Ексклюзив
20
хв

Леся Литвинова: «Моєму сину — 15. І він готується йти у військо»

«У моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. А в їхній — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене», — ветеранка, волонтерка, співзасновниця БФ «Свої», мама п’ятьох дітей Леся Литвинова про материнство під час війни, пекло цивільного життя і те, чому у війську стає дедалі більше жінок

Ірена Тимотієвич

Леся Литвинова. Фото з приватного архіву

No items found.

«Життя в очікуванні страшніше, ніж сама війна»

— Лесю, як проходить ваша адаптація у суспільстві після повернення з фронту в цивільне життя?

— Це складний процес і проблема всіх, хто тимчасово або назавжди повертається в цивільне життя. Спочатку відчуваєш ейфорію від того, що можеш обійняти свою сім’ю, близьких, друзів. Що завтра не треба нікуди бігти, що є час. Але дуже швидко цей етап проходить і починаєш бачити те, що за межами твого будинку. І тут вже починається важка історія. 

Контраст між досвідом на фронті і цивільним життям такий, що цю прірву нічим не можливо нівелювати. Взагалі. Два різних світи, які між собою не перетинаються. 

Для більшості війни не існує. Заїжджений штамп, але він — чесний. Навіть ті, хто допомагає, донатить, щось робить — поза межами бойових дій. Неможливо цього відчути, коли ти не там. Так само як неможливо відчути те, що переживають вони, коли ти не тут. У нас різний життєвий досвід, різні переживання. Про це мало говорять і в цьому напрямку майже не ведеться робота. 

Зараз я знаходжусь у зворотній ситуації. Мій теперішній чоловік все ще на фронті, перший чоловік також воює на одній з найбільш гарячих ділянок. Мій батальйон все ще бореться. Постійні втрати, втрати, втрати… 

Коли ти там, ти — частина великої хвилі, яка рухається. 

Тут — ти жодним чином не керуєш процесами. Нічого не можеш зробити. І цей тягар зводить з розуму. 

Як на мене, життя в очікуванні когось — страшніше, ніж сама війна. Сподівання на «плюсик» або статус «у мережі» — страшніше, аніж стрибати окопами

У мене є подруга, у якої чоловік вважається зниклим безвісти вже майже два роки. Всі розуміють, що він загинув. Але немає тіла, свідоцтва про смерть і свідків загибелі. Їй є за що чіплятись. І ця марна надія залишиться пеклом на все її життя.

А тим, хто виживе і повернеться — доведеться наново будувати стосунки в своїх сім’ях, зі своїм оточенням.  

З чоловіком Владиславом Урбаном

— Які шляхи порозуміння між цивільними і ветеранами ви бачите, аби полегшити реінтеграцію у мирне життя? 

— Думаю, це має бути двосторонній процес. Ветеранам потрібно буде робити крок в бік суспільства, а суспільству — в бік ветеранів. Нас чекає чимало трагедій. І ми нікуди від них не дінемось, не зможемо «підстелити соломку» з усіх боків.

У 2016 чи 2017-му році я побувала у США, це була поїздка, організована держдепом для лідерів громадянського суспільства. Нам багато показували та розказували, як це функціонує там. Розповідали про співпрацю з державою у різних напрямах. Зокрема був і блок, присвячений роботі з ветеранами. Все дуже добре організовано, безліч програм. Але на практиці це не працює. І вони чесно про це кажуть: рівень самогубств серед ветеранів — стабільний, знизити цей відсоток не вдається. Так, вдається допомогти тим, хто менш травмований, але на загальну картину це майже не впливає. На жаль.

Єдине, що працює — програми «рівний рівному», тобто коли ти можеш допомогти побратиму, або побратим — тобі. 

Зараз у мене є дуже тісне спілкування з людьми, які проходять важкий етап після втрати друзів на фронті. Я їм допомогти можу, я в силі їх «тримати». Тому що вони знають, що я прожила подібний досвід і їх по-справжньому розумію. Їм зі мною легше, ніж з цивільними психологами.

— Тобто може спрацювати система якісного навчання і перекваліфікації ветеранів? 

— Можливо. Але все, що мультиплікується, зазвичай працює погано. Коли починається питання кількості — втрачається якість. 

Те, що точно має робити держава — вона має відслідковувати подальший життєвий шлях ветеранів. Особливо тих, хто зазнав важких травм — і фізичних, і психологічних. Хоча б для того, аби вони не відчували себе покинутими. Це вкрай важливо. Не на тому рівні, як це було в СРСР — дарувати по гвоздичці на 9 травня. А на людському рівні.

Бо всі ветерани, яких я бачу — не важливо чи це ветерани після першої чи після другої фази війни — вони всі подумки продовжують бути у війську. А фізично вже не там. І оце буття між світами сильно їх вимотує.

«Своїх дітей я не покинула, а захищала»

— У вас п’ятеро дітей, троє з яких — неповнолітні. І все ж у 2022-му ви з чоловіком обоє пішли на фронт. Очікування батьків з фронту — велика травма, яку переживають десятки тисяч дітей в Україні. Як після повернення ви з цим працюєте у своїй сім’ї?

— Ми розмовляємо. Я намагаюсь стримувати себе і не реагувати на їхні образи, давати їм можливість це проговорити. А їх багато. Вони мені прямо кажуть, що я їх покинула. Що вони залишились самі. І чути це дуже боляче.

Тому що в моїй картині світу — я їх не покинула, а захищала. Щоб залишились живі. Я вчинила так, як могла і як того вимагала ситуація. А в їхній картині світу — це історія про те, що найважчі часи свого життя вони проходили без мене. І тут немає вірної відповіді, як правильно треба робити.

Леся Литвинова і її доньки

Що відчувають діти, які чекають батьків з фронту? Я боюсь навіть думати про їхні емоції. У моєї доньки був умовний «випускний», вона закінчила початкову школу. Діти підготували маленький концерт для батьків, що поруч. А для тих, хто не з ними — записали відео і відіслали їм. Майже у кожного в класі хтось воює. 

Вони говорять про те, як сумують. Про те, як важко без них жити і як живуть лише очікуванням.

Дитині моєї подруги — всього 4,5 рочки. Чоловіку дали відпустку на короткий період. І коли потрібно було повертатись, вона відвезла його до Краматорська, щоб побути разом ще хоч трішки. Коли повернулась — дитина перестала з нею спілкуватись, тому що «мама відвезла тата туди», «тато був би тут, але мама його відвезла на війну». Вони над цим намагаються працювати, спілкуються з психологом, але з цим поки ніхто не може впоратись. Таких історій багато. Дитина починає звинувачувати того, хто поряд, в тому, що іншого з батьків немає поруч. 

Діти найбільше бояться смерті. Вони ще не розуміють, що є речі, страшніші за смерть. Враховуючи нашого «чудового сусіда»

— Як війна змінила ваші підходи до виховання власних дітей? Яких речей ви їх навчаєте?

— Мої діти виховуються самостійно. Я можу лише їх підтримувати у тому, до чого вони готуються.

Старшій дочці 27. У неї двоє маленьких дітей. Вона готова виїхати за кордон, якщо наступна фаза війни буде ще більш гарячою. Я її розумію. Донька, якій 24, готується до того, що буде допомагати тут, виїжджати не збирається. Принципово не хоче оформлювати собі закордонний паспорт, аби я не мала можливості на неї натиснути у критичний момент. Але йти воювати вона не готова. 

Моєму сину 15. З 18-ти він хоче підписувати контракт. Я все ж наполягаю на тому, щоб він спочатку отримав військову спеціальність і пішов у військо кимось корисним, а не просто статистом. Вчиться керувати дроном. Фізично готується. І досвід, який я можу йому передати — передаю вже зараз. 

Донька і син

Двоє моїх молодших доньок — 10 і 4 рочків — поки добирають останні шматочки свого дитинства.

Я пояснюю своїм дітям, як, на приклад, відрізнити критичну кровотечу від некритичної. Де потрібно накладати турнікет, а де затиснути долонькою. Але це те, чому зараз, напевно, вчать всі українці своїх дітей. Принаймні на це сподіваюсь. 

— Офіційно в лавах ЗСУ за останніми даними перебувають понад 60 тисячі жінок, ця цифра постійно зростає. Чому жінки все частіше йдуть на війну? 

— Так, досить багато дівчат серед моїх знайомих туди йдуть. Це пов’язано з багатьма факторами. Серед іншого з тим, що військо стало більш відкрите до жінок, бо на фронті потрібні люди. Не має значення стать, вік і фізична підготовка. Якщо людина готова — вона знайде своє місце в армії. 

Є дуже багато роботи, яку треба виконувати щоденно. Вона нецікава, рутинна, але хтось повинен її робити. 

Про цих людей мало говорять, мало пишуть, всім здається, що це щось не про армію взагалі. Хочеться ж бачити гарних хлопців і дівчат — молодих, здорових, з палаючими очима. Але насправді ті, хто знаходяться безпосередньо на позиції — це менша частина армії. А більша її частина забезпечує тих, хто там, підтримкою з усіх боків. Хтось годує, хтось привозить, хтось нараховує зарплату, хтось пише звіти і тд. Вони теж воюють. Без них оборонці залишаться без очей над головою, без їжі, транспорту, палива, без плану дій — без усього. 

Сьогодні в нашій армії реалізувати себе може кожен, в будь-якому віці і будь-якій фізичній формі

— Як ви оцінюєте закон про мобілізацію від 18 травня і його перші ефекти? Чи підтримуєте ідею примусового повернення українців з-за кордону?

— Вважаю, що цей закон надто м’який. І мав би бути жорсткішим і прийняти його потрібно було значно раніше. Він направлений на цивільних: як зробити так, щоб не потрапити у військо. 

Ми у важкій ситуації, ні для кого це не секрет. 

Нам партнери можуть дати будь-яку кількість зброї чи техніки. Але якщо не буде кому цим усім користуватись — все це марно. Армія зараз критично потребує людей. У великій кількості.

Ті люди, які хотіли піти добровільно, вже майже закінчились. Лишилась ще певна кількість тих, хто не ховається від мобілізації: прийшла повістка — пішли. Серед моїх знайомих таких достатньо, але для армії цього мало.

Я проти примусового повернення. Я швидше «за» можливість виїхати всім бажаючим. Але нехай повертаються сюди лише в якості гостя, а не в якості громадянина країни. 

Треба обирати. Або ти громадянин — і тоді ти захищаєш свою землю. Або ти знаходиш собі інший дім. А в Україні будеш тим, хто завжди зможе приїхати сюди в якості туриста.

Світ занадто великий і прекрасний, ти знайдеш собі куточок. Не як біженець, а як член місцевої громади. 

— Проблема мобілізації — це питання до влади чи до суспільства?

— Це питання до всіх. 

Ми можемо ненавидіти нашу владу. Ми можемо її критикувати і говорити про те, що вони зробили недостатньо. Що провалили мобілізацію, комунікацію з суспільством. І це буде правдою. Але зараз йдеться не про нашу любов до влади, а про наше виживання. Це як сидіти в палаючому будинку і кричати «з моїх податків утримується пожежна охорона, хай їдуть і гасять, а я не зрушу з місця». 

Не намагатись вижити, розповідаючи, що за тебе це мають зробити якісь інші люди — такий рівень інфантилізму, про який навіть соромно говорити.

Фотографії з приватного архіву

No items found.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Так своє рішення захищати країну на фронті пояснює Тетяна — до повномасштабного вторгнення хореографка й тренерка з повітряної гімнастики, а зараз — пілотеса БпАК (малий безпілотний розвідувальний авіакомплекс — Ред.) з позивним «Руда». У березні 2022 вона екстрено завершила грудне вигодовування восьмимісячної доньки і записалася до тероборони. На війні Тетяна не тільки пережила страшні моменти, але також зустріла кохання.

Тетяна «Руда»

Погодувала — і на фронт

— Коли на третій день служби я прийшла до нашого начмеда з грудьми, повними молока, він здивувався: «У тебе що, вдома маленькі діти?» Пощастило, що він за фахом — акушер-гінеколог і знав, як мені допомогти, — розповідає Sestry Тетяна «Руда». — Попри те, що на початку війни моїй Вікторії було всього вісім місяців, у своєму рішенні я не сумнівалася. Коли ворог стоїть на порозі твого будинку (війна застала нас у Києві), мені як людині у гарній фізичній формі здавалося дивним сидіти без діла чи тікати.

Перші півтора тижні я займалася волонтерством, пекла на заводі хліб, який передавали до Ірпеня. Після чого поговорила з батьками, і вони підтримали моє рішення йти у військо. Я на той момент вже була розлучена. Маленька донька Вікторія і 10-річний син Кирило залишилися з моїми мамою й татом.

До свого батальйону я потрапила випадково. Загуглила «ТРО Києва». Бориспільське виявилося єдиним, де ще не встигли відключити телефон — решта були переповнені і перестали приймати дзвінки.

Перший рік відслужила бойовим медиком. Окрім гарної фізичної форми, у мене були також знання з тактичної медицини, тож з роботою справлялась. У травні 2022-го друг підігнав мені «мавік» — перший і на той момент єдиний дрон у нашому батальйоні. Я приблизно знала, як ним користуватися, адже пробувала літати, ще коли син ходив до школи авіамоделювання.

Як піхотний медик почала використовувати дрон для прокладання маршрутів евакуацій. Восени 2022-го на Харківщині ми почали використовувати дрони ще активніше. Після першої ротації я ретельно вивчила нюанси роботи з БПЛА і стала пілотом FPV-дронів. Після першої ротації обійняла посаду оператора-розвідника, а вже влітку 2023 пройшла навчання і отримала ВОС ударного дрону.

— Що складніше морально: бути бойовою медикинею чи пілотом?

— Для мене — пілотом. Робота бойового медика непроста, але я не втрачаю свідомість від виду крові чи відірваних кінцівок, вмію зібратися та працювати з холодною головою. Кожна евакуація відрізняється від попередньої, потрібно бути готовою до будь-яких поранень, важких мінно-вибухових травм (як у нас було на Харківщині), до опіків і необхідності медичного сортування — це коли приймаєш рішення, кому першому допомагати.

Зберігати спокій мені допомагало розуміння , що я не можу зупинити війну чи змінити обставини бою. Моє завдання — надавати допомогу.  

Робота пілота мені здається складнішою. Коли стала займатися цим професійно, зрозуміла, які можливості відкривають дрони: як ми можемо бачити супротивника, коригувати артилерію.

Разом з цим прийшло розуміння, що ворог, використовуючи дрони, так само бачить кожен наш крок

Усвідомлення того, що противник бачить мене як на долоні, далося мені непросто.

Кохання на мінному полі

— Можете розповісти про момент на війні, який ніколи не забудете?

— Харківщина, Барвінкове. Наш замкомбата підривається на міні... Я тоді ще була ротним медиком і їхала замінованим полем, щоб його евакуювати. Напередодні загинув в аварії мій колишній чоловік, батько Вікторії. Я планувала прийти на його похорон, і тут чую по рації: «П'ятий пост! 300, тяжкий 300!» Розуміючи, що колишньому чоловікові я вже не допоможу, а замкомбата ще можна врятувати, поїхала на евакуацію.

На тому полі ми могли підірватися будь-якої миті. Я їхала і думала: «Вчора у Вікторії загинув тато, а сьогодні може загинути ще й мама…» На щастя, я вижила. І замкомбата теж вижив. Але було страшно.

— Правда, що ви зустріли на війні кохання?

— Так. Хоча зарікалася мати стосунки з військовослужбовцем. Ми з Сашею вперше побачили одне одного саме того дня, коли я їхала мінним полем рятувати замкомбата. Саша — сапер, він прагнув розібратися, чому наші підірвалися. Пам'ятаю, як ми зустрілися поглядами і… Я не дуже романтична, але мені чомусь врізався цей момент у пам'ять. Коли ми зайшли в Ізюм, Саша подарував мені соняшники. Ми почали більше спілкуватись. Виявилось, у Києві ми жили в сусідніх районах і вранці бігали однією і тією ж набережною, але чомусь жодного разу не перетиналися.

У пошуках відчуття безпеки

— Як ви справляєтеся зі страхом?

— Мені здається, відсутність страху — вірний індикатор того, що ти збожеволів. Тому добре, що мені й досі страшно. Страх зберігає життя. Навіть якщо я в Києві з дітьми, під час повітряної тривоги обов'язково спущусь з ними в укриття, бо не хочу ризикувати їхніми життями. На бойових позиціях побратими спочатку навіть посміювалися, коли бачили, як я весь час окопуюсь. Де б ми не опинилися, я одразу бралася за лопату — аби була можливість сховатися під час обстрілу.

А ще фізична праця відволікає. Коли займаєшся спорудженням бліндажу, залишається менше часу на думки про те, що відбувається, про загиблих побратимів.

Втрати — це єдине, до чого неможливо звикнути

Коли людина, з якою ви багато чого пройшли разом, гине, тебе не залишає думка: «Чому він, а не я? Краще б я». Тяжко не тим, хто йде, а тим, хто залишається. На війні часто думаєш про те, що буде з твоїми близькими у разі твоєї смерті.

Для мене найстрашніше — потрапити в полон і тим самим приректи своїх рідних на життя у невідомості та стражданнях, коли місяцями, а то й роками не знаєш, що з твоєю близькою людиною, жива вона чи мертва. Ми обговорили з батьками цей момент. Сказала їм, що в полон точно не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната.

Військові Христина «Кудрява» і Тетяна «Руда», редакторка Forbes Ukraine Катерина Шаповал, парамедикиня Ірина «Чека» (загинула 29 травня) і співачка Krutь. Фото: Zemliachky. Ukrainian Front

— Восени 2022 ви брали участь у звільненні Харківщини. Побачене на деокупованих територіях для багатьох військовослужбовців стало шоком...

— Ми заїхали до Ізюма, коли там ще догорала покинута ворожа техніка. З усіх відчуттів, які у мене тоді були, найсильнішим було відчуття огиди. Гидко усвідомлювати, що ще вчора ці нелюди тут ходили, дихали, їли… Братські могили та ексгумацію тіл місцевих жителів, яких вбили окупанти, мій мозок відмовлявся сприймати за реальність. Скоріше, як якийсь трилер, як щось, що просто не може відбуватися насправді.

— Що ще шокує на війні? Для деяких людей навіть побут може стати важким випробуванням.

— Я точно не з тих, кого може шокувати побут. Є неприємні моменти: коли ти весь у крові побратимів і декілька днів немає можливості помитися. Або коли атакують миші у бліндажах. Але коли в країні йде війна, всі ці нюанси — не найгірше, що може з тобою трапитись. Душ можуть замінити вологі серветки, на зміну тампонам приходять менструальні чаші. Довге волосся рятують дреди — їх, до речі, заплітала майстриня, переселенка з Луганська, яка не побоялася приїхати до мене в зону бойових дій.

— Стикалися із сексизмом в армії?

— Неодноразово. Я боролася за посаду пілота, довго доводила, що можу керувати БПЛА не гірше за чоловіків. Не раз чула, що жінці на війні не місце. А я вважаю, що нікому на війні не місце. Війна — це в принципі ненормально. Але якщо ми хочемо зберегти країну, у нас просто немає іншого виходу.

Якось ми з побратимом заклалися на премію сто тисяч гривень, що я зможу сама за два тижні викопати двометровий бліндаж. Ніхто не вірив, що зможу, а я тим часом старанно копала, навіть замовила бензопилу, щоб впоратися з корінням дерев. Премію не виграла тільки тому, що коли викопала метр вісімдесят, піднялася вода. Але з того часу в моїх фізичних можливостях більше ніхто не сумнівався.

— Як вас змінила війна?

— Дуже сильно. Змінилася я, змінилися мої пріоритети, оточення. Я відчуваю втому. Коли роздратовані цивільні пишуть у соцмережах, як вони «втомилися від війни», хочеться сказати їм, що вони навіть не уявляють собі, що таке дійсно втомитися від війни. Втомитися втрачати, ховати, бачити у снах загиблих побратимів...

Мабуть, до мене вже ніколи не повернеться відчуття безпеки

Нещодавно була тижнева робоча подорож за кордон. Мені казали: «Коли ляжеш спати під справді мирним небом, відчуєш різницю». Але я нічого не відчула. Хотіла одного: якнайшвидше повернутися, і не просто додому, а на передову. Там, під снарядами, ти розумієш, що дійсно робиш все, що від тебе залежить.

Такими ж думками ділиться більшість моїх побратимів. Їм зараз критично потрібен відпочинок, після якого вони самі, без нагадувань, повернуться у стрій — вони просто не зможуть не повернутися.

До війни Тетяна була хореографкою і тренеркою з повітряної гімнастики

— Як загалом ставитеся до цивільних чоловіків?

— Не бачу цивільного життя і морально поки що не готова на нього дивитися. Якщо я в Києві, о 7 ранку вже їду на полігон і повертаюся пізно ввечері. Веду курс FPV-пілотування в академії «Дронаріум». Навчаю управлінню дронами військових та цивільних, які перебувають у процесі рекрутингу в ЗСУ.

Академія стала для мене місцем сили. Я зібрала команду однодумців, ветеранів, і ми тепер не просто служимо операторами БПАК, а ще й випускаємо близько 30 бійців на місяць, яким передаємо свої знання і навички. Ми без перебільшення «множимо себе». Дякуючи керівництву «Дронаріуму» і моїй команді, у нас вийшло реалізувати курс. В академії мені зустрічаються лише свідомі цивільні, які мають мотивацію та розуміють необхідність захищати країну.

— Що є вашою мотивацією бути на війні?

— Бажання жити у своїй країні. Ще до війни у мене як у тренерки з повітряної гімнастики було чимало можливостей виїхати за кордон. Але я ніколи цього не хотіла. Я люблю Україну — і не тому, що я тут народилася, а тому що мені тут справді добре. Я не поїду звідси тільки тому, що хтось вирішив напасти на наші землі. Тікати від проблем — точно не про мене. Коли мої діти виростуть, вони самі зроблять свій вибір, їхати чи залишатися. Мій вибір — залишатися і боротися, і я цей вибір не зраджу.

З донькою

Фотографії з приватного архіву

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Катерина Копанєва

25-річна військовослужбовиця Вікторія з позивним «Руна» — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу. За час повномасштабного вторгнення Вікторія воювала на кількох гарячих напрямках — зокрема, це Піски й Гуляйполе. Зараз — на Бахмутському, де щодня точаться запеклі бої. Про своє життя на війні, мотивацію та справжню дружбу Руна розповіла Sestry.

Руна з 19 років на війні

«Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди»

— Підписуючи контракт із ЗСУ ще до повномасштабного вторгнення, у 2018 році, я була абсолютно впевнена у своєму рішенні. Хоча багато хто (зокрема у військкоматі) намагався мене від цього відмовити, — згадує Руна. — Коли у 2014 році в Україні почалася війна, я ще навчалася в школі. У нас був предмет «Захист Вітчизни», вивчаючи який, я зрозуміла, що хочу спробувати себе у ЗСУ. Відразу після школи, у мої 17, мене б до армії точно ніхто не взяв. Тому я спочатку вступила до училища (навчалася на флориста-декоратора вітрин) і тільки-но його закінчила, прийшла до військкомату.

Побачивши мене — маленьку, тендітну, 19-річну — там сказали: «Навіщо це тобі? Краще виходь заміж, готуй вдома обіди». Але наступного дня я прийшла знову. Вирішила, що оббиватиму пороги військкомату доти, доки не доб'юся свого. Видаючи мені довгий список документів і довідок, які я мала принести, у військкоматі, мабуть, сподівалися, що я не повернуся. І дуже здивувалися, коли, пройшовши медкомісію, я принесла їм усе необхідне.

Вже наступного дня я була у навчальному центрі «Десна». Коли пройшла курс молодого бійця, мене направили до бригади, де я служу донині. Я була згодна на будь-яку спеціальність, окрім кухаря та медика. Це зараз я з медициною на «ти» (вже не раз доводилося евакуйовувати поранених побратимів), а тоді думала, що не зможу надавати першу допомогу. Мене направили до зенітно-ракетного взводу. Мій перший фах — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Потім перейшла на зенітну установку ЗУ-23-2, а зараз працюю на гарматі С-60. Я навчилася досить швидко, хоча основні знання та досвід отримала вже безпосередньо в бою.

— Зараз ви — командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23 батальйону «Хортиця». Що входить до ваших обов'язків?

— У мирний час я б відповідала за особовий склад та дисципліну у підрозділі, але зараз, під час війни, особисто виїжджаю на всі виїзди, керую процесом. Ми отримуємо ціль, оцінюємо обстановку та працюємо по цілі. У мене в екіпажі шестеро людей. Часто від мого рішення залежить їхнє життя. Наприклад, ми працюємо по цілі, і в цей момент ворог відкриває вогонь.

У мене є кілька секунд, щоб зрозуміти: ворог тільки пристрілюється, і ми можемо ще трохи попрацювати, чи треба негайно від’їжджати

Я маю тверезо оцінювати обстановку. Буває, входиш в азарт — влучив у ціль один раз, потім ще раз, і хочеться ще й ще. Важливо не піддаватися таким емоціям — інакше можеш втратити людей і техніку. Були ситуації, коли хлопці хотіли ще трохи попрацювати, але я бачила, що ворог веде щільний вогонь і давала команду від'їжджати. І одразу після нашого від'їзду прилітало саме в те місце, де ми стояли.

— У такі моменти відчуваєте страх?

— Ні. Коли ми працюємо на гарматі, навіть якщо йде зустрічний вогонь, я не боюся. Дію швидко й злагоджено, з холодною головою. Усвідомлення того, що був на волосині від смерті, приходить згодом, коли вже від'їхав у відносно безпечне місце. Є люди, яких у певні моменти паралізує страх, вони губляться. На щастя, це не про мене. Мені було по-справжньому страшно, коли перші кілька разів евакуйовувала поранених побратимів. У когось були осколкові поранення, хтось втратив кінцівку. Я робила їм перев'язки, а в самої трусилися руки — боялася нашкодити, щось зробити не так. Зараз такої проблеми вже немає.

— Ви якось розповідали про момент, коли побратими вже подумки поховали ваш екіпаж….

— Це було вже під час повномасштабного вторгнення у районі Пісок на Донеччині. Ворог активно наступав, ми несли великі втрати. Я працювала на ЗУ-23-2. Зазвичай ми працюємо із закритих позицій, але тут був наказ їхати на відкриту. Нас було троє.

І от даємо ми кілька «черг», я питаю по рації, куди стріляти далі — лівіше чи правіше, і в цей момент по нас починає працювати ворожий танк. Пам'ятаю шум та свист у голові, дуже багато пилу… Це була моя перша контузія. Поруч у підвалах були інші підрозділи. Вони чули цей «приліт» і передали по рації, що, схоже, наша «ЗУшка вже все». Через перебої зі зв'язком я не могла чітко відповісти, і побратими справді вже майже нас поховали. Ми ще довго не могли виїхати з позиції через те, що заглухла машина. Водія було поранено, і я вже думала, що ми звідти не вийдемо… На щастя, машину все ж вдалося завести.

— Розкажіть про вашу посестру Ксюшу, яка загинула…

—  Ксюша загинула в тилу внаслідок ракетного удару. А разом з нею — ще 14 побратимів, серед яких був її коханий хлопець. Буквально за кілька днів до прильоту я приїжджала туди за продуктами, ми з Ксюшею бачилися. Вона розповідала, що ось-ось має отримати молодшого лейтенанта. Ще вона хотіла купити машину, і у них з коханим було стільки планів…

Коли за кілька днів я була на позиції, мені надійшло повідомлення: «Ксюша — 200». Я спочатку навіть не повірила… Ми були ровесницями. Вона теж прийшла до ЗСУ в 2018.

На її похороні я стояла над могилою і думала: «Їй 24, мені теж. Вона вже мертва. Але я поки що жива...»

Після цього більше не їжджу на поховання — потім довго не можу зібратися і виконувати свою роботу.

Старший сержант Шон

— Що допомагає триматися?

— Розмови з побратимами. Робота, якою у важкі моменти намагаєшся завантажити себе настільки, щоб не залишалося часу на жодні інші думки. Але головний мій антидепресант — це Шон. Мій найкращий друг.

— Як він у вас з'явився?

— Я з дитинства мріяла про собаку. Влітку 2018 року, вже під час служби, поїхала до Бердянська — і там купила Шона. Він був крихітним, йому було лише 25 днів. На Донеччину ми повернулися вже разом. У ті роки війна була не такої високої інтенсивності, і це дозволило Шону поступово адаптуватися. Спочатку він боявся гучних звуків, але потім звик, і зараз уже чітко знає, коли стріляють наші, а коли ворог — і реагує відповідно. Шона виховував весь наш підрозділ, хлопці його обожнюють. Він навіть має особистий шеврон — «старший сержант». Шон постійно зі мною, крім тих моментів, коли ми на виїздах. Він завжди проводжає, біжить за машиною. А потім зустрічає так, ніби не бачив цілий рік. Він для нас усіх кращий за будь-якого психолога.

— Якось ви кинулися його рятувати, ризикуючи життям...

— Ворог почав обстріл з «Градів». Всі швидко заскочили в яму, а Шон залишився зовні. Коли я це зрозуміла, вибігла за ним, за що потім отримала догану від командира. Я знайшла Шона у стані ступору. Він сильно злякався, заціпенів. Після цього випадку він посивів...

У нас, до речі, є й інші тварини. Часто прибиваються коти. Якось був навіть єнот. Ми знайшли його на Бахмутському напрямку. Вочевидь, він раніше жив у людей, бо спокійно їв із рук. Ми його нагодували, відпоїли, навіть купили йому шлею, щоб вигулювати. Але він вирвався — і з того часу бігав по різних позиціях і наводив хаос скрізь, де з'являвся. Рився в наших речах, бив посуд… З Шоном вони не потоваришували, і ми знайшли єноту інший дім.

— Одні кажуть, що сам лише побут на війні вже шокує. А деякі дівчата розповідають, що знаходять можливість і манікюр з укладкою зробити, і повечеряти улюбленими суші. З чим зіткнулися ви?

— Побут на війні не став для мене шоком. Я навчалася у школі-інтернаті, звикла жити в колективі, вставати за режимом. Армія в цьому сенсі мало чим відрізняється — мабуть, тільки тим, що тебе весь час хочуть убити (сміється). Я точно не з тих, хто витрачатиме час на макіяж, манікюр чи укладку — ніколи не робила цього до служби і не планую зараз. Коли є можливість, можу заплести косички-колоски, щоб наступні десять днів не думати про те, що робити з волоссям.

Щодо умов, то вони можуть бути різними. Якщо ми перебуваємо у місті чи селі, то найчастіше живемо у підвалах. На Бахмутському напрямку жили у полі в бліндажі.

Одна з найбільших проблем — миші. Вони всюди. За ніч можна впіймати до 500 штук

Вони падають тобі на голову, кусають за пальці, гризуть речі, пластикові пляшки, дроти. У бліндажах це звичайна історія.

— Що для вас на війні є найскладнішим?

— Думаю, це проблеми із забезпеченням. Коли замість того, щоб виконувати завдання, ти спочатку маєш знайти обладнання або запчастини для його виконання, оголошувати збори, просити донати. Коли ламається гармата, ми зазвичай ремонтуємо її власним коштом. Самі збираємо гроші на РЕБ (система радіоелектронної боротьби, що блокує сигнали ворожих доронів), бо зараз ворогові достатньо дронів для того, щоб знищити нашу артилерію.

Коли крім виконання роботи доводиться думати, де взяти кошти, це деморалізує

Але ти все одно продовжуєш робити те, що маєш — бо розумієш, для чого ти тут.

— Як би ви це пояснили? Для чого ви на війні?

— Я захищаю свій дім — Україну. Я тут народилася, виросла і щиро не розумію, як можна не стати на захист свого дому. Мене якось запитали, за що ми боремося. Я відповіла, що за все, що за нами. Я не хочу, щоб це стало чужим. Для мене перемога — це повернення наших територій, хоча за нинішніх умов, коли ворог активно наступає, нам треба хоча б не втратити те, що є.

— Уявляєте день нашої перемоги?

— Ми іноді говоримо про це з хлопцями: «А ось уяви, зараз приїжджають зі штабу і кажуть: «Війна закінчилась». Що будеш робити?» І кожен мріє, як поїде до сім'ї, до дітей… Я взяла б Шона і поїхала до сестри і племінника. Ще дуже хочеться до Маріуполя.

— Які сни вам зараз сняться?

— З початком повномасштабного вторгнення у мене на деякий час пропав сон. Ми спочатку взагалі не спали, бо не розуміли обстановку, не знали, куди далі піде ворог. Потім мені стали снитися спалахи — такі, які бачу під час ворожого обстрілу. Снилися поранені побратими, яких вивозила. Я часто кричала уві сні…

Зараз такого вже немає — напевно тому, що організм адаптувався. Кілька днів тому мені наснилася Ксюша. Вона підійшла до одного з побратимів і, сміючись, повела його за руку. Не знаю, як трактувати цей сон. І чи взагалі потрібно шукати таким снам якісь пояснення…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Мій антидепресант на війні — пес Шон. Він змалку зі мною на фронті», — військова Вікторія «Руна»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як армія українських піарників перемагає Росію в інформаційній війні

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«У полон не піду — на цей випадок у мене завжди із собою граната», — військова Тетяна «Руда»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клімакін: Треба зійти з каруселі на Campo de Fiori

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress