Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява» в проєкті «Обличчя війни. Молодь»

«О третій ночі 24 лютого я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які росіяни планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. Це було страшно»

Катерина Копанєва

Капітан Нацгвардії Христина «Кудрява» у спецпроєкті Sestry «Обличчя війни. Молодь». Фото з приватного архіву

No items found.

«Кудрява» — позивний, який 30-річна військова отримала через її розкішне кучеряве волосся. Цей позивний — для соціальних мереж та преси. Є ще один, робочий, таємний, він використовується на бойових завданнях. Третій варіант — Христина Іванівна. Чимало побратимів називають її так, оскільки в армії дівчина займає керівну посаду. Вона вже має досвід командира групи бойового забезпечення та заступника командира мінометної батареї.

«Раніше стереотипи про жінок на війні мене зачіпали, зараз — смішать»

— Мій шлях до армії розпочався з... біржі праці, де мені запропонували піти у військову частину на посаду начальника клубу, — розповідає Sestry Христина «Кудрява». — В 2013 році мені було 18, я вже попрацювала сомельє та консультанткою в магазині елітної парфумерії, вирішила спробувати і це. Клуб у військовій частині — заклад культури. Передбачалося, що я відповідатиму за дозвілля військових, які служать в Івано-Франківську.

Христина брала участь в обороні Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, Зайцева, воювала на Бахмутському напрямку і зараз також перебуває на передовій. Фото з приватного архіву

Незабаром стався Майдан, під час якого частину військовослужбовців відправили на протести на «охорону громадського правопорядку», а дружини цих офіцерів стояли перед частиною, щоб їх туди не пускати.

Пам'ятаю це дивне почуття, коли вранці йдеш на службу в частину, а ввечері в приміщенні міськради готуєш бутерброди тим, хто стоїть на барикадах.

Потім — анексія Криму та події на Сході, куди наша частина виїхала однією з перших. І куди мене не взяли.

— Хотілося на передову?

— Мені це здавалося логічним: якщо я давала присягу народу України, я маю його захищати. Але оскільки моїм напрямком було «культурологічне та морально-психологічне забезпечення особового складу», командир роти лише розсміявся: мовляв, що ти там будеш, листівки роздавати?

Я чула і гірше: що жінка на війні — це так звана «польова жінка», завдання якої — задовольняти солдатів. На жаль, стереотип «війна — справа не жіноча» зустрічається і зараз.

В 2014-му мене це зачіпало, а зараз смішить.

У чоловіків, які дозволяють собі такі висловлювання, це захисна реакція — щось на кшталт спроби захистити своє право на владу. Стереотипів хоч і стає менше, але вони є. І навіть зараз жінці в армії, щоб з нею рахувалися, треба бути втричі кращою за чоловіка професійно.

«Я шукала собі місце, де мене важко підмінити». Фото з приватного архіву

Часто доводиться буквально напрошуватися на завдання, хоча у військових це вважається поганою прикметою. Але жінкам не до прикмет: ми знаємо, що якщо не напроситися, тебе, швидше за все, не візьмуть. Безпосередньо на передовій не до сексизму — там стоїть завдання вижити. А ось трохи далі від лінії фронту цього вистачає.

Дивитися в зоряне небо, аби перемогти

Те, що мене у 2014-му не взяли на фронт, стало основною причиною, через яку я пішла навчатися в академію Нацгвардії. Я хотіла сама ухвалювати рішення. Після п'яти з половиною років навчання закінчила академію з відзнакою і стала офіцером у бригаді швидкого реагування.

Весь 2021 рік пройшов під знаком навчань — наша бригада формувалася за стандартами НАТО, з нами працювали міжнародні інструктори. У грудні вже відчувалося напруження, розуміння того, що буде ескалація. Але я думала, що основний російський удар припаде на Схід.

На війні гостро відчуваєш красу світу. Фото з приватного архіву

— 24 лютого ви були на лінії розмежування?

— Я була у Станиці Луганській на бойовому чергуванні. Моїм завданням було акумулювати та аналізувати інформацію про супротивника. О третій ночі 24 лютого 2022 року я прослухала перехоплення, де називалися конкретні цілі, які окупанти планували бомбити. Наш командний пункт був серед них. Вже о шостій ранку ми за наказом командира виходили зі Станиці Луганської, щоб об'єднатися з нашим підрозділом в іншому місці. Активно працювали авіація та артилерія, горіли автомобілі, одна з наших груп вступила у бій та зазнала втрат. Я побачила, що таке справжня війна. У голові був мільйон думок: як діяти далі, чи писати батькам прощальне повідомлення (добре, що не написала). А може спробувати заплющити очі і все це виявиться сном? Було страшно.

— А зараз страшно?

— Так. Більше, напевно, не за себе, а за побратимів, з якими виходиш на завдання. Коли ми зазнали перших втрат, я подумала, що, мабуть, легше загинути, ніж бачити все це. Страх зберігся донині. Можливо, не тією мірою. На війні страх допомагає вижити.

Ми пройшли багато гарячих точок. Міста, які назавжди залишаться в пам'яті, на жаль, уже знищені окупантами. Попри те, що моє знайомство з Донбасом відбулося вже під час війни, я полюбила Рубіжне, Сєвєродонецьк... Командир підрозділу навчив мене помічати красу довкола.

У дні, коли я не могла ні їсти, ні спати (мені здавалося, що я не маю права цього робити), командир просив мене просто підвести голову, подивитись на небо та дихати. Милуватися зірками, розквітаючими деревами.

«Якщо ми не помічатимемо, що світ не зупинився, ми не зможемо перемогти», — сказав він.

Тому для мене і Рубіжне, і Сєвєродонецьк — гарні, особливі. Я милувалася їхніми вулицями, муралами, полями соняшників. Щоправда, тепер я боюся цих полів — бо під час бойових дій це небезпечне місце, адже в соняшниках ти не бачиш противника.

Поле соняхів на фронті — небезпечне місце. Фото з FB Володимир Зеленський

«У кожного з нас є людина, яку ми просимо у разі нашої смерті повідомити батькам»

Окрема історія — бої на вулицях. Там немає звичної лінії розмежування. Ви з противником знаходитесь на сусідніх вулицях, а іноді й у сусідніх під'їздах.

У росіян немає жодних правил ведення війни. Заради взяття одного села вони готові покласти сотні своїх солдатів і робити жахливі речі. Наприклад, бомбардувати цистерни з азотом, при підриві яких райони складаються, як карткові будиночки.

Азотна кислота обпалює дихальні шляхи, починається блювота, страшний кашель. У багатьох наших хлопців це було, коли ми знаходились на заводі «Азот» у Сєвєродонецьку.

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що просите побратимів не плакати, якщо загинете. А у вас виходить не плакати, коли втрачаєте своїх?

— Безпосередньо на передовій — так. Зазвичай ми зазнаємо втрат під час активних бойових дій, а в такі моменти хоч би що трапилося, треба зібратися і продовжувати працювати — інакше загиблих буде більше. Сльози наздоганяють пізніше…

Після бою, коли хлопці виносять загиблого розвідника і не можуть утриматися, ридають. Або на похороні. Коли загинули друзі — два величезні «ведмеді», які ще вчора готували нам вечерю і смішили своїми жартами — я забрала з машини їхню амуніцію, мої руки були в їхній крові, а мозок відмовлявся вірити, що це могло статися.

Мій командир попросив мене у разі його загибелі повідомити про це рідним. У кожного з нас є людина, яку ми про це просимо.

Лампа для манікюру та поезія Іздрика як заспокійливе на фронті

— Доводилося чути твердження, що на війні люди не мають статі, всі — бойові одиниці. Хто ви на війні: бойова одиниця чи все-таки жінка?

— Професіонал. Безумовно, ми з чоловіками різні, але на передовій важливо лише те, наскільки ефективно ти виконуєш поставлене завдання. У спокійній обстановці є нюанси, але і вони здебільшого залежать від людини, а не від статі.

Знаю дівчат, які возять із собою на війну гель-лак та лампу для манікюру, їздять у прифронтові міста, щоб нарощувати вії. Їх це заспокоює. Я ж у вільний час волію поспати.

Деякі хлопці на фронті часто виглядають охайніше, ніж я — і це теж про персональний вибір та пріоритети.

Є суто побутові моменти — як-от, наприклад, форма. У нас досі немає жіночої військової форми. З моєю статурою солдата-дрища (я висока і худа) мені пасує чоловіча. А от якщо у жінки великі груди, потрібен спеціальний бронежилет з керамічною пластиною, дістати який — ціла проблема.

Жінкам в армії не видають спідню білизну, і це додає труднощів. Пам'ятаю, як на початку великої війни сушила свої труси під рушником, щоби не привертати увагу чоловіків. З часом перестала їх приховувати.  

Я дівчинка з Галичини і сама прийшла до армії з цілим набором стереотипів. Але згодом прищеплене мені в дитинстві «Дівчина завжди повинна залишатися дівчиною» трансформувалося в «Людина завжди має залишатися людиною».

«У мене включився режим відкладеного життя». Фото з приватного архіву

—  У соцмережах є відео, як ви збираєте автомат, читаючи поезію Юрія Іздрика. Це ваша медитація?

— Так. Надихаюся творчістю та розвиваю дрібну моторику (сміється). Я дуже люблю поезію, і коли ми спішно виходили зі Станиці Луганської, перше, що я поклала у свій рюкзак, була збірка віршів Іздрика. У бліндажах під час обстрілів читала хлопцям:

Коли дійдеш до краю і
ступиш за край
і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай —
щоб сказала вона:
"ти не бійся
я разом з тобою"...

Зараз у мене із собою збірка поетів-сучасників «Так ніхто не кохав». Коли є можливість, читаю — і знаходжу відповіді на чимало питань. Ще у мене в броні завжди мамина вишиванка та фотографія моєї родини, зроблена, коли я ще була дитиною.

«Заснути у тиші — справжнє випробування»

— Як війна вас змінила?

— Я стала категоричнішою, але здається, не втратила себе. Іноді відчуваю, що мені бракує ресурсу.

Сам факт того, що є міста на кшталт Івано-Франківська, де люди можуть жити відносно спокійним життям, мене тішить. Хочу приїжджати до мирних міст, радію, коли бачу, як там гуляють військовослужбовці на реабілітації.

Коли бачу, як цивільні насолоджуються життям, намагаюся думати, що вони донатять на армію і допомагають, адже в Україні немає сімей, яких не зачепила б війна. Мене тригерять не «всі незнайомі чоловіки призовного віку», а, скоріше, окремі випадки вражаючого лицемірства — коли, наприклад, якийсь блогер розповідає, як любить Україну, а сам за першої ж нагоди, користуючись волонтерськими документами, їде на Мальдіви.

«Нам випав унікальний шанс знищити величезне зло, яке стільки років не дає нам бути собою». Фото з приватного архіву

У мене було щось на кшталт депресії — коли приїхала додому і зрозуміла, що мені нічого не хочеться. Я цілодобово лежала і примушувала себе спати, тому що сон допомагав забутися і не гнобити себе за те, що я не в зоні бойових дій.

Заснути у тиші — це окреме випробування. Ти лежиш і на підсвідомому рівні чекаєш, що щось має статися, бо тиша вночі — це для тебе вже ненормально. А звук працюючого ліфта, виявляється, дуже схожий на звуки артилерії…

Якщо бачу натовп, перший порив — негайно розвести людей, адже якщо прилетить снаряд, вони загинуть. Потім усвідомлюю: Христино, це Івано-Франківськ, та й ти не на фронті.

Справлятися з такими речами допомагає робота із психологом. Доки ситуація на моїй ділянці контрольована, у мене є режим і я можу знайти годину на сеанс зі спеціалістом. Це необхідно, щоб продовжувати боротьбу і не збожеволіти.

— Що ще допомагає вам її продовжувати?

— Розуміння того, наскільки цінною для мене є Україна. Це моя земля, на якій хочу жити, розвиватися, залишатися собою. Росія цілеспрямовано знищує нашу самобутність. Окупанти хочуть, щоб українці асимілювалися з росіянами, щоб у нас і думки не залишилося про самоідентифікацію. Я воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості.

Росія хоче продемонструвати свою привілейованість на світовій арені. Вона робила це в Грузії, Молдові, Ічкерії, Чечні.

Зараз РФ розбиває зуби об Україну, яка є частиною демократичного світу та водночас його форпостом.

Хотілося б, щоб наші західні партнери розуміли, що у разі захоплення України Росія піде далі. Ситуація на фронті дуже складна, кожна затримка боєприпасів — критична, йдеться про життя тисяч людей. Але наше завдання — триматися, боротися та зрештою змусити Росію вивести війська. А це станеться лише в тому випадку, якщо окупанти зрозуміють, що не в змозі реалізувати свої плани.

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
герой війни Вадим Меліхов

«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»

До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.

— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.

1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…

— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?

— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.

І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.

— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…

— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.

«Якщо не я, то хто? Мій син?»

— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?

— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…

Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність

Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…

Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.

З другом, який загинув на війні

Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.

— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?

— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.

Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.

Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…

Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати

— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?

— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.

Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.

Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.

До війни Вадим танцював і навчав танцювати інших

Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.

Воюй, танцюючи

— Як вас змінила війна?

— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.

Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.

І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».

Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. Ц мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Якось отримав зауваження, бо вчив свій взвод… танцювати сальсу», — військовий Вадим Меліхов

Катерина Копанєва
Олена Пех разом зі своєю донькою Ізабеллою

Олена Пех, яка нарешті повертається до своєї люблячої доньки, працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї, до моменту поки контрольовані Росією сепаратисти не проголосили створення на території Донеччини незаконної так званої Донецької народної республіки.

— Там одразу ж почалися переслідування цивільних осіб за вияви українського патріотизму, символіку, — розповіла польська журналістка Моніка Андрушевська, яка працює в Центрі документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, що функціонує при Інституті Пілецького. Андрушевська однією з перших повідомила про звільнення Олени 28 червня у Facebook.

Після створення так званої ДНР Олена та її донька Ізабелла вирішили виїхати до Одеси, щоб уникнути репресій, однак через два роки в її матері стався інсульт, тому жінка почала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за нею. Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Після дворічного ув'язнення вона була засуджена на показовому судовому процесі до 13 років колонії за так звану «зраду батьківщини», хоча жінка неодноразово наполягала на тому, що її батьківщиною є Україна, а не Росія і тим більше не «Донецька народна республіка».

— Історія Олени Пех є типовою для багатьох людей, які походять з тієї частини Донецької області, на яку напала Росія у 2014 році. Будь-яка людина, яка проживає на окупованих територіях України, може бути викрадена з дому в будь-який час і засуджена за сфабрикованими звинуваченнями, — зазначила Андрушевська.

Дочка Олени дізналася про те, що відбувається з її матір'ю, від людей, які були ув'язнені разом з нею, але змогли вийти на свободу, додає польська журналістка:

— Останні два роки вони не мали жодного контакту, хоча до цього ув'язненим таємно, за жахливо високу плату, іноді давали короткочасний доступ до телефону.

У підсумку жінка була віддана на поталу проросійським терористам. У звіті «"Подобається, не подобається, страждай, моя красуня". Сексуальне насильство російських окупаційних військ над українськими жінками - непокарані злочини», підготовлений Центром документування російських воєнних злочинів ім. Рафала Лемкіна, вдалося включити свідчення Ізабелли про історію її матері:

— Ми знаємо, що Олену Пех катували багато разів, знаємо, що її душили, вбивали металеві шурупи в коліна, катували електричним струмом, били.

Ми також знаємо про сексуальне насильство
Олена Пех до і після полону. Фото: омбудсман України

Андрушевська додає:

— У цій історії мене особливо вразила сцена, яку пережила Олена під час ув'язнення — російські кати переслідували її за єврейське походження, її викликали на допити й регулярно кидали антисемітські образи. Незабаром після арешту вони також демонстративно зрізали ножем з її шиї ланцюжок із зіркою Давида. Зрештою, це картина прямо з найтемніших моментів німецької окупації, важко повірити, що щось подібне відбувається по сусідству, в Європі, у XXI столітті.

Вже під час обміну військовополоненими дорогою до Києва Олена пережила передінсультний стан і майже на пів години втратила свідомість. У момент, коли росіяни виводили її з колонії, ця жінка була переконана, що її везуть на розстріл, як неодноразово погрожували зробити, розповідає Андрушевська:

— Вона зрозуміла, що її повертають на свободу, лише коли почула перші слова українською мовою: «Будь ласка, не бійся, ти вдома»

До зусиль зі звільнення Олени долучилися й інші люди, зокрема Єжи Гальберштадт, перший директор Музею історії польських євреїв (POLIN), який залучив до цієї справи Польський національний комітет Міжнародної ради музеїв ICOM, а також головний рабин Польщі Міхаель Шудріх. Не можна також забувати про підтримку, надану Посольством Польщі в Києві та Міністерством закордонних справ.

У вересні минулого року Інститут Пілецького в Берліні запросив доньку Олени Ізабеллу взяти участь у конференції «Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges For Historians» (українською «Переосмислення України та Європи: нові виклики для істориків»), яка супроводжувалася численними медіазаходами. Це також вплинуло на звільнення Олени, оскільки привернуло велику увагу ЗМІ.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65df9f15a00616814fa12ed2_en_075_widak-freeukra230730_np2ek-p-800.webp">«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених</span>

Звільнення бранки Кремля відбулося в рамках обміну військовополоненими, організованого через Об'єднані Арабські Емірати, в результаті якого на свободу повернулися 90 українських військовослужбовців і 10 цивільних осіб.

Серед них було троє бранців, котрих ув'язнили до початку повномасштабної фази війни у 2022 році, в тому числі Олену Пех. Величезну роль у цьому обміні відіграли також Ватикан і країни Європейського Союзу.

Андрушевська певна, що при допомозі на міжнародному рівні є шанси на свободу в інших ув'язнених.

Інститут Пілецького заснував Центр документування російських (воєнних) злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна через кілька днів після 24 лютого 2022 року. Сам Інститут спеціалізується на вивченні тоталітаризмів, а російська агресія проти України є продовженням тоталітарних геноцидних практик двадцятого століття, впевнена Андрушевська:

— У базі даних Центру документації Лемкіна вже записано і заархівовано понад 800 письмових свідчень, зібраних у центрах тимчасового розміщення біженців у Польщі, а також понад 700 відеосвідчень, записаних командою в 11 регіонах України на лінії фронту і на звільнених територіях. Для нас дуже важливо, говорячи про російські злочини, підкреслювати, що зараз ми бачимо по всій Україні те, що Росія роками робила на окупованому Донбасі та в Криму, а тепер робить просто в більших масштабах.

На жаль, той факт, що російські війська напали на інші регіони України, також частково є результатом байдужості світу до багаторічних страждань таких людей, як Олена Пех

Автор: Berenika Lemańczyk

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

20
хв

6 років полону: ув'язнена проросійськими терористами Олена Пех вийшла на свободу

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Якось отримав зауваження, бо вчив свій взвод… танцювати сальсу», — військовий Вадим Меліхов

Ексклюзив
20
хв

Зеленський у Польщі: угода про збиття російських ракет і створення українського легіону

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Ми перші використали дрон на війні — і це змінило її хід», — Владислав Овчаренко

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress