Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява» в проєкті «Обличчя війни. Молодь»

«О третій ночі 24 лютого я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які росіяни планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. Це було страшно»

Катерина Копанєва

Капітан Нацгвардії Христина «Кудрява» у спецпроєкті Sestry «Обличчя війни. Молодь». Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Кудрява» — позивний, який 30-річна військова отримала через її розкішне кучеряве волосся. Цей позивний — для соціальних мереж та преси. Є ще один, робочий, таємний, він використовується на бойових завданнях. Третій варіант — Христина Іванівна. Чимало побратимів називають її так, оскільки в армії дівчина займає керівну посаду. Вона вже має досвід командира групи бойового забезпечення та заступника командира мінометної батареї.

«Раніше стереотипи про жінок на війні мене зачіпали, зараз — смішать»

— Мій шлях до армії розпочався з... біржі праці, де мені запропонували піти у військову частину на посаду начальника клубу, — розповідає Sestry Христина «Кудрява». — В 2013 році мені було 18, я вже попрацювала сомельє та консультанткою в магазині елітної парфумерії, вирішила спробувати і це. Клуб у військовій частині — заклад культури. Передбачалося, що я відповідатиму за дозвілля військових, які служать в Івано-Франківську.

Христина брала участь в обороні Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, Зайцева, воювала на Бахмутському напрямку і зараз також перебуває на передовій. Фото з приватного архіву

Незабаром стався Майдан, під час якого частину військовослужбовців відправили на протести на «охорону громадського правопорядку», а дружини цих офіцерів стояли перед частиною, щоб їх туди не пускати.

Пам'ятаю це дивне почуття, коли вранці йдеш на службу в частину, а ввечері в приміщенні міськради готуєш бутерброди тим, хто стоїть на барикадах.

Потім — анексія Криму та події на Сході, куди наша частина виїхала однією з перших. І куди мене не взяли.

— Хотілося на передову?

— Мені це здавалося логічним: якщо я давала присягу народу України, я маю його захищати. Але оскільки моїм напрямком було «культурологічне та морально-психологічне забезпечення особового складу», командир роти лише розсміявся: мовляв, що ти там будеш, листівки роздавати?

Я чула і гірше: що жінка на війні — це так звана «польова жінка», завдання якої — задовольняти солдатів. На жаль, стереотип «війна — справа не жіноча» зустрічається і зараз.

В 2014-му мене це зачіпало, а зараз смішить.

У чоловіків, які дозволяють собі такі висловлювання, це захисна реакція — щось на кшталт спроби захистити своє право на владу. Стереотипів хоч і стає менше, але вони є. І навіть зараз жінці в армії, щоб з нею рахувалися, треба бути втричі кращою за чоловіка професійно.

«Я шукала собі місце, де мене важко підмінити». Фото з приватного архіву

Часто доводиться буквально напрошуватися на завдання, хоча у військових це вважається поганою прикметою. Але жінкам не до прикмет: ми знаємо, що якщо не напроситися, тебе, швидше за все, не візьмуть. Безпосередньо на передовій не до сексизму — там стоїть завдання вижити. А ось трохи далі від лінії фронту цього вистачає.

Дивитися в зоряне небо, аби перемогти

Те, що мене у 2014-му не взяли на фронт, стало основною причиною, через яку я пішла навчатися в академію Нацгвардії. Я хотіла сама ухвалювати рішення. Після п'яти з половиною років навчання закінчила академію з відзнакою і стала офіцером у бригаді швидкого реагування.

Весь 2021 рік пройшов під знаком навчань — наша бригада формувалася за стандартами НАТО, з нами працювали міжнародні інструктори. У грудні вже відчувалося напруження, розуміння того, що буде ескалація. Але я думала, що основний російський удар припаде на Схід.

На війні гостро відчуваєш красу світу. Фото з приватного архіву

— 24 лютого ви були на лінії розмежування?

— Я була у Станиці Луганській на бойовому чергуванні. Моїм завданням було акумулювати та аналізувати інформацію про супротивника. О третій ночі 24 лютого 2022 року я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку ми за наказом командира виходили зі Станиці Луганської, щоб об'єднатися з нашим підрозділом в іншому місці. Активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. У голові був мільйон думок: як діяти далі, чи писати батькам прощальне повідомлення (добре, що не написала). А може спробувати заплющити очі і все це виявиться сном? Було страшно.

— А зараз страшно?

— Так. Більше, напевно, не за себе, а за побратимів, з якими виходиш на завдання. Коли ми зазнали перших втрат, я подумала, що, мабуть, легше загинути, ніж бачити все це. Страх зберігся донині. Можливо, не тією мірою. На війні страх допомагає вижити.

Ми пройшли багато гарячих точок. Міста, які назавжди залишаться в пам'яті, на жаль, уже знищені окупантами. Попри те, що моє знайомство з Донбасом відбулося вже під час війни, я полюбила Рубіжне, Сєвєродонецьк... Командир підрозділу навчив мене помічати красу довкола.

У дні, коли я не могла ні їсти, ні спати (мені здавалося, що я не маю права цього робити), командир просив мене просто підвести голову, подивитись на небо та дихати. Милуватися зірками, розквітаючими деревами.

«Якщо ми не помічатимемо, що світ не зупинився, ми не зможемо перемогти», — сказав він.

Тому для мене і Рубіжне, і Сєвєродонецьк — гарні, особливі. Я милувалася їхніми вулицями, муралами, полями соняшників. Щоправда, тепер я боюся цих полів — бо під час бойових дій це небезпечне місце, адже в соняшниках ти не бачиш противника.

Поле соняхів на фронті — небезпечне місце. Фото з FB Володимир Зеленський

«У кожного з нас є людина, яку ми просимо у разі нашої смерті повідомити батькам»

Окрема історія — бої на вулицях. Там немає звичної лінії розмежування. Ви з противником знаходитесь на сусідніх вулицях, а іноді й у сусідніх під'їздах.

У росіян немає жодних правил ведення війни. Заради взяття одного села вони готові покласти сотні своїх солдатів і робити жахливі речі. Наприклад, бомбардувати цистерни з азотом, при підриві яких райони складаються, як карткові будиночки.

Азотна кислота обпалює дихальні шляхи, починається блювота, страшний кашель. У багатьох наших хлопців це було, коли ми знаходились на заводі «Азот» у Сєвєродонецьку.

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що просите побратимів не плакати, якщо загинете. А у вас виходить не плакати, коли втрачаєте своїх?

— Безпосередньо на передовій — так. Зазвичай ми зазнаємо втрат під час активних бойових дій, а в такі моменти хоч би що трапилося, треба зібратися і продовжувати працювати — інакше загиблих буде більше. Сльози наздоганяють пізніше…

Після бою, коли хлопці виносять загиблого розвідника і не можуть утриматися, ридають. Або на похороні. Коли загинули друзі — два величезні «ведмеді», які ще вчора готували нам вечерю і смішили своїми жартами — я забрала з машини їхню амуніцію, мої руки були в їхній крові, а мозок відмовлявся вірити, що це могло статися.

Мій командир попросив мене у разі його загибелі повідомити про це рідним. У кожного з нас є людина, яку ми про це просимо.

Лампа для манікюру та поезія Іздрика як заспокійливе на фронті

— Доводилося чути твердження, що на війні люди не мають статі, всі — бойові одиниці. Хто ви на війні: бойова одиниця чи все-таки жінка?

— Професіонал. Безумовно, ми з чоловіками різні, але на передовій важливо лише те, наскільки ефективно ти виконуєш поставлене завдання. У спокійній обстановці є нюанси, але і вони здебільшого залежать від людини, а не від статі.

Знаю дівчат, які возять із собою на війну гель-лак та лампу для манікюру, їздять у прифронтові міста, щоб нарощувати вії. Їх це заспокоює. Я ж у вільний час волію поспати.

Деякі хлопці на фронті часто виглядають охайніше, ніж я — і це теж про персональний вибір та пріоритети.

Є суто побутові моменти — як-от, наприклад, форма. У нас досі немає жіночої військової форми. З моєю статурою солдата-дрища (я висока і худа) мені пасує чоловіча. А от якщо у жінки великі груди, потрібен спеціальний бронежилет з керамічною пластиною, дістати який — ціла проблема.

Жінкам в армії не видають спідню білизну, і це додає труднощів. Пам'ятаю, як на початку великої війни сушила свої труси під рушником, щоби не привертати увагу чоловіків. З часом перестала їх приховувати.  

Я дівчинка з Галичини і сама прийшла до армії з цілим набором стереотипів. Але згодом прищеплене мені в дитинстві «Дівчина завжди повинна залишатися дівчиною» трансформувалося в «Людина завжди має залишатися людиною».

«У мене включився режим відкладеного життя». Фото з приватного архіву

—  У соцмережах є відео, як ви збираєте автомат, читаючи поезію Юрія Іздрика. Це ваша медитація?

— Так. Надихаюся творчістю та розвиваю дрібну моторику (сміється). Я дуже люблю поезію, і коли ми спішно виходили зі Станиці Луганської, перше, що я поклала у свій рюкзак, була збірка віршів Іздрика. У бліндажах під час обстрілів читала хлопцям:

Коли дійдеш до краю і
ступиш за край
і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай —
щоб сказала вона:
"ти не бійся
я разом з тобою"...

Зараз у мене із собою збірка поетів-сучасників «Так ніхто не кохав». Коли є можливість, читаю — і знаходжу відповіді на чимало питань. Ще у мене в броні завжди мамина вишиванка та фотографія моєї родини, зроблена, коли я ще була дитиною.

«Заснути у тиші — справжнє випробування»

— Як війна вас змінила?

— Я стала категоричнішою, але здається, не втратила себе. Іноді відчуваю, що мені бракує ресурсу.

Сам факт того, що є міста на кшталт Івано-Франківська, де люди можуть жити відносно спокійним життям, мене тішить. Хочу приїжджати до мирних міст, радію, коли бачу, як там гуляють військовослужбовці на реабілітації.

Коли бачу, як цивільні насолоджуються життям, намагаюся думати, що вони донатять на армію і допомагають, адже в Україні немає сімей, яких не зачепила б війна. Мене тригерять не «всі незнайомі чоловіки призовного віку», а, скоріше, окремі випадки вражаючого лицемірства — коли, наприклад, якийсь блогер розповідає, як любить Україну, а сам за першої ж нагоди, користуючись волонтерськими документами, їде на Мальдіви.

«Нам випав унікальний шанс знищити величезне зло, яке стільки років не дає нам бути собою». Фото з приватного архіву

У мене було щось на кшталт депресії — коли приїхала додому і зрозуміла, що мені нічого не хочеться. Я цілодобово лежала і примушувала себе спати, тому що сон допомагав забутися і не гнобити себе за те, що я не в зоні бойових дій.

Заснути у тиші — це окреме випробування. Ти лежиш і на підсвідомому рівні чекаєш, що щось має статися, бо тиша вночі — це для тебе вже ненормально. А звук працюючого ліфта, виявляється, дуже схожий на звуки артилерії…

Якщо бачу натовп, перший порив — негайно розвести людей, адже якщо прилетить снаряд, вони загинуть. Потім усвідомлюю: Христино, це Івано-Франківськ, та й ти не на фронті.

Справлятися з такими речами допомагає робота із психологом. Доки ситуація на моїй ділянці контрольована, у мене є режим і я можу знайти годину на сеанс зі спеціалістом. Це необхідно, щоб продовжувати боротьбу і не збожеволіти.

— Що ще допомагає вам її продовжувати?

— Розуміння того, наскільки цінною для мене є Україна. Це моя земля, на якій хочу жити, розвиватися, залишатися собою. Росія цілеспрямовано знищує нашу самобутність. Окупанти хочуть, щоб українці асимілювалися з росіянами, щоб у нас і думки не залишилося про самоідентифікацію. Я воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості.

Росія хоче продемонструвати свою привілейованість на світовій арені. Вона робила це в Грузії, Молдові, Ічкерії, Чечні.

Зараз РФ розбиває зуби об Україну, яка є частиною демократичного світу та водночас його форпостом.

Хотілося б, щоб наші західні партнери розуміли, що у разі захоплення України Росія піде далі. Ситуація на фронті дуже складна, кожна затримка боєприпасів — критична, йдеться про життя тисяч людей. Але наше завдання — триматися, боротися та зрештою змусити Росію вивести війська. А це станеться лише в тому випадку, якщо окупанти зрозуміють, що не в змозі реалізувати свої плани.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська
військова Ольга висота Єгорова

Ольга «Висота» Єгорова боронить Україну з 2022 року: спочатку в добровольчому батальйоні, зараз — у ЗСУ. До повномасштабного вторгнення ця тендітна струнка дівчина стала майстром спорту з важкої атлетики і працювала тренеркою. 

Її кілька разів було поранено, але щоразу після лікування вона повертається у стрій. А цієї зими ще й піднялася разом з ветеранами на протезах на найвищу гору Африки Кіліманджаро. Дивлячись на таких людей, розумієш, що слова про те, що наші воїни зроблені зі сталі, — не просто красива фігура мовлення. 

«Після поранення не могла розігнути ноги — мені випрямляли їх силоміць»

— У 2023 році ми вийшли на завдання і потрапили під обстріл, — згадує 33-річна Ольга «Висота» Єгорова. — Зробили зупинку, аби подивитися на мапі, як це місце можна обійти. Побратим присів за деревом, я теж пішла до дерева. Аж раптом переді мною впав снаряд. Пам'ятаю величезний стовп диму, шум і сильний удар в низ живота. Наче щось мене штовхнуло. Я зігнулася й обурилась — ну як можна так сильно штовхати людину в живіт? Відповзла до побратима. Він подивився і сказав, що в мені, ймовірно, осколок. Навколо продовжувався армагеддон, тому мені треба було якнайшвидше дістатись до евакуаційної машини, аби не наражати й інших на небезпеку. Я пересувалась скручена, бо не могла випрямитись. Десь на пів дороги до авто зрозуміла, що більше не можу бігти. Було відчуття, наче ножем розрізають живіт. Побратим підхопив мене на руки і доніс до автівки. Почалася довга евакуація поганими дорогами... 

Особливість мого поранення в тому, що мені не змогли на місці надати допомогу. До хірургів треба було їхати, і до того ж далеко. 

Пам'ятаю перелякані обличчя навколо. Дівчина, поранення в живіт, таке чутливе місце. Люди відводили очі, коли це бачили. Тоді я подумала, що все — дітей у мене не буде, або печінки не буде, життя теж. Дуже хотілось відключитися, щоб години дороги пройшли швидше. Але я весь час була при тямі й відчувала кожну секунду болю. Мозок працював так активно, що я продовжувала залишатись у свідомості, навіть коли мене вже привезли на операцію. 

Мене накололи препаратами, але і це не допомогло. Біль був нестерпний. Лікар злився. Я не могла випрямити ноги — бо всю дорогу їхала із зігнутими. У лікарні мені випрямляли їх силою. Я кричала, хоча й планувала не лякати людей навколо. Сама дивуюсь своїй реакції. Списую це на незвичний стрес. Потім мені не могли одягнути кисневу маску, адже я всіх відштовхувала. Зрештою мене таки вдалося «приспати». Й успішно прооперувати. 

Виявилося, що поки мене евакуювали, осколок у животі зміщувався. В авто я лежала на лавці, і кожного разу, коли машина підстрибувала, билася тазом об цю лавку. Зрештою шматок снаряду застряг в кишці, відкрилася внутрішня кровотеча. Лікар сказав, що ще кілька міліметрів, і частину кишківника довелося б видаляти. А це — інвалідність. 

«В 2023 на бойовому виїзді отримала розсічення під оком і забій голови. Вже за 12 днів повернулась до роботи»

— Скільки тривало лікування після поранення?

Близько 4 місяців. Було ускладнення і — ще одна операція. Пригадую, коли ще перебувала у реанімації, до мене приїхали побратими. Побачила їх і усвідомила, що хочу до них. Я про таке в книжках читала — коли людина подумки програмує себе на одужання, воно відбувається швидше. Так, було ще боляче, дискомфортно, від їжі нудило, в туалет сходити важко. Але жити можна. Незабаром мене виписали, я приїхала на ППД (пункт постійної дислокації — Ред.) і сказала: «Хочу бути тут». «Розумію, але ідея так собі», — відповів командир. І мене відправили до військового шпиталю. 

Під час відновлення я була гіперчутливою. Може, то був ПТСР. Тільки-но почую сумну музику чи побачу, як мати обіймає дитину, або хлопець — дівчину, — одразу в сльози.

Взагалі я рідко плачу, а тут кожен мій вечір закінчувався сльозами. Згодом зрозуміла, що це було розслаблення після пережитого. Відтоді я час від часу практикую цю навичку. Бо є ситуації, коли просто необхідно поплакати. Сльози — не завжди драма, це функція організму для розслаблення. І є сенс навчитися нею користуватися 

— І після всього цього ви добровільно повернулися на фронт…

— Якби так не зробила, себе б не поважала. Лікування минуло. Як я мала собі пояснити причину мого неповернення? 

— Ви пішли служити одразу, як сталося повномасштабне вторгнення. Були готові до цього?

— За кілька днів до 24 лютого 2022 мій тодішній хлопець запитав мене: «Вивезеш у разі чого моїх батьків на Закарпаття?». «Ні, — відповіла я, — Ми знайдемо когось, хто це зробить. А я піду з тобою на війну і буду допомагати».

У перший день повномасштабної ми прийшли записуватись у добровольчий батальйон. Військової підготовки у нас не було. 

Мені здавалося, так будуть робити всі. Захищати Україну — це ж наш обов'язок. Не було відчуття, що є ще якісь варіанти. Через 3 місяці  добровольчий батальон почали розформовувати. Я вже познайомилася з багатьма хлопцями, які планували офіційно оформлятися на службу. Вони сказали: «Давай з нами. Тут ніхто нічого не вміє. Будемо вчитися разом». Їхня підтримка спрацювала. Я пішла в армію. 

«Ти тут не один, твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів»

«Свою бойову посаду мені довелося виборювати»

— Спочатку мене взяли на посаду діловода, бо дівчат у той підрозділ на бойові посади не брали. Ставлення до жінок в армії у командирів тоді було скептичним. Але я вже стала на цю стежку, тож вирішила, що буду боротися. І зрештою таки виборола собі бойову посаду. 

— Як вам це вдалося?

— Показувала, що стать не має значення. Важливо те, наскільки ти цілеспрямований, яка у тебе фізична підготовка, як швидко ти можеш опанувати необхідні для війни навички. Якщо з цим все в порядку, у військових немає причин тобі відмовляти. Але треба наполягати. Постійно. 

Я знаю, чому в армії є сексизм. Командири часто не вірять, що молода, симпатична дівчина може бути повноцінним членом команди. Їм здається, це буде морока. Під час навчання мені весь час доводилось чути: «Що ти тут робиш?», «Чого ти не на кухні?», «Нащо це тобі?». Мене постійно оцінювали, придивлялися до кожного руху. Якщо хлопець зробить помилку, можуть і уваги не звернути. Якщо таку ж помилку зробить дівчина, це запам'ятають і згадуватимуть кожного дня. Психологічний тиск сильний. Я була, як біла ворона, в яку не вірять. Якби не мої побратими, не знаю, чи вдалося б мені це витримати. 

Мабуть, у мене всередині таки є стрижень. Бо через три місяці навчання ситуація повністю змінилася. Мене стали поважати. Я відчула, що на своєму місці. Змогла відстояти свій авторитет, і він став працювати на мене. Важливим був фактор фізичної форми. До великої війни я займалась спортом 7 років, і моя фізична підготовка була кращою, ніж у більшості чоловіків. Тож цей найбільш вагомий, на думку командирів, аргумент одразу відпав. 

«На фронті теж треба щодня тренуватися. І слідкувати за харчуванням»

Прояви сексизму були й після навчання. Але мали вже зовсім інший характер. Вони виглядали, як турбота, про яку я не прошу. Коли починалися штурми, мене не хотіли брати із собою, бо за мене переживали. Я це добре розумію. Але не прошу про це. Подібне ставлення було здебільшого від командирів віком 50+. От вони ставляться до тебе, як до доньки, і все. 

