Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.
Погодувала — і на фронт
— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.
Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.
До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.
Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.
Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.
— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?
— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.
Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.
Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.
Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок
Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.
Кохання на мінному полі
— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?
— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.
На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.
— Правда, що ви зустріли на війні кохання?
— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.
У пошуках відчуття безпеки
— Як ви справляєтеся зі страхом?
— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.
А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.
Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути
Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.
Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.
— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...
— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.
— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.
— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.
— Стикалися із сексизмом в армії?
— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.
Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.
— Як вас змінила війна?
— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...
Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки
Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.
Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.
— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?
— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.
Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.
— Що є вашою мотивацією бути на війні?
— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.
Фотографії з приватного архіву
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
