Ексклюзив
20
хв

Катерина Калитко: «Правду про нашу війну світу мають розповісти самі українці»

«Для великої літератури в Україні зараз дуже багато тем та простору. Невідомо лишень, чи стане на те, аби це все описати й осмислити, психічних сил», — зазначає українська поетка та перекладачка

Polska Agencja Prasowa

Катерина Калитко. Фото Насті Телікової

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Катерина Калитко — українська письменниця, перекладачка з балканських мов, авторка поетичних збірок і прозових творів, громадська активістка. Членкиня виконавчої ради PEN Ukraine. Лавреатка багатьох престижних міжнародних та українських премій, зокрема найвищої мистецької відзнаки країни — Національної премії імені Тараса Шевченка.<frame>

— У своєму свіжому есеї ви пишете про те, що наш мир неможливий без справедливості. Справедливість неможлива без правди та довгої пам’яті. А правду про нашу війну можуть розповісти  тільки українці, які бачили її на власні очі. І далі зазначаєте, що відчуваєте цінність того, що змушена переживати разом українська спільнота, того, як вона зараз долає хвороби росту й намагається писати новий суспільний договір. Проте в цій цитаті відчуваються й певні загрози. Зокрема від спроб узагальнити, переозначити, навіть викривити цей досвід кимось. Почати з додаткової креації та не зупинитися навіть на відвертій фальші. Як можна цього уникнути? І хто має писати про цю війну?

— Тривалий час і я, і низка українських публічних інтелектуалів із засторогою очікуємо, як про нашу війни почнуть писати інші. Власне, уже починають, бо з’явилося чимало іноземних нон-фікшн творів різної якості на тему війни в Україні. Це відбувається з однієї простої та утилітарної причини — українці не мають ресурсу, аби про все це багато рефлексувати.

Фото Дмитра Євсєєва

Попри те, що книговидання в Україні, незважаючи на всі спроби росіян, не зупинилося, письменники, навіть ті, хто воює, намагаються творити з огляду й на внутрішню потребу виговоритися. Але на системну та добре прораховану рефлексію бракує часового та ментального ресурсу.

Відповідно зростає загроза того, що люди, які матимуть більше часу та можливостей, просто спостерігаючи за українською реальністю, будуть собі щось формулювати та узагальнювати.

Важливо, щоб про цю війну говорили українці. Можливо, ті українці, які проживають нині за кордоном, але залишаються залученими до спільного дискурсу та беруть участь в українському житті.

Треба, щоб це були саме українські голоси, голоси тих, хто розуміє, за що ми воюємо, що це війна за ідентичність, за суб’єктність, а не лише за територію чи надра

Ті мовці, які це розуміють, які визначили це за стрижневу тему власного висловлювання, мали б говорити про Україну — всередині неї та зовні.

— Чи можна тут говорити про певну санкцію суспільства на писання?

— Я би говорила про запит на добре письмо. Різниця між добрим та поганим письменством, на мою думку, полягає в тому, наскільки воно є чесним. І мені тут не йдеться ані про сентиментальну надривність, ані про плакатність. Радше — аби для людини, яка пише, те, про що вона промовляє іншому, становило цінність.

В українському соціумі зараз багато розламів, багато несхожих досвідів, які ми лише намагаємося звести до спільного знаменника.

Не знаю, чи ближчим часом ми цей спосіб знайдемо, адже суспільство вкрай невротизоване. Проте для мене по-справжньому цінними є ті історії, які не намагаються зімітувати чужий досвід, адже кожне реальне пережиття є елементом українського повсякдення війни, а отже, елементом історії. Великий наратив складається з менших історій, тому я віддаю перевагу тим, хто не позує, а знає, про що говорить.

— Ви неодноразово відзначали, що українців буває незручно слухати на міжнародних культурних заходах, дискусійних панелях та зустрічах. Здається, проблема не лише в самій тональності, але й в різних досвідах аудиторій. Ви як представниця культурної дипломатії досвідчували та засвідчували цю проблему. Що робити в таких умовах?

— Так, є певна втома. Є відчуття того, що натягнута линва загального інтересу почала провисати та бриніти в тебе під ногами, і тобі на ній все важче гойдатися.

Важливо втім  розуміти, що це синусоїда. І той, хто може тебе почути та зрозуміти, той почує, навіть якщо не відреагує в найближчій перспективі, або зреагує не в той спосіб,  на який ти очікуєш. Головне — посіяти зерно, яке так чи інакше проросте. Для цього потрібно мати впертість і затятість, аби продовжувати говорити, не скочуючись в істеризм та екзальтацію, коли хочеш прокричати всім те, що в тобі за весь цей час накопичилося.

Безумовно, варто враховувати аудиторію, для якої ти говориш, контекст країни, апелювати до певних синхронів у досвідах.

У Європі, де авдиторії довго не знали війни, можна звертатися до родинного досвіду дідусів і бабусь, який є ближчим та може зачепити

Важливо готуватися до таких зустрічей, а не розраховувати на те, що приїдеш, скажеш, що ти з України, і тебе одразу будуть слухати. Це вже так не працює в епоху кліпового мислення та під час інших серйозних конфліктів у світі. Свої історії варто розповідати нюансовано, дуже тонко та у співдії з тим тлом, на якому ти це говориш.

Водночас я часто осмикую себе та остерігаю інших від того, аби не починати просто догоджати іноземній аудиторії, робити себе зручними, автоматично вписуватися в їхню аналітичну рамку.

Шляхетна мета достукатися до людей, проникнути до них зі словом про Україну не повинна змушувати тебе розчинятися в чужому наративі

У розмові з іноземцями наразі ще працюють конкретні історії з фактажем, іменами, деталями, навіть із чорним гумором, без вивертання кишок, але й без манірного тушування. Проте я розумію, що й такий спосіб колупати цю броню та насичувати людей знаннями теж матиме свій термін придатності. Захід, частково обережний, частково лінивий, охоче б нас спростив, уписав би в якусь власну систему для того, щоб можна було зарозуміло поставити галочку: мовляв, уже й у цьому розібралися, можна спокійно продовжувати жити далі. Ми маємо привчити світ до своєї присутності в ньому, до того, що ми тут надовго, назавжди.

Маємо остаточно розтлумачити тим-таки європейцям, що ми свої, такі ж, як вони, що ми частина цієї сім’ї народів і знаємо про це. Напад на нас — це напад на європейські цінності та спосіб життя, тож і захищатися треба разом. Багато хто це вже усвідомлює, а багато кому лише належить це з’ясувати. Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко має гарну метафору з цього приводу. Він каже:

Світові двері розуміння та чуйності щодо України поступово зачинятимуться, і наше тактичне завдання — у цих дверях застрягнути, не даючи їм остаточно зачинитися перед нашим носом

— Редактор однієї з ваших книг пише про те, що ви належите до штибу людей, які могли б жити спокійніше та приємніше за умови, якби вміли мовчати. На свою біду й на ціле щастя для української поезії, пише автор, ви не вмієте цього робити. А отже, сміливо виходите з прадавнього на наших землях «Ордену мовчальниць» (назва поетичної збірки Катерини Калитко — Авт.), тобто вибиваєтеся з поколінь українського та східноєвропейського жіноцтва, охарактеризувати внутрішній світ яких легше по тому, про що вони мовчать, аніж по тому про що вони говорять. Яка роль поеток у цій війні та чи увиразнилася жінка на її тлі?

— Безумовно, війна підсвітила українську жінку. І не тільки від початку великої війни, але й з 2014 року жінки ставали більш видимими як у війську, так і в цивільному житті.

Фото Ганни Грабарської

Спершу це було пов’язано з розширенням у ЗСУ переліку військових професій, властивих жінкам. Те, що було притаманне суто чоловікам, поволі ставало й жіночим, адже тепер жінки-військові змогли бути не тільки кухарками та санітарками, але також снайперками, штурмовичками, операторками дронів. Помітними волонтерками, безумовно.

Для багатьох жінок війна стала способом переосмислити себе, переписати своє знання про себе. Для письменниць — дослівно. Роль особи, яка діє, стала ключовою для жінок в Україні. Про українську поезію вже давно кажуть, що вона сильна саме своїми жіночими голосами.

Ніяк не знецінюючи чоловіків-поетів, особливо тих, які воюють, можу підтвердити: усі справжні жіночі поетичні голоси нині феноменальні. Для себе я пояснюю це тим, що жінка в нашій країні — це контейнер колективного досвіду, носій родової пам’яті

Війна — це завжди велика тема для літераторів, але лише чутливі, емпатичні, чесні поезія та проза, до яких під'єднані переживання поколінь предків, що боролися з випробуваннями, резонують і роблять письмо та говоріння інакшим завглибшки.

Головна думка згаданої збірки «Орден мовчальниць», яка попри назву є антимовчальницькою та антипатріархальною, полягає в тому, що крок до виходу з мовчання дуже багато означає не тільки для тебе самої, але й для тих, хто піде за тобою, хто буде на тебе взоруватися.

Відвага окреслення себе як суб’єкта, який не просто має голос, але й знає, що й коли ним проказати, — це теж рольова модель для когось, хто підростатиме і наважиться на вихід з німоти

— Ви добре знаєте сучасну боснійську реальність, оскільки перекладаєте літературу цієї країни та тривалий час прожили в Сараєві. Мене цікавить, чи видно в тому, що пишуть тамтешні літератори, щось, що на вашу думку, могло б натякати на майбутній напрямок розвитку українського красного письменства? Маю на увазі як щось конкретне, типу самоіронічного пошуку вторинних вигод (як-то часом буває в Озрена Кебо або Міленко Єрговича), або, може, навпаки, якийсь ресентимент та замикання на собі. І як вибір можливого сценарію політичного розв'язання конфлікту, на вашу думку, впливатиме на це?

— Якщо говорити про літературу, то через тридцять років після війни в країні боснійська література все ще працює з тим чи іншим виміром травми. Я думаю, це те, що чекатиме й на українську літературу в кілька найближчих десятиліть. Масштаб того, що з нами вже відбулося і ще триває, відкриється нам лише після того, як ми зможемо трішки заспокоїтися, видихнути та зрозуміти, в якій точці перебуваємо як спільнота. Гадаю, глибина рефлексій щодо того, що нам відкриється, про нашу боротьбу та її вплив на майбутні покоління, соціальні поділи, усвідомлення людської природи, нас, на жаль, вразить.

ПТСР, полон та катування, окупація-деокупація, утрата дому, зіткнення з ворогом, впізнання загиблих близьких, зґвалтування, практики комеморації — для великої літератури все це дає багато простору. Невідомо лишень, чи вистачить на те, щоб це все описати й осмислити, елементарно психічних сил

— Звісно, адже історія з дітьми, які народилися внаслідок сексуального насилля на війні, так званого «невидимого покоління», теж є дуже боснійською темою...

— Так, є чудовий фільм Ясміли Жбаніч «Грбавіца» (босн. Gŕbavica) на цю тему. Про це також писали художні твори та есеї, репортажисти розмовляли з жінками, які пережили насильство та по-різному поставилися до плоду, який вони носили. Хтось позбувся його, хтось народив, але все життя ненавидить цю дитину, хтось народив і її любить. Цинічно робити із цих карколомних історій літературу, проте говорити про це в той чи інший спосіб треба, і не завжди добре, коли про неймовірно складний досвід просто візьмуть і напишуть іноземці.

Правда належить травмованим, які не втрачають самоусвідомлення та права до самопрезентації

— Ви маєте на увазі твори типу «Народжений двічі» Маргарет Мацантіні?

— Так, зокрема. Цікаві та глибокі романи про війну в Боснії та Герцеговині написані та  пишуться нині людьми, які були дітьми під час тих подій, які провели перші роки свого життя в підвалах, рано зіткнулися зі смертю та важкими повоєнними роками. Ці автори позбавлені нашарувань знання дорослих на той момент учасників подій, і завдяки цьому в них з’явилася можливість на відсторонене узагальнення.

Імовірно, найважливіші твори про війну в Україні будуть написані за десятиліття людьми, які не брали в ній безпосередньої участі. Може, це будуть діти, які виросли в еміграції, батьки яких ангажували їх в український порядок денний, або ж евакуйовані з фронтових регіонів діти, які дуже рано перенесли тяжкий досвід і які, цілком можливо, будуть вибудовувати навколо нього власну ідентичність.

А щодо можливості «українського» Дейтона, то мені це питання теж болить та не дає спокою. Ніхто зараз про це не скаже вголос на велику аудиторію, але нас, очевидно, рано чи пізно змушуватимуть до прийняття якоїсь форми перемир’я, і є ймовірність, що в нас на той час не буде можливості на нього не погодитися.

Боснійці теж дуже довго не хотіли приймати те, чого домагалися від них серби, але в якийсь момент утома від війни стала такою великою, що навіть ходила приказка «Potpiši Alija, makar je kao avlija» (укр. Підпиши (договір) Алія (Ізетбегович), нехай навіть (від держави) залишиться обійстя — Авт.).

Людей настільки виснажила війна, що вони стали готові відмовитися від свого важливого добровільно. Я дуже боюся, що наше виснаження сягне такого ж дна. Це буде дуже погано в будь-якому випадку, бо Росія в її сьогоднішній формі існування не збирається зупинятися, а тому це може обернутися відкладеною війною для наших нащадків.

Якщо ж ми погодимося віддати нині окуповані території, то кожна подальша спроба визволити людей, які чекають повернення України, — а таких чимало, — буде інтерпретуватися вже як акт агресії з боку саме нашої держави.

Дейтонський сценарій зробив Боснію та Герцеговину, прекрасну й наповнену сенсами країну, недієздатною політично. Як державне утворення вона зараз — це ніщо інше, як примус до співжиття людей за етнічними квотами. Варто розуміти, що механіка воєнного і ціннісного конфлікту в нас, щільність співжиття українців та росіян, культурні патерни є іншими.

Перфоманс «Українська втома». Катерина Калитко та Мар'яна Садовська. Фото: ФБ Катерини Калитко

Незалежна Україна зазнала зовнішнього нападу від держави-агресора. Проте не виключено, що у світового істеблішменту, ситого та охочого до шухлядкування, і цього разу виникне спокуса знову все спростити, привести нас до вимушеного та руйнівного співіснування з агресором. Щоб не дати цьому статися, ми маємо бути постійно присутні у світовому порядку денному та не дозволяти незалежницькому запалу, який ми неодноразово маніфестували впродовж останніх тридцяти років, згаснути.

Українські зусилля мають докладатися з розумінням того, що на нас можуть чекати перемовини, і важливо не дати їм почати рухатися у фатальний для нас бік. Це складна, аж філігранна робота всіх: політичних дипломатів, культурних дипломатів, інтелектуалів, лідерів думок, політиків, які приймають рішення, та представників громадянського суспільства.

Я свого часу й узялася перекладати боснійську літературу, бо це була лакуна в нас, і мені хотілося, щоб українці побачили тамтешню історію не крізь сербську, а отже — проросійську пропаганду, а очима тих, хто переживав її безпосередньо у себе вдома. І також я перекладала з підсвідомим знанням про те, що в нас буде велика війна з Росією, що попереду складне переформатування взаємин. Важливо лише добитися, аби воно не закінчилося для нас так само кепсько, як для Боснії і Герцеговини.

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

* * *

Вірші Катерини Калитко

А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість.
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці.

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,
із неспівмірним людині, жаским, голодним.

Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв.

Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, не вимивається.

* * *

Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.

Хай святиться
кожне ім'я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.

Нехай прийде
наше військо.

Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.

Нехай прийде
міжнародна прокуратура.

Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.

Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.

Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.

І не прощай нам нічого, якщо захочеш,
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.

Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.

Але визволи нас
від пам'яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.

Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.

І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.

Чому ти у нас
не питаєш нічого?

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Польське агентство преси — єдине державне інформаційне агентство в Польщі, засноване у жовтні 1918 році

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

Юлія Ілюха: «Ми щасливі, бо живі. Я отримала "Книгу року BBC", хоча могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress