Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Мій антидепресант на війні — пес Шон. Він змалку зі мною на фронті», — військова Вікторія «Руна»

‍«Мій собака Шон, як і я, вже шість років на війні. Шон за звуком відрізняє, коли працюють свої, а коли — ворог. Якщо це наші, він притискає вуха і дивиться по різні боки. Якщо ж починається ворожий обстріл, одразу біжить до підвалу. А ми — за ним…»

Катерина Копанєва

Вікторія «Руна» і її вірний друг, ротвейлер Шон, у спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь». Фото з приватного архіву

No items found.

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

Руна з 19 років на війні

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

Фотографії з приватного архіву

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
герой війни Вадим Меліхов

«Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим»

До повномасштабної війни життя Вадима Меліхова з Харкова було присвячене танцю. Хореограф, викладач кафедри сучасної та бальної хореографії Харківської академії культури, художній керівник ансамблю бального танцю не мав жодного відношення до військової справи. Нині Вадим Меліхов — заступник командира батальйону. Пройшов чимало гарячих точок, а зараз боронить рідну Харківщину.

— На фронт я потрапив лише через рік після початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Sestry Вадим Меліхов. — Перші кілька тижнів я був у теробороні Харкова. На той момент росіяни вже окупували частину Харківщини, ніхто не знав, як далеко вони зможуть дійти. Ми з хлопцями охороняли військкомат.

1 березня, коли потреби в цьому вже не було, мене відправили додому. У Харкові тоді взагалі нічого не працювало, люди не знали, де брати їжу. Через друга, який, на жаль, потім загинув, я зміг дістати деякі продукти. Розвіз їх людям — і з цього розпочався мій волонтерський шлях. Приєдналися друзі, знайомі. Чимало людей, дізнаючись про нашу ініціативу, надсилали гроші, ми діставали їжу та медикаменти, і згодом це переросло у благодійний фонд. Паралельно ми з другом, тренером з фігурного катання, допомагали харків’янам з евакуацією. Діяльність фонду масштабувалася, ми стали возити допомогу військовим у Бахмут, Вовчанськ…

— Тобто ви були ефективним у тилу. Чому все ж вирішили йти на фронт?

— Зрозумів, що того, що я роблю недостатньо. Їздив до хлопців у Бахмут і думав, що двом богам одночасно не вслужиш — або я залишаюся цивільним, або повноцінно приєднуюсь до війська. Про своє рішення спочатку не сказав навіть найближчим — дружина, син та батьки дізналися вже коли я пройшов медкомісію та готувався їхати на навчання.

І це зовсім не питання сміливості — я просто не міг інакше. Як відсиджуватись у тилу, якщо твої друзі — на фронті? Як дивитися на своє відображення у дзеркалі, якщо вони загинуть? Якби залишився в Харкові, я просто з'їв би себе живцем.

— Хоча ви мали право на відстрочку від служби…

— Так, бо є аспірантом денної форми навчання. Знаю, що деякі люди зараз намагаються використати аспірантуру, щоб уникнути мобілізації. Я ж аспірант, який сам попросив військкомат забрати мене на війну (сміється). До речі, навчання в аспірантурі я не покинув. Лекції, звісно, відвідувати не можу, але продовжую роботу над дисертацією з культурології. Зв'язуюсь зі своїм науковим керівником, навчаюсь. Практика показує, що це можна робити навіть на фронті.

«Якщо не я, то хто? Мій син?»

— За півтора роки ви пройшли чимало гарячих точок. Які моменти ніколи не забудете?

— Наша бригада три місяці була у Серебрянському лісі на Луганщині, де ми зазнали великих втрат. Потім були Часів Яр, Андріївка, Богданівка. Потім Харківщина — Очеретино, Куп'янськ…

Моменти, коли дивом залишаєшся живим — це на війні буденність

Коли паркуєш машину, потрапляєш під мінометний обстріл, і «прилітає» саме в те місце, де ти завжди паркувався, а цього разу чомусь вирішив стати з іншого боку. Або коли виїжджаєш на евакуацію «двохсотого» побратима, забираєш його тіло прямо з-під носа ворога, а потім розумієш, що вам з хлопцями неймовірно пощастило звідти вибратися. Отримуєш догану, бо як замкомандира роти (на той момент) ти в принципі не мав права їхати на евакуацію. Але й не поїхати теж не міг…

Те, що ніколи не забудеться — загибель побратимів. Немає нічого важчого, ніж втрачати своїх. Особливо людей, із якими пов'язані особливі спогади, історії. Був один воїн Володя. 21 рік. Він свого часу оступився, мав сзч (самовільне залишення частини — Авт.). Але я вмовив його повернутися. Володя був дуже вмотивованим, рвався у бій. Але через те, що його довго не вводили до «штатки», не мав права виходити на позиції. І ось нарешті дочекався. Вийшов на позиції… і того ж дня загинув.

З другом, який загинув на війні

Невимовно важко переживати такі моменти. Хлопці різні, іноді такі непрості. Але вони справжні. Я з ними, коли вони панікують, коли вигорають, коли просто втомлюються і потребують підтримки. Я знаю, що робити, якщо людина впала в ступор, якщо через страх і шок не розуміє, що відбувається. Знаю методи роботи з тими, хто, наприклад, повернувся на поле бою після важкої контузії. А комусь потрібні не методи і стратегії, а просто відверта розмова чи відпустка.

— Існує думка, що людина, яка була мобілізована без бажання та мотивації йти на фронт, не зможе стати ефективним воїном. Це правда?

— Ні. Знаю багато випадків, коли мотивація з'являлася вже безпосередньо на фронті. Якщо людина бачить адекватне командування і нормальне ставлення до себе, вона адаптується. Тих мотивованих, які у лютому 2022 року штурмували військкомати, в тилу вже не залишилося. Залишилися люди, яких лякають їхні помилкові уявлення про військо. Тільки опиняючись тут, вони розуміють, що все не так страшно.

Що якщо ти, наприклад, захворів, ніхто не гнатиме тебе на бойове завдання. Що навіть у бойовому підрозділі не всі вбивають — хтось займається евакуацією, хтось — підрахунками та документами. Якщо я бачу, що людина добре знається на комп'ютерах і паперах, я швидше попрошу її бути діловодом, ніж йти в окоп.

Якби у нас було достатньо людей, ми змогли б ефективніше розподіляти навантаження, і у солдатів з'явилася б можливість відпочивати після трьох днів роботи, а не після п'ятнадцяти. Але з людьми проблема, і навантаження на кожного воїна тільки зростає. А в цей час у тилу здорові міцні чоловіки розповідають, що вони «не народжені для війни»…

Сподіваюся, наше суспільство все ж зрозуміє, що неможливо одночасно любити ЗСУ і ненавидіти ТЦК. Тут потрібно обирати

— Як замкомандира батальйону ви допомагаєте побратимам справлятися зі страхом. А вам буває страшно?

— Звісно. Страшно всім. І тут уже питання в тому, як ти сам із собою домовишся. У мене є певна формула, перше запитання у якій: «Що найстрашніше може з тобою трапитись?» Мабуть, загибель. Але якщо навіть це станеться, чи відчую я це? Навряд чи. Та й до того ж ми всі колись помремо.

Мені нема про що шкодувати, я жив прекрасне життя, був щасливий, займався улюбленою справою. Це вже непогано. Друге питання у моїй формулі: «Якщо не ти, то хто?» Мій син? Ні, краще зараз піду я, ніж потім доведеться йти йому. Люди, які мають дітей, мене зрозуміють.

Нагадувати собі про мотивацію у мене потреби немає. Я зараз воюю фактично вдома — на моїй Харківщині, без якої не уявляю свого життя. Я виріс на Салтівці, батьки тут мешкають і зараз. За кілометр від їхнього будинку вже було кілька «прильотів» у багатоповерхівки. Для мене це найкраще нагадування, чому я на фронті. Це моя земля, і я нікому не дозволю її в мене забрати.

До війни Вадим танцював і навчав танцювати інших

Тепер вже розумію, що рано чи пізно ця війна мала статися. До 24 лютого 2022 року я про це не думав. Був зайнятий танцювальними змаганнями: спочатку у Харкові, потім у Черкасах. На 25 лютого у мене вже були квитки до Буковеля. Замість тривожної валізки я збирав рюкзак з лижним екіпіруванням. Іноді жартую, що не пробачу росіянам, що зіпсували мою довгоочікувану відпустку.

Воюй, танцюючи

— Як вас змінила війна?

— Я перестав реагувати на багато речей, які раніше здавалися серйозними проблемами. Наприклад, поломка машини чи якісь побутові складнощі. Все, що можна вирішити за допомогою грошей, мені вже не здається проблемою.

Змінилося ставлення до людей. І я не знаю, добре це чи погано. Поки що, приїжджаючи раз на пів року у відпустку і спостерігаючи за розслабленими цивільними чоловіками в кафе, переконую себе в тому, що це переодягнені військові. Мені так легше.

І ще я зрозумів, що означає фраза «жити в моменті». Це, перебуваючи на фронті, дивитись улюблений фільм, слухати улюблену музику, малювати, танцювати. Вчити свій взвод сальсі, за що одного разу навіть отримав зауваження. І на що відповів, перефразувавши класика: «Війна — це минуще, а танець вічний».

Я можу танцювати на вулиці, навіть у машині. Ц мене і позивний — «Дансер». Побратим нещодавно зізнався, що його мрія — навчитися танцювати вальс. Я готовий навчити, але потрібні партнерки, а з цим тут складно. Ще я фотографую. Знімаю природу, сонечок, комашок, котиків, їжаків. Буває, їдеш у полі, довкола війна, а ти фотографуєш захід сонця. Тому що так гарно. І тому що не знаєш, чи побачиш ти це завтра…

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Якось отримав зауваження, бо вчив свій взвод… танцювати сальсу», — військовий Вадим Меліхов

Катерина Копанєва
Олена Пех разом зі своєю донькою Ізабеллою

Олена Пех, яка нарешті повертається до своєї люблячої доньки, працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї, до моменту поки контрольовані Росією сепаратисти не проголосили створення на території Донеччини незаконної так званої Донецької народної республіки.

— Там одразу ж почалися переслідування цивільних осіб за вияви українського патріотизму, символіку, — розповіла польська журналістка Моніка Андрушевська, яка працює в Центрі документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, що функціонує при Інституті Пілецького. Андрушевська однією з перших повідомила про звільнення Олени 28 червня у Facebook.

Після створення так званої ДНР Олена та її донька Ізабелла вирішили виїхати до Одеси, щоб уникнути репресій, однак через два роки в її матері стався інсульт, тому жінка почала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за нею. Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Після дворічного ув'язнення вона була засуджена на показовому судовому процесі до 13 років колонії за так звану «зраду батьківщини», хоча жінка неодноразово наполягала на тому, що її батьківщиною є Україна, а не Росія і тим більше не «Донецька народна республіка».

— Історія Олени Пех є типовою для багатьох людей, які походять з тієї частини Донецької області, на яку напала Росія у 2014 році. Будь-яка людина, яка проживає на окупованих територіях України, може бути викрадена з дому в будь-який час і засуджена за сфабрикованими звинуваченнями, — зазначила Андрушевська.

Дочка Олени дізналася про те, що відбувається з її матір'ю, від людей, які були ув'язнені разом з нею, але змогли вийти на свободу, додає польська журналістка:

— Останні два роки вони не мали жодного контакту, хоча до цього ув'язненим таємно, за жахливо високу плату, іноді давали короткочасний доступ до телефону.

У підсумку жінка була віддана на поталу проросійським терористам. У звіті «"Подобається, не подобається, страждай, моя красуня". Сексуальне насильство російських окупаційних військ над українськими жінками - непокарані злочини», підготовлений Центром документування російських воєнних злочинів ім. Рафала Лемкіна, вдалося включити свідчення Ізабелли про історію її матері:

— Ми знаємо, що Олену Пех катували багато разів, знаємо, що її душили, вбивали металеві шурупи в коліна, катували електричним струмом, били.

Ми також знаємо про сексуальне насильство
Олена Пех до і після полону. Фото: омбудсман України

Андрушевська додає:

— У цій історії мене особливо вразила сцена, яку пережила Олена під час ув'язнення — російські кати переслідували її за єврейське походження, її викликали на допити й регулярно кидали антисемітські образи. Незабаром після арешту вони також демонстративно зрізали ножем з її шиї ланцюжок із зіркою Давида. Зрештою, це картина прямо з найтемніших моментів німецької окупації, важко повірити, що щось подібне відбувається по сусідству, в Європі, у XXI столітті.

Вже під час обміну військовополоненими дорогою до Києва Олена пережила передінсультний стан і майже на пів години втратила свідомість. У момент, коли росіяни виводили її з колонії, ця жінка була переконана, що її везуть на розстріл, як неодноразово погрожували зробити, розповідає Андрушевська:

— Вона зрозуміла, що її повертають на свободу, лише коли почула перші слова українською мовою: «Будь ласка, не бійся, ти вдома»

До зусиль зі звільнення Олени долучилися й інші люди, зокрема Єжи Гальберштадт, перший директор Музею історії польських євреїв (POLIN), який залучив до цієї справи Польський національний комітет Міжнародної ради музеїв ICOM, а також головний рабин Польщі Міхаель Шудріх. Не можна також забувати про підтримку, надану Посольством Польщі в Києві та Міністерством закордонних справ.

У вересні минулого року Інститут Пілецького в Берліні запросив доньку Олени Ізабеллу взяти участь у конференції «Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges For Historians» (українською «Переосмислення України та Європи: нові виклики для істориків»), яка супроводжувалася численними медіазаходами. Це також вплинуло на звільнення Олени, оскільки привернуло велику увагу ЗМІ.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65df9f15a00616814fa12ed2_en_075_widak-freeukra230730_np2ek-p-800.webp">«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених</span>

Звільнення бранки Кремля відбулося в рамках обміну військовополоненими, організованого через Об'єднані Арабські Емірати, в результаті якого на свободу повернулися 90 українських військовослужбовців і 10 цивільних осіб.

Серед них було троє бранців, котрих ув'язнили до початку повномасштабної фази війни у 2022 році, в тому числі Олену Пех. Величезну роль у цьому обміні відіграли також Ватикан і країни Європейського Союзу.

Андрушевська певна, що при допомозі на міжнародному рівні є шанси на свободу в інших ув'язнених.

Інститут Пілецького заснував Центр документування російських (воєнних) злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна через кілька днів після 24 лютого 2022 року. Сам Інститут спеціалізується на вивченні тоталітаризмів, а російська агресія проти України є продовженням тоталітарних геноцидних практик двадцятого століття, впевнена Андрушевська:

— У базі даних Центру документації Лемкіна вже записано і заархівовано понад 800 письмових свідчень, зібраних у центрах тимчасового розміщення біженців у Польщі, а також понад 700 відеосвідчень, записаних командою в 11 регіонах України на лінії фронту і на звільнених територіях. Для нас дуже важливо, говорячи про російські злочини, підкреслювати, що зараз ми бачимо по всій Україні те, що Росія роками робила на окупованому Донбасі та в Криму, а тепер робить просто в більших масштабах.

На жаль, той факт, що російські війська напали на інші регіони України, також частково є результатом байдужості світу до багаторічних страждань таких людей, як Олена Пех

Автор: Berenika Lemańczyk

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

20
хв

6 років полону: ув'язнена проросійськими терористами Олена Пех вийшла на свободу

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Якось отримав зауваження, бо вчив свій взвод… танцювати сальсу», — військовий Вадим Меліхов

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Ми перші використали дрон на війні — і це змінило її хід», — Владислав Овчаренко

Ексклюзив
20
хв

Розповідаю доньці про свою роботу, показую фотографії. Світ різний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress