Війна в Україні

Сьогодні ворог фактично повторив атаку 29 грудня — як по типах ракет, так і по кількості засобів повітряного нападу, написав у «Телеграмі» командувач Повітряних сил ЗСУ Микола Олещук.  

Найбільше дісталося Києву, Київській області та Харкову.

Внаслідок атаки загинуло 5 людей, мінімум 130 осіб постраждало, повідомив президент Володимир Зеленський. Було атаковано об’єкти критичної інфраструктури, промислові, цивільні та військові об’єкти.

У Києві — одна загибла жінка та 33 постраждалих. Уламки ракет впали в пяти районах столиці. Виникло сім пожеж в Оболонському, Солом’янському, Деснянському, Печерському, Подільському та Святошинському районах.

У Харкові — один загиблий і мінімум 45 постраждалих. Серед травмованих — п'ятеро дітей.

Знеструмлено понад 250 тисяч споживачів в Києві та області. Щодо перебоїв з водопостачанням, мер Віталій Кличко пообіцяв, що протягом дня їх буде усунено.

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний повідомив, що силами ППО збито 72 повітряні цілі. Зокрема, десять з десяти (!) аеробалістичних «Кинджалів». Також знищено:

59 з 70 крилатих ракет X-101, X-555 та X-55,

3 з 3 крилатих ракет «Калібр»,

35 з 35 БПЛА «Шахед».

«Вектори ракет настільки швидко змінювались, що спеціалісти ледь встигали повідомляти про це населення, — розповів NV.ua Іван Ступак, військовий експерт, колишній співробітник СБУ. — Ми очікували, що вони це зроблять. Такі атаки будуть продовжуватися, ми знаємо це по минулому року.

Це — терор, намагання зламати цивільних. Розрахунок на те, що частина людей втече з країни, хтось буде вимагати миру — всі ці сценарії для ворога прийнятні.

Судячи з того, що в англомовних профілях з’явилися проросійські коментарі такого типу “Ну що, чи вартував цей обстріл вашої радості щодо знищення російського десантного корабля “Новочеркаськ?” можна зробити висновок, що це велика помста. За корабель та збиті “сушки” (винищувачі СУ)».

Внаслідок ракетної атаки постраждала депутатка ВРУ Кіра Рудик. «Маю легкі травми, але жива», — написала вона на своїй сторінці в X.

«Путін зустрічає 2024 рік, запускаючи ракети по Києву та по всій країні, в той час як мільйони українців ховаються від холоду. Сьогодні вранці в Києві лунали гучні вибухи. Надзвичайно важливо підтримати Україну зараз, щоб зупинити Путіна», — заявила в X посол США Бріджит Брінк.

Ракета влучила також в майстерню Ігоря Луценка — журналіста, громадського діяча, колишнього депутата. У майстерні працювали спеціалісти з розробки нових рішень у сфері БПЛА. «Нам треба своя зброя. Для відплати й захисту, кому як подобається це називати» — закликав Луценко.

До речі, одна з російських ракет впала по дорозі до України на російське село Петропавлівка Воронезької області. «Аварійним падінням боєприпасу» назвала це місцева влада.

Максим Майоров, історик, політолог, експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки сьогодні написав у себе в «Телеграм»:

«Зараз Росія нав'язує нам формат "війни міст", яка тривала між Іраком та Іраном протягом 1984-1988 років... Безперечно, Росія нині має набагато чисельніші та потужніші засоби ураження. Водночас протиракетна оборона нашого ворога технічно менш досконала, а можливості прикрити таку величезну територію ще скромніші. І росіяни поки не зважають на старозавітне: "Посієш вітер — пожнеш бурю».

2023 рік був для українців роком великих надій і великих розчарувань. Та коли разом зі старим роком відходять емоції, лишаються холодний розум, виваженість і тверезість — все те, що так потрібне нам для перемоги.

Ми зустрічаємо Новий рік у всеозброєнні — з любов’ю до своєї землі і рідних, з пам’яттю про наших загиблих героїв і друзями по всьому світу, які в нас вірять і нам допомагають. Ми вистоїмо, ми переможемо — й переможе Європа й весь цивілізований світ.

Під час повітряної тривоги школярі разом зі своїми вчителями навчаються у київському метро. У вересні 2023 року у Києві за шкільні парти сіли 240 тисяч дітей. Це на 60 тисяч менше, ніж було до великої війни. Загалом же в Україні працюють 12 975 шкіл, в яких навчаються 3 млн 951 тисяча учнів. Через війну навчальні заклади працюють у різних форматах: очно, дистанційно, змішано.

З 13 на 14 березня 2023 року російські війська 93 рази атакували Херсонську область з різних видів озброєння. Під час обстрілу Херсона армія РФ влучила у приватні та багатоквартирні будинки. На цьому фото — сімейна пара, яка їде в автомобілі, пошкодженому російськими обстрілами.  

«Ми на іншій планеті. Підвал замінований на випадок штурму. Бомбосховища вже нема. Ми повинні протриматися 24 години. Останні дні квітня. Через місяць впаде Бахмут. Я можу звикнути до вибухів, але не можу звикнути до того, як голосно співають птахи. У місті, де стільки смертей, життя, всупереч усьому, так сильно б'ється. Ми повинні протриматися 24 години. Ми жартуємо, якщо виберемося звідси, то щоб ніхто не казав моїй мамі, як це було. Бахмут став синонімом некролога, але ми приїхали добровільно. Дивлюся на вогонь. Скільки метрів до ворога? 70? 50? 30? Краще не кажіть мені», — так фотографка Юлія Кочетова описує зафіксований нею на передовій момент.

6 червня російські окупаційні війська підірвали Каховську ГЕС, внаслідок чого її повністю зруйновано. Вода стрімко прибувала у населені пункти Херсонщини. Українська влада почала евакуацію населення із зон затоплення. Розслідувачі з Associated Press заявили, що внаслідок підриву Каховської ГЕС та повеней загинули сотні людей. На цьому фото Херсон з пташиного польоту на другий день після воєнного злочину російських військових.

1 червня 2023 року, у День захисту дітей, армія РФ атакувала столицю України. Внаслідок ворожого удару загинули дві жінки та 9-річна дівчинка. Цей чоловік на фото в один день втратив відразу двох найближчих людей — доньку та онуку. Він кілька годин поспіль сидів над їхніми тілами, не в змозі повірити у те, що сталось. З початку повномасштабної війни РФ в Україні загинули 513 дітей, понад 1 680 дітей постраждали — такі дані оприлюднили 30 грудня в Офісі Генпрокурора.

Це фото облетіло весь світ — собака, який міцно обіймає ногу свого рятівника. Вівчарка Багіра півтори доби провела у холодній воді. Через переохолодження у неї відмовили задні лапи. Волонтери евакуювали пса з Херсонщині на Одещину, де він проходив реабілітацію у притулку для собак. Загалом внаслідок підриву Каховської ГЕС, за підрахунками Держекоінспекції України, могли загинути понад 883 мільйони диких тварин.

Майже 2600 українців — як військових, так і цивільних — вдалось звільнити з російського полону від початку повномасштабного вторгнення. Усього відбулося 48 обмінів, останній був 7 серпня. «РФ зараз обрала для себе нову тактику – не повертати військовополонених та цивільних осіб і максимально поширювати інформацію серед родичів військовополонених, що нібито Україна винна в тому, що не відбуваються обміни», — наголосив омбудсман Дмитро Лубінець. На цьому фото — захисник Азовсталі. Його вдалось визволити з російського полону у результаті обміну, який відбувся 11 червня 2023 року.

4 липня 2023 року російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

«Ці люди в просочених потом медичних рукавичках — особливі. Ці люди стоять на варті світла. Я дивлюся на сонячне світло, яке відбивається від термоковдри — такі красиві жовті плями. На ліжку, на обпаленій шкірі, на руках медиків. Як же ж дивно: таке гарне ніжне світло у такій темряві. Усе на контрасті. Водій не зупиняється на блокпостах, сирена голосно кричить.

Сергій ледве рухається. Він каже, що фотографії, які я роблю, дуже важливі: «Це історія. І ти це робиш». Він показує мені іграшку, яку йому подарувала донька. Він носив її на щастя у кишені своїх брудних піксельних штанів. Ми сміємося: «Талісман спрацював». Я себе ловлю на думці, що мені не цікаві люди, в яких під час війни чисті штани.

Грета позує мені всередині реанімаційного мікроавтобусу. Це її перша поїздка. Погляд Грети такий глибокий, ніби вона вже бачила багато болю. Тобто справжнього життя. Люди з такими очима особливі.

Роксі розповідає, що під час ротації у мобільному шпиталі «Австрійка» може приділити увагу кожному пораненому. Евакуація з поля бою — це напружена боротьба, рахунок йде на хвилини. Буває, що солдатам доводиться чекати ночі і нести поранених на руках. Точка стабілізації — це конвеєр, пекельний піт-стоп у пекельній гонці. А дорога до лікарні — це видих і можливість поговорити.

Все обличчя заклеєне пластирем. Але я бачу під ними кров, запечену на його щоках і під очима. Ось так виглядає свобода. Він жадібно п'є, вона тримає його за голову. Вони сміються. А світло таке гарне. Людині потрібна людина. І трохи часу, щоб подбати одне про одного», — описує своє фото воєнна фотографка та режисерка Юлія Кочетова.

Андрій Смоленський пішов на фронт добровольцем. У складі 47-ї бригади український військовослужбовець (позивний «Апостол») отримав важке поранення під час бойового завдання. Чоловік втратив зір, частково обидві верхні кінцівки та чує лише на 30%. «Під час одного з розвідувальних завдань, снаряд упав зовсім близько. Дякуючи Богу, його побратими були поруч, надали першу допомогу та доставили його в лікарню», — писала у соцмережах дружина Андрія Смоленського Аліна. Жінка завжди поруч зі своїм коханим. Зараз український військовий перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Наприкінці жовтня 2023 року в межах міжнародної місії «Face the Future» Андрія Смоленського прооперували канадські реконструктивні хірурги.

Українські курсантки, одягнені в нову військову форму, розроблену спеціально для жінок, заплітають волосся під час заходу «Форма має значення». Жінки мають оновлений варіант літньої військової форми, яку тестували в польових умовах. Зовні вона не сильно відрізняється від чоловічої, але пошита з урахуванням будови жіночого тіла. На фото — членкині об'єднання «Патріот» — 48-річна Олена разом із донькою, 24-річна Влада та Марія, які плетуть коси. Жінки розповідають: попри те, що не у війську, вони готові стати на захист рідного Києва, якщо ворог атакує. Загалом у ЗСУ зараз служить 42 тисяч військовослужбовиць, з яких 5 тисяч — на передовій.

Життя триває, попри війну. І це щодня доводять українці, які знаходять у собі сили радіти кожному дню. Попри російські обстріли. Попри загибель близьких та друзів. Це лише один із фрагментів — на Володимирській гірці у Києві люди пішли в танок під звуки скрипки.

6 серпня 2023 року на монументі «Батьківщина-мати» у Києві замість демонтованого радянського герба встановили український герб. Чоловіки розмахують прапором України на висоті 62 метрів. Радянський герб провисів на монументі більше 40 років. Врешті-решт його демонтували 1 серпня 2023 року.

У селі Горбанівка біля Полтави 1 вересня 2023 року попрощалися із загиблими українськими пілотами та авіатехніками двох військових вертольотів Мі-8 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Шестеро чоловіків загинули під час бойового вильоту 29 серпня на Донеччині.

На Володимирській гірці у Києві тривають заняття з його поруч із пам'ятником великому італійському поету Данте Аліг’єрі. Сам монумент, як й інші в українській столиці, обклали мішками з піском, аби російські обстріли не пошкодили їх.

6 вересня російські військові завдали ракетного удару по Костянтинівці Донецької області. Ракетами С-300 обстріляли ринок у центральній частині міста. Удар прийшовся на обідній час, коли там було дуже багато покупців. Загинуло 17 людей, наймолодшому було лише 18 років. Останки деяких жертв були настільки понівечені, що їх упізнавали за допомогою ДНК-експертизи. На фото — робота рятувальників та місцевих мешканців, які виносять з місця обстрілу поранену жінку.

Рідні та друзі вітають курсантку-першокурсницю Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона, як й інші 300 студентів, склали військову присягу на вірність українському народові. Церемонія відбулась на території Національного музею історії України у Другій світовій війні.

15-річна Ксенія Муховата передивляється фотоальбом зі знімками своїх рідних. Її батьки загинули внаслідок російського теракту. Володимир та Світлана Муховаті були серед 53 інших людей, які померли від удару армії РФ по селу Гроза, яке розташоване у Куп'янському районі — за 35 кілометрів від лінії фронту. Російські військові влучили ракетою «Іскандер» по приміщенню магазину-кафе під час поминального обіду.

Так виглядає театральна зала пошкодженого Будинку культури у селі Посад-Покровське, яке було на лінії фронту. До повномасштабного вторгнення Росії тут проживали 2240 осіб, після деокупації у населений пункт повернулось трохи більше півтори сотні. У Посад-Покровському пошкоджено 99% будівель, з яких половина зруйновані.

Володимир Зеленський та Урсула фон дер Ляєн стоять на платформі київського залізничного вокзалу, де висвітлено символічне призначення потягу «Україна-ЄС». Президентка Єврокомісії прибула до Києва напередодні публікації звіту про прогрес України на шляху до членства в ЄС. Уже 8 листопада Урсула фон дер Ляєн заявила, що «Європейська комісія рекомендує, аби Європейська Рада розпочала переговори про вступ з Україною і Молдовою. Україна завершила... понад 90% необхідних кроків». Під час грудневого саміту лідери Європейського Союзу схвалили рекомендацію Європейської комісії про відкриття переговорів про вступ із Україною та Молдовою. Про це оголосив голова Європейської ради Шарль Мішель у мережі Х.

Так виглядає поле поблизу Бахмута з пташиного польоту. Усе воно вкрите воронками від російських обстрілів.

Діти та дорослі вшановують пам'ять загиблих під час Голодомору. Вони прийшли до Національного музею Голодомору-геноциду, де запалили свічки. 25 листопада 2023 року були 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років. За різними оцінками, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію у 2022 році ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні 2023 року.

Фотографка Юлія Кочетова відвідала бійців на передовій у Донецькій області у день Святого Миколая. І ось, як вона описує той день: «Замерзлі в мазуті руки тримають загорнуту у святковий папір коробку. Ці подарунки від Святого Миколая на тлі війни виглядають як протест, це зовсім інший вимір. Невідомий відправник написав листа, який солдат зачитує вголос: "Хороша новина — у Львові випав сніг". "Погана новина — в Донецькій області теж випав сніг", — додає його товариш і починає щосили реготати. Далі в листі йдеться: "Ми прогулювали уроки і пішли плести маскувальні сітки. Ми збираємося організувати студентську вечірку та збирати кошти на FPV дрони. А ще — у фільмі «Один вдома» Кевін дарує дикого голуба на знак дружби, яка ніколи не згасне. Такого голуба хочу подарувати тобі".

Ці подарунки для військових надсилали з усієї України, не знаючи, хто саме їх отримає. Не можу забути цього білого птаха серед війни — схоже на протест проти самої смерті. Марина грає на бандурі особливу пісню — "Щедрик". Її композитора вбили совєти, але ця пісня продовжує звучати по всьому світу. Бійці повернулися із завдання живими, у них чорні та втомлені очі. Бути живим — це не константа, і це дуже втомлює. Але музика змінює все в одну секунду. Напередодні я була за 1450 км від цих очей і цієї мелодії. Але серце хотіло бути тут. Тільки ми наповнюємо ці дні життям. Тільки ми даємо імена звільненим землям. Це ми звучимо. Це ми творимо цей світ — хиткий і непевний, але наш. У цьому місті розбитих дерев солдати дарують нам паростки дерев. Немає нічого живішого, ніж ці три маленькі горщики із землею та паростками. Я тримаю Ефку за лапу — цей пес теж з війни, як і всі ми. Її лапа тепла. На шиї у Марини крихітне тату: "Залишайся радісною". Іра придумала це свято з подарунками для солдатів, ми їдемо з війни в «завтра», де у нас буде зовсім інше звучання. Їй подзвонили, попросили знайти тіло. Іра обіцяє перевірити на стабілізаційних пунктах і моргах. Іде сніг, повітря різке, і я чую перші ноти "Щедрика"».

Мужні та сміливі, вони теж плачуть. Троє військових не стримують сліз під час прощання на Майдані Незалежності зі своїм товаришем, який загинув 9 грудня.

Начальник пресслужби 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Микита Шандиба показав вражаючий фотопроєкт із військовим до Різдва. Цими фотографіями він ще раз хотів нагадати українцям, що тисячі захисників не зможуть зустріти зимові свята зі своїми близькими. Ці дні вони проведуть у холодних окопах та на полі бою.

Співавтори — Марія Гурська та Наталія Ряба

Росія атакувала Україну ракетами та дронами, загалом 158 засобів нападу різних типів випущено по всій території нашої країни. Постраждали Київщина, Одещина, Дніпропетровщина, Львівщина, Харківщина, Запоріжжя. 

Речник Повітряних сил Юрій Ігнат заявив, що сьогодні Росія запускала по Україні все, окрім «Калібрів».

Окупанти використовували «Кинджали», балістику, С-300, крилаті ракети, БПЛА, Х-22 або Х-32. Близько 18 стратегічних бомбардувальників запускали Х-101/Х-555.

«Стільки цілей одночасно на нашому моніторі, ми ще не бачили», — зазначив Юрій Ігнат.

Українським Силам протиповітряної оборони вдалося знищити 27 дронів і 87 крилатих ракет.

В Україні зранку, після кількох хвиль атак, стало відомо про 30 загиблих та 160 поранених від російської атаки практично на всю країну.

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко уточнив, що у Києві загинуло 2 особи, 18 травмовано. Пошкоджено будівлю станції метро «Лукʼянівська», будинки, автомобілі, складські приміщення. 

Як повідомляє телеграм-канал «Реальний Київ», у Святошинському районі столиці загорілась незаселена багатоповерхівка та три припаркованих автомобілі поруч.В Шевченківському районі є пошкодження житлового будинку. Була пожежа на території гаражів, складських приміщень і в нежитловій забудові, 6 людей постраждали, попередньо під завалами перебуває 10 людей. В Дарницькому районі пошкоджено житловий будинок.

На Львівщині вибух пошкодив багатоквартирний будинок та інфраструктуру, у Львові пошкоджено три школи та дитячий садок — 1 людина загинула, 9 поранених.

У Дніпропетровській області загорівся торговий центр, загинуло 5 та травмовано 15 осіб. Є влучання по пологовому будинку — вдалося врятувати 4 пацієнток.

Вже відомо про пʼятееро загиблих у Дніпрі.

В Одеській області є влучання у триповерховий будинок, не виключено, що під завалами є люди. В Одесі пошкоджено декілька будинків. Із 17-типоверхівки врятували 23 людей. На Одещині 2 людини загинуло, 15 поранено.

На Харківщині одна людина загинула, девʼять осіб отримали поранення. 

Є влучання по інфраструктурних обʼєктах Запоріжжя — 1 людина загинула, 10 поранено.

«Це перший український «Оскар» в історії. Але я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають в заручниках», — цим словам Мстислава Чернова, режисера фільму, аплодували всі гості престижної нагороди.

Крім «20 днів у Маріуполі», у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм» було представлено ще чотири стрічки — «Бобі Вайн: Народний президент», «Вічна пам'ять», «Чотири дочки», «Вбити тигра».

Разом із Мстиславом Черновим над фільмом «20 днів у Маріуполі» працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсер Василіса Степаненко.

Журналісти видання Sestry зустрілись із Василісою Степаненко, продюсеркою фільму, який отримав «Оскар». Від 24 лютого 2022 року 23-річна відеожурналістка Associated Press робить матеріали про війну в Україні. Крім Пулітцерівської премії за служіння суспільству, нагороди Young Talent of the Year of Royal Television Society (RTS) для молодого таланту року, перемоги у Livingston Award (Пулітцер для молоді) у категорії міжнародний репортаж за роботи з Маріуполя й Ізюма, здобула ще 13 інших нагород та премій.

Працювала продюсеркою у Маріуполі в перші 20 днів повномасштабної війни. Знімала Ізюм після деокупації, Херсон після підриву Каховської ГЕС, лінії фронту, госпіталі і багато інших важливих місць та історій.

— Я сама з Харкова. До початку повномасштабної війни працювала на місцевому телебаченні в новинах. Ніколи раніше не висвітлювала війну. Але завжди про це думала. Хотіла поїхати на Донбас, та постійно щось заважало: робота, навчання.

Десь за місяць до повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов. Він 9 років працює в Associated Press. Сказав, що працюватиме над історією про те, як люди переживають новини про можливу війну, як готуються, що думають. Мстислав попросив допомогти йому з контактами. Я погодилася. Далі він запропонував мені працювати з ними в ролі продюсера. Так я стала частиною команди «Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василіса Степаненко».

Хотіла залишитися з людьми

23 лютого ми вирішили поїхати до Маріуполя. Ми відчували, що війна зовсім скоро може початися. Розуміли, що Маріуполь може бути важливою ціллю для Росії. І точно знали, що Маріуполь буде боротися.

Ми приїхали до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю спіч Путіна, коли він заявив про «спеціальну військову операцію». Не вірилося, що це відбувається насправді. То був наче жахливий сон. Ми почали працювати одразу, з перших хвилин. Вийшли на вулиці і почали фільмувати все, що відбувалося в місті. Була паніка. Люди бігали вулицями, щось намагалися робити. Всюди черги: в магазинах, на заправках. А далі почалося найстрашніше: обстріли.

Тоді я вперше почула вибухи так близько. Вперше побачила сотні поранених і загиблих. Цивільних. Дітей. З цього почалася моя військова журналістика.

Чи хотілося мені тоді втекти? Ні. Не хотілося. Хотілося залишатися там, з людьми. До Маріуполя Мстислав і Євген питали мене: «Ти впевнена, що їдеш? Може бути дуже небезпечно». Я була впевнена. Хотіла бути там.

Найбільше у Маріуполі мене вразила кількість загиблих. Особливо дітей. Я ніколи у своєму житті не бачила смерті дитини. Пам’ятаю першу. Дівчинку привезли в лікарню. Вона з родиною потрапила під обстріл. Її одразу завезли в операційну. Лікарі намагалися її врятувати. На жаль, не вдалося. Я назавжди запам’ятаю, як плакали лікарі. І всі, хто там був. І маму дівчинки, яка кричала в коридорі. Саме ця історія дала мені зрозуміти, що таке війна.

Та найстрашніше було потім — коли це почало відбуватися щодня. Батьки приносили своїх дітей на руках. Уже мертвих. І благали про допомогу. А допомогти їм вже не могли. Це дуже страшно. Ми тиждень жили в цій лікарні. Кожного дня ввечері, сидячи на підлозі, бачили, як повз нас провозили візки з трупами людей. Їх було дуже багато. Різних. Великих, маленьких. Хотілось би це забути. Вмовити собі, що все це неправда. Але така була реальність. Реальність, в якій жили всі ми.

20 днів у Маріуполі

Стільки смертей, скільки я бачу зараз, далеко не кожний побачить за все життя. На передовій це солдати. У містах — місцеві. Тоді, в Маріуполі, мені було дуже боляче. Фізично. Іноді боліло в грудях. Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери.

Наприклад, у Маріуполі ми провели 20 днів. Там я майже не плакала. Хоча було дуже важко. Трималася. Завдяки команді. Я розуміла, що маю бути такою ж сильною, як мої колеги. У нас була мета: донести світові, що відбувається в Україні. Не хотіла слізьми заважати нашій роботі. Розплакалася в останній день в Маріуполі, коли ми планували наш виїзд звідти. Один із варіантів був таким, що я поїду окремо і заберу з собою всі матеріали. Бо прізвища й імена хлопців уже були відомі. А мене ще ніхто тоді не знав. От у той момент мені стало страшно. Я не хотіла відділятися від них. Коли зрозуміла, що такий варіант можливий, розплакалася. І ми все-таки залишилися разом. Виїхали командою.

Виїхати з Маріуполя нам допомогла родина маріупольського поліцейського. Бо нашої машини вже не було. Її пошкодив вибух. Ми проїхали 16 російських блокпостів. Всі мої кишені були забиті картками з матеріалами. Техніку ми сховали під речами родини, яка нас вивозила. Нас врятував хаос. Це був другий день, коли люди почали активно виїжджати з Маріуполя. Нам вдалося проскочити. Перевіряли тільки документи. Можливо, через те, що авто було побите та понівечене. А може, тому що з нами була дитина.

У Маріуполі було дуже важко. По-перше, війна почалася. По-друге, ці перші смерті. По-третє, ми самі були в такому становищі, що не знали, чи виживемо.

Дорога до пекла

Ми поїхали до Ізюма на другий день після деокупації. Проїхали всю країну, щоб бути там першими. В Ізюм заїжджали з боку Краматорська. Цю дорогу я ніколи в житті не забуду. Вона була повністю розбита, всюди спалена техніка, снаряди стирчали з землі, було чутно звуки передової, автоматні черги. Фронт був досить близько. Це була дорога у невідоме. Я не уявляла, що там побачу. Я була в Ізюмі до цього, у мирні часи. Тихе, спокійне містечко. А зараз це була дорога в пекло.

Перше, що я побачила в Ізюмі — потрощені будинки. Повністю розтрощені. Пам’ятаю літню жінку, до якої ми зайшли в будинок. Вона спитала: «А ви з Росії, чи з України? Не розумію. Харків — це Україна?». Люди 6 місяців перебували в інформаційному вакуумі. У них не було жодного зв’язку з Україною. Єдина інформація, яку вони мали, походила з газет, які розповсюджували росіяни. Я бачила їх. На головній там був зображений Зеленський з вусами Гітлера і написано: «Зеленський — це Гітлер. Україна вже Росія. Не хвилюйтеся. Ми вас звільнили». Щось таке. Ми бачили, як по вулицях їздили наші танки. Жителі деокупованого Ізюма дуже раділи. Обіймали, дякували. Попри те, що вони пів року жили в страшних умовах, що у них немає води тощо. Була відчутна ейфорія. Це було приємно бачити.

Хрести в сосновому лісі

Ми почали занурюватися в історії людей. Дізналися про багатоповерхівку, в яку влучила авіабомба. У той момент у підвалі цього будинку ховалося понад 50 людей. Всі вони загинули. Підвал став для них братською могилою. Їх навіть не діставали звідти. Коли на вулиці стало тепліше і почав поширюватися запах трупів, окупанти вирішили їх прибрати. Тоді вони залучили місцевих для того, щоб дістати ці тіла з-під завалів і поховати. Ми почали питати місцевих: «Де їх поховали?». Дізналися, що в лісі. Буквально за день до того, як про це сказав президент, ми були в тому лісі. Ми були першою групою журналістів, яка знайшла ці масові поховання.

Це був сосновий ліс. Серед дерев стояли хрести. Усвідомлення того, що це люди, не було. А потім ми побачили номери на хрестах і зрозуміли, що то таки люди. Такого я ніколи в житті не бачила. Понад 400 могил. Наступного дня почалася ексгумація.

Дивитися на ті тіла було дуже важко. Понівечені, із зав’язаними руками, кулями в головах. Згодом я дізналася, що в одній із могил була моя знайома. Близька подруга моєї родини. Я була шокована. Це сильно вплинуло на мене.

Голова швидкої допомоги, який залишився в окупації в Ізюмі, розповідав нам, що всюди на вулицях лежали трупи людей. Їх не могли зібрати. Згадував історію, коли прилетіла ракета і вибухом травмувало людей. Він прийшов на допомогу. Там була жінка з донькою. Жінка загинула. Обіймаючи доньку. Дитина кричала: «Будь ласка, врятуйте мою маму». На жаль, врятувати не вдалося ні жінку, ні дівчинку. Інший лікар сам оперував людей в підвалі. При тому, що він травматолог. Не хірург. Він прооперував понад 300 людей. Приймав пологи. А жінки гріли молоко на вогнищі, щоб прогодувати своє новонароджене дитя.

Катівні в Ізюмі

В Ізюмі ми робили історію про катівні. Нам вдалося знайти понад 15 таких місць. Ми бачили знаряддя катування, страшні приміщення. Один із наших героїв — хлопець Андрій. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пішов до територіальної оборони. Коли Ізюм оточили окупанти, він не зміг ні виїхати, ні сховатися. Його піймали на блокпосту, забрали документи, катували кілька днів. А потім викинули на дорогу. Згодом його забрали ще раз. Катували вдруге. Дивом він вижив. Його сховав священник у монастирі, передягнувши в монаха. Він був у дуже важкому психологічному стані. Хотів навіть накласти на себе руки.

Ми зустріли Андрія в цьому монастирі дуже випадково. Ми просто хотіли поговорити зі священником і дізнатися, що у них відбувалося. Він розказав, як ховав кількох військових. Андрій підійшов і сказав, що він один із тих, кого священник сховав. Виглядав як справжній монах. З розмови з ним ми зрозуміли, що він взагалі втратив зв’язок із рідними. Попросив знайти його родичку і передати їй, що він живий. Коли ми виїхали з Ізюма та знайшли інтернет, я їй зателефонувала. Вона була шокована. Вони його шукали всюди. Думали, його вбили. Так ми знайшли людину.

Ізюм — особлива для мене історія, бо це моя Харківщина.

Дружина військовослужбовця

Майже щодня ми спілкуємося з різними людьми. Кожен герой — важливий. Нещодавно вийшло наше розслідування про цивільних, які перебувають в місцях утримання в Росії та на тимчасово окупованих територіях. Одна з наших героїнь — дружина українського військовослужбовця, яка мешкала в Запорізькій області. Її росіяни забрали просто з дому. Спочатку вкинули до в’язниці, катували, змушували записувати інтерв’ю під зброєю. А потім її кинули копати окопи для російських солдатів. Взимку. Два місяці вона провела там. Її відпустили тільки тому, що один із чоловіків, який також копав ті окопи, заплатив за це гроші. Через Росію та Європу вона повернулася в Україну.

Ми знайшли її історію, хотіли поговорити з нею. Зустрілися. Вона нам все це розповіла. І сказала, що має одне бажання: побачитися зі своїм чоловіком, який служить у Харківській області. Він думав, що її вбили. Відтоді, як їй вдалося врятуватися, вони не бачилися. Йому не давали відпустку. Нам вдалося влаштувати цю зустріч. І це неймовірно. Бо матеріал, який ми робили, змінив життя щонайменше двох людей.

Алгоритм дій

Для воєнного журналіста дуже важливо контролювати свої емоції. Коли працюєш у зоні бойових дій, ти повинен чітко виконувати команди військових. Маєш знати, як поводитися під час обстрілів: де ховатися, як реагувати. Що робити, якщо хтось отримав поранення. Базові знання з тактичної медицини можуть врятувати життя. Вони мені дуже допомагають. Емоцій завжди багато, але треба знати алгоритм дій.

А от емпатія — дуже важливий аспект. Коли ти відчуваєш людину, це сильно допомагає знайти спільну мову, ставити правильні і коректні питання. Емпатія допомагає відкрити людину, підтримати її в складній ситуації. Дати можливість людині виговоритися — це для мене дуже важливо. Кожен наш герой — не просто герой матеріалу. Це насамперед людина. Зі своєю історією.

На кожному даху собака або кіт

У день, коли підірвали Каховську ГЕС, ми їхали до Харкова. Мали там кілька історій. Коли дізналися про підрив, розвернулися і рушили до Херсона. Мені здавалося, що це неправда. Не вкладалося в голові, як це взагалі могло статися. Але сталося. У таких умовах я ще ніколи не працювала. Навіть уявити такого не могла. Коли приїхали до Херсона, води було ще не дуже багато, десь по пояс. Та вже тоді ситуація виглядала страшно.

Перша жінка, яку ми зустріли, намагалася крізь воду пробратися до свого будинку, щоб забрати собак. Увесь час за нею пливла її ще одна собака. Жінка на неї кричала, щоб та зупинилася. А собака все одно пливла. Ми пішли з нею. Її будинок вже був наполовину в воді. Собаки в будинку ховалися хто де. Їм було страшно. Але тоді ми ще не розуміли, наскільки жахливим це все стане пізніше.

Район «Острів» був затоплений у перший же день. Евакуація не зупинялася. Діти, літні люди, тварини. Волонтери працювали безперервно. Ми знімали. Наступного дня вода вже була поверх дахів будинків. Де ми вчора ще ходили, сьогодні можна було тільки плавати на човнах. І ми плавали. Знімали, як працюють волонтери, ДСНС. Я була з волонтерами на евакуації тварин. На кожному даху будинку сиділа кішка чи собака. Їх були сотні. Волонтери ризикували життям, провалювалися крізь дахи, падали у воду. Але збирали тих тварин. Деякі з них вили, гавкали — кликали на допомогу. Хтось сам підпливав до нашого човна, хтось лякався. Не знаю, що сталося з тими, кого не вдалося забрати. Ні води, ні їжі там уже не було.

Врятувати фотографії

Тоді, під час евакуації, розпочався обстріл. Над нами літали ракети. Було дуже гучно. І страшно. Я не розуміла, як діяти. Що робити, коли ти у човні посеред води? Куди ховатися? Окрім того, я була без бронежилета, оскільки розуміла: якщо човен почне тонути, я потону разом із ним, бо бронежилет важкий. Попри цей обстріл, волонтери працювали.

Історія кожної людини з Херсона після підриву ГЕС особлива та складна. Наприклад, родина, будинок якої повністю змило. Єдине, що вони встигли врятувати, фотографії та кілька речей. Вони вилізли на дах і розклали ці фото, щоб їх просушити та врятувати. Пам’ятаю чоловіка, який ночував на своєму даху з трьома маленькими кошенятками, яких він не хотів залишати. Будував собі плота, щоб врятуватися. Старенька бабуся, років 90, яка плакала через те, що її собачка та кішка залишилися в будинку, який повністю поглинула вода. Плакала вона не через будинок, а через своїх тварин, які загинули. Назавжди запам’ятаю її очі. У сльозах. В них стільки болю.

Ця робота була дуже складною емоційно.

Коли мені боляче, намагаюся концентруватися на роботі

Іноді здається, що часу ні на що немає. На відчуття, біль. Та коли боляче, я намагаюся концентруватися на своїй роботі. Іноді, звісно, роблю відпочинок. Змінюю картинку. Цього року, наприклад, я багато їздила за кордон, брала участь у конференціях, нагородженнях. Розповідала про нашу війну світові.

Важливо переключатися, бачити мирне життя, аби балансувати. Бачити це, звісно, дивно. Це два різних світи, які існують поруч і одночасно. У нас вбивають людей, а в іншому місці — веселощі. Спочатку було важко. Але з часом я зрозуміла, що так має бути. Війна — це ненормально, а життя — це правильно.

У мене зараз зовсім мало вільного часу. А коли є, я намагаюся відпочити. Виспатися хоча б. Подивитися фільм. Зробити манікюр. Звичайні речі, за якими я сумую. Іноді. Але моя реальність зараз така. Тому дуже ціную час, коли можу пожити звичайним життям.

Хто мене підтримує? Ще до початку повномасштабного вторгнення мене дуже надихав мій колега Мстислав Чернов. І зараз підтримує. Він неймовірно хоробрий. Навіть у найважчі моменти ніколи не припиняв знімати. У Маріуполі було дуже небезпечно. Літаки над головами, вибухи постійні. Але він знімав. Навіть тоді, коли здавалося, що це остання мить нашого життя. Те, як він дивиться крізь свої історії на цей світ — неймовірно.

Я почала знімати під час війни. Можна сказати, що мене як відеографіка створила війна. Зараз часто жартую, що коли війна закінчиться, буду знімати тварин. Для програм про них. Я дуже люблю тварин. Навіть на фронті постійно їх знаходжу. Моя редакторка іноді мені каже: «Може, досить кадрів з тваринами?» (сміється. — Авт.). Тому я думаю, що справді зніматиму тварин.

Розумію, що мені буде складно пристосуватися до звичайного життя. Бо зараз моє звичайне життя — війна. Я живу війною. Сподіваюся, у майбутньому у мене буде можливість висвітлювати різні важливі речі, які відбуваються і в інших країнах. Наша війна відкрила мені очі на багато інших конфліктів у світі. Мені хотілося б підтримувати інші народи та країни, які борються за свою свободу та ідентичність. Якщо у майбутньому зможу висвітлювати такі важливі теми, буду щаслива.

Як тільки війна закінчиться, поїду в Маріуполь

Нині війна — найважче моє випробування: персональне, професійне, людське. Висвітлювати війну складно. Емоційно, фізично, професійно. З одного боку, хочеться сховатися, бо це боляче. А з іншого, хочеться робити ще більше, бо це важливо для моєї країни.

Все, що робимо, для мене дуже емоційне. Люди, які втратили свої родини, домівки, люди, які виїхали за кордон і переживають цю війну там, військові, родини військових. Це історії цілої нації. Для мене це завжди надзвичайно емоційно, тому що я — українка і сама теж проживаю цей досвід разом з усією Україною.

Мені дуже хочеться повернутися до Маріуполя. Бо повномасштабна війна для мене почалася саме звідти. Весь час він у мене в думках і в серці. Боляче від того, що не можу туди повернутися. Тому, думаю, як тільки війна закінчиться, я поїду в Маріуполь.

Фото з архіву героїні матеріалу

Білий дім, за повідомленням The New York Times, тисне на Великобританію, Францію, Німеччину, Італію, Канаду та Японію, щоб вони підготували стратегію передачі росактивів до 24 лютого 2024 року. Політики мають вирішити, як будуть використані ці гроші — безпосередньо підуть в Україну чи будуть використані в інший спосіб на її користь. Чи зможе Київ і коли, якщо зможе, отримати російські кошти, журналісти видання Sestry запитали в українських та американських експертів.

‍Заморожені мільярди Центробанку РФ

Близько 260 мільярдів євро активів російського центробанку торік арештували в країнах «Великої сімки», ЄС та в Австралії. Це гроші, які Росія не може використовувати або брати під них позики, так само не може використовувати відсотки, які вони приносять.

Левова частка цих активів — приблизно 210 мільярдів євро готівки і державних облігацій зберігаються в ЄС. У США заморозили лише незначну частину — приблизно 5 мільярдів доларів.

У ЄС приблизно 191 мільярд євро зберігається в Euroclear — найбільшому у світі депозитарії цінних паперів зі штаб-квартирою в Бельгії. 19 мільярдів євро заморозила Франція і приблизно 210 мільйонів — Німеччина. При цьому у Парижі та Берліні досі вкрай обережно ставились до будь-яких ініціатив з конфіскації російських активів.
‍

20 грудня стало відомо, що в Німеччині можуть вперше конфіскувати російські гроші. Відповідний позов до Вищого регіонального суду Франкфурта-на-Майні подав федеральний генпрокурор Петер Франк. Прокуратура хоче перерахувати до державної скарбниці понад 720 мільйонів євро заморожених коштів дочірньої компанії Московської фондової біржі, які знаходяться в німецькій філії американського банку JPMorgan. Якщо суд дасть дозвіл на доступ до російських грошей, це означатиме новий вимір у застосуванні міжнародних санкцій проти Росії. Адже досі німецька держава заморожувала лише кошти та активи осіб та компаній, які потрапили під санкції.

‍Російські кошти у США

У США публічно ідею конфіскації російських активів взагалі не підтримують. А, втім, американські посадовці наполягають — такий крок може стати контрзаходом, який, до того ж, не суперечить міжнародному праву і спонукатиме Росію припинити свою агресію.

Є цілком практичний шлях, як передати Україні заморожені в Америці російські активи, пояснює Уріель Епштейн, виконавчий директор Renew Democracy Initiative, американської продемократичної організації, яка замовила комплексний звіт для дослідження правових, практичних і моральних аспектів передачі російських активів Україні:

— Основний підхід, який наш звіт вважає найбільш актуальним, полягає в тому, щоб президент використав повноваження, надані йому законом про міжнародні економічні надзвичайні повноваження, для того, щоб заарештувати російські активи, яких, за нашими оцінками, в американських банках близько 38 мільярдів, і передати їх Україні. Механіка самого переказу може залежати від угоди, до якої дійдуть американський та український уряди. Це буде чи міжнародний трастовий фонд, чи прямий переказ.

Дуже багато дискусій, продовжує Уріель Епштейн, відбуваються довкола того, що ці кошти варто спрямувати на відновлення зруйнованої української інфраструктури чи відбудову міст. Втім, на думку експерта, ці гроші могли би піти військову допомогу:

—  Відверто кажучи, особливо враховуючи неймовірну повільність Конгресу США і важливість перемоги України, я особисто вважаю за краще, щоб ці гроші були використані на військове озброєння та інші потреби української армії. Наша організація RDI вважає, що сама передача є цілком законною — як за конституційним правом США, так і за міжнародним правом. І що найважливіше — глава Білого дому має повноваження зробити це навіть без дозволу Конгресу.

Путін має заплатити

Передача Україні заморожених російських активів — це акт справедливості. Путін має заплатити за вторгнення. Про це в колонці для The Atlantic написала відома історикиня та публіцистка Енн Еплбом.

Чому ці активи повинні лежати без діла, поки країна руйнується? Таке питання ставить Епплбом. На її думку, ці заморожені активи допомогли б вирішити нагальні бюджетні та фінансові проблеми Києва. Що ще важливіше, 300 мільярдів доларів — це розумний перший внесок у репарації, які Росія має сплатити Україні, наголошує Еплбом.

Процес іде, але повільно — і на це є цілком резонні причини, каже український економіст і політолог Андрій Новак. Як би українцям не хотілось пришвидшити процедуру, вона все одно має пройти три обов’язкові етапи. Перший —  заморожування російських активів на Заході. Другий — відчуження арештованих активів: чи то в російської держави, чи то в приватних власників. І третій етап — власне, передача грошей Україні.

— У будь-якому випадку всі ці етапи треба проходити для того, щоб кінцевий результат не міг бути потім оскаржений жодною стороною. Найдовшим і найскладнішим буде етап вилучення цих активів від власників. Він повинен бути юридично дуже чітко аргументованим і відбуватись за рішенням міжнародних судів, — наголошує Новак.

Росія теоретично може оскаржувати будь-який з цих етапів. Саме тому, краще не доводити справу до судів, заявляє виконавчий директор Renew Democracy Initiative Уріель Епштейн. Однак у випадку грошей, заморожених у США, судової тяганини можна уникнути:

—  Якби це була юридична справа, тоді так, Росія могла б абсолютно точно її оскаржити. І, відверто кажучи, ймовірно, досягла б успіху, бо РФ має суверенний імунітет. Ми пропонуємо на рівні США це провести як виконавчу дію президента. Тобто рішення передачі російських активів може бути американським зовнішньополітичним рішенням Джо Байдена. І з цим Росія нічого не зможе вдіяти.‍

Європейський план

Єврокомісія розробила пропозицію з використання доходів від заморожених російських активів на користь України. Її відкладали з літа, оскільки кілька країн-членів ЄС та Європейський Центробанк сумнівались в її спроможності. Головним чином — через можливі юридичні наслідки, адже, скажімо, заморожені резерви російського Центробанку захищені міжнародним правом. Будь-які рішення щодо цих активах показали би партнерам ЄС, наприклад, Китаю чи Саудівській Аравії, що їхні активи в євро чи доларах не завжди можуть бути у безпеці.

Але, з огляду на затримку з виділенням допомоги Україні як у США, так і в ЄС, цю пропозицію зрештою винесли на розгляд саміту ЄС, який відбувся 14-15 грудня. Йдеться про 15 мільярдів євро відсотків із заморожених російських активів, які може отримати Київ. А, втім, і це рішення остаточно не ухвалене, лідери ЄС взяли рекомендації Єврокомісії до уваги — так було сказано в офіційних повідомленнях.‍

Стримуючі фактори 

Окрім суто процедурних моментів, західні країни побоюються ескалації з боку Росії після конфіскації її активів, припускає виконавчий директор Renew Democracy Initiative Уріель Епштейн, але, можлива, й інша мотивація:

— Я думаю, що західні країни хочуть зберегти російські активи замороженими, а не конфіскованими, щоб вони були розмінною монетою в остаточних переговорах з Москвою. На мою думку, це найбільш цинічний погляд на ситуацію.

Раніше в українському Мін'юсті заявили, що відсотків від заморожених активів буде недостатньо для компенсації втрат, завданих війною, і Київ розраховує отримати російські активи в повному обсязі. Та й тоді ця сума повністю не покриє всі завдані російською агресією збитки.

Натепер, за приблизними оцінками української влади, для відновлення країни потрібно 400 мільярдів доларів. І ця сума може подвоїтись, якщо взяти до уваги компенсацію жертвам війни.

‍Чи є альтернативний шлях?

Для того, щоб зрештою отримати ці кошти, необхідне спеціальне міжнародне законодавство, визнане усіма цивілізованими країнами, каже економіст і політолог Андрій Новак. Водночас є шлях двосторонніх механізмів, коли рішення про передачу російських активів Україні ухвалюється на рівні окремих держав:

— Але справа в тому, що поки що ті позитивні перші приклади деяких країн — це приклади невеликих країн, де порівняно небагато російських активів взагалі. Тобто це поки що незначні суми, які ніяк кардинально не змінять ситуацію для України в допомозі відбудови і відновлення після руйнувань російської армії. Основні країни, де росіяни розміщували гроші як на державному, так і на приватному рівні, — це Сполучені Штати Америки, країни Європейського Союзу, Швейцарія зі своїм дуже захищеним законодавством, яка гарантує банківській системі конфіденційність, і так далі. Тобто без міжнародного правового механізму лише на двосторонніх стосунках з Україною ми не досягнемо мети. 

‍Надії на «Велику сімку»

Зараз у західному світі ведеться робота за двома напрямками, каже політолог-міжнародник Руслан Осипенко. Одна дискусія — у рамках ЄС, інша —  на рівні «Велику сімки». До другої річниці російського вторгнення, на 24 лютого 2024 року, запланована зустріч лідерів G7, де будуть обговорювати питання заморожених російських активів:

— Ці обговорення на рівні «Великої сімки» більш радикальні. Передбачається, що почнуть виплати з цих суверенних активів як аванси репарації. З моєї точки зору, це означає, по-перше, що Росія визнається винною, і вона має сплатити репарації. Визнається, що Україна не програє, а програє Росія і змушена буде платити. Третій момент: ці репарації фактично говорять — буде законна відповідь на незаконне вторгнення.

Якщо лідери G7 дійдуть згоди про виплати Україні з суверенних російських активів, це означатиме, що Київ вже почне отримувати гроші, каже Руслан Осипенко. А з огляду на те, що наступний — рік виборів і в ЄС, і в США — ці кошти можуть почасти компенсувати Україні затримки західної допомоги.   

Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. У травні 2024 року дівчина долучилась до Сил Оборони України. Разом із  тим вона планує продовжувати волонтерську та соціальну діяльність, наскільки це буде можливо. Апчел у 2021-2022 роках керувала  відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr», а восени 22-го  переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Після трьох років життя за кордоном, маючи види на проживання в двох країнах ще на кілька років та  десятки пропозицій роботи у дипломатії і мистецтві, Олена Апчел повернулася до України.

Наталія Жуковська: Олено, чому вирішили повернутись до України, адже війна ще триває?

Олена Апчел: Моє рішення повернутися до України є дуже свідомим, виваженим та виношеним. Іноді я чую, як люди кажуть: « У нас було нормальне життя до 24 лютого 2022-го, а потім його змінила війна». Я не знаю, як до цього ставитися. Бо у мене «нормальне» життя було до  2014-го року, а потім його змінила війна. І я реально не можу оговтатися всі майже 10 років. Цей стан важко описати. В один момент ти не належиш собі, втрачаєш можливість керувати часом, простором та планами. І повернення до України зараз — це одна з формул, аби я нарешті керувала своїм життям, я не дозволяю страху забирати мою гідність і здатність. Можливо я роблю помилку і зрозумію це у майбутньому, але я хочу і можу це зробити і перевірити. Я вчуся проходити складні часи із широко відкритими очима. Я нарешті починаю розмову із моїм страхом. Пам’ятаю, як на 3-му році війни я собі говорила: «От вона закінчиться, збудуєш родину», на 5-му році: «От закінчиться війна, народиш». А вона все ніяк не закінчується. І вже триває довше, ніж Друга світова. Я з маленького містечка на Донеччині, яке вісім років було прифронтовим, а зараз окуповане. Утім, всі ці роки я не хотіла називати себе біженкою чи переселенкою, тим паче, що навчалася, а потім працювала в Харкові — це місто вже теж стало трохи рідним. 

НЖ: А яким було ваше життя на Донеччині до початку війни?

ОА: Мій тато з Одещини. За родинними легендами, у мене мішана кров — румуно-греко-гагаузо-молдовсько-українська. Прізвище Апчел — мого тата. По маминій лінії у роду були козаки з гарними українськими прізвищами. Але мій дід, якого ми не бачили, був росіянином. І ці десять років перепрошивання ідентичності я часто асоціюю з випалюванням цієї чверті кацапського всередині мене. Коли почалась війна, я не була постійно на Донеччині, бо вже викладала і навчалася в аспірантурі у Харкові. Паралельно кілька років працювала головною режисеркою Центру фестивальних і конкурсних програм у Росії (до 2014-го). А ще займалася незалежним театром у Харкові. На той час це означало не заробляти, а витрачати гроші. І це виглядало так: я заробляла у Росії, а в Україні робила вистави і допомагала батькам. Коли Росія напала на Україну у 2014 році, для мене було очевидним, що треба там закінчувати. Я розірвала всі зв’язки і договори, ми дуже посварилися із на той момент колегами, бо вони щиро не розуміли своєї співвідповідальності за дії влади. Якийсь час я намагалася донести правду про події в Україні  своїм колишнім російським колегам і родичам, які там жили. Десятки годин розмовляла з ними по телефону, але, на жаль, без результату. Це був час дуже жорсткого дорослішання: Київський Майдан, Харківський Майдан, Донецький Майдан, сварки у родині, перші волонтерські виїзди на фронт, захист дисертації, втрата заробітку. Моя родина опинилася на лінії фронту, виїжджати ніхто не хотів. 2014-й переламав все, кожного місяця ми ставали зрілішими на десятиліття. 

НЖ: Де зараз перебуває ваша родина? 

ОА: Моя мама загинула у 2016-му, а батько — в окупації в Криму. Частина братів-сестер теж були в окупації. Дехто пережив осаду Маріуполя, фільтраційні табори. Частина лишилася там, інша — виїхала. Хтось перебуває десь інкогніто. На тимчасово окупованих лише за лайк посту, де є слово «Україна»  або «мир» можуть посадити на 15 років і «пришити» статтю за шпіонаж чи інформаційний тероризм. 

НЖ: Олено, а що найбільше вас вразило після повернення до України? 

ОА: Після початку повномасштабного вторгнення я дуже часто їздила туди-сюди, бо возила амуніцію військовим, гуманітарну допомогу, тому це не зовсім так, що я повернулася після трьох років еміграції. Але перше враження після переїзду — таке емоційне, не раціональне і може некоректне для багатьох — але у Києві мене вразило відчуття безпеки. А саме — наявність ППО і повітряних тривог. Вперше сигнал тривоги я почула у Дніпрі навесні 2022 року і ридала від щастя. Це було якесь неймовірне відчуття полегшення, коли вперше за 8 років війни хтось про тебе турбується і включає попередження про небезпеку. На Донеччині тривог не було, були постійні обстріли, без попереджень. А ще я відвикла від нашого публічного транспорту, маю на увазі маршрутки. Такого немає у жодній європейській країні. 

НЖ: У Німеччині ви були співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Над чим працювали? Про що  розповідали іноземцям?

ОА: Це фестиваль з дуже давньою 60-річною історією. Це продукт Berliner Festspiele, що фінансується Федеральним фондом культури Німеччини. Під його управлінням сім найбільших фестивалів різних напрямів мистецтва. Мені і моїй польській коліжанці Йоанні Нуцковській, з якою ми працювали в Новому Театрі у Варшаві,  запропонували очолити цей фестиваль на п’ять років. З часом до нас доєдналися ще дві коліжанки з Німеччини. Наша програма базувалася на цінностях горизонтального, феміністичного, мультикультурного, соціально-відповідального мистецтва. Відтак одним із головних завдань минулого року було відреагувати на майже десятилітню війну в Європі. Завдяки фінансовій підтримці Федерального агентства з питань громадянської освіти нам вдалося реалізувати програму солідарності з артистами і артистками з України як частину соціально-відповідальної програми фестивалю. Ми запросили сім українських перформансів, здебільшого незалежних театрів, зробили 4 дискусії, показали 2 відеоінсталяції, а ще разом з Українським Інститутом створили виставку воєнних плакатів. Це було масштабним вторгнення у німецьку реальність. Ми намагались через незалежне мистецтво проблематизувати реальність. За той рік я усвідомила, що в інтелектуальних колах Німеччини процес розуміння і суб’єктної видимості України потребує в першу чергу сталих освітніх, а також критичних мистецьких проєктів. Там дуже складно на рівні наративів. Ми для них занадто невидимі з точки зору культури, занадто емоційні. Плюс цей фестиваль — це елітарний захід із дорогими квитками, місце, куди люди десятиліттями приходять випити шампанського і насолодилися красивими виставами. А тут ми зі своїм незалежним мистецтвом, зі складними темами, з війною.

НЖ: Чи завжди іноземці розуміли те, що відбувається в Україні? Як вдавалося це донести через мистецтво? 

ОА: Публіка неоднорідна, в одних людей було більше розуміння, в інших —  менше. Великий інтерес викликали дискусійні панелі. Ми говорили про деколонізацію українського мистецтва, про апропріацію російським мистецтвом українського. 

На дискусію «Жінки у війні» у рамках частини фестивалю «Її історія» ми запросили Катерину Приймак, в.о. голови Жіночого ветеранського руху, Тайру (Юлія Паєвська — українська військовослужбовиця, парамедик, волонтер та доброволець. — Ред.), а ще дослідницю і журналістку Deutschlandradio і авторку книги «Jenseits von Putin. Російське токсичне суспільство», щоб дати можливість німецькій аудиторії хоча б частково усвідомити феміністичний вектор змін в українському війську і його вплив на реальність. Під час перформансів реакції були різні, були навіть негативні відгуки. Наприклад, були претензії щодо недостатньої естетичності проєктів. Але були і зовсім інші глядачі, які фокусувалися на контексті. Наприклад, вистава Ніни Хижної «Лютий», створена в бомбосховищі, викликала мистецьку розмову з фокусом на те, хто ці молоді люди і як за таких умов можна говорити про війну. 

 НЖ: Як змінилася роль театру під час початку повномасштабної  війни? 

ОА: Вона змінилася, починаючи з 2014-го року. До 2022-го була пророблена колосальна робота багатьма моїми колегами над темою війни, а також над темами викликів для внутрішніх переселенців, яких за 8 років війни було понад 2 мільйони. У мене є вистава «Więzi» про бомбардування Донеччини, еміграцію, загибель мами і мій полон, яку я поставила у Гданську у 2018-му році.

Була ще вистава «Kreszany» про нашу спільну з Польщею слов’янську історію, але в якій наскрізна тема присвячена  жінкам в українському війську. Або, наприклад, разом з Юлією Крівіч з Дніпра ми зробили у 2021-му році у Варшаві проєкт «Słownik» — про те, як війна і біженство змінили нашу мову, а наша мова змінює нас. 

Театр часів війни — інструмент розмови про змінену ідентичність, усвідомлення того, що відбувається з пам’яттю. Це пошук розуміння того, що з цим всім ми будемо робити потім. Це спроби проживати сьогодення. Бо війна — це не тема, це вже частина нашої реальності, яка з нами назавжди. І театр може бути одним із інструментів, який ставить питання, допомагає підсвітлювати табуйоване і болюче, працювати різними методами з тим чи іншим аспектом або наслідком. Я, наприклад, не займаюся фабулярним мистецтвом, тобто не ставлю готові історії-тексти. Працюю разом з командою, з драматургами і акторами над тими чи іншими темами. Хтось реалізовує написані п’єси, хтось працює з темою війни через пластичні танцювальні вистави. Після повномасштабного вторгнення багато митців, що виїхали за кордон, отримали кредит безпрецедентної довіри і підтримки, змогли створювати різні мистецькі проєкти, з’явилося багато різних вистав. І, вертаючись до надважливого значення контексту, ні я, ні хтось інший не має права судити ці роботи — лише історія розсудить їхню якість і користь. Але мені було складно розмовляти з закордонними колегами після декількох побачених проєктів, в яких жінки у вінках, читаючи сумні монологи і співаючи сумні пісні, створювали образ України, якому не дуже хочеться допомагати. Я вважаю, що з такого роду речами треба бути дуже обережними. 

НЖ: А чи  було у вас творче та емоційне вигорання? Як давали раду?

ОА: Перші два роки війни я фокусувалася на волонтерстві і була в стані створювати тільки соціальні перформанси, майже не працювала у театрі. У цьому стані вперше виїхала до Польщі, бо була ілюзія, що біль еміграції повинна була перебити біль втрати дому. Потім не стало мами, і це вигорання загострилося, але трансформувалося. На третьому році війни я повернулася в Україну. Не дуже пам’ятаю, як з цим впоралась, але точно знаю, що час не лікує. Лікують люди. Напевно мені допомогло оточення — свої люди, які далі волонтерили, йшли добровольцями, верталися. З ними було легше, зрозуміліше. А коли на сьомому році війни почалася пандемія на Covid-19, ухвалила рішення займатися собою. Світ зупинився, вперше за ці роки з’явилася легітимна можливість на сум. Тоді я почала лікувати депресію. Насамперед дала собі можливість виплакатися, погорювати за загиблими, за втратою дому і ухвалила рішення лікуватися — це була щотижнева психотерапія, медикаментозна підтримка. Я спробувала зробити графік, почала харчуватися за ним, дбати про себе, описувати свої думки у щоденнику. І, звісно, дотримувалася повноцінного сну та розподіляла навантаження. Це мені дуже допомогло. А ще — багатогодинні розмови з посестрами, які проходили свої складні історії зцілення. 

НЖ: Чи вистачає вам часу на творчість? Над чим працюєте?

ОА: Перші два роки війни у мене була така трохи творча пауза, потім на 5 років я якось повернулася до своєї діяльності і зараз знову трішки зависла. Мені складно зараз уявити себе під час репетицій, бо я сфокусована на допомозі армії або переселенцям. Я змогла себе вмовити поки що бути посередницею, кураторкою, за рахунок чого я робила фестиваль у Німеччині і паралельно якісь проєкти у Польщі. І я дуже вдячна своїм колегам і колежанкам, які фіксують реальність в мистецьких проєктах зараз. Також тим, хто добровільно пішов у військо і зробив паузу в мистецькій діяльності. Складний час складних виборів — і, напевно, найкращим виходом є вміння об’єднувати, комбінувати свої діяльності, перебувати одночасно в різних полях. Іноді, звісно, я теж роблю щось творче. От зараз перед виїздом із Берліна реалізувала перформативне читання п’єси Катерини Пенькової,  української драматургині,  яка теж комбінує творчу і волонтерську роботу, займається шелтерами для біженців у Варшаві. Ці два тижні мені було незвично знову щодня ходити на репетиції. Але розумію, що культурні меседжі — це теж зброя.  

НЖ: Ви були у російському полоні? Коли і за яких умов це сталося? 

ОА: Цю частину свого життя я поки що не коментую, бо вона мусить бути спочатку пропрацьована зі спеціалістами. На сьогодні я є членкинею організації  «SEMA Україна», яка об’єднує жінок, що постраждали через сексуальне та гендерно-обумовлене насильство внаслідок збройної агресії Росії проти України і мають активну громадянську позицію. Наша  організація була створена Іриною Довгань [українська активістка та волонтерка, 24 серпня 2014 року її викрали російські військові, звинуватили в шпигунстві на користь України. Її фото прив’язаної до ліхтарного стовпа облетіло весь світ. — Ред.] у 2019 році, завдяки підтримки міжнародній організації «Фонд доктора Деніса Муквеге». Ми є частиною глобальної світової мережі SEMA NETWORK. У цій організації здебільшого жінки з тих країн, де  були громадянські війни або конфлікти. Ми вчимося у них, а вони у нас. Але наша історія і війна Росії проти України дуже сильно відрізняється, бо це визвольна війна, а не громадянський конфлікт. Членкині нашої організації для мене справжні героїні України. Дехто з них незаконно роками перебував у полоні, був тортурований за проукраїнську позицію. 

НЖ: Ви допомагаєте жінкам, які пережили насилля з боку росіян. З якими історіями до вас звертаються люди? 

ОА: Я зовсім нещодавно вступила в організацію «SEMA Україна». Коли Ірина Довгань її створювала, то намагалася зібрати навколо себе жінок, аби насамперед підтримувати одна іншу, інформувати, фіксувати злочини, надавати юридичну підтримку, а також для того, щоб мати платформу міжнародної адвокації задля визнання СНПК [сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. — Ред.] як злочинів проти людства, а також можливості отримання репарацій. Після повномасштабного вторгнення, на жаль, організація почала стрімко зростати. Зараз вже нараховується понад 50 жінок. Але це неспівмірно реальній кількості постраждалих. Тільки зараз у полоні у російських СІЗО, у так званих ДНР і ЛНР, у тюрмах Криму перебуває більше тисячі жінок, які засуджені на різні терміни, починаючи з 2014-го року. Кількість тих, хто постраждав від насилля, зростатиме. Історії полону дуже різні. У нас є Людмила Гусейнова, яка провела в полоні три роки і була звільнена торік. Вона була однією з небагатьох цивільних, які потрапили на обмін разом з жінками-військовими. Є історії з окупованих територій Херсонщини, Київщини, Донеччини і Луганщини. Порівнювати біль кожної неможливо. Хтось готовий публічно свідчити, а хтось — ні. 

НЖ: Про що не варто запитувати у людей, які пережили сексуальне насильство і тортури?

ОА: Розмова із журналістом — це часто відчуття, що ти знову на допиті у слідчого. Тому важливо заздалегідь подбати, аби не було таких тригерних моментів. Є декілька фундаментальних правил, наприклад, людина із досвідом насильства ніколи не може бути винною чи відповідальною за те, що з нею сталося. Відповідальність завжди на насильнику. На жаль в нашому суспільстві домашнє насилля досі овіяне стереотипами і стигмою: «сама винувата», «не треба було виряжатися», «б’є, значить любить». Окремою табуйованою темою залишається насилля над чоловіками, про яке взагалі не говорять. І ці викривлені уявлення переносяться і на військове насилля. За жодних обставин жертва не може бути винна у тому, що з нею сталося. Людина на окупованій території перебуває під впливом людей, в яких є зброя. І ця територія є територією відсутності права. У нас часто буває так, що журналіст говорить з потерпілою, а на кінець питає: «Назвіть 10 методів, як уникнути ґвалтування». Або: «Що ви відчували? Чи вам було страшно? А вам не здавалося, що вам подобається?». Це непрофесійно і призводить до ретравматизації. 

НЖ: Олено, як вас змінила війна?

 ОА: Мені було 27 років, коли у 2014-му році почалась війна, і я вже не дуже пам’ятаю, якою я була раніше. З одного боку, я мрію, щоб інші зрозуміли цей досвід, а з іншого — я дуже хотіла би, щоб жодна людина ніколи не відчула того болю. Нікому не бажаю пережити щось подібне, але, на жаль, багато хто з нас це вже пережив, дехто декілька разів, а декого це ще чекає. І усім нам з цим треба навчитися жити, навчитися перетворювати свій травматичний досвід на травматичне зростання.  Дуже дивне відчуття — ти стоїш, перед тобою ціла хата, але уламок від снаряда пошкодив двері, дах чи ворота. Ти їх відремонтував, а наступного року знову все повторилося. Три роки пройшло — і знову. Така рутинна небезпека — дуже дивне відчуття. Пам’ятаю в 2016-му, 2017-му, коли від прифронтового містечка якісь 20-30 кілометрів до Харкова, ти приїздиш, а там тиша і спокій — і всі каву п’ють. І це теж таке дивне відчуття. А з іншого боку — це прекрасно. Люди мусять жити. В ім’я цього і йде ця боротьба. Я дуже хочу не скурвитися, не стати заздрісною і травмованою, яка буде ділити  свою країну на більш чи менш безпечні місця. На тих, хто довше чи менше перебуває за кордоном. Хоча мені важко вибачити тих, хто співпрацював з росіянами ці перші 8 років війни і перестав тільки зараз.  Я відчуваю за собою,  що часто злюся на тих людей, для яких війна триває два роки. І водночас радію, що це добре, що вони «не порубані», що в них була змога вісім років дихати вільним повітрям, спати нормально, не здригатися від феєрверків. Я ненавиділа новорічні свята саме через петарди і салюти. Зараз я собі повторюю, що кожен і кожна має пройти свій шлях і у свій час. Так, війна мене змінила. Я стала більш чутливою до несправедливостей, але добрішою до своєї безпорадності і менш вимогливою до інших. Дякуючи війни, я полюбила свій дім, свій степ — і проходжу свою особисту деколонізацію, дерусифікацію і деімперіалізацію. Це болючі процеси і довготривалі, але вони роблять мене стійкішою.

НЖ: Яким ви бачите день нашої перемоги? 

ОА: Цей день мусить бути тихим, днем пам’яті і вшанування. Навіть якщо завтра ми виборемо перемогу — кількість сплаченого за це настільки велика, що я дуже хотіла би, аби ми не перетворилися на росіян і не зробили цей день святом вишиванки, танців, вінків та вареників. Я дуже цього боюся. Розумію, що перші місяці ми будемо в ейфорії, а потім настане дуже глибока суспільна депресія, можливо на довгі роки. І нам треба вже зараз готуватися до того, в який спосіб будемо підтримувати одне одного у цьому майбутньому. Це буде суспільство ветеранів і ветеранок, суспільство релокованих, іноді двічі, протезованих людей, з досвідом сексуального насилля, тортур і полону, з різними видами тривожних і посттравматичних розладів, із досвідом еміграції та  вигорання. І нам треба вже зараз досліджувати механізми відновлення, формувати толерантність і терпимість, взаємодопомогу і повагу. Я бачу у дні, місяці і роки після перемоги багато роботи — і треба вже готуватися до цього. Мрію про Україну, в якій наш травматичний досвід ми перетворимо на посттравматичне зростання. Це нам допоможе стати зрілим суспільством. Вірю, що ми зможемо це зробити дуже швидко, бо нам нічого не бракує, ми вже ок. Так, на жаль, маємо кровожерливих сусідів ззовні, корупціонерів і бандитів всередині, але водночас маємо значну частину свідомого громадянського суспільства і відважне військо. Треба триматися і далі боротися, бо є заради чого. 

Майже рік маленький Єгор не бачив свою маму. Вона, як й інші захисники «Азовсталі», потрапила в Оленівку.

Аліна Мелешко-Габурич з перших днів повномасштабного вторгнення була на «Азовсталі» разом зі своїм коханим, який теж служив в «Азові». Внаслідок удару російської армії чоловік загинув.

Довгих 11 місяців Аліна провела у російському полоні. А тим часом маленький Єгор жив із бабусею та дідусем та щодня чекав на повернення своєї найріднішої людини.

У квітні 2023 року Аліну звільнили з полону, і жінка нарешті змогла обійняти свого маленького сина.

Рубіжанська панчішна фабрика розташовувалась на Луганщині. Вона для місцевого населення була одним із основних роботодавців. Коли Росія напала у 2014-му, фабрика не зупинила виробництво. Попри те, що того року у травні-липні йшли жорсткі бої за Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Не стало підприємство і за часів COVID-19. Все змінила велика війна. Російська армія знищила все. Однак команда Рубіжанської панчішної фабрики   знайшла в собі сили почати все з нуля — на Львівщині. Комерційна директорка Ольга Ушакова розповідала Sestry цю історію. 

Ми втратили все

Мабуть 2014-й зіграв з нами злий жарт, бо ми подумали, що зараз також буде так, як тоді, — військові відженуть ворога, і ми  працюватимемо далі. Не хотілося вірити у повномасштабну війну. Водночас ми дивилися новини і припускали, що загострення на сході буде. Відтак треба щось робити. Частину виробництва ми вирішили перенести на захід України, до Львова. І 22 лютого 2022 року поїхали шукати приміщення. Утім, вже було запізно. За два дні нам подзвонили із виробництва і повідомили, що у місті чути вибухи, почалася велика війна.

Ми одразу ухвалили рішення — повністю зупинити виробництво. Це сталось вперше за 25 років існування підприємства, де робота кипіла 24/7, а в’язальний цех працював цілодобово. Працівників відпустили по домівках. Ми тримали контакт з обласною військовою адміністрацією. Коли запрацювала державна програма з релокації, яка допомагала вивозити виробництва, ми заповнили заявку, але вже 7 березня до міста не було доступу. І нам відмовили. Туди було небезпечно їхати. Ми не могли просити людей під обстрілами вивозити наше обладнання. Тому, на жаль, з Рубіжного ми не вивезли практично нічого — ані готову продукцію,  ані сировину, ані  обладнання.

А вже у березні були прильоти по нашому підприємству. Згорів другий поверх, впав дах. Після цих влучань вціліле почали красти. Порахувати всю шкоду, яку  завдали росіяни, дуже складно. Але ми не просто втратили все, а ще й залишилися з боргами. У нас були кредити, які ми брали на розвиток. Маємо 11 мільйонів боргу. Ми втратили все. І не лише виробництво. Ми втратили 30 років свого життя, бо все, що було в Рубіжному, зокрема наші будинки, — все втрачено. Наскільки ми знаємо, то, на жаль, жодне виробництво нічого не вивезло з міста. 

До Львова з півтори сотні працівників переїхали лише 17

У Львові у нас був наш друг і партнер, для якого ми виготовляли продукцію, — Dodo Socks. Вони нас дуже підтримали. Позичили нам гроші, за які ми змогли закупити першу партію обладнання. Ми були у розпачі. Коли ти втратив все в один день, ти не знаєш, що буде далі. Питань було багато. Відбудовувати чи ні? Може, слід почекати? На той момент ми думали, що треба таки почекати 2-3 тижні, як казали в новинах. Однак ти чекаєш, а потім розумієш, що життя йде, а ти нічого не робиш і якщо почекаєш ще, то можеш з часом взагалі не зібрати команду. А нам потрібно було виконувати свої зобов’язання, сплачувати борги, щось виготовляти, заробляти і повертати позичені та кредитні гроші.

Та нам не було з чого починати. Ми втратили найголовніше — в’язальне обладнання, яке найбільш дороговартісне і воно дуже довго виготовляється, до того ж не в Україні. Та й логістика порушилася. Раніше, якщо чекали на поставки з Китаю, то все йшло через Одесу, а тут треба отримувати на Румунію, а потім звідти везти в Україну. І це все затягує процес. Ми шукали вживані машини. Але на тому обладнанні, яке готові були нам продати, ми не могли виготовляти продукцію, яка була в асортименті. 

Щойно ми ухвалили рішення про відновлення, одразу почали перемовини з командою. На щастя, були люди, готові на такий крок. Але зголосилися не всі. До початку великої війни у нас працювало 162 працівника. До Львова переїхало 17 робітників з родинами. Завдяки обласній адміністрації знайшли для них безкоштовне житло в гуртожитку. Також підшукали приміщення, в якому працюємо зараз. Коли ми відновлювали виробництво, у нас була одна в’язальниця. І вона навчила всіх нових, хто до нас приходив на роботу. Ми і зараз шукаємо людей на виробництво. Нам потрібні в’язальниці, формувальниці, швеї, пакувальниці, майстри з налаштування в’язального обладнання та швейних машинок. Ми зараз беремо всіх, аби було бажання вчитися і працювати. Ми їздили навіть у центр зайнятості, проводили агітацію. Шукаємо усіма можливими шляхами робітників.

Звичайно, що про довоєнні масштаби поки що не йдеться, адже в Рубіжному у нас було 98 в’язальних машин, а тут ми маємо 31. Швейних машин було понад 40, а на першому етапі відновлення — всього дві. Щодо асортименту, то ми почали відновлюватися з простого. Почали виготовляти шкарпетки і лише для дорослих. Нещодавно отримали обладнання за грантом від  USAID «Економічна підтримка України» — це нові сучасні машини, зараз у нас вже є 47 в’язальних машин. Можна говорити про відновлення половини виробництва. Знаєте, ми намагаємося не думати про те, що було, а поступово відбудовуватись. 

Рятівна партія бавовни

Наш  бізнес починався з маленького сімейного виробництва двох братів Геннадія та Олега Місюренків. На той час  був дуже великий попит на продукцію. Олег розумівся на обслуговуванні обладнання, а Геннадій  зашивав миски на шкарпетках. З часом почали наймати людей. У 1994 році зареєстрували ФОП, а в 2011 відкрили ТОВ «Рубіжанська панчішна мануфактура». 

Так трапилося, що в 2014 році почалася війна, наші основні ринки збуту були  в Донецькій та Луганській областях. Вони дуже постраждали, і ми  вирішили виходити на інші ринки. Попит був шалений, у нас  не вистачало готової продукції. 2017-го ми вирішили розширюватися. Переїхали в сучасне приміщення, докупили обладнання. До великої війни ми випускали весь асортимент панчішно-шкарпеткових виробів: від продукції для новонароджених до виробів для дорослих. Виготовляли дитячі й жіночі колготки. Це та продукція, за створення якої в Україні мало хто береться. 

Частина нашого товару йшла на експорт. Ми відправляли продукцію в Молдову, Чехію, Нідерланди. Почали працювати з клієнтами з Іспанії та Німеччини. На щастя, ми вже відновили співпрацю з Чехією. Раз на два тижні до нас приїздить машина і забирає замовлення. Зараз зможемо вже виготовляти шкарпетки для новонароджених. За рік до великої війни ми почали займатися розробкою професійних спортивних шкарпеток. Це мали бути справді якісні шкарпетки, технологічні, з правильною компресією та амортизаційними зонами. Кожна модель розроблялася під відповідний вид спорту. Цю продукцію тестували професійні спортсмени, ми отримували фідбек, щось покращували, а щось змінювали. Насправді в Україні жоден виробник не займається цією продукцією. Тож ми хотіли стати першими. І зараз ми отримали обладнання, на якому зможемо продовжити наш проєкт. 

А ще ми унікальні тим, що у нас завжди було багато кольорів на складі. У Рубіжному ми мали в наявності сто різних кольорів! Зараз є 80. Навіть білого кольору було три відтінки — білий холодний, теплий і просто білий. І так щодо кожного кольору. Нам пощастило — до початку великої війни ми мали проплачені три контейнера бавовни. Вони повинні були  прийти у Рубіжне до 24 лютого, але поставки затримувалися. Ми навіть сварилися з логістичною компанією. Однак, як бачите, все склалося насправді дуже добре для нас. Ця бавовна стала для нас також невеличким плацдармом для відновлення. Спочатку ми почали продавати сировину, отримувати обігові гроші і з того фінансувати потрохи відбудову і закривали зарплату робітникам.

Хочемо мати два виробництва — у Львові та Рубіжному

Сьогодні наше основне завдання — запустити у роботу отримане обладнання, знайти людей, сформувати команду, щоб ми могли цілодобово працювати. У планах запуск лінійки жіночих колготок. Це завдання на найближчий період. Далі поступово відновлюватимемо виробництво дитячих колготок і поступове тестування і запуск спортивної шкарпетки.

Повністю відновити виробництво, як було у Рубіжному, нереально. По-перше, немає такої фінансової можливості. Досі не вирішене питання з кредитами. Немає якогось механізму на державному рівні, що допомогло б нам вирішити це питання. Також у  планах, коли трішки  станемо на ноги, — власне приміщення. Велика мрія — мати два виробництва: одне — у Львові, інше — у Рубіжному. І щоб ти сам мав змогу обрати, де тобі залишитися і де ти будеш жити, а не вимушено переїжджати через такі обставини: щоб тебе не виганяли з твоєї домівки, щоб ти сам мав право вирішувати, де жити. 

Я впевнена, що після перемоги — це буде європейська розвинена країна з високими стандартами якості життя. Без жодної корупції. Треба просто трішки потерпіти. Але не просто чекати, а докладати зі свого боку зусилля. Якщо ми всі хоч трішки щось будемо робити для нашої перемоги, то, я впевнена, скоро все буде дуже добре.

Бізнесвумен і меценат. Власниця чотирьох успішних польських компаній Марта Малецька після початку російської інвазії заснувала фонд, який надає допомогу українцям. Для неї нема жодних «не можу». Якщо військовим на фронті потрібні бронежилети чи автівки — вони будуть. Якщо цивільним у тилу необхідні речі, ліки чи медичне обладнання — вони їх отримають. Марта Малецька повністю віддана своїй справі, чого б це не вартувало. Про волонтерську діяльність, про те, що мотивує не опускати руки та мрії після перемоги України — про це бізнесвумен розповіла Sestry. 

Наталія Жуковська: На третій день повномасштабного вторгнення ви вже були в Україні. Чому вирішили для себе, що маєте бути по той бік кордону? 

Марта Малецька: Ще до повномасштабного вторгнення ми всі бачили напругу у відносинах між Росією та Україною, у новинах показували накопичення російських військ на білорусько-українському кордоні. Але навіть мені, людині, яка дуже цікавиться політикою, важко було повірити у початок повномасштабної війни. Був шок, нерозуміння і страх. Я думала лише про те, що наш найближчий сусід був атакований. Так сталось, що 24 лютого мене не було у Польщі, я була у Португалії. Але весь час була на телефоні. Разом з братом, який координує одну з моїх компаній, ми відразу почали збір потрібних речей. 27 лютого, коли ми з чоловіком летіли додому, я йому сказала: «Коханий, я би хотіла, аби ми сьогодні поїхали до України. Як прилетимо, вигуляємо наших собак, тепло вдягнемось і поїдемо». Він погодився. Ми на власні очі хотіли побачити, чого саме потребують люди. 

НЖ: Що було ключовим у тій першій поїздці?

ММ: Я думала про те, що якщо війна прийде до Польщі, я не зможу врятувати всіх. Тож у наших інтересах було допомогти людям, які воюють в Україні. Дорогою, на польському боці, ми бачили мішки з одягом, намети з теплою їжею та бутербродами. А з українського — це було жахіття: жінки з маленькими дітьми по кілька діб стояли у величезній черзі. Я вирішила так: дорогою до Львова ми роздаємо їжу, а у місті беремо жінок з дітьми і веземо до Польщі. Також для мене було важливо знайти в Україні волонтерів, щоб наша допомога була адресною — безпосередньо з рук в руки, а не лежала десь на складах. І ми знайшли таких людей і почали з ними працювати.   

НЖ: Після повернення до Польщі ви створили групу у соціальних мережах під назвою «Група порятунку». Що конкретно вдається зробити завдяки їй?

ММ: Я додала туди всіх, хто, на мою думку, хотів і мав сили щось робити. Від самого початку у нас склалася хороша команда. Ми всі разом завантажуємо автомобілі, які  відправляємо до України. Наші волонтери їздять по всій Україні. Нещодавно ми завезли 4 оптичних тепловізори, дрони та одяг для військових. Поїхало також дві машини. Один з пікапів — на околиці Бахмута. Крім того, передали такі потрібні військовим колеса, а також деталі до чотирьох машин, які дуже часто ламаються. А ще завезли 2 генератори і дві станції підзарядки та  енергетичні напої для снайперів. Загалом того разу ми відправили товару на 150 тисяч злотих. І так щотижня. Торік ми відправили 88 конвоїв в Україну. У мене час від часу питають: «Чому ви витрачаєш свій час, гроші? Для чого їздиш до України? Чому десятки чи сотні годин присвячуєш допомозі?». Я відповідаю просто: «Не треба примушувати людей до героїчних вчинків. Кожний з нас або хоче, або не хоче певною мірою бути героєм».

НЖ: Коли і чому вирішили створити свій фонд?

ММ: Масштаби ставали занадто великими, щоб працювати на основі публічного збору коштів. Тож на початку березня 2022 року ми створили фундацію. У своїй діяльності ми керуємося принципом — давати необхідні речі тим, хто їх потребує, і тоді, коли це потрібно. Бо висилати зимовий одяг влітку — без сенсу. Я так само роблю у бізнесі — лише ті речі, які мають сенс. Бо інакше навіщо працювати? Від початку я шукала різні організації для співпраці — зверталася до багатьох фундацій не лише в Польщі, а й в Україні. Мене здивувало, що люди між собою конкурують. Я завжди говорила, що це марафон, а не спринт. Якщо війна триватиме понад два роки, то хто допомагатиме? Наш фонд «Be a Hero» допомагає тихо. Про нас мало говорять, ми не ходимо на телебачення. З іншого боку, ми доставили 180 машин для військових і 20 ультрасонографів для лікарень. Коли до нас хтось звертається, ми питаємо: «Що можемо для тебе зробити?». Ми запрошуємо всіх, ми відкриті для всіх, ми співпрацюємо з усіма, хто хоче робити добрі речі. Єдиний виняток —  ми не працюємо з політиками.  

НЖ: Чому фонд назвали саме «Be a Hero»?

ММ: Бо кожний може бути героєм. І для цього не потрібно робити якісь великі речі. У Херсоні є 90-річний дідусь, поляк за походженням. Він жив там і до великої війни. Аби бути корисним і зайнятим, він навчає дітей польської мови. Ми зробили оголошення про збір підручників та книжок, які б той дідусь міг використовувати під час навчання. І, виявилося, що кожен має щось вдома. Іноді навіть 5 злотих — це теж допомога. Якщо 200000 людей дадуть по 5 злотих, то матимемо мільйон. Щоб бути героєм, можна просто приїхати на наш склад у п’ятницю і допомогти завантажити автівки до України. А хтось зможе зробити канапки для чоловіків, які поїдуть з гуманітаркою. Кожен може бути героєм.

НЖ: Скільки людей працює у «Be A Hero»? Хто вони?

ММ: Кількість людей постійно змінюється. На постійній основі — до 30. Є такі, що з’являються час від часу.  Маємо у групі двох людей з українським корінням  — сина і батька Даніеля та Зенона Довганів. Останньому 65 років, ми його між собою називаємо «Рембо». Він механік на пенсії. Наші волонтери — це люди різних професій. Хтось робить ремонти у будинках, хтось лагодить автівки, хтось працює програмістом, маємо власників  фірм — людей  з великого бізнесу. Те, що нас об’єднує, — ми не маємо жодних власних інтересів з того, що робимо. Ніхто з нас немає планів йти у політику. Ми є незвичайним демократичним об’єднанням.    

НЖ: Ви вже відправили до України 180 машин для військових. Де ви їх купуєте? Деякі волонтери кажуть, що зараз важко знайти хороші автівки у Польщі.

ММ: Це правда, у Польщі зараз дуже важко знайти машини не за всі гроші і у гарному стані. Іноді буває важче знайти автомобіль, ніж гроші на нього. Загалом купуємо машини або в Польщі, або за кордоном. Нещодавно шукали у Швеції. За автівками у нас їздить наш «Рембо», Зенон Довгань. Він їх оглядає, робить свій професійний висновок — і лише потім ми купуємо. Далі автівки проходять, як хтось сказав в Україні, гінекологічний огляд і сервіс. Від нас машина виїжджає не лише перефарбована, а повністю справна. Ми самі веземо автомобілі до військових, тому маємо бути впевненими, що з ними все добре. За бажанням замовника, можемо встановити додатковий листовий метал, додати позаду місце для кулеметної установки.

НЖ: Як знати, що до вас звертаються люди, які справді потребують допомоги? 

ММ: Ми співпрацюємо з чудовими людьми в Україні. Ми їм довіряємо. Коли у мене є сумніви, можу перевірити інформацію, звернувшись до знайомих в Україні, які займаються боротьбою з корупцією. Я висилаю дані про ту чи іншу українську фундацію, а вони мені мені кажуть: «Так, це надійні люди. Чи, навпаки, краще не зв’язуйтеся». Завдяки  цьому ми не витрачаємо час і гроші.  

НЖ: Хто сьогодні допомагає з фінансуванням допомоги? 

ММ: У нас нема великих труднощів зі збором грошей. У нас є спонсори, які, наприклад, минулого тижня переказали мені кошти, і ми до п’ятниці зробили закупи. Того ж вечора завантажили все у машини і відправили за маршрутом Львів-Київ-Харків-Краматорськ-Дніпро-Запоріжжя-Херсон. Наші спонсори дивуються таким швидким темпам. 

НЖ: Яка ситуація з допомогою зараз? Чого найбільше потребують люди? 

ММ: На початку ми допомагали всюди і всім. Потрібна допомога з тваринами — ок. Якась жінка народила і не має візочка — ок. Зараз же зосередилися на кількох напрямках. Найперше — допомога військовим. Для того, аби Україна виграла війну, потрібно постійно підтримувати і допомагати війську.  Відправляємо автівки, дрони, одяг, оптику. Ми отримуємо лист з потребами від військових і починаємо працювати.  Шукаємо, купуємо, комплектуємо.  По-друге — допомагаємо дітям. Намагаємося підтримувати дитячі будинки. Також допомагаємо будинкам для престарілих. Дістаємо візочки, протипролежневі матраци, памперси.   

НЖ: Що мотивує вас продовжувати їздити до України?

ММ: Я ніколи не змирюсь зі злом. Я знаю, що могла вибрати інший шлях. Я маю чотири фірми. Я даю гроші на допомогу, бо завдяки цьому хоч трішки можу вплинути на те, аби світ став кращим. А ще я проти того, аби одного дня Путін напав на іншу державу. Тому я допомагаю, щоб було менше зла.  

НЖ: Ви є лауреатом премії Марека Едельмана. Чим ця нагорода є для вас особливою?

ММ: Доктор Марек Едельман був людиною, яка ніколи не вдавала, що світ є прекрасним, а люди добрі. Він завжди говорив, що люди є добрими і злими. Одного дня вони можуть бути добрими, а іншого — ні. І якщо мене запитують, хто для мене є авторитетом, то я назву двох людей — професора Владислава Бартошевського (польський державний і політичний діяч, дипломат, історик, публіцист. — Авт.) та доктора Марека Едельмана (польський політичний і громадський діяч єврейського походження, кардіолог, борець за звільнення Польщі від комуністичного режиму. — Авт.). Ці люди демонстрували всім: навіть якщо тобі сьогодні здається, що ти нічого не можеш зробити, то це не так. Вибір є завжди. Та нагорода не тільки для мене. Вона для всієї нашої команди. Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати.  Іноді навіть лише на день. І не треба оцінювати — варто чи ні. Просто треба тішитися, що хоча на мить ви ощасливили когось. 

НЖ: Ви маєте успішний бізнес і керуєте кількома компаніями. Як поєднуєте це з волонтерством?

ММ: Просто багато працюю. Немає інших магічних секретів. Я вирішила присвятити свій час, витратити свою енергію та гроші на допомогу. Тому не маю часу ходити до косметолога, не маю часу на відпочинок, але маю величезне задоволення від зробленого. Маю свої способи релаксу. У мене є три собаки, щоранку і щовечора по годину гуляю з ними у лісі. Також повернулася до занять спортом. Бо, знаєте, іноді бувають стресові моменти — і з тим потрібно щось робити. Наприклад, коли обстрілюють Запоріжжя, а Ліза, наша волонтерка,  не виходить на зв'язок, я, звісно, хвилююся, чи з нею все добре. Життя — це вибір. І, можливо, моє життя є не дуже зручним, але я роблю те, що має сенс. 

НЖ: Як змінюється ставлення поляків до українців?  

ММ: Те, що звичайні люди відкрили свої серця та домівки, це диво. Іноді виникає така фрустрація, коли бачиш, як деякі українські родини ставляться без поваги не лише до поляків, а загалом до людей. Але то статистика. Бо в кожній країні є такі люди. Важливо, аби жінки з дітьми, які приїхали до Польщі, якнайшвидше працевлаштувалися, ставали незалежними. І, звісно, важливо пам’ятати — якщо десь ми є гостями, то і поводитись слід як гостям, які дбають про місце, куди прийшли. Повага має бути з обох сторін. 

НЖ: Що ви зробите в першу чергу, коли війна в Україні закінчиться?

ММ: Не знаю, чи чули ви історію, як десь на околицях Черкас ракета влучила у винний завод. І майже всю продукцію було знищено. Лишилося кілька пляшок. Одна з них є в мене. Як закінчиться війна, то буду святкувати так, як тоді, як дізналась про перемогу польської опозиції на парламентських виборах у Польщі. Буду пити те вино. А ще — поїду подивитися, як майорить український прапор у Криму. І, звісно, дуже хочу обійняти всіх військових та волонтерів, яким ми допомагаємо.

6 грудня під Сеймом зібрались десятки активістів, аби, як вони самі кажуть, «збудити польську владу». Рівно місяць тому польські перевізники заблокували проїзди на трьох пунктах пропуску «Рава-Руська-Гребенне», «Ягодин-Дорогуськ» та «Краківець-Корчова». З 23 листопада страйкарі перекрили четвертий ПП — «Шегині-Медика». Уже місяць нема жодних зрушень у питанні деблокади кордону.

«Сьогодні ми зібралися під Сеймом, аби польські депутати якнайшвидше вирішили питання розблокування  кордону України. Це перше питання. Друге — створення умов для покращення експорту та імпорту між Україною та Польщею, створення максимальної користі для обох країн. І третє питання, на яке ми хотіли б звернути увагу, це посилення протидії російській пропаганді. Усі ці акції і протести, які виникли протягом останнього півроку, проходять не без участі нашого ворога», — заявила організаторка акції, засновниця клубу торгівлі Україна–ЄС Вікторія Тріфан.

Читайте також: Блокадний листопад: як вирішити ситуацію на кордоні

Тріфан наголосила, що від блокади страждає не лише Україна, це також шкодить й економічним інтересам Польщі. Однак крім фінансових збитків, польські депутати мають розуміти, що йдеться і про життя та здоров'я водіїв, які стали заручниками блокади.

— Мій батько далекобійник, те, що відбувається зараз, водіям дуже складно витримати через холод і мороз. Тому ми маємо привернути увагу до ситуації, — наголосив один з учасників акції Антон, який вже 8 років мешкає в Польщі.

Читайте також: Микола Княжицький: «У мене немає жодних сумнівів, що блокада кордону — це спецоперація Російської Федерації»

— Треба збудити увагу польської влади, бо майже не було реакції з її боку. А також треба збудити українців, щоб виходили на протести проти дій перевізників на кордоні, — наголосив Василь Хомин, один із активістів.

Учасники акції передали лист на ім’я спікера Сейму Шимона Головні з проханням якомога швидше вирішити проблему.

У листі учасники мітингу підкреслили той факт, що в умовах війни, коли повітряний простір закритий, а морські порти заблоковані Росією, єдиний шлях забезпечення України — наземний. І 90% всіх поставок йдуть через Польщу. Тож треба не лише вирішити питання нинішньої блокади, але й розробити механізми, як уникнути подібних ситуацій у майбутньому.

Читайте також: Блокада не того кордону

Мати, яка пішла воювати за загиблого сина. Це про Світлану Ворову, незламну жінку, яка одного дня вирішила — мусить продовжити справу сина, аби його смерть не була даремною.

«Грація» (позивний Світлани) пережила 86 днів блокади Маріуполя. А потім 11 місяців полону. Після пережитого жінка повертається на фронт і буде воювати до повного звільнення України від російських окупантів.

Діліться історією Світлани Ворової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

Життя кожного з нас могло би бути зовсім іншим, якби ми народилися або жили в іншому місці. Я досить часто думаю про це, переглядаючи фотографії, на яких зафіксоване повсякденне буття жінок у всьому світі. Sestry представляють фотографії, героїнями яких українські жінки: дружина президента, студентка, бабуся, міс Україна Всесвіт, шахтарка, мама. Усі вони неординарні у своїх ролях. Вони — справжні героїні, які надихають і дарують нам, своїм сестрам з інших куточків світу, віру в силу жінки, дух незалежності та красу.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