Якби раптом мої українські подруги виїхали з Польщі

Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?

Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.

Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.

І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми —  мігранти.

Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».

Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.

‍Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....

Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.

З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії

Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша —  солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга —  берегиня, турботлива мама.

В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.

Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?

Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.

Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.

Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....

Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.

З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.

Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками? Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані. Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.

Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.

У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.

Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли —  особливо на початку повномасштабної війни —  було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі. 

Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів. А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?

У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.

В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.

В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах. 

Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців. У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок. Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку. Чи відчувають цю напругу жінки-біженки? Як би Ти це прокоментувала?

Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.

Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів

Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться. Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива. Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?

Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок —  чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися —  чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.

Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти —  чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?

А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?

Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.

А третій фактор?

Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?

Що мається на увазі?

Втеча від війни —  тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.

Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.

Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?

Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті. 

Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.

‍

Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.

Анна Ольхова — юристка, співзасновниця та голова громадської організації «Ефект дитини», викладачка авторського курсу з історії підприємництва в Україні, ініціаторка урбаністичних клубів Urban club від «Ефект дитини» для підліткової молоді в Україні, Польщі та Словаччині.

Чим займається громадська організація «Ефект дитини»?

Наша громадська організація була заснована у 2021 році в Києві. Від самого початку її метою була підтримка розвитку дітей та молоді шляхом формування цінних, але неочевидних компетенцій. Наразі ми активно працюємо над тим, щоб озброїти наших підопічних знаннями з урбаністики, підприємництва та культурної дипломатії. Спочатку ми думали, що проєкти та заходи в рамках програми культурної дипломатії будуть присвячені історії, мистецтву в широкому сенсі, походам до музеїв, філармонії чи опери, але з початком війни наша оптика змінилася. Зараз наш пріоритет — щоб діти та молодь, які приїхали з України до Польщі, були послами та амбасадорами своєї країни. Через ситуацію, що склалася, кожна дитина є маленьким послом України, і ми хочемо допомогти їм виконувати цю роль.

‍Ви юристка, а не педагогиня чи психологиня. Чому виникла потреба створити громадську організацію?

Моя докторська дисертація була присвячена правам дітей в умовах військових конфліктів, і я працюю над цією темою вже багато років. Ще до війни я працювала з біженцями, мені близька ідея міжнародної співпраці, я знаю, які інструменти можна використовувати в цьому плані. За основу можна використовувати й інші інструменти, їх можна назвати «м'якими». Тому я пішла у цьому напрямку, а початок війни тільки зміцнив мої плани щодо громадської організації.

‍Сотні тисяч дітей приїхали до Польщі разом з матерями. Як ви їх підтримуєте?

Перш за все, ми повинні усвідомити, як, напевно, знає більшість людей, що це не поїздка на відпочинок. Діти та молодь, які опинилися в Польщі, а також в інших країнах, зіткнулися з багатьма проблемами, насамперед з мовним бар'єром, а також з психологічними труднощами. За одну ніч їм довелося залишити свої домівки, школи, колег, друзів і сім'ї. Вони опинилися в новій, чужій для них країні. Вони опинилися в новому, чужому місці. Це спричиняє травму, але діти не знають, як впоратися з цією травмою, як дорослі, яким також дуже важко. Вони замикаються в собі та часто мають труднощі з друзями. Приємно бачити, як через участь у різних ініціативах, організованих нашою громадською організацією, вони відкриваються, стають активними, як вони товаришують між собою та зі своїми польськими колегами. 

‍Що це за проєкти?

Ми тісно співпрацюємо з мерією Любліна і саме тут організували п'ять заходів. Однією з них була «Акція ІнтеГРАція», вихідні української культури. Протягом двох днів, наповнених майстер-класами, ми створювали декорації, витинанки, діти брали участь у міській грі з містами-партнерами, дивилися і створювали моделі українських замків з картонних коробок, а також була виставка плакатів про ці замки. Студенти провели інтерактивний урок, під час якого розповідали різні цікаві факти про Україну, завдяки чому українські діти почувалися більш впевнено та комфортно, а польські діти, які не часто бували в Україні, дізналися щось нове про нашу країну. Діти підбирали цікаву лексику, порівнювали, що схоже, а що звучить по-іншому. Це був дуже конструктивний досвід.

‍А інша акція?

Це було «Побачення з культурою», організоване з нагоди Дня святого Валентина. Таке, можна сказати, українсько-польське побачення, під час якого були майстер-класи зі створення книжкових ілюстрацій, ми говорили про кіно, літературу і теми кохання, які, безсумнівно, присутні з обох сторін. Наші заходи користуються великою популярністю, нещодавно зателефонувала одна жінка, яка почула про захід по радіо, і запитала, чи є ще вільні місця, бо хотіла записати свого онука на кулінарний майстер-клас, де ми варили борщ. Люди залишають нам свої контакти і просять тримати їх в курсі майбутніх заходів. Не можу не згадати чудові заходи, які ми організували в рамках XVI Фестивалю «Україна в центрі Любліна». Поєднуючи культурну дипломатію з урбаністикою, що є не менш важливим напрямком нашої діяльності, ми ініціювали створення фотовиставки під назвою «Місто-Дім». На основі конкурсу були відібрані найкращі фотороботи дітей та молоді, які висвітлили для нас схожість між Любліном та іншими містами України. Таким чином ми хотіли підкреслити, що варто шукати спільні риси між Україною та Польщею, будуючи так звані міжкультурні мости. Зараз ми є співорганізаторами наступного, XVII фестивалю, і ми дуже прагнемо створювати нові, цікаві події для люблінців.

Багато чого відбувається. У Любліні приємно щось організовувати, тут панує дружня, відкрита атмосфера

‍А інші напрямки? Урбаністика та підприємництво?

В Україні протягом останнього десятиліття розпочалися процеси, завдяки яким міста стали більш відкритими для дітей та молоді, для їхніх потреб, які, зрештою, відрізняються від потреб дорослих мешканців. Ця велика соціальна група дітей була залучена до різноманітних проєктів та партисипативних акцій. Ми як громадська організація також хочемо показати, як дитина може отримати користь від того, що пропонує місто, як може розвиватися міський простір, як він функціонує. А також, що таке влада, як управляється місто, що таке громадський бюджет, і як кожна молода людина може реально впливати на функціонування свого міста. Про це все ще мало знають, тому ми хочемо про це розповідати. 

‍Йдеться про розбудову соціального капіталу?

Звичайно, але також про те, щоб показати дітям архітектуру, сенсибілізувати їх до простору, краси. В межах цього напрямку нашої діяльності ми проводимо освітні програми для дітей, а також тренінги для вчителів. Через нашу діяльність у Польщі ми також хочемо створити умови для того, щоб міста могли скористатися досвідом дітей та молоді, які знають, як функціонують їхні рідні міста в Україні. Їхній голос важливий, оскільки вони можуть долучитися до існуючих ініціатив у Любліні чи інших містах, надаючи їм нового змісту. 

Ми шукали формат роботи, який би дозволив створити умови для інтеграції молодих людей з України та Польщі, водночас розширюючи їхні знання та навички. Саме за такою формулою був створений Урбан-клуб — урбаністичний клуб для дітей з Польщі та України, який об'єднує їх трохи більше ніж місяць. Раз на тиждень відбуваються зустрічі клубу зі студентами архітектури та містобудування, а також експертами галузі. На основі нашої власної методології учасники поглиблюють свої знання про урбаністичні процеси, архітектуру чи екологію. Таким чином вони стають активними стейкхолдерами міста та беруть активну участь у його житті. Більше того, працюючи в командах, підлітки з обох країн природним чином ламають культурні стереотипи через взаємодію. 

Таким чином, нове покоління вже по-іншому сприйматиме місто як спільний, дружній простір для всіх 

У напрямку підприємництва для дітей ми були ініціаторами люблінського проєкту «Підприємливі діти» у Луцьку, а вже третій рік поспіль громадська організація «Ефект дитини» виступає організатором вищезгаданого проєкту в Україні. «Підприємливі діти» об'єднав офіси двох міст-партнерів, Любліна та Луцька, а також двох академічних центрів для співпраці на благо дітей: Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні та Волинський національний університет імені Лесі Українки в Україні. Проєкт в Україні був визнаний у 2023 році прикладом доброї практики співпраці між громадськими організаціями, бізнесом та органами місцевого самоврядування.

У нашій громадській організації ми наголошуємо на цінності підприємництва як ключової компетенції для розвитку будь-якої європейської країни

У червні 2024 року стартував проєкт «Ефекту дитини» «PRO Crafted», спрямований на розвиток підприємницьких компетенцій у дітей та молоді в сільській місцевості. Пілотний випуск відбувся у селі Нововоронцовка Херсонської області України, що за 17 кілометрів від лінії фронту. Проєкт допомагає формувати нове покоління, яке може стати основою так званого середнього економічного класу — основи демократичної та економічно розвиненої країни. Я думаю, що в часи повномасштабної війни для України це неймовірно важливо. 

Більшість українських фондів, які працюють у Польщі, зареєстровані в Польщі. Спосіб, в який ви працюєте, досить оригінальний.

Дійсно, у нас цікава формула: громадська організація, зареєстрована в Україні, співпрацює з польськими меріями, польськими неурядовими організаціями та культурними установами. Це дає нам інший простір для діяльності та іншу перспективу. Ми ефективно доповнюємо одне одного. Традиційні громадські організації зазвичай роблять досить стандартні масштабні проекти. «Ефект дитини» працює інакше: ми робимо невеликі проєкти, пристосовані до потреб конкретного муніципалітету. Ми намагаємося не вдаватися до шаблонних заходів, тому програма Урбан-клубу в Братиславі відрізняється від програми в Любліні. Ми беремо до уваги місцеві потреби, можливості та клімат. Ми зосереджуємося на індивідуалізмі та взаємній повазі, а нашою метою є просто створення так званих мостів порозуміння. 

Переклад: Анастасія Канарська

Нещодавно довелося працювати з фактажем про стереотипи щодо українських біженців, якими повняться не лише закордонні медіа і Твітер, а й європейські кухні, затишні курилки, закордонні соцмережі тощо. Окрім класичного «українці сидять на допомозі» й «забирають наші робочі місця», що їх вдається цілком аргументовано розвінчати, трапляються й інші — неочікувані, дивні. А часом навіть такі, що не налазять на голову.

— В Європі часом доходить до смішного, — розповідає Анастасія. — Я почала колекціонувати судження, з якими стикнулася дорогою з Польщі до Австрії. Часом це крайнощі й взаємозаперечувані судження — як от «українці — неосвічений народ, але більшість із них закінчили університети».

Анастасія — біженка з України — відгукнулася на мій запит розповісти, із якими стереотипами щодо нас стикнулася в Європі. Спілкуємося у групі Фейсбуку, яка об’єднала українців за кордоном. Тут біженці, які опинилися в різних країнах, діляться найдивнішим, що чули про себе з уст європейських обивателів.

До слова, стереотипне мислення властиве нам усім. Його мета цілком благородна: розвантажити наш мозок через спрощення, виявити дрібні закономірності, обробити і узагальнити їх. Таким чином мозок намагається пришвидшити реакцію на те чи інше явище і зекономити життєву енергію

Утім, соціальні стереотипи й твердження, що їх ми приписуємо іншим на основі їхнього походження, соціального статусу, статі, зовнішнього вигляду і віку є неявним проявом прихованого упередження. Ми часто формуємо собі список аргументів під уже заготовлений висновок і тішимося, що маємо рацію.

— У Польщі застосунок для знайомств оновив мою локацію, — продовжує Анастасія. — Знайомитися ні з ким не планувала, але уже перший співрозмовник, з котрим стався метч, розсмішив тим, що чимало знає про українок. Я дізналася, що ми дуже домашні, любимо готувати й сидимо вдома, не намагаємося перебрати на себе чоловічі ролі. Доводити, що я не така, було зайве — далі був монолог про те, що мені просто ще не трапився справжній чоловік. Тому я просто скасувала пару.

Стереотипи про українців в Європі можна умовно розділити щонайменше на три групи. Перша — судження, що формуються на основі власного досвіду взаємодії з українцями. Тривалість цього досвіду може бути зовсім несуттєвою. Іншими словами — якщо перший-ліпший українець, що його зустрів сферичний житель Європи, має пофарбоване у кольори прапора волосся й дірку в носі, то схожий типаж йому теж видасться українцем.

— Якось італійський лікар, до якого раніше зверталася, і який щиро підтримує українців, запропонував чудове безплатне житло з видом на Колізей у Римі, — розповідає Валентина. — Нічого платити не потрібно було: лише підтримувати чистоту у чотирьох кімнатах і спілкуватися з господарями — літньою італійською парою. Лікар дуже дивувався, що нікому з українців не припала до душі така пропозиція.

Напевне, він і досі вважає, що це так типово для українки — прибирати і бути компаньйонкою

Бо хіба ж за природне українське «”прибери-розкажи” треба платити?». 

— «Поляк робить, щоб робити, українець — щоб зробити», — таке я почула в Польщі, — продовжує Анастасія. — А потім ще у котрійсь європейській країні дізналася, що ми дуже працьовиті й відповідальні. Це звучить приємно і зобов’язує «тримати марку», але ж це — теж стереотип.

Друга група європейських стереотипів про нас виникла, здається, через обмежений кругозір і брак освіти. Ми надто довго ідеалізували Європу з її найкращими університетами, аж раптом на практиці виявилося, що у декого шкутильгає початкова школа. Звісно, із початком повномасштабного вторгнення в Європі уже й не почуєш, що Україна — це десь у Росії, але дехто часом досі дає у штангу.

— Менеджерка відпочинкового комплексу для дітей в іспанській Коста-Дораді, куди нас поселили у квітні 2022 року, увесь час казала, що нарешті ми нагріємося, — каже Надія. — Коли ми порозумілися, то мусили спростувати її уявлення про Київ як про вічно засніжене місто. Здається, вона колись була у зимовій Москві й плутала нас зі східним сусідом.

Це звучить смішно, але деколи хочеться кричати: ти, молодий бельгієць або француз, який бував у Малайзії і відпочивав на Філіппінах, мав би мати ширший кругозір, аніж у твоєї бабусі, яка нікуди не виїжджала!

Ольга, яка опинилася у Бельгії, розповідає про свій досвід: 

— На прийомі в мерії одного великого міста, який закінчувався невеликим частуванням, нас вчили користуватися ножем і виделкою. Коли ми роздуплилися, чому за столом досі немає «приймаючої сторони» і навіщо біля нас товчеться чоловічок із помічників мера, стало незручно і йому, і нам.

— У нас була цікавіша історія, — коментує у Фейсбуці ще одна Надія, теж переселенка до Іспанії. — У дорогому мережевому готелі десь у Барселоні, куди нас розселили тимчасово на одну ніч, музикант за фортепіано у холі урочисто привітав нас мелодією «Калінка-малінка». Пробачте, ми нечемні біженці, ми трималися, а ось наші діти фукали.

Утім, тут варто внести пояснення. Донедавна українці й самі не надто прагнули, аби їх ідентифікували інакше, ніж росіян. Моя френдеса, яка проводить екскурсії в італійському Римі, каже: «Українці жодного разу не вимагали і не просили провести екскурсію українською, хоч ми напередодні знайомилися і вони знали, що я родом із Тернопільської області, розмовляю українською. Якось навіть була група із заходу України. На екскурсію вони усі сумирно зібралися під таблицею з написом RUS. Тож чому дивуватися, якщо інші теж нас інакше не ідентифікують?».

Третя група стереотипів про українців — з розділу вільної творчості. Сюди можна віднести все фантазійне, що не налазить на голову.

— За 16 років життя у Німеччині я ні разу не чула про те, що забираю чиєсь робоче місце, зате дивувалася іншому. Ти з України, значить, добре граєш в шахи? Ти з України, то твій тато інженер? Це, здається, найдивніше, із чим доводилося стикатися, — розповідає Ганна.

— У мене першого тижня роботи в австрійському офісі стався дивний конфуз, — каже координаторка міжнародних проєктів Настя. — Коли я знімала пальто в офісі, то зауважила, що спідницю дивним чином забула вдягнути. Тонкі колготки потім вдалося прикрити мало не до колін, добряче розтягнувши светра. Але колега встигла оцінити колір білизни на мені. Вона анітрохи не здивувалася, стенула плечами: «Ну, ти ж українка» і запропонувала випити кави. Що це означало з її вуст — я не наважилася запитати й досі.

Коли я думаю про стереотипну українку в Європі, мій мозок теж намагається спростити, тож чомусь мені бачиться Настя в одних колготах. Така собі домогосподарка з борщем із засніженого Києва, яка вибила твого ферзя, бо в неї тато — інженер. Може, навіть з кольоровим волоссям, бо тут — суцільне поле для експериментів. І не ясно, що і як вистрілить, коли ти — українка.