Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Будівельники відновлюють зруйновану будівлю в Маріуполі 16 серпня 2023 року під час російського вторгнення в Україну. Фото: AFP/East News
No items found.
Є два шляхи, якими може піти Європа у відповідь на те, що Путін робить в Україні вже більше двох років, пише Філіп Інман, економічний оглядач Guardian і Observer.
Перший шлях веде до поразки кремлівського диктатора і поступового, але систематичного відновлення європейського порядку — з миром на кордонах, стабільними цінами на продукти харчування та енергоносії, заспокоєнням фінансових ринків і підвищенням рівня життя мільйонів жителів континенту.
Інший шлях веде до поразки України і руйнування європейського порядку — коли Путін окупує відповідний шматок території сусідньої країни і, підбадьорений слабкістю Заходу, плануватиме, а потім завдаватиме подальших ударів. А в тому, що він це зробить, можна не сумніватися, оскільки він вже давно мінує все, що на схід від Москви нагадує демократію, стабільність і верховенство права: підкуповує проросійські партії в Європі, втручається в демократичні вибори, здійснює хакерські атаки, розпалює громадянські заворушення, порушує кордони сусідів і т.д.
Ідентичний виклик
Європа разом з Великою Британією сьогодні стикається з ідентичним викликом, що й у 1939 році. І вони, здається, однаково погано усвідомлюють серйозність ситуації. Інман з гіркотою робить висновок, що європейські лідери «хочуть, щоб їх залишили напризволяще для вирішення повсякденних, внутрішніх завдань».
Тим часом, об'єднана і рішуча Європа могла б легко допомогти Україні впоратися з російським вторгненням досить швидко. Ресурсів кількох її провідних держав, наданих Україні, було б достатньо, щоб відновити кордони 2014 року. І їй зовсім не потрібна для цього, як зазначає британський оглядач, підтримка Сполучених Штатів, хоча ця країна має величезне значення в цьому питанні.
Спосіб знекровити Москву
Другий спосіб ефективно притиснути Росію — накласти повну заборону на торгівлю з нею. Найджел Гоулд-Дейвіс, старший спеціаліст з питань Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень, якого цитує Інман, вважає, що «слід виходити з того, що жодна західна компанія не підтримує режим, який загрожує Росії». Слід, однак, припустити, що жодна західна компанія не буде допомагати режиму, який загрожує життєво важливим інтересам безпеки Заходу.
Винятки з цього правила можуть бути зроблені для того, щоб дозволити приватним російським фондам виводити кошти за межі Росії.
Це, своєю чергою, «знекровило б московські фінансові установи» — і тоді Росії не залишилося б чим платити за китайські товари, а братська підтримка Пекіна припинилася б
Так чому ж Захід, на чолі з Європою, не впроваджує цю заборону? Тому що нібито це суперечить міжнародному праву. Принаймні, так стверджує головний камінь спотикання в цьому питанні — Німеччина. Та сама Німеччина, яка, як зазначає Інман, відправляє до Росії через Вірменію свої автомобілі, механічні та електричні деталі для різних приладів.
Охоронці міжнародного порядку
Існує також третій, ще простіший спосіб підтримати Київ: використати російські активи, що зберігаються в європейських фінансових центрах, для фінансування оборони України від Росії. Більшість активів російського центрального банку на суму 300 мільярдів доларів є відносно легкодоступними, оскільки вони котируються на бельгійській біржі Euroclear. Більше того, за словами Гоулд-Дейвіса, група відомих міжнародних експертів вже розробила легітимний план використання цих грошей на користь України.
Так в чому ж проблема? У відсутності доброї волі. Німеччина, яка перебуває в центрі дебатів з цього питання, знову проти, і з тієї ж причини, що й раніше: «необхідно поважати повоєнний міжнародний порядок». На думку Берліна, порушення цього порядку вдарить по довірі до Німеччини та Європи в цілому, віддаливши таким чином глобальний Південь від Заходу.
Спочатку перемога, потім відбудова
Противники напористих рішень, щоб продемонструвати свою добру волю і розуміння української справи, люблять говорити, що так, гроші з російських активів належать Україні, але не зараз, а після війни, коли буде створено реєстр українських збитків і почнеться відбудова.
«Для вух Путіна це солодка музика», — коментує британський оглядач, нагадуючи тверезу думку Тімоті Гартона Еша, видатного британського історика та експерта Chatham House: «Україна повинна спочатку виграти війну, а це означає, що вона повинна мати гроші, щоб купувати зброю скрізь, де вона може їх дістати».
Війна в Україні є найважливішою загрозою для Європи сьогодні, підсумовує Інман.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х” — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.
Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?
Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.
Тому я почав допомагати українцям.
Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас
Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.
Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?
Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.
Фото: Альдона Гартвіньська
Як це розуміти?
До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно.
Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?
Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.
У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?
Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати.
Бував у реальній небезпеці?
Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї.
Говориш про безпілотники-камікадзе?
Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.
Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною.
Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії.
А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.
Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?
Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене.
Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.
Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?
Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго.
Але вони також потрохи звикають до цього страху.
Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах.
Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.
А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці
А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети....
Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?
Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти.
Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?
На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.
Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?
Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.
Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?
Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.
Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?
Важко сказати. Третя штурмова бригада — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.
Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються.
Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.
Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.
Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?
Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.
Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен
Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності.
Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.
Напад зомбі?
Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.
За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.
Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати
До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.
Ізюм. Фото: Альдона Гартвіньська
Доживання, а не життя
Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.
У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.
Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.
— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані
Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.
Тут живуть люди, діти
За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.
За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.
Написи на вхідних дверях:
Тут живуть люди.
Тут є діти.
Люди, діти.
Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів.
— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги
У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.
На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти.
Альдона і Катя. Фото з приватного архіву
Червона мотузочка з хрестиком на щастя
Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки.
Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її.
***
Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом».
«Ні кроку назад, за нами тільки смерть»
Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk
На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.
Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.
Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.
Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні
Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.
Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку
Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.
Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.
Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах
Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.
У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.
Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то цей він виходить на яв лише тоді, коли його застосовують. Мова живе як застосунок. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло
Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.
На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.
Такий надпис залишили по собі росіяни в Ізюмі на Харківщині. Фото: SAMEER AL-DOUMY/AFP/East News
Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.
Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати
Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.
Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.
Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні.
Польсько-український кордон
Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми.
Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.
Марцін Меєр від початку повномасштабної війни допомагає Україні. Фото: приватний архів
Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту.
Записи у соцмережах стали відеощоденником
У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки.
Марцін Меєр: «Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником». Фото: приватний архів
До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод.
Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником
Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.
Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.
Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори.
Марцін Меєр під час роздачі гуманітарної допомоги. Фото: приватний архів
Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість.
Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.
Ворог був за 500 метрів
На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає.
Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями
Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають.
Марцін з українськими військовими на Донеччині. Фото: приватний архів
Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.
Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.
Інформаційна війна важлива
Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі.
Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.
Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації
Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.
Марцін Меєр: «Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі». Фото: приватний архів
Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.
Ми повинні бути разом
Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.
Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі.
Марцін Меєр: «Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо». Фото: приватний архів
Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною.
Війна навчила цінувати кожну хвилину життя
Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.
Марцін Меєр: «Ця війна навчила мене допомагати». Фото: приватний архів
Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.
Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому
Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
Андрій Оністрат на фронті
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
З родиною
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Із сином Остапом на передовій
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
З Остапом в 2022 році
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
Після 18 років спільного життя нарешті офіційне весілля. З Валентиною Хамайко
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
Андрій Оністрат давно бігає марафони, зараз це допомагає відновити енергію життя
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
