«Кудрява» — позивний, який 30-річна військова отримала через її розкішне кучеряве волосся. Цей позивний — для соціальних мереж та преси. Є ще один, робочий, таємний, він використовується на бойових завданнях. Третій варіант — Христина Іванівна. Чимало побратимів називають її так, оскільки в армії дівчина займає керівну посаду. Вона вже має досвід командира групи бойового забезпечення та заступника командира мінометної батареї.
«Раніше стереотипи про жінок на війні мене зачіпали, зараз — смішать»
— Мій шлях до армії розпочався з... біржі праці, де мені запропонували піти у військову частину на посаду начальника клубу, — розповідає Sestry Христина «Кудрява». — В 2013 році мені було 18, я вже попрацювала сомельє та консультанткою в магазині елітної парфумерії, вирішила спробувати і це. Клуб у військовій частині — заклад культури. Передбачалося, що я відповідатиму за дозвілля військових, які служать в Івано-Франківську.
Незабаром стався Майдан, під час якого частину військовослужбовців відправили на протести на «охорону громадського правопорядку», а дружини цих офіцерів стояли перед частиною, щоб їх туди не пускати.
Пам'ятаю це дивне почуття, коли вранці йдеш на службу в частину, а ввечері в приміщенні міськради готуєш бутерброди тим, хто стоїть на барикадах.
Потім — анексія Криму та події на Сході, куди наша частина виїхала однією з перших. І куди мене не взяли.
— Хотілося на передову?
— Мені це здавалося логічним: якщо я давала присягу народу України, я маю його захищати. Але оскільки моїм напрямком було «культурологічне та морально-психологічне забезпечення особового складу», командир роти лише розсміявся: мовляв, що ти там будеш, листівки роздавати?
Я чула і гірше: що жінка на війні — це так звана «польова жінка», завдання якої — задовольняти солдатів. На жаль, стереотип «війна — справа не жіноча» зустрічається і зараз.
В 2014-му мене це зачіпало, а зараз смішить.
У чоловіків, які дозволяють собі такі висловлювання, це захисна реакція — щось на кшталт спроби захистити своє право на владу. Стереотипів хоч і стає менше, але вони є. І навіть зараз жінці в армії, щоб з нею рахувалися, треба бути втричі кращою за чоловіка професійно.
Часто доводиться буквально напрошуватися на завдання, хоча у військових це вважається поганою прикметою. Але жінкам не до прикмет: ми знаємо, що якщо не напроситися, тебе, швидше за все, не візьмуть. Безпосередньо на передовій не до сексизму — там стоїть завдання вижити. А ось трохи далі від лінії фронту цього вистачає.
Дивитися в зоряне небо, аби перемогти
Те, що мене у 2014-му не взяли на фронт, стало основною причиною, через яку я пішла навчатися в академію Нацгвардії. Я хотіла сама ухвалювати рішення. Після п'яти з половиною років навчання закінчила академію з відзнакою і стала офіцером у бригаді швидкого реагування.
Весь 2021 рік пройшов під знаком навчань — наша бригада формувалася за стандартами НАТО, з нами працювали міжнародні інструктори. У грудні вже відчувалося напруження, розуміння того, що буде ескалація. Але я думала, що основний російський удар припаде на Схід.
— 24 лютого ви були на лінії розмежування?
— Я була у Станиці Луганській на бойовому чергуванні. Моїм завданням було акумулювати та аналізувати інформацію про супротивника. О третій ночі 24 лютого 2022 року я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку ми за наказом командира виходили зі Станиці Луганської, щоб об'єднатися з нашим підрозділом в іншому місці. Активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. У голові був мільйон думок: як діяти далі, чи писати батькам прощальне повідомлення (добре, що не написала). А може спробувати заплющити очі і все це виявиться сном? Було страшно.
— А зараз страшно?
— Так. Більше, напевно, не за себе, а за побратимів, з якими виходиш на завдання. Коли ми зазнали перших втрат, я подумала, що, мабуть, легше загинути, ніж бачити все це. Страх зберігся донині. Можливо, не тією мірою. На війні страх допомагає вижити.
Ми пройшли багато гарячих точок. Міста, які назавжди залишаться в пам'яті, на жаль, уже знищені окупантами. Попри те, що моє знайомство з Донбасом відбулося вже під час війни, я полюбила Рубіжне, Сєвєродонецьк... Командир підрозділу навчив мене помічати красу довкола.
У дні, коли я не могла ні їсти, ні спати (мені здавалося, що я не маю права цього робити), командир просив мене просто підвести голову, подивитись на небо та дихати. Милуватися зірками, розквітаючими деревами.
«Якщо ми не помічатимемо, що світ не зупинився, ми не зможемо перемогти», — сказав він.
Тому для мене і Рубіжне, і Сєвєродонецьк — гарні, особливі. Я милувалася їхніми вулицями, муралами, полями соняшників. Щоправда, тепер я боюся цих полів — бо під час бойових дій це небезпечне місце, адже в соняшниках ти не бачиш противника.
«У кожного з нас є людина, яку ми просимо у разі нашої смерті повідомити батькам»
Окрема історія — бої на вулицях. Там немає звичної лінії розмежування. Ви з противником знаходитесь на сусідніх вулицях, а іноді й у сусідніх під'їздах.
У росіян немає жодних правил ведення війни. Заради взяття одного села вони готові покласти сотні своїх солдатів і робити жахливі речі. Наприклад, бомбардувати цистерни з азотом, при підриві яких райони складаються, як карткові будиночки.
Азотна кислота обпалює дихальні шляхи, починається блювота, страшний кашель. У багатьох наших хлопців це було, коли ми знаходились на заводі «Азот» у Сєвєродонецьку.
— В одному з інтерв'ю ви сказали, що просите побратимів не плакати, якщо загинете. А у вас виходить не плакати, коли втрачаєте своїх?
— Безпосередньо на передовій — так. Зазвичай ми зазнаємо втрат під час активних бойових дій, а в такі моменти хоч би що трапилося, треба зібратися і продовжувати працювати — інакше загиблих буде більше. Сльози наздоганяють пізніше…
Після бою, коли хлопці виносять загиблого розвідника і не можуть утриматися, ридають. Або на похороні. Коли загинули друзі — два величезні «ведмеді», які ще вчора готували нам вечерю і смішили своїми жартами — я забрала з машини їхню амуніцію, мої руки були в їхній крові, а мозок відмовлявся вірити, що це могло статися.
Мій командир попросив мене у разі його загибелі повідомити про це рідним. У кожного з нас є людина, яку ми про це просимо.
Лампа для манікюру та поезія Іздрика як заспокійливе на фронті
— Доводилося чути твердження, що на війні люди не мають статі, всі — бойові одиниці. Хто ви на війні: бойова одиниця чи все-таки жінка?
— Професіонал. Безумовно, ми з чоловіками різні, але на передовій важливо лише те, наскільки ефективно ти виконуєш поставлене завдання. У спокійній обстановці є нюанси, але і вони здебільшого залежать від людини, а не від статі.
Знаю дівчат, які возять із собою на війну гель-лак та лампу для манікюру, їздять у прифронтові міста, щоб нарощувати вії. Їх це заспокоює. Я ж у вільний час волію поспати.
Деякі хлопці на фронті часто виглядають охайніше, ніж я — і це теж про персональний вибір та пріоритети.
Є суто побутові моменти — як-от, наприклад, форма. У нас досі немає жіночої військової форми. З моєю статурою солдата-дрища (я висока і худа) мені пасує чоловіча. А от якщо у жінки великі груди, потрібен спеціальний бронежилет з керамічною пластиною, дістати який — ціла проблема.
Жінкам в армії не видають спідню білизну, і це додає труднощів. Пам'ятаю, як на початку великої війни сушила свої труси під рушником, щоби не привертати увагу чоловіків. З часом перестала їх приховувати.
Я дівчинка з Галичини і сама прийшла до армії з цілим набором стереотипів. Але згодом прищеплене мені в дитинстві «Дівчина завжди повинна залишатися дівчиною» трансформувалося в «Людина завжди має залишатися людиною».
— У соцмережах є відео, як ви збираєте автомат, читаючи поезію Юрія Іздрика. Це ваша медитація?
— Так. Надихаюся творчістю та розвиваю дрібну моторику (сміється). Я дуже люблю поезію, і коли ми спішно виходили зі Станиці Луганської, перше, що я поклала у свій рюкзак, була збірка віршів Іздрика. У бліндажах під час обстрілів читала хлопцям:
Коли дійдеш до краю і
ступиш за край
і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай —
щоб сказала вона:
"ти не бійся
я разом з тобою"...
Зараз у мене із собою збірка поетів-сучасників «Так ніхто не кохав». Коли є можливість, читаю — і знаходжу відповіді на чимало питань. Ще у мене в броні завжди мамина вишиванка та фотографія моєї родини, зроблена, коли я ще була дитиною.
«Заснути у тиші — справжнє випробування»
— Як війна вас змінила?
— Я стала категоричнішою, але здається, не втратила себе. Іноді відчуваю, що мені бракує ресурсу.
Сам факт того, що є міста на кшталт Івано-Франківська, де люди можуть жити відносно спокійним життям, мене тішить. Хочу приїжджати до мирних міст, радію, коли бачу, як там гуляють військовослужбовці на реабілітації.
Коли бачу, як цивільні насолоджуються життям, намагаюся думати, що вони донатять на армію і допомагають, адже в Україні немає сімей, яких не зачепила б війна. Мене тригерять не «всі незнайомі чоловіки призовного віку», а, скоріше, окремі випадки вражаючого лицемірства — коли, наприклад, якийсь блогер розповідає, як любить Україну, а сам за першої ж нагоди, користуючись волонтерськими документами, їде на Мальдіви.
У мене було щось на кшталт депресії — коли приїхала додому і зрозуміла, що мені нічого не хочеться. Я цілодобово лежала і примушувала себе спати, тому що сон допомагав забутися і не гнобити себе за те, що я не в зоні бойових дій.
Заснути у тиші — це окреме випробування. Ти лежиш і на підсвідомому рівні чекаєш, що щось має статися, бо тиша вночі — це для тебе вже ненормально. А звук працюючого ліфта, виявляється, дуже схожий на звуки артилерії…
Якщо бачу натовп, перший порив — негайно розвести людей, адже якщо прилетить снаряд, вони загинуть. Потім усвідомлюю: Христино, це Івано-Франківськ, та й ти не на фронті.
Справлятися з такими речами допомагає робота із психологом. Доки ситуація на моїй ділянці контрольована, у мене є режим і я можу знайти годину на сеанс зі спеціалістом. Це необхідно, щоб продовжувати боротьбу і не збожеволіти.
— Що ще допомагає вам її продовжувати?
— Розуміння того, наскільки цінною для мене є Україна. Це моя земля, на якій хочу жити, розвиватися, залишатися собою. Росія цілеспрямовано знищує нашу самобутність. Окупанти хочуть, щоб українці асимілювалися з росіянами, щоб у нас і думки не залишилося про самоідентифікацію. Я воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості.
Росія хоче продемонструвати свою привілейованість на світовій арені. Вона робила це в Грузії, Молдові, Ічкерії, Чечні.
Зараз РФ розбиває зуби об Україну, яка є частиною демократичного світу та водночас його форпостом.
Хотілося б, щоб наші західні партнери розуміли, що у разі захоплення України Росія піде далі. Ситуація на фронті дуже складна, кожна затримка боєприпасів — критична, йдеться про життя тисяч людей. Але наше завдання — триматися, боротися та зрештою змусити Росію вивести війська. А це станеться лише в тому випадку, якщо окупанти зрозуміють, що не в змозі реалізувати свої плани.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
