Суспільство

Атаки на Харків, Блінкен у Києві та День вишиванки ― ось найважливіші кадри травня 2024 року

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Наше інтерв’ю було записано до трагедії, яка сталась із типографією «Фактор-друк». Юлія Орлова розповіла онлайн-виданню Sestry, як сьогодні працює видавничий бізнес в Україні, особливо в місті, яке щодня обстрілюють. Харків кожного дня закидають КАБами, у місті постійні проблеми з електрикою через руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури. Але попри це воно живе, попри щоденні втрати тут працюють кав’ярні, підприємства і друкарні.

‍Книжки переїжджали двічі

У 2022 році видавництво «Віват» вантажівками вивозило книжки на безпечнішу територію.  Частина книжок залишилась у Харкові на складі, частина — переїхала в Рівне. 

— Ніхто не розумів, що буде далі, як будуть розвиватися події. Як би це не звучало пафосно, але ми дійсно під обстрілами вивозили книжки. Нам тоді допомагало дуже багато людей, знайшли хороший новий склад, — розповідає Юлія Орлова.

Але працювати з двох складів — дуже складно. Тож ухвалили рішення повернутися назад, у Харків:

— Неможливо розділити всі книжки навпіл. Коли було якесь замовлення, то частину треба було везти з Рівного, частину — з Харкова. Були постійні затримки. Тому ми вирішили повернутися до Харкова, адже наші основні склади й друкарні залишалися тут. Тепер ми працюємо з єдиного складу у Харкові.

Особливості бізнесу в Харкові: проблеми зі світлом, ІПСО та тривоги

Одна з перших проблем для бізнесу — постійні тривоги, які можуть тривати годинами. Між ними — коротка перерва 20-30 хвилин, і знову сигнал про небезпеку. За цю перерву треба встигнути відвідати податкову, банк, оформити документи. Але це за умови, що в цей час є електрика. Іноді на отримання простої довідки йде пів дня.

А світла в місті може не бути й по 6 годин, тож налагодити системну роботу доволі непросто

Ще один аспект, який дуже впливає на бізнес і стосунки з партнерами, додає Орлова, — чутки про те, що місто буде «сірою зоною», що його от-от захоплять чи подібне. Тоді партнери починають побоюватися, що видавництво не зможе налаштувати системні вчасні відправлення:

— Ми розуміємо, що це ІПСО. Але це теж впливає і не тільки на самих мешканців міста, а й на харківський бізнес. У мене була дуже неприємна ситуація, коли з нами не захотіли працювати, бо ми — в «червоній зоні» через постійні обстріли. Це дійсно проблема, але водночас багато бізнесів нас підтримують, часом крізь пальці дивляться на якісь затримки, хоч ми дуже-дуже намагаємось нікого не підвести. І це не тільки про видавництво, а й про всі інші процеси.

Відсутність електрики впливає не тільки на реалізацію, а й на сам друк

Найбільші друкарні, з якими співпрацює Vivat, — теж у Харкові. Після вимкнення електрики друкарням потрібен час, щоб відновити процес. Тож через часті перебої й відключення час на друк книг зріс з місяця до двох:

— Ми відчуваємо відповідальність перед нашими читачами й завжди про це комунікуємо. Знаю, що всі три великі друкарні придбали генератори і їх підключають, але це все одно не швидкий процес, бо це великі промислові машини.

Вартість книг зростає, та бізнес має бути гнучким

Усе це не може не вплинути на вартість книжкової продукції. Тому Vivat шукає шляхи, як балансувати між купівельною спроможністю читачів та собівартістю. За оцінками Юлії Орлової, зараз книга в середньому коштує 350-360 гривень. Та ще у липні 2023 року, згідно з аналітикою «Читомо», середня вартість книги була 316 гривень.

— Але треба теж враховувати купівельну спроможність людей, тому суттєво підвищувати ціну ми не можемо. Тож шукаємо різні варіанти, і намагаємось донести це читачам. Наприклад, пропонуємо не робити тверду обкладинку. Якщо обкладинка м'яка, то це пришвидшує час друку і зменшує ціну. Зважаючи на обставини, ми маємо бути гнучкими, — резюмує Юлія Орлова.

Одна з проблем — фахівці

Наразі у видавництві Vivat працює більше ніж 160 людей в штаті й ще близько 200 працівників залучені на аутсорсі. Та кваліфікованого персоналу не вистачає. Багато людей залишилось за кордоном і не повернуться, бо декому й нікуди повертатися — більше ніж 4000 домівок в Харкові пошкоджені:

— Наш офіс обладнаний старлінком, бомбосховищем, але я не можу усе одно працівників виводити туди, бо незрозуміло, що буде далі. Тому чимало співробітників працюють дистанційно. І нам дуже не вистачає отого відчуття єдності, командного духу, вайбу. Бо книжки створюються в любові. Коли збирається команда, то кожен додає щось: «А давайте про це напишемо», «А давайте це додамо», «Давайте це проілюструємо»…

І ось на цих мозкових штурмах створюються ідеї. Також не вистачає звичайної підтримки, дружнього плеча

Утім, попри все, Vivat планує зростати. У 2023 році у видавництві видали 359 найменувань книг, а цього року обіцяють, що будуть надруковані 400 нових найменувань. Та важливіше, що у видавництві виросли наклади: в середньому наклад зараз складає 4700 примірників.

До слова, торік Vivat мало відзначати 10-річчя. За ці роки роботи видавництва абсолютним рекордсменом став наклад книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» — понад 110 тисяч примірників:

— Ця книга стала символом свободи. Вона про те, що завжди потрібно за свободу боротися. І те, що було потім (позов до суду Віктора Медведчука зі спробою заборонити книгу. — Авт.)  теж говорить про цю боротьбу. Я дуже вдячна Вахтангу Кіпіані, що він вступив у неї. Бо, направду, те, що відбулося після виходу цієї книги, стало для нас неочікуваним.

Щоб розвиватися, потрібно змінюватися

Усі випробування не могли не позначитися на економічних показниках. Відсоток рентабельності видавництва знизився. У 2022-му році це відбулося тому, що воно виживало. А у 2023-му, оговтавшись від потрясінь, довелося міркувати про те, як працювати надалі й у Vivat розпочали трансформацію бізнесу:

— Ми хочемо систематизувати наші бізнес-процеси та масштабуватися. Наразі ми бачимо вікно можливостей і прагнемо розвитку. І шанс є. Одночасно рости й трансформуватися важко, можливо, ми трохи призупинились з погляду збільшення прибутку, але це виправдані кроки для того, щоб систематизувати бізнес-процеси, діджиталізувати їх — і далі нам буде легше рости.

Vivat ставить собі за мету, щоб кожна тут видана книжка ставала для українців бестселером, який всі хочуть купити. Для цього потрібні потужні піар-компанії. І тут теж є проблема кадрів:

— Напевне, інші видавництва мене підтримають. Зараз велика проблема з піарниками, нам не вистачає фахівців. Бо наша задача сьогодні: донести до читача, що ця книга — саме та, яку він має прочитати. Щоб ціна була доступною для читача, повинні бути більші наклади, от ми й намагаємось пропіарити книжку, щоб наклад збільшити, збільшивши попит.

Ми залежимо від читачів, а читачі залежать від нас, і ми є єдиним цілим

Нестача кадрів відчувається й в іншій сфері — перекладацтві. 70% книг, які видаються у Vivat, — твори закордонних авторів. Зі слів керівниці Юлії Орлової, наразі у них є понад 50 творів, на які вже придбані права і які не можуть видати, бо чекають, коли перекладач завершить переклад попередньої книги:

— Це заважає нам наповнити ринок україномовною літературою. І це проблема багатьох видавництв. Бо не кожен, хто навіть досконало знає мову, може бути перекладачем. Це впливає й на розцінки. У більш як 50% випадків переклад коштує дорожче за авторські права на книгу. Наприклад, якщо авторські права коштують 1500 доларів, то перекладачу ми маємо заплатити 2500. Звичайно, переклад займає декілька місяців, і перекладач заробляє десь 500-700 доларів на місяць. Це ніби й небагато, але це теж відображається на вартості книги.

Чого чекати у майбутньому і над чим треба працювати?

Попри все, видавництво Vivat торік відкрило 8 нових книгарень. У планах — відкриття книгарні у Чернівцях. Тож роздрібна мережа — один з пріоритетів. 

А ще важливою складовою успішних бізнес-кампаній є вивчення потреб ринку. Хітами видавництва стали книги «Фактор Черчилля»  Бориса Джонсона, «Емоційний інтелект» Даніела Ґоулмана. Один з перспективних напрямків, який розвиватимуть — книги жанру фентезі.  Популярність цього напряму може визначатися з одного боку зі спробою втечі від реальності, ескапізму, а з іншого — потужними спільнотами:

— Це дуже цікавий маркетинговий кейс. Раніше ми визначали нашу цільову аудиторію за статтю, віком. А ось, коли говорити про шанувальників фентезі, то тут дуже важить те, що в них дуже сформована спільнота: люди зустрічаються, обговорюють книжки.

Звісно, видавництво буде видавати й книги про війну: уже видано понад 30 книг на цю тематику, розповідає Орлова:

— Нам хочеться говорити про війну, хочеться це закарбувати. Але у книжки доволі великий життєвий цикл, тому ми дуже зважено  підходимо до цих тем, бо навіть якщо ці твори зараз не читають, то будуть у майбутньому. 

Тому мені важливо знайти людину, яка або пережила або є експертом в якійсь темі

Попри те, що частка українських авторів, чиї тексти видає Vivat, становить близько 30%, та якість текстів говорить про те, що в української літератури — велике майбутнє:

— Наша нація за цю війну дуже подорослішала. Це відчувається. І тому я вважаю, що в української книги дійсно хороше майбутнє.

Закордонні видавництва також цікавляться придбанням авторських прав на твори українських письменників. І це — теж джерело доходів видавництва. Єдине, зауважує Юлія Орлова, тут є чималий дисонанс: якщо українці хочуть говорити про війну, то закордонні видавці не надто охоче купують права на такі твори. Здебільшого за кордон купують книги з історії України, кулінарні, дитячі. Останні, зокрема, цікавлять через високоякісні сучасні ілюстрації українських художників:

— Я б хотіла, щоб наших авторів, які пишуть про війну, почули за кордоном. Ми дуже фокусуємось на цьому напрямку: продати права саме на книжки на цю тематику.

Та, на жаль, поки що цікавість до цієї теми дуже низька. І це боляче відчувати

А от російськомовні книги на українському ринку — це теж проблема, попри ухвалений закон про заборону імпорту таких книг, наголошує Орлова. І тут йдеться вже не про бізнес:

— Я бачу, що цей закон, на жаль, зараз не виконується. Це видно і в нас у Харкові в магазинах, і на електронних платформах: досі продається дуже багато книжок російською мовою. Мені здається, що тут нам потрібна допомога держави. Ми не просимо в держави гроші, просто хочемо, щоб закон виконувався, і в нас немає на це важелів впливу, а в держави вони є. Тому в цьому випадку держава мала б допомогти, бо це не допомога бізнесу, а допомога українській культурі в цілому. 

Після трагедії із друкарнею «Фактор-друк» гендиректорка Vivat Юлія Орлова опублікувала лист, в якому розповіла, як українці та міжнародна спільнота можуть допомогти друкарні: «Поширюйте і розповідайте про цю трагедію в Україні й за кордоном; про те, як ворог нищить українську книгу та культуру, намагається зупинити розвиток нашої нації. Зараз важлива підтримка усього світу. Ми з вами є свідками нищення європейських цінностей та демонстрації низького рівня розвитку російського суспільства. Впевнені, що ця трагедія не залишить байдужим жодного жителя цивілізованого світу: нищення книг веде до занепаду моралі у суспільстві».

<add-frame>Як підтримати друкарню сьогодні?<add-frame>

• Припинити співпрацю з будь-якими російськими структурами;
• Підвищувати обізнаність про російські злочини проти України, особливо ті, які спрямовано проти нашої культурної спадщини;
• Продовжувати спрямовувати пожертви медичним благодійним організаціям, які підтримують постраждалих від війни;
• Продовжувати надсилати пожертви українській армії;
• Фінансово підтримати компанію «Фактор», яка відкрила збір та спрямує всі пожертвувані кошти на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічної діяльності.

<add-frame>Як допомогти?<add-frame>

Компанія «Фактор» відкрила збір. Усі кошти буде спрямовано на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічного життя. 

Реквізити для допомоги у гривні

Одержувач платежу: Найменування одержувача: ТОВ ФАКТОР-ДРУК

Код отримувача: 20030635

Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»

Рахунок одержувача у форматі IBAN: UA693515330000026004052102874

Валюта: UAH

Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога згідно листа № 36 від 24.05.2024 без ПДВ

Валютні рахунки

Реквізити компанії / Company details / Назва компанії / Company name: БО ФОНД ГРОМАДИ ХАРКОВА ТОЛОКА

Назва банку / Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT code банку / Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Адреса компанії / Company address: 61002, УКРАЇНА, ОБЛ. ХАРКІВСЬКА, М. ХАРКІВ, ВУЛ. СУМСЬКА, Б. 106А

Reference: factor druk

Євро IBAN Code: UA633515330000026004052234902

Долар IBAN Code: UA233515330000026008052136352

Company details / company Name: CHARITY COMMUNITY FOUNDATION OF KHARKIV "TOLOKA"

Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Company address: 106a Sumska Street, Kharkiv, 61002, Ukraine, Kharkiv region, Kharkiv city

Reference: factor druk

EUR IBAN Code: UA633515330000026004052234902

USD IBAN Code: UA23351533000002600805213635<add-frame>‍

Дискусія відбулася на YouTube-каналі «Фейгін Live» після того, як російська політоглядачка Юлія Латиніна, яка позиціонує себе як опозиційна, назвала у твіттері те, що зараз відбувається в Україні, «громадянською війною», адже росіяни й українці нібито разом побудували Російську імперію. Ба більше — українці, на її думку, були рівноправними партнерами росіян у цій імперії. Віталій Портников назвав такі заяви імперською пихою та невіглаством. Після чого опоненти зустрілись у прямому ефірі на нейтральній платформі.

Протягом понад годинної дискусії росіянка, сидячі у шкіряному червоному кріслі, говорила про Російську імперію як спільний партнерський продукт росіян та українців, стверджувала, що для «військової пропаганди» України недоцільно зображувати росіян як «генетичних імперців», а українців — як «світлих ельфів», що для перемоги держави у війні українська пропаганда має говорити росіянам, що, ідучи на війну, вони йдуть вбивати «брата, або якщо не брата, то тітку».

Латиніна весь час намагалась змістити фокус уваги з обговорення дій росіян на різноманітні приклади зі світової історії в стилі «а в Америці негрів лінчують». Тобто була готова обговорювати які завгодно імперії, крім власної. Натомість Портников — на контрасті — без краватки та домінуючого антуражу — навів низку переконливих історичних аргументів, чому українці протягом століть не мали рівних прав та можливостей з росіянами.

Основні аргументи Віталія Портникова:

Портников відкинув визначення себе як пропагандиста й сказав: «Я не вважаю, що маю брехати російському окупанту на українській землі й говорити, що він прийшов до братів, якщо він жодного стосунку до людей на цій землі не має. І його родинні зв'язки пов'язані винятково з тим, що імперія перемішувала народи і якась кількість вихідців з українських земель вирішила прийняти російську ідентичність і російський імперський погляд на світ».

Такі люди не були і не будуть братами українців, оскільки зробили інший історичний вибір.

А «рівне партнерство» українців з росіянами у створенні Російської імперії Портников прокоментував так: «Це брехня.

Тому що брати участь у будівництві Російської імперії могли лише ті люди українського етнічного походження, які відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську, умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність.

А ті українці, які не були готові до подібних дій, завжди були ворогами цієї імперії, завжди нею переслідувалися і зневажалися. І це стосується не лише українців. …Ті євреї, які хотіли бути євреями, завжди були ворогами імперії, завжди нею зневажались і знищувались.

Я хотів би нагадати прості історичні факти про наше видатне партнерство. З того моменту, як почалася взаємодія двох територій, коли Андрій Боголюбський зрештою створив те, що потім стане Москвою та Росією.

Перше, що сталося — це руйнування та знищення Києва. Яке це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують? Те, що ми бачили зараз у Бучі, було за Андрія Боголюбскього в тих самих масштабах. Про яке партнерство ми говоримо, коли війська іншого божевільного — Петра I — повністю знищували Батурин, жінок та дітей?

Про яке партнерство ми говоримо, коли у 20-х роках ХХ століття всі ваші армії, які брали участь у громадянській війні за майбутнє Росії — що білі, що червоні — знищували українську державність — що Денікін, що Ленін?

…Про яке партнерство ми можемо говорити, якщо навіть люди, які вірою та правдою вам прислужувалися, завжди сприймалися з презирством як ті, які можуть варити борщ, їсти вареники та танцювати гопак. Про яке партнерство ми можемо говорити в Російській імперії, якщо українська культура в цій імперії завжди сприймалась як щось сільське?

Не схоже на щось серйозне і велике, тому що серйозне і велике — це Великий театр, московська культура, Рахманінов,Чайковський, Пушкін, Достоєвський, Толстой. А українцям залишаються лише села, фольклор. Тільки захоплюватись великим. Великою міською культурою Росії.

Про яке партнерство може йтися, якщо Російська імперія свідомо витісняла українців після приєднання українських земель? З міст у сільську місцевість та містечка. До речі, як і євреїв, яких не допускали у великі міста. У нашій країні, якщо брати її східну частину, не ту частину, яка входила до складу Австро-Угорщини, більшість українців жили до 1917 року лише в одному великому місті — Полтаві.

…Про яке партнерство може йтися, якщо практично всю історію українських земель вони сприймалися виключно як апендикс, що доводить російське право на Європу?

І мене вразило, що ми повинні через 33 роки після проголошення української незалежності продовжувати множити всі ті міфи, які Карамзіни та інші імперські історики написали на втіху династії Романових. Чому ми маємо серйозно сприймати нісенітницю, яку одні нетямущі люди написали для інших? Чому ми маємо серйозно сприймати ваші слова про те, що в Російській імперії українці були партнерами, а в Австро-Угорській — другим сортом? Це неправда.

Українців в Австро-Угорській імперії, можливо, на високих посадах було менше, ніж етнічних українців на посадах в Російській імперії, в Радянському Союзі. Але цих українців ніхто не закликав відмовитись від їхньої ідентичності.

Тому, можливо, вони й не перебували на високих посадах. Натомість українці мали національні товариства, політичні партії, газети, журнали, мову, школи, факультети в університетах. Австрія, якщо говорити саме про Австрію як частину Австро-Угорської імперії, в роки дуалістичної монархії, була зацікавлена ​​в українському національному розвитку ще й тому, що вона вважала, що кожен народ, який розвивається в імперії, якимось чином є альтернативою іншим національним рухам.

І люди, які вигадували міфи про Москву, Третій Рим, вони всі партнери Росії, але вони відмовилися від українців у собі. Ми ж створюємо державу, яка пам'ятає свою реальну історичну та релігійну, якщо хочете, церковну спадкоємність. Ви відокремилися від нас колись і створили зовсім іншу, по суті, державу. Цілком на інших традиціях.

Київська держава має вікові традиції. Потім участь українського народу в побудові Великого князівства Литовського, де він справді був партнером. Потім непрості стосунки у Речі Посполитій, але там теж українці були партнерами у державному будівництві та хотіли більшого партнерства.

Але коли українці стали частиною вашої країни — більше жодного партнерства не було. Їм завжди говорили: або ти визнаєш себе російським, або ти ворог.

Сама концепція Російської імперії, де був один російський народ, розділений на великоросів, малоросів та білорусів, для українського та білоруського народів не мала на увазі партнерства, а визнавала відмову від своєї національної ідентичності. Ви шанували? Ви приймали лише тих, хто був готовий стати такими, як ви. Але цих людей ви при цьому зневажали, тільки-но вони виходили з кімнати.

…Ви в масі своїй досі не бачите нічого поганого, щоб назвати людину хохлом. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли мої московські знайомі розповідали мені про своїх домогосподарок з України як про якихось представниць дикого племені, які приїхали з якогось покинутого хутора обслуговувати їх у їхніх московських хоромах.

Історія Росії та історія України — це історія двох різних країн на різних континентах. У Європі та на кордоні Азії.

І що навіть ті росіяни, які намагалися стати європейцями, зазнали у своїй, по суті євразійській та азіатській країні нищівної поразки. І ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації та цієї поразки. Ми будуємо тут державу самодостатню — з українською мовою, українською культурою, реальним баченням нашої державної історії, до якої нинішня Росія не має жодного стосунку.

Ми не претендуємо на спадщину Андрія Боголюбського та його наступників у Суздальському князівстві та у майбутній Москві. Але ми не хочемо, щоб ви претендували на Київ з його історією та на всю історію наших земель через Київ, Галицько-Волинську Русь і потім Велике князівство Річ Посполита тощо.

Ми хочемо, щоб ви зрозуміли, що ми були не партнерами, а абсолютно випадковими жителями та жертвами української національної історичної помилки, коли частина наших земель стала частиною російської держави. І що Росія в цій державі завжди була підлою та брехливою мачухою для народу, який потрапив до неї у підпорядкування. І велике щастя, що 1991 року ми від цієї мачухи нарешті змогли втекти.

Але вона знову прийшла — вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Чому ми цій тупій мачусі повинні вкладати в її паспорт фотографії якихось її родичів? Ми не хочемо, щоб вона дивилася на світлини родичів. Ми хочемо, щоб вона від нас нарешті відмовилася, розумієте?

І я завжди говорю, що, звичайно, було б добре, щоб Росія була демократичною, європейською, щоб вона не претендувала на наші землі, на білоруські землі, на землі Чечні та Татарстану. Але якщо такої Росії немає і не передбачається в історичній перспективі, то єдине, як ми можемо врятуватися — щоб ціна нашого завоювання для російського народу була вищою, ніж ціна його власного національного існування.

Тому наша дорога йде в НАТО, в реальний союз із Заходом, можливість себе захистити і можливість завдати такої шкоди агресору, після якої він не думав би далі завоювати наші землі. Це все, що ми можемо.

Тому що якщо ми станемо частиною Росії, ми знову зникнемо, як мало не зникли у роки її правління. А ми маємо зберегтися як нормальна європейська цивілізована держава. Що робитимете ви з вашою країною — це ваша справа.

Зможете повернути Росію до здорового глузду? Чудово. Це найкраще для всіх її сусідів. Не зможете — вибачте, ми повинні якось вижити, незважаючи на ваше буйне божевілля, яке повторюється кожні 50 років.

Реакція соцмереж

Українські глядачі назвали почуте в етері «потужною світоглядною дискусією» і звернули увагу, що, за підсумками голосування близько 16 тисяч глядачів, 87% віддали перевагу аргументам Портникова (проти 5% тих, хто підтримав Латиніну).

В українських соцмережах люди масово дякують Віталію Портникову за чітку позицію та переконливі контраргументи в дискусії. І пишуть, що Портников чудово продемонстрував, що росіян можна і треба розмазувати не лише на спортивних майданчиках.

«Розмова Портникова з Латиніною мусить увійти в аннали української журналістики», — пише перекладач і публіцист Андрій Бондар.

Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда впевнена: «Це була головна подія дня. Головна. Бо це прецедент. Коли український журналісти показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з кремля, не дав затягти себе на зручне для опонента поле, не повівся на емоції. Це треба показувати на факультетах журналістики і курсах по комунікації. Це було блискуче».

Журналіст і народний депутат Микола Княжицький зі свого боку висловив думку, що неабиякий резонанс дискусії серед українців — ознака комплексу нашої меншовартості. «Але розмова і позиція Віталія раптом прислужилися важливій справі: зняли облуду захоплення «хорошими русскімі» з очей багатьох».

А політичний пародист Богдан Процишин виклав «фотожабу», яка стала мемом:

Амбасадорка України в США Оксана Маркарова зізналася, що послухала запис дискусії та впевнилась у своєму давньому переконанні: не споживати російських/російськомовних субпродуктів. Вона написала: «Припиняйте витрачати такий дорогоцінний час на все агресивне російське — не важливо чи воно путінське, чи хорошоросійське. Все за виключенням інформації від поневолених Росією народів, які Росія досі тримає під окупацією — не релевантне, не глибоке і шкідливе.

Слухайте і читайте чудових українських експертів, істориків, журналістів, яких у нас багато, а також долучайтесь до величезного світу англомовного, франкомовного і іншомовного Всесвіту знань і інформації. Це не тільки правильно для нашого державотворення, це також збагачує і приносить надзвичайне інтелектуальне задоволення. На відміну від запорєбрикових лубочних антиукраїнських підробок».

У сина Олесі Яскевич одразу кілька діагнозів: незрячість від народження, епілепсія та розлади спектру аутизму. Жінка багато років вчилася працювати з цим, їздила до лікарів, знахарів та екстрасенсів. Згодом створила організацію «Бачити серцем», яка допомагає соціалізуватися дітям з інвалідністю та кардинально змінює уявлення суспільства про їхнє життя. Олесі часто казали, що її син ненормальний і давали недоречні поради, яких вона не потребувала. Прийняття інвалідності сина в жінки триває і досі, але зараз вона зовсім по-іншому сприймає цей процес. Про проблему інклюзії в Україні, чому діти не можуть знаходитися в інтернатних закладах, інклюзивні проєкти та життєвий шлях разом з сином ― Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем» розповіла під час відвертого інтерв’ю Sestry.

Оксана Щирба: Вперше з проблемами інклюзії Ви зіткнулися 17 років тому, з народженням Матвія. Вам навіть пропонували написати відмову від сина. Як Ви тоді сприйняли цю новину? 

Олеся Яскевич: Мабуть, про інклюзію я дізналась ще пізніше.

Коли народився Матвій, мені сказали, що я ще молода і народжу собі здорову дитину. Навіщо тобі ця?

Тоді, можливо, через те, що я була не в контексті теми інвалідності, сприйняла цю новину як щось дуже загрозливе. В мене були дуже важкі пологи. Я Матвія не бачила, його відразу забрали в реанімацію. Але в мене навіть думки не було, що щось не так.  Мене переконували підписати відмову від сина. У мене був післяпологовий  шок. Це вже згодом я  аналізувала, як ставився персонал до мене, як взагалі повідомляли мені цю інформацію, наскільки це все було некоректно, грубо, нетолерантно. 

Я взагалі не знала, що може щось бути не так. По-перше, в моєму оточенні не було  дітей з інвалідністю, в мене досить непогано проходила вагітність. Ми на той момент з моїм першим чоловіком спортсменом не вживали алкоголь,  не палили, тобто вели здоровий спосіб життя. Я відвідувала всі можливі заходи для мам, вагітних, курси, де вчили правильному диханню. 

Виходить, суспільство не навчене комунікувати на тему інвалідності? Якою має бути насправді поведінка оточуючих в ситуації, в якій опинилися Ви?

Абсолютно ненавчене. Повідомлення  батькам про те, що щось пішло не так під час пологів, має бути дуже обережним. Хто як не лікарі мають пояснити і розказати, як все має відбуватись, коли народжується дитина з інвалідністю.

Лише цього року завдяки Уповноваженому з прав дітей було розроблено протокол повідомлення. А до цього, уявіть собі, яка кількість батьків отримувала інформацію про інвалідність дитини варварським способом

По-іншому я не можу це назвати. Я не можу говорити за всіх, але в мене є власний досвід і досвід тих батьків, з якими ми працюємо багато років. І це не залежить від того, чи це державний пологовий будинок, чи приватна клініка. Насправді немає  культури взаємодії пацієнта та вагітної жінки, особливо якщо щось йде не так. Медичний персонал любить говорити фрази на кшталт: «Навіщо вам хвора дитина? Зробіть аборт, а  потім народите здорового малюка.» 

Як  новина  про діагноз сина вплинула на стосунки з чоловіком?

Перші дні і місяці він дуже сильно мене підтримував. Ми дуже надіялися, що зможемо полікувати Матвія і виправити ситуацію на краще. Коли ж дізналися, що Матвій незрячий, то ця звістка стала точкою неповернення. У чоловіка були дуже великі сподівання, що його син продовжуватиме в  майбутньому його справу. Коли стало зрозуміло, що Матвій не буде такою дитиною, почалися розголоси. Згодом ми розлучилися.  Це сталося, мабуть,  не через те, що в Матвія інвалідність, а це через те, що ми не до кінця розуміли, що відбувається. І можливо, так і треба було, щоб ми розійшлись саме тоді, щоб кожен з нас згодом створив свою щасливу сім'ю. 

Ви свого часу зверталися до всіх можливих лікарів, гомеопатів, знахарів, психологів. Хтось навіть Вам говорив про те, що Матвій довго не проживе. Тоді Ви хапалися за кожну соломинку і  весь свій вільний час присвячували сину. У Вас не було часу на навчання, відпочинок, на себе.  Коли Ви зрозуміли, що варто зупинитися?

Ми, здається, були у всіх лікарів, у яких тільки можна було. Їздили до екстрасенса, платили просто шалені кошти. Тоді я сама собі складала ілюзію, що я щось роблю для того, щоб  Матвію стало краще. Хоча на нього це взагалі жодним чином не впливало.  Дуже багато часу витрачала на пошук нових методик лікування, медикаментів. Коли Матвію було приблизно три роки, він вперше впав у кому. Його забрали  в реанімацію. Мене до нього не пускали. Я пішла ночувати додому, а наступного дня о 6 ранку вже була під дверима реанімації. Тоді спіймала себе на думці, що якось неправильно ми проживаємо цей час, бо я навіть не знаю, що подобається Матвію, а що ― ні.

Я раптом усвідомила, що ми ніколи не робили з ним  простих дитячих речей ―  ходити по калюжах, наприклад. Тоді я пообіцяла собі, що якщо Матвій виживе, то я нарешті стану звичайною мамою звичайної дитини

Коли я забрала сина з лікарні, зрозуміла, що переді мною умовно кажучи тримісячне немовля. Він не сидів, не тримав голову, дуже погано ковтав. Мені знадобився майже рік для того, щоб поступово повернути всі ці навички ― тримати чашку, сидіти, повертатись, реагувати на звук чи інші речі. А потім почалась епілепсія у складній формі. Потрібно було знову шукати лікаря, щоб підбирати необхідні препарати і проходити всі ці страшні кола, через які проходять батьки, діти яких мають епілепсію. Десь в цей час я почала розуміти, що моїй дитині в соціумі не дуже раді. Я була на всіх можливих форумах, де були об'єднання батьків, які виховують дітей з інвалідністю. Знайомилася з батьками, читала про їх досвід, ділилась власним. Потім ми почали організовувати сімейні пікніки, де ми не лише збирали діток з інвалідністю, а й наших друзів. Ми хотіли показати іншим, що дитина з інвалідністю ― це не істота якогось іншого виду, яку треба заховати в окремий дитячий садочок. 

У Вашого сина часто трапляються приступи в публічних місцях. Він через вереск проявляє свої емоції. Як реагують люди на Матвія?

Все залежить від кожного етапу життя. Пам’ятаю, якось ми були на дитячому майданчику й Матвій грався в пісочниці. В нього стався напад епілепсії. Я забрала його та поклала на лавочку. При цьому мама дитини, з якою грався в пісочниці Матвій, зібрала всі іграшки, дістала серветки і почала витирати руки дитині, іграшки, якими грався мій син. Я сказала жінці, щоб вона не хвилювалася,  це напад епілепсії, це не заразно.  Більше ми не бачилися на цьому майданчику. Ця ситуація не свідчить про те, що ця мама погана. Можливо, вона взагалі ніколи в житті не бачила нападу епілепсії. Це скоріш про те, що суспільство погано проінформоване на таку тематику. Коли я перебувала в громадських місцях, люди підходили, питали, чи потрібна якась допомога. Кілька років тому трапилася ситуація, коли Матвій дуже голосно кричав. Тоді люди підходили, робили зауваження, що він нездоровий. Потім був період, коли мій син перестав ходити. І це тривало майже півтора роки. Ми перевірялись у всіх лікарів. Тоді придбали спеціальний візочок і користувались ним. Бо якщо вдома, у приміщенні, він хоч якось повзав, то на вулиці переставав ходити взагалі. Він міг лягти в будь-якому місці ― на пішохідному переході, біля каси в супермаркеті, в метро. Він лягав головою вниз, закривав вуха і йому треба було полежати п'ять-сім хвилин. І от саме тоді я вислуховувала найбільше  порад та рекомендацій від сторонніх людей. Одна пані взагалі мені сказала: «Такі, як ви, в Криму виховують сепаратистів».

Зараз Матвій майже не кричить і ми вже можемо з ним домовитись. Він знає, як себе стабілізувати. Не завжди, звісно, це працює. Коли все ж таки трапляється приступ, поглядів з боку людей наче стало менше, або мені так здається. Навіть якось підійшов молодий хлопець і запитав, чи потрібна допомога. Для мене це було дико. Хоча насправді це нормально. 

Що підштовхнуло Вас відкрити організацію «Бачити серцем»? Розкажіть про її роботу сьогодні.

Я не мріяла її створити. Я взагалі  планувала чимось іншим по життю займатись. Але так вийшло, що я багато спілкувалася з батьками, які мали дітей з інвалідністю. І свого часу познайомилась з Валентиною Бутенко. На той час вона відіграла дуже ключову роль в моєму житті. Бо після цього знайомства я зрозуміла, що я теж щось можу. Валентина ― мама двох незрячих синів, в Харкові вона створила організацію «Право вибору» і організовувала заходи підтримки і для батьків, і незрячих дітей. У мене вже було певне об'єднання волонтерів, батьків, спеціалістів, і ми постійно щось робили ― організовували пікніки,  зустрічі.

Але щоб робити щось більше, потрібна була юридична структура, кошти. Тоді ми вирішили зареєструвати організацію. Перші два роки робили невеликі проєкти. Згодом у  мене виникла ідея створити табір для дітей 

Мені дуже хотілось дати дітям досвід проживання без батьків. Бо їм треба вчитися якось жити, взаємодіяти в соціумі. Тоді я не розуміла, в що це може вилитися. Коли ми провели табір перший раз, то побачили грандіозні результати в дітей. Діти вчилися комунікувати між собою без тата і мами. І це все непогано виходило. В самих батьків вперше за життя була можливість трохи перепочити. Потім ми знайшли партнерів та фінансування ― і табір масштабувався. Нині це великий табір на сто дітей. Велика команда працює цілий місяць. Також ми писати різні проєкти для того, щоб відкрити простір, де діти можуть паралельно взаємодіяти між собою. Створили програму психологічної підтримки спочатку для мам, потім намагались зробити таку ж підтримку для татусів. Згодом нам вдалося відкрили саме фізичний простір. Зараз у нас є п'ять великих програм, в межах яких працюємо. Також є онлайн школа. Проблема в тому, що у нас є приміщення, але там немає укриття. На жаль, у Києві досі не можемо знайти відповідне приміщення. Спершу я не вірила в роботу онлайн, бо деякі процеси оффлайн дуже важко давалися. Зразу було нелегко, довелося адаптувати всі програми та матеріали для формату онлайн. Також батьки дуже скептично до цього віднеслись. Для них ми проводили навчальні, пояснювальні бесіди, запустили коучинг та психологічну програму, бо в період війни особливо був запит на це. Ми працювали не тільки з батьками, які виїхали, й з тими, хто залишився. Зараз у школі навчається майже сімдесят учнів і студентів. Студентами ми називаємо молодь з інвалідністю. Хочу сказати, що це не класична школа, як загальноосвітня, це трохи інший формат. Працюємо з підлітками від дванадцяти років. Щоб стати учнем або студентом нашої школи, достатньо нам написати на сторінку «Бачити серцем».

Для дітей з інвалідністю війна стала справжнім потрясінням. Як це переживав Ваш син та інші діти?

Перші дні ми були в Києві, в укритті в школі, недалеко від нашого будинку. Матвій тоді постійно спав ― і це добре.  На початку березня ми виїхали в Івано-Франківськ і там пожили якийсь час. Для Матвія дуже важливими є його режим, ритуали, певна постійність. Тоді менше істерик та агресії. Під час війни ніхто про жодну стабільність говорити не може. Мені здавалось, що Матвій нічого не розуміє, тому що він якось не реагував ні на що. Треба спати ― добре, треба кудись їхати ― добре. А потім Матвія «прорвало». Протягом тижня у нього був дуже поганий настрій ― він спав, кричав, спав і кричав. Була дуже сильна агресія. Це були десять днів справжнього пекла. Я зрозуміла, що це відбулося через те, що Матвій зрозумів, що він не вдома, що це не його кімната, не його ліжко, немає звичних для нього речей, дуже багато чужих людей поруч.

У травні ми повернулись в Київ, і це повернення, на мою думку, було дуже правильним. Коли Матвій зайшов у свою кімнату, він дві доби взагалі з неї не виходив. Саме у своїй кімнаті він почував себе комфортно

Коли починалася повітряна тривога, вивести сина в коридор було неможливо. З часом я навчила Матвія таки це робити. Він знає це як  правило. Якщо тривога ― це небезпечно, треба спускатись в укриття. Матвій не до кінця розуміє глобальність того, що відбувається. Що таке війна? Хто такі росіяни? Чому це відбувається? Але на своєму рівні він, звичайно, дуже сильно все переживає і  реагує на мою реакцію, бо в нас з ним колосальний зв'язок. 

Мінсоцполітики торік нарахувало в Україні 3 мільйони людей з інвалідністю. Тисячі з них живуть в інтернатних закладах ― і це, за словами «інклюзивних» волонтерів, забирає у них шанси на майбутнє. Що робить влада нині для дітей з інвалідністю? На скільки вони захищені в цих інтернатах?

Дуже глобальне і нелегке питання.  В інтернатних закладах дітям погано, там жахливі умови.  Інтернати не повинні існувати взагалі. На даному етапі в державі немає певного механізму для того, аби діти не потрапляти в інтернати. Потроху, звісно, система міняється. Принаймні зараз Міністерство соцполітики дуже активно цікавиться тим, що ж зробити, аби в інтернати не потрапляли діти, а також переглядається закон про підтримане проживання. Інтернати ― це тотальне зло. Там не можна жити. У більшості випадків діти, які знаходяться в інтернатних закладах, мають батьків. Тому важливо говорити про превентивну систему підтримки родини, якщо в неї народиться дитина з інвалідністю. Що треба зробити для того, щоб в подальшому ця родина не відмовилась від дитини, або якщо родина перебуває у складних життєвих обставинах. Важливо працювати з цією родиною наскільки це можливо, аби дитина залишилась в родині.

Як у суспільстві подається тема інвалідності? Які найпоширеніші стереотипи по відношенню до дітей з інвалідністю?

Мені взагалі дуже боляче говорити про явище інклюзії в Україні, коли в нас є інтернати. Насправді це мій особистий біль, тому що я розумію, що це поки єдиний шлях, куди потрапить моя дитина, якщо зі мною, чи моїм чоловіком щось трапиться. Тобто, в нас з чоловіком побудована ця система. Куди далі? Яка далі буде підтримка у таких дітей або дорослих людей? І в принципі, це страх всіх батьків, які мають дітей з інвалідністю.

Усі прекрасно знають, що може статися з дитиною. Вона потрапляє в ці жахливі інтернати. Щодо стереотипів ― їх багато. Насправді суспільство дуже багато робить, і в тому числі громадські організації, аби сприяти саме інклюзивному суспільству. Але ми як суспільство досі  необізнане, і елементарно не можемо відрізнити людину, яка має інвалідність.  

Досі бракує великих інформаційних кампаній, щоб ми в принципі розуміли, що інвалідність або інакшість ― це абсолютно нормально і ніхто не має бути однаковим, схожим на всіх. 

Запитання, які не можна ставити мамі дитини з інвалідністю?

Питання щодо  стану, здоров'я, діагнозу дитини  точно не потрібно ставити. 

Найчастіші питання, які можна почути (не вигадані, на жаль) і які не можна ставити: «А він у вас такий народився?», «Як ти можеш сміятися/радіти/мати добрий вигляд/пити вино з подругами, коли у тебе така важка дитина?», «Не уявляю, як ти витримуєш, я б уже дахом поїхала», «Де ж це ти так нагрішила, що боженька таке покарання дав?», «Ох, це такий хрест на все життя», «Це заразно? Ти перевірялася? Це тепер усі такі діти будуть у тебе?», «Коли останній раз ти причащалася»? «Боже, яке горе», «Це родове прокляття?», «Не переживай, ще дитинку народите, буде вам допомога, щоб доглядати за братиком», «Ой, у тітки брата дядька сина було ну ось точно таке саме! Зараз я вам дам телефончик одного священика ― він таке лікує!»

Насправді дуже часто люди просто не знають, як словами/діями підтримати

Але тут все дуже просто ― хочете підтримати, запитайте словами через рот, яка потрібна допомога, або «я хочу тебе підтримати, скажи, як краще це зробити».

Це про повагу і про кордони.

Як Ви реагуєте, коли чуєте такі запитання?

Це період постійного прийняття. Тринадцять років тому мені здавалось, що я вже все прийняла про Матвія. Але з часом я зрозуміла, що це тривалий процес. Поки ми живемо це життя разом, я постійно приймаю Матвія. Раніше мені було дуже боляче. Я могла навіть  поплакати, приходила до близьких людей поговорити про це. Потім була ситуація, коли Матвій був маленький, і хтось зробив йому зауваження. Я досить емоційно та агресивно відреагувала, і відчула, як Матвію стало некомфортно. Потім я почала працювати з психологом. Це насправді мені дуже допомогло. Зараз я абсолютно спокійно реагую на дивні запитання. Інколи люди про щось запитують, не подумавши. Тому я пояснюю, відповідаю. І часто люди вибачаються, дякують. Дуже важливо пояснювати людям, бо  вони багато чого не знають. 

Процес прийняття дитини з інвалідністю, я так розумію, ще не закінчився. Він триває постійно, поки дитина з Вами. Пришвидшити його не можна? 

Зараз я знаю, що я в процесі прийняття, бо я приймаю умови, які зараз є, які  будуть за рік, навіть за пів року. Мені здається, що  цей процес прийняття буде постійним. Я нещодавно спіймала себе на думці, що був період, коли я порівнювала Матвія з іншими дітьми. Нещодавно я зрозуміла, що багато якого досвіду ми не пережили разом. Не було найпершого слова «мама», не було першого дзвінка, сварки, як буває з підлітком. Тільки тому, що я проживаю інше життя зі своїм сином. Коли я для себе усвідомила, що воно не гірше, я перестала порівнювати. Хтось у сімнадцять років вже обирає професію, зустрічається з дівчиною, викурює першу цигарку. Тим часом мій син робить якусь іншу річ ― складає слова в речення із шести слів. І я від цього щаслива, бо це дуже велике досягнення для сина. І ці роки ― це наш з ним шлях. Мені від цього не боляче. Мені від цього тепло, бо Матвій росте, розвивається у своєму темпі та ритмі. Я розумію, що цей процес для нього не завершений, він завжди буде розвиватись. А я люблю Матвія не менше через його інвалідність і не більше. Я просто його люблю, тому що він мій син, а я його ― мама.

‍На своїй сторінці у Facebook Ви багато пишете про свого сина, зокрема листи до нього. В одному з крайніх постів Ви написали, як Вам складно, коли всі набуті знання і досвід не спрацьовують з Вашим сином і Ви не розумієте його. І тоді Ви розсипаєтеся на молекули. Що допомагає триматися в ресурсі і таки не розсипатися?

Мабуть, те, що я завжди можу зробити наступний крок. Я дозволяю прожити собі цю слабкість. І це теж набута історія. Це також, дякуючи роботі з психотерапевтом протягом багатьох років. Що мені дозволяє не розсипатися? Якщо я не зроблю наступний крок, Матвій його без мене не зробить. Мені, правда, буває дуже боляче. Але потім я розумію, що все окей. Я переживаю, аналізую все, що відбувається, проговорюю все з терапевтом. Я можу попросити про допомогу.

Наше життя з Матвієм ― це певний шлях. Ми постійно йдемо

Неможливо, мабуть, зупинитись. Це складно, дійсно складно, коли я знаю, що те, що я знаю та вмію, спрацьовує  з іншими родинами, а з моєю дитиною ― ні. І тоді ти думаєш: «Господи,  що не так? Що тепер спробувати?» 

А я навіть не знаю, що пробувати, бо мені здавалось, що я все перепробувала. Але любов перемагає. Я постійно вчусь, працюю, дуже багато речей роблю інтуїтивно і це завжди спрацьовує, бо  є так звана  материнська  інтуїція, коли ти краще знаєш свою дитину за всі ці методи.  

Чому Вас особисто  навчив Матвій?

Насамперед терпіння. Раніше я була досить активною і нетерплячою. Досить швидко приймала рішення, проживала якісь моменти. А Матвій навчив мене сповільнюватися.  Наприклад, я вчила сина взуватися, вдягати шкарпетки ― щодня,  сім з половиною років. Це вже була своєрідна рутина щоранку. Я навіть  не уявляла, що колись він сам це зможе робити. Але тепер він може.  

Як зараз виглядає звичний день Матвія? 

Зараз у нас немає можливості, щоб Матвій навчався в офлайн школі. Якщо у чоловіка є можливість, то він залишається з дитиною вдома. Якщо ні, я беру Матвія з собою на всі зустрічі, де йому буде комфортно. Звичний день виглядає наступним чином: Матвій прокидається, тоді ми снідаємо, потім  якісь мої зустрічі, заняття з психологом, прогулянка. Звичний день, нічого особливого. Для нього важлива комунікація з друзями, коли вони його щось запитують, а  він їм відповідає, що, наприклад, сьогодні був у басейні.  І це дуже цінно, бо це його соціальна активність, його життя. 

Рідний батько з Матвієм  не спілкується. А як Ваш нинішній  чоловік прийняв Матвія? Які в них відносини?

У них найтепліші, найщиріші відносини, які тільки можуть бути насправді. І я цим дуже пишаюся. Тому що, мабуть, так мало статися, щоб вони зустрілися в цьому житті і стали один для одного тими, ким вони є. Бо вони насправді дуже важливі один для одного. 

Які речі роблять Матвія щасливим?

Наприклад, вода. В басейні він може бути найщасливішою людиною в світі.

Його роблять  щасливими прості речі, на які ми ніколи не звертаємо увагу. Матвій щасливий, коли ми поруч і щось робимо разом

Щоп'ятниці і щосуботи у нас сімейні дні: вранці ― коні, потім їдемо на прогулянку, а в суботу ввечері ми завжди дивимось якийсь фільм. Для Матвія це дуже важливо, бо він відчуває себе частиною родини. Він щасливий, коли допомагає мені, наприклад, підлити квіти. 

Чого Вам не вистачає зараз?

Я мрію про те, щоб не було війни. Я розумію, що це те, про що сьогодні мріє кожна українка. Але насправді ми забули, як це жити до війни. Коли можна спокійно кудись поїхати, піти в парк з дитиною, а не моніторити тривоги. Я дуже хочу знайти на осінь приміщення з укриттям. Це моя велика ціль, яка тримає в тонусі та не дає розслабитись, коли вже зовсім неможливо триматись.

Брехня про «споконвічно російський Крим»

— Депортація кримських татар у травні 1944 року — один з найбільших злочинів радянського режиму, вчинених під час Другої світової війни. Минуло 80 років, і ми бачимо, як Росія робить все, щоб у кримських татар знову відібрати дім…

— У кримських татар немає іншої батьківщини, крім Криму.

Але щоразу, коли Росія отримувала право впливу на півострові, це призводило до його колонізації. До першої анексії Криму в 1783 році Російською імперією кримські татари становили близько 90% населення півострова, а вже у 1917 — 29%.

Наступна ітерація імперії — Радянський Союз і, зокрема, сталінська депортація у 1944 році — практично повністю викорінила етнічне населення півострова. Крим штучно заселяли росіянами, піддавали тотальній русифікації, пам'ять про корінне населення методично стирали. Тож сьогоднішні заяви Росії, що Крим є «історично російською землею» — абсолютна неправда.

З 2014 року і до сьогодні кримські татари знову є головним об’єктом політичних переслідувань та репресій окупаційних адміністрацій. Тобто продовжується політична лінія Російської імперії, спрямована на вичавлення кримських татар з Криму.

Тому що саме існування нашого народу з його унікальною культурою та історією несе ідеологічну загрозу для кремлівського режиму. Це одна із найбільш нелояльних до Кремля частин населення в Криму.

З розвалом СРСР кримським татарам вдалось повернулися додому, і ми віримо, що невдовзі це вдасться знову.

— Радянські наративи міцно вкорінились у сприйняття історії Криму та кримських татар, щоб вилучити з підручників історії імперські міфи — потрібен час. Що ми можемо зробити вже зараз, щоб історію киримли в Україні та світі знали глибше?

— У наративах російської пропаганди кримські татари — це «терористи», «екстремісти», а також «зрадники» і «посібники нацистів під час Другої світової війни». Саме так режим намагався виправдати масові депортації та геноцид у 1944 році. Століттями Росія системно знищувала не просто кримськотатарський народ, а й історію, культуру, мову, знищувала історичні джерела, унікальні памʼятки та свідчення.

На жаль, чимало українців, як і міжнародна спільнота, теж піддавались впливу російської пропаганди, і навіть повернення кримських татар з депортації у 90-х роках не було легким.

Сьогодні ми бачимо, як трансформуються відносини українського народу з кримськими татарами, як багато нас єднає. Ми маємо спільну історію і спільного ворога.

І український, і кримськотатарський народи точно знають справжню цінність свободи.

Однак, через недостатню увагу до минулого в Україні та світі історія Криму досі транслюється здебільшого через російську призму, базується на брехливих тезах. І тут маємо велику проблему. Росія зараз у Криму робить все можливе, щоб знищити субʼєктність кримських татар — адже це несе загрозу ідеологемі про споконвічно російський Крим.

На жаль, кримськотатарських історичних джерел збереглось не так багато, але вони є. Наприклад, перш ніж відкривати джерела радянської історіографії, можна звернутися до кримськотатарського літописця XVII століття Мехмеда Гаджі Сеная.

Сьогодні ми також працюємо над Стратегією когнітивної деокупації Криму, яка передбачає систему інструментів, механізмів та конкретних заходів, які б допомогли відновити правду про Крим на всіх рівнях.

Особлива увага буде приділятися освіті дітей та підлітків, які фактично виросли в умовах російського інформаційного поля.

Повістки на виході з мечетей

— Нещодавно Рефат Чубаров заявив, що в Криму не виключена нова хвиля примусової мобілізації. Особливо прицільно її проводять серед кримських татар. Чи продовжують виїжджати кримські татари з півострова, щоб уникнути мобілізації?

— Так, відповідно до Женевської конвенції, мобілізація населення під окупацією є незаконною. Але окупанти її проводять від початку повномасштабного вторгнення і до цього часу. Нам відомі випадки масової роздачі повісток саме в місцях компактного проживання кримських татар. У деяких містах видають повістки просто перед виходами з мечетей.

Представництво у консультаціях з адвокатами та правозахисниками намагалось розробити алгоритм дій для наших громадян в Криму, який допомагає зберегти життя та не стати тими, хто виконуватиме злочинні накази окупантів.  Але, на жаль, реалії такі, що гарантій немає.

Життя в окупації — це постійний страх і ризик, що за тобою «прийдуть». Чи то мобілізувати до ворожої армії, чи відправити до вʼязниці просто за сам факт твого існування.

Найнадійніший захист від незаконної мобілізації — покинути окуповану територію. Але тут важливо розуміти, що кримських татар уже насильно виселяли з рідного Криму, це колективна травма, яка залишиться ще на багато поколінь.

Сьогодні Росія не відправляє нас у товарних потягах за тисячі кілометрів, але робить усе, щоб змусити кримських татар виїхати з Криму.

Насильницька мобілізація кримських татар — один із інструментів так званої «гібридної депортації» і один з методів знищення нелояльного до окупантів населення. Тому наш народ усіма силами намагається втриматися на рідній землі та не дати окупантам завершити те, що вони почали ще декілька століть тому. До того ж якщо всі, хто проти окупації і підтримує Україну покинуть Крим, то звільняти ці території без наших людей, які на нас чекають, стане в рази важче.

— Частина вашої родини — серед тих, хто відмовився покидати свої землі. Як кримські татари, що залишились у Криму, ставляться до тих, хто виїхав?

— У нас навіть є такий вислів «Qırımda yaşa» («Живи в Криму»). Тобто за будь-яку ціну тримайся за рідний дім, намагайся жити в Криму так довго, наскільки це можливо. Саме тому попри ризики, переслідування і тиск кримські татари не покидають своїх домівок. Одне вигнання вже пережили, і це біль, який важко уявити.

З іншого боку, є дуже вагома загроза, ризик того, що тебе змусять взяти до рук зброю та піти воювати проти своїх. Це ще один страх, який змушує кримських татар (так само як і українців) покинути окуповані території, рідний дім і все, що вони мали. Тож ті, хто залишився на півострові, з розумінням ставляться до тих, хто прийняв важке рішення покинути дім.

Кримська платформа змінила плани Кремля

— Наскільки ефективна робота Кримської платформи (ініційований Україною міжнародний координаційний механізм для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова — Ред.)? Які плани і бачення ролі цієї структури після деокупації?

— Перед початком широкомасштабного вторгнення Росія робила все, щоб легітимізувати спробу анексії, щоб Крим просто зник з порядку денного, аби міжнародна спільнота своїм мовчанням «благословила» окупацію півострова. На жаль, був період, коли їм це майже вдалося.

Кримська платформа це змінила. Офіс Кримської платформи став майданчиком для координації та комунікації органів державної влади України, іноземних держав, міжнародних організацій та громадян України з Криму.

Без перебільшення, з усіх органів державної влади ми найбільш прискіпливо моніторимо ситуацію на півострові, розробляємо та просуваємо відповідне національне законодавство, працюємо над стратегічними документами в контексті реінтеграції, актуалізуємо тему Криму для міжнародних партнерів, а також для національної аудиторії — що також дуже важливо.

Ми не знаємо, коли саме буде звільнено Крим, це залежить від багатьох факторів, але вже сьогодні працюємо над реінтеграційними стратегіями та планами, щоб бути готовими до цього з першого дня після деокупації.

Розроблено низку документів: Стратегію відновлення Криму, документ «Пріоритетні кроки Української держави після деокупації Криму», Стратегію когнітивної деокупації Криму, мета якої — ціннісна трансформація та реінтеграція Криму в український суспільно-політичний та культурний простір. Також ми займаємося підготовкою кадрового резерву для роботи на деокупованих територіях у межах загальної урядової Стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України.

Думаємо над тим, як ми будемо працювати над демілітаризацією свідомості людей, що робити з публічним простором, як відновлювати свободу слова, як розв'язувати питання приватної власності, подолати колонізацію.

Таких питань — десятки, усі вони — непрості. Але вже зараз зрозуміло, що для відновлення Криму, яким би шляхом він не був звільнений, потрібна буде консолідація міжнародної допомоги та зусиль. І Кримська платформа потенційно може і має стати таким інструментом.

Зараз Кримська платформа працює на звільнення Криму, а в майбутньому може працювати на його відновлення.

— Яке бачення майбутнього Криму у кримських татар і у вас особисто після деокупації?

— Крим — невід’ємна частина Української держави, а кримські татари — громадяни України, корінний народ України. І заявляють та відстоюють це з першого дня окупації півострова.

Щодо питання майбутнього — думаю, це має бути парламентська дискусія із залученням представницьких органів, насамперед Меджлісу. Це також передбачає зміни до Конституції, які в умовах воєнного стану ми не можемо вносити.

Кримські татари становили меншість у Криму внаслідок колонізаторської політики, депортації, імперської політики знищення нашого народу. Коли вас близько 13 %, ви не можете бути повноцінно обрані в органи місцевої влади та представляти свої інтереси.

Відповідно, коли місцеве самоврядування ухвалює якісь рішення, голоси кримських татар фактично є неврахованими. Саме тому, коли кримські татари говорять про національно-територіальну автономію, це означає, що в них буде можливість захистити свої права в культурному й мовному середовищі. Це означає, що буде певне квотне представництво для кримських татар і можливість ветувати рішення, які будуть їх стосуватися. Але це все лишається лише на місцевому рівні.

Наразі ми працюємо на Перемогу і зробимо все, щоб деокупація дозволила відновити верховенство права в Криму, а його жителі знову змогли відчути себе вільними та захищеними. Хочемо, аби Крим у майбутньому був не суто курортним осередком, а економічно розвиненим регіоном, привабливим центром для розвитку нових бізнесів. Місцем, де кримські татари на рівні з іншими народами півострова можуть реалізувати свої права і потенціал.

Звісно, будуть складнощі, виклики. За 10 років на території, підконтрольній Україні, відбулася низка важливих реформ, які Криму необхідно буде надолужувати.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66315cef58ac5529e0b3a621_Jamala_main-p-800.jpg">«Читайте також: «Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар», — JAMALA презентувала вінілову платівку альбому QIRIM»</span>

Київ. Місто-легенда, засноване у 482 році полянським князем Києм, його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Місто, яке пережило навалу монголо-татар у XIII сторіччі, отримало Магдебурзьке право у XV сторіччі, повстало з руїн після Другої Світової війни, пережило більшовицьку окупацію і сьогодні чинить героїчну відсіч ворогові — країні-терористці Росії.

Прекрасний велетень на двох берегах Дніпра, між якими несеться, крізь час і простір, як металевий звір, потяг метро

Найкраща терапія для піднесення духу тут — це піднятися вагончиком фунікулеру з Подолу на Володимирську гірку, де відкривається найпрекрасніший краєвид на місто.

Забуте кохання щовесни в Києві знову розцвітає бузком у Ботанічному саду, а влітку, коли ми виходимо на київські пляжі, будь-який смуток змиває річковими хвилями Дніпра і відносить у Чорне Море, і далі, через Босфор і Гібралтар, в Атлантичний океан.

Так було завжди, і якщо ми й губили колись самі себе, то точно знали: існує місце на землі, де можемо віднайтися

Навіть під час війни Київ дає нам силу — тим, хто вдома, на фронті, і за кордоном. Хоча він сам третій рік спирається на стіну до неба, з обличчями на фото тих, хто навіки в строю. Та коли йому самому під час блекаутів через ракетні атаки бракує енергії, двигун міста щоразу запускає стукіт сердець його героїчних мешканців. Стійкість киян — приклад і гордість для світу. Вся Європа з захопленням дивиться, як українське незламне місто, в яке летять вбивчі ракети, демонструє високу культуру.

Сьогодні, коли його дітей розділило і розкидало по світу війною, Київ терпляче чекає, коли ми знову зберемося на наших вулицях, згадаємо тих, кого з нами більше немає — і за себе і за них відсвяткуємо нашу Перемогу і свободу у великій європейській родині.

Це обов’язково настане — а сьогодні — і на Хрещатику, і в окопах на фронті, і в сотнях тисяч тимчасових домівок від Варшави до Оттави лунатиме:

Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Головне фото: Evgeniy Maloletka

Підбірка фото: Беата Лижва

Вісімдесят сім сенаторів проголосували за поправку до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» без змін, четверо проголосували проти та один утримався.

Пропозиція меншості, внесена Анною Богуцькою з партії «Право і справедливість» (ПіС), яка хотіла, щоб виплата «800+» була пов'язана не тільки з проходженням дітьми обов'язкової освіти, але й з наявністю карти перебування, не була проголосована.

Поправка до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» передбачає продовження легального перебування українців, які отримали номер PESEL UKR, до 30 вересня 2025 року, а також прив'язку з наступного року виплати «800+» до обов'язкового шкільного навчання українських дітей.

Постанова також розширює доступ до медичних, сімейних та соціальних виплат, а також тих, що виплачуються установою соціального страхування (ZUS), та можливість проживання в колективних засобах розміщення.

Поправка також визначає максимальний 36-місячний період, протягом якого учні можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови. Рішення стосуватиметься тих школярів, які почали відвідувати заняття у 2022/2023 та 2023/2024 роках.

Закон також передбачає запровадження нових правил підтвердження особи громадянина України, який подає заяву на отримання номера PESEL. Тепер це можна буде зробити за допомоги дійсного документа, що засвідчує особу.

Розпорядження також передбачає, що з 1 липня фінансування підтримки у вигляді проживання та харчування біженців з України, які перебувають в особливо складній ситуації, буде можливим лише на підставі підписаної угоди з місцевим компетентним воєводою або органом місцевого самоврядування, який діє за дорученням воєводи. Також будуть змінені правила участі у витратах на проживання та харчування в центрах колективного розміщення, щоб збір належних субсидій був більш ефективним, ніж зараз.

Закон також передбачає припинення пільг, пов'язаних з компенсацією витрат на проживання та харчування біженців, понесених власниками приватних приміщень. З 1 липня також скасовується допомога на фінансування фотографії та одноразова грошова допомога у розмірі 300 злотих.

Проєкт змін до закону був розроблений Міністерством внутрішніх справ і адміністрації у співпраці, зокрема, з Міністерством національної освіти, Міністерством сім'ї, праці і соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я та Канцелярією прем'єр-міністра.

Тепер свій підпис під документом має поставити Анджей Дуда.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Колекція світлин Малґожати Смєшек, яку презентують в Ольштині й у Варшаві — це низка історій про стійкість, жертовність і глибоку любов до своєї країни мешканців заходу України, які платять життями за свободу. Мирне, ідилічне життя гуцульських сіл раптово зруйнувала жорстока дійсність війни. Бо вона, війна, не тільки там, де бойові дії.

На головній фотографії виставки — пані Ганна, яка на Великдень нарешті дочекалася дзвінка від сина з фронту. Юрію 25 років. Він захищає Україну на Донецькому напрямку. Жінка живе за сотні кілометрів від зони бойових дій в селі біля румунського кордону. Але кожний день і кожну ніч її життя російські окупанти перетворили на пекло.

«Рік тому я вперше привезла в це село гуманітарну допомогу. Мене запросили на святковий обід. І в цей час подзвонив військовослужбовець Юрій із Бахмута, щоб привітати маму й сестру з Великоднем. Він сказав, що довго не було зв’язку через масштабні обстріли. Розповідав про загиблих і поранених мирних людей та побратимів з фронту, про зруйновані будинки, автомобілі, які горіли прямо під час нашої розмови.

Я теж, як і його мама й сестра, була дуже засмучена, слухаючи цю жахливу розповідь. Але раптом згадала — я ж фотографка — і швидко зробила кілька світлин. Я хотіла задокументувати цей момент, щоб якомога більше людей також відчули нестерпний біль матері, яка чекає сина з війни», — розповідає Sestry авторка фотографій Малґожата Смєшек (Małgorzata Smieszek).

Світлини Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024 у номінації Current events (актуальні події).

На світлинах видно, як змінилося життя людей в гуцульських селах під час війни. Замість розмальовувати писанки, пекти паски чи вишивати, люди напередодні Великодня допомагають організовувати черговий похорон та зустрічають живим коридором загиблого військовослужбовця.

На фото, яке запам’ятовується назавжди, — дві сестри Катя й Аня. Їхній батько загинув на фронті рік тому. Дівчата досі не можуть пережити втрату й перенаправляють свій гнів на матір. Вони не розуміють, чому саме ЇХНІЙ тато загинув. Винуватять і самих себе, і маму. Пані Малгожата досі спілкується з цими дітьми. Хоче запросити їх до Польщі на канікули.

Польський волонтер Войцех Бжозко прийшов відвідати виставку разом з дружиною та донькою. Сказав, що на одній зі світлин (головне фото — Ред.) зображена його подруга Тетяна Палійчук із села Бистрець Івано-Франківської області.

«Тетяна надає психологічну підтримку дітям-переселенцям із зони бойових дій, збирає допомогу для армії. Її брати зараз на війні. Я прийшов на цей захід у вишиванці, яку для мене вишила мама Тетяни. Ми разом із волонтером Пйотрем Палінським із Ольштина возили в Україну гуманітарну допомогу для дитячого будинку, лікарень, шкіл. І зараз допомагаємо, чим можемо. Один із останніх запитів від Тетяни — дрон для бригади, де служать її брати. Серед наших друзів організували збірку. Купили й надіслали «Новою поштою», — розповів Войцех Бжозко.

За словами голови Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степана Мігуса, такі документальні фотопроєкти показують полякам, наскільки великою є загроза, що Україна як держава може зникнути. І тоді негативні наслідки російської агресії відчують країни-сусіди.

«Ситуація з обмеженою кількістю зброї на фронті показала, що українські війська стримують ворожий наступ лише на героїзмі. Запізнення допомоги від США, слова президента Чехії про те, що наївно було б говорити, що Україні вдасться повернути окуповані території, можуть свідчити, що на Україну будуть тиснути, щоб вона поступилася територіями. І це буде величезна помилка. Доленосна для всієї Європи», — впевнений Степан Мігус.

Фотографії Малґожати Смєшек

<frame>Пропонуємо вам другу публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: [email protected]<frame>

У перші місяці війни більшість моїх польських знайомих дзвонили мені, коли комусь із них була потрібна прибиральниця чи няня. Я не могла порекомендувати жодної українки, бо ті, з ким я працюю, освіченіші та розумніші за мене. Вони не мріють прибирати наші помешкання. Так само, як і ми не мріяли б про це, якби нам довелося тікати до Німеччини чи Англії через війну.

За що ми будемо жити, якщо ти не можеш прибирати?

Анна, 35-річна українка з Києва, розповіла мені, як після 24 лютого 2022 року вона з матір'ю і двома маленькими дітьми подорожувала автівкою до Польщі впродовж чотирьох днів. Через Румунію, Угорщину, Словаччину. Мама зі зламаною рукою, діти з хворобою руху — і той стрес від поїздки в невідомість. Чергова година на румунських кручах, дітей нудить — і раптом мама плаче.

Аня навіть не зупиняє машину, бо так вони ніколи не доїдуть до Польщі, якщо зупинятимуться раз у раз. Вона просто запитує маму: «Що сталося? Чому ти плачеш?»

А мама каже: «Що ми там будемо робити, як ми будемо жити в цій Польщі, коли ти навіть каву до себе в кімнату не можеш донести, щоб не розлити. Офіціанткою ти точно не будеш, прибирати не вмієш, готувати теж. Що ж це буде?»

До війни Аня була продюсеркою рекламних роликів для великих міжнародних концернів в Україні та Грузії.

Я не знаю, що мала на увазі мама Ані, але підозрюю, що вона сказала про це, бо до лютого 2022 року більшість українок приїжджали до Польщі саме на таку роботу.

Тому до лютого 2022 року наша перша асоціація з українськими жінками — це дешева робоча сила для фізичної, низькооплачуваної роботи

Якщо ви не є частиною Європейського Союзу з його відкритим ринком праці, вам важче емігрувати для роботи на рівних умовах. Особливо, якщо ви походите з біднішої, східної частини Європи. Ми це дуже добре знаємо, адже цілі покоління поляків їздили по хліб працювати на будівництві, прибирати, доглядати за дітьми, а також збирати спаржу чи полуницю.

Стереотипи

Ми знаємо, як це, коли на нас дивляться лише крізь їхню призму. Напевно, до сьогодні для англійця, ірландця чи німця поляки найчастіше асоціюються з прибиральницею або робітником на будівництві.

Ми, напевно, не раз чули такий коментар, про який розповіла в інтерв'ю виданню “Wysokie Obcasy” Анета Цебуля-Гікінботем, продюсерка, зокрема, фільму «Тіло Христове», номінованого на «Оскара». На вечері із заможними британцями зі світу кіно перше, що вона почула від господаря, коли виявилося, що вона походить із Польщі, було: «На моїй вулиці всі прибиральники поляки». «А знаєте, чому? — гостро відповіла продюсерка. — Тому що багато років тому ваш прем'єр-міністр продав мою країну в Ялті».

Закон Кейла

Я розумію, що стереотипи часто є нашою першою, автоматичною програмою, і що культурні коди, сформовані роками, часто стають нашою другою натурою.

Але як нещодавно сказала в інтерв'ю “Gazeta Wyborcza” Аґнєшка Голланд, видатна польська режисерка, яка також є членкинею Польсько-українського Сестринства: «Сьогодні ми не можемо дозволити собі мислити поверхнево». Ми повинні бути дуже обережними, чи наші упередження є дійсно нашими, чи, можливо, вони вже є продуктом російської пропаганди, яку ми вбираємо в себе через соціальні мережі.

Це добре ілюструють часті коментарі в публічному просторі про дорогі автомобілі з українськими номерами та розкішні помешкання, які українці нібито масово скуповують у Польщі.

Це також обурює деяких моїх варшавських знайомих. Але ці ж самі знайомі не проти планувати купівлю квартир в Іспанії чи Португалії на випадок, якби війна дійшла і до Польщі.

Я так розумію, що ми очікуємо, що іспанці приймуть нас з розпростертими обіймами і не будуть коментувати наші розкішні автомобілі і дорогі квартири?

Ми цінуємо відкриті кордони, але головним чином тоді, коли ми самі можемо їх вільно перетинати. І коли наші діти масово їдуть вчитися до Німеччини чи Нідерландів

Але українські діти в польських школах — це вже серйозна проблема, тому що, як багато хто каже, вони не говорять чистою польською мовою і занижують рівень. Хіба ми забули, скільки польських дітей, які опинилися з батьками в Німеччині, Англії чи Ірландії, були в подібній ситуації? Їм також доводилося вчити іноземну мову та інтегруватися — хоча їм було набагато легше, бо ці країни мають досвід життя в багатонаціональному середовищі та відповідні програми, а ми тільки вчимося. І, як видно, йде це нам доволі проти течії.

Збережімо зичливість 

Звісно, що очевидним є те, що через війну до нас приїхав «цілий зріз суспільства». Приїхали з вищою освітою і без. Старші й молоді. Жінки, діти.

Я познайомилась з лікарками, юристками, менеджерками, журналістками. Носимо однакові світшоти Abercrombie, дивилися одні й ті ж серіали на Netflix, любимо одні й ті ж місця в Єгипті чи Берліні. Досі мене лякає думка, що я можу бути на їхньому місці.

Я познайомилася з жінками-фермерками, жінками, які раніше не працювали професійно, тому що піклувалися про своїх дітей. Жінки, які до того рідко виїжджали зі свого села. Вони ніколи не були за кордоном, ніколи не були навіть у Києві. А тепер, коли їхні села зруйновані або окуповані росіянами, вони самі часто травмовані, налякані тим, що опинилися на новому місці.

Всі вони втратили своє попереднє життя і мусять починати його заново в Польщі.

Я сподіваюся, що ті, хто читає цей текст, погоджуються з тим, що кожна людина має право на гідне життя. Рятувати своїх близьких від війни і мати повагу. Щоб у ній бачили насамперед людину, а вже потім, якщо є в цьому потреба, її національність, стать, вік, освіту  

За останні два роки, спочатку завдяки Польсько-українському Сестринству, створеному Домінікою Кульчик, а потім завдяки моїй роботі в редакції Sestry, я познайомилася з багатьма чудовими, відданими, чуйними польками, які щодня невтомно підтримують Україну, яка бореться, і тих українок, які намагаються тимчасово жити в нашій країні або побудувати тут майбутнє життя. Про багатьох з них ми пишемо на наших сторінках, а з багатьма познайомилися особисто на церемонії нагороди премії «Портрети сестринства». Тому що в цей темний і непевний час, коли насильство, брехня і пропаганда проникають в наше життя звідусіль, ми хочемо зберегти хоча б трохи людяності, крихту звичайної людської доброти і навіть найменше зерно правди. Саме тому ми будемо продовжувати наш проєкт «Портрети сестринства».

Витривалі

Тож, можливо, ще два слова про Люду, лікарку-анестезіолога, одну з головних героїнь фільму «20 днів у Маріуполі». Коли я слухала її розповідь про роботу в лікарні, про три тижні в облозі, про сотні загиблих і поранених, яких не готова побачити жодна людина, навіть лікар, мені хотілося кричати: «Біжи, Людо, біжи!». Тому що я б втекла в перший же день.

Уявіть собі, що Люда приїжджає на роботу в Польщу, а ви наймаєте її прибирати. Або скаржитеся, що її діти знижують рівень в школі, бо не володіють польською мовою, і вчительці доводиться проводити з ними більше часу.

Чи справді ви почуватиметеся добре з цим?

Не думаймо поверхнево, не піддаваймося стереотипам. Не кажімо, що ми вже втомилися від війни і від допомоги. Пам'ятаймо, що Оксана Забужко повторює від початку війни: «Бомблять не Київ, бомблять завтрашній день. Вас, ваших ровесників, тут, у Польщі, і далі на захід, до Лісабона».

Ні цинізму і російській пропаганді

 Я мала представити вам декілька чудових дівчат з України. Розповісти, за що я їх ціную і чого я від них навчилася. Але я не можу. Тому що я відчуваю, що в цьому є фальш, несправедливість, що їх потрібно рекламувати, що в цьому просякнутому стереотипами, нетолерантному світі, їм ще треба щось доводити.

Натомість я напишу, хоч і знаю, що це егоїстично, що мені було б дуже сумно, якби вони раптом поїхали. Я знаю, що вони всі про це мріють, і я їм цього дуже бажаю. Ось чому я ціную можливість працювати з ними. Я захоплююся їхньою силою та рішучістю. Я мобілізую себе щодня, щоб співпереживати, бути залученою. А з іншого боку, я щодня відчуваю, наскільки ми схожі, як я відкриваю в них те відоме поєднання сильного східного характеру і слов'янської душі.

І я не дозволю вмовити себе, що написане мною є наївним, бо тоді мені також довелося б погодитися з тим, що циніки, конформісти і російська пропаганда завжди праві.

Навпаки, пам'ятаймо, що боротьба України за гідне життя в спільній Європі відбувається на наших очах. Від нашого ставлення, нашого вибору залежить, чим вона закінчиться

Бо, знову цитуючи Аґнєшку Голланд: «Я вірю, що людство здатне на найжахливіші речі і що ця здатність є іманентною. А механізм розвитку і виживання — це постійна боротьба з цією схильністю».

‍Переклад: Анастасія Канарська

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66471d9dc1f1e5f5ead552d7_Ukrainian%20refugees%20world%20war%20two-Sestry-p-800.jpg">«Ми теж взяли собі біженку». Трохи про невиправдані очікування — європейські й наші</span>

Амбасадорка України на верхівці світу

— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?

— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.

Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.

— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?

— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.

Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.

— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?

— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».

Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».

— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...

— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.

А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.

— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?

— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.

У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.

— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?

— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.

Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.

— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?

— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.

Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.

«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»

— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?

— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.

— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…

— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.

Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.

— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?

— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.

— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.

— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.

‍— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?

— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.  

— Чи існує серед альпіністів конкуренція?

— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.

Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.

Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...

Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.

— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?

— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.

— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…

— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.

Фотографії з приватного архіву героїні

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65521ac0d273aad0d2176d38_IMG_20230718_113358-p-2000.jpg">«Читайте також: «Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»</span>

Є два шляхи, якими може піти Європа у відповідь на те, що Путін робить в Україні вже більше двох років, пише Філіп Інман, економічний оглядач Guardian і Observer.

Перший шлях веде до поразки кремлівського диктатора і поступового, але систематичного відновлення європейського порядку — з миром на кордонах, стабільними цінами на продукти харчування та енергоносії, заспокоєнням фінансових ринків і підвищенням рівня життя мільйонів жителів континенту.

Інший шлях веде до поразки України і руйнування європейського порядку — коли Путін окупує відповідний шматок території сусідньої країни і, підбадьорений слабкістю Заходу, плануватиме, а потім завдаватиме подальших ударів. А в тому, що він це зробить, можна не сумніватися, оскільки він вже давно мінує все, що на схід від Москви нагадує демократію, стабільність і верховенство права: підкуповує проросійські партії в Європі, втручається в демократичні вибори, здійснює хакерські атаки, розпалює громадянські заворушення, порушує кордони сусідів і т.д.

Ідентичний виклик‍

Європа разом з Великою Британією сьогодні стикається з ідентичним викликом, що й у 1939 році. І вони, здається, однаково погано усвідомлюють серйозність ситуації. Інман з гіркотою робить висновок, що європейські лідери «хочуть, щоб їх залишили напризволяще для вирішення повсякденних, внутрішніх завдань».

Тим часом, об'єднана і рішуча Європа могла б легко допомогти Україні впоратися з російським вторгненням досить швидко. Ресурсів кількох її провідних держав, наданих Україні, було б достатньо, щоб відновити кордони 2014 року. І їй зовсім не потрібна для цього, як зазначає британський оглядач, підтримка Сполучених Штатів, хоча ця країна має величезне значення в цьому питанні.

Спосіб знекровити Москву

Другий спосіб ефективно притиснути Росію — накласти повну заборону на торгівлю з нею. Найджел Гоулд-Дейвіс, старший спеціаліст з питань Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень, якого цитує Інман, вважає, що «слід виходити з того, що жодна західна компанія не підтримує режим, який загрожує Росії». Слід, однак, припустити, що жодна західна компанія не буде допомагати режиму, який загрожує життєво важливим інтересам безпеки Заходу. 

Винятки з цього правила можуть бути зроблені для того, щоб дозволити приватним російським фондам виводити кошти за межі Росії. 

Це, своєю чергою, «знекровило б московські фінансові установи» — і тоді Росії не залишилося б чим платити за китайські товари, а братська підтримка Пекіна припинилася б

Так чому ж Захід, на чолі з Європою, не впроваджує цю заборону? Тому що нібито це суперечить міжнародному праву. Принаймні, так стверджує головний камінь спотикання в цьому питанні — Німеччина. Та сама Німеччина, яка, як зазначає Інман, відправляє до Росії через Вірменію свої автомобілі, механічні та електричні деталі для різних приладів.

Охоронці міжнародного порядку

Існує також третій, ще простіший спосіб підтримати Київ: використати російські активи, що зберігаються в європейських фінансових центрах, для фінансування оборони України від Росії. Більшість активів російського центрального банку на суму 300 мільярдів доларів є відносно легкодоступними, оскільки вони котируються на бельгійській біржі Euroclear. Більше того, за словами Гоулд-Дейвіса, група відомих міжнародних експертів вже розробила легітимний план використання цих грошей на користь України.

Так в чому ж проблема? У відсутності доброї волі. Німеччина, яка перебуває в центрі дебатів з цього питання, знову проти, і з тієї ж причини, що й раніше: «необхідно поважати повоєнний міжнародний порядок». На думку Берліна, порушення цього порядку вдарить по довірі до Німеччини та Європи в цілому, віддаливши таким чином глобальний Південь від Заходу.

Спочатку перемога, потім відбудова

Противники напористих рішень, щоб продемонструвати свою добру волю і розуміння української справи, люблять говорити, що так, гроші з російських активів належать Україні, але не зараз, а після війни, коли буде створено реєстр українських збитків і почнеться відбудова. 

«Для вух Путіна це солодка музика», — коментує британський оглядач, нагадуючи тверезу думку Тімоті Гартона Еша, видатного британського історика та експерта Chatham House: «Україна повинна спочатку виграти війну, а це означає, що вона повинна мати гроші, щоб купувати зброю скрізь, де вона може їх дістати». 

Війна в Україні є найважливішою загрозою для Європи сьогодні, підсумовує Інман. 

Немає часу на розмови. Потрібно діяти.

‍

<frame>Ірена Карпа — відома українська письменниця, співачка, громадська діячка і культурна дипломатка. З 2015 року протягом чотирьох років вона була першою секретаркою з питань культури посольства України у Франції. Разом з чоловіком-французом і дітьми Ірена зараз мешкає у Парижі, постійно мотаючись світом з виступами і збираючи на потреби української армії.<frame>

Карпа завжди була моторною, емоційною та пасіонарною. Війна яскраво проявила в ній ще одну рису — емпатичність. Ми зустрілися у готелі між двома книжковими презентаціями Ірени і розмовляємо про пережите відчуття безсилля та нікчемності під час війни, винайдений нею особливий спосіб допомогти собі й іншим, а також те, як вона дискутує на французькому телебаченні з агентами Кремля.

«Мені здавалось, що я нічого не можу»

— Хочете кави? — пропонує Ірена Карпа.

— Дякую, але я вже випила вранці на заправці. Люблю чомусь цю заправочну каву.

— Так, я теж обожнюю. Це така романтика дорожня. Ще коли в Україну приїжджаю, люблю обліпиховий чай. Ніде в світі більше нема такого.

— Ви у Варшаві транзитом з Парижа до Києва. Презентуєте нову збірку, яку під вашим керівництвом написали українки, зокрема біженки, які до цього не мали письменницького досвіду. Розкажіть, що ви зробили з цими жінками, що вони стали писати. Все наче починалося як терапія?

— Так, йдеться про збірку «Я н̶е̶ знаю, як про це писати». В ній 33 українські цивільні жінки описали свій ранній досвід війни.

Все почалося у липні 2022 року. Емоційний стан у людей був дуже нестабільний. У мене — теж. Я не знала, де себе причепити. Бачила, що навколо суперлюди волонтерять, я ж кидаюсь щось робити, а в мене не виходить. Люди тисячами турнікети передають, а я не можу з аптекаркою про антибіотики без рецепту домовитись. Було відчуття безсилля. Хусточка (Юрій Хусточка — музикант, колишній учасник гурту «Океан Ельзи» — Ред.) каже: «Поїдеш зі мною змінним водієм?» Я радію: «Так, ура!» А він: «Але коробка ручна». От дідько. Я їжджу тільки на автоматі. І так на кожному кроці. Як багатьох із нас, мене накривало відчуття провини: масштаб катастрофи величезний, люди гинуть, а я тут, за кордоном, у безпеці.

«Відключитися, відпочити» — це не працювало. Які вихідні? Головою все одно ти в Україні. Така собі гра на виснаження й заодно на самознецінення. Пам'ятаєте цей стан — безкінечна тривожність і розтрачування енергії ні на що. І не відразу дійшло, що коли читаєш паралельно десять телеграм-каналів з поганими новинами та ще й репостиш їх, то робиш тільки гірше — і собі, й іншим. І наче розумієш, що треба зосередитися на одній справі, але мені весь час здавалось, що я нічого не можу, що мої донати — крапля в морі, що все марно.

Бо ж нормальні люди збирають мільйон за пів дня, а я тут що?

І в якийсь момент я сіла і просто записала все, що відчуваю. Весь потік думок. І коли побачила написані слова, я ніби побачила ворога, який виліз із темряви. Ось він, мій страх, мої тривоги, що роздирають мене, на папері переді мною. І стало якось… ясніше. І навіть легше!

Ліки від амнезії

— Тоді я звернулася до своєї психологині Лариси Волошиної — що це за ефект? Виявляється, є ціла практика «автоматичне письмо». Тож ми взяли й розробили заняття для широкої авдиторії — з теорією і письмовою практикою онлайн. «Терапевтичне письмо в час війни». Записалося майже 600 українок з усього світу.

З грошей, зароблених за цей курс, ми тоді купили спеціальне оснащення для військових, яке їм потім дуже допомогло. Терапія вийшла символічна: і українські душі полікували, і приклалися до звільнення рідних територій.

Учасниці могли лишатись анонімними, головне було 5-7 хвилин щиро писати про актуальні почуття: самотність за кордоном, нелюбов до себе, відчуття безпорадності, страх чи навіть про свою образу на чоловіка, який воює, і вона шле йому берці-рюкзаки-броніки, а він хоч би раз її похвалив. Все без прикрас. Без засудження.

І от пишуть люди наче терапевтично, а я раптом бачу в їхніх текстах просто необроблені діаманти! Запропонувала їм додатковий письменницький курс. Писати про досвід і час, що вже ніколи не повториться.

Наші прожиті історії треба берегти, бо це власна історична правда. Підручники історії можуть переписати, медіа можуть перебрехати, а твій власний досвід залишиться.

Це як розповіді наших бабусь про війну чи голод — те, що потім складає наш внутрішній стрижень, наші ліки від амнезії. Важливі для роду, для суспільства і взагалі людства.

Пам’ятаю свій стан, коли почалася війна… Мала виступати на жіночому Форумі.  Березень, початок війни, і я не можу уявити, як вийти на сцену: тремтіли руки, лилися сльози. Набрала психологиню. Вона каже: це природньо. Існування виду важливіше за існування окремої особини. Коли під загрозою мій вид — українці — я відчуваю це на собі.

Вже саме розуміння цих процесів допомагає вирівняти свій стан. Але коли підключаєш письмо — стає ще краще.

— На початку дійсно всі були розгублені, але активні. А зараз я спостерігаю сильну втому, депресії, втрату віри у майбутнє…

— Є таке. Я прихильниця маленьких кроків. Треба робити, що можеш, і дякувати собі за це. Змогла ти сплести маскувальну сітку — подякуй собі, бо багато хто взагалі нічого не зробив. Змогла прийти на подію і задонатити — супер. Змогла поговорити з військовим і підтримати його — молодець.

Війна триває значно довше, ніж ми очікували. Тому треба день за днем просто робити свої маленькі справи.

Деколи здається, що все, що ти робиш — у штангу. Ходиш з дня у день на те французьке телебачення, говориш-говориш, а чи воно на щось впливає?

Анекдот від міністерки культури на французькому телебаченні

— Згадую у Франції, як на початку війни представник однієї пафосної бізнес-асоціації за мною бігав, аби провести український вечір. Я запросила прекрасних українських мисткинь і бізнес-леді, він так дякував, що аж незручно було. А за пів року, коли шукала бюджет підтримки фестивалю української культури, той самий дядько відмахнувся: «Навіть не кидайся! На початку війни ми всі давали гроші на Україну, і ніхто не знає, куди вони пішли, тож»…

А нещодавно присилає мені свою статтю у відомому французькому виданні: «Яка муха вкусила Макрона? Може, це муха цеце? Він не дозволяє нашим старим помирати за власним бажанням (мається на увазі евтаназія — Ред.), але хоче відправити молодих помирати в Україну?» Після цього я просто заблокувала його.

А ще ж бачу плакати, розклеєні де-не-де по Парижу: «Макрон, ми не збираємося помирати в Україні!» Підпис —«Патріоти». Явно якась популістська партія, яку фінансує Росія. Гидко. У той же час є дані, що половина молодих французів готова їхати в Україну на війну, якщо на кону стоятиме безпека Франції. Ну й професійні військові від самого початку були нашими союзниками, топили за озброєння і говорили про готовність відправитися в Україну.

— Як ви потрапили на французьке телебачення і що саме там робите?

— Почалося з того, що мені зателефонувала знайома українська журналістка і сказала, що її кличуть на етери, а вона вже вигоріла після кількох. У мене телевізійний досвід є — щоправда, українською мовою, в якій я, як риба у воді — тож я пішла. І прозріла: в ті перші ефіри французи кликали все, що ворушилося. Модель, яка навіть українською не говорить, бо переїхала до Франції у шкільному віці, розмірковує про геополітику! Вчителька, яка ридає прямо в етері й витирає носа українським прапором. Домогосподарки, які дивляться російські канали і лупають очима: «Нада бить людьмі, то всьо палітіка!» І все це потім засмічує глядачеві мозок.

Ясно, що я стала туди ходити: адже кожна моя поява зменшує шанс на запрошення такого «експерта».

Так я вже третій рік віддаю свій життєвий час цій справі — без гонорару, це моє волонтерство. Один ефір — це мінімум 5 годин на день: годину готуюся, дві години на дорогу, дві години ефіру. Інколи кажуть, що буде она тема, а по факту інша, і треба швидко зорієнтуватися. Мовчати не можна — треба дискутувати, заперечувати дурниці, які говорять часто вже французькі експерти рідною їм мовою. Ну нічого, стрес бадьорить, сміюся я.

Моє завдання — достукатись до сердець глядачів. Експерти приходять показати власне его. Є чимало військових з проукраїнськими позиціями, класних репортерів, що були в Україні. А є, як я їх називаю, агенти Кремля, як от колишня послиця Росії, яка між зйомками розповідає, як їла ікру з Патрушевим (екс-директор ФСБ РФ, зараз — радник Путіна — Ред.) і який він інтелектуал.

Дуже багато відвертого цинізму. Та сама французька міністерка культури (Розелін Башло, тепер колишня — Ред.), яка на жіночому форумі в Анже обіймала мене після мого виступу про українських жінок на війні, не так давно між ефірами розповідає вульгарний анекдот про російських солдатів, які ґвалтують українку. Їй видалося це доречним і смішним. Навіть колишньому кагебісту стало незручно. І її не зупинило те, що навпроти сидить українка, в якої могли вбити близьку людину…

До речі, після того форуму 8 березня 2022 року було вирішено надати допомогу 1 600 000 євро українським митцям і… російським дисидентам. Французи вперто шукають «хороших руських». Але я, як і інші члени українського ПЕН-клубу, не маю з ними спільних подій.

Ще якось було: кличуть на етер, мовляв, крім мене будуть тільки українці — письменник Андрій Курков і ще одна композиторка. Ну окей. І тут в студії виявляється, що Курков у скайпі, композиторка написала «Оду миру» (а це не мій дискурс, бо для мене мир можливий після повернення наших територій і репарацій), а ще два гості — росіяни, по типу дисиденти. І, дивлячись на моє зле обличчя, вони самі так починають обливати Росію брудом, що мені там нема вже, що робити. Самі кажуть, що Росії вже нічого не допоможе.

На тлі цього всього Макрон останнім часом виглядає сміливим красунчиком. Нарешті все те, що я говорила ці два роки, що відчували ми, українці, і що хотіли донести до Заходу, він висловив на весь світ.  Наче він дивився мої французькі етери.

Інколи французи ще заводяться за велику російську культуру та інших «толстоєвських». Мовляв, як же ми житимемо без них, за що їх кенселити? Я раніше злилась і пояснювала, а зараз відповідаю просто: «Знаєте, я нічого не маю проти мертвих росіян».

— Яка місія письменника під час війни?

— Документувати історію. Записувати власний досвід і досвід інших. Підтримувати, давати розраду. Тому дуже потрібна гумористична література. Можливо, після війни, коли вщухне гострий біль, хтось таки напише українського «Швейка».

Знаєш, я стільки чую чорного гумору від військових, коли відвідую шпиталі. Хлопець, якому ампутували ступню, розповідає: «Я шлю братану фотку й пишу, що в’єтнамки — вже не моє». Оце я розумію, сила духу, люди-переможці.

Зараз хочу зробити з дівчатами з Івано-Франківська заняття з терапевтичного письма для ветеранів. Тим, хто на фронті, немає сенсу це робити. А от тим, хто на реабілітації — так.

— Є ще одна група — жінки і наречені загиблих воїнів.

— Ми не знаємо, що вони пережили, як справляються… Потрібні фаховість і багато сили, щоби допомогти їм упоратися з трауром. До мене якось на виступі у Франківську підійшла жінка в чорному. І сказала, що у неї загинув чоловік. Все, що я змогла сказати: пишіть йому листи. Ті самі, терапевтичні — сказати все, що не встигла, попрощатися… Але їй було не до теорії: «Я вже стільки написала цих листів, і їх усі мені повернули з його речами. І це так дивно, його чашка, яку він взяв із собою з дому, вона не розбилась!»

Його більше немає, а його чашка є.

Зараз розповідаю це тобі, і в мене мурашки по шкірі. Я не знаю, що можу сказати людині у гострому траурі. Тому тоді просто її обняла...

— Яка ваша найболючіша втрата у цій війні?

— Віка Амеліна (українська письменниця, яка загинула під час обстрілу росіянами в Краматорську — Ред). Ми з нею будували плани, що вона приїде до Парижа писати книгу, шукали їй квартиру, дитині школу. Досі не можу повірити в те, що сталося…

Є подруги, у яких загинули кохані. Дуже багато болю, якому, здається, не можна зарадити. Потрібні час, траур. А трауру на війні немає.

Мені щоразу дуже боляче, коли я бачу, як розширюються кладовища в Україні. Як над ними майорять державні прапори: а значить, це могили військових. У Львові на Марсовому полі навіть плитку зняли, щоб було де ховати людей.

Ті, хто каже, що не треба давати Україні зброю, повинні дивитися на все це як на цілком можливий сценарій їхнього майбутнього.

«Ніколи чоловік-іноземець не зрозуміє, як нам зараз»

— Нещодавно була в Японії. Там люди, коли дізнавалися звідки я, говорили: Ukraine — Fight! Нащадки самураїв бачать у нащадках козаків справжніх воїнів.

Дуже багато нашого мистецтва пов’язано з горем. Жінки вишивали, аби пережити втрати. Чоловіки складали пісень у воєнних походах. Вся ця сукупність трагедії, любові, елегії нас творить. Може, ми цього не розуміємо, думаємо, ну що я, маленька людина, можу. Але у нас дуже важлива місія.

— Як зараз вас підтримують ваші діти, ваш чоловік? Дають сили?

— Це я всім маю давати сили (посміхається). Собака моя мене підтримує — оце безумовна любов.

У мене діти — підлітки. Хотілося б, звичайно, щоб вони мене підтримували. Щоб хоч іноді обіймали. Старша може зробити чай. Вони приховують свої справжні почуття. Але я знаю, що вони також дуже переживають за війну. Хрещений моєї старшої доньки зараз під Бахмутом, і вона йому написала листа українською, друкованими літерами: «Ти дуже крутий! Війна закінчиться — повертайся». І він каже, що бере цей лист із собою на виходи.

Чоловік навіть давав мені гроші на донати. І вже не скаржиться, що я весь час їжджу в Україну. Бо раніше жалівся, що він, як дружина капітана корабля — мене ж весь час немає.

Він з розумінням ставиться до мого способу життя, і за це я йому вдячна. Але сьогодні ніхто не зрозуміє українця краще за інших українців. У нас спільний біль. Ніколи чоловік-іноземець, яким би він не був співстраждальним, не зрозуміє, як нам зараз.

— Але терплячість — хіба не одна з ознак кохання?

— Згодна. Якщо вірити його словам, то він мене сильно кохає. Але є почуття, а є війна. І на ній емоції завжди потужніші.

Я йому так і пояснила: «Чувак, я не можу тобі зараз дати стільки уваги, як раніше. Не можу їздити на базар і купувати тобі фазанів, як колись. Немає ресурсу, він весь іде на інше». І він зрозумів. Тепер, коли немає настрою готувати, ми просто замовляємо їжу — приміром, в ресторані у сирійських біженців.

Ми їздили нещодавно з дітьми на канікули, і в мене був найкращий час — о 5 ранку, коли я гуляла сама. Дуже важливо мати час для себе. Це може бути масаж, читання на траві в парку або прогулянка на самоті на світанку…

— Або кава на заправці...

— Або кава на заправці! Це теж дуже ресурсна штука.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

‍