна сьогодні — ні
У нас присутній загально-суспільний консенсус. Він не зруйнований війною, як на те сподівався Путін. Навпаки — загартований нею. Ми всі однаково мріємо про Україну — незалежну, вільну, самостійну, суверенну, інтегровану в західний соборний світ. Не у «руський мір», а у світ вільних націй.
Не секрет, що гострим питанням в Україні є мова. Воно є найбільш небезпечним, бо потрібно визначатися, з ким ми — з вільними націями Заходу, чи все ж таки з Росією. Російська мова для українців є мовою ворога, і цей факт неможливо заперечити. Разом з тим сьогодні російськомовні громадяни так само мріють про вільну європейську країну, як і україномовні. І слід бути обережними, бо розкол у мовному питанні може легко зруйнувати цю єдність. Якщо україномовна спільнота атакуватиме російськомовних як чужих, не належних до цієї омріяної України, консенсус дуже швидко похитнеться. А це небезпечно.
На сьогодні факт залишається фактом — українське суспільство складається з двох мовних спільнот. Решта суперечностей, про які ви сказали, адресовані локальним ідентичностям і відображають складну структуру будь-якого сучасного суспільства, яке складається з різних спільнот. Це суперечності, конфліктні питання, і вони цілком врегульовані. Розкол — це дещо інше, і у нас його немає. Однак, небезпека зберігається. Щоб не стати знову розколотою нацією, якою ми були до 2014 року, перераховані питання треба превентивно врегульовувати, шукати рішення. Зокрема, нормативні.
— Чому агресор звинувачує жертву у своїх власних гріхах? В основі цього явища ж теж лежить страх?
— І так, і ні. В агресора не той страх, який відчуває жертва. Це два різних страхи. Жертва боїться за своє життя, безпеку і передусім фізичну цілісність. Натомість агресор більше переймається своєю психологічною цілісністю, якої немає.
Агресор — це завжди той, хто спокутує через жертву якісь власні рани, травми та психологічні страхи
Але це зовсім інший страх.
Наприклад, росіяни кажуть, що незалежна Україна для них є загрозою, «антиросією», як говорить Путін, і тому вони змушені на нас нападати. Це лукавство. Вони не бояться, а зневажають Україну. Вони напали саме тому, що вважали її легкою здобиччю. Якби ж дійсно боялися, то хоча б ретельно підготувалися до атаки. Як Ізраїль атакував Іран. Це був ретельно продуманий напад. Це при тому, що Ізраїль дійсно має підстави вважати Іран загрозою, бо десятиліттями різні представники цієї країни доносили позицію, що їхня мета — знищення Ізраїлю.
Чи заявляла Україна щось подібне на адресу Росії? Офіційно — жодного разу, бо сили нерівні. І цього не було в масовій свідомості. Українці не бачили в росіянах ані загрози, ані ворожої нації, а навпаки, ставилися доброзичливо. Насправді ж виявилося, що це була українська сліпота.
Отже, жодної реальної загрози Україна росіянам не становила. Відтак, страху ті не відчували. Це міг би бути страх Путіна за стійкість його режиму. Подібну тривогу відчуває зараз материковий Китай до Тайваню, де одна нація, але дві системи. Китай живе у тоталітарному суспільстві. Тайвань — у демократичному. Як можна пояснити китайцям, чому вони мають жити у несвободі, тоді як їхні сусіди живуть у свободі? Чому має бути у Сі Цзіньпіня влада? І чому вона має бути такою жорстокою? Це пояснити важко.
Так само, напевно, Путіну було важко пояснити, чому у росіян влада беззмінна, тоді як українці, які в уяві кремлівського диктатора такі самі, постійно змінюють керівництво країни і нормально існують. Але агресор нас не боїться.
Агресор атакує завідома слабкішу в його уяві жертву. Так роблять всі хижаки. Вони не нападають на того, хто може дати пропорційну відсіч. Це закон природи і політики
Хто в домі дорослий?