За час служби я змінила декілька бойових посад. Чим саме займаюсь зараз, не можу сказати  з питань безпеки. Мій шлях — довгий і непростий. Якби мені хтось розповів у перші дні повномасштабного вторгнення, що я матиму такий шлях в армії, я б ніколи не повірила. 

«Усе можна пережити. Втрати — ні»

— Що складніше в армії — фізичне чи емоційне?

— Фізично мені не складно. Я тренуюсь майже щодня. За 3 роки війни можу згадати рази три, коли було фізично важко. Це були довгі забіги в броні. Складніше психологічно. Наприклад, коли побратими ловлять «депресуху», я за них переживаю. Перетягую їхні почуття на себе. У цьому і складність: ти тут не один, і твій мозок і твої відчуття — це мозок і відчуття твоїх побратимів. І якщо з кимось щось не так, з тобою теж. Такі сестринські почуття, я б сказала. 

— Який момент на війні ви ніколи не забудете?

— Поранення. Смерті близьких побратимів. Коли мене, поранену, везли в лікарню, я просила Бога, щоб можна було якнайшвидше повернутися до своїх. Думала: «От мої побратими будуть їздити на завдання, з ними будуть ставатися всілякі історії, а я з цього випаду». Коли після операцій і лікування повернулась, перед бойовим завданням зловила себе на думці, що мені страшно — чи не дасть збій моя психіка у відповідальний момент. 

Тож перший після поранення виїзд я добре запам'ятала. Стався прильот біля нашої позиції. Мій пульс тоді підскочив, певно, до 180 ударів. Я злякалась у нетиповий для себе спосіб. Зазвичай у станах, які мені не зрозумілі, я не завмираю. Треба бігти — біжу, треба падати — падаю. Цього ж разу я завмерла. Але вже через добу все минуло, адаптація пройшла успішно і більше до цього питання я не поверталась. 

«З часом розміри страху починаєш відчувати всередині як фізичне явище»

— Чим пахне війна?

— Страхом і смертю. Усе на війні пронизано страхом. З часом він стає фізичним явищем. Наче ти можеш відчути його розміри всередині себе. Весь сенс у тому, щоб навчитися з цим жити і робити так, щоб це не впливало на твою роботу. Бо що довше ти на війні, то більше у тебе в голові різних ситуацій розвитку подій. 

Ти вже бачив так багато відірваних рук, ніг, потрощених машин, хат. Бачив, як КАБи влітають в підвали, як руйнують усе на своєму шляху. Коли ти чуєш свист, в голові автоматично спливає все, що колись чув і бачив. Тіло відразу реагує

Це важко, коли немає перерви від служби, і людина постійно у цьому. Так людина може стати тягарем для інших. Тому треба або давати перерву, або переводити людину на іншу посаду — подалі від бойових. У мене в команді є хлопець, який на війні з 2014 року. Не уявляю, як він це все вивозить. Такі люди для мене не просто герої. Це феноменальні люди. 

— Чого ви боїтеся найбільше?

— Смерті побратимів. Коли я про це думаю, у мене мозок наче зупиняється. Наче я не розумію, як далі існувати. Усе можна пережити. Втрати — ні. 

— Як вас змінила війна?

— Мені здається, я стала глибшою. Наче в голові відкрилися нові комірки, заповнені думками про світобудову, відчуттями й почуттями, яких до цього не мала. 

До війни я жила у рожевих окулярах. Мене оточували люди, які мені подобались. Я працювала на роботі, яка мені подобалась.

На війні я зіштовхнулася з тим, що бачила тільки у фільмах. Несправедливість, утиски, а разом з тим єдність, якої ніде більше не відчуєш. До війни я не знала, що таке страх, справжній біль. Та взагалі майже нічого не знала про це життя! Що ж, зараз воно мені відкрилося

— Чому ви на війні?

— За роки війни моя мотивація змінювалася. Починалося із «заради перемоги, країни, українців». Тепер залишилося «я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я». 

«Пазли — мій ідеальний відпочинок між боями»

— Як ви витримуєте війну? Що допомагає пережити стрес?

— Перший рік я відчувала, що психіка просідає. Зрозуміла, що це напряму пов'язано з моїм фізичним здоров'ям. З тим, як я харчуюся, сплю, тренуюся. На початку своєї служби я не тренувалася. Бо думала, що і без цього достатньо навантаження. Згодом зрозуміла, що треба перетягнути навички цивільного життя туди, де я зараз. Стала тренуватися щодня, нормально їсти. Так, на фронті можна нормально харчуватися. Якщо подбати про це заздалегідь.

Маю ще один спосіб витримувати війну і перемикатися — складати пазли, великі й складні. У мене їх багато. Купую завжди декілька, про запас. Вмикаю аудіокнигу і складаю пазл. За ці роки я вже прослухала чимало аудіокниг. Це плюс. 

Відпочинок на фронті

— Ваш позивний «Висота». Чому?

— Півтора роки служби я, єдина дівчина в цілій роті, а далі і взводі, не мала позивного. Коли ж перевелася у снайперський взвод, командир мені сказав: «Як це у тебе немає позивного?». Дав мені час до вечора, щоб я його собі придумала. Ми з хлопцями думали-думали — нічого. На що командир сказав: «Тоді будеш “Висота”». 

«Висота» — це позивний його першого командира. Коли він про це розповів, я подумала, що це дуже почесно. Ми нашого командира дуже поважали і цінували. Готові були йти за ним хоч у пекло. Тож я залишила позивний, який він мені дав. 

— Ольга «Висота» іде на Кіліманджаро. Думаю, в організаторів вашого сходження пазли склалися, тільки-но вони дізналися ваш позивний. Вони подумали: «Вона точно візьме цю висоту». 

— Теж так думаю (сміється, — Авт.). 

— Ви мрієте написати книжку. Про що вона буде?

— Протягом свого життя я веду щоденник. Десь з університетських часів. Заповнюю його кожен день. Можливо, колись я дозрію, до мене прийде певна мудрість, і я зможу з тих всіх простих записів зліпити гідну книжку. Але спочатку треба для себе пояснити, в чому цінність цієї книги для інших. 

— Про що мрієте?

— Об'їхати світ. В ідеалі — велосипедом. Якщо не знайду однодумців, то автодомом. Дуже хочу побачити світ. Усі ці картинки, що випливають в інтернеті. Вони реальні? Не розумію, нащо така краса існує, якщо я її не побачу. 

«Єдність у горах схожа на єдність на війні»

— Ви вже здійснили одну дуже нетипову подорож — сходження на Кіліманджаро. Як ви після поранення погодилися на цю непросту пригоду?

— Мені подзвонила  директорка ГО «Arm Women Now» Ірина Никорак і сказала: «Тут є отакий проєкт, шукають дівчину-учасницю. Ти як?». Я їй: «Вже виїжджаю» (сміється, — Авт.). 

Потужний досвід. Адже це було дійсно дуже складно фізично й психологічно водночас — не можу пригадати, щоб колись таке відчувала. 

Сходження на Кіліманджаро разом з ветеранами на протезах, 2025

Ми захворіли, кисню бракувало. Коли піднялася на вершину, я була в шоці від того, як втомилася. Хотілося ридати від жалості до себе. Але водночас я зрозуміла, що можу дуже багато. Якщо я змогла піднятися на Кіліманджаро, значить, я можу робити неймовірні речі. 

Ця поїздка відкрила в мені нові грані. І сильно підняла самооцінку. А ще я зрозуміла, що єдність у горах майже ідентична до єдності на війні.

Це любов до інших просто за те, що вони є і йдуть поряд. Ти їх поважаєш, цінуєш і готовий віддати їм останнє, аби тільки у них все було добре. Цей досвід варто пережити кожній людині

Я знаю, що наш приклад — потужний стимул для інших. Особливо для військових, які втратили кінцівки. Згадую, як я лежала у шпиталі й накручувала себе щодо свого майбутнього життя після поранення. Думала, нащо мені таке життя? Якби тоді мені показали документальний фільм про сходження на Кіліманджаро людей з протезами, це б на мене точно вплинуло. Вважаю наше сходження важливим. Воно показує іншим, що можливо все.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Ольга «Висота» Єгорова: «Я тут заради тих, хто мене оточує. І поки борються вони, буду боротись і я»

Ексклюзив
20
хв

Помста Трампа. Як США допомагає Росії виграти війну в Україні і піти на Європу?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress