Ексклюзив
20
хв

«Яке ж це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують?» — Віталій Портников

Соцмережі активно обговорюють етер, де український журналіст Віталій Портников дискутував з російською публіцисткою Юлією Латиніною щодо імперської спадщини Росії та ролі в ній України. Зокрема, пишуть, що це прецедент, адже український журналіст показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з Кремля та не дав затягти себе на зручне для опонента поле

Sestry
No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Дискусія відбулася на YouTube-каналі «Фейгін Live» після того, як російська політоглядачка Юлія Латиніна, яка позиціонує себе як опозиційна, назвала у твіттері те, що зараз відбувається в Україні, «громадянською війною», адже росіяни й українці нібито разом побудували Російську імперію. Ба більше — українці, на її думку, були рівноправними партнерами росіян у цій імперії. Віталій Портников назвав такі заяви імперською пихою та невіглаством. Після чого опоненти зустрілись у прямому ефірі на нейтральній платформі.

Протягом понад годинної дискусії росіянка, сидячі у шкіряному червоному кріслі, говорила про Російську імперію як спільний партнерський продукт росіян та українців, стверджувала, що для «військової пропаганди» України недоцільно зображувати росіян як «генетичних імперців», а українців — як «світлих ельфів», що для перемоги держави у війні українська пропаганда має говорити росіянам, що, ідучи на війну, вони йдуть вбивати «брата, або якщо не брата, то тітку».

Латиніна весь час намагалась змістити фокус уваги з обговорення дій росіян на різноманітні приклади зі світової історії в стилі «а в Америці негрів лінчують». Тобто була готова обговорювати які завгодно імперії, крім власної. Натомість Портников — на контрасті — без краватки та домінуючого антуражу — навів низку переконливих історичних аргументів, чому українці протягом століть не мали рівних прав та можливостей з росіянами.

Основні аргументи Віталія Портникова:

Портников відкинув визначення себе як пропагандиста й сказав: «Я не вважаю, що маю брехати російському окупанту на українській землі й говорити, що він прийшов до братів, якщо він жодного стосунку до людей на цій землі не має. І його родинні зв'язки пов'язані винятково з тим, що імперія перемішувала народи і якась кількість вихідців з українських земель вирішила прийняти російську ідентичність і російський імперський погляд на світ».

Такі люди не були і не будуть братами українців, оскільки зробили інший історичний вибір.

А «рівне партнерство» українців з росіянами у створенні Російської імперії Портников прокоментував так: «Це брехня.

Тому що брати участь у будівництві Російської імперії могли лише ті люди українського етнічного походження, які відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську, умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність.

А ті українці, які не були готові до подібних дій, завжди були ворогами цієї імперії, завжди нею переслідувалися і зневажалися. І це стосується не лише українців. …Ті євреї, які хотіли бути євреями, завжди були ворогами імперії, завжди нею зневажались і знищувались.

Я хотів би нагадати прості історичні факти про наше видатне партнерство. З того моменту, як почалася взаємодія двох територій, коли Андрій Боголюбський зрештою створив те, що потім стане Москвою та Росією.

Перше, що сталося — це руйнування та знищення Києва. Яке це партнерство, коли тебе грабують, вбивають та ґвалтують? Те, що ми бачили зараз у Бучі, було за Андрія Боголюбскього в тих самих масштабах. Про яке партнерство ми говоримо, коли війська іншого божевільного — Петра I — повністю знищували Батурин, жінок та дітей?

Про яке партнерство ми говоримо, коли у 20-х роках ХХ століття всі ваші армії, які брали участь у громадянській війні за майбутнє Росії — що білі, що червоні — знищували українську державність — що Денікін, що Ленін?

…Про яке партнерство ми можемо говорити, якщо навіть люди, які вірою та правдою вам прислужувалися, завжди сприймалися з презирством як ті, які можуть варити борщ, їсти вареники та танцювати гопак. Про яке партнерство ми можемо говорити в Російській імперії, якщо українська культура в цій імперії завжди сприймалась як щось сільське?

Не схоже на щось серйозне і велике, тому що серйозне і велике — це Великий театр, московська культура, Рахманінов,Чайковський, Пушкін, Достоєвський, Толстой. А українцям залишаються лише села, фольклор. Тільки захоплюватись великим. Великою міською культурою Росії.

Про яке партнерство може йтися, якщо Російська імперія свідомо витісняла українців після приєднання українських земель? З міст у сільську місцевість та містечка. До речі, як і євреїв, яких не допускали у великі міста. У нашій країні, якщо брати її східну частину, не ту частину, яка входила до складу Австро-Угорщини, більшість українців жили до 1917 року лише в одному великому місті — Полтаві.

…Про яке партнерство може йтися, якщо практично всю історію українських земель вони сприймалися виключно як апендикс, що доводить російське право на Європу?

І мене вразило, що ми повинні через 33 роки після проголошення української незалежності продовжувати множити всі ті міфи, які Карамзіни та інші імперські історики написали на втіху династії Романових. Чому ми маємо серйозно сприймати нісенітницю, яку одні нетямущі люди написали для інших? Чому ми маємо серйозно сприймати ваші слова про те, що в Російській імперії українці були партнерами, а в Австро-Угорській — другим сортом? Це неправда.

Українців в Австро-Угорській імперії, можливо, на високих посадах було менше, ніж етнічних українців на посадах в Російській імперії, в Радянському Союзі. Але цих українців ніхто не закликав відмовитись від їхньої ідентичності.

Тому, можливо, вони й не перебували на високих посадах. Натомість українці мали національні товариства, політичні партії, газети, журнали, мову, школи, факультети в університетах. Австрія, якщо говорити саме про Австрію як частину Австро-Угорської імперії, в роки дуалістичної монархії, була зацікавлена ​​в українському національному розвитку ще й тому, що вона вважала, що кожен народ, який розвивається в імперії, якимось чином є альтернативою іншим національним рухам.

І люди, які вигадували міфи про Москву, Третій Рим, вони всі партнери Росії, але вони відмовилися від українців у собі. Ми ж створюємо державу, яка пам'ятає свою реальну історичну та релігійну, якщо хочете, церковну спадкоємність. Ви відокремилися від нас колись і створили зовсім іншу, по суті, державу. Цілком на інших традиціях.

Київська держава має вікові традиції. Потім участь українського народу в побудові Великого князівства Литовського, де він справді був партнером. Потім непрості стосунки у Речі Посполитій, але там теж українці були партнерами у державному будівництві та хотіли більшого партнерства.

Але коли українці стали частиною вашої країни — більше жодного партнерства не було. Їм завжди говорили: або ти визнаєш себе російським, або ти ворог.
Плакат Миколи Гончарова

Сама концепція Російської імперії, де був один російський народ, розділений на великоросів, малоросів та білорусів, для українського та білоруського народів не мала на увазі партнерства, а визнавала відмову від своєї національної ідентичності. Ви шанували? Ви приймали лише тих, хто був готовий стати такими, як ви. Але цих людей ви при цьому зневажали, тільки-но вони виходили з кімнати.

…Ви в масі своїй досі не бачите нічого поганого, щоб назвати людину хохлом. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли мої московські знайомі розповідали мені про своїх домогосподарок з України як про якихось представниць дикого племені, які приїхали з якогось покинутого хутора обслуговувати їх у їхніх московських хоромах.

Історія Росії та історія України — це історія двох різних країн на різних континентах. У Європі та на кордоні Азії.

І що навіть ті росіяни, які намагалися стати європейцями, зазнали у своїй, по суті євразійській та азіатській країні нищівної поразки. І ми не хочемо бути частиною цієї цивілізації та цієї поразки. Ми будуємо тут державу самодостатню — з українською мовою, українською культурою, реальним баченням нашої державної історії, до якої нинішня Росія не має жодного стосунку.

Ми не претендуємо на спадщину Андрія Боголюбського та його наступників у Суздальському князівстві та у майбутній Москві. Але ми не хочемо, щоб ви претендували на Київ з його історією та на всю історію наших земель через Київ, Галицько-Волинську Русь і потім Велике князівство Річ Посполита тощо.

Ми хочемо, щоб ви зрозуміли, що ми були не партнерами, а абсолютно випадковими жителями та жертвами української національної історичної помилки, коли частина наших земель стала частиною російської держави. І що Росія в цій державі завжди була підлою та брехливою мачухою для народу, який потрапив до неї у підпорядкування. І велике щастя, що 1991 року ми від цієї мачухи нарешті змогли втекти.

Але вона знову прийшла — вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Чому ми цій тупій мачусі повинні вкладати в її паспорт фотографії якихось її родичів? Ми не хочемо, щоб вона дивилася на світлини родичів. Ми хочемо, щоб вона від нас нарешті відмовилася, розумієте?

І я завжди говорю, що, звичайно, було б добре, щоб Росія була демократичною, європейською, щоб вона не претендувала на наші землі, на білоруські землі, на землі Чечні та Татарстану. Але якщо такої Росії немає і не передбачається в історичній перспективі, то єдине, як ми можемо врятуватися — щоб ціна нашого завоювання для російського народу була вищою, ніж ціна його власного національного існування.

Тому наша дорога йде в НАТО, в реальний союз із Заходом, можливість себе захистити і можливість завдати такої шкоди агресору, після якої він не думав би далі завоювати наші землі. Це все, що ми можемо.

Тому що якщо ми станемо частиною Росії, ми знову зникнемо, як мало не зникли у роки її правління. А ми маємо зберегтися як нормальна європейська цивілізована держава. Що робитимете ви з вашою країною — це ваша справа.

Зможете повернути Росію до здорового глузду? Чудово. Це найкраще для всіх її сусідів. Не зможете — вибачте, ми повинні якось вижити, незважаючи на ваше буйне божевілля, яке повторюється кожні 50 років.

Реакція соцмереж

Українські глядачі назвали почуте в етері «потужною світоглядною дискусією» і звернули увагу, що, за підсумками голосування близько 16 тисяч глядачів, 87% віддали перевагу аргументам Портникова (проти 5% тих, хто підтримав Латиніну).

В українських соцмережах люди масово дякують Віталію Портникову за чітку позицію та переконливі контраргументи в дискусії. І пишуть, що Портников чудово продемонстрував, що росіян можна і треба розмазувати не лише на спортивних майданчиках.

Так побачив дискусію українця і росіянки художник Максим Паленко

«Розмова Портникова з Латиніною мусить увійти в аннали української журналістики», — пише перекладач і публіцист Андрій Бондар.

Юристка Регіна Гусейнова-Чекурда впевнена: «Це була головна подія дня. Головна. Бо це прецедент. Коли український журналісти показав блискучий інтелект, вміння стратегічно вести розмову з псевдоінтелектуалкою з кремля, не дав затягти себе на зручне для опонента поле, не повівся на емоції. Це треба показувати на факультетах журналістики і курсах по комунікації. Це було блискуче».

Журналіст і народний депутат Микола Княжицький зі свого боку висловив думку, що неабиякий резонанс дискусії серед українців — ознака комплексу нашої меншовартості. «Але розмова і позиція Віталія раптом прислужилися важливій справі: зняли облуду захоплення «хорошими русскімі» з очей багатьох».

А політичний пародист Богдан Процишин виклав «фотожабу», яка стала мемом:

Амбасадорка України в США Оксана Маркарова зізналася, що послухала запис дискусії та впевнилась у своєму давньому переконанні: не споживати російських/російськомовних субпродуктів. Вона написала: «Припиняйте витрачати такий дорогоцінний час на все агресивне російське — не важливо чи воно путінське, чи хорошоросійське. Все за виключенням інформації від поневолених Росією народів, які Росія досі тримає під окупацією — не релевантне, не глибоке і шкідливе.

Слухайте і читайте чудових українських експертів, істориків, журналістів, яких у нас багато, а також долучайтесь до величезного світу англомовного, франкомовного і іншомовного Всесвіту знань і інформації. Це не тільки правильно для нашого державотворення, це також збагачує і приносить надзвичайне інтелектуальне задоволення. На відміну від запорєбрикових лубочних антиукраїнських підробок».

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.

Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.

Доказ цінності, а не аргумент залишатися

Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості

Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на 2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.

Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.

Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати. 

Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі

Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.

«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».

Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.

Скарб, що чекає на розкриття — в Україні

Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:

  • Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
  • Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
  • Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.

Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.

Парадокс інтеграції

Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.

Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.

Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.

Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:

«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»

Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.

20
хв

Сила, що чекає на повернення: українці в Польщі — не втрачений, а загартований потенціал для відбудови

Єжи Вуйцік
Юність, хлопчик, серіал

Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ.  — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити —  прим. пер.)

Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.

Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.

Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.  

Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали

Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?

Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.

Інцели це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели —  це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.

Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».

Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються. 

Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?

Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.

Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до  «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»

Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом. 

Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?

Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості. 

Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?

Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому. 

Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було? 

Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.

Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті 

А «зети»? 

Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.

Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.

А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?

Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.

Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали

Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища? 

Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.

А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.

Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні. 

Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?

Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.

З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.

Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.

Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності

Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

«Юнацтво» — це не серіал про інцелів

Анна Й. Дудек

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Єдина в Україні саперка-водолазка Тетяна Мордач: «В умовах нульової видимості під водою моїми очима стають руки»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress