Ексклюзив
20
хв

Таміла Ташева: «РФ не відправляє нас у товарних потягах, але робить усе, щоб змусити кримських татар виїхати з Криму»

Цьогоріч Україна та світ вшановують 80-ті роковини депортації кримськотатарського народу з Криму. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар були насильно вивезені до Центральної Азії, десятки тисяч загинули. Історія повторюється, але набуває інших форм. Про це Sestry розповідає Таміла Ташева — кримськотатарська правозахисниця, співзасновниця ГО «Крим SOS» і Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим

Ірена Тимотієвич

Таміла Ташева. Фото: офіс Кримської платформи

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Брехня про «споконвічно російський Крим»

— Депортація кримських татар у травні 1944 року — один з найбільших злочинів радянського режиму, вчинених під час Другої світової війни. Минуло 80 років, і ми бачимо, як Росія робить все, щоб у кримських татар знову відібрати дім…

— У кримських татар немає іншої батьківщини, крім Криму.

Але щоразу, коли Росія отримувала право впливу на півострові, це призводило до його колонізації. До першої анексії Криму в 1783 році Російською імперією кримські татари становили близько 90% населення півострова, а вже у 1917 — 29%.

Наступна ітерація імперії — Радянський Союз і, зокрема, сталінська депортація у 1944 році — практично повністю викорінила етнічне населення півострова. Крим штучно заселяли росіянами, піддавали тотальній русифікації, пам'ять про корінне населення методично стирали. Тож сьогоднішні заяви Росії, що Крим є «історично російською землею» — абсолютна неправда.

Кримські татари в Криму наприкінці XIX — на початку XX ст. Фото: FB BelleEpoqueUA

З 2014 року і до сьогодні кримські татари знову є головним об’єктом політичних переслідувань та репресій окупаційних адміністрацій. Тобто продовжується політична лінія Російської імперії, спрямована на вичавлення кримських татар з Криму.

Тому що саме існування нашого народу з його унікальною культурою та історією несе ідеологічну загрозу для кремлівського режиму. Це одна із найбільш нелояльних до Кремля частин населення в Криму.

З розвалом СРСР кримським татарам вдалось повернулися додому, і ми віримо, що невдовзі це вдасться знову.

— Радянські наративи міцно вкорінились у сприйняття історії Криму та кримських татар, щоб вилучити з підручників історії імперські міфи — потрібен час. Що ми можемо зробити вже зараз, щоб історію киримли в Україні та світі знали глибше?

— У наративах російської пропаганди кримські татари — це «терористи», «екстремісти», а також «зрадники» і «посібники нацистів під час Другої світової війни». Саме так режим намагався виправдати масові депортації та геноцид у 1944 році. Століттями Росія системно знищувала не просто кримськотатарський народ, а й історію, культуру, мову, знищувала історичні джерела, унікальні памʼятки та свідчення.

На жаль, чимало українців, як і міжнародна спільнота, теж піддавались впливу російської пропаганди, і навіть повернення кримських татар з депортації у 90-х роках не було легким.

Сьогодні ми бачимо, як трансформуються відносини українського народу з кримськими татарами, як багато нас єднає. Ми маємо спільну історію і спільного ворога.

І український, і кримськотатарський народи точно знають справжню цінність свободи.

Однак, через недостатню увагу до минулого в Україні та світі історія Криму досі транслюється здебільшого через російську призму, базується на брехливих тезах. І тут маємо велику проблему. Росія зараз у Криму робить все можливе, щоб знищити субʼєктність кримських татар — адже це несе загрозу ідеологемі про споконвічно російський Крим.

Мустафа Джемілєв, Дмитро Кулеба, Таміла Ташева та Рефат Чубаров 17 травня на церемонії вшанування пам’яті жертв депортації в МЗС України. Фото: Укрінформ

На жаль, кримськотатарських історичних джерел збереглось не так багато, але вони є. Наприклад, перш ніж відкривати джерела радянської історіографії, можна звернутися до кримськотатарського літописця XVII століття Мехмеда Гаджі Сеная.

Сьогодні ми також працюємо над Стратегією когнітивної деокупації Криму, яка передбачає систему інструментів, механізмів та конкретних заходів, які б допомогли відновити правду про Крим на всіх рівнях.

Особлива увага буде приділятися освіті дітей та підлітків, які фактично виросли в умовах російського інформаційного поля.

Повістки на виході з мечетей

— Нещодавно Рефат Чубаров заявив, що в Криму не виключена нова хвиля примусової мобілізації. Особливо прицільно її проводять серед кримських татар. Чи продовжують виїжджати кримські татари з півострова, щоб уникнути мобілізації?

— Так, відповідно до Женевської конвенції, мобілізація населення під окупацією є незаконною. Але окупанти її проводять від початку повномасштабного вторгнення і до цього часу. Нам відомі випадки масової роздачі повісток саме в місцях компактного проживання кримських татар. У деяких містах видають повістки просто перед виходами з мечетей.

Представництво у консультаціях з адвокатами та правозахисниками намагалось розробити алгоритм дій для наших громадян в Криму, який допомагає зберегти життя та не стати тими, хто виконуватиме злочинні накази окупантів.  Але, на жаль, реалії такі, що гарантій немає.

Життя в окупації — це постійний страх і ризик, що за тобою «прийдуть». Чи то мобілізувати до ворожої армії, чи відправити до вʼязниці просто за сам факт твого існування.

Найнадійніший захист від незаконної мобілізації — покинути окуповану територію. Але тут важливо розуміти, що кримських татар уже насильно виселяли з рідного Криму, це колективна травма, яка залишиться ще на багато поколінь.

«Потяг смерті». Картина Рустема Емінова/Кримських татар перевозили у настільки жахливих умовах, що тисячі людей загинули в дорозі від спраги, голоду і хвороб

Сьогодні Росія не відправляє нас у товарних потягах за тисячі кілометрів, але робить усе, щоб змусити кримських татар виїхати з Криму.

Насильницька мобілізація кримських татар — один із інструментів так званої «гібридної депортації» і один з методів знищення нелояльного до окупантів населення. Тому наш народ усіма силами намагається втриматися на рідній землі та не дати окупантам завершити те, що вони почали ще декілька століть тому. До того ж якщо всі, хто проти окупації і підтримує Україну покинуть Крим, то звільняти ці території без наших людей, які на нас чекають, стане в рази важче.

— Частина вашої родини — серед тих, хто відмовився покидати свої землі. Як кримські татари, що залишились у Криму, ставляться до тих, хто виїхав?

— У нас навіть є такий вислів «Qırımda yaşa» («Живи в Криму»). Тобто за будь-яку ціну тримайся за рідний дім, намагайся жити в Криму так довго, наскільки це можливо. Саме тому попри ризики, переслідування і тиск кримські татари не покидають своїх домівок. Одне вигнання вже пережили, і це біль, який важко уявити.

З іншого боку, є дуже вагома загроза, ризик того, що тебе змусять взяти до рук зброю та піти воювати проти своїх. Це ще один страх, який змушує кримських татар (так само як і українців) покинути окуповані території, рідний дім і все, що вони мали. Тож ті, хто залишився на півострові, з розумінням ставляться до тих, хто прийняв важке рішення покинути дім.

Кримська платформа змінила плани Кремля

— Наскільки ефективна робота Кримської платформи (ініційований Україною міжнародний координаційний механізм для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова — Ред.)? Які плани і бачення ролі цієї структури після деокупації?

— Перед початком широкомасштабного вторгнення Росія робила все, щоб легітимізувати спробу анексії, щоб Крим просто зник з порядку денного, аби міжнародна спільнота своїм мовчанням «благословила» окупацію півострова. На жаль, був період, коли їм це майже вдалося.

Кримська платформа це змінила. Офіс Кримської платформи став майданчиком для координації та комунікації органів державної влади України, іноземних держав, міжнародних організацій та громадян України з Криму.

Фото з приватного архіву

Без перебільшення, з усіх органів державної влади ми найбільш прискіпливо моніторимо ситуацію на півострові, розробляємо та просуваємо відповідне національне законодавство, працюємо над стратегічними документами в контексті реінтеграції, актуалізуємо тему Криму для міжнародних партнерів, а також для національної аудиторії — що також дуже важливо.

Ми не знаємо, коли саме буде звільнено Крим, це залежить від багатьох факторів, але вже сьогодні працюємо над реінтеграційними стратегіями та планами, щоб бути готовими до цього з першого дня після деокупації.

Розроблено низку документів: Стратегію відновлення Криму, документ «Пріоритетні кроки Української держави після деокупації Криму», Стратегію когнітивної деокупації Криму, мета якої — ціннісна трансформація та реінтеграція Криму в український суспільно-політичний та культурний простір. Також ми займаємося підготовкою кадрового резерву для роботи на деокупованих територіях у межах загальної урядової Стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України.

Думаємо над тим, як ми будемо працювати над демілітаризацією свідомості людей, що робити з публічним простором, як відновлювати свободу слова, як розв'язувати питання приватної власності, подолати колонізацію.

Таких питань — десятки, усі вони — непрості. Але вже зараз зрозуміло, що для відновлення Криму, яким би шляхом він не був звільнений, потрібна буде консолідація міжнародної допомоги та зусиль. І Кримська платформа потенційно може і має стати таким інструментом.

Зараз Кримська платформа працює на звільнення Криму, а в майбутньому може працювати на його відновлення.

— Яке бачення майбутнього Криму у кримських татар і у вас особисто після деокупації?

— Крим — невід’ємна частина Української держави, а кримські татари — громадяни України, корінний народ України. І заявляють та відстоюють це з першого дня окупації півострова.

Щодо питання майбутнього — думаю, це має бути парламентська дискусія із залученням представницьких органів, насамперед Меджлісу. Це також передбачає зміни до Конституції, які в умовах воєнного стану ми не можемо вносити.

Кримські татари становили меншість у Криму внаслідок колонізаторської політики, депортації, імперської політики знищення нашого народу. Коли вас близько 13 %, ви не можете бути повноцінно обрані в органи місцевої влади та представляти свої інтереси.

Фото з приватного архіву

Відповідно, коли місцеве самоврядування ухвалює якісь рішення, голоси кримських татар фактично є неврахованими. Саме тому, коли кримські татари говорять про національно-територіальну автономію, це означає, що в них буде можливість захистити свої права в культурному й мовному середовищі. Це означає, що буде певне квотне представництво для кримських татар і можливість ветувати рішення, які будуть їх стосуватися. Але це все лишається лише на місцевому рівні.

Наразі ми працюємо на Перемогу і зробимо все, щоб деокупація дозволила відновити верховенство права в Криму, а його жителі знову змогли відчути себе вільними та захищеними. Хочемо, аби Крим у майбутньому був не суто курортним осередком, а економічно розвиненим регіоном, привабливим центром для розвитку нових бізнесів. Місцем, де кримські татари на рівні з іншими народами півострова можуть реалізувати свої права і потенціал.

Звісно, будуть складнощі, виклики. За 10 років на території, підконтрольній Україні, відбулася низка важливих реформ, які Криму необхідно буде надолужувати.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66315cef58ac5529e0b3a621_Jamala_main-p-800.jpg">«Читайте також: «Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар», — JAMALA презентувала вінілову платівку альбому QIRIM»</span>

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Ексклюзив
20
хв

За що можуть депортувати з Польщі в Україну в 2025 році

Ексклюзив
20
хв

«Що б не сталось у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої смачні «Кримські дворики»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress