Культура

<frame>Катерина Калитко — українська письменниця, перекладачка з балканських мов, авторка поетичних збірок і прозових творів, громадська активістка. Членкиня виконавчої ради PEN Ukraine. Лавреатка багатьох престижних міжнародних та українських премій, зокрема найвищої мистецької відзнаки країни — Національної премії імені Тараса Шевченка.<frame>

— У своєму свіжому есеї ви пишете про те, що наш мир неможливий без справедливості. Справедливість неможлива без правди та довгої пам’яті. А правду про нашу війну можуть розповісти  тільки українці, які бачили її на власні очі. І далі зазначаєте, що відчуваєте цінність того, що змушена переживати разом українська спільнота, того, як вона зараз долає хвороби росту й намагається писати новий суспільний договір. Проте в цій цитаті відчуваються й певні загрози. Зокрема від спроб узагальнити, переозначити, навіть викривити цей досвід кимось. Почати з додаткової креації та не зупинитися навіть на відвертій фальші. Як можна цього уникнути? І хто має писати про цю війну?

— Тривалий час і я, і низка українських публічних інтелектуалів із засторогою очікуємо, як про нашу війни почнуть писати інші. Власне, уже починають, бо з’явилося чимало іноземних нон-фікшн творів різної якості на тему війни в Україні. Це відбувається з однієї простої та утилітарної причини — українці не мають ресурсу, аби про все це багато рефлексувати.

Попри те, що книговидання в Україні, незважаючи на всі спроби росіян, не зупинилося, письменники, навіть ті, хто воює, намагаються творити з огляду й на внутрішню потребу виговоритися. Але на системну та добре прораховану рефлексію бракує часового та ментального ресурсу.

Відповідно зростає загроза того, що люди, які матимуть більше часу та можливостей, просто спостерігаючи за українською реальністю, будуть собі щось формулювати та узагальнювати.

Важливо, щоб про цю війну говорили українці. Можливо, ті українці, які проживають нині за кордоном, але залишаються залученими до спільного дискурсу та беруть участь в українському житті.

Треба, щоб це були саме українські голоси, голоси тих, хто розуміє, за що ми воюємо, що це війна за ідентичність, за суб’єктність, а не лише за територію чи надра

Ті мовці, які це розуміють, які визначили це за стрижневу тему власного висловлювання, мали б говорити про Україну — всередині неї та зовні.

— Чи можна тут говорити про певну санкцію суспільства на писання?

— Я би говорила про запит на добре письмо. Різниця між добрим та поганим письменством, на мою думку, полягає в тому, наскільки воно є чесним. І мені тут не йдеться ані про сентиментальну надривність, ані про плакатність. Радше — аби для людини, яка пише, те, про що вона промовляє іншому, становило цінність.

В українському соціумі зараз багато розламів, багато несхожих досвідів, які ми лише намагаємося звести до спільного знаменника.

Не знаю, чи ближчим часом ми цей спосіб знайдемо, адже суспільство вкрай невротизоване. Проте для мене по-справжньому цінними є ті історії, які не намагаються зімітувати чужий досвід, адже кожне реальне пережиття є елементом українського повсякдення війни, а отже, елементом історії. Великий наратив складається з менших історій, тому я віддаю перевагу тим, хто не позує, а знає, про що говорить.

— Ви неодноразово відзначали, що українців буває незручно слухати на міжнародних культурних заходах, дискусійних панелях та зустрічах. Здається, проблема не лише в самій тональності, але й в різних досвідах аудиторій. Ви як представниця культурної дипломатії досвідчували та засвідчували цю проблему. Що робити в таких умовах?

— Так, є певна втома. Є відчуття того, що натягнута линва загального інтересу почала провисати та бриніти в тебе під ногами, і тобі на ній все важче гойдатися.

Важливо втім  розуміти, що це синусоїда. І той, хто може тебе почути та зрозуміти, той почує, навіть якщо не відреагує в найближчій перспективі, або зреагує не в той спосіб,  на який ти очікуєш. Головне — посіяти зерно, яке так чи інакше проросте. Для цього потрібно мати впертість і затятість, аби продовжувати говорити, не скочуючись в істеризм та екзальтацію, коли хочеш прокричати всім те, що в тобі за весь цей час накопичилося.

Безумовно, варто враховувати аудиторію, для якої ти говориш, контекст країни, апелювати до певних синхронів у досвідах.

У Європі, де авдиторії довго не знали війни, можна звертатися до родинного досвіду дідусів і бабусь, який є ближчим та може зачепити

Важливо готуватися до таких зустрічей, а не розраховувати на те, що приїдеш, скажеш, що ти з України, і тебе одразу будуть слухати. Це вже так не працює в епоху кліпового мислення та під час інших серйозних конфліктів у світі. Свої історії варто розповідати нюансовано, дуже тонко та у співдії з тим тлом, на якому ти це говориш.

Водночас я часто осмикую себе та остерігаю інших від того, аби не починати просто догоджати іноземній аудиторії, робити себе зручними, автоматично вписуватися в їхню аналітичну рамку.

Шляхетна мета достукатися до людей, проникнути до них зі словом про Україну не повинна змушувати тебе розчинятися в чужому наративі

У розмові з іноземцями наразі ще працюють конкретні історії з фактажем, іменами, деталями, навіть із чорним гумором, без вивертання кишок, але й без манірного тушування. Проте я розумію, що й такий спосіб колупати цю броню та насичувати людей знаннями теж матиме свій термін придатності. Захід, частково обережний, частково лінивий, охоче б нас спростив, уписав би в якусь власну систему для того, щоб можна було зарозуміло поставити галочку: мовляв, уже й у цьому розібралися, можна спокійно продовжувати жити далі. Ми маємо привчити світ до своєї присутності в ньому, до того, що ми тут надовго, назавжди.

Маємо остаточно розтлумачити тим-таки європейцям, що ми свої, такі ж, як вони, що ми частина цієї сім’ї народів і знаємо про це. Напад на нас — це напад на європейські цінності та спосіб життя, тож і захищатися треба разом. Багато хто це вже усвідомлює, а багато кому лише належить це з’ясувати. Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко має гарну метафору з цього приводу. Він каже:

Світові двері розуміння та чуйності щодо України поступово зачинятимуться, і наше тактичне завдання — у цих дверях застрягнути, не даючи їм остаточно зачинитися перед нашим носом

— Редактор однієї з ваших книг пише про те, що ви належите до штибу людей, які могли б жити спокійніше та приємніше за умови, якби вміли мовчати. На свою біду й на ціле щастя для української поезії, пише автор, ви не вмієте цього робити. А отже, сміливо виходите з прадавнього на наших землях «Ордену мовчальниць» (назва поетичної збірки Катерини Калитко — Авт.), тобто вибиваєтеся з поколінь українського та східноєвропейського жіноцтва, охарактеризувати внутрішній світ яких легше по тому, про що вони мовчать, аніж по тому про що вони говорять. Яка роль поеток у цій війні та чи увиразнилася жінка на її тлі?

— Безумовно, війна підсвітила українську жінку. І не тільки від початку великої війни, але й з 2014 року жінки ставали більш видимими як у війську, так і в цивільному житті.

Спершу це було пов’язано з розширенням у ЗСУ переліку військових професій, властивих жінкам. Те, що було притаманне суто чоловікам, поволі ставало й жіночим, адже тепер жінки-військові змогли бути не тільки кухарками та санітарками, але також снайперками, штурмовичками, операторками дронів. Помітними волонтерками, безумовно.

Для багатьох жінок війна стала способом переосмислити себе, переписати своє знання про себе. Для письменниць — дослівно. Роль особи, яка діє, стала ключовою для жінок в Україні. Про українську поезію вже давно кажуть, що вона сильна саме своїми жіночими голосами.

Ніяк не знецінюючи чоловіків-поетів, особливо тих, які воюють, можу підтвердити: усі справжні жіночі поетичні голоси нині феноменальні. Для себе я пояснюю це тим, що жінка в нашій країні — це контейнер колективного досвіду, носій родової пам’яті

Війна — це завжди велика тема для літераторів, але лише чутливі, емпатичні, чесні поезія та проза, до яких під'єднані переживання поколінь предків, що боролися з випробуваннями, резонують і роблять письмо та говоріння інакшим завглибшки.

Головна думка згаданої збірки «Орден мовчальниць», яка попри назву є антимовчальницькою та антипатріархальною, полягає в тому, що крок до виходу з мовчання дуже багато означає не тільки для тебе самої, але й для тих, хто піде за тобою, хто буде на тебе взоруватися.

Відвага окреслення себе як суб’єкта, який не просто має голос, але й знає, що й коли ним проказати, — це теж рольова модель для когось, хто підростатиме і наважиться на вихід з німоти

— Ви добре знаєте сучасну боснійську реальність, оскільки перекладаєте літературу цієї країни та тривалий час прожили в Сараєві. Мене цікавить, чи видно в тому, що пишуть тамтешні літератори, щось, що на вашу думку, могло б натякати на майбутній напрямок розвитку українського красного письменства? Маю на увазі як щось конкретне, типу самоіронічного пошуку вторинних вигод (як-то часом буває в Озрена Кебо або Міленко Єрговича), або, може, навпаки, якийсь ресентимент та замикання на собі. І як вибір можливого сценарію політичного розв'язання конфлікту, на вашу думку, впливатиме на це?

— Якщо говорити про літературу, то через тридцять років після війни в країні боснійська література все ще працює з тим чи іншим виміром травми. Я думаю, це те, що чекатиме й на українську літературу в кілька найближчих десятиліть. Масштаб того, що з нами вже відбулося і ще триває, відкриється нам лише після того, як ми зможемо трішки заспокоїтися, видихнути та зрозуміти, в якій точці перебуваємо як спільнота. Гадаю, глибина рефлексій щодо того, що нам відкриється, про нашу боротьбу та її вплив на майбутні покоління, соціальні поділи, усвідомлення людської природи, нас, на жаль, вразить.

ПТСР, полон та катування, окупація-деокупація, утрата дому, зіткнення з ворогом, впізнання загиблих близьких, зґвалтування, практики комеморації — для великої літератури все це дає багато простору. Невідомо лишень, чи вистачить на те, щоб це все описати й осмислити, елементарно психічних сил

— Звісно, адже історія з дітьми, які народилися внаслідок сексуального насилля на війні, так званого «невидимого покоління», теж є дуже боснійською темою...

— Так, є чудовий фільм Ясміли Жбаніч «Грбавіца» (босн. Gŕbavica) на цю тему. Про це також писали художні твори та есеї, репортажисти розмовляли з жінками, які пережили насильство та по-різному поставилися до плоду, який вони носили. Хтось позбувся його, хтось народив, але все життя ненавидить цю дитину, хтось народив і її любить. Цинічно робити із цих карколомних історій літературу, проте говорити про це в той чи інший спосіб треба, і не завжди добре, коли про неймовірно складний досвід просто візьмуть і напишуть іноземці.

Правда належить травмованим, які не втрачають самоусвідомлення та права до самопрезентації

— Ви маєте на увазі твори типу «Народжений двічі» Маргарет Мацантіні?

— Так, зокрема. Цікаві та глибокі романи про війну в Боснії та Герцеговині написані та  пишуться нині людьми, які були дітьми під час тих подій, які провели перші роки свого життя в підвалах, рано зіткнулися зі смертю та важкими повоєнними роками. Ці автори позбавлені нашарувань знання дорослих на той момент учасників подій, і завдяки цьому в них з’явилася можливість на відсторонене узагальнення.

Імовірно, найважливіші твори про війну в Україні будуть написані за десятиліття людьми, які не брали в ній безпосередньої участі. Може, це будуть діти, які виросли в еміграції, батьки яких ангажували їх в український порядок денний, або ж евакуйовані з фронтових регіонів діти, які дуже рано перенесли тяжкий досвід і які, цілком можливо, будуть вибудовувати навколо нього власну ідентичність.

А щодо можливості «українського» Дейтона, то мені це питання теж болить та не дає спокою. Ніхто зараз про це не скаже вголос на велику аудиторію, але нас, очевидно, рано чи пізно змушуватимуть до прийняття якоїсь форми перемир’я, і є ймовірність, що в нас на той час не буде можливості на нього не погодитися.

Боснійці теж дуже довго не хотіли приймати те, чого домагалися від них серби, але в якийсь момент утома від війни стала такою великою, що навіть ходила приказка «Potpiši Alija, makar je kao avlija» (укр. Підпиши (договір) Алія (Ізетбегович), нехай навіть (від держави) залишиться обійстя — Авт.).

Людей настільки виснажила війна, що вони стали готові відмовитися від свого важливого добровільно. Я дуже боюся, що наше виснаження сягне такого ж дна. Це буде дуже погано в будь-якому випадку, бо Росія в її сьогоднішній формі існування не збирається зупинятися, а тому це може обернутися відкладеною війною для наших нащадків.

Якщо ж ми погодимося віддати нині окуповані території, то кожна подальша спроба визволити людей, які чекають повернення України, — а таких чимало, — буде інтерпретуватися вже як акт агресії з боку саме нашої держави.

Дейтонський сценарій зробив Боснію та Герцеговину, прекрасну й наповнену сенсами країну, недієздатною політично. Як державне утворення вона зараз — це ніщо інше, як примус до співжиття людей за етнічними квотами. Варто розуміти, що механіка воєнного і ціннісного конфлікту в нас, щільність співжиття українців та росіян, культурні патерни є іншими.

Незалежна Україна зазнала зовнішнього нападу від держави-агресора. Проте не виключено, що у світового істеблішменту, ситого та охочого до шухлядкування, і цього разу виникне спокуса знову все спростити, привести нас до вимушеного та руйнівного співіснування з агресором. Щоб не дати цьому статися, ми маємо бути постійно присутні у світовому порядку денному та не дозволяти незалежницькому запалу, який ми неодноразово маніфестували впродовж останніх тридцяти років, згаснути.

Українські зусилля мають докладатися з розумінням того, що на нас можуть чекати перемовини, і важливо не дати їм почати рухатися у фатальний для нас бік. Це складна, аж філігранна робота всіх: політичних дипломатів, культурних дипломатів, інтелектуалів, лідерів думок, політиків, які приймають рішення, та представників громадянського суспільства.

Я свого часу й узялася перекладати боснійську літературу, бо це була лакуна в нас, і мені хотілося, щоб українці побачили тамтешню історію не крізь сербську, а отже — проросійську пропаганду, а очима тих, хто переживав її безпосередньо у себе вдома. І також я перекладала з підсвідомим знанням про те, що в нас буде велика війна з Росією, що попереду складне переформатування взаємин. Важливо лише добитися, аби воно не закінчилося для нас так само кепсько, як для Боснії і Герцеговини.

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

* * *

Вірші Катерини Калитко

А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість.
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці.

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,
із неспівмірним людині, жаским, голодним.

Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв.

Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, не вимивається.

* * *

Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.

Хай святиться
кожне ім'я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.

Нехай прийде
наше військо.

Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.

Нехай прийде
міжнародна прокуратура.

Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.

Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.

Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.

І не прощай нам нічого, якщо захочеш,
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.

Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.

Але визволи нас
від пам'яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.

Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.

І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.

Чому ти у нас
не питаєш нічого?

Чому так? Що стало причиною того, що Україна свого часу з легкістю віддала Ізраїлеві стінописи Шульца? Чий він письменник: єврейський, польський чи український? Чи може Бруно Шульц, народжений у галицькому містечку, за кількістю вулиць, названих на його честь, позмагатися з Алєксандром Пушкіним, народженим у російській Москві? Та імена яких ще письменників, котрі народилися на території сучасної України й відомі світові (і це не про Міхаіла Булгакова) мали б знати українці? Про все це до 12 липня, дня народження Бруно Шульца, Sestry поговорили з шульцознавицею й дослідницею польської літератури та культури Вірою Меньок.

‍Леся Вакулюк: Пані Віро, окрім того, що ви вивчаєте й викладаєте польську літературу, є шульцознавицею, ви ще й ініціаторка та директорка Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, який традиційно відбувається у день його народження. Звідки й чому таке зацікавлення саме цим письменником?

‍Віра Меньок: Бруно Шульц з’явився у моєму житті, коли я почала читати курс студентам на українсько-польській філології в Дрогобицькому університеті. Для мене було страшенно важливо, що він — дрогобичанин. Але Дрогобич, по суті, про нього не знав. От це й була моя мотивація! Не виникало жодних сумнівів, що Шульц заслужив на те, щоб повернутися до свого міста, як єдиного міста на світі, як цієї особливої провінції, як вибраної країни, але й Дрогобич заслужив на те, щоб цей митець, цей письменник, цей художник повернувся до свого міста. Ну, і Шульц — великий письменник, звісно.

Його творчість — це справжній модернізм, це є та література понад кордонами, це література, яка є для всіх, а не польська література для поляків, а українська — для українців

‍Чому ж тоді Дрогобич, який є рідним містом Бруно Шульца, не знав нічого про свого відомого уродженця?

Тому що був Радянський Союз — тоталітарний режим, а це був митець, творчість і біографія якого не вміщалася у програмові гасла соцреалізму й усіх цих інших тоталітарних режимних маніфестів й обов’язків. Це просто каралося б. Тому й про Шульца нічого не було відомо. Тому ці сліди, які залишалися ще в той момент, вони були дуже докладно й дуже ретельно нищені, просто стиралися. Та й сам Шульц досвідчив совєтського режиму. Коли на захід України прийшли перші совєти, то для нього, єврея, стояло питання життя або смерті. Ну, а що вже казати про німецьких нацистів, які його знищили.

Професор Михайло Шалата (нині вже покійний) — франкознавець, українознавець, який закінчив україністику в Дрогобицькому педінституті. Він хоч і не був дрогобичанином, але був людиною широких обріїв, мислення й бачення, відтак, розумів, які тут люди жили й були, як він казав, «містками до світу». А в Дрогобичі — це тільки Шульц! Ще у 1965 році цей професор написав в інститутській газеті, яка називалася «Радянський педагог», доволі добре сконструйовану замітку про Бруно Шульца. І знаєте, що йому сказали його колеги-україністи? «Куди ти пхаєшся з тим євреєм?!». І це теж, на жаль, була причина, чому тоді про Шульца в Дрогобичі нічого не знали.

Ну, але вже зараз про нього знають. І, зокрема, завдяки тому, що фестиваль у Дрогобичі триває 20 років, зокрема, через те, що є переклад Андруховича Шульцових збірок (це також фестивальний проєкт), і ще завдяки багатьом «зокрема».

‍Життя Шульца було драматичним. Особливо зараз, у час повномасштабного вторгнення, ця драма усвідомлюється дуже гостро, адже він прожив усе життя (50 років) у Дрогобичі, а водночас прожив у 5-х різних державах: Австро-Угорській імперії, Західно-Українській Народній Республіці, Другій Речі Посполитій, Радянській Україні та Третьому Райху. Зрозуміло, що як євреєві йому було особливо небезпечно жити під гітлерівською Німеччиною. Втім, і за правління совєтів легше не стало. Принаймні, є історія про те, як Бруно Шульца примусили намалювати портрет Сталіна, а також картину «Звільнення народу Західної України». Але остання не сподобалася радянській владі через надмірне використання художником синьої та жовтої фарб. Тому його звинуватили в  українському націоналізмі та заарештували…

Ми не знаємо, чи це було правдою чи ні, тому що всі ці історії дійшли до наших днів зі спогадів гімназиста Бруно Шульца — Анджея Хцюка. Він, з одного боку,  називав себе антисемітом, а з іншого — каже «ах, пригадую, який той Шульц був неймовірний!». І далі він пише про Шульцове надуживання синьо-жовтими  кольорами, за що він, мовляв, постраждав, і що Шульц тішився, що ворони нагадили на портрет Сталіна, який він намалював. Але наскільки ці свідчення є правдивим — дуже складно сказати. Наталка Римська переклала, власне, цю дилогію Анджея Хцюка «Атлантида» й «Місяцева земля» — й усі історії звідти розходяться, як звукові кола від дзвону. Це дуже спірні речі!

Натомість, чи малював Шульц для совєтів? — Так, малював. Принаймні, за перших совєтів точно. Він працював учителем у найбільшій гімназії Дрогобича — головному навчальному закладі міста. За перших совєтів продовжується навчання в гімназії, а Шульц там працює учителем. І це ми знаємо точно, бо це архівно підтверджено, зафіксовано, що він був учителем малювання й трудового навчання під час того короткого, але дуже жорсткого періоду перших більшовиків у Дрогобичі. Й у цій гімназії Шульц був єдиним, хто відповідав, скажемо так, за художні оформлення різних заходів. За ІІ Речі Посполитої він малював Матір Божу Ясногірську Ченстоховську, бо гімназія мала свій прапор, а Матінка Божа була покровителькою гімназії. Короля Владислава Яґайла теж малював Шульц. Різні табло гімназійні з віньєтками — це теж робив Шульц. Бо просто іншого учителя малювання не було, а значить усе це було на Шульцові.

А німецькі нацисти влаштували собі казино у будинку, який навпроти філологічного факультету Дрогобицького університету, — найкрасивішої сецесійної будівлі міста, де раніше була резиденція дрогобицького бургомістра. І є така інформація, яка зустрічається у кількох джерелах, що у тому казино висіла велика картина, написана олійними фарбами, авторства Шульца. Висіла чи не висіла? — про це ми ніколи не довідаємося. 

Я б не прив’язувала до цього якусь окрему нарацію, яка би так чи інакше його характеризувала чи в гіршому, чи в кращому світлі — це без сенсу. Тому що більше світла він уже не потребує. Це Шульц! Цим усе сказано.

Він залишив після себе свій пластичний текст — свої графіки, свої настінні малюнки, він залишив після себе свій літературний текст — свою дилогію

‍На початку 2000-х довкола настінних малюнків Бруно Шульца, які ще називають фресками, зчинився страшенний скандал. За сприяння тодішньої дрогобицької влади, яка не розуміла цінності його творчості для міста, їх незаконно вивезли до Ізраїлю. Чим завершилася ця історія?

Так, це було незаконно. Але це відбулося не лише за сприяння міської влади, але й покійний нині Дмитро Павличко, який на той момент був Послом України в Польщі, узагалі не надав цьому значення. А коли вже його попросили польські журналісти прокоментувати, то він сказав, що це ж єврейський митець, тож так і мало статися. Це був травень 2001 року.

Це не були фрески, бо Шульц не володів такою технікою, це були настінні малюнки. Їхнє існування відкрив не німецький кінорежисер Беньямін Ґайслер, а польський літератор Єжи Фіцовський, якого ми називаємо археологом Шульца. Він давно шукав ці стінописи. І Ґайслер якось приїхав до Фіцовського на консультацію, а той йому і розповів, де приблизно шукати. А далі в Дрогобичі почали працювати куратор варшавського Музею Міцкевича Войцех Хмужинський разом із фаховою реставраторкою Аґнєшкою Кійовською. І, власне, фрагменти, які Аґнєшка відреставрувала, колишній львів’янин, який став мешканцем Єрусалима, Марк Шраберман з помічниками й забрав до музею «Яд Вашем». Найбільше шкода останнього автопортрета Шульца.

І в момент, коли вже польські журналісти почали писати про те, що відкрито нові твори Шульца, коли польські реставратори почали робити все можливе, щоб ці знахідки зберегти, Україні треба було лише визнати, що це пам’ятка української культури. Від кого це залежало? Від дрогобицької влади? Абсолютно ні!

Тоді утворився «коридор», коли полякам не випадало далі над цим стінописом працювати, тому що не було вирішено на державному рівні, як ставитися до цього відкриття, і малюнки Шульца виявилися наче нічиїми

Але група, яка приїхала з «Яд Вашем», дуже добре орієнтувалася… Потім було багато протестів, обурення. Важко було повірити, що така поважна інституція як «Яд Вашем» просто вчинила варварство, бо вони ті малюнки просто вкрали, «вирвали» зі стін. То була ціла технологія, як упродовж 3-х днів вони, витинаючи аж до цегли, оббивали дерев’яною рамочкою, щоб вийняти стінопис без пошкоджень. І зняли вони, власне, ті фрагменти, які польські реставратори найбільше відкрили й відновили. Власникам помешкання, де був той стінопис, представники з «Яд Вашем» сказали, що повернуться за рештою, але зробити цього вони вже не могли, оскільки надто великий скандал зчинився.

І, власне, дуже прикро, що Україна тоді не оцінила Шульца. Лише потім Ющенко підписав таку дарчу, що начебто всі оригінали мають інвентаризаційні номери Дрогобицького краєзнавчого музею й начебто наш музей на державному рівні передає ці стінописи в користування «Яд Вашем» з можливістю пролонгації, тобто навічно.

‍Але ж начебто після 20 років користування «Яд Вашем» має повернути настінні малюнки Шульца Україні?

Ні. «Яд Вашем» — це засолідна інституція, щоб вона повертала ці малюнки назад. Хоча, треба сказати, що вони передали нам копії, які є дуже якісні, але це копії. Інші три оригінальні фрагменти — котик, бабуся і діти під деревом, які вони не встигли тоді забрати — залишаються у Дрогобичі.

Може, й справді більше людей побачить оригінали, ніж це було би в Дрогобичі. Але для мене це все одно не є жодним виправданням варварства й злочину. Тому що це фактично був злочин, оскільки ізраїльські музейники незаконно вивезли річ, яка була створена до 1945 року. Вся ця історія є дуже сумна. Вона сотні разів уже перекручувалася. Але правда є такою, що це була крадіжка.

‍У чому геніальність Шульца як письменника (хоча є лише дві збірки його) і як художника?

Ось це натхнення, яке дає читання прози модерністської, такої прози, яка є наскрізь метафорична, такої літератури, яка стає для читача властиво запрошенням до співтворення, відкриває якісь нові обрії… Його оповідання — це читання-подорож.

До прикладу, в Шульцових творах присутня топографія Дрогобича, але й відсутня. Він жодного разу у своїй дилогії, у двох частинах своїх оповідань, не називає імені міста, яке описує. Це ніби й Дрогобич, але водночас безіменне місто. Але все, що в ньому є, — всі ці міські божевільні, всі ці парки, всі ці лопухи, всі ці птахи чорні, яких неможливо позбутися і які весь час обсідають дах костелу… Якщо ви приїдете до Дрогобича, то все це ви побачите й зараз. Нічого не змінилося. Тільки геній так може написати. Читати Шульца можна починати з будь-якої сторінки. Й у цьому геніальність його літератури. Тут нема фабули. І не треба її, бо це не було б тоді модернізмом. Це є буття…

Натомість, у його пластичній спадщині (в його графіках, малюнках) показана матеріальність життя. Він сам так пояснював, що про матеріальність, тілесність буття, якщо можна так сказати, йдеться в його малюнках, у графіках, а в літературі йдеться про суть, про сенс, про таїну. І добре, що свідком цього тілесного світу є Шульц, бо він усюди малює себе, він усюди присутній, навіть помножена його присутність, бо по кілька автопортретів трапляється на одній роботі.

‍А що в Дрогобичі нагадує про Шульца?

Дух Шульца (усміхається). А якщо говорити про матеріальні речі, то є будинок, куди не тільки він, але й його сім’я після банкрутства батька переїхала до сестри на Флоріанську, оскільки на Площі Ринок утримувати будинок було дуже дорого. Іноді в кімнаті, яка була кабінетом Шульца, ми влаштовуємо мистецькі проєкти. Зокрема, Нікіта Кадан у 2022 році під час ШульцФесту показав чудовий проєкт, який водночас пов’язаний і з Гостомелем, і з оповіданням Шульца «Весна».

Тобто Шульц присутній і далі. Коли він написав про зорі, які часом можуть мати тепле світло, то що це означає? Вони  спалюють, вони розплавлюють, вони несуть смерть. Це ті ж ракети. І ось ті розтоплені скляні предмети Нікіта Кадан зібрав у Гостомелі. Він просто затемнив ту кімнату, на одному з лайтбоксів був текст з оповідання «Весна» Шульца про це тепле світло зірок, і це світло якби падало на квадратний стіл, де були ці розтоплені предмети й більше нічого. І це проймає… І це все — Шульц.

Є також Музей Кімната Бруно Шульца, який ми з моїм чоловіком Ігорем Меньком (1973–2005) створили у 2003 році. Вона в будинку колишньої гімназії, в якій навчався, а потім працював Шульц. Це був його професорський кабінет — як учителя малювання. Тоді всі мали звання, а отже, «пане професоре», «пані професорко» — так зверталися до учителів у гімназії. Запрошуємо, коли будете в Дрогобичі, обов’язково! Ця кімната діє на громадських засадах – місце, де він працював і де навчав малювання. А поруч за стіною була велика кімната. Там була майстерня. І там він проводив для хлопців уроки з трудового навчання — навчав обробці дерева, скла, металу, обробки картону.

Мало хто про це знає, що, з одного боку, для нього дуже обтяжливою була ця учительська робота, тому що це забирало багато часу, багато нервів (залишилися в листах свідчення про це), а з іншого боку — він любив це все, він мав творчий підхід

Ми би його назвали вчителем-інноватором. Він з малювання ніколи нікому не ставив dostatecznie (задовільно. — Авт.), тобто 3, тільки добре й дуже добре, бо вважав, що якщо дитина не вміє малювати, то це не її провина, просто природа не дала такого вміння. А от хто вже вмів, справді мав хист, то він запрошував до себе додому й тоді вже провадив різні філософські розмови. Він же також читав пропедевтику філософії, заміняв заняття з математики. Це людина, яка мала широкі обрії знань й глибокого рефлексивного мислення. 

Музей Кімната Бруно Шульца не є традиційним музеєм із традиційними експонатами. Я кажу, що це музей ідеї і музей рецепції. Ідея полягає в тому, що це місце автентичне, а рецепція, власне, світова — те, що він перекладений на дуже багато мов світу (на понад 45), те, що ним надихаються театральні режисери, художники, що він є літературним героєм інших авторів.

Але разом із тим є й наш дрогобицький вимір. Від початку 2000-х років ми проводимо «Другу Осінь» (осінні листопадові зустрічі на роковини загибелі Шульца) й у дворічному циклі організовуємо великий Фестиваль Бруно Шульца, тижневий.

Що ще? Один із будинків місцевого краєзнавчого музею – Палац мистецтв. Професор Владислав Панас (нині покійний), який досліджував Шульца в дуже цікавому річищі — річищі кабалістики, кабалістичної символіки, то він, властиво, відкрив, довів, що про цей будинок — Віллу Б’янки — Бруно Шульц писав у своїй «Весні». Тож ця Вілла — теж Шульцівський об’єкт. У ній є три фрагменти фресок, які все ж оригінальні. Ну, і плюс якісні копії «Яд Вашему».

А ще вулиці, будинки, які він бачив, де він навчався, де він навчав. Шульца у Дрогобичі — багато. Але скільки собі його знайдеш — стільки тобі його буде. Також є місце, де народився Шульц, і є місце, де він загинув, де ми щороку проводимо екуменічну зустріч — спільну молитву. Є також цвинтар, де поховані всі жертви цього «дикого» кривавого четверга 19 листопада 1942 року. І, зрозуміло, що там серед інших є Шульц, його останки. І це письменник, геній, який не має своєї могили в Дрогобичі. Але Дрогобич усе одно залишиться тим єдиним місцем на світі, вибраною землею.

‍А вулиця, названа іменем Бруно Шульца, є?

Так, є й така. Маленька «сліпа» вуличка. Це дуже цікаво, що вона «сліпа», веде в нікуди. І це теж дуже по-шульцівськи. Це такий провулок, який впирається в гімназію ім. Богдана Лепкого. І все, далі дороги нема! Але є адреси на цій вулиці, розташовані якісь фірми, установи, навіть ресторан якийсь був. І це все заслуга пані Марії Галяс – корінної польки-дрогобичанки. Вона дуже багато зробила для відновлення польської мови, польської культури, для відновлення католицького костелу у Дрогобичі, ще в 1988 році вона організувала тут Товариство польської культури. А коли настала Незалежність, то вона була депутаткою першої каденції міської ради. І тоді, власне, на початку 90-их це була її пропозиція, що Шульц — відомий у всьому світі, візитівка Дрогобича, тож треба, щоб у Дрогобичі була його вулиця. Також заслугою пані Марії Галяс було вмонтування першої меморіальної таблиці на будинку на колишній Флоріанській — на будинку сестри Шульца, де він мешкав до останнього, аж поки його не вигнали до ґетта.

І є таблиця, яка вмонтована в хіднику (в тротуарі. — Авт.) на місці його загибелі. Після консультацій зі шульцознавцями, ми подумали, що на цій таблиці буде написано «великий мистець, дрогобичанин Бруно Шульц». І нехай це також буде його ідентичністю, а не який він — польський, єврейський, український — цього просто не потрібно. Він був і залишається митцем понад усіма кордонами, всіма поділами.

‍А якщо вийти за межі Дрогобича, то скільки вулиць, названих на честь Бруно Шульца, є в Україні?

Скільки є вулиць Шульца в Україні? — Одна в Дрогобичі. І я не впевнена, що так швидко тих вулиць буде багато. А з іншого боку — чи треба? Є одна в Дрогобичі — «сліпа», малесенька вуличка, навіть не перевулок. І це чудово! Це є дуже шульцівський дух! Йому б це сподобалося.

‍З одного боку, я вас розумію, а з іншого — бачу, який вплив має  декомунізація вулиць на українців. Сама не раз була свідком, як українці в громадському транспорті чи йдучи пішки, бачачи нову назву вулиці, одразу починають гуглити, ким же була та людина, що вона зробила, що її ім’я тепер на табличці з адресою вказане…

Так, ви праві. Це також і едукаційну роль відіграє. Я ніколи насправді не задумувалася, що те, що я роблю довкола імені Шульца, має й освітній вплив. І, зрештою, хай більше українців довідається, що був такий польський письменник, який зростився як талант, як геній на українській землі, тобто в тій усій багатокультурності, що він приналежний до Дрогобича, а отже, репрезентує й українську також культуру.

‍Українська й польська літератури — чим вони подібні й чим відрізняються?

Чи близькі наші літератури? Є якісь певні топоси, архетипи, на яких будується, виростає культура і, зокрема, література, тобто словесне мистецтво. То відповім: дуже схожі! Тому що у нас схоже небо, схожий клімат, схожі рослини, схожі тварини. А все починається від усної народної творчості, тож ця творчість наших країн – подібна. Далі вже трохи інакше, тому що так склалося історично, що ми від Середньовіччя є приналежні до східного обряду, якщо йдеться про християнство, а поляки — це Ватикан і католицизм. Тож тут уже починаються відмінності. Тому що, звісно, що література, від Середньовіччя починаючи, тісно пов’язана із християнством.

Спільний у нас — я так своїм студентам кажу — ген ворога. І цим спільним ворогом є Росія і є росіяни

Польщі не було на мапі світу 123 роки. Через кого? Через росіян. Поразка Листопадового повстання на початку XIX століття, поразка Січневого повстання всередині XІX століття і незалежність аж у 1918 році. Те, що Пруссія й Австро-Угорщина були серед колонізаторів Польщі, то це все одно було з подачі Росії, тому що це ця країна зініціювала. І далі Польща була дуже коротко насправді незалежною — від 1918 до 1939 рр. Далі вибух ІІ Світової, а після війни — знову немає Польщі, а є Польська Народна Республіка, тобто Радянський блок. На відміну від нас, вони не були в складі Радянського Союзу, але фактично це було те саме: це той самий режим, це те саме КДБ, це те саме переслідування кожного, хто думає інакше, пише інакше. Тому ми цим і є найближчі — тим, що і українська, і польська літератури були  літературами спротиву: Адам Міцкевич — Тарас Шевченко, Чеслав Мілош — Євген Маланюк чи Василь Стус. Це література, яка намагалася впродовж такої довготривалої історії бути енергією свободи.

‍А окрім того, що в нас є багато спільного в літературі, то чимало видатних польських письменників народилися на землях, які зараз є українськими, а, відтак, вони пов’язані з Україною. Назвіть їхні імена.

Це Станіслав Вінценз із Коломийщини, Станіслав Лем і Збіґнєв Герберт — зі Львова, з Дрогобича — той самий Бруно Шульц і Казімєж Вєжинський. Дебора Фоґель, яка зі Львова і яка була єврейкою. Дуже цікава львівська авангардистська письменниця. Вона, до речі, зналася з Бруно Шульцом, листувалася з ним. Між ними була така рання закоханість. Можливо, джерелом Шульцових оповідань було його листування з Деборою.

‍А чи треба нам, українцям, знати імена цих письменників? Чи повинні ми вивчати їхню творчість? І чи мають вони право бути вписаними в програму зі зарубіжної літератури?

Однозначно так! До прикладу, Франц Кафка, який давно є в цій програмі, не може вивчатися без Бруно Шульца, бо Шульц (я таку крамольну річ зараз скажу, бо письменників не можна зіставляти) є глибший. Якщо у старших класах вивчають Джойса, якщо є Марсель Пруст, то мусить бути Шульц. Йозеф Рот, якщо ми вже про це говоримо, теж мав би бути.

Натомість, що робити з російськими письменниками Ахматовою, Мандельштамом, які теж мали дотичність до України, я не знаю. Я б наразі всіх російськомовних відставила. А далі — побачимо…

‍Якщо у нашій шкільній програмі літератури таки знайдеться місце для польських письменників, які народилися на території сучасної України, то чи не з’являться тоді закиди про меншовартість щодо Польщі?

Ні-ні-ні. Я так не думаю. Чому? Та тому, що ми хочемо показувати тих митців, які є співтворцями й нашої культури. Ми хочемо показати Рота, який писав і говорив німецькою, ми хочемо показати Вінценза і його «На високій полонині», ми хочемо показати Шульца, тобто тих, які є приналежними й до української також культури, незалежно від того, якою мовою писали ці люди, але вони були народжені на цій землі, вони були вписані у контекст цієї культури, власне. І це така навіть місія, щоб промувати, щоб популяризувати тих, хто співтворив культуру українську, культурного нашого місця, нашого терену, нашого міста, нашого регіону, нашої країни.

Тому це не є реверанс в бік поляків, що, мовляв, ви нам допомагаєте, тому ми ваших письменників, які з наших теренів походять, будемо вносити до шкільної програми. Зрештою, Міцкевич завжди був там, Словацький теж завжди. Це польські класики.

Кіно в Україні завжди знімалося правдами і не правдами — попри щось, а не завдяки чомусь. Під час повномасштабного вторгнення це відбувається ще більш екстремально. Хоч куди більше? Знімати майже неможливо, бо держава не фінансує кіно, два роки поспіль віддаючи гроші кіногалузі на військові потреби. Третій рік — поки під питанням. А ще знімальний процес ускладнюється елементарною відсутністю кадрів, коли нема кому працювати, адже велика частина кінематографістів виїхала за кордон, а інша — на фронті. Тому виробники одного фільму вже 3 роки роблять постпродакшн, а в іншому — режисер взяв на себе обов’язки ще й продюсера, оператора і виконавця головної ролі. Та все одно караван іде.

Ти — космос. Режисер Павло Остріков

Один з найбільш очікуваних проєктів сучасної України. Це повнометражний дебют режисера Павла Острікова, чиї попередні роботи «Голден лав», «Випус’97» і «Mia Donna» були постійними переможцями фестивалів у номінаціях «вибір публіки» та «кращий короткометражний фільм». Виявлені режисером дотепний гумор і тонкий психологізм можуть допомогти втілити «Ти — космос», за жанром науково-фантастичний, а тому виробничо складний. Оригінальні ходи в сценарії, підтриманого Держкіно ще 2019-го року, дають добрі перспективи. Сюжет стосується космічного далекобійника, самотнього у своєму спілкуванні з бортовим комп’ютером. І самотність стає цілковитою, коли він зненацька залишається останнім чоловіком у всесвіті, бо Земля — зникла. Тепер його єдиною радістю та надією стає далека космічна база і жіночий голос в навушниках. Наразі творці завершують постпродакшн і мають намір подати фільм на цьогорічний Венеційський кінофестиваль.       

За перемогу! Режисер Валентин Васянович

Як і в своїх попередніх фільмах, «Атлантиді» та «Відблиску», Васянович торкається руйнуючих стосунків людини з оточуючою її військовою дійсністю, а події розгортаються так само після російсько-української війни. Війна, завершена перемогою, залишила по собі руїни — в політиці, душах і сім’ях, розколотих кордонами. Україна поглинута новими популістами, а головний герой фільму животіє без родини, яка вже кілька років мешкає в Австрії. Поки що він одружений, але його друг — вже ні: жінка знайшла іншого, донька зрідка згадує батька. Тепер їхнє життя — вижити і якось знайти нове щастя. А поки друзі, зустрічаючись, промовляють тост «За перемогу!»... Завершити цю антиутопію режисер має намір навесні 2025, а потому продюсер Володимир Яценко планує подати фільм на Венеційський кінофестиваль, де попередні два фільми Васяновича були представлені в офіційних конкурсах.

Сезон жіночих самогубств. Режисер Анастасія Груба

Дебютна трагікомедія Анастасії Груби про 27-річного Семена, котрий втікає від своєї токсичної матері жити відлюдьком в трейлері на березі Дніпра. Та одного разу він побачить 4-х жінок, що мають намір накласти на себе руки. Ідея фільму є філософською і цілком практичною, бо поєднує фрейдизм з життям, коли дорослішання чоловіка визначається через його зустріч з 5-ма жінками, які руйнують його і зцілюють, таким чином готуючи плисти річкою бурхливого сьогодення. Торік проєкт отримав грант від Netflix на подальшу розробку, а цього року був відібраний з-поміж 650 заявок на резиденцію Global Media Makers LA, де протягом 5 тижнів буде вдосконалюватися в Лос-Анджелосі за допомоги іменитих продюсерів, сценаристів та консультантів. Знімальний процес має розпочатися 2025 року. Продюсер проєкту, Олександра Костіна, є відповідальною за один з кращих нових українських фільмів — «Памфір».

Демони. Режисер Наталя Ворожбит

Це україно-польський фільм від однієї з найцікавіших сучасних драматургинь та сценаристок, чий режисерський дебют 2020 року, новельна драма «Погані дороги», викликав потужний розголос. Нова драма з елементами містики є реалізацією давньої п’єси Ворожбит, датованої ще 2000-ми роками, а оповідає історію про 90-ті, коли до віддаленого села неподалік гоголівських місць біля Сороченців забрідає пришелепуватий росіянин. Його стосунки з жінкою Ніною та з рештою мешканців села — це ледь не метафора історичних подій, які стають предтечою і передчуттям майбутньої великої російсько-української війни. Зйомки відбувалися в 21-22-му роках на Полтавщині в селах Миргородського району, а в головній ролі була задіяна акторка Руслана Писанка, яка, на жаль, померла того ж року, так і не завершивши зйомки. Втім, свою роль вона практично дограла, і фільм буде її славною епітафією. Вихід в прокат очікується 2025 року.

Мишоловка. Режисер Сергій Касторних

До повномасштабного вторгнення Сергій Касторних був сценаристом («Як там Катя?», «Зірки за обміном») і режисером («Народжена війною», «Війна в моїй голові»). Але потім пішов до лав ЗСУ. Втім, вирішив поєднати минуле з сьогоденням, і як режисер, продюсер і сценарист реалізує проєкт про те, про що вже щось знає — за сюжетом герой фільму, солдат Антон (Юрій Кулініч), потрапляє під обстріл і залишається замурованим в бліндажі. Поранений, в замкнутому просторі, без помочі, він має якось дати собі раду і вижити. Про свій проєкт Сергій каже, як про «перший фільм, знятий військовим про військових». Також зазначає, що він створюється без державної підтримки, але з великою підтримкою творчих талантів — зокрема, музику до фільму пишуть Сергій Жадан з Євгеном Турчиновим, творці культових українських гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». В кінотеатрах фільм може бути 2025 року.

<frame>Саша Кольцова народилася в Росії, але в семирічному віці переїхала з батьками до України, де закохалася в українську мову, культуру і музику. Заснувала гурт «Крихітка Цахес», і скоро вся країна співала «Ти на першому місці» і «Де ти знайдеш такого ангела, як я». Після смерті гітариста гурт змінив назву на «Крихітка». Саша завжди співала українською мовою, була учасницею Помаранчевої революції та Майдану, випустила дизайнерську лінійку еко-сумок, очолює благодійний фонд «Фундація Дарини Жолдак» (популяризує читання). Ініціаторка екологічної програми зі скорочення споживання пластику. Займається благодійністю.<frame>

«Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості»

— Ми звикли, що «Крихітка» дозволяє собі брати паузи на кілька років. Зараз ви випустили альбом, бо відчуваєте, що потрібні глядачу?

— Питання культурної дипломатії зараз стоїть гостро не лише зовні, а і всередині країни. Ціле покоління пропустило нашу музику, адже фокус був на музиці російській.  Знають окремі наші хіти типу «Без імені», випущені до 2015 року, або стару музику, яку слухали у 2005-му, тоді як, наприклад, альбом «Рецепт» 2009 року для багатьох пройшов непоміченим.

Це був час, коли у більшості медіахолдингів були російські власники і їхня інформаційна політика дозволяла промотувати лише 5-6 імен українських музикантів з великою медійною вагою, решта — західні та російські виконавці. Зараз є загальна цікавість до українського контенту. Сьогодні ми бачимо сотні нових імен, тому що аудиторія збільшилась і стала більш лояльно налаштована.

Можливо, тепер наша музика дійде до тих, до кого не дійшла десять років тому через засилля російської. Ми вирішили популяризувати наш доробок і випустити нову музику саме тому, що зʼявилась можливість яскравіше прозвучати в соцмережах.

— Зараз дійсно спостерігається прорив нової української музики. Щось подібне відбувалося на початку 90-х, коли Україна отримала незалежність. Фестиваль «Червона Рута» видавав сотні українських імен. Як ви це можете пояснити?

— Фестиваль «Червона Рута» мав величезний бюджет від спонсорів, завдяки якому можна було робити масштабний і красивий продукт. І це яскравий приклад того, що набрати хороших артистів, поставити гарний звук і зробити якісний продакшн можна завжди, просто треба було постійно підтримувати рівень грошима.

Мені здається, зараз вимоги до контенту і якості відеокліпів нижчі, потрібні просто свіжі ідеї, високий темп і правильна комунікація зі слухачем. Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості.

— Якщо говорити про культурну дипломатію, то чи планує  гурт «Крихітка» гастролі в Європу?  

— А ми не можемо виїхати — у мене хлопці невиїзні. Ми навіть не можемо концертувати по Україні. Час прекрасний з точки зору цікавості до української музики, але у мене звʼязані руки.

У держави немає культурної політики — наприклад, тимчасової відстрочки для тих, хто випустив свіжі альбоми, чи «зеленого світла» для тих, хто хоче виступати для військових. І ось, з одного боку, у нас вийшов новий альбом, а з іншого — більшість людей його не почують наживо через те, що умов для цього немає. Небезпечні великі зібрання, мобілізація, тривоги, економічна ситуація…  

Кожного ранку я встаю і думаю: що маю зробити, щоб займатися улюбленою справою в обставинах, що склалися? Може, зібрати жіночу команду чи гурт з тих, хто вже відслужив?

У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам. Я не ремствую — буду придумувати щось нове.

Мій колишній гітарист мешкає в Німеччині. Минулої осені ми з ним вже робили тур і цього року обговорюємо можливість концертів у кількох країнах Європи — скоріш за все, це будуть Польща, Угорщина та Німеччина в серпні або вересні 2024.

Звичайно, хочеться співати в повному складі, власне так, як альбом замислювався. З аранжуванням, потужністю, масштабом, на великому звуці. Але якщо ми не отримаємо для музикантів бронь від мінкульту, будемо працювати в тих умовах, які є.

— А як же ті гурти, які весь час виїжджають за кордон і гастролюють. Чи тут кожен домовляється окремо?

— Так, окремо. Хтось їздить через якісь організації, комусь дали «зелене світло» давно, хтось приїжджає з армії у відпустку і їде концертувати, але чимало залежить від доброї волі командування. Я можу говорити лише про нашу ситуацію — у нас поки немає заброньованих музикантів.

І таких музикантів десятки. Скасовуються дати виступів, глядачі не приходять, тому що бояться мобілізації. Або їх вже просто немає в країні. У Польщі, наприклад, у нас в рази виросло прослуховування, бо там зараз наші українські дівчата і студенти.

Відчуття таке, що ти потрібен і не потрібен водночас. Дуже неприємно вибирати між цими двома правдами. У цьому винна Росія і тільки вона, але дуже хочеться, аби існували зрозумілі прозорі правила гри для музикантів

До держави зараз починає доходити важливість культури, але вона ще не може собі пояснити, що є культурою, а що ні. Наприклад архітектурне бієнале є культурою чи ні? А дитячі пісні чи рок-гурти є культурою? Немає чіткого розуміння, чи мають метал-групи виїжджати на великі фестивалі і здійснювати акції культурної пропаганди за кордоном.

Разом з тим дехто не має потужного голосу, але має якісні твори. Наприклад, гурт «Пиріг і Батіг», який донедавна не помічали, а сьогодні він завірусився у тіктоку і про нього заговорили навіть політики. І цей звук робить більше, ніж десятки ефірів та виступів.

Звук у тіктоку за тиждень може зробити з поколінням те, що роками не вдавалося «народним артистам» за фінансової підтримки держави  

— Влітку 2023 року ви випустили дві дитячі книжки («Зубна поліція» та «Малюк чує звук»). Це ваше проростання ще в одній культурній площині?

— У мене вийшли дві дитячі книжки — картонки для найменших. Це мої перші кроки в дитячій літературі.

Нещодавно у мене була творча зустріч з батьками та дітлахами, така собі забавлянка, під час якої я показувала їм, що можна не лише прочитати історію, а й зробити на основі книжки багато чого цікавого та корисного. Наприклад «Зубна поліція» — історія про те, що у хлопчика виростає новий зуб і він його ставить на сигналізацію за допомогою пасти і щіточки. За допомогою цієї книжки можна навчитися читати, вивчити нові слова, перерахувати ніжки у мікробів, проспівати пісеньку. Кожна книжка у мене супроводжується дитячою піснею, і в «Зубній поліції» вона триває дві хвилини — оптимальний час для чищення зубів. Мені це подобається, тому думаю, що й надалі буду працювати в жанрі дитячої літератури.

— Я памʼятаю, у вас є педагогічний досвід.

— У мене був досвід роботи викладачем іноземної мови ще в студентські часи. А потім я провела декілька років у Фундації Дарини Жолдак, де ми розробляли ігрові активності для дітей, які хочуть читати та покращити навички читання. Тож мені подобається викладання дітям і придумування різних освітніх штук. Книжки-картонки — це тільки початок.

— Помічаєте, наскільки молодь сьогодні більш українооріентована, ніж моє чи навіть ваше покоління?

— І це прям супер. Я спілкуюсь з 20-річними людьми і розумію, як їм пощастило природно перебувати в українському контексті. Ми весь час вишукували, робили екстракт українського з медіа й інформаційного середовища ледь не штучно. А зараз заходиш до книгарні, а там виключно українські книжки — не потрібно нічого вишукувати.

З іншого боку, вже десять років триває війна, і ці молоді люди в цих обставинах також почуваються не так, як колись ми.

Інша ідентичність. Вони більш заглиблені у культурний контекст, набагато краще знають історію України та мову. Ми робили це через опір російському культурному лобі в Україні, а вони роблять за інерцією й разом. Тисячі роликів про історію, культуру, мюзикли, сплеск цікавості до поезії, зовсім інша атмосфера. Освічена людина — це тепер не та, яка читала Достоєвського і Булгакова, але Стуса. Проте наші мова та література все ще потребують захисту: автори на війні, друкарні бомблять, росіяни спалюють українські книжки в окупації, до того ж цікавість, популярність української культури ще достатньо крихка. А ще — дуже мало україномовного дитячого контенту.

— Чому мало? В книжкових крамницях всюди розкішні полиці з дитячою літературою.

— З книжками так, все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже.

Якщо я попрошу вас заспівати пʼять дитячих україномовних пісень, ви, думаю, не зможете. А десяток російськомовних наспіваєте з легкістю. Чи не так?

Тому що російська мультиплікація та промоція були потужними. А з україномовним контентом цього ще не відбулось. От чому я повільно, але невпинно, роблю альбом дитячих пісень. І на цей контент отримую гарячий та швидкий відгук від батьків та музичних керівників.

«Розумію, що мені потрібно більше сил, аби жити це життя»

— У вашій новій пісні-колаборації «Під весняним дощем» є слова «почнеться та весняна повінь, яка зупинить наші втрати і змиє цей біль». Як ви переносите біль, який завдає війна?

— Це надзвичайно точний текст Олени Герасим’юк і він мені дуже відгукується щодня. Живу як усі — на нерві. Ми всі тут погано спимо, у нас високий кортизол. Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Я в принципі завжди була достатньо енергійною, стійкою та тривкою. Але останнім часом мені потрібно докладати більше зусиль, аби бути в працездатному стані, тому що потрібно постійно обробляти цей стрес від війни.

— Як вирішуєте проблему?

— У моєму випадку добре працюють фізичні навантаження, психотерапія та сон не менше шести годин. Ще я отримала за цей час другу вищу освіту. Адже усвідомила, що більшість від стресу тупішає, бо така фізіологія: всі ми починаємо гірше тямити через те, що опанування перманентного стресу відбирає дуже багато внутрішніх ресурсів.

Чимало людей з мого оточення на фронті, хтось загинув, хтось воює, хтось виїхав. Прорвалась соціальна тканина, яка для мене важлива. І тому я стаю більш винахідливою. Звідси і прикладання зусиль до своєї музичної діяльності, і книжки, і все інше. Я просто розумію, що мені потрібно більше сил, щоб жити це життя. І нові рецепти, як ці «більше сил» здобувати. У спілкуванні з іншими, в обміні досвідом, як виживають інші, у нових сенсах в літературі, нових підходах до життя.

А ще я відчуваю невпинне наближення моменту, коли армія і суспільство утворять одне ціле. Допомагати армії маємо ми всі. Кожен свою міру собі сам визначає, але суспільство має бути пронизане оцією спільною боротьбою.

— Самих донатів у нашій ситуації вже недостатньо…

— Люди, які роблять вигляд, що війна може пройти повз них і не працюють на перемогу, повинні вийти зі своєї «коробочки» і почати допомагати армії. Щоб процес відвойовування своїх територій став новою національною ідеєю

Якщо ваш патріотизм має форму економічної підтримки — це дуже добре, але. Можливо, ще треба пройти курси такмеда, щоб бути корисним, якщо поруч розірветься снаряд. Якщо ви можете надати допомогу людям поруч — це вже немало. Думаю, що такмед скоро будуть викладати в останніх класах школи, і це нормально для країни, яка воює.

Чимало моїх подруг, в яких вже дорослі діти, серйозно розмірковують про роботу, корисну фронту, і про те, чи не долучитись до лав армії. Можливо, держава згодом запропонує річні, дворічні контракти для жінок цивільних професій, логістику, менеджмент, бухгалтерію тощо, впевнена, що це зацікавить багатьох. Я чую ці наміри в своєму оточенні і сприймаю це як нову реальність.

— Ви створили бренд God.Glass.You і стали випускати лінійку прикрас зі скла музейних вікон, розбитих війною. Використовували скалки розбитих вікон музею Ханенків, Науково-природничого музею. Частина прибутку з продажів від прикрас іде на підтримку українських музеїв під час війни...

— Ми також використовуємо такі прикраси як аукціонні лоти для підтримки ЗСУ. Я зараз готую колекцію, щоб робити аукціони на акустичних гастролях за кордоном. Мені дуже важливо, щоб я регулярно могла донатити. А оскільки музичної роботи не так багато, то намагаюся підтримувати армію в такий спосіб.

Цілком можна було б видати легко передбачувану п’ятірку «найбільш очікуваних фільмів», перепощуваних з одного видання в інше. Тоді тут був би пріквел фантастичного жахливича «Тихе місце. День перший» (прем’єра 27 червня); чергова, вже 4-та, частина відомого мультфільму «Нікчемний я» (4 липня); мелодрама зі Скарлетт Йоханcсон і Ченнінгом Татумом «Забери мене на Місяць» (11 липня); марвелівський блокбастер «Дедпул і Росомаха» (25 липня) і перезапуск науково-фантастичної франшизи «Чужий: Ромул» (15 серпня). 

Але ми дамо інший перелік, бо ж люди у світі різні, а вподобання мають ситуаційну та національну прив’язку. Тому наша п’ятірка виглядатиме так:

• Кріпачка (Chłopi), Польща (в Україні прем’єра 20 червня)
• Марс-Експрес (Mars Express), Франція (в Україні прем’єра 27 червня, в Польщі — 12 липня)
• Дедпул і Росомаха (Deadpool & Wolverine), США (в Україні — 25 липня, в Польщі — 26 липня)
• Кліпни двічі (Blink Twice), США (в Україні — 22 серпня, в Польщі — 23 серпня) 
• Мирні люди, Україна, д/ф (в Україні — 29 серпня)

Дедпул і Росомаха (Deadpool & Wolverine), США

Так, це все ж одна з найцікавіших прем’єр літа! Бо для мільйонів шанувальників Marvel відбудеться поєднання різних героїв коміксів, де зустрінеться персонаж «Людей Ікс» з окремим персонажем, Дедпулом. І відбудеться це вже під парасолькою Disney, який не так давно поглинув студію XX Century Fox. А крім того, зустрічаються одні з найбільш безсоромних і вільних у словах персонажів, доводячи свою обсценну лексику і жарти до вершин іронічності та гомеричного реготу. Тобто поєднання коміксового екшну та комедії з рейтингом 18+ точно дасть потрібний для відвідування кінотеатру глядачем результат. Принаймні, саме так відбувалося з двома попередніми серіями «Дедпула», чемпіонами бокс-офісу та глядацьких і навіть кінокритичних рейтингів. Треба додати, що окремим задоволенням буде побачити старих і нових героїв коміксів в одному фільми, таким чином повторюючи успішну компіляцію, вживану «Месниками».   

Кріпачка (Chłopi), Польща

Особливо цікавим цей фільм робить хоча б те, що він створений творцями справжнього кінематографічного шедевру «З любов'ю, Вінсент!». Як і фільм «З любов'ю, Вінсент!», «Кріпачку» було спочатку відзнято, а потім понад 100 художників протягом кількох років розмальовували кожний кадр цього 116-хвилинного анімованого художнього фільму. Врешті глядач побачить ледь не музейну виставку картин, зроблених в дусі Юзефа Холмонського та Фердинанта Рущиця, які відображають екранізацію однойменного роману Владислава Реймонта про драматичну історію дівчини, відданої заміж проти її волі за некоханого, але багатого пана. Історична мелодрама в картинній красі і на великому екрані — це дивовижний досвід, який не має аналогів (якщо не згадувати вищезгаданого «З любов'ю, Вінсент!»). Сюжетно цілком звична для звичаїв Польщі XIX сторіччя, «Кріпачка» є абсолютно незвичною візуально, часом навіть примушуючи забувати про сюжет і розглядати кадри, немов полотна на виставці.

Марс-Експрес (Mars Express), Франція

Історія цього анімаційного фільму могла б скласти конкуренцію марвелівському блокбастеру братів Руссо чи детективу пера Дешела Хемметта — настільки вона складна, сучасна і різноманітна щодо втілення та сюжетного розгалуження. Слушно представлений на Каннському кінофестивалі, «Марс-Експрес» поєднує формальну та змістовну частину мультфільму «Акіра» з фільмом «Згадати все», розвиваючи актуальну тему з розвитком ШІ та задаючись питаннями — не «чи», а «коли» почнеться повстання роботів і кому це вигідно? Майбутнє тут виглядає схожим на наші сміливі уявлення з давно і надійно колонізованим Марсом, тотальною роботизацією і можливістю продовжити життя навіть після смерті, «переселивши» мозок в механізоване тіло. От тільки досі існують корупція, брехня та вбивства. І навіть роботам це вже набридло. Відірватися від цієї історії не реально аж до фіналу, який є і шоковим, і відкритим водночас.

Кліпни двічі (Blink Twice), США

Фільм цікавий вже тим, що це — режисерський і сценарний дебют яскравої і безшабашної актриси Зої Кравіц («Бетмен», «Секс і Каліфорнія»). Не менш інтригує присутність в ньому зірок першої величини, тільки з минулого, з 90-х років: Крістіана Слейтера («Інтерв’ю з вампіром»), Джини Девіс («Острів головорізів»), Гейла Джоела Осмента («Шосте відчуття») і Кайла Маклахлена («Твін Пікс»). А також те, що молода, вже сучасна зірка, Ченнінг Татум, нарешті зіграє тут не суперпозитивного солоденького серцеїда, а, ймовірно, натурального пожирача сердець — як чогось солодкого. Його герой — мільярдер і технологічний магнат, а-ля Ілон Маск, запрошує гарненьку офіціантку Фріду (Наомі Екі, «Вітні. Я хочу танцювати з кимось») на свій острів, обіцяючи незабутні враження. І, певно, їх цілком надає, примушуючи Фріду засумніватися в оточуючій дійсності. Що це все означає — точно невідомо. Але факт боротьби за проєкт на Каннському кінофестивалі 2021 року між голлівудськими студіями багато про що говорить. Причому в США фільм випускатимуть на платформі Amazon, а у світі його прокатуватиме компанія Warner Bros.

Мирні люди, Україна

Мова йде про російських загарбників, тому назва цього документального фільму в’їдливо саркастична. І форма тут підібрана відповідна, оригінальна й максимально промовиста: сотні перехоплених телефонних дзвінків окупантів до їхніх родичів ілюструються кадрами зруйнованих будинків та квартир, палаючих машин і магазинів, вбитих людей і тварин. У понівеченій хатці поруч зі знищеною технікою росіян досі продовжується українське життя, а за кадром звучить питання: «... ти видел НАТОвские бази там?», «Та ето все п...ж, н...й, не верь етому, н...й!». Люди з іншої сторони слухавки розповідають, що їм по телевізору кажуть про америкосів на кордоні та намагання поставити атомну зброю, а їм відповідають ті, хто в Україні воює, що це все телевізор, що все не так. Фактично режисерка Оксана Карпович нічого від себе не сказала, даючи можливість глядачам бачити, що зробили російські військові та що кажуть російські цивільні, таким чином, спростовуючи ідею: війна ця справа рук Путіна.

Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Іванна Скиба-Якубова: Мабуть, найчесніше почати з цього питання й визначити диспозицію розмови. Коли в середині січня редакція Двутиґодніка запропонувала нам зробити це інтерв’ю, у нас обох було відчуття, ніби все, що ми можемо сказати, – це те, що ми проживаємо кінець світу. А отже, всі розмови, які ми звикли або хотіли б вести, зараз не те що не мають сенсу, вони фізично неможливі.

Сергій Жадан: Пам’ятаєш, у Чеслава Мілоша є вірш про кінець світу, я його колись перекладав українською. День кінця світу, прекрасна ідилічна погода, «Бджола кружляє над квіткою настурції», «Перекрикуються на вулиці продавці зелені», і ніхто не вірить у те, що це кінець світу. А автор нагадує, що іншого кінця світу не буде. Мені здається, з нами ось щось таке відбувається. Це кінець світу, просто ми собі його інакше уявляли.

Або давай скажемо «кінець часів», щоб не так пафосно. Ми говоримо зі своєї оптики, про свої трагедії, свій рівень інстальованості в увесь цей відчай, увесь цей біль, і це якась дуже приватна історія. І коли вона стосується цілого суспільства, це мільйони приватних історій. При транслюванні назовні це втрачає свою приватність, себто дуже часто втрачає свою переконливість.

Світ переформатовується, це можна відтягувати, не помічати, ігнорувати, як багато хто ігнорував у перше десятиліття ХХ століття наближення апокалíпси 1914 року; потім Європа вперто і якось по-дитячому, інфантильно не помічала 30-ті роки в Німеччині і Москві. Зараз відбувається щось абсолютно тотожне за рівнем жаху, за рівнем загальної безвідповідальності. Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів.

Це якась розсинхронізація між тим, що бачимо ми, й тим, що бачить решта світу?

Безперечно. Ця розсинхронізація і всередині українського суспільства є, залежно від рівня досвіду й залученості в цю війну є зовсім різна оцінка багатьох речей. Позавчора ми [гурт «Жадан і собаки» на момент запису інтерв’ю був у зимовому благодійному турі Україною — ред.] виступали перед штурмовиками, яких вивели на ротацію, а зараз заведуть назад. І от ми їдемо, корки, магазини, рекламні кампанії — і ці хлопці, які повернулися не всі, знову зайдуть, потім, дай бог, повернуться, але знову, скоріше за все, не всі. І як усе це співставити з рівнем тривожності людей в умовно мирних містах, їхньої обуреності з приводу тих чи інших рішень влади, їхньої недовіри до політиків, нерозуміння того, що відбувається на лінії фронту — це неспівмірні досвіди. Це без вияву претензій до одних чи ідеалізації інших. Ми розділені в наших досвідах і ми будемо змушені давати з цим собі раду.

Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів

Що ж до розсинхронізації зі світом — ХХ століття, яке було ніби Кінцем кінців, уже через кількість загиблих людей мало б спонукати світ до висновків і уроків, проведення ліній, за які не можна повертатися, а виявилось, що нічого подібного. Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає. Поки в сусідній з тобою квартал не прилетіла ракета, ти навряд чи зрозумієш гнів і біль людей, до яких вона вже прилетіла. Ясно що ми нікому не бажаємо, щоб у їхній квартал прилетіло. Але хотілося б розуміння, що це не війна Росії з Україною, це Третя cвітова війна.

Зараз поляки знову блокують блок-пости на польсько-українському кордоні, для них це прийнятно. Висипають зерно з наших фур. Міністр сільського господарства Польщі говорить, що фермери «не стримали своїх емоцій». Якісь праві політики взагалі говорять про цю подію з гордістю. Коли у нас війна, коли щоденно гинуть мирні люди, наші сусіди, друзі поляки висипають наше зерно. Послухайте, якщо завтра кордон Росії посунеться до Рави-Руської, польські фермери вже нічого не будуть блокувати перед російськими танками. Це наші  фермери не боялися взимку 2022 року виходити блокувати російські танки, а польські забояться. Просто тому, що в них немає досвіду попередньої війни. Просто тому, що вони до цієї війни не готові. І в цій ситуації ставити Україні палиці в колеса це просто підло і безвідповідально.

Тут теж якийсь розсинхрон. З одного боку, є польські фермери й міністр з заявою про те що для них «це був акт відчаю» (і я все думаю, як про цей «відчай» слухати херсонським, запорізьким фермерам, у яких поля або заміновані, або окуповані; і про те, чи знають польські фермери, що висипають зерно, вирощене людьми, у яких в колективній пам’яті три Голодомори), а з другого боку, є вся та колосальна допомога від Польщі, яку ми отримуємо всі ці роки.

Ми ж часто говоримо про Європу, маючи на увазі якийсь цікавий нам сегмент. Говоримо про підтримку поляків, які від початку, вперто, послідовно, демонстративно — за нас. Бо вони розуміють, хто почав проти нас війну. Але ми мусимо мати на увазі також мільйони людей з дуже різним соціальним, економічним статусом, і тут не завжди спрацьовує ця проста емпатія, яка базується на тому, що якщо на сусідів напали — сусідів треба підтримати. Часто людина просто не здатна усвідомити весь той жах, який ми тут переживаємо.

Тому коли ми говоримо про Польщу, чи Францію, чи Німеччину, інші країни, ми говоримо про великі абстракції. Велике скупчення різних поглядів і позицій, їхню часто суперечливість, невідповідність. Але розташування на карті — це ж теж або прокляття, або щасливий випадок, який нам дається: де тебе розташували — де-небудь на Піренеях, куди Росія не долізе, чи ти знаходишся де-небудь в Центральній Європі і тоді ти просто потенційна жертва, потенційна мішень цієї ракової пухлини.

Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає

Останніми роками йде дискусія про те, що, говорячи про Центральну Європу, ми вже давно не маємо на увазі географію, ми говоримо про те, що це певний ідеологічний, ціннісний конструкт. Ми розширюємо межі, питаємо — якщо нам ідеться про цінності, чи можлива Центральна Європа без України, без Грузії. Але географія здоміновує, дає відчуття загроженості, про яке ти говориш. У когось воно спрацьовує, у тих же поляків.

Чому, більшою мірою воно спрацьовує в угорців. Лягти під окупанта. Це ж найпростіше. Це як пес, до якого ти наближаєшся, падає на спину й дозволяє чухати собі пузо.

Тоді це нівелює сам базис, усе те, що ми називаємо європейськими цінностями.

Безперечно. Я ж і говорю: кінець часів. Дуже багато дефініцій, концепцій, які для нас видавалися незворотними, недоторканними, такими, що вже усталилися в суспільному житті, історичній тяглості, на рівні академічних термінів — насправді нічого не значать. Це все виявилось порожньою риторикою, не підкріпленою діями тих, хто цю риторику відстоював. Виявилось, що Центральна Європа — це фікція, яку вигадали інтелектуали. Просто інтелектуальна забавка. І зараз, коли зрушилися кордони, — не метафорично, не літературно, а дослівно — зараз російська армія стоїть в Запорізькій, Херсонській, Донецькій, Луганській області, зараз НАТО змістило свої кордони на схід, і це теж не метафора, а факт, з яким ми зараз живемо, — зараз ці ігри в Центральну Європу, її особливість, буферність, мені видаються безпідставними, безсенсовними. Так само як нема зараз сенсу в понятті об'єднаної Європи. Як можна об'єднати сьогодні Литву і Угорщину, Грецію і Норвегію? Це великий штучний концепт, і яке його майбутнє, сьогодні не скаже ніхто. Так само не мають сьогодні сенсу багато з тих речей, які видавалися проривними й новаторськими після падіння Берлінського муру: мультикультуральність, перемога над імперією зла. Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Але від цього останнім часом така майже екзистенційна самотність, коли розумієш, що цінності, за які ми вмираємо, і які ми вважали визначальними для європейської цивілізації, такі як свобода, гідність, відповідальність, вони не спрацьовують. Ми часто чуємо від західних європейців «Свобода це добре, але нам зараз важить добробут». Але це мої цінності, я хочу їх зберегти.

Зберігай. Ось ти і зберігай. А комусь це не потрібно. Людина не зобов'язана бути стратегом, але людині добре, коли в неї є якась тактика. Добробут це ж про тактику. Про те, щоб завтра дітям було що поїсти, за що отримати освіту. А свобода, демократія, гідність — це речі, які сьогодні можуть вимагати твоїх обмежень, капіталовкладень, але в довгостроковій перспективі від цього буде користь твоїм дітям й онукам. Якщо ти сьогодні здаєш Судети, бо це зберігає твій добробут, то завтра ти здаси Прагу. А через 10 років Прагу звільнять і ти будеш відновлювати свій добробут з нуля. А якби ти не здав Судети, можливо, ця історія була б трішки інакшою, можливо, не треба було б рахувати жертв в Аушвіці.

Що це за захисна реакція світу? Він не хоче пам'ятати, що загальний добробут неможливий поза свободою?

Зараз усі згадують чехів, німців, поляків із досвідом Солідарності, досвідом Опору, балтійські народи… А чомусь не згадують російський народ, який у 1991-93 роках захищав ідеї свободи, демократії і справедливості. Який виступав проти тоталітаризму. І це коротша часова дистанція. І що мене дивує, що тисячі людей, які тоді виходили в Москві чи Пітері на мітинги, — вони ж іще живі, і частина з них, я припускаю, зараз воює в Україні проти українців. Ті самі люди, які виходили проти КДБ, проти компартії, проти сталінізму — зараз вони воюють за сталінізм. І це не метафора, зараз сталінізм є фактичною державною концепцією Російської Федерації на рівні лозунгів, наративів, які проговорює Путін. І це відбувається в межах одного людського життя. Люди, які в 20 років виходили проти танків і готові були своїми тілами захищати демократію і свободу, зараз тими ж таки своїми тілами готові знищувати сусідню державу.

Мене дивує, що тисячі людей, які виходили в Москві чи Пітері на мітинги, зараз воюють в Україні проти українців

Я припускаю, що для тієї частини російського суспільства, яка підтримує цю війну, ця ненависть до українців є похідною. Першопричиною очевидно є уявлення про те, що Росія має на це право. Має право на цей простір, на свою концепцію, своє бачення історії і майбутнього. Себто, це прийнятно. Прийнятно взяти в руки зброю і напасти. Є така ідеологема, що території, де росіяни поставили свої маркери, належать їм за правом, і вони не мусять нікому нічого пояснювати. Якщо хтось цьому противиться, вони мають право цю людину знищити. Якщо цьому противиться ціле суспільство, значить, буде знищене ціле суспільство.

Що відбулося? Я не знаю. Я ж бачу українське суспільство, я пам'ятаю мітинги кінця 80-х-початку 90-х, пам'ятаю, наскільки різні люди туди приходили, як формувалось нове політичне поле в Харкові. Харків місто складне, різновекторне, але українське безперечно. І попри всі ідеологічні зиґзаґи і віражі, більшість цих людей ніколи не виходили поза матрицю української державності. Для них було природно мати свою державу. Навіть для тих, хто вступав у партію Януковича. Навіть ті, хто прийшли на з'їзд регіонів у Сєверодонецьку в 2004 році, мали специфічне, викривлене, але прийняття й розуміння української державності. Отут мені все зрозуміло. З росіянами – ні, не зрозуміло. Як можна приймати свободу як радість, як дар, максимально зневажливо ставитися до імперії, а вже через 10 років прийняти цю позу жертви і концепцію раба. Мовляв, нас образили, нам завинили, і ми маємо право забрати те, що забрали у нас. Можна пояснювати тим, що поза жертви — це зручно. Тут і українці, і поляки багато чого можуть розповісти. Але у росіян поза жертви дуже швидко перейшла зі стану пасивного в агресивний, коли реваншизм із вимог надати гуманітарну допомогу й прислати «ніжки Буша» перейшов у вимоги розстріляти Грозний, задавити Чечню з її потугами до незалежності.

Я спостерігала «мікромодель Росії» в грудні в Сербії. Вони обурені, що в них знову вкрали вибори, але на питання, чому не йдуть на протести, кажуть «ми зневірені». Я кажу: кожного разу, коли ми були зневірені, ми влаштовували революцію. Тричі на пам'яті покоління. І нам дуже важко зрозуміти, як це — не давати відсіч, коли тебе пригинають.

Так а росіян чим пригинають і пригнічують? Вони перебувають у своїй комфортній імперській матриці, не перше століття. Ти в ліберальній опозиції до царя-батюшки, до Леніна, до Сталіна, але ти все одно частина цього великого «руского міра», поза яким ти себе просто не мислиш. Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії. Якщо ти ліберальний поет Вознесенський, який все життя намагався «фрондіровать» і презентувати те, чого нема, себто ліберальну складову російської офіційної інтелігенції, все одно наприкінці життя в 90-х роках ти плачеш за імперією. Якщо ти опозиційний харківський поет Чичибабін, який для багатьох був певним означенням совісті російської інтелігенції, з розумінням того, що російська культура може бути дуже різною, все одно настає момент і ти починаєш плакати не за свободою, не за демократією, не за почуттям гідності, а саме за імперією. Це правила гри, які діють лише в умовах залізної радянської машинерії, поза нею ти ніхто, ти нікому не потрібен. Це як Антей, якого відірвали від землі, і він бовтається в повітрі. Ти здатен на щось лише доти, доки ти пов'язуєш себе з цією імперією: ненавистю, закоханістю, несприйняттям, але пов'язуєш.

Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії

А у нас же тут своя біда, своя історія, постколоніальна, постімперська. Так, ми бійці, так, 33 роки нашої незалежності це 33 роки вуличних протестів, демонстрацій, майданів, і це те що нас кардинально, доконечно різнить від росіян. Натомість ми до останнього були частиною імперського інформаційного й культурного простору. Нас дуже довго в нього інсталювали, нам дуже важко було від нього від'єднатися. Навіть коли після 2004 року до нас приїжджали російські опозиційні політики, які ще лишалися, той же таки Немцов, він же не приїжджав чогось навчитися, він приїжджав як куратор. Куратор від російського ліберального середовища, якого насправді не існувало, куратор від фантому. А багато хто все ж готовий був його слухати. Бо всі звикли, що є куратори — в музиці, в літературі, всюди має бути якийсь «смотрящий» від Москви. А вони всі, навіть найліберальніші, є частиною цього руского міра. І це до наступного питання, яке, припускаю, в тебе є, про наші стосунки з російською культурою, з так званими хорошими рускими.

Немає в мене такого питання. Тут усе зрозуміло.

Ну а мене європейські журналісти продовжують про це чомусь розпитувати. В межах концепту руского міра хорошого нічого немає для українців. Для нас читання Тургенєва закінчується бомбардуванням Маріуполя. Тому для нас хороших руских немає в принципі і бути не може.

Щоб уже закрити тему Росії. Ти віриш у її розчакловування?

Це неможливо. По-перше, не буде зон, які б контролювалися американською, французькою чи британською арміями. Припустімо, що зараз в цій війні відбувається злам, росіяни відходять на кордони 1991 року. Але неможливо навіть ефемерно уявити, що всередині цього їхнього відьомського казана, де вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати, відбувається якесь покаяння, ревізування, переосмислення. Тому ми розуміємо, що на схід від нас починається зло. Відповідно, припустити, що зараз закінчиться війна і через 5 років російські футболісти знову гратимуть під своїм прапором на чемпіонаті світу, а російські письменники будуть дискутувати з українськими не про війну, а, умовно, про метафори, — не випадає. Я думаю, що це знову ж таки про зміну часів. Навряд чи можливе було попереднє життя в повоєнній Європі в 1945 році. Всі тоді мали пройти цей неймовірно болючий шлях жахливих відкриттів, неймовірної люті, яка згасала довго й повільно.

Але ж це і створює цей тонкий простір для маніпуляцій. Це те, про що нам часто говорять. Мовляв, поляки з німцями помирилися, поляки з українцями теж, то й ви з росіянами помиритеся.

Ага, мене днями про це польський журналіст питав. Чи ти можеш собі уявити російського президента, хто б це не був, будь-яку людину, яка бодай якось наближена до російського політикуму, хай навіть цей їхній Навальний, який приїжджає в Попасну і стає на коліна? Ні. От і все. [розмова записана ще до новини про смерть Навального – ред.]

Що це дає нам?

Розуміння того, що так, як було, не буде. Не буде примирення. Можна, звісно, уявити пробачення їм від частини нашого суспільства — це буде своєрідна капітуляція. Але в межах цілого українського суспільства це неможливо. Бо після всього, що відбулося за ці 10 років, за останні 2 роки, персональний досвід кількох мільйонів людей не дозволить нашій країні капітулювати.

Всередині цього їхнього відьомського казана вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати

Це означає, що ми будемо жити в просторі війни завжди.

Безперечно. Доки не буде переформатування всього простору. Але наразі, я так розумію, до нього ніхто не готовий. Ти ось згадала про поляків і німців чи там німців і французів. Друга Світова війна не дала відповідей на дуже багато питань. Вона одразу перейшла в фазу Холодної війни. Багато компромісів залишилися прийнятними для тієї чи іншої сторони. Я думаю, що та затягненість травм великою мірою і спрацювала. І неготовність багатьох європейських суспільств іти на конфронтацію з Росією є тому, що це і комплекс провини, і комплекс залежності, і певної недовіри, і комплекс поляризації світу, витворений в ХХ столітті: якщо ти не приймаєш американську модель, то так чи інакше переходиш в табір захисників Росії. Чому ти туди переходиш, яка для тебе в тому користь — ти сам не розумієш. Але ти так звик.

Європа не може сконструювати альтернативу?

Європа настільки залежна від власних протиріч і слабкостей, що не в стані приймати чіткі й важливі рішення.

Мені все важче вірити в дієвість інструментів міжнародного права. Скажімо, в Сербії я бачила, як один з найближчих соратників Слободана Мілошевича продовжує не лише бути на свободі, виправданий трибуналом, а й збирати величезні аудиторії і прокачувати настрої наступу на Косово. А знайомі правники розповідають, що Міжнародний кримінальний суд неофіційно блокує можливість створення окремого трибуналу над Росією за злочини геноциду. Але ці інструменти мали б спрацьовувати, інакше петля злочинів без покарань перезапускається знову й знову.

Мені здається, в що українці якраз до останнього вірять, так це в Гаагу як в такий Страшний Суд. Це скоріше не про розуміння механізмів міжнародного права, а власне про віру. З другого боку, хто в 1941 році міг собі уявити Нюрнберзький трибунал?

Рафал Лемкін.

А з тих людей, які перебували під окупацією, воювали? Але зрештою суд відбувся, і це дуже важливо для всього ХХ століття. А ось те, що Росія ніколи не постала перед судом, ні за злочини царату, ні радянської влади, ні пострадянської, — так, це і є причина всього того, що зараз відбувається.

Ось відбулося падіння Берлінського муру, розлам червоної осі, створилася ілюзія, що західний світ трохи прийшов до тями. Але виявилось, що багато хто не розумів всієї природи цих змін. Багатьом країнам важило отримання своїх преференцій, своїх можливостей торгувати з учорашніми гебістами, які чинили злочини. Історія далі рухається, КДБ не існує — та й слава богу, цього ніби цілком достатньо, щоб далі захоплюватися Чайковським, Достоєвським і потрошку підторговувати з росіянами. Хвиля ідеалізму дуже швидко змінюється намулом прагматизму й особистих інтересів.

За Лемкіним, є чотири складових радянського геноциду в Україні: винищення селянства, інтелігенції, церкви і переміщення населення. Ми домоглися на міжнародному рівні визнання геноцидом Голодомору 32-33 років, але не інших трьох складових. Мені імпонує підхід правників із новоствореного Raphael Lemkin Society, які працюють і над визнанням нинішніх дій Росії злочином проти України, і в історичному контексті. Видається страшенно важливим домогтися визнання злочинами не просто останніх дій Росії, а оцієї геноцидальної тяглості.

Безперечно важливо, тут зерно того, чому нас багато хто не розуміє. Коли Путін регулярно говорить про те, ніби Ленін чи Сталін зібрали Україну, він же не просто говорить якусь маячню, він знає, що це зерно, яке падає на добре підготований ґрунт. Радянська історіософія, імперська, навіть ліберальна базувалися на тому, що ми один народ, одна культура. І яким би ти лібералом не був, Солженіциним чи Бродським, ти все одно скажеш, що без Росії Україна неможлива. І що конфлікти, мовляв, можливі лише тому, що частина українських політиків чи інтелектуалів хочуть вивести Україну поза межі Росії. Але правда — вона з іншого боку. Вона в тому, що Україна якраз у межах Росії існувати не може. Історія і програної війни Української Народної Республіки, й історія Розстріляного Відродження — вона саме про це. Можна розповідати цю історію як історію про митців, яких було закатовано, репресовано, які втратили можливість творити, і що це велика культурна втрата — так, так і є, але це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати цю ілюзію, спробували побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією.

Для Росії існування України неприйнятне. Так, як одна з народностей Росії ми можемо існувати, мати якусь декоративну культуру. А якщо Україна претендує на незалежність — вона має бути знищена. Через знищення селянства, церковників, письменників, переміщення цілих етносів. Так, це історія цілого століття.

Це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати ілюзію, побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією

Зараз і по всій Україні, і в нашому Харкові зокрема відбулась чергова хвиля перейменувань, у тому числі в центрі з'явилися вулиці Леся Курбаса, Миколи Хвильового. І якщо умовне наше коло це робить щасливими, то подекуди знаходяться голоси, які обурюються, що вулиці назвали «іменами комуністів». Інколи й нашим іноземним колегам незрозуміла ця логіка.

Варто було б до цього покоління 20-30-х поставитись не просто як до якихось сліпців, які не бачили, куди вони рухалися, що робили, а все ж таки як до заручників тієї ситуації. Попри всі початково катастрофічно несприятливі умови, вони все ж таки спробували з цього витворити якусь свою модель України. Не вдалося, українці заплатили настільки високу ціну, що варто було б сьогодні це розглядати як урок.

В основі національної революції була дуже важливою соціальна складова, і той, хто її захотів би ігнорувати, був би приречений на виключення з процесу. Селянам потрібна була земля, робітникам робота, інтелігенції потрібна була справедливість, а вона асоціювалася не зі старими монархіями, які розв'язали величезну криваву бійню, а з соціальними гарантіями і правами.

Та й сама ліва ідея на той момент ніби не така вже й погана.

Як на мене, вона погана й шкідлива, вона суперечить багатьом базовим потребам і уявленням суспільства. Але річ не в тому. А в тому, що для більшості сьогоднішніх критиків українських лівих діячів 20-х років, ліва ідея – це не Драгоманов, не Франко, не Грушевський, а симулякр комуністичних партій 90-х, які спекулювали навіть не на риториці Маркса чи Енгельса, а на брежнєвській ковбасі.

А весь проєкт України великою мірою базувався на підшкірному розумінні того, що нам потрібна своя держава, а все інше ми потім вирішимо. Головне мати оцю ось коробку, яка буде наша. Це як молода родина, яка довго жила в комуналці, і раптом їм дають свою квартиру, без меблів і ремонту, але головне поселитися, щоб ніхто не чіпав, а далі вже обживемося.

Нинішні літератори теж вимушені бути частиною соціальних зрушень.

Погано, що культура досі є частиною політики. Але ці процеси змінюються і не є тотожними процесам 80-х, коли існувала оця ось євтушенківська концепція, що «поет в Росії більше ніж поет», і якщо ти був письменником, ти був зобов'язаний бути трибуном, іти в яку-небудь партію, або створити свою і займатися тим, чим ти займатися не зобов'язаний. І це ж не тому, що наші письменники були аж такими політично заангажованими, а тому що цьому сприяла відсутність політикуму як такого. Коли політиками стають поети, це погано і для літератури, і для політики.

Але ж це може бути про інше. Як казав Кшиштоф Чижевський, говорячи про українських літераторів початку повномасштабного вторгнення, «поезія це завжди дія, але інколи і дія це поезія» — маючи на увазі те, що люди «з літератури» стали тотально залучені в порятунок країни як військові або волонтери.

А чому тут треба виокремлювати письменників, а не виокремлювати, скажімо, айтішників, які теж кинули свої роботи і почали займатися гуманітаркою або вивозити людей? Чим в цій ситуації поети краще? Це знову ж таки певна романтизація образу митця, творця, такого собі Данко, котрий витягає якісь свої внутрішні органи, щоб освітити дорогу, це романтична настанова кінця 19 століття, яка не працює.

Про це не прийнято говорити, але погодься, що наше волонтерство — це не так про силу й міць українського суспільства, як про слабкість держави. Коли ти змушений купувати ці ось побиті машини, які давно мали бути в армії, нічого в цьому хорошого чи героїчного немає. Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі.

Хочеться сподіватися, що коли війна завершиться, це все буде дуже хорошою прошивкою для суспільства. Покладання на себе, але не заради себе. Покладання на себе з розумінням того, як багато ти можеш зробити для інших. Розуміння й оцінювання своїх сил, але не протиставлення державі, а її захист.

Ми ось говоримо про 33 роки протистоянь і майданів, але часто це закінчувалось там, де ти вирішував свої інтереси. Ти повертався додому, а те, проти чого протестував, відживлювалось і ситуація закільцьовувалась. Великою мірою, це й причина поразки УНР, коли інтереси громади закінчувались межами цієї громади, і піти в сусідню волость, щоби там добити ворога, вже видавалося недоцільним. Я свої городи захистив, чого я піду туди воювати. Це нерозуміння перспективи, яке виявилось фатальним.

Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності.

Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі

Давай спробуємо насамкінець усе ж про літературу. Можливо, в менш загрожених суспільствах і цієї залученості письменників у громадське життя мало би бути менше, і історії мало би бути менше в наших розмовах.

Мені здається, що це виокремлення культури не те щоб неправильне, воно мало що пояснює. Згадай Варшавське повстання, скільки там воювало акторів, письменників — не тому що вони були письменники й актори, а тому що вони були варшав’янами передусім. І українські актори, письменники, музиканти сьогодні воюють не тому що вони актори, письменники, музиканти, а тому, що вони українці. Такі само українці, як бізнесмени чи священники.

Але цей досвід впливає на те, що відбувається в поезії чи загалом літературі; його вже не виймеш. Твоя остання за часом збірка, «Скрипниківка», – це історія, в якій і головний персонаж, і простір дії, — це мова. І це промацування мови, яка німіє і сама себе намагається віднайти. І от твій перший вірш після вторгнення, вже аж червневий, — це такий ніби дозвіл собі говорити.

Безперечно, це внутрішні сумніви. За ці два роки змінилася вага багатьох слів. Значення ніби ті самі, але вони в багатьох випадках дуже мало що значили, і тут не може бути загальної міри ваги, тут багато чого залежить від особистого досвіду. І мені здається, зараз говорити про літературу і те, що в ній змінилося, нема сенсу. Можна робити огляди, систематизувати, робити антології, збірки, це правильно, добре, але те, що з нами відбулося, ми побачимо трішки пізніше. Все, що з нами відбувається, відбувається в дуже замутненій воді. Ми вихоплюємо шматки процесів, чиїсь голоси чуємо, бачимо якісь рухи, але цілісного розуміння цього нового ландшафту зараз ніхто не може зробити. Мені здається, що найбільш чесними історіями зараз є історії очевидців, хронікерів, репортерів.

А яка роль поезії в цьому?

Роль поезії — тішити нас ілюзіями. Ілюзіями спокою, віри і рівноваги. Поезія це взагалі великою мірою про ілюзії. Начинивши нон-фікшн деталями, зробивши його більш кривавим, ти не робиш його більш переконливим. Це як ікони, на яких ну дуже криваві сцени Христового розп’яття або мук святих. І ці криваві ікони зазвичай менш переконливі ніж ті, де святі більш спокійні і врівноважені.

Тобто поезія нічого не пояснює?

Вона нічого не пояснює, хіба що те, наскільки ми живі, наскільки ми здатні на щось реагувати. Це як певна шокова терапія. Наскільки ти в принципі здатен, повернувшись на слово, заплакати, засміятися, вивчити, повторити. Це скоріше про нас, а не про світ, не про реальність. Це щось внутрішнє. У мене загалом дуже скептичне ставлення до всього, що зараз пишеться, і до того, що я зараз пишу, передусім. Це не означає, що не треба писати. Навпаки, треба писати багато, цілком можливо що в тому, що зараз робиться, витворюється щось якісно інакше. А якщо не писати, нічого не вийде. Чекати, що коли закінчиться війна, в приміщенні Спілки Письменників з'явиться Капітан Гемінґвей чи Капітан Ремарк, наївно, так не буде. Очевидно, що зараз щось прописується, виписується, але мені здається, що великою мірою література знаходиться там ще, до 24 лютого 22 року, за окремим винятками, проривами, окремими текстами. Але, звісно, це моє суб’єктивне враження.

‍

Іванна Скиба-Якубова — співзасновниця й керуюча партнерка PR-агенції “Bagels and Letters”, що спеціалізується на соціокультурних проектах. Членкиня Благодійного фонду «Харків з тобою», що займається підтримкою військовослужбовців, лікарень та цивільного населення, яке постраждало від російської агресії. Авторка публікацій для видань Коридор, Лівий берег, Сraft, МедіаПорт. З 2013 року займається проектами в сфері культури, освіти, трансформації медицини та захисту прав людей.

«Одеса. Довге ХХ століття в мистецтві» — назва виставки та її сутність, що відображає різні періоди життя, розквіту міста і цілого Причорномор’я, а також занепади і навіть прогалини в історичних ландшафтах регіону.

Мистецтво перегукується з дійсністю: сталінські репресії, радянська влада, яка знищувала дух свободи, вільнодумство, особистість — а тепер Росія, яка не тільки знищує людей, будинки, райони, але й створює екологічні та ландшафтні катастрофи. Все це віддзеркалюється в роботах одеських митців, які створювали свої полотна у різні періоди історії. На виставці 70 робіт розділені на вісім залів.

На початку експозиції — літописна графіка з інсталяцією на тлі найбільш відвідуваного місця Одеси — Потьомкінських сходів. Спотворена сцена з німого фільму «Броненосець «Потьомкін», де показують масовий розстріл людей, для молодого покоління відвідувачів або тих, хто бачить її вперше, може стати шокуючою.

Після такого «привітання» глядач потрапляє до зали, де експонуються роботи «одеських парижан». У 1917-1921 роках в Одесі з’явилось Товариство Незалежних Художників, що об’єднувало авангардистів, які вчились за кордоном. За словами ініціаторки виставки, співкураторки Юлії Бердіярової, саме тут глядач бачить, що одеське мистецтво — це насамперед мистецтво європейське.

Наприклад, робота Амшея Нюренберга «Купальниці» — чистий сезанізм. У період, коли був написаний цей твір, художник ділив паризьку майстерню з Марком Шагалом.

Є тут автопортрет Михайла Жука — українського художника, який вчився в Краківській академії мистецтв у Станіслава Виспянського та Юзефа Мегоффера. Пізніше Михайло Жук повернувся в Україну, де в 1917 році став одним із засновників Української академії мистецтв у Києві. З 1925 року жив, працював та викладав в Одесі.

Також у цій залі можна побачити роботи Віри Акимович «Вітальня» (1937 р.), Теофіла Фраєрмана «Лахмітник» тощо.

Соцреалізм в одеському мистецтві, який, по суті, був єдиною дозволеною в Одесі течією з 1930-х до 1950-х років, організатори свідомо пропустили, показавши кілька робіт — зокрема Валентина Хруща та Олександра Фрейдіна.

Натомість тонко, болісно і зворушливо виглядають в одній залі роботи Олександра Населенка, Стаса Жалобнюка та Цві Емського-Могилевського. До того ж тут ще й звучить «Реквієм» — як оплакування та прощання з тим, чого вже не повернути.

«Каховка» (1936 рік) сьогодні символізує зникнення не лише водосховища, а цілого світу прекрасних творів, яких так і не було написано, адже художника Цві Емського-Могилевського звинуватили у шпигунстві й за «судом» трійки енкаведистів у 1937 році розстріляли.

Фотографії Олександра Населенка показують знищений аеропорт «Херсон» у Чорнобаївці, а диптих на килимах Станіслава Жалобнюка з циклу «Black Sea» розбиває серце втратою моря як символу радості, адже зараз це море означає небезпеку, невизначеність і смерть. Назви робіт — «Морські броди непрохідні» та «І непрохідне море стало у своїх берегах». Особливого сенсу цьому диптиху надає фотографія приміщення, яке 5 листопада 2023 року постраждало від ракетного обстрілу. Але картини вціліли.

Хрущовська відлига в Одесі принесла тільки умовне звільнення від ідеологічного тиску, натомість дозволила створити одне з найяскравіших мистецьких підпіль. Одеса стала жити приватними «квартирними» виставками, а у 1967 році Станіслав Сичов та Валентин Хрущ організували першу публічну виставку, розвісивши свої картини на паркані Одеської Опери.

Чимало робіт, привезених на виставку в Кракові, — це твори з колекції Одеського національного художнього музею (ONFAM), який з 2018 по 2021 очолював відомий художник Олександр Ройтбурд. За цей недовгий період він встиг революційно змінити експозицію музею — тепер вона розповідає не про мистецтво Російської імперії та Радянського Союзу, а про мистецтво Одеси як частини України та Європи. Ройтбурд зумів перетворити музей у магніт для українців й іноземців.

А потім в Одесу прийшла війна. І вона дотепер не залишає творчість одеських митців. Вони висловлюються в різній формі — через інсталяції, малюнки тощо, але від цього лише гостріше відчуваються біль і надія, які передають сучасні художники.

На виставці в Краківському Міжнародному Центрі Культури представлено понад 70 робіт одеситів різних часів. Це не лише історія міста, яке усвідомлено ідентифікує себе українським, а цілого регіону — Причорномор’я, який попри свою барвисту багатонаціональність давно обрав бути Україною, а відтак Європою.

На цьому акцентують і організатори виставки, нарешті пишучи назву міста українською (а якою ж іще?) — Одеса, з однією «с».

<frame>Виставка працює до 1 вересня 2024 р. у Міжнародному Центрі Культури в Кракові, (Ринок Головний 25), з 11:00 до 19:00 щодня, крім понеділка. Ціна білетів: нормальний — 25 злотих, пільговий — 15 злотих, у вівторок — 5 злотих. Роботи для виставки надали Одеський національний художній музей, Музей сучасного мистецтва Одеси й Одеський літературний музей.<frame>

Фото: Ярина Яценко

«Смак свободи» — новий український фільм, назва якого може налаштувати на дещо інший асоціативний ряд, ніж тематика стрічки та її висвітлення. Проте це в жодному разі не має знеохотити його подивитись. Усім часом треба легкого кіносеансу, а тут ще є й підстави захотіти копнути глибше історію, яка лягла в основу сценарію. Cherchez la femme і… книжку.

В умовному провінційному містечку мешкає юна дівчина, тендітна ззовні та з міцним характером. Вона робить красиві інстаграмні фото у стилі фудпорн. При тому сама готує, і неабищо, а яйця пашот у придорожній забігайлівці десь на краю світу. Звісно, що її звідти звільняють, але, як традиційно доказує потім історія, все, що не робиться, — на краще. Звуть її Варя. Тут відразу поруч із виконавицею головної ролі Іриною Кудашовою варто згадати її кіномаму Римму Зюбіну, яка із легким повітряним гротеском зіграла цю невелику за обсягом присутності на екрані, значною мірою трагікомічну, роль. Класичний generation gap. Її донька Варвара Рудик обирає ризик заради майбутнього, не за старими патернами.

Дівчина любить готувати і хоче зробити це своєю професію. З провінційної точки Х вона їде у ресторанну столицю України — місто Львів. Звісно, що не все вдається відразу, але тернистий шлях показаний без глибокого драматизму, а у відповідній для романтичної комедії жанровій манері. Варвара винаймає старе помешкання в будинку із внутрішнім двориком. Умови бажають кращого, але усе дихає історією, яка може надихнути. Тут на кулінарну Попелюшку буквально падає книжка і являється Фея — авторка. 

Не хочеться спойлерити, але буде там і шляхетний принц у вигляді айтішника Тараса, якого зіграв Костянтин Темляк — Павло Тичина із нашумілої стрічки «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка, та класичний хепі енд. Кулінарна Попелюшка буде знову ламати шаблони і не діяти за принципами хорошої дівчинки, а як з посібника Шеррі Аргов, ставити свої потреби та цілі в пріоритет. 

Хотілося б, щоб щасливим завершенням перегляду стали вписані в пошукову систему ім’я кулінарної феї «Смаку свободи» та назва її книги: Ольга Франко та «1-ша українська загально-практична кухня»

Ця скарбниця смаків містила понад півтори тисячі рецептів, а передмову до неї написав Петро Франко — чоловік Ольги, син Івана Франка. Цікавим збігом є те, що раніше у фільмі «Інший Франко» Ірина Кудашова (Варя) зіграла доньку Петра Франка, Асю. 

Книга Ольги Франко стає скарбом для головної героїні, а її поради навігатором по красивому глянцевому Львову та його ресторанному світу, де у фільмі творить високу кухню шеф-кухар Міколай (Томаш Собчак) та його су-шефиня Леся (Тетяна Малкова). Обидві вдалі характерні акторські роботи. Перлинкою є невелика роль кухаря Філа у виконанні Павла Лі — актора, який загинув, захищаючи Україну в лавах тероборони. Тепла і казкова у ролі «кулінарної феї», персоніфікації Ольги, Ірма Вітовська. Вона завжди незримо присутня поруч із володаркою її книги. Ще у фільмі Олександра Березаня можна побачити багато виразних цікавих типажів в епізодичних ролях, масових сценах. Зокрема, акторів Львівського театру «Воскресіння», вистави якого неодноразово бачили глядачі в Польщі: Володимира Губанова, Тетяну Ткаченко, Петра Микитюка. Також шанувальників може зацікавити присутність співачки Джамали.

У 2019 році у видавництві «Фоліо» вийшло перевидання книги Ольги Франко «1-ша українська загально-практична кухня» з комен­тарями відомої львівської кулінарної блоґерки Маріанни Душар, дослідниці галицької кулінарної традиції та авторки блоґу https://panistefa.com/. А минулого року польські читачі отримали чудовий подарунок від Маріанни Душар та Ігоря Лиля у вигляді книжки “Kuchnia lwowska. Moja kulinarna podróż przez Galicję” («Львівська кухня. Кулінарна подорож по Галичині») видавницва “Znak”. Є там теж про червоний борщ з вушками, звичний для львів’ян та присутній у меню львівських ресторанів, яким героїня «Смаку свободи» пригощала сусідів на подвір’ї будинку, в якому оселилась. Рецепти Ольги Франко можна також прочитати на сторінці https://www.praktychnakukhnia.com/ під назвою «Практична кухня. Забуте і нове. Смачні спогади нащадків Ольги Франко». Проте дозвольте собі легкий кіносеанс, а після нього почитайте більше про героїню Ірми Вітовської. 

31 травня стартував кінопрокат у Польщі, завдяки Кінофестивалю Ukraina! та його директорці Беаті Бєронській-Лях. Використайте цю нагоду, щоби підтримати український кінематограф. А потім можна й до Львова, на борщ і не тільки, бо в реальності в ньому шанують локальну кухню, хоч це місто не завжди виглядає таким інстаграмним, як у цій милій романтичній комедії, проте є не менш атмосферним і прекрасним.

Мілан, Утрехт, Ганновер, Берн, Санкт-Пельтен, Зальцбург — таким є маршрут теперішнього європейського турне проєкту «Матері. Пісня на час війни». В липні виставу побачать глядачі відомого Авіньйонського театрального фестивалю, де минулоріч вже відбулася читка майбутньої постановки. 

Режисерка-диригентка

Марта Гурницька, випускниця режисури Варшавської театральної академії та Музичної школи імені Фридерика Шопена, в минулому сама була акторкою і вокалісткою.

В якийсь момент вона відчула, що воліє бути… диригенткою дійства. Так, саме диригенткою, а не лише режисеркою

Хоровий театр вже встиг стати візитівкою Марти Гурницької. Першу постановку в такому жанрі вона здійснила в 2010 році. Вистава «Тут говорить хор» в Театральному інституті імені Збіґнєва Рашевського зібрала 28 жінок різного віку, акторок і представниць різних професій в колажі текстів культури: від Антігони до цитат із фільмів, чи кулінарних рецептів. Потім був «Магніфікат» (2011), який конфронтував із найважливішим жіночим образом Католицької Церкви — Непорочною Дівою Марією, чоловічий хор «RequieMaszyna» (2013). В грудні 2014 року в Музеї сучасного мистецтва в Тель-Авіві відбулася прем’єра проєкту «Матінка не мовчатиме. Хор на час війни», до якого Марта Гурницька запросила 60 єврейських і арабських матерів, ізраїльських танцюристів-солдат та арабських дітей. 

21 одна жінка творить хор важливої і потрібної сьогодні для України вистави «Матері. Пісня на час війни». Є серед них українки, польки та білоруски. Глядачка, художниця Марія з Івано-Франківська, ділиться тим, що відчула певний внутрішній спротив цьому поєднанню, так само як спільним українсько-білоруським артистичним резиденціям, які продовжують існувати в цьому форматі й після початку повномасштабного російського вторгнення, адже на її думку таким чином дещо розмиваються та зміщуються акценти, а варто було б приділити особливу увагу Україні. Окрім того впливає позиція офіційної Білорусі в російсько-українській війні. Проте погоджується з тим, що яскрава та виразна акторка Паліна Дабравольская з Білорусі є однією із беззаперечних головних голосів цього хору. 

Хор

«У минулому хор мав благословляти неповторність життя, служити відродженню та оновленню. Він був силою, протилежною силі знищення. І наша вистава черпає цю силу», — декларує Марта Гурницька. Окрім очевидного арт-терапевтичного ефекту для учасниць, результат роботи з народною творчістю вийшов дуже якісним мистецькими продуктом з важливими, потрібними акцентами. Українська дослідниця і виконавиця традиційного співу Анна Охрімчук консультувала творців на тему етномузикології.

Учасницям кастингу пропонувалось приготувати на показ улюблену пісню, заклинання або лічилку, два вигаданих і два речення, взяті з газет про «війну» і два речення про «мир», рецепт улюбленої страви, відповідь на питання: Що б ви хотіли сказати «Заходу»? 

Вони починають із «Щедрика», відомого цілому світу твору, який тільки тепер пізнає авторство та історію улюбленої усіма мелодії

Перший голос бере наймолодша — Полінка, єдина дитина у цьому хорі. Боковим зором глядач зауважує у залі диригентку-режисерку Марту Гурницьку. Для досвідчених театралів виразна паралель із способом існування під час вистави режисера Кшиштофа Люпи, який завжди є наче діджеєм дійства. Проте спільним тут тільки факт присутності. Марта Гурницька видається матір'ю усіх цих матерів.  

Перекладачка Ірина зі Львова, яка вже понад 10 років живе і працює в Польщі, каже, що бачить промінь надії на те, що разом ці жінки сила, сила в їх взаємній підтримці та місії, яку вони несуть, розповідаючи про свої важкі переживання. 

Ми переписуємось із режисеркою Мартою Гурницькою під час європейського турне проєкту «Матері. Пісня на час війни». Вона надсилає відповіді на кілька запитань буквально з дороги і сердечно вітає зі Швейцарії.

Фінал. Імпровізація 

Сцена монологів є осердям вистави, переломним моментом. Вона повністю заснована на життєвому досвіді акторок, які діляться з нами власними історіями. Ця сцена виявляє і будує спільноту, засновану на нематеріальних цінностях: солідарності, любові, турботі. Щоразу цей спільний світ твориться у виставі заново, але слова не є імпровізацією. 

Турне

Ми в розпалі європейського турне, зіграли вистави в Барселоні, Дюссельдорфі, Piccolo Teatro в Мілані, Утрехті, Ганновері, а вчора — в швейцарському Берні. Попереду виступи в Австрії, Німеччині, Франції та в дворику Папського палацу в Авіньйоні (головній фестивальній сцені —  ред.). Виступи — це дуже потужний досвід, як для глядачів, так і для нас. Всюди прийом публіки надзвичайно емоційний, нам довго аплодують стоячи, багато сліз. Глядачі в Нідерландах, Швейцарії, Іспанії та Німеччині були надзвичайно емоційними. Але скрізь цей обмін з аудиторією є надзвичайним. Колектив зараз у винятковій формі, прекрасний, потужний.

Відкритий конкурс

На запрошення до участі у виставі відгукнулося багато жінок, близько двохсот п'ятдесяти, прослуховування тривало кілька місяців. Мої вистави завжди супроводжуються публічним «open call». Подати заявку може будь-хто, незалежно від сценічного та музичного досвіду, освіти, бекграунду, віку. Немає жодних критеріїв для участі у виставі.

Арт-терапія  

Акторки «Матерів» часто кажуть, що робота над виставою для них — це зцілення, терапія. Для тих, хто має досвід біженства і війни, це дозволяє їм планувати найближче майбутнє. Матері творять спільноту, яку об’єднує схожий дуже важкий досвід.  

Хор старший за театр і має унікальні якості: голос різних і багатьох поколінь, спільні, але водночас і катарсичні практики, силу трансформації

Є місцем, де зберігається пам'ять про найскладніше, виявляється напруженість і відкриваються приховані механізми, які керують громадою.  

Через спів, роботу з голосом та хорові інструменти ми намагаємося вивільнити те, що є життєдайним, що живить. І водночас зачепити і розкрити те, що найважче: ритуали воєнного насильства над жінками і цивільним населенням, які є незмінними.

P.S. Wojna uczy mnie kochać, Нашу драму перестануть лайкати, Never again — ці репліки я занотувала собі під час вистави (ред.). Можна навіть скласти з них хокку. 

‍

«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.

Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.

«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»

— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?

— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD.  До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.

— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?

— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.

Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.

Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.  

— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...

— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої  комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.

Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.

— Які це питання?

— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).  

Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.

Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.

«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»

— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?

— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.

Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.

Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.

— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?

— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У  цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.

23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...

І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».

Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі.  У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.

Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...

— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?

— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.

Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.

— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.

«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»

— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…

— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.

Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже  давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.

‍— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?

— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».

Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти»  та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.

Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському.  І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.

— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?

— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.

У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.

Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.

Фотографії з архіву Dakh Daughters‍

Український стенд №134 традиційно розміщується у Мармуровій залі. Минулоріч Україна була почесним гостем ярмарку. Тепер почесний гість — Італія, а українці експонують свою продукцію навпроти гостей з Апеннін.

Кількість книжкових видань на українському стенді така, що може задовольнити найвибагливіший читачів.

«У 2024 році відвідувачі Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві можуть придбати понад 300 найновіших книг українських видавництв. Вітчизняне книговидання живе й розвивається попри ворожі обстріли», — зазначає директорка Українського інституту книги Олександра Коваль.

Організатори події — фундація «Історія і культура», а також Міністерство закордонних справ Польщі і Посольство України в РП.

На урочисте відкриття українського стенду завітали працівники Посольства України в Польщі, зокрема радник-посланник посольства Роман Шепеляк. Він обговорив з видавцями питання розвитку і промоції української книги на профільному ринку в Європі та Польщі.

Під час відкриття українського стенду надійшла новина про обстріл росіянами Харкова — однією з цілей стала типографія «Фактор-Друк». Саме з ліній цих виробничих потужностей виходили книжки багатьох провідних українських видавництв. Під час атаки загинуло 7 працівників друкарні, було знищено кілька десятків найменувань книжкових видань. Ці жертви і знищені книжки підтвердили справедливість обраного гасла «Крихкість існування».

Новинки про війну для дорослих і дітей

На розкладці видавництва «Фоліо» — автобіографічна книжка Валерії «Нави» Суботіної «Полон», роман про стійкість Енергодара «Королівський гамбіт» Петра Кралюка та Олександра Красовицького.

«Ніка-Центр» пропонує новинку Антона Санченка «Дайджести Лютої війни: 2022 рік».

Не оминула військова тема і дитячу літературу. «Віват» привіз «Героїчні казки» Ірини Мацко, «Mamino» — терапевтичну історію «Місто на вікні» Тетяни Вінник. «Час Змін Інформ» представив пригодницьку повість для підлітків «Сем і Маруська ідуть на війну» Валентини Михайленко.

Бестселери й українська класика за видавничими цінами

Крім новинок, українські видавці привезли свої бестселери. Улюблені книжки Євгенії Кузнєцової «Драбина», «Спитайте Мієчку», літературний хіт «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка від Видавництва Старого Лева, «Мавка. Берегиня лісу», «Пес Патрон» від видавництва «Ранок», «Тигролови» від «Часу Майстрів» тощо.

«Ціни на наші книжки такі самі, як в Україні. Деякі з видань є інтерактивними: вони містять у собі елементи доданої реальності», — розповідає про свою експозицію директор видавництва «Час Майстрів» Олег Симоненко.

Білінгви, переклади та книжки про Україну польською мовою

Інтерес до української літератури в Польщі зростає, тож щороку в польських видавництвах дедалі більше виходить перекладів українських творів, а також пізнавальних книжок про Україну. На українському стенді представлена невеличка добірка таких книжок. Це і «Przyleciała jaskółeczka» Ірен Роздобудько (Видавництво «Богдан»), «Krótka historia barszczu ukraińskiego» Євгенії Кузнєцової (Wydawnictwо Centrala), «Owwa! Ukraina dla dociekliwych» польської письменниці українського походження Жанни Слоньовської (Wydawnictwo Dwie siostry) та інші.

Книжки-білінгви користуються популярністю не лише серед українців, а й серед поляків. Зокрема, директор видавництва «Час Змін Інформ» Костянтин Климчук каже, що найкраще на їхньому стенді продається книжка сучасних україно-польських казок «Бабця і Марічка. Дідусь і Рисьо» (Bajki polskie I ukraińskie «Dziadek i Rysio. Babcia i Mariczka»).

«Дуже пишаємося цим проєктом, — каже видавець. — Ми здійснили його спільно з польським партнером Stowarzyszenie Pokolenie. Задіяли два видавництва, два письменника і два художника з України і Польщі. Польські історії перекладені українською, а українські — польською».

Українські пазли та комікси

Окрім популярних «Котів-захисників» від видавництва «Ранок», є нагода познайомитися з лісовиками Сумщини та Карпат авторства Анни Дьоміної (видавництво «ТУТ»). Також на українському стенді представлені два видавництва коміксів «The Will Production» та «Вовкулака», тож поціновувачі цього жанру будуть задоволені.

Вперше у Варшавському книжковому ярмарку беруть участь Ukrainian Puzzles. Це соціальний бізнес, який розпочався у квітні 2022 з ідеї виробляти пазли із зображенням пам’яток, що були знищені чи пошкоджені Росією у війні проти України.

«Символічна відбудова об'єкта зі шматочків пазлів одночасно є маленьким внеском у реальну відбудову, оскільки чистий прибуток від продажу спрямовано саме на це, — розповідає Ярина Журба, співзасновниця та авторка ідеї створення Ukrainian Puzzles. — Для прикладу, учасники ярмарку можуть придбати пазли із зображенням Чернігівської бібліотеки для юнацтва чи легендарного літака Ан-225 Мрія».

Також Ukrainian Puzzles представляють нові колекції: «Українське мистецтво», «Пізнай Україну» та «Слава Україні». А тиждень тому було випущено новий пазл «Звірі Примаченко», і його прем’єра відбувається зараз на українському стенді Варшавського книжкового ярмарку. Це особливо актуально, адже у Варшавському музеї сучасного мистецтва триває виставка творів Примаченко.

Марія Примаченко та інші книжки про мистецтво

Друковану продукцію про відому українську художницю представляють кілька українських видавництв. Це не лише пазли, а й альбоми, книжки та навіть розмальовки. Зокрема, подарункове двомовне видання про нашу відому землячку можна знайти на стенді «Саміт-книга», а «Пам’ятки України» мають кілька книг, присвячених художниці.

«Вперше ми опублікували понад 150 її невідомих творів із фондової колекції Національного музею народної архітектури та побуту України в ґрунтовному альбомі «Строката доля», що став бібліографічним раритетом уже наступного дня після виходу накладом в 700 примірників. Видання «проситься» у світ англійською й польською мовами. Для наймолодших приготували дві розмальовки за творами цієї унікальної мисткині, — ділиться своїм асортиментом головний редактор Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» Анатолій Сєриков.

Видавництво «Дух і літера» привезло збірку «Сценарії Параджанова», нариси історії українського візуального мистецтва XI–XX століть «Будинок із левами» Паоли Утевської та Дмитра Горбачова, а також «Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція» Федора Шміта.

«Львівський міф» та «Розстріляне відродження». Програма заходів

В українській літературній програмі візьмуть участь Світлана Тараторіна, Радек Рак, Ярина Цимбал, Марцін Ґачковський, Галина Ткачук, Катажина Ририх, Мацей Пйотровський та Юрій Винничук.

«Перша подія, яку ми підготували, це зустріч двох письменників фантастів: поляка Радка Рака та українки Світлани Тараторіної, — розповідає Тетяна Петренко, літературна критикиня, фахівчиня відділу промоції і читання Українського Інституту Книги. — Цього року виходить її друга книжка у перекладі польською «Дім солі». Це гостросюжетна книжка про Крим, яка змальовує культурний ландшафт Криму, в якому Світлана, будучи кримчанкою, розвивалася, а також осмислює анексію та ставлення авторки до подій.

Друга подія — про Розстріляне відродження. Польською мовою вийшли роман «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена. На цій події буде присутня наша літературознавиця Ярина Цимбал, а також перекладач Марцін Ґачковський. Будемо говорити, як польська аудиторія може сприйняти ці романи, чим вони можуть бути цікавими. Тож запрошуємо на цей цікавий міжкультурний діалог між польськими та українськими експертами.

Третя зустріч відбудеться з дитячими письменницями Галиною Ткачук та Катажиною Ририх. Поговоримо про вплив на дитячу психіку, який спричинила війна, адже в книжках обох письменниць проговорюється ця тема. Якими книжками можна їм допомогти це пережити.

А четвертою подією є презентація книжки Юрія Винничука «Легенди Львова», яка вийшла польською мовою. Поговоримо про так званий «львівський міф», як він формувався, чим привабливий для польських читачів».

<frame>Свою продукцію на ярмарку представляють: Видавництво Старого Лева, «Vivat», «Асса», «Час змін Інформ», «Парасоля», «Вільний Вітер», «Час Майстрів», «Пам’ятки України», «Маmіnо», «Ніка-Центр», «Нора-Друк», «Саміт-Книга», «Фоліо», «Дух і Літера», «ТУТ», «Vovkulaka», «The Will production», «Видавництво Анетти Антоненко» та «Ukrainian Puzzles». Координатором роботи національного стенду є держустанова «Український інститут книги» разом з Міністерством культури та інформполітики України.<frame>

Перелік заходів:

24 травня | 15.00-15.50 | Sala Kijów (dawniej Rudniewa)

Фантастика VS історія. Розмова між Радком Раком і Світланою Тараторіною.

25 травня | 13.00-13.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Український ренесанс 1920-Х. Презентація «Міста» Підмогильного та «Подорожі вченого доктора Леонарда...» Майка Йогансена

26 травня | 11.00-11.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Таємні почуття маленьких читачів. Розмова про дитячу літературу між Галиною Ткачук і Катажиною Ририх

26 травня | 14.00-14.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Культурний портрет міста: прем’єра «Легенд Львова» Юрія Винничука

Українську книжку за видавничими цінами можна купити у Варшаві до неділі 26 травня.

Де: Палац культури і науки,

plac Defilad 1

Мармурова зала, стенд №134

Години роботи:

24 травня - 10:00-19:00

25 травня - 10:00-19:00

26 травня - 10:00-17:00

Фотографії Валентина Кондратюка

Другий місяць світ говорить про документальну стрічку «Ми, наші улюбленці та війна», зняту популярним українським тревел-блогером та мандрівником Антоном Птушкіним. Фільм став найкасовішим серед українських документальних картин, побивши одночасно два рекорди: за зборами за перший вікенд та за зборами за перший день нацпрокату. Словом, кіносенсація.

У чому ж секрет того, що на фільм про війну українці пішли в кінотеатри охоче і цілими родинами? Можливо, в тому, що війна тут показана крізь призму людських вчинків. Як люди попри все вивозили в евакуацію своїх або рятували чужих тварин, яких господарі залишили вмирати в закритих помешканнях чи на ланцюгах. Як шукали, визволяли, лікували. Це історія насамперед про людей зі світлом всередині, і вона дуже надихає.

Зараз фільм йде у кінотеатрах США, і там теж аншлаги.

Коли ж фільм можна буде побачити в Європі? І чи буде відрізнятися версія для світу від версії для українців? Sestry розпитали про фільм його продюсерку Зою Сошенко.

Фільм не про трагедію, а про світло

— Ваш фільм «Ми, наші улюбленці та війна» став найкасовішою українською документалкою. Чи можете ви пояснити рекорд зборів як продюсерка? Бо в Україні нині люди погано ходять в кіно навіть на Marvel, а тут такий успіх у документальної стрічки.

— Дійсно, в кіно нині ходять погано. Особливо низькі показники кінотеатри мали в середині квітня (коли «Ми, наші улюбленці та війна» вийшов у прокат — Ред.). Перша причина — прийняття закону про мобілізацію. Українські родини відреагували: почали передивлятися свої кошти на дозвілля. Другий момент — постійні повітряні тривоги. У нас було дуже багато показів в Києві, Дніпрі, Одесі, і всюди були повітряні тривоги майже щодня. А що означає тривога в кінотеатрах? Що люди повинні покинути кінозали і спуститися в укриття. З точки зору бізнес-моделі це означає, що люди мають право повернути кошти за квитки.  

— Скільки тривав прокат стрічки в Україні і які показники бокс-офісу?

— Близько місяця. Одразу після цього наша стрічка з'явилася на VОID-платформі MEGOGO, де за перший тиждень увійшла до десятки кращих поміж усього контенту. Щодо показників бокс-офісу, то він складає 4 595 081 грн (27 316 глядачів). За результатами прокату, фільм посів друге місце серед релізів українських фільмів (зокрема художніх), які вийшли у 2024 році.

Люди в Україні йдуть в кіно, аби на півтори години забути про реальність.

А тут українці готові були заплатити за те, щоб ще раз пережити біль — і для нас це велика честь. Люди йдуть цілими родинами, з дітьми, з тваринами, а потім пишуть неймовірні відгуки.

І це радість для всієї команди, яка два роки працювала над цією стрічкою.

— І це враховуючи те, що частина людей подивилась трейлер, проплакала і вирішила не йти на фільм, бо нервова система зовсім розхиталась.

— Ми отримували безліч коментарів на кшталт: «Я готовий вас підтримати, купити квиток, але не піду, бо після трейлера нічого з собою не можу зробити». Так, на нашому кіно люди плачуть — але і сміються.  «Ми, наші улюбленці та війна» — стрічка не про трагедію, а про світло, людяність та згуртованість українців. Глядачі виходили з кінотеатру з неймовірним відчуттям соборності нації.

До речі, діти глибоко переживають історію кожної тварини і знайомляться зі смертю саме через втрату тварини. Але дитячі емоції при цьому не є негативними, вони направлені на зростання дитини. І чимало батьків, подивившись фільм без дітей, вдруге приходять в кінотеатр вже з малечею.

— Цей фільм також важливий тим, що нагадує нам світлі моменти початку війни, які проростали крізь трагедію. Приміром, ви нагадали всім історію кицьки Шафи-Глорії, врятованої в Бородянці…

— Історія Шафи — феномен цієї війни. Кішка вижила, хоча 60 днів прожила без води та їжі на сьомому поверсі розбомбленої багатоповерхівки. Ніхто не міг повірити, що на горі може бути жива істота.

— Коли нещасну тварину вдалося зняти, люди писали, що змучена та понівечена мордочка Шафи — це «обличчя кожного українця, побитого, але не скореного, живого та сповненого люті». В результаті Шафа-Глорія стала символом нашої незламності у боротьбі з російськими окупантами. Як і пес Патрон.

— Рятувальники Шафи говорять в фільмі: «Кожне життя має цінність». Тобто для нас не важливо хто там, у будинку, — для нас важливе саме життя. Це дуже класна історія.

Версія для українців та версія для іноземців

— Існують дві версії вашої стрічки — міжнародна та українська. Чим і чому вони відрізняються?

— Як влаштована ко-продукція у практиці світового кіно (коли дві країни хочуть зробити один продукт)? Ми зняли фільм з канадськими партнерами (за зйомку відповідали українці, за постпродакшн — канадці) і зробили його з потенціалом показати насамперед за кордоном. Нам хочеться занурити в цю історію весь світ.

Одразу наш фільм придбав канадский телеканал CBC, а в США нашим партнером став найбільший американський бродкастер PBS — в Україні його знають завдяки фільму «20 днів у Маріуполі». У PBS є напрямок PBS Nature, повʼязаний з природою, тому для них важливо, аби в нашому фільмі був акцент саме на природі, а не на людях. На PBS наша стрічка вийшла 15 травня.

— Тобто міжнародна версія — про проблеми екології, а українська — це історії про людей та тварин.

— Всього для проєкту ми зняли понад 80 годин матеріалу, Антон взяв близько 60 інтерв'ю — 60 неймовірних історій про людей та тварин з понад 10 міст України. Зйомки велися зокрема в Бахмуті незадовго до окупації.

А далі нашим завданням було спробувати зібрати фільм лише на одну годину, маючи ці 80 годин матеріалу і 60 історій. І тоді ми подумали про свою, локальну українську версію, яку можна було б змонтувати довшою і додати в неї більше життєвих історій наших героїв. Ця версія обмежена прокатом на території України, але для нас її створення було надважливим.

— І хто створював цю локальну версію?

— Також Антон. Він повністю з нуля змонтував стрічку в 78 хвилин.

Водночас наша колега очолила нову дистрибуційну компанію і порадила нам спробувати показати фільм в кінопрокаті. Вона аргументувала це тим, що хоча й немає успішного кейсу прокату документального кіно, але як було б добре зробити прецедент.

І ми взялися за це, щоб виконати нашу місію хоча б у межах однієї країни. Так і народилися дві версії одного фільму. Міжнародна називається Saving the Animals of Ukraine, українська — «Ми, наші улюбленці та війна». У цих фільмів різні назви, хронометраж та частково різний зміст.

— Чи зможуть глядачі за кордоном побачити українську версію?

— Ми зараз працюємо над цим, хочемо представити цю версію в межах некомерційних  показів  в Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто та Лондоні. Всі зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ та фондам, які допомагають тваринам.

Ми розуміємо бажання людей побачити цей фільм. У Антона 7 мільйонів підписників на всіх медіа. Ви навіть не уявляєте, яка кількість запитів приходить нам з усього світу з питаннями, де можна подивитися це кіно.

Минулого тижня ми підписали угоду про співпрацю з однією з найпотужніших дистриб'юторських компаній, яка представляє документальні фільми в усьому світі. Вони виявили неабиякий інтерес до нашого кіно, тож віримо, що незабаром глядачі зможуть подивитися наше кіно і за кордоном.  

— В українській версії розмови англомовних спікерів ви скоротили з 60% до 30% і озвучили українською. Але в стрічці звучить і російська мова…

— Це через те, що ми почали знімати фільм на початку війни. Одним з перших наших героїв був киянин, а чимало киян до початку повномасштабного вторгнення говорили російською.

І цікаво спостерігати, як цей чоловік на початку фільму говорить російською, а наприкінці  — вже українською.

Між першими і останніми зйомками героя минуло півтора роки. І такий шлях до української мови за два роки війни пройшла більшість російськомовних героїв нашої стрічки.

— А коли фільм «Ми, наші улюбленці та війна» покажуть в Польщі?

— Польща — одна з перших країн, де ми хотіли би бути представлені. Але спочатку важливо показати нашу стрічку на впливових міжнародних кінофестивалях, де за умовами фільм не може бути у публічному показі до моменту прем'єри на фестивалі. Участь у подібних кінофестивалях важлива, бо привертає увагу до стрічки і до України.

— Одну з 80-ти історій про людей та тварин ви знімали в Польщі. Розкажіть про неї.

— Уявіть собі, є людина з вадами зору, а в неї є собака-поводир. Ця тварина — очі, руки та ноги свого господаря. Але через вибухи в перший день війни пес тікає, і господар лишається безпомічним.

Ми знайшли в Новомосковську (Дніпропетровська область — Авт.) чоловіка на ім'я Сергій, у якого війна «відібрала» собаку-поводиря. Насправді в Україні чимало таких людей, але саме ця історія мала розвиток.

Сергій взяв інше цуценя і почав його самостійно тренувати — як умів. А потім звернувся до держави з питанням, як його пес може отримати міжнародний сертифікат собаки-поводиря, аби з ним можна було виїжджати. І тут виявилося, що в Україні немає закону, який дозволяє отримати такий документ. Але подібний сертифікат можна отримати в Польщі.

Ми звʼязались з польською організацією, яка погодилась організувати собаці навчання і оплатити їхнє з Сергієм перебування в Польщі. Польська сторона дуже допомогла в цій історії, і в результаті пес таки отримав сертифікат.

— Боюся запитати, чи відомо, що сталося з собакою, який втік від вибухів?

— Ви не повірите, два місяці тому її вдалося знайти! Нам про це повідомив Сергій, і ми навіть знімали їхню зустріч з Плюшею (так звуть собаку-втікачку — Авт.). Це було дуже щемливо. Тепер у Сергія дві собаки.

Нещодавно в Дніпрі у нас був кінопоказ за участі Антона, на який Сергій прийшов зі своєю дружиною. До речі, Сергій тепер хоче присвятити своє життя навчанню собак-поводирів, адже цього потребує велика кількість людей.

Але ця історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти повноцінно. Вона нам здається надважливою. Тому до фільму вона не увійшла, але ми думаємо, як показати її у новому форматі.

«Ми не хотіли спекулювати у фільмі жорстокістю»

— Я так розумію, ви знайомі з Антоном Птушкіним багато років і саме з вашої подачі він взявся за цей фільм.

— Коли війна почалась, діяльність Антона знизилася за очевидних причин. А він з тих людей, які не можуть нічого не робити. І йому надійшла пропозиція з Канади щодо зйомок документального кіно.

Були певні сумніви, чи варто починати нове. Але для нас була важлива місія проєкту. Було очевидно, що з часом увага світу до війни стихне. І для того, щоб люди в світі не переставали нас «бачити і чути», треба фіксувати дії агресора і знімати фільми. Карбувати історію на плівці.

Антон став дивитись дуже багато стрічок і аналізувати, як все влаштовано у документалістиці. Він насправді дуже відповідальний, ось і до цього завдання підійшов ґрунтовно.

— Мені здається, що поки Держкіно розмірковує, яке б таке кіно зняти про війну, щоб всіх вразити, митці беруть і роблять. Тим паче, що документалка — це те, що треба знімати тут і зараз, бо кожен новий день несе нові події.

— Нещодавно нам зателефонували з Міністерства закордонних справ з проханням показати кіно у країнах Латинської Америки. Адже в них є певна аналітика щодо цих країн, які не до кінця розуміють ситуацію в Україні і підтримують нашого злого сусіда.

У такі моменти ми розуміємо, що обрали вірний шлях. Бо це точка доступу до багатьох людей. Які через емпатію до тварин зможуть зрозуміти, що насправді відбувається останні роки в Україні.

— Чи є у самого Антона Птушкіна тварини?

— Це питання Антону часто ставили після перегляду фільму у кінотеатрах. І всі дуже дивуються, що в нього ніколи не було домашніх улюбленців. Антон взагалі ніколи й подумати не міг, що тварини в його житті зможуть відігравати настільки серйозну роль. Але зараз він вже хоче взяти кота в одному з притулків.

— Що не кажи, у вашому фільмі багато життя…

— Знаєте, ми могли взяти в монтаж важкі історії, іноді до нас надходили дуже страшні розповіді про тварин. Але ми не хотіли спекулювати жорстокістю, тому що  наша історія про інше — насамперед про різні прояви людяності на тлі війни. Однією з героїнь нашого фільму є засновниця Гостомельського притулку — 79-річна Ася Серпинська. І от вона сказала: «Людина, яка може образити тварину, може образити й дитину. А допомагати тваринам — значить залишатися людиною». Так для нашого фільму вислів «Рятувати тварин, щоб залишатися людиною» став основним меседжем.