— Часто кажуть про те, що зараз у світі не залишилось дорослих. Що мається на увазі? Чи це так?
— На мою думку, так і є. Цей вислів свідчить про те, що сьогодні немає того, хто прийде і розрулить весь той хаос, який панує у світі.
— Кого зараз у світі можна назвати дорослим? Наприклад, Урсулу фон дер Ляєн, яка послідовна у своїх діях і обіцянках, а також мислить глобальним категоріями?
— Насправді, до Урсули теж є питання. Вона перебуває у подвійному становищі. З одного боку, нібито декларує рішучість, дієвість та безкомпромісність, але не здатна реалізувати нічого з того, що заявляє. Чи це доросла позиція? Не знаю.
Як на мене, то по-дорослому поводиться сьогодні Ізраїль. Він ідентифікував загрозу, розробив стратегію, як її позбутися чи зменшити. Стратегія була добре продуманою, розрахованою і реалізованою. Чи хтось ще так діє зараз? Можливо, Україна. Всупереч обставинам, які зараз проживаємо, ми поводимося адекватно, бо хочемо зберегтися як нація. Принаймні наші кроки не суперечать цій меті. Ми даємо відсіч ворогу. Це дорослі вчинки. А от дії, які суперечать декларованій меті, як-от корупція, безглузді управлінські рішення, провал мобілізації, — не дуже дорослі вчинки.
— Чому люди схильні підтримувати авторитарні режими або популістів? Чому саме зараз популісти на коні?
— Не кожний популістський режим перероджується в авторитарний. Якщо психологічно на це дивитися, то для мене це маркер того, як спільнота, нація чи суспільство вміє чи не вміє керувати суперечностями. Бо суспільство складається з людей і груп з різними інтересами, іноді суперечливими. Один із способів з цим справлятися — придушувати те, що не вважається прийнятним. Усувати у будь-який спосіб — забороняти, знищувати, ізолювати і так далі. Це те, що робить авторитаризм. Чому це привабливо? Бо для багатьох зрозуміло. Чимало людей зі своїми внутрішніми суперечностями поводяться так само. Просто щось визначають прийнятним, а чогось позбавляються у різний спосіб і живуть в удаваній нормальності. Зазвичай розплачуються за це неврозами, іншими розладами, конфліктами з людьми.
У демократичному суспільстві зона цієї маргінальності мала. Більшість живе у ситуації рівності. Є постійний діалог і пристосування людей з різними поглядами до співіснування. Це важко, не завжди зрозуміло і слабокеровано. Іноді люди залишаються незадоволеними. За таких умов виникають різні політичні ефекти, наприклад, у вигляді запиту на популістських лідерів. Людина очікує, аби прийшов хтось, хто розв'яже, зокрема, і її проблеми.
— Чому навіть освічені люди піддаються політичним маніпуляціям?
— Бо освіта тут ні до чого.
Для освіченої людини незадоволені потреби відчуваються так само, як і для неосвіченої
Втома системи однакова для всіх. Розумієте, життя будь-якої людини недосконале. І неосвічена, і освічена людини однаково розчаровуються. Вони однаково мають потреби в кращому задоволенні своїх інтересів.
Трамп вважає себе найвеличнішою постаттю з усіх живущих
— Американський президент — класичний приклад успішного нарциса у політиці. У чому сила і слабкість таких людей у політиці?
— Попри численні застороги, пов'язані з його президентством, попри те, що він розколює американське суспільство і половина американців його не приймає і не визнає як свого президента, Трамп успішний на виборах. Чи він успішний президент? Цього ми поки що не знаємо. Скоріше ні, ніж так.
Сила нарцисичних особистостей — в умінні бути переконливішими за інших у своїх обіцянках. Вони вірять у свої надзвичайні здібності, які перевершують вміння та навички будь-якої іншої людини. Вони впевнені, що найкращі в усьому. І людям хочеться вірити, що така людина існує, і що прості відповіді на їхні екзистенційні питання є.
— Хто такий Дональд Трамп з точки зору політичної психології: харизматичний лідер, популіст, маніпулятор?
— Все разом: і харизматичний лідер, і популіст, і маніпулятор.
— Звідки ця його впевненість, що Путін його поважає? Чому він весь час говорить про те, що всі його дуже цінують?
— Трампу не властива думка, що хтось може бачити його інакше, ніж він сам.
Американський президент вважає себе найвеличнішою постаттю з усіх живущих. Він не допускає іншої думки, бо вона його вб'є
Йому, наприклад, не важливо, що про нього думає український лідер Зеленський, бо той для нього не важливий як людина. Не вписаний в його картину світу і його структуру особистості. Натомість Путін для нього — вкрай важлива людина, він на нього орієнтується. Йому важливо, що той думає, і тому Трамп тримається за ідею, що кремлівський диктатор його поважає. І тільки тоді, коли Трамп зніме Путіна з власного п’єдесталу, щось зміниться. Ми вже бачимо натяки на те, що це може бути. Яскравий образ російського керманича вже дещо потускнів у голові Трампа. Але подивимося, чи ця тенденція матиме розвиток. Поки той на п'єдесталі — президент США триматиметься ідеї, що Путін його теж любить.
— Якщо кажуть, що Путін психопат, а Трамп нарцис, то виходить, що російський президент сильніший? Адже нарциси вразливі, а психопати ні?
— Людина з нарцисичною структурою більш вразлива, бо вона хронічно залежить від того, яке враження справляє на інших людей. Для неї визнання іншими людьми — джерело життєвої енергії. Психопати ж не мають жодної залежності від інших. Їм потрібні інші люди для того, щоб реалізовувати якісь свої задуми. Вони просто використовують інших у своїх інтересах.
— Чому Трамп так слухається Путіна? Чим кремлівський диктатор підживлює його его?
— Президент США захоплюється всіма авторитарними лідерами, а Путіним особливо. При цьому йому вкрай важливо, щоб це було взаємно. Очільник Росії це чудово знає й успішно цим користується. Незважаючи на деякі висловлювання, які каже Трамп на адресу Путіна, той підігрує американському президенту в усьому, не конфліктує з ним за жодних обставин. Навпаки, лише догоджає. З боку Путіна — це гра. З точки зору Трампа — життєва необхідність. Він так живе і мислить, а Путін успішно грається.
— Чому президент США часто змінює думку, легко порушує обіцянки, сьогодні каже одне, а завтра інше? Це хитра маніпуляція політика, гра чи психічне відхилення?
— Я не думаю, що це психічне відхилення. Все, що цікавить Трампа — ствердження його величі у будь-якій формі. Це те, для чого він живе. Він прагне довести собі і світу, що є «най-най-най...». Натомість, реальність йому в цьому активно протидіє. Так, війну за 24 години він не закінчив. Тарифи не оздоровлюють економіку. Інші країни не цілують його чобіт після образ. У світі є своя власна логіка, яка не дуже узгоджується з фантазіями Трампа. Тому він змушений постійно змінювати інтерпретації того, що відбувається, на свою користь.
Тому й говорить різне, бо в нього немає інших цінностей, цілей, крім ствердження власної, удаваної, грандіозної величі. Все, що він говорить, обслуговує цей мотив, а не мотив бути послідовним
Щодо політичної маніпуляції, вона часто має якусь приховану мету, яку ми не завжди знаємо. Мета Трампа, як у дитини — на поверхні.
— Нещодавно в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що Трамп не має почуття гумору. Навіщо в політиці почуття гумору?
— Політики насправді не зобов’язані мати почуття гумору. Насправді, Зеленський в цьому сенсі скоріше виняток, ніж правило. Почуття гумору — це не головний робочий інструмент політика. Я не думаю, що його відсутність заважає Трампу. Щоправда, аби він добре сприймав гумор, то був більш чутливий до публічних розмов, які часто бувають завуальовані і використовують ті самі методи, що у гуморі. Люди говорять одне, а мають на увазі інше. Так працює гумор. Його відсутність позбавляє Трампа певної політичної майстерності. Його метод прямолінійний, а спосіб — не пристосовуватися, не вловлювати, хто що сказав, а ламати всі контексти. Тому йому гумор не потрібен.
— Як ми можемо побачити у фільмі The Apprentice про становлення Трампа, він ділить людей на вищих і нижчих за нього. Намагається перетворити вищого на нижчого. Нормальні людські стосунки його не цікавлять. Як у таких умовах спілкуватися з ним, досягаючи цілей?
— Залежно від того, в якій позиції ви опинилися — вищого чи нижчого. Якщо нижчий, то мало що можна зробити, бо ви для нього не існуєте. Все, що він готовий сприйняти — це захоплення, покірність, служіння тощо. І тут дуже мало простору для маневру, бо він його не залишає для тих, хто нижчий.
Тобто ти або лестиш, або тебе не існує
Це те, що зараз робить оточення Трампа. Воно йому просто лестить і таким чином виживає в його політичній системі. Всі, хто починають йому суперечити — зникають.
Якщо ж ти вищий, то тобі відкривається цілий простір опцій, які зараз є, наприклад, у Путіна.
Якщо ти вищий за людину з нарцисичним складом особистості, ти маєш майже необмежені можливості керувати нею. Твоя похвала стає ядерною зброєю
Тому з Путіним так зараз відбувається, бо Трамп чомусь визнає його вищим за себе. Але дійсно — з часом це може змінитися…
Я, здається, нарешті зрозуміла, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.
Цілий ранок проговоривши з своїми європейськими друзями, яких схарапудили чергові моторошні кадри наших нічних пожеж (ніщо не виглядає так апокаліптично, як заграва над нічним містом!), — я, здається, нарешті збагнула, в чому суть проблеми з «портретуванням» нашої війни.
Ні, не в тому, щоб менше публікувати жаских фото-відео з руїнами, пожежами й кривавими тілами на ношах (всі ж пам’ятають недавні дискусії про те, чи «треба, бо це має бачити весь світ» чи «не треба, бо воно вже не діє», і фотографи, як наркозалежні, збільшують дозу так званого «чутливого контенту»?). То правда, що психологічну втому від таких зображень ми й самі, чого гріха таїти, відчуваємо, і я, наприклад, давно покинула тут писати після кожної нічної трагедії, як мені «болить», — після 20-го разу це вже, по-моєму, непристойно: мало як тобі болить, це ще не привід всіх про це оповіщати й дурно-пусто множити скорб…
Але мене однаково бісять (ну ок, майже однаково!) — як, з одного боку, американець, що приїздить знімати на Хрещатику дорогі авто й елеґантні вітрини, оснащуючи це все написом: «Американці, ось на що йдуть ваші податки!» (а що для американців узагалі, як справедливо завважив був іще Ремарк, війна — це «чисто літературна категорія», і вони навіть гадки не мають, як вона виглядає в реалі, то можна не сумніватись, що принаймні частина його ЦА це кремлівське ІПСО проковтне й не скривиться), — так і, з другого боку, самозациклений ізраїльтянин, який пише в своїй тамтешній статті — мовляв, ну ми ж не хочемо, щоб з Тель-Авівом сталось те, що з Києвом! — вочевидь так і уявляючи собі за отими регулярними «новинами чутливого контенту», що Київ тут лежить в руїнах, як Алеппо: всі «ньюс фром Юкрейн», сукупно, інсталюють в голови західному обивателю саме такий образ.
Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим
Я вже писала, ще позаторік, чому «Україна — не Сирія», і навіть до «Нашої Європи» цей текст уключила. А сьогодні нарешті втямила, чого в усіх цих misrepresentations хронічно бракує, що тільки й може виправити перекособочену картину — що з одного, що з другого боку: нас із вами бракує. Українців. Головної дійової (саме так!) особи.
Ми пишемо, скільки нам чого вночі прилетіло, і запрошуємо цілий світ разом з нами оплакати наших загиблих та побідкатись над нашими дітками, змушеними ночувати в метро. Але ми не кричимо на цілий світ — а мали б, після кожної такої ночі, як минула — хвалу і славу українським електрикам, які вже до 9.00 відновили майже всі тролейбусні маршрути (а дротів чимало цієї ночі було порвало в місті), українським комунальникам, які за дві години лагодять розвалений шахедом водогін і вертають воду нам в оселі (у понеділок було), українським бізнесменам, які відчиняють кав’ярні о 5-й ранку, щоб люди, які ночували в метро й виповзають із нього додому митися, могли випити дорогою кави, — і сміттярам, і залізничникам, і службам порятунку тварин, і всім, всім, дай їм Боже здоров’я, скромним службовцям великої й прекрасної Української Держави, хто четвертий рік тихо й непомітно, без журналістських камер і вдячних оплесків, робить перманентне чудо: по-мурашиному вперто перетворює щоніч руйновану скаженою Росією Україну — знову на нормальну, придатну до життя європейську країну: таку, в яку, приїхавши на кілька днів між обстрілами, можна й «не помітити» війни — якщо тільки не наближатись до прифронтової зони.
Ми взагалі погано вміємо хвалитись — навіть коли є чим: травма Голодомору, плюс купа ретравматизацій потому. Нещодавно Олександра Матвійчук писала, що Україна, мовляв, не вписується для Заходу в образ ідеальної жертви.
Маємо зробити ще один крок, і ще одне над собою зусилля — і сказати собі вголос, що ми за 30 років навіть і не бозна-якої ще, кривої-кульгавої напівнезалежности зуміли побудувати на диво ефективну державу — назвіть мені другу, яка на нашому місці б так упоралась
І репортажі після наших нічних обстрілів, де о 4-й ранку в небі можна фільмувати Об’явлення Івана Богослова, а вже о 10-й того самого ранку знову, за класиком, «кращого немає/нічого в Бога, як Дніпро /та наша славная Вкраїна», — мають щоразу демонструвати цілому світові не тільки тих, хто руйнує (творить зло), а й тих, хто відбудовує (відчакловує від зла): наших громадян десятків і десятків наймирніших у світі професій, колективне обличчя Української Держави (Захід його вже бачив за минулі 20 років на двох Майданах), — чиїм трудом країна на четвертий рік Великої війни досі втримується від колапсу. Хай би західний обиватель після «ньюс фром Юкрейн» щоразу замислювавсь — «а чи ми, на їхньому місці, так змогли б?»
А хто хоче бачити failed state і найжахливішу в світі корупцію — хай переведе очі на Москву і колапс в її аеропортах: і це ще, прошу завважити, в них нічого всерйоз не поціляло — як той казав, «ми ще не починали»…
Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.
«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?
Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.
«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».
Збитий в українському небі ворожий дрон, зібраний з деталей іноземного виробництва. Фото: East News
Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.
Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.
«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».
До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.
Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?
Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації.
З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.
Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).
Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби.
Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ
«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.
І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.
«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер.
Тисячі українців дедалі частіше ночують у метро, щоб уберегтися від ударів росіян. Ті, хто живуть далеко від метро, — а таких більшість — ховаються у коридорах квартир. Фото: BARBARA WOJAZER/AFP/East News
Наближається новий трагічний поворот в історії України
Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці FacebookЮрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:
«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.
У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.
Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.
Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.
Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».
Пусті ящики з-під боєприпасів на першій лінії фронту, Україна. Фото: Альдона Гартвінська
America First чи Путін first?
Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь — окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.
Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.
Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:
«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».
За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.
«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко
«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.
Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».
Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
.avif)
