Історії

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

‍

Фотографії з приватного архіву

Христина Шишпор — прима-балерина Національної опери України, Народна артистка України, якій належить національний рекорд — 48 обертів фуете, виконаних під час одного з виступів.

А ще Христина — волонтерка. Про те, що змалку загартувало характер майбутньої прими, яка рано втратила батьків; як вона ставиться до українських танцівників, які зараз за кордоном гастролюють з творами Чайковського та як закохати в український балет західного глядача, Христина Шишпор розповіла Sestry.

«Коли я прийшла працювати в театр, у мене ще навіть паспорту не було»

— Балет — це жорстка конкурентна сфера. Ви вже у 17 років станцювали омріяну для будь-якої балерини світу партію Одетти-Оділії (вона стала дебютом Шишпор у Нацопері — Авт.). Як вас у театрі тоді не з'їли?

— Я ніколи не давала себе ображати. Коли в 15 років я прийшла до театру і почала танцювати поряд із дорослими балеринами, що тільки про мене не говорили. Плітки ходили на будь-який смак. А тут ще мій дебют у «Лебединому озері». Але я трималася. Так, вдома плакала з відчаю через день, але не в театрі.

На щастя, у мене був чудовий педагог Варвара Потапова. Вона викладала у мене і у Сашка Шаповала — мого партнера, якого на війні вбили (заслужений артист Олександр Шаповал загинув у бою на Донеччині 12 вересня 2022 року у віці 47 років — Авт.). Варвара Михайлівна нас із Сашком дуже любила і ніколи не кривдила. Педагоги є різні, іноді такий аб'юз ученицям влаштовують, що ти не те що партію станцювати — зібратися не можеш, жити не хочеш. Але наша викладачка завжди була за нас і виховувала в учнях віру в себе. І саме завдяки підтримці педагога мені вдалося в 17 років вийти на сцену Нацопери в партії Одетти та Оділії. А станцювати таке полотно — це, як кажуть, «вишка» для будь-якої класичної балерини. І я танцювала цю партію до самого повномасштабного вторгнення.

— Хто в дитинстві першим підтримав вашу пристрасть до балету?

— Моя бабуся Вікторія Еммануїлівна. Вона — корінна киянка, творча особистість, її знав весь Київ. Завдяки бабусі склалася моя історія як людини і як балерини. Мої перші пачки шила вона. На мої балетні купальники вона перекроїла всі свої трикотажні гольфи (водолазки — Авт.), з їхніх рукавів шила мені лосіни. Це ж зараз всього багато, а раніше не було нічого. І бабуся викручувалась, як могла. І завжди я мала в неї бути найкращою і найкрасивішою. Вона дуже хотіла, щоб я танцювала, буквально горіла моєю майбутньою професією.

— Тобто сім'я одразу була налаштована робити з вас балерину?

— Ні. Спочатку мене для загального розвитку віддали до школи танцю «Кияночка». А саме тоді її керівники Дмитро та Галина Кайгородові задумалися про створення хореографічного коледжу. Внаслідок цього я потрапила до експериментального класу, який почав танцювати класику. На пуанти встала вже у вісім років. На цих заняттях ми поступово закохувалися в балет — у моєму випадку це виявилося коханням на все життя.

— Підлітком ви багато їздили на класичні конкурси, а у 16 ​​років перемогли на міжнародному конкурсі балету імені Сержа Лифаря. Тобто вже тоді ви були вправною балериною?

— Я тоді вже у театрі працювала. Мені було 15, коли мене взяли в Національну оперу як стажистку. В штат взяти не могли, бо в мене ще паспорта не було. Щоб був час на гастролі та театр, я закінчувала школу екстерном. У школі було важко, адже я була настільки занурена в заняття танцями, що зовсім не жила життям класу. І не всі однокласники це розуміли. З боку вчителів теж були непорозуміння: маленьку балерину, наприклад, намагалися «душити» математикою.

Ну яка математика, коли у мене в голові були лише фуете, пліє та батмани?

— Гартувати свій характер ви почали ще в дитинстві. Який він — характер Христини Шишпор?

— Не скажу, що я дуже сильна. Я досить емоційна та сентиментальна, але в мені є стрижень, який змушує рівно тримати спину. Іноді навіть хочеться дати собі слабину, але — не можу. Насправді доля у мене не проста, й інша людина на моєму місці могла б і не витримати. Кожному даються випробування за рівнем його витривалості.

— Ваш шлях у мистецтво був важкий ще й тим, що ви дуже рано втратили батьків…

— Батько помер, коли мені було 9 років. У мене тоді відбувся перший в житті концерт на театральній сцені, і, напевно, я відчувала, що батько йде, бо наполягла на тому, щоб разом з бабусею і мамою поїхати до лікарні. Я зайшла до палати з театральною програмкою в руках — у ній вперше було надруковано моє ім'я.

Батько попросив мене дати йому на цій програмці автограф — перший у моєму житті. А наступного дня його не стало...

Мама ж пішла, коли мені тільки-но виповнилось 25 і я отримала звання Заслуженої артистки України. Вона померла на моїх руках. Знаєте, іноді мені здається, що моя донька Юля — мамина реінкарнація. У неї такий самий характер. Ще й народилися вони обидві у вересні.

— Вашій доньці сьогодні 9 років. Чи має вона намір стати балериною, адже це дуже непростий шлях?

— Вона займалася балетом, навіть танцювала кілька балетних вистав, але потім вирішила, що класичний балет — це не її. Сьогодні вона серйозно займається бальними танцями. Юля любить приходити до мене на вистави, але повторювати долю матері не хоче. І, щиро кажучи, я теж не готова вдруге пройти, вже з нею, цей важкий шлях.

Діра у мистецтві або що робити балерині без Чайковського

— Кажуть, театр будується на кордебалеті. Ви танцювали у масовці?

— Кордебалет — це обов'язково. Жодна майбутня прима не проходить повз. Пам'ять про твою десяту лінію в кордебалеті — вакцина від зіркової хвороби назавжди.

— У вашому репертуарі був увесь балетний Чайковський, а ще Щедрін та Римський-Корсаков. Чи важко сьогодні обходитися без їхніх творів?

— Звісно, ​​це велика діра у мистецтві. Для кожної прими-балерини — це трагедія. На цих партіях виховувалися покоління балерин, і тепер потрібно багато часу, щоб цю дірку заповнити. Але як і чим — у багатьох на це питання сьогодні немає відповіді. А втім я — українська балерина, і моя позиція жорстка: дотримуюсь позицій своєї країни та керівництва свого театру.

— Проблема ще й у тому, що світовий балетний ринок диктує свої уподобання, а Європа обожнює російський балет.

— Репертуар провідних балетних труп світу — це гроші, імпресаріо та спонсори. Репертуари ці формуються за кілька років до старту сезону і обов'язково включають балетні хіти з урахуванням глядацького смаку. А балети Чайковського — це хіти, тож західні імпресаріо, коли театр вирушає на гастролі, просять привезти «Лускунчика» та  «Лебедине озеро». Це гарантовані солдаути. Національна опера України цього року на Новий рік повезла на гастролі до Японії «Снігову королеву», і японці довго до неї придивлялися, перш ніж прийняли.

Зрозуміло, що ми зараз акцентуємо увагу на балетах українських композиторів, але світ наразі слабо знає «Лілею» Данькевича чи «Лісову пісню» Скорульського. Потрібно багато працювати, щоб український балет та наші композитори стали популярними у світі. А ще для цього дуже потрібні стратегія та великі державні вкладення.

— На початку 2024 року ви написали пост у своєму інстаграмі, де звернули увагу, що деякі українські балетні трупи виступають в Європі з балетами російського композитора Чайковського…

— Вони їздять та заробляють гроші, от і все. Повірте, я як народна артистка теж теоретично можу зібрати трупу, поїхати за кордон і так само заробляти під прапором України, наплювавши при цьому на позицію країни. Я можу танцювати і «Кармен-сюїту», і «Лебедине озеро» — у мене будуть аншлаги по всьому світу. Але для мене це неприпустимо.

Як можна це робити, коли в твоїй країні щодня гинуть на фронті люди? Коли загинув мій партнер Олександр Шаповал, який виборював, аби ми в тилу були живі?

Тому знаєте що — хочете заробляти, робіть це під будь-яким іншим прапором, але не називайте себе українським балетом. А ще сплачуйте податки та віддавайте 50% доходів на ЗСУ. Впевнена, що ті українські танцюристи, які зараз світом возять російські балети, нічого сюди не передають.

— Поясніть, навіщо українець Олександр Стоянов зараз танцює в Європі та США балети Чайковського під егідою Kyiv Grand Ballet?

— Та тому що багато іноземців жаліють Україну та добре купують квитки на всі події, які з нею повʼязані. Люди ж не знають, приїхала це Національна опера України чи приватний колектив. Балет — елітарне мистецтво, і лише невеликий відсоток людей знається на нюансах.

Вважаю, що має бути закон, який забороняє прикриватися прапором України тим артистам, які не приїжджають в Україну і нічого не роблять для підняття економіки своєї країни, для її іміджу. Розумію, поки не до цього, але таке рішення має з'явитися.

«Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри»

— Які балети зараз приносять вам насолоду?

— Я дуже люблю балет «Віденський вальс», поставлений Аніко Рехвіашвілі. Це шедевр балетного репертуару Національної опери України, який вже увійшов до історії класичних балетних постановок. Люблю танцювати «Трикутний капелюх» на музику Мануеля Фальї — це також постановка Аніко Юріївни. Дуже гарні одноактні сучасні балети «5 танго» на музику П'яццоли та «З широко заплющеними очима».

— Наскільки вам зручно танцювати сучасні балети?

— Мені неважко перелаштуватись, у цій ситуації я більше переживаю за балетну молодь. Моє покоління балерин росло на великих класичних виставах. А молоді, позбавленій канонів класики, зараз важко розкритися та важко тримати себе у формі.

Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри, бо в процесі тренувань ти весь час тягнешся. Тоді як у сучасному балеті інша техніка, працює інша група м'язів, це інше. У класиці коли виходиш на сцену — ти наче голий. Всім видно, який ти артист. У сучасній хореографії легше прикрити та замаскувати свої слабкості. Я не кажу, що така хореографія погана, але це не класичний триактний спектакль. Від класичних вистав не можна відмовлятися.

— Чи не думали про те, щоб поставити балет під себе?

— Я саме в процесі, але не все можу поки розповісти. Працюю зараз, наприклад, над номером для творчого вечора мого педагога Сергія Бондура. Ми ставимо номер, присвячений Фріді Кало на музику Густава Малера.

А ще я мрію організувати власний гастрольний тур Україною. Нещодавно відбувся мій концерт «Зірки українського балету» — квитки на нього продалися за один день. Люди скучили за красою. Хотілося б поїхати до Дніпра, Одеси, Харкова, але зараз організувати це непросто.

— Не думаєте приїхати на гастролі до Польщі?

— Я б із задоволенням, але для цього в Польщі має бути запрошуюча сторона, яка зможе нас прийняти. Такі культурні події мають бути організовані на офіційному рівні.

«Якщо всі поїдуть, за що тоді боротися?»

— Де вас заскочила війна?

— Повномасштабне вторгнення заскочило нас з дочкою у Барселоні, куди ми поїхали погуляти 15 лютого. 1 березня ми перелетіли до Франції і за місяць оформили статус біженців. Я не розуміла, що робити, як влаштовувати життя, що буде з театром. Через те, що я не танцювала, у мене почалася страшна депресія. Якби не дитина, якій потрібно було забезпечувати режим життя, я б, мабуть, збожеволіла.

Вже у липні ми повернулися. Коли зрозуміли, що їдемо додому, речі зібрали за годину. Я бігла не оглядаючись, бо для мене у Франції не було розвитку. Важко починати щось далеко від дому, особливо коли у своїй країні ти всього досягнув і ніколи не хотів жити деінде.

— Ви повернулися й одразу вийшли на сцену. Війна не заважає вашій творчості?

— Я завжди говорю — хто тоді, якщо не ми? Хто підніматиме економіку, хто займатиметься мистецтвом. Якщо всі поїдуть, то за що тоді боротися? Я нікого не засуджую, але за два з половиною роки поза батьківщиною у людей змінилася свідомість. Ми тут в Україні як: пару днів не обстрілюють — вже і настрій кращий. На роботу прийшли — взагалі ніколи про війну подумати. Ми змінюємося разом з країною та багато на що готові.

— Потрапляли під обстріл під час вистав?

— Тривоги зупиняють вистави в театрі часто, але для мене був один страшний момент.

31 грудня 2022 року в Національній опері України давали балет «Снігова королева», і тут Київ почали бомбити. Тривога почалася на другому акті. Тоді ракетами бомбили центр і від обстрілу постраждав палац «Україна».

Усіх глядачів терміново спустили в укриття — воно у нас організоване в гардеробі театру. І от уявіть собі повний гардероб малечі. Ми їх відволікали і розважали, як могли. Я до дітей спустилася прямо зі сцени, навіть корону Снігової королеви не зняла. Дітлахи були в захваті, всі кинулися зі мною фотографуватися. І я їх довкола себе збираю, розмовляю з ними і чую з вулиці — бах! бах! Ми тоді просиділи в укритті майже п'ять годин.

— До речі, під час війни ви активно допомагаєте дитячій лікарні «Охматдит».

— Завжди допомагаю дітям чим можу. Як амбасадорка дитячого благодійного фонду Good Do Nations я допомагаю «Охматдиту», збираю гроші на лікування поранених українських дітей, яких привозять сюди з гарячих точок країни. Ми збираємо донати на придбання необхідної апаратури, закупили енцефалографи, ноші на колесах. Майже за мільйон гривень придбали розширювач ран, його хірурги ще називають Tesla для операцій, такий він крутий. Цей розширювач, як нам сказав головний лікар, врятував уже кілька дитячих життів. Та що казати — коли приходиш до лікарні, не знаєш за що хапатися. І коли це все бачиш, то іноді думаєш: Господи, який балет! Тут стільки дитячих доль покалічено… А це покоління, які приймуть у нас країну і розвиватимуть її далі.

— Це випадіння покоління напевно позначиться і на нашому балеті…

— Це серйозна проблема. Адже випадає кілька поколінь потенційних артистів балету. Я про це весь час думаю і зараз перебуваю в активному пошуку вирішення проблеми на міжнародному рівні. Поки не про все можу говорити, але на нас чекає велика робота. Моя місія — щоб український балет жив.

‍

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.webp">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>

Шура Рязанцева до повномасштабної війни входила до п’ятірки найкрутіших стилістів України. Співпрацювала зі Студією Квартал 95, особисто вдягала Володимира Зеленського. Та 24 лютого 22-го року її життя змінилося назавжди. На початку великої війни «Ялта» долучилася до лав Територіальної оборони, а нещодавно приєдналася до нового підрозділу у складі Десантно-штурмових військ. 11 червня стало відомо про смерть військової. Шура Рязанцева померла від серцевої недостатності в лікарні Житомира. Цей матеріал ми підготували кілька місяців тому. «Ялта» розповіла нам про своє життя до повномасштабного вторгнення — про те, як була активісткою на Майдані, як вдягала українських зірок, а також про свою службу та післявоєнні мрії.

Я не можу бути осторонь

Моє життя до повномасштабної війни було насиченим та цікавим. Понад 15 років я працювала у сфері кіно та шоу-бізнесу, була художницею з костюмів. Створювала образи. Перед початком повномасштабного вторгнення мій графік був розписаний щонайменше на чотири проєкти вперед. Один із них — для Каннського кінофестивалю. Жодних тривожних валізок я не збирала. Однак за тиждень до великої війни я вже шукала форму та зручне взуття, бо знала, що відразу піду до військкомату. Спеціальної підготовки я не мала. Посилено спортом не займалася. Щоправда ще у 2015-му проходила вишкіл для себе. Ще тоді думала йти служити, але так склалося, що залишилася волонтерити. Мною весь час керував поклик серця і ненависть до цих кацапів. Я розуміла, що карлик Путін спробує напасти на всю Україну. Завжди говорила, що вони нам заздрять. А це — один з найгірших гріхів, як на мене. Українці — відкриті люди, іноді навіть занадто. У нас великі серця. Росіянам ніколи не бути такими, як ми. 

Напередодні вторгнення у мене були дивні відчуття. У ніч на 24 лютого я зовсім не могла заснути. І з самого ранку відчула, як трясеться земля під ногами. Вже літали ракети. На той момент я орендувала квартиру на Шулявці біля кіностудії Довженка. Там же ж була моя костюмерна. Я одразу зателефонувала своїй помічниці Аліні і сказала, щоб позаклеювали вікна. Того ж дня пішла до військкомату. Мене дуже підтримала сестра. Тато просто сказав: знав, що так буде. Мама мені повторювала, як вона мною пишається. На жаль, у липні вона померла. Навіть на похоронах я була у військовій формі, то було останнє її бажання. Насправді, я не могла лишатися осторонь, бо народилася  у родині військових. Мої бабуся і дідусь, на честь яких мене назвали Шурочкою, — фронтовики, мій тато — військовий льотчик, полковник, він пройшов Афганістан та Нагірний Карабах. Я — татова донька. Він мене всьому навчив. Я навіть на вертольоті вмію літати. У свої 68 років він теж хотів на війну. Я його зупинила. Пам’ятаю, як він мені сказав, що ніколи не думав, що його діти побачать війну. 

Росіяни оголювали статеві органи й мастурбували 

У 2014 році під час окупації Криму я потрапила у полон. Тоді я була активісткою Автомайдану під час Революції Гідності. Нас здали після зустрічі з активістами Євромайдану Херсонщини. Ми їхали до Криму на машині з місцевими номерами, я мала паспорт з кримською пропискою. Нас взяли у полон просто на кордоні. Я встигла подзвонити татові. Мене вдарили прикладом в спину, телефон упав в салон. Тато чув все те, що далі з нами відбувалося, бо дзвінок продовжувався. У полоні нас піддавали тортурам. Мене хотіли пустити «по колу». Рвали одяг. Росіяни оголювали свої статеві органи. Мастурбували.  Згодом виявилося, що один із так званих зелених чоловічків служив з моїм татом в Афганістані. Коли він дізнався, чия я донька, то сказав іншим, щоб мене не чіпали і що я під його захистом. У полоні я пробула 5 днів. 

У день звільнення нас вивели з приміщення на вулицю. Більшість окупантів були в балаклавах. Лише два ФСБ-шника та офіцер морської піхоти не приховували свого обличчя. Нам сказали, що є наказ доставити нас на КПП «Армянськ», де нас взяли у полон. Ми їхали з Севастополя і на кожному блокпості нас зупиняли і перевіряли. Було моторошно. Коли ми приїхали до місця призначення, офіцер морської піхоти пішов домовлятися за наші автівки. У них  виникли якісь розбірки, я чула стрілянину. Потім він сказав нам швидко йти. Я пам’ятаю, як на автоматі сіла в автівку і швидко поїхала. Пощастило, що там було пальне. Доїхавши до нашого КПП і вийшовши з машини, я цілувала асфальт і обіймала наших хлопців. За нами приїхала машина від херсонської адміністрації — і нас забрали. Що таке «руський мір», я зрозуміла відразу — після перших трьох годин перебування у неволі.  Я ніколи їм  цього не пробачу.

Від гламуру — до фронту: я була звичайним солдафоном

З військкомату мене одразу відправили у Гостомель. Однак того ж дня я повернулась до Києва. Патрулювала метро і допомагала ловити тих, хто ставив мітки для ураження ракетами. 9 березня мені подзвонили і запросили в Шевченківське ТРО. Ми працювали на Київщині, далі був білоруський кордон. А у лютому-березні 2023 року — Бахмут. Понад рік я прослужила там, де тривали активні бойові дії.  

Я була звичайним солдафоном, як і всі хлопці. Якось справлялася. Всі люди, які пішли в тероборону, апріорі не були готові ані морально, ані фізично до війни. Але в них було бажання захищати свою рідну землю, своїх дітей, свої родини.

Нині я не піхота і не штурмовик. Я своє відштурмувала. Кацапи у своїх телеграм-каналах називали мене снайперкою. Розповідали, що я каструвала кадирівців. І, як виявилося, я є в їхніх списках. Тому, коли ми йшли у дві останні ходки, я просила у командира гранату смертника. Бо в полон більше не піду. Знаю, що  він буде іншим. Вони мене розірвуть на шматки. Я просто знаю, що там відбувається.

Зараз я несу службу в більш-менш безпечному місці — 78-му  полку «Ґерць». Я — оператор безпілотників та водій.  

Найстрашніше ховати побратимів

Умови на фронті однакові як для чоловіків, так і для жінок. Часто — сон на підлозі, в окопах чи бліндажах. Душ і туалет — в польових умовах. Немає жодних гендерних особливостей. На фронті насправді чоловіки дуже оберігають жінок. Ми — родина. Як би дивно не звучало, але бойові побратими стають ріднішими за власну сім’ю. Мене часто запитують, чи не страшно на війні? Звичайно, що страшно. Найстрашніше ховати побратимів. Також страшно не встигнути вчасно одягнутися, взяти в руки автомат, зарядити магазин і прийняти бій або зайняти бойову позицію. 

Війна дуже сильно змінила особисте життя. Його тут немає, я не хочу брати на себе відповідальність за когось. Може так статись, що тебе не стане в одну мить. Це дуже важко. Я зі своїм коханим розійшлася перед війною. Він теж пішов служити. Зараз боюся заводити нові відносини Я не хочу потім вмирати  емоційно, якщо його не стане.

Змінилися на 100% життєві принципи та цінності. Ти починаєш більше цінувати миті життя. Менше стала їсти, бо завжди ділюся із побратимами і посестрами.  У моєму житті відбувся  дуже жорсткий контраст. Раніше я мала хорошу роботу, добре заробляла. Потім різко все змінилось. Коли ти бачиш жахіття війни — обгорілі, зґвалтовані тіла — розумієш, що це і є реальність. Щойно ти розмовляв з побратимом, пив каву зі згущенкою, а тут раз і його на дві частини розірвало. І його досі не можуть забрати з поля бою. Я говорю конкретно про свого командира взводу. Він мав бізнес, займався медіаіндустрією, забезпечував звуком музичний фестиваль «Атлас вікенд». І таких людей багато — крутезні айтішники, банкіри, медики. Вони пішли на війну не підготовлені. Йшли за покликом серця. І роблять все, що можливо.

До роботи стилістом не повернуся

У мене в планах — підписання контракту в армії. Хочу і надалі продовжувати кар’єру військовослужбовиці. До роботи стилістом не повернуся. Наразі хочу продати свій бізнес. У мене є власна костюмерна, де зібрані речі з усього світу. Життя вже ніколи не буде тим, що було.

Після перемоги я насамперед поїду в Крим. Там моя рідна земля. Я єдина зі своєї родини, хто не змінив прописку у своєму паспорті. Я знаю, що туди повернуся і буду відбудовувати свій Крим.  Можливо, ще й балотуватимусь у мери Ялти. Україну після нашої перемоги я бачу квітучою. Майорить прапор, жінки та діти плачуть від щастя, а на кордоні зростає паркан від цієї москальської нечисті. Хрещатиком йде парад. Всі полонені повернулися додому. Такою бачу перемогу нашої незламної, вільної і могутньої держави, про яку дізнався весь світ.

Sestry публікують інтерв'ю з Іриною Цибух з книги «Жінки на війні». Хотілося б, аби історії тих, хто тримає для нас небо, закарбувалися в нашій пам'яті. Щоб ми пам'ятали, завдяки кому можемо жити.

«24 лютого мало стати одним з найважливіших для мене днів»

— В 2014 я почала їздити на фронт — спочатку як волонтерка, згодом стала парамедикинею. Тепер в складі екіпажу евакуйовую поранених з поля бою.

Раніше моє уявлення про надання допомоги на полі бою було дуже обмеженим: зупинити кровотечу і забезпечити прохідність дихальних шляхів, якщо є оклюзійна наліпка — наклеїти її на поранення на легенях, і все. На щастя, коли я прийшла до батальйону «Госпітальєри», то швидко зрозуміла, що про тактичну медицину нічого не знаю і маю багато чому навчитися.

Батальйон повністю змінив моє життя. Те, чого вони мене навчили, як викладали тактичну медицину, як пояснювали про надання допомоги, докорінно вплинуло на те, як ми працюємо зараз. Це вони задали ту високу планку, яку тепері має мій екіпаж. Тут я зрозуміла, наскільки важливе вміння надавати допомогу точно за протоколом. Я переконана: наш батальйон може навчити найкраще і має найбільшу ефективність. А ще він працює за формою, яка мені дуже підходить — я маю на увазі можливість бути добровольцем, не підписувати контракт і продовжувати своє цивільне життя попри поїздки на війну.

Мене це влаштовує. Протягом кількох років я поєднувала війну і цивільне життя. Я непрофесійна медикиня. Працювала в межах реформи державного мовлення викладачкою інформаційного мовлення і медіаграмотності. 24 лютого 2022 року мало стати одним з найважливіших для мене днів: я підготувала фільм про дітей у селах Донеччини та Луганщини і цього дня мала його презентувати.

Хотіла презентацію, де була б у красивій сукні чи костюмі, на підборах. Мало прийти багато впливових людей, топові менеджери нашої країни, відповідальні за зміни простору та інклюзію для підлітків, які народилися в селах. Діти, яких я зняла у своєму фільмі, говорять, що потребують хорошого транспортного сполучення з райцентром, щоб принаймні відвідувати гуртки. Їм потрібні басейн, торгівельний центр, можливість ходити в кіно. Це базові потреби, це вкрай важливо!

Ця презентація мала стати піком моєї кар'єри. Але її не сталося...

«Дуже складні 40 хвилин»

Перенеслося, можливо, на невизначений термін. Адже невідомо, що буде після війни. З початком повномасштабного російського вторгнення я повністю повернулася до військового життя.

Разом з побратимами евакуйовуємо воїнів з передової. Наш екіпаж — водій, «вогневик» і я, парамедикиня, — співпрацює з однією з рот морської піхоти, підпорядковується всім наказам командира цієї роти в момент, коли заступаємо до них на чергування. Ротації тривають до місяця, але, якщо є складні завдання, — два тижні. Ми вивозимо поранених з поля бою, працюємо на першому етапі евакуації.

Найчастіше трапляються осколкові поранення. Доводиться вивозити одразу по кілька воїнів. Якось ми одночасно вивозили п'ятьох поранених. Це був бій, в якому росіяни зробили нам засідку, і ми по посадках збирали наших поранених і вивозили їх. Це були військові з пневмотораксами, з посіченими кінцівками внаслідок вибуху мін. Також нас тоді обстріляли з танків. Дуже складні сорок хвилин. Але ми змогли вивезти усіх.

Один з «найважчих» військових, якого довелося рятувати, — воїн з пораненням щелепи та множинним осколковим переломом. Фактично в нього не було нижньої щелепи. Його щоки, губа, каркас кісток — все було роздроблено, були осколкові пораненням рук та ніг і вхідне в легеню — але цей хлопець чудово тримався. Його вдалося врятувати. Це фантастично, бо він пережив такі важкі поранення, високий рівень болю, стресу та крововтрати — але вижив!

Найважче в нашій роботі — загибель військових. Скільки б воїнів не вдалося врятувати, втрата завжди перекреслить успішну роботу. Бувало, що в машині під час евакуації помирали воїни, бо мали поранення, несумісні з життям. У мене таке було один раз… Більшість з тих, хто має такі поранення, гине майже одразу. Але ми й тіла евакуйовуємо.

Був один поранений — мав внутрішню кровотечу. Ми це не могли визначити візуально, і жоден хірург не зміг би з цим працювати, навіть якби опинився на полі бою. Коли ми його привезли, лікар, який приймав у лікарні, сказав, що ми зробили високопрофесійну роботу і все, що могли. Цей воїн загинув, і я його запам'ятала на все життя.

Це був момент, коли розумієш, що ти не всемогутній Бог…

З 2014 року я втратила чимало друзів і побратимів. Найважливіші події для мене, які визначили моє життя — Революція Гідності і перші похорони побратимів у 2014 – 2015 роках. Вони показали, що дороги назад немає, а також те, наскільки сильною я маю бути.

Я працюю заради пам'яті загиблих побратимів і дуже хочу, щоб вони пишалися мною з неба. Щоб бачили, що я роблю, і казали: ти молодець. Я не зможу забути всіх близьких, яких забрала війна. Хочу бути серед тих, хто переможе в цій війні. Це буде перемога на честь тих, хто загинув і не зміг до неї дійти.

<frame>Історія Ірини Цибух увійша до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>  

Фотографії з приватного архіву

«Життя в очікуванні страшніше, ніж сама війна»

‍— Лесю, як проходить ваша адаптація у суспільстві після повернення з фронту в цивільне життя?‍

— Це складний процес і проблема всіх, хто тимчасово або назавжди повертається в цивільне життя. Спочатку відчуваєш ейфорію від того, що можеш обійняти свою сім’ю, близьких, друзів. Що завтра не треба нікуди бігти, що є час. Але дуже швидко цей етап проходить і починаєш бачити те, що за межами твого будинку. І тут вже починається важка історія. 

Контраст між досвідом на фронті і цивільним життям такий, що цю прірву нічим не можливо нівелювати. Взагалі. Два різних світи, які між собою не перетинаються. 

Для більшості війни не існує. Заїжджений штамп, але він — чесний. Навіть ті, хто допомагає, донатить, щось робить — поза межами бойових дій. Неможливо цього відчути, коли ти не там. Так само як неможливо відчути те, що переживають вони, коли ти не тут. У нас різний життєвий досвід, різні переживання. Про це мало говорять і в цьому напрямку майже не ведеться робота. 

Зараз я знаходжусь у зворотній ситуації. Мій теперішній чоловік все ще на фронті, перший чоловік також воює на одній з найбільш гарячих ділянок. Мій батальйон все ще бореться. Постійні втрати, втрати, втрати… 

Коли ти там, ти — частина великої хвилі, яка рухається. 

Тут — ти жодним чином не керуєш процесами. Нічого не можеш зробити. І цей тягар зводить з розуму. 

Як на мене, життя в очікуванні когось — страшніше, ніж сама війна. Сподівання на «плюсик» або статус «у мережі» — страшніше, аніж стрибати окопами

У мене є подруга, у якої чоловік вважається зниклим безвісти вже майже два роки. Всі розуміють, що він загинув. Але немає тіла, свідоцтва про смерть і свідків загибелі. Їй є за що чіплятись. І ця марна надія залишиться пеклом на все її життя.

А тим, хто виживе і повернеться — доведеться наново будувати стосунки в своїх сім’ях, зі своїм оточенням.  

‍— Які шляхи порозуміння між цивільними і ветеранами ви бачите, аби полегшити реінтеграцію у мирне життя? 

— Думаю, це має бути двосторонній процес. Ветеранам потрібно буде робити крок в бік суспільства, а суспільству — в бік ветеранів. Нас чекає чимало трагедій. І ми нікуди від них не дінемось, не зможемо «підстелити соломку» з усіх боків.

У 2016 чи 2017-му році я побувала у США, це була поїздка, організована держдепом для лідерів громадянського суспільства. Нам багато показували та розказували, як це функціонує там. Розповідали про співпрацю з державою у різних напрямах. Зокрема був і блок, присвячений роботі з ветеранами. Все дуже добре організовано, безліч програм. Але на практиці це не працює. І вони чесно про це кажуть: рівень самогубств серед ветеранів — стабільний, знизити цей відсоток не вдається. Так, вдається допомогти тим, хто менш травмований, але на загальну картину це майже не впливає. На жаль.

Єдине, що працює — програми «рівний рівному», тобто коли ти можеш допомогти побратиму, або побратим — тобі. 

Зараз у мене є дуже тісне спілкування з людьми, які проходять важкий етап після втрати друзів на фронті. Я їм допомогти можу, я в силі їх «тримати». Тому що вони знають, що я прожила подібний досвід і їх по-справжньому розумію. Їм зі мною легше, ніж з цивільними психологами.

‍— Тобто може спрацювати система якісного навчання і перекваліфікації ветеранів? 

— Можливо. Але все, що мультиплікується, зазвичай працює погано. Коли починається питання кількості — втрачається якість. 

Те, що точно має робити держава — вона має відслідковувати подальший життєвий шлях ветеранів. Особливо тих, хто зазнав важких травм — і фізичних, і психологічних. Хоча б для того, аби вони не відчували себе покинутими. Це вкрай важливо. Не на тому рівні, як це було в СРСР — дарувати по гвоздичці на 9 травня. А на людському рівні.

Бо всі ветерани, яких я бачу — не важливо чи це ветерани після першої чи після другої фази війни — вони всі подумки продовжують бути у війську. А фізично вже не там. І оце буття між світами сильно їх вимотує.

«Своїх дітей я не покинула, а захищала»

‍— У вас п’ятеро дітей, троє з яких — неповнолітні. І все ж у 2022-му ви з чоловіком обоє пішли на фронт. Очікування батьків з фронту — велика травма, яку переживають десятки тисяч дітей в Україні. Як після повернення ви з цим працюєте у своїй сім’ї?

— Ми розмовляємо. Я намагаюсь стримувати себе і не реагувати на їхні образи, давати їм можливість це проговорити. А їх багато. Вони мені прямо кажуть, що я їх покинула. Що вони залишились самі. І чути це дуже боляче.

Тому що в моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. Щоб залишились живі. Я вчинила так, як могла і як того вимагала ситуація. А в їхній картині світу — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене. І тут немає вірної відповіді, як правильно треба робити.

Що відчувають діти, які чекають батьків з фронту? Я боюсь навіть думати про їхні емоції. У моєї доньки був умовний «випускний», вона закінчила початкову школу. Діти підготували маленький концерт для батьків, що поруч. А для тих, хто не з ними — записали відео і відіслали їм. Майже у кожного в класі хтось воює. 

Вони говорять про те, як сумують. Про те, як важко без них жити і як живуть лише очікуванням.

Дитині моєї подруги — всього 4,5 рочки. Чоловіку дали відпустку на короткий період. І коли потрібно було повертатись, вона відвезла його до Краматорська, щоб побути разом ще хоч трішки. Коли повернулась — дитина перестала з нею спілкуватись, тому що «мама відвезла тата туди», «тато був би тут, але мама його відвезла на війну». Вони над цим намагаються працювати, спілкуються з психологом, але з цим поки ніхто не може впоратись. Таких історій багато. Дитина починає звинувачувати того, хто поряд, в тому, що іншого з батьків немає поруч. 

Діти найбільше бояться смерті. Вони ще не розуміють, що є речі, страшніші за смерть. Враховуючи нашого «чудового сусіда»

‍— Як війна змінила ваші підходи до виховання власних дітей? Яких речей ви їх навчаєте?

— Мої діти виховуються самостійно. Я можу лише їх підтримувати у тому, до чого вони готуються.

Старшій дочці 27. У неї двоє маленьких дітей. Вона готова виїхати за кордон, якщо наступна фаза війни буде ще більш гарячою. Я її розумію. Донька, якій 24, готується до того, що буде допомагати тут, виїжджати не збирається. Принципово не хоче оформлювати собі закордонний паспорт, аби я не мала можливості на неї натиснути у критичний момент. Але йти воювати вона не готова. 

Моєму сину 15. З 18-ти він хоче підписувати контракт. Я все ж наполягаю на тому, щоб він спочатку отримав військову спеціальність і пішов у військо кимось корисним, а не просто статистом. Вчиться керувати дроном. Фізично готується. І досвід, який я можу йому передати — передаю вже зараз. 

Двоє моїх молодших доньок — 10 і 4 рочків — поки добирають останні шматочки свого дитинства.

Я пояснюю своїм дітям, як, на приклад, відрізнити критичну кровотечу від некритичної. Де потрібно накладати турнікет, а де затиснути долонькою. Але це те, чому зараз, напевно, вчать всі українці своїх дітей. Принаймні на це сподіваюсь. 

‍— Офіційно в лавах ЗСУ за останніми даними перебувають понад 60 тисячі жінок, ця цифра постійно зростає. Чому жінки все частіше йдуть на війну? 

— Так, досить багато дівчат серед моїх знайомих туди йдуть. Це пов’язано з багатьма факторами. Серед іншого з тим, що військо стало більш відкрите до жінок, бо на фронті потрібні люди. Не має значення стать, вік і фізична підготовка. Якщо людина готова — вона знайде своє місце в армії. 

Є дуже багато роботи, яку треба виконувати щоденно. Вона нецікава, рутинна, але хтось повинен її робити. 

Про цих людей мало говорять, мало пишуть, всім здається, що це щось не про армію взагалі. Хочеться ж бачити гарних хлопців і дівчат — молодих, здорових, з палаючими очима. Але насправді ті, хто знаходяться безпосередньо на позиції — це менша частина армії. А більша її частина забезпечує тих, хто там, підтримкою з усіх боків. Хтось годує, хтось привозить, хтось нараховує зарплату, хтось пише звіти і тд. Вони теж воюють. Без них оборонці залишаться без очей над головою, без їжі, транспорту, палива, без плану дій — без усього. 

Сьогодні в нашій армії реалізувати себе може кожен, в будь-якому віці і будь-якій фізичній формі

‍— Як ви оцінюєте закон про мобілізацію від 18 травня і його перші ефекти? Чи підтримуєте ідею примусового повернення українців з-за кордону?

— Вважаю, що цей закон надто м’який. І мав би бути жорсткішим і прийняти його потрібно було значно раніше. Він направлений на цивільних: як зробити так, щоб не потрапити у військо. 

Ми у важкій ситуації, ні для кого це не секрет. 

Нам партнери можуть дати будь-яку кількість зброї чи техніки. Але якщо не буде кому цим усім користуватись — все це марно. Армія зараз критично потребує людей. У великій кількості.

Ті люди, які хотіли піти добровільно, вже майже закінчились. Лишилась ще певна кількість тих, хто не ховається від мобілізації: прийшла повістка — пішли. Серед моїх знайомих таких достатньо, але для армії цього мало.

Я проти примусового повернення. Я швидше «за» можливість виїхати всім бажаючим. Але нехай повертаються сюди лише в якості гостя, а не в якості громадянина країни. 

Треба обирати. Або ти громадянин — і тоді ти захищаєш свою землю. Або ти знаходиш собі інший дім. А в Україні будеш тим, хто завжди зможе приїхати сюди в якості туриста.

Світ занадто великий і прекрасний, ти знайдеш собі куточок. Не як біженець, а як член місцевої громади. 

‍— Проблема мобілізації — це питання до влади чи до суспільства?

— Це питання до всіх. 

Ми можемо ненавидіти нашу владу. Ми можемо її критикувати і говорити про те, що вони зробили недостатньо. Що провалили мобілізацію, комунікацію з суспільством. І це буде правдою. Але зараз йдеться не про нашу любов до влади, а про наше виживання. Це як сидіти в палаючому будинку і кричати «з моїх податків утримується пожежна охорона, хай їдуть і гасять, а я не зрушу з місця». 

Не намагатись вижити, розповідаючи, що за тебе це мають зробити якісь інші люди — такий рівень інфантилізму, про який навіть соромно говорити.

‍

Фотографії з приватного архіву

Російський напад і окупація

Відчуття того, що щось має трапитися, у мене було за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Хоча я й не вірила, що Росія нападе. Весь час заспокоювала своїх вчителів, що все буде добре. Хоча й застерігала, що за будь-яких непередбачуваних ситуацій, головне — не піддаватися паніці. 24 лютого, попри вибухи, я пішла на роботу — ліцей поруч із домом. Зателефонувала керівнику відділу освіти у місто Куп’янськ. Вона розпорядилася перевести дітей на дистанційне навчання. Того ж дня ми зібралися разом з вчителями, аби обговорити подальші наші дії. Але, на жаль, трапилося так, що вже за два дні місто Куп'янськ було окуповано. Росіяни одразу почали наводити свої порядки, зокрема, й формувати ворожу адміністрацію. До нас у село Лісна стінка, яке за 45 кілометрів від Куп'янська, вони прийшли не одразу.

Місцеві жителі всіляко намагалися завадити росіянам — демонтували таблички із назвами сіл, зафарбовували будь-які вказівники на їхньому шляху

Але однаково окупанти до нас потрапили. Щоправда, під кінець березня. Дистанційно ми навіть встигли закінчити навчальний рік, виписати дітям документи. Працювали до останнього. Та окупанти усіляко схиляли людей на співпрацю з Росією. Розповідали про нові правила ведення бізнесу, сплати податків. Звісно, що не лишили поза увагою й наш ліцей.   

Вчителі-зрадники

На початку червня 2022 року староста села приніс мені якусь записку, віддав чоловікові і хутко зник. У ній було написано, що я, як керівник закладу, мушу приїхати до міста Куп'янська, у відділ освіти, привезти списки працівників, які працюватимуть на Росію. За це вони отримають винагороду по 10 000 російських рублів. Також я повинна була привезти всю документацію, яка стосувалась навчального закладу. І все це мені треба було зробити вже наступного дня. Я одразу зібрала колектив і розповіла про ситуацію. Свою позицію окреслила чітко — на співпрацю із росіянами не піду — і всіх закликала так зробити. У той момент людей було не впізнати. Деякі дивились на мене розгублено, а у декого, як мені здалося, була радість в очах.

Я очікувала, що весь колектив скаже: «Лариса Володимирівна, не хвилюйтеся, ми з вами». Але побачила відчуження. Мені було боляче і образливо

Вони по одному заходили до мого кабінету і озвучували рішення. Із 17 вчителів, які працювали у ліцеї, 9 пішли на співпрацю із росіянами. Серед них вчителька, яка пропрацювала дуже багато років у ліцеї. Має грамоти від міністерства освіти і науки за патріотичне виховання дітей у закладі. Коли грав гімн України, у неї завжди сльози котилися по обличчю. Вона тримала руку на серці і вдавала з себе патріота. Але того дня, з порогу сказала: «Я піду на співпрацю». Я думала над тим, що керувало цими людьми при ухваленні такого рішення. Частина із них, звісно, повірили у те, що їм платитимуть величезні гроші. Дехто просто є пристосуванцями. Списки у відділ освіти я відвезла, однак документацію не віддала.  

ФСБ на порозі

Ті вчителі, які погодилися працювати на Росію, написали на мене наклеп у ворожу адміністрацію. Там йшлося про те, що у мене проукраїнська позиція, мені треба відрізати світло і потримати вниз головою, аби я подумала над своєю поведінкою. Через тиждень до мого будинку під'їхав чорний джип з буквою «Z». Із нього вийшли троє озброєних чоловіків. Представилися співробітниками ФСБ. Розмовляли російською: «У нас до вас великі претензії.  Ви що не розумієте, що Росія тут назавжди? України не буде. І нас дуже турбує ваша позиція». Я стояла перед ними і просто мовчала, не знала що говорити. Вони продовжували: «Це ж добре, що ми до вас приїхали, а можуть завітати інші, й ми не знаємо що з вами буде. Вам не страшно? Якщо ви нас так ненавидите, то чому не виїхали?». І тоді я заговорила: «А чому я мушу виїжджати? Я тут народилася, це моя земля, я — директор цього ліцею. А хто ви?». На що вони відповіли: «Ми радимо вам подумати. Сподіваємося, що ви зробите правильні висновки».

Коли вони поїхали  мені стало моторошно. Ми вже чули випадки, коли людей забирали «на підвал», вбивали

Наступні дні не раз староста села, який уже працював на РФ, намагався схилити мене до співпраці. Звісно, що свого рішення я не змінила. І за декілька днів до мого подвір’я під’їхала машина вже із шістьма озброєними чоловіками. Вони голосно закричали: «Це тут українка проживає?». Я кажу: «Так, тут». І мені одразу скрутили руки і затягнули у будинок. У цей час на обід із роботи прийшов мій чоловік, якраз дивився українські новини. Почувши це рашисти схопили його і витягли у коридор. Почали проводити обшук. Розкидали всі речі. Один боляче штовхнув мене автоматом у бік. Я закричала: «Вбивай мене тут. Я нікуди з вами не піду». А вони мені кажуть: «Якщо ми зараз знайдемо щось, що ви щось від нас приховуєте, — застрелимо». Я кажу: «Нічого не приховую. Ось лежать синьо-жовтні стрічки із дзвоника, підручники, шкільні ноутбуки, які не встигли забрати вчителі для дистанційного навчання».  

Вони вилучили всі мої телефони, забрали ноутбуки, знайшли багато української символіки. Сказали мені збиратися. Одягли мішок на голову, руки у кайданки і заштовхали всередину машини

Було спекотно, важко дихати. Мене везли близько двох годин. І так я опинилася у Куп’янському ізоляторі при поліції. Мене завели у невеличку кімнату, яка нагадувала душову, підлога була слизькою. Зняли мішок, кайданки і почали обшук. Це робила жінка у присутності охоронців. Вона зняла з мене бюстгальтер, витягла з нього  «кісточки». Забрали шнурки із взуття, на джинсах зняли булавку і відвели до камери.

Життя у камері розміром 2,5 на 1,5 

В ізоляторі було 14 камер. Жіноча — одна. У камері на двох я була шостою. Час від часу нас було 12-ро. Частину кімнати займав туалет зі зламаним бачком. Вікна майже не було. Серед жінок була волонтерка, керівниця громади у Куп'янському районі, фермерка, вчителька з Луганська. Спали на підлозі, бо нар було лише двоє. Нас жодного разу не виводили на вулицю. Дихати було нічим. Перші два дні я лягала на підлогу і шукала шпаринку, аби вдихнути повітря. Рашисти так з нас знущалися, що навіть закривали отвори, так звані, «кормушки» у дверях, звідкіля хоч трохи повітря заходило до камери.

Воду пили технічну, яка бігла з-під крана. Помитись було ніяк

Щоправда, у деяких дівчат, які довго сиділи, навіть мило було і туалетний папір. Вони ділилися з нами. Коли чоловік мій дізнався, де я, він мене знайшов. Стояв у кілометровій черзі для того, щоб у прийомний день передати мені передачку. Вже у камері мені розказали, що якщо потрібний туалетний папір, треба у контейнер з-під їжі, який з дому передали, класти його шматочок. Це як натяк про те, що мені треба. Якщо хотіли чай, то клали використаний чайний пакетик. Всі посилки ретельно перевіряли. Якщо це котлета, то вона була порізана 20 разів, булочка — розірвана. До того ж охоронці часто крали те, що нам передавали рідні. Наприклад, мій чоловік постійно передавав банани, але я їх отримала лише раз. Годували нас двічі на день. Посуду не було. Їли із пластикової тари із-під соленої риби. Зранку і ввечері — 2-3 ложки відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Мені не дуже хотілося їсти. Найбільше мріяла, аби відпустили.  

Допити — намагання зламати

Найстрашніше було, як допитували людей. Нам у камерах було чути, як знущаються переважно із чоловіків. Допити росіяни проводили вночі. Люди кричали не своїм голосом. Пам’ятаю як били одного чоловіка, він кричав: «Я — українець, я однаково українець». А вони кажуть: «Зараз ми привеземо твою жінку й дитину сюди». І він почав просити, щоб вбили його і не чіпали родину.

У мене просто бігли сльози. Ми сиділи у камері і затикали вуха пальцями, аби того не чути

Мене теж водили на допити, але не били. Можливо, пощастило. Перший раз викликали на третій день після затримання. Напроти мене сиділо двоє у військовій формі. Перше, шо запитали, чи всі ключі від ліцею я віддала. На моє питання, як довго тут триматимуть, почула відповідь: «Можливо ви не вийдете звідси». Розмова була недовгою. Другий допит проводили у камері, де піддавали людей тортурам. Посередині стояв залізний стіл. На стінах і підлозі — сліди крові. Мені й того разу пощастило, бо у того хто проводив допит, задзвонив телефон. Його напарник теж майже одразу вибіг із кімнати. Мене відвели у камеру — й аж до звільнення жодного разу не викликали на допит. Чого не скажеш про інших дівчат. Одного разу до нас потрапила 25-річна жінка. Вона була бліда. Ми пропонували їй присісти. А вона каже: «Я не можу сісти. Подивіться, як мене побили». Зняла блузку, штани, а там жах. Її так побили, що вона могла лише стояти. Причому били жінки, які проводили допит.

На щастя, нам пощастило вижити. Бо в Ізюмі усіх, кого тримали в таких самих умовах як нас, розстріляли

Звільнення

Це було з 7 на 8 вересня 2022 року. За два дні до цього ракета влучила у приміщення, де перебували рашисти. Дуже багато було постраждалих. А ще нам було чути гуркіт техніки, як летіли гелікоптери. Ми з надією сподівалися, що то наші йдуть. Того дня нам не давали їсти. У нас залишилась булка з маком, яку мені якось передавав чоловік. Вона була запасним трофеєм на випадок відсутності їжі. На той момент нас було шестеро, і ми розділили булку на шість частин. Була ніч і дуже дивна тиша. Ми почули, як хтось стукає чи то у двері, чи у стіну. Згодом нам розказали, що хлопці із сусідньої камери змогли відбити решітки, й один з них проліз через те мале віконце угорі. Зайшов із головного входу, знайшов ключі і почав відкривати камери. Це було о першій годині ночі. З одного боку ми раділи, а з іншого — не розуміли, що відбувається. Думали, а раптом вийдемо з того відділку і нас розстріляють.

Всі кинулися до кімнати, де були речі ув’язнених. Вони лежали у підписаних пакетах. Я не могла знайти свої. Найбільше переживала за паспорт, адже як я без нього піду? І тут забігає Юля, з якою ми сиділи у камері, й тримає у руках мій документ. Коли вийшли на подвір’я, не знали, що робити далі. Нас було десятеро, разом пішли у напрямку церкви, яка була за 200 метрів від відділку поліції. Нам треба було десь заховатися, хоча б до ранку. Залізна висока брама була закрита. Я не знаю, звідки ми взяли сили, але всі перелазили через той паркан. Підійшли до сторожки.

Ми ж не могли представитися ув’язненими, які втекли. Тож вигадали історію, ніби ми біженці з Донбасу

Можливо охоронець справді повірив, а може пожалів. Він дозволив нам бути до 6-ї ранку. Навіть напоїв чаєм. Вже від самого ранку летіли ракети, навколо усе горіло. На перехресті стояли ворожі БТРи і перевіряли у перехожих документи. Я подумала, що все, кінець. Побачила автобус із водієм, якого знала. Заскочила всередину, ми рушили. Але майже одразу нам перегородив дорогу БТР, росіяни сказали, що виїзду із Куп’янська немає. Тож я вирішила йти пішки і знову натрапила на військових, які перевіряли документи. Я просто йшла і читала про себе молитву « Отче наш». У той момент вони були зайняті документами якогось чоловіка, я вирішила не зупинятися, а просто йти вперед. Мене дивом знову ніхто не зупинив.

Дійшовши до автобусної зупинки, я побачила жінку, яка махала мені руками. То була Анжела, з якою ми сиділи у камері. Вона з Куп'янська. Втікаючи тієї ж ночі, що й я, вона сховалася у своїй крамниці, а зранку вийшла до зупинки. Каже: «Я тобі допоможу». Якраз проїжджали старі жигулі, зі знаком «таксі». Ми зупинили машину, Анжела дістала гроші і каже водієві: «Відвезіть жінку до Лісної стінки». А він: «Та ви що, я лише по місту їзджу». І тут я помічаю, що знаю цього чоловіка. Кажу: «Миколо, відвези мене будь-ласка, додому». Він погодився хоч трішки підвезти, але зрештою завіз аж під саму хату. Була 7-ма година ранку. Чоловік порався по господарству. Варив суп, засмажка пахла на всю кухню. Коли він мене побачив — не повірив очам. Обійняв, нагодував. А я йому кажу: «Ти знаєш, за мною можуть прийти, бо я втекла». А він: «Ні, ні, ні, я тепер тебе нікому не віддам». 

На той момент рашисти ще були у селі. Але вже наступного дня наші війська звільнили село

Моя віра в Україну непохитна

За ті 45 діб в ізоляторі я схудла на 12 кілограмів. Я трималась, бо вірила в Україну, в нашу армію, у те, що Росія тут не надовго. Зараз я у російському розшуку — мовляв, нацистка, підтримую київський режим. Думаю, що це справа рук тих вчителів-зрадників та добродіїв-односельців, які досі хочуть мене знищити. Щодо зрадників, то є ті, хто досі живуть у селі, немов нічого й не сталося. Дехто виїхав у Харків і працює у приватному навчальному закладі. Одна вчителька втекла до Росії. Іншу, яка була директором ліцею при рашистах, взяли під варту лише у січні цього року. При тому, що доказів більш ніж достатньо.

Якщо брати до уваги наше село то більша частина мешканців є так званими «ждунами». На мене дивляться, як на білу ворону

Досі триває суд і над старостою села. Я не розумію, чому так повільно ведеться слідство. Зрадників треба покарати. Вони скільки горя зробили, скільки людей загинуло через них, скільки дітей психологічно постраждали. Зокрема, й через тиск та примус навчатися за російською програмою. Адже батьків залякували, погрожуючи відібрати дітей і позбавити батьківських прав.

Зараз я повернулася до обов’язків директорки ліцею. Всіх зрадників я, звісно, звільнила. Навчання у нас дистанційне. Я оновила колектив. У нас працюють вчителі з усіх куточків України — із Києва, Краматорська, Дружківки, Сумщини. Звісно, що всі переживаємо, аби знову не опинитися в окупації. Бо навряд чи вдруге я вийду звідти живою. Мрію жити в Україні без зрадників. Дуже хочеться, аби тут жили справжні українці, готові за будь-яких обставин захищати свій рідний дім. Матимуть чітку і непохитну проукраїнську позицію.

Патріотизм — це не носити вишиванку чи махати синьо-жовтим прапором. Патріотизм — це бути українцем із середини, відчувати серцем

Клаптики ковдри з життя підрозділу

Український письменник, поет, художник, режисер та сценарист Валерій Пузік, який до нападу Росії на Україну у 2014 році не мав військового досвіду, пішов на фронт добровольцем і став мінометником. Після демобілізації повернувся до цивільного життя, але ненадовго — з початком повномасштабного вторгнення він знов у війську. Навіть у зоні бойових дій Пузік встигає малювати на ящиках від боєприпасів, писати вірші та прозу.

— Книга «Мисливці за щастям» мала вже побачити світ, але весь наклад згорів 23 травня, адже книга була в палітурному цеху, який опинився в епіцентрі удару російської бомби, — розповідає Sestry Валерій Пузік. — Це збірка оповідань про життя на фронті та на деокупованих територіях, історії про військових і цивільних, про те, як довіряти своє життя побратимам і незнайомцям, про звичайні буденні радості: можливість малювати, обіймати кошеня, не боятися тиші....

Це короткі новели та есеї, які писалися під час перебування в Херсонській області. Я довго вагався, видавати ці тексти чи ні, адже це клаптикова ковдра з життя маленького підрозділу. Книга мала з'явитися в книгарнях на початку червня. Зараз видавництво розміщує наклади в інших друкарнях. Коли вийдуть «Мисливці за щастям» — невідомо, але книга точно буде надрукована.

— Цю книгу ви присвятили Максиму Кривцову — поету і військовослужбовцю, який загинув на фронті 7 січня 2024 року. Він був вашим другом…

— З Максимом ми познайомились на літературній школі в Карпатах понад 10 років тому. Тоді він писав дуже ніжну поезію. Ходив горами босоніж. Співав пісні. Він дуже крутий.

Коли сталась Революція Гідності, ми декілька разів перетиналися на Майдані, а через рік вже були в Добровольчому українському корпусі Правого Сектора (ДУК ПС). В 2015 році перебували на одній позиції біля Авдіївки. Він сумлінно виконував усі поставленні задачі.

Максим багато читав, у нього завжди із собою було декілька книг… Ми багато жартували, сміялись. Знімали документальне кіно та відеопоезію. Фільм, який знімали на позиції «Бастіон», досі не змонтовано. Ще, знову ж таки в ДУК ПС, ми з ним зробили дві короткометражки: «Перемир'я» та «Буду повертатись». Максим був оператором обох фільмів, а в другому — використано його вірш «Буду повертатись».

Максим давав мені читати свої вірші. Інколи могли годинами обговорювати літературу. Він писав дуже круті новели, які рідко публікував. Хочеться зберегти їх всі… Дуже шкода, що більшість з його творчістю буде знайомитися вже після його смерті.

Для України втрата поета, письменника, митця такої величини — трагедія.  

Востаннє ми з Максимом спілкувалися за декілька днів до його загибелі. Він хотів передати свою книжку «Вірші з бійниці» Валерію Залужному. Ми знайшли людину, яка передала б книжку. Максим написав, що відправив збірку. А ще він тоді мені наснився. Сидів серед дерев на пеньку і після довгої паузи сказав: «Ну все, бувай». 7 січня я дізнався, що він загинув.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що саме на Майдані у вас трапилась переоцінка цінностей, і це вплинуло на подальше рішення йти на війну в 2015 році…

— Це було сказано в контексті споживання культурного продукту: до 2014-го року я читав російські книги, дивився їхнє кіно, мені подобався їхній документальний театр. Я навіть деякий час жив у Москві, у 2012 чи 2013 році. І так, був під впливом роскультури. Але тим не менш, у Москві почував себе чужим — тобто українцем. То був єдиний проміжок часу, коли говорив російською мовою. Якщо чесно, згадувати той період не дуже хочеться.

— Ви казали, що порив йти на війну спочатку зупиняв страх. Чи є він зараз?

— Я завершив цивільні справи, попрощався подумки з усім і всіма, прийняв власну смерть.

Найбільший страх пов'язаний з прийняттям того факту, що ти можеш загинути. Страх є і сьогодні. Той, хто скаже, що його не має — збреше. Страх зберігає життя. Це те, що я знаю на сто відсотків. Страх — звична річ. З ним не домовишся і на компроміс не підеш. Це запобіжник. Він має бути, аби вижити.

— У 2015-ому у вас не було військового досвіду. Війна вас шокувала?

— Війна — це інший вимір. Перехід від цивільного до воєнного, мабуть, шокував. Важко було відпустити деякі речі, але коли відпустив, стало легше. Війна зриває маски. Це не місце для того, аби грати якусь роль, є функція, яку ти повинен виконати, і ти або її виконуєш, або ні.  

Малюнки на кришках ящиків від боєприпасів

— Пам’ятаєте своє бойове хрещення?

— Це було 2015 року, коли ми поїхали на шахту «Бутівка» на околиці Донецька, аби посилити мінометні розрахунки Добровольчого українського корпусу. Жили в завалах, носили міни, стріляли. Озираючись зараз назад — це просто звичайні будні.

Війна — це насправді рутина. Болото. Головне не застрягнути.

— Саме тоді з’явилися ваші перші картини?

— Я свого часу вчився на художника-дизайнера. А малювати на кришках з ящиків від боєприпасів почав у 2015 році, коли був у складі Добровольчого українського корпусу. То були абстрактні картини, химерні портрети. Малював тим, що міг знайти: морилки, лаки, емаль. Пізніше з’явилися акрилові фарби: вони швидко сохнуть і не мають стійкого нав’язливого запаху. Я тоді намалював кілька десятків картин, частина з яких залишилися у селі Водяному Донецької області. Але забрати вдалося тільки найбільш вдалі. Вони стали основою виставок «Відлуння» та «Примарна зона», які потім демонструвалися в Одесі та Львові.

— Чи правда, що, повернувшись з фронту, всі ці роки до повномасштабного вторгнення ви не могли малювати?

— Це сталося після «Примарної зони». Я зрозумів, що мені не цікаві виставки і живопис. Малював, але це була здебільшого графіка кульковою ручкою на офісному папері, якісь скетчі. Мені здавалося, що живопис штучний, не було задоволення від роботи. Була депресія. Я влаштувався на роботу — моноліт лити на будові, там і працював деякий час.

— А вдома тим часом стояв зібраний наплічник, аби знову їхати на фронт…

— Так, стояв. Я дійсно хотів повернутись, але зрозумів, що свідомість застрягла у тому болоті, а потрібно було рухатись вперед, жити. Почав більше писати художню прозу.

— Чи правда, що намальовані в ті роки на війні чорно-білі картини вам не подобаються?

— Справа в тому, що вони були нагадуванням. Це темні картини. Якщо в момент, коли я їх малював, вони мені подобались, то з часом перестали. Це нормально. Це ознака росту, мабуть. Мені й зараз чимало картин, які я малюю, не подобаються. Але вони є.

— Зараз ваші картини — кольорові. Опинившись на фронті знов у 2022-ому, ви повернулись і до малювання?

— Якось випадково зайшов у магазин і побачив на полиці акрилові фарби. Придбав. А коли був у казармі взяв якусь фанеру з ящика, де лежали автомати, і почав на ній малювати.

Спочатку хлопці трохи сміялися та жартували з цього, але коли картина була готова — перестали.

Щодо кольорів, то я одразу сказав собі, що цього разу картини мають бути кольорові, яскраві, такі, щоб можна було комусь подарувати або ж повісити на стіну. Мотиви перших картин у 2022 році — птахи. Малював ластівок, соколів. Потім були трави та рослини. Зрештою — пейзажі. Зараз картин вже, мабуть, пару сотень. Чимало з них продаються на аукціонах на користь ЗСУ у різних країнах світу.

— Чи є серед них особливі, ваші улюблені?

— Одна з них висить вдома. Має назву «Сто світанків без тебе, люба». І ще декілька стоять запаковані. Як привіз з Херсонської області, так і стоять.

— Де у зоні бойових дій вам вдається діставати фарби?

— Є інтернет магазини, працює Нова пошта. Тобто можна доставити на найближче відділення. Рік тому, ще коли був у Херсонській області, до найближчих відділень було 40 і 60 кілометрів. Не дуже близько, але тим не менш. Зрештою, завжди хтось їде туди щось забрати або на СТО. Тому проблем з постачанням фарби не було.

— Що ще, окрім фарб, завжди з вами на фронті?

— У машині стоїть пластиковий солдатик, якого мені подарував син, лежать соснова шишка і мушля з улюбленого пляжу в Одесі. Ще є військова куртка, яку Зоя Казанжи (журналістка, письменниця і волонтерка. — Ред.) передала мені навесні 2022 року.

«Моя мотивація — захистити свою сім'ю»

— На фронті ви почали писати «листи в майбутнє» — своєму синові, аби він потім їх прочитав. Ці листи згодом стали книгою...

— Перший лист був написаний ще до повномасштабного вторгнення, коли сину виповнився рік. І кожного року до дня народження я йому писав листа, якщо так можна сказати, в майбутнє. Після вторгнення став писати частіше. Дружина читала йому вголос. І одного разу син попросив написати листа у відповідь. Він диктував, а дружина записувала. Йому було тоді п’ять років. Зараз сину сім.

— Перебуваючи на фронті, ви донедавна ще й встигали навчатися і знімати відео…

— Так, то був річний курс документального кіно Української кіношколи. Я все фільмував на телефон, монтував, озвучував. Це було дуже круто: знаходити час на зйомку, записувати написаний текст на смартфон в салоні авто. Не завжди вдавалося дивитися лекції в прямому ефірі, проте були відеозаписи, і тільки-но з’являвся хороший інтернет, я завантажував їх, щоб пізніше переглянути.

Курс документального кіно дозволив мені прискіпливіше дивитися на оточуючу мене реальність і відрефлексовувати її тут і зараз.

Я фактично кожного дня щось писав. Або новелу, або вірш. Це була внутрішня потреба сказати щось, що важливе для мене в даний момент.

— Над чим працюєте зараз?

— У процесі написання книга «Ким ми були». Вона майже готова. Це історії реальних людей. Всі оповідання так чи інакше мають відношення до Одеси. Це, мабуть, одеська книжка. Файл, де зберігаються тексти, має назву «Одеські оповідання».

— Що відчуваєте, коли зараз вдається приїжджати до рідної Одеси? Цивільне життя дратує чи навпаки заспокоює?

— Коли мене свого часу відкомандирували до Одеси, то нічого так сильно не дратувало, як запитання від цивільних знайомих: «А що ти тут робиш?» Це дуже дивна річ. Я ж не питав: «А чому ти не в армії?» Одна справа, коли кажуть: «Радий бачити», і геть інше, коли запитання звучить так, ніби ти не повинен тут бути, ніби ти приречений жити в окопах чи бути тим самим перекотиполем — від позиції до позиції, від одного населеного пункту до іншого.

Це дратувало перший місяць. Потім я просто послав усіх їх подалі. А, ще одна історія: через декілька днів я бачив тих самих людей «а-що-ти-тут-робиш?» у момент, коли вони тікали від ТЦК.

Заспокоюють мене, мабуть, малювання та література... Цього року я знову почав  писати п’єси. Написав уже дві. «Привиди у гілках» та «Ося». Якщо перша про війну, то друга — про ухилянта-письменника. «Привиди» —  це містика, драма. «Ося» — карикатура, комедія абсурду. Усі відчуття так чи інакше стають основою оповідань та віршів.

— Що мотивує вас щоразу повертатися на фронт?

Моя мотивація — захистити свій дім та сім’ю.

— Що особисто для вас Україна?

— Моя сім’я.

‍

Фотографії з приватного архіву героя

------------------------

Вірш Валерія Пузіка:

Григорій Савич Сковорода,
Людина, як він каже, дуже проста.
Коли в Україну прийшла війна,
Він зібрав рюкзак і...

Спочатку був добробат
Потім ЗСУ.
Найважчі для нього були чотирнадцятий,
Двадцять другий
І теперішній рік.
Медична картка: контузія, два поранення,
Реабілітація і знову фронт.

Все, що потрібно з речей, складеться в баул.
На собі: бронік, каска,
Саперська лопата, тактичний рюкзак,
Автомат, набої та кілька гранат.
І сухпай на три дні.
Не сродна праця.
Така вона служба рядового солдата.
Є окоп і бліндаж.
Хочеш жити —
Копай.
А копати доводиться багато.
У полі, в посадках, під обстрілами.
Різні місця, різні світанки.
Ночі довгі. Дотягнути б до ранку.

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ.
Складає вірші, пише байки.
Грає на скрипці та флейті.
Співав у капелі, вчився
В Києво-Могилянській академії.
Працював учителем поетики.
Свого часу був кулеметником.

Колись, повернусь до свого звичного життя, —
                                                   шепоче Савич. —
Відбудую музей у Сковородинівці.
Російський снаряд влетів у дах
У травні двадцять другого. Згоріло все.
Відбудую, — і усміхається. — А потім...
Помандрую світом,
Навідаюсь у Відень,
Допишу трактат.
А поки мрію
До блиску начищу автомат.
Така вона, моя філософія свободи:
Зброя, що вбиває ворога, дає результат.

Чи вірю у Бога?
Вірю!
Я ж тут.
Я — живий.
Снайпер ловив мене, та не впіймав.
Снаряд влетів у бліндаж, але застряг
І не спрацював.

Бог інколи проходить повз.
Зупиняється в тиші та цілющій росі.
Інколи чую янгольський спів.
Інколи він звучить у сухій траві.

Григорій Савич Сковорода, позивний Філософ:
«Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти,
то, на мою думку, ти щасливий».

Кейт, яка працює в пабі

Позивний «Гіннесс» військова морської піхоти Катерина отримала через те, що жила в Ірландії й працювала в пабі. За спеціальністю Катерина — психотерапевтка. Вона могла б продовжувати лікарську практику — попит зараз на таке чималий, — але стала операторкою ударних безпілотних авіаційних комплексів у зоні бойових дій.

— Про приєднання до ЗСУ я думала ще 2021 року, — розповідає Катерина Sestry. — Останні шість років була членкинею молодіжної громадської організації «Ліберально-демократична Ліга України», брала участь у суспільно-політичному житті країни. Особисто знала Рому Ратушного (громадський діяч і доброволець, відомий боротьбою за збереження київського урочища Протасів Яр та як учасник російсько-української війни — Ред.) і багатьох інших громадських активістів.

Для нас війна почалася 2014-го, і ми розуміли, що на Донбасі Росія не зупиниться. Коли все почалось, я була в Києві. Не хотіла їхати. Але зробила це на прохання рідних — передусім бабусі з дідусем, які пережили окупацію на Київщині і дуже за мене хвилювалися. Зрештою разом зі своїм собакою виїхала до Ірландії, де мешкають наші родичі.

Я знаю англійську, і це був мій шанс донести до європейців меседж про Україну. Чим я, власне, і займалася. Брала активну участь у мітингах і заходах, пов'язаних з Україною. Допомагала нашим біженкам, які не знали англійської. Знайшла роботу в пабі. В Ірландії паб — це ціла субкультура. Я встигла стати в місті «своєю», ірландці знали мене, як «Кейт, яка працює в пабі». Часто згадую цю теплу атмосферу…

‍— Але ви вирішили повернутися…

— Мене не полишало відчуття, що я маю бути причетною до війська.

Донати, мітинги, безумовно, потрібні Україні, але люди їй потрібні більше.

Життя в Ірландії для мене було своєрідною формою ескапізму — спробою завалити себе тисячею завдань на новому місці і таким чином втекти від реальності. Але втекти не вдалося. Мене вразила новина про загибель Роми Ратушного… А коли загинув ще й Герой України «Да Вінчі» (позивний воїна Дмитра Коцюбайла — Ред.), я відчула, що не маю права десь відсиджуватися, коли за країну вмирають такі люди.

Звільнилася з роботи і повернулася в  Україну з чітким розумінням, що йду до лав ЗСУ.

«Я готувала себе до гірших умов»

Сама написала у відділ з підбору персоналу бригади морської піхоти, де зараз служу. Знала, що хочу бути в аеророзвідці, бо за першою освітою — інженерка, і дещо в цьому розумію.

Була готова до хвилі сексизму та відмов, тому продумала план: написала до бригади, що хочу бути або в аеророзвідці, або в артилерії. Розуміла, що останній варіант їм точно не сподобається, а отже, був шанс, що вони погодяться на перший. Так і сталося.

— Для служби в армії зазвичай потрібна фізична підготовка. У вас вона була?

-— У певному сенсі так, тому що в Ірландії я займалася кінним спортом. Повернувшись до України, почала більше ходити пішки та робити фізичні вправи з акцентом на м'язи спини та преса, бо носіння броні створює навантаження саме на ці групи м'язів.

До речі, броня виявилася не такою й важкою. Є бронежилети вагою до 15 кілограмів, але моя броня з керамічними плитами важить близько семи кілограмів.

— Ви стали штурманом-зв'язківцем. Що входить до ваших обов'язків?

— Основне завдання штурмана-зв'язківця — зробити все для того, щоб пілот вилетів і успішно відпрацював по цілі. Це постійна комунікація зі штабом — з того самого моменту, як ми сідаємо в машину їхати на бойові. Приїжджаючи на певну позицію, разом готуємось до роботи. Штурман дивиться карти, шукає орієнтири, підказує пілоту, куди краще летіти. Після чого знову ж таки повідомляє ситуацію в штаб.

Я вже була командиром екіпажу, а зараз сама працюю у штабі, і моє завдання — контролювати роботу не однієї, а великої кількості екіпажів.

— Перші враження від зони бойових дій були для вас шоком?

— Ні. Я готувала себе до гірших умов. Налаштовувалася, що житиму в бліндажах, а живемо ми у звичайному приватному будинку. Хлопці встановили бойлер, ми навіть маємо гарячий душ.

Я вам більше скажу: коли є час, ми навіть можемо замовити у прифронтовому місті суші та подивитися серіал.

Так само я готувала себе до першого виїзду на бойові — думала, що це буде щось жахливе. А мені навіть сподобалося. Шоку не було. Страх був. Але як психотерапевтка можу сказати, що це адекватна реакція на щось невідоме. Адже я справді не знала, чого чекати.

— А зараз, коли знаєте, страх лишається?

— Так, але у більшості ситуацій я можу його контролювати. По-справжньому страшно стало, коли на моїх очах було поранено наших людей. Ворог нас вистежив і вдарив по гаражу, з якого виходили мої побратим і посестра. Побратим відбувся легкими осколковими пораненнями, а ось у дівчини в тілі застрягло 12 уламків, відкрилася кровотеча.

Поки я надавала їй допомогу, тривав обстріл. Я боялася, що не зможу врятувати її. Ми несли посестру до еваку (евакуаційна машина. — Авт.) під обстрілом, після чого близько години не мали зв'язку з медиками, які її забрали. Найстрашніша година в моєму житті. Приходили різні думки, від «Чи достатньо я закрутила той турнікет?» до «А раптом там не було критичної кровотечі, і вона після шести годин дороги з турнікетом втратить через мене руку?» На щастя, всі вижили, і руку ніхто не втратив. Але цей момент я запам'ятаю надовго.

Досвід показує: щоб навчитися контролювати свій страх, потрібно відповісти на питання, чого саме і чому ти боїшся.

— А якщо це страх смерті?

— Боятися смерті нормально. Я боюсь смерті. Не хочу вмирати. Не хочу, щоб помер мій чоловік, який також на війні. Але це не той страх, який паралізує і не дає можливості виконувати роботу. Більшість військовослужбовців уклали негласну угоду із собою про те, що вони готові померти. Тому що це війна.

Але з іншого боку «прилітає» і по мирних містах, вмирають і цивільні. І не лише через ракети. Війна вчить приймати як належне той факт, що кожного дня хтось вмирає. Змінюється сприйняття багатьох речей.

Наприклад, коли я була цивільною (а тим паче, коли жила в Ірландії), кожне повідомлення про ракетну атаку на Київ вибивало мене з колії. Я одразу писала мамі, яка казала, що не чує вибухів, адже Київ — велике місто. А коли ти на фронті і «прилітає» за 300 метрів — здається, що це далеко.

— Читала, що у вас була контузія…

— І не одна. Вперше це сталося, коли в будинок, поряд з яким я стояла, влучила міна. Другий — це той момент, коли я рятувала посестру. Наслідки контузій у мене, можна сказати, типові: від гучних звуків чи спалахів світла може початися сильний головний біль, нудота. Я знаю, що таке жити з ПТСР.

Навіть якщо у мирному місті опиняюсь на просторій місцевості, мені необхідно знати, що поблизу є куточок, де я зможу сховатися у разі обстрілу.

Ніколи не виходжу з дому без турнікетів.

— Побратими звертаються до вас за допомогою як до психотерапевтки?

— Професійна етика забороняє мені працювати з друзями, а побратими — це навіть більше, ніж друзі. Тому пацієнтів серед них немає. Але якщо вони мене про щось запитують як спеціаліста, відповідаю. Деякі хлопці, дізнаючись про мою спеціальність, спочатку налаштовані скептично — мовляв, та кому потрібні ті психотерапевти. А потім ви до третьої години ночі сидите на кухні, тому що їм необхідно виговоритися…

— Психотерапевту потрібен психотерапевт?

— Обов'язково. Навіть коли працюєш лікарем «на цивільному». Це стресова виснажлива робота, і тобі необхідно відновлювати ресурс. Зараз, на війні, я теж відчуваю потребу у психотерапевті, але шукаю лікаря з військовим досвідом.

Яким би гарним не був фахівець, якщо він сам не був на війні, він не зможе зрозуміти нюансів роботи з військовим.

Пригадую, як до повномасштабного вторгнення до мене приходили пацієнти — військові, ветерани АТО. Я казала їм: «Вам потрібно краще спати». Бо так пише книжка. І тільки зараз зрозуміла, чому це неможливо, чому просто так не відмовишся від енергетиків...

Приводити до ладу власні думки мені допомагає особистий щоденник. Бувають моменти, коли навіть з найближчими не хочеться ділитися тим, що на душі, щоб зайвий раз їх не травмувати. У таких випадках виручає папір.

«Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов»

— Якось ви описали момент, як сидите з побратимами під обстрілом і порівнюєте смак крабових паличок із різних магазинів. Такі моменти із мирного життя допомагають вижити психологічно?

— Я б не сказала, що на війні потрібно виживати психологічно. Це поширений стереотип серед цивільних. Насправді коли ти у війську, війна стає частиною щоденної рутини. Виїзд на бойові позиції сприймається як виїзд на роботу. А у вільний від роботи час ми живемо — майже так само, як і ті, хто «на цивільному». Ми п'ємо смачну каву, їмо піцу та крабові палички. Сьогодні у мене на вечерю були суші. Увечері я почищу зуби своєю улюбленою електричною зубною щіткою з персонажами «Зоряних воєн», прийму душ.

У будинок, де живемо з побратимами, ми купили вазони з квітами, щоб було затишніше. Я вожу з собою фен для волосся з дифузором і щоразу витрачаю 40 хвилин на укладку. Так, війна — це страшно, боляче, несправедливо. Але на фронті також є життя, прості людські радощі. Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов.

— Ви сказали, що, ухвалюючи рішення приєднатися до ЗСУ, були морально готові до хвилі сексизму. Чи доводиться із цим стикатися?

— Сексизму багато. Це і коли чоловіки дозволяють собі називати тебе «кицею» чи «сонечком», і коли кажуть щось абсолютно неприйнятне. Як, наприклад, один полковник, якому я сказала, що можу виконувати обов'язки пілота, бо вмію літати на БПЛА, відповів щось на кшталт: «Квіточко, ти там що, будеш у спідниці перед мужиками бігати?»

Я в таких ситуаціях не мовчу, ставлю людину на місце. Деяким чоловікам складно змиритися з тим, що жінка може розбиратися у військовій справі не гірше, ніж вони. І не дай Боже жінка спробує вказати такому чоловікові на допущену помилку — це буде образа на все життя. Чоловіки, яким з дитинства повторювали, що вони не повинні бути слабкими, потім бояться, що жінка може в чомусь виявитися сильнішою за них. На щастя, не всі чоловіки такі.

— Ви згадали, що у вас є чоловік, який зараз також на фронті. Ви познайомились на війні?

— Так, ми служимо в одній бригаді. Іронія долі в тому, що, коли я прийшла у військо, сказала собі, що ніколи не починатиму стосунків з побратимами. Насамперед через поширений сексистський стереотип про жінок, які знаходять собі в армії чоловіка, вагітніють і списуються.

Але так вийшло, що вже через місяць після знайомства ми були у стосунках, а через два він повіз мене знайомитись з його батьками. Ми з чоловіком добре розуміємо одне одного, адже у нас спільні цінності та цілі. Ми знаємо, навіщо і чому ми тут, на війні.

— Як ви це сформулювали — чому? Що для вас є Україна?

— Для мене це насамперед форма свідомості. Це чесність, кохання, правда. Щось прекрасне та дуже рідне. Щось, що я нікому не дозволю в себе забрати.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще  — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять. Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців. 

Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»

Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли. 

Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно

Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами». 

Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»

Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме. 

Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату

Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його. 

Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»

Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.  

Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8. 

11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає

Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні. Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього. 

Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл

Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі. 

Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»

Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих. 

Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти 

Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Коли Росія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті. 

Є випадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини

Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома. 

Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста

Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.

Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.  

Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.

<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:

1. <add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини; 
2. Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
3. Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»; 
4. Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
5. Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>  

А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї. 

Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.

«Смерть мого батька не може бути даремною»

— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.

Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.

Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.

Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.

Хаос війни

— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.

Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.

Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.

Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.

Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття

— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.

Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.

Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.

Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.

Нагорода за врятоване життя

— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.

Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.

Фемінітивів на війні немає

— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.

Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.

У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.

«Зараз вчуся літати на БПЛА»

— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.

Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.

Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.

На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.

Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.

Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.

Фотографії з приватного архіву героїні

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати