Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Кейт, яка працює в пабі
Позивний «Гіннесс» військова морської піхоти Катерина отримала через те, що жила в Ірландії й працювала в пабі. За спеціальністю Катерина — психотерапевтка. Вона могла б продовжувати лікарську практику — попит зараз на таке чималий, — але стала операторкою ударних безпілотних авіаційних комплексів у зоні бойових дій.
— Про приєднання до ЗСУ я думала ще 2021 року, — розповідає Катерина Sestry. — Останні шість років була членкинею молодіжної громадської організації «Ліберально-демократична Ліга України», брала участь у суспільно-політичному житті країни. Особисто знала Рому Ратушного (громадський діяч і доброволець, відомий боротьбою за збереження київського урочища Протасів Яр та як учасник російсько-української війни — Ред.) і багатьох інших громадських активістів.
Для нас війна почалася 2014-го, і ми розуміли, що на Донбасі Росія не зупиниться. Коли все почалось, я була в Києві. Не хотіла їхати. Але зробила це на прохання рідних — передусім бабусі з дідусем, які пережили окупацію на Київщині і дуже за мене хвилювалися. Зрештою разом зі своїм собакою виїхала до Ірландії, де мешкають наші родичі.
Я знаю англійську, і це був мій шанс донести до європейців меседж про Україну. Чим я, власне, і займалася. Брала активну участь у мітингах і заходах, пов'язаних з Україною. Допомагала нашим біженкам, які не знали англійської. Знайшла роботу в пабі. В Ірландії паб — це ціла субкультура. Я встигла стати в місті «своєю», ірландці знали мене, як «Кейт, яка працює в пабі». Часто згадую цю теплу атмосферу…
— Але ви вирішили повернутися…
— Мене не полишало відчуття, що я маю бути причетною до війська.
Донати, мітинги, безумовно, потрібні Україні, але люди їй потрібні більше.
Життя в Ірландії для мене було своєрідною формою ескапізму — спробою завалити себе тисячею завдань на новому місці і таким чином втекти від реальності. Але втекти не вдалося. Мене вразила новина про загибель Роми Ратушного… А коли загинув ще й Герой України «Да Вінчі» (позивний воїна Дмитра Коцюбайла — Ред.), я відчула, що не маю права десь відсиджуватися, коли за країну вмирають такі люди.
Звільнилася з роботи і повернулася в Україну з чітким розумінням, що йду до лав ЗСУ.
«Я готувала себе до гірших умов»
Сама написала у відділ з підбору персоналу бригади морської піхоти, де зараз служу. Знала, що хочу бути в аеророзвідці, бо за першою освітою — інженерка, і дещо в цьому розумію.
Була готова до хвилі сексизму та відмов, тому продумала план: написала до бригади, що хочу бути або в аеророзвідці, або в артилерії. Розуміла, що останній варіант їм точно не сподобається, а отже, був шанс, що вони погодяться на перший. Так і сталося.
— Для служби в армії зазвичай потрібна фізична підготовка. У вас вона була?
-— У певному сенсі так, тому що в Ірландії я займалася кінним спортом. Повернувшись до України, почала більше ходити пішки та робити фізичні вправи з акцентом на м'язи спини та преса, бо носіння броні створює навантаження саме на ці групи м'язів.
До речі, броня виявилася не такою й важкою. Є бронежилети вагою до 15 кілограмів, але моя броня з керамічними плитами важить близько семи кілограмів.
— Ви стали штурманом-зв'язківцем. Що входить до ваших обов'язків?
— Основне завдання штурмана-зв'язківця — зробити все для того, щоб пілот вилетів і успішно відпрацював по цілі. Це постійна комунікація зі штабом — з того самого моменту, як ми сідаємо в машину їхати на бойові. Приїжджаючи на певну позицію, разом готуємось до роботи. Штурман дивиться карти, шукає орієнтири, підказує пілоту, куди краще летіти. Після чого знову ж таки повідомляє ситуацію в штаб.
.jpg)
Я вже була командиром екіпажу, а зараз сама працюю у штабі, і моє завдання — контролювати роботу не однієї, а великої кількості екіпажів.
— Перші враження від зони бойових дій були для вас шоком?
— Ні. Я готувала себе до гірших умов. Налаштовувалася, що житиму в бліндажах, а живемо ми у звичайному приватному будинку. Хлопці встановили бойлер, ми навіть маємо гарячий душ.
Я вам більше скажу: коли є час, ми навіть можемо замовити у прифронтовому місті суші та подивитися серіал.
Так само я готувала себе до першого виїзду на бойові — думала, що це буде щось жахливе. А мені навіть сподобалося. Шоку не було. Страх був. Але як психотерапевтка можу сказати, що це адекватна реакція на щось невідоме. Адже я справді не знала, чого чекати.
— А зараз, коли знаєте, страх лишається?
— Так, але у більшості ситуацій я можу його контролювати. По-справжньому страшно стало, коли на моїх очах було поранено наших людей. Ворог нас вистежив і вдарив по гаражу, з якого виходили мої побратим і посестра. Побратим відбувся легкими осколковими пораненнями, а ось у дівчини в тілі застрягло 12 уламків, відкрилася кровотеча.
Поки я надавала їй допомогу, тривав обстріл. Я боялася, що не зможу врятувати її. Ми несли посестру до еваку (евакуаційна машина. — Авт.) під обстрілом, після чого близько години не мали зв'язку з медиками, які її забрали. Найстрашніша година в моєму житті. Приходили різні думки, від «Чи достатньо я закрутила той турнікет?» до «А раптом там не було критичної кровотечі, і вона після шести годин дороги з турнікетом втратить через мене руку?» На щастя, всі вижили, і руку ніхто не втратив. Але цей момент я запам'ятаю надовго.
Досвід показує: щоб навчитися контролювати свій страх, потрібно відповісти на питання, чого саме і чому ти боїшся.
— А якщо це страх смерті?
— Боятися смерті нормально. Я боюсь смерті. Не хочу вмирати. Не хочу, щоб помер мій чоловік, який також на війні. Але це не той страх, який паралізує і не дає можливості виконувати роботу. Більшість військовослужбовців уклали негласну угоду із собою про те, що вони готові померти. Тому що це війна.
Але з іншого боку «прилітає» і по мирних містах, вмирають і цивільні. І не лише через ракети. Війна вчить приймати як належне той факт, що кожного дня хтось вмирає. Змінюється сприйняття багатьох речей.
Наприклад, коли я була цивільною (а тим паче, коли жила в Ірландії), кожне повідомлення про ракетну атаку на Київ вибивало мене з колії. Я одразу писала мамі, яка казала, що не чує вибухів, адже Київ — велике місто. А коли ти на фронті і «прилітає» за 300 метрів — здається, що це далеко.
— Читала, що у вас була контузія…
— І не одна. Вперше це сталося, коли в будинок, поряд з яким я стояла, влучила міна. Другий — це той момент, коли я рятувала посестру. Наслідки контузій у мене, можна сказати, типові: від гучних звуків чи спалахів світла може початися сильний головний біль, нудота. Я знаю, що таке жити з ПТСР.
Навіть якщо у мирному місті опиняюсь на просторій місцевості, мені необхідно знати, що поблизу є куточок, де я зможу сховатися у разі обстрілу.
Ніколи не виходжу з дому без турнікетів.
— Побратими звертаються до вас за допомогою як до психотерапевтки?
— Професійна етика забороняє мені працювати з друзями, а побратими — це навіть більше, ніж друзі. Тому пацієнтів серед них немає. Але якщо вони мене про щось запитують як спеціаліста, відповідаю. Деякі хлопці, дізнаючись про мою спеціальність, спочатку налаштовані скептично — мовляв, та кому потрібні ті психотерапевти. А потім ви до третьої години ночі сидите на кухні, тому що їм необхідно виговоритися…
— Психотерапевту потрібен психотерапевт?
— Обов'язково. Навіть коли працюєш лікарем «на цивільному». Це стресова виснажлива робота, і тобі необхідно відновлювати ресурс. Зараз, на війні, я теж відчуваю потребу у психотерапевті, але шукаю лікаря з військовим досвідом.
Яким би гарним не був фахівець, якщо він сам не був на війні, він не зможе зрозуміти нюансів роботи з військовим.
Пригадую, як до повномасштабного вторгнення до мене приходили пацієнти — військові, ветерани АТО. Я казала їм: «Вам потрібно краще спати». Бо так пише книжка. І тільки зараз зрозуміла, чому це неможливо, чому просто так не відмовишся від енергетиків...
Приводити до ладу власні думки мені допомагає особистий щоденник. Бувають моменти, коли навіть з найближчими не хочеться ділитися тим, що на душі, щоб зайвий раз їх не травмувати. У таких випадках виручає папір.
«Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов»
— Якось ви описали момент, як сидите з побратимами під обстрілом і порівнюєте смак крабових паличок із різних магазинів. Такі моменти із мирного життя допомагають вижити психологічно?
— Я б не сказала, що на війні потрібно виживати психологічно. Це поширений стереотип серед цивільних. Насправді коли ти у війську, війна стає частиною щоденної рутини. Виїзд на бойові позиції сприймається як виїзд на роботу. А у вільний від роботи час ми живемо — майже так само, як і ті, хто «на цивільному». Ми п'ємо смачну каву, їмо піцу та крабові палички. Сьогодні у мене на вечерю були суші. Увечері я почищу зуби своєю улюбленою електричною зубною щіткою з персонажами «Зоряних воєн», прийму душ.
У будинок, де живемо з побратимами, ми купили вазони з квітами, щоб було затишніше. Я вожу з собою фен для волосся з дифузором і щоразу витрачаю 40 хвилин на укладку. Так, війна — це страшно, боляче, несправедливо. Але на фронті також є життя, прості людські радощі. Війна з нами надовго і потрібно адаптуватися до цих умов.
— Ви сказали, що, ухвалюючи рішення приєднатися до ЗСУ, були морально готові до хвилі сексизму. Чи доводиться із цим стикатися?
— Сексизму багато. Це і коли чоловіки дозволяють собі називати тебе «кицею» чи «сонечком», і коли кажуть щось абсолютно неприйнятне. Як, наприклад, один полковник, якому я сказала, що можу виконувати обов'язки пілота, бо вмію літати на БПЛА, відповів щось на кшталт: «Квіточко, ти там що, будеш у спідниці перед мужиками бігати?»
Я в таких ситуаціях не мовчу, ставлю людину на місце. Деяким чоловікам складно змиритися з тим, що жінка може розбиратися у військовій справі не гірше, ніж вони. І не дай Боже жінка спробує вказати такому чоловікові на допущену помилку — це буде образа на все життя. Чоловіки, яким з дитинства повторювали, що вони не повинні бути слабкими, потім бояться, що жінка може в чомусь виявитися сильнішою за них. На щастя, не всі чоловіки такі.
— Ви згадали, що у вас є чоловік, який зараз також на фронті. Ви познайомились на війні?
— Так, ми служимо в одній бригаді. Іронія долі в тому, що, коли я прийшла у військо, сказала собі, що ніколи не починатиму стосунків з побратимами. Насамперед через поширений сексистський стереотип про жінок, які знаходять собі в армії чоловіка, вагітніють і списуються.
Але так вийшло, що вже через місяць після знайомства ми були у стосунках, а через два він повіз мене знайомитись з його батьками. Ми з чоловіком добре розуміємо одне одного, адже у нас спільні цінності та цілі. Ми знаємо, навіщо і чому ми тут, на війні.
— Як ви це сформулювали — чому? Що для вас є Україна?
— Для мене це насамперед форма свідомості. Це чесність, кохання, правда. Щось прекрасне та дуже рідне. Щось, що я нікому не дозволю в себе забрати.
Фотографії з приватного архіву героїні
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
