Війна в Україні

Через повномасштабну війну на 60% зросла кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів. За даними центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», йдеться про 25799 собак та 19473 коти. Більшість тварин  — домашні, усіх їх покинули господарі при евакуації. Ірена Скакун — одна з тих, хто рятує хвостиків. Ми зустрілися в Ірпені — у притулку, який побудувала організація «ЗооПатруль», до якої входить дівчина. Сотні очей там дивляться на тебе — і так хочеться вірити, що всі вони знайдуть новий дім і нову родину. Мою кішку Сахару теж з вулиці врятували волонтери — люди, яким болить за кожну тварину, яка опинилась без дому та близьких у страшні дні російської війни. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Скільки зараз тварин у притулку?

Ірена Скакун: У притулку 189 собак і 197 котів. Ще є тварини на перетримці. Тільки у мене 8 котів. У нашого директора Дмитра Ревнюка є також. Він бере до себе тварин із інвалідністю — сліпих котиків, без лап, є котик із ДЦП. 

ТЛМ: Чому і коли виникла необхідність побудувати притулок?

‍ІС: Наша організація «ЗооПатруль» виникла у березні 2022 року — одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ми почали рятували тварин, які опинились у пастці — у зачинених власниками квартирах. Від багатьох, на жаль, відмовились їхні господарі. Також ми евакуйовували тварин із Київської області, коли вона була вже окупована. Ми зрозуміли, що нам потрібно якесь місце, де тваринки перебуватимуть, поки не знайдуть нових власників. Різні люди нас дуже підтримали донатами. Ми мали кошти, які змогли вкласти у будівництво нового притулку за європейськими стандартами. Чому Ірпінь? На той момент саме там була найбільша потреба для евакуації та розміщення тварин. 

‍ТЛМ: Розкажіть детальніше про рятувальні операції тварин із зачинених квартир та будинків. Коли ви зрозуміли, що є ця проблема?

ІС: Почалось з того, що друг Дмитра Ревнюка, засновника «ЗооПатруля», виїхав до родичів напередодні вторгнення і не зміг швидко повернутись після початку великої війни. І цей хлопець попросив забрати його собаку із зачиненої квартири. Тоді Дмитро подумав, що така ситуація може бути у багатьох людей і зробив пост у Фейсбуці. За  2 години було 7 тисяч репостів. За кілька днів отримали близько 600 заявок на порятунок тварин. Тоді ми почали шукати волонтерів. У Києві та на Київщині у нас було 22 патрулі. Це люди на власних автівках, які приїздили за адресами. Були випадки, коли треба було зрізати петлі з дверей. Звичайно, з дозволу власників помешкання. Іноді робили дірку в стіні поряд із вхідними дверима, щоб нагодувати чи напоїти тварин. Багато було виснажених, вони тривалий час були без їжі та води. Хтось їв уже землю із вазонів. Де була відкрита кришка унітазу, тварини хоча б могли пити воду. 

Ми не могли все охопити, тому давали інструкції сусідам, що можна зробити, — як підтримувати звірят до моменту повернення власників. Наприклад, можна було вибити вічко в дверях, просунути трубочку і через неї задувати воду та закидати корм по крупинці. Коли вдавалось відкрити двері, брали на руки кота, його шлунок був абсолютно пустий, на дотик відчувались ці крупинки сухого корму, які він з’їв. Це було дуже важко. 

Але були й хороші історії. Одна з моїх улюблених — про порятунок кота Патрика на Київщині. Його власники виїжджали з Ірпеня вночі, коли почалися сильні обстріли. Вони дуже поспішали і ніяк не могли знайти свого улюбленця. У будинку вибило вікно вибуховою хвилею, власники подумали, що кіт злякався та втік крізь розбиту шибку. Через деякий час сусіди, які залишилися, почали помічати кота на балконі. Вони викликали нас, ми ледве знайшли тварину. Його вираз мордочки на кшталт «я ненавиджу весь світ» був незабутнім. Ми опублікували фото кота в наших соціальних мережах, цей пост побачили власники тварини. Того ж дня вони приїхали з Хмельниччини за своїм улюбленцем. Вони були неймовірно щасливі, бо думали що вже його ніколи не побачать. 

Також була дивовижна історія порятунку кота у Бородянці. Ця кішка стала одним із символів стійкості українців. Майже 60 днів вона пробула у будинку, зруйнованому ракетою. Кішка залишилась на 6-7 поверхах вцілілої частини будинку, її помітили журналісти, коли робили фото руйнувань. Була проведена спецоперація разом з ДСНС, щоб її звідти дістати. Це був просто комочок шерсті — брудний та смердючий. Ми взагалі не були впевнені, чи виживе вона. Спочатку тваринка була у барокамері, бо одна з легень була зліплена. У народі кішку прозвали Шафою — за аналогією із шафкою у Бородянці, яка витримала авіаудар. Насправді тварину звати Глорія, їй вже 12 років. Її власники вийшли з будинку до родичів буквально перед влучанням ракети — дивом не постраждали. Ми повернули котика після лікування. 

‍ТЛМ: Ви здійснювали евакуаційні  виїзди на Харківщину та Донеччину. В якому стані там тварини, скільком з них потрібна допомога? 

ІС: Одразу після деокупації Ізюма на Харківщині наші хлопці поїхали туди, повезли корм, забрали тварин, які найбільше потребували допомоги. Люди, яких зустрічали там одразу після деокупації, були впевнені, що Київ захоплений, і вони ніколи не повернуться в Україну — настільки потужною була дезінформаційна кампанія. До нас за кормом приходили бабусі та дідусі зі своїми тваринами, бо всі магазини були розграбовані. 

Напередодні Різдва ми поїхали на Донеччину у село Богородичне. Воно 14 разів переходило від росіян до наших. Там не залишилося жодного вцілілого будинку. Коли я вийшла з машини, звідусіль бігли голодні котики й песики. Було помітно, що в багатьох почалися різні хвороби. Ми забрали тоді котів, але мій величезний біль — це великі собаки, їх дуже тяжко забирати та транспортувати, тому що в нас маленький автомобіль, немає багато можливостей. 

Пізніше з цього села наша знайома французька журналістка передала нам ще тварин. Вона має невеличкий благодійний фонд, і змогла забрати котиків, які ховалися у підвалі старої школи. Там росіяни облаштували катівню та тримали місцевих. А коти там ховалися від собак, які були настільки голодні, що хотіли їх з’їсти. 

Також ми їздили у Костянтинівку на Донеччині. Були сильні обстріли, а ми мали запит на евакуацію. Місцеві не хотіли виїжджати без своїх тварин. Ми тоді забрали кількох псів. Вони зараз у нас, чекають на своїх власників, які шукають будинок, щоб жити разом із своїми улюбленцями. Коли ми вже від’їжджали з Костянтинівки під сильним обстрілом, мене набрала бабуся. Просила забрати собачку. А ми не могли повернутися, у нас не було місця [Ірена розповідає цю історію зі сльозами на очах. — Ред.]. Тій жінці потім допомогли інші волонтери. 

‍ТЛМ: На світанку 6 червня росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. У мережі відразу з’явилися фотографії безпорадних тварин у водяній пастці. Як проходили ці рятувальні операції?

‍ІС: Ми одразу вирішили туди їхати. Написали про це пост у соцмережах із закликом приносити корм та все необхідне для тварин. Це була надзвичайна консолідація суспільства. Ми повезли на Херсонщину десь дві тонни корму. 

Коли ми приїхали у Херсон, почались провокації. Волонтерам дзвонили, запитували місце збору для нібито евакуації, а потім це місце обстрілювали російські військові. Треба було бути дуже обережними, постійно прислухатися. У Херсоні повітряної тривоги немає, а якщо і є  — це значить вже летить щось дуже серйозне [російська армія обстрілює Херсонщину з артилерії, дронів, мінометів та РСЗВ, через це повітряна тривога не встигає спрацювати, а в людей майже немає часу, щоб сховатися в укриття при обстрілах. — Ред.]

Частина нашої команди разом із співробітниками ДСНС поїхали на Корабельну площу, я з іншою частиною — в область. Ми об’єдналися із волонтерами з Білої церкви з організації «Безпритульний світ», вони їздять у найгарячіші точки та беруть дуже важких тварин. Вони попросили допомогти їм у селі Кізомис. Коли ми туди їхали, не зовсім розуміли, що це «сіра» зона. Від села до російських позицій метрів двісті. Там був затоплений острів, а на ньому дуже багато собак. Ми чули, як вони виють. Нам вдалось їх забрати. 

Пізніше одна жінка розповіла про собаку, яка вже третій день сидить у затопленому місці. Це було між нашими та російськими позиціями. Ми поспілкувалися з поліцією. Нам сказали, що маємо встигнути до 18-ї години і бути максимально обережними. Зараз собака у нашому притулку, ми назвали його Рибка. Виявилося, що пес сидів на даху будинку. Там була сітка рабиця, вона не давала йому змоги підплисти ближче.

Ми тричі їздили на Херсонщину. Загалом забрали тоді більше 200 тварин. 

‍ТЛМ: Хто ваші основні донори сьогодні? Чи є підтримка з-за кордону?

‍ІС: 60% на 40%. 60% — це українці. 40% — іноземці. Щоправда, серед останніх є також наші за кордоном. Багато врятованих тварин живуть за кордоном, ми самі їх відвозимо у нові сім'ї. Дуже радіємо, коли бачимо, наприклад, фото нашого котика біля Ейфелевої вежі. 

На початку вторгнення ми мали дуже багато рентгенів тварин, на яких видно кулі, переломи після побиття. У нас є пес Лис, якого замінували російські військові. Перед тим сильно побили, собака лежав із травмою хребта.

Я ці знімки зібрала та хотіла організувати виставку. Моя колега викладає у Бразилії, запропонувала там зробити. Для бразильців це лише чергова війна, яка відбувається десь далеко. Там дуже потужне російське лобі. На історії, пов’язані з війною, вони не дуже реагують, але там дуже люблять тварин, зокрема, собак. Тож ми влаштували виставку «Війна зсередини». Коли бразильці побачили ці рентгени, почули історії цих тварин, це дуже відгукнулося. Найбільше реагували діти, студенти, вони відразу почали запитувати у старших, як Бразилія допомагає Україні.  

‍ТЛМ: Чому вирішили стати зооволонтером? Як вдається поєднувати з основною роботою, особистим життям?

‍ІС: Усі люди в «ЗооПатрулі» — з креативних сфер. Я працювала над документальним кіно а, взагалі, є проєктною менеджеркою для культурних, соціальних та освітніх проєктів. Зараз ще викладаю у Київській Малій академії наук українську літературу. Волонтерством, мабуть, почала займатися зі школи. Я виросла у місті Сквира на Київщині у приватному будинку. Мій покійний дідусь він був ветеринаром. Свого часу у нас було дуже багато тварин — коні, корови, кози, багато котів та собак. 

‍ТЛМ: Це ви були тією дитиною, яка з прогулянки приносить додому котика або песика?

‍ІС: Так (сміється). Кожного разу, коли після школи йшли гуляти з друзями, чула щось нявкає. Потім приносила додому: «Ну, подивись на нього, як ми його не залишимо?». Кожного разу одна й та сама історія. 

Коли вже переїхала зі Сквири до Броварів, якось поверталась додому з університету, почула, як цуценя скулить під машиною. Розпитала у бабусь — малого збила машина. Я думала, що з ним робити, шукати місцевих волонтерів. Після того випадку сама почала регулярно допомагати тваринам. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я мусила вивезти із Броварів бабусю, їй на той момент було 90 років, вона не зовсім здорова та важко переживала ці події. Але на той момент я була не сама, мала пса, якого привезла із Воловця, що на Закарпатті. Він до мене прибився там на вокзалі та 4 дні ходив за нами. Так у мене з’явився Пиріжок. Також, у мене було п'ять котів, колись підібраних на вулиці, 2 хом'яки, врятованих від сусіда, та два щура. Я всіх вивезла. Зараз всі вони у моїх батьків. Коли я вирішила повертати їх додому, у мене вже нова перетримка. Зараз маю 8 котів. 

‍ТЛМ: Щоб впоратися з проблемою безпритульних тварин, потрібен комплексний підхід, державна підтримка. Що потрібно робити в першу чергу, щоб зменшити масштаби проблеми?

‍ІС: Маю таку мрію, щоб люди не купували тварин, а прихистили. Щоб люди розуміли, що породна та безпородна тварини — абсолютно однакові. Вони однаково реагують на людину, вони однаково класні. Також важлива стерилізація домашніх тварин. Це важливо для контролю популяції. Також, звісно, мають бути свідомі власники, які мають розуміти, що тварина — не іграшка, не подарунок на день народження. І це стосується усіх тварин — не лише котиків та собачок, а й, зокрема, гризунів. 

‍ТЛМ: Які плани у «ЗооПатруля»? Я звернула увагу на будівництво на території притулку. 

‍ІС: Ми дуже хочемо побудувати великий центр адопції та реабілітації. Спочатку ми хотіли, щоб це було місце для реабілітації тварин із інвалідністю, бо в нас було їх дуже багато, зокрема, з травмами опорно-рухового апарату. Це була наша велика мрія, яка трансформувалася у центр реабілітації і адопції. Ми бачимо у цьому потенціал, це наша амбітна мрія, ми шукаємо можливості для її реалізації.

Спроби отруєння дружини головного українського військового розвідника Кирила Буданова навряд чи можна назвати сенсацією. Якщо це сенсація, то очікувана, адже його оточення підкреслювало, що він вже пережив кілька замахів на своє життя й у зв'язку із цим намагається вести досить обережний спосіб життя, щоб уникнути можливих наступних заходів. Тепер, як бачимо, до Буданова намагалися підібратися через його дружину та співробітників ГУР, і в мене немає жодних сумнівів, що ці спроби, очевидно з боку російських спецслужб, будуть продовжуватися і надалі. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.

За великим рахунком, це не має ніякого відношення ні до того, скільки часу буде продовжуватися війна Росії проти України, ні від того, яким результатом закінчаться воєнні дії. Росіяни, як відомо, є досить наполегливими, коли йдеться про знищення їхніх ворогів. Ми пам'ятаємо з історії радянських спецслужб, скільки зусиль було витрачено для того, щоб ліквідувати всіх, хто не подобався радянським вождям. Йосип Сталін кілька разів надсилав групи заколотників до свого колишнього головного конкурента, члена політбюро ЦК російської Комуністичної партії більшовиків Льва Троцького. Врешті-решт його вдалося вбити тільки за участі завербованого агента, який перебував на території Мексики, де Троцький отримав політичний притулок.

Історія із вбивствами лідерів українських національних рухів, насамперед Степана Бандери, стала вже хрестоматійною. Відомо, що радянські спеціальні служби намагалися кілька разів знищити лідерів Організації українських націоналістів, а перед цим, у 20-ті роки минулого сторіччя вони знищували й захоплювали керівників російських політичних організацій, які вороже ставилися до більшовиків.

Про боротьбу із тими, хто не подобається російському президенту Володимиру Путіну, також вже добре відомо. Путін надсилає до колишніх агентів російських спецслужб спеціальних отруювачів, які потім отримують високі посади й нагороди у російській системі влади. Коли людина, яка знищила колишнього працівника російських спецслужб, а потім соратника опального олігарха Бориса Березовського, Олександра Литвиненка, стала депутатом Державної Думи РФ — це, можна сказати, був сигнал для кожного, хто хоче працювати на Кремль — вбивай і отримаєш заслужену нагороду.

Керівники українських спецслужб розвідки та оборонних відомств на особливому рахунку у Кремля, адже, з точки зору Володимира Путіна та його найближчого оточення, це керівники «сепаратистського утворення», які, до того ж виконують прямі вказівки головних ворогів Володимира Путіна — керівників західних держав. І з цими людьми, звичайно, потрібно розправлятися, вони не просто зрадники, вони — люди, які сприяють тому, щоб найважливіша частина історичної Росії так і знаходилися за кордонами своєї держави. Вони мають нахабство зривати плани й наміри Володимира Путіна та керівників російських спецслужб — звичайно, такі люди можуть бути тільки знищені. Тому немає ніякого сумніву в тому, що замахи на Кирила Буданова будуть продовжуватися, як і замахи на представників його особистого і службового оточення.

Немає жодного сумніву в тому, що у чорному списку Володимира Путіна керівники України й знову-таки, полювання за ними продовжиться, навіть якщо ми побачимо закінчення російсько-української війни. Очільник Кремля, якщо він тільки буде існувати й керувати Російською Федерацією, ніколи не дарує жодної поразки свого бліцкригу і того приниження, якого він зазнав в останні дні лютого минулого року. Люди, причетні до цього приниження, його особисті вороги — тільки їхня смерть може якимсь чином привести його у хороший настрій. До того ж, не будемо забувати, що окрім особистої помсти й ненависті, є ще і тверезий політичний розрахунок, яким відрізняється президент Російської Федерації, який вміє пов'язувати свою помсту із політичними намірами.

Знищення вищого політичного керівництва України, керівництва українських спецслужб та військових очільників, — це ще один крок до дестабілізації ненависної Володимиром Путіним України. Якщо ми перебуваємо у логіці війни на виснаження, яку російський лідер збирається вести проти Української держави наступні складні роки, то, звичайно, дестабілізація України є важливим напрямком його діяльності. Якщо йому вдасться знищити когось з важливих, і тим більш медіавідомих представників України чи спецслужб країни, — це буде сигналом всім іншим: за вами також прийдуть, припиняйте свою активну діяльність, якщо просто хочете вижити в результаті цієї війни.

Таким чином від України сьогодні залежить збереження життя тих, хто є представниками її керівництва, спеціальних служб, військового командування. Треба усвідомлювати, наскільки серйозною є інфільтрація російських агентів у державній і силовій структурі України. Ця інфільтрація продовжувалася довгі десятиріччя української незалежності, ба більше, вона ніколи не зупинялася. Ми з вами живемо в країні, де комітет державної безпеки Української РСР просто перейменували у Службу безпеки України, а військові округи Української РСР, тобто радянської армії, просто проголосили українською армією та запропонували всім радянським військовослужбовцям, які на той момент служили на території УРСР, присягнути новій незалежній державі.

Тобто можна сказати, що ми вже отримали від радянської держави у спадок все ту ж агентуру, яка існувала в усіх цих структурах і яка була пов'язана із комітетом держбезпеки Радянського Союзу, головним розвідним управлінням Генштабу Збройних сил Радянського Союзу та іншими структурами, які одразу ж стали структурами російськими й стали працювати на відновлення територіальної цілісності так званої «історичної Росії», тобто на повернення до Радянського Союзу. Так що треба пам'ятати, що в усіх проблемах, які сьогодні існують в Україні, винні не просто росіяни, а наша власна нездатність до побудови держави, наша власна недолугість, наше власне нерозуміння небезпеки. І дуже прикро, коли жертвами цього нерозуміння і цієї нездатності стають люди, які захищають нас. Може, це сигнал для нас, щоб ми врешті-решт почали будувати державу з чистого аркуша, а не як репліку колишньої Української РСР.

Історія незламності як вона є. Син Світлани Ворової — боєць «Азову» — загинув у 2015 році. Жінка вирішила, що має продовжити справу старшого сина — і в 2020-му році вступила до лав легендарної бригади.

Військова на позивний «Грація» 86 днів провела на «Азовсталі». А потім, за наказом, із іншими військовослужбовцями вийшла із заводу. На жінку чекали довгі 11 місяців полону в Оленівці.

— В Оленівці я була в так званому карцері. Це була просто камера 2,5 на 2,5 метри, там тримали 10 людей. І якщо в звичайній камері раз на тиждень нас виводили у двір погуляти, подихати, то з карцеру виводили раз на три тижні, а бувало, і раз на місяць, — згадує ті страшні дні Світлана.

Цьогоріч у квітні військова була звільнена з російського полону.

Рут Дорум — ізраїльська психотерапевтка, драматерапевтка, спеціалістка у терапії травми та кризовому втручанні. Має досвід роботи в центрі допомоги для жінок, які пережили сексуальне насильство. Працює з людьми, які мають комплексну посттравму, втратили близьких, а також з тими, хто пережив Голокост. Крім іншого, Рут Дорум навчала українських фахівців, які працюють із жертвами сексуального насилля. «Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження», — наголошує психологиня. Як в Ізраїлі працюють з людьми із посттравматичним синдромом, як допомагають жертвам сексуального насилля, яка роль держави у підтримці тих, хто втратив своїх рідних на війні втрату рідних — про це Рут Дорум ексклюзивно розповіла Sestry.

Наталія Жуковська: Рут, 7 жовтня терористи з Сектора Гази  не шкодували ані жінок ані дітей. Бойовики чинили безчинства на території Ізраїлю подібні до тих злочинів, які вчиняють росіяни на території України. Як зараз ситуація з психологічною допомогою тим людям, які вижили, але бачили ті жахіття? 

Рут Дорум: До теперішньої війни не було війн, коли ворог заходив на нашу територію і масово вбивав людей, не шкодуючи ані жінок, ані дітей, ані  літніх людей. Раніше такого не було. Тому  ми і не мали випадків сексуального насилля під час війни.  В Ізраїлі ця область психотерапії дуже розвинена, але не навколо війни, а навколо насилля, яке може бути де-завгодно — вдома, на вулиці, з друзями у компанії. На жаль, нині нам вже відомо про  багато випадків зґвалтувань терористами. Я не думаю, що в будь-якій державі є спеціальні служби, які готові до таких подій, що є підготовлений штат спеціалістів, які просто сидять і чекають на якусь катастрофу. Зазвичай цього немає. У нас є спеціальні центри, які займаються підтримкою. Звісно, є також усілякі державні служби. Однак коли почалася війна, їм потрібен був час на організацію. Звичайно багато спеціалістів в області травми одразу поїхали надавати психологічну допомогу як волонтери. Поступово держава бере це під свій контроль. Дуже багато людей постраждало. Понад 1400 вбитих. У масштабах нашої країни, це величезна кількість. В Ізраїлі практично немає людей, які не знають когось із вбитих. Чи вистачає у нас спеціалістів? Я поки що не можу сказати. Минув лише перший місяць війни. Ми ще перебуваємо в рамках кризової допомоги. На даному етапі немає такого, що когось шукають і не можуть знайти. У нас багато спеціалістів по травмах, бо така у нас країна, яка виросла після Голокосту.  

НЖ: Які історії вас вразили найбільше як психолога?

РД: Є багато речей, які відбулися під час вторгнення ХАМАСу. І жодна нормальна цивілізована людина не зможе зрозуміти. Було чимало фактів, які вразили до глибини душі. Але не варто про це зараз говорити. Я вважаю це неправильним. Навіть не рекомендую вам переглядати усілякі страшні відеоролики. Це не те, що нам допомагає. По-перше, вам вистачає своїх жахливих історій, по-друге, вони вам нічого не дадуть, крім страху. Мозок не розуміє, де саме ті події відбуваються — поруч чи далеко від вас — і ви перебуватимете у  стані довготривалого стресу. Це не ефективно і найголовніше — небезпечно. З іншого боку, я можу сказати, що є багато історій — прикладів героїзму: як себе поводили звичайні люди, як вони захищали свої кібуци, як вони допомагали одне одному. Це ті історії, які надихають. Насправді біда зайшла в дім до багатьох євреїв. Я живу на півночі країни. Ті, хто постраждали від дій ХАМАСу, — у центрі та на півдні. У моєму районі немає тих, хто особисто постраждав. Водночас я близько знаю родини, в яких загинули близькі — солдати, в яких є викрадені терористами родичі. Ми особисто знаємо цих людей.  

НЖ: Рут, ви вже майже 15 років допомагаєте людям, які пережили сексуальне насилля.  З чим ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі? 

РД: Звернення — різні, але всі історії майже подібні. Зазвичай до терапії, вдаються аби повернутися до нормального, звичного життя. Травми — це не лише сексуальне насилля. Це все те, що залишає відбиток на нашому тілі та душі. Я працюю переважно із жінками. Вони звертаються за допомогою, бо не можуть побудувати здорові стосунки, їм важко повернутися у світ і довіряти йому та людям.

Жінки часто звинувачують себе — замість того, щоб винуватити того, хто вчинив насилля. Дуже часто суспільство накладає на жінку накладається провину там, де вона зовсім не винна.

Людям, які переживають травму, важко контролювати свій настрій. Вони можуть мати, у тому числі, депресивний стан, боятися виходити із дому або повернутися на роботу. Також можуть бути проблеми із тілом і можуть різко почати хворіти.  

НЖ: Як в Ізраїлі ситуація із психологічною підтримкою людей, які зазнали насилля чи були свідками жорстоких звірств? Наскільки розвинена культура звертатись за допомогою?

РД: В Ізраїлі прийнято звертатися за допомогою і йти на терапію. В останні роки звернень більшає. Зараз немає такого застарілого стереотипу: якщо ходиш на терапію, то ти божевільний. Це швидше — ознака статусу, що людина може дозволити собі терапію, може потурбуватися про себе. До війни у центрах, які допомагають жінкам, котрі пережили насилля, були черги.  Не через те, що у нас в країні багато насилля. У нас так, як і у всіх. Просто жінки розуміють, що їм потрібна допомога. У нас мешканці знають, де можуть отримати допомогу. Їм про це безкінечно говорять по радіо, є багато реклами. Люди не залишаються наодинці. 

НЖ: Яка роль держави в цьому?

РД:  Держава насамперед фінансує, а також дозволяє розбудовувати структуру, де люди можуть отримати допомогу. У нас є соціальні служби, які супроводжують родину. Наприклад, жінка, яка втратила доньку, не залишається наодинці. У неї є я — терапевт, соціальний працівник. Зазвичай допомога надається одразу. Чим швидше — тим краще. Подальший супровід відбувається залежно від потреби. Перші тижні — точно. Людина, яка зазнала травми — трагічна втрата рідних чи насилля — отримує терапію безкоштовно впродовж кількох місяців. У нас є різні програми, більшість яких покриває страхування. Держава робить велику роботу, але й у нас не все ідеально. Зараз ми перебуваємо на самому початку великої війни. І робота з допомогою людям ще вибудовується. 

НЖ: Що б ви порадили рідним та близьким постраждалих? Як розмовляти, щоб не травмувати людину? Чого  категорично не варто  робити?

РД: Не варто відмахуватися від людини. Не варто говорити: «То все дрібниці! З ким не буває!». Не потрібно лізти в душу зі своїми питаннями, якщо людина не готова про це говорити. Потрібно розуміти, що ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим. Ми хочемо жити і отримувати задоволення від життя. Тому якщо жінка опинилася в ситуації насилля, звісно, вона того не хотіла. І звинувачувати її в тому, що відбулося, говорити, що вона не так щось робила, категорично заборонено! Я б радила побільше слухати, підтримувати. І скерувати таку людину до спеціаліста, аби він допоміг розібратися, що відбувається з тілом і як йому пережити те що сталося.

НЖ: Що буде, якщо проігнорувати візит до спеціаліста?

РД: Порівняємо з переломом — нога зростеться неправильно. З тілом нам це зрозуміло. Травма і душа — це наш мозок — просто ми цього не бачимо. Це  нервова система, яка може почати працювати так, ніби травма не закінчилася. І людина продовжує жити не так, як хотілося, може відчувати великий стрес, спалахи гніву, відчувати небезпеку, хворіти на різні хвороби. Наприклад, жінки часто мають проблеми по гінекології. Є дослідження, що травма впливає на наше фізичне здоров’я. Якщо не втрутитися вчасно, можна залишитися з симптомами травми. У подальшому можуть бути складнощі у побудові стосунків, відносин з дітьми, нездатність насолоджуватися своїм життя на повну.

НЖ: В Україні працює проєкт допомоги «Gidna» для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни. Його фахівці навчалися, зокрема, й у вас. Який саме новий досвід вони отримали?

РД: Я навчала не лише спеціалістів «Gidna». Я ще веду курс «Кризова допомога після сексуального насилля». Головна мета — попередити розвиток посттравми. Навчання проводили під егідою ізраїльської коаліції травми. Вони зробили величезну кількість курсів. Щодо «Gidna», я супроводжую їхній колектив, бо це їхня спеціалізація. Сексуальне насилля дуже розповсюджене. За статистикою, кожна 5-та жінка переживає сексуальне насилля впродовж життя в мирний час. Україна, як і Ізраїль, перебуває у стані війни. Вся допомога нині — кризова. Перше, чому я навчаю, у нашого організму є три автоматичні реакції на небезпеку: бігти, боротися або завмирати. Багато людей, які опиняються під обстрілами, не знають, що їхнє тіло діє швидше за їхній мозок. Так завжди відбувається з нами у стані небезпеки.

Дуже часто ми просто завмираємо в момент травми. Так ось якщо жінка завмерла в момент травми, це не означає, що вона згодна з тим, що відбувається. Це нормальна реакція на травму. І часто це рятує наше життя. Бо чинити опір тому, хто сильніший за нас, часто може бути небезпечно.

Але це не ми обираємо. Наш мозок вирішує за нас, як в той чи інший момент буде діяти тіло. Я пояснюю, що таке сексуальне насилля. Це коли є співвідношення «сильний — слабкий», присутнє приниження, перетворення тіла в об’єкт, яким користуються. Сексуальне насилля під час війни часто використовують як зброю приниження. 

НЖ: Питання біженства нині актуальне, як ніколи. Ви понад 20 років тому переїхали до Ізраїлю — повернулися на батьківщину. Чи легко вам було адаптуватися? Що було найскладнішим?

РД: Я не біженка, я емігрантка. І я можу сказати, що еміграція теж може бути травмою. В еміграції є аспекти втрати, як й у біженства. Що таке травма? Це подія, яка раптово негативно вривається у наше життя. У нас є «до» і «після». Воно забирає у нас контроль. Мені під час адаптації було не просто звикнути до ментальності — вона тут інша. У нас займає чимало часу, аби відчути себе вдома. І, я думаю, це найскладніше — відчути себе в новому житті і в новому місці. 

НЖ: Скільки часу знадобилося, аби відчути себе вдома, «пустити коріння» та відчути себе своєю людиною у країні?

РД: В Ізраїлі є такий традиційний поділ, за яким репатріанти є емігрантами  перші 5 років. Після 10 років нас називають «старожилами». Я відчула себе вдома, коли почала вільно говорити на івриті. Це зайняло декілька років. Найтяжче в адаптації було вивчити мову. А ще —  інша їжа, клімат. Треба було звикати до спеки. Коли я приїхала в Ізраїль, було багато терактів. Вибухали автобуси — аби звикнути до цього, теж пішов час. В Ізраїль переїхала з Росії.  Я виросла в невеличкому містечку поруч з Санкт-Петербургом. Мій дідусь, бабуся і батько жили в Україні. Вони поховані неподалік Чернігова.

НЖ: Велика кількість людей втікали із зони активних бойових дій з одним лише наплічником, а іноді й без нього. Хтось залишився без житла. Як зуміти жити далі? Як не опустити руки?

РД: Важливо пам’ятати те, що було, і поступово будувати нове. Наш мозок так працює. Часто наш будинок — це гачки спокою, впевненості, стабільності, безпеки. На новому місці потрібний час, аби побудувати знову ці гачки, за які ми чіпляємося. Це не простий процес. Добре мати знайомих чи друзів. Головне — не бути самотніми. Бо це не просто. Важливо розуміти, що це процес. Чим старші ми, тим нам складніше це зробити. Дітям теж важливо мати підтримку — багато обіймати їх, залучити до творчості. 

Також треба навчитися проявляти гнучкість. Не боятися йти на роботу, яка не є престижною. Треба вірити, що це тимчасово. Коли я приїхала в Ізраїль, мені було 21 рік. У мене вже була вища освіта, але я працювала й офіціанткою, і в магазині, і в службі підтримки клієнтів. Я завжди любила спілкуватися з людьми. Це було у той період, коли я проходила етап адаптації, а саме — вчила мову, будувала соціальні зв’язки. Важливо бути гнучким, не втрачаючи себе одночасно.  

НЖ: Як ви вважаєте, чи варто жити на повну під час війни? Чи все-таки треба  відмовитися від якихось благ?

РД: Є така річ, яка називається «провина того, хто вижив». Це відоме явище. Коли відбувається велике колективне горе чи просто щось поруч з  нами, ми почуваємось винними через те, що у нас все добре. І далі ми можемо висловлювати солідарність із постраждалими таким чином, що ми живемо так, ніби нам зараз погано, так, ніби ми караємо себе за те, що не з нами відбулося щось погане і що ми живі.

Моя думка — треба жити життям на повну завжди. Часто ми можемо бути опорою для тих, кому важко. Можна жити повним життям і робити щось хороше. Перебуваючи у ресурсі, ми можемо більше допомогти іншим.

Це можуть бути пожертви, телефонний дзвінок до тих, кому важко. Просто вислухати — і це теж буде допомога. Багато тих, хто пережив Голокост, говорять, як важливо продовжувати жити на повну, не дивлячись ні на що.  Голокост — це була велика національна трагедія, були люди, які лишилися всередині травми. Були ті, хто втратив багатьох рідних, цілі родини. А були й ті, кого Голокост обійшов стороною. Ми можемо обирати травму, а можемо обирати життя. Звісно, що варто обрати життя. 

НЖ: Рут, Ви проживаєте в кібуці далеко від кордону з Сектором Гази. Яка у вас обстановка нині? Чи є військові на вулицях?

РД: У нас є військові у кібуці. Їх небагато, але стільки, щоб вони могли захистити нас у випадку небезпеки. Кібуц — це закрита територія, й військові  стоять на в’їзді. До речі, деякі кібуци, які були на кордоні із Сектором Гази, змогли відстрілятися від терористів. Вони закрили ворота і захистили територію. Кібуц — як маленька фортеця. 

НЖ: Як пояснюєте дитині наявність людей зі зброєю? Як краще це робити, аби не травмувати дитячу психіку? 

РД: У мене четверо дітей. Найстаршому — 12, наймолодшому — 3,5 роки. Розповідаючи про війну, важливо говорити про те, що вони бачать. Я своїм  дітям відповідаю у тому випадку, якщо вони щось запитують. В Ізраїлі люди зі зброєю — звична практика. У нас для всіх є обов’язковою служба в армії. Тому можу сказати, що мої діти не дуже цим поки що цікавляться. Вони знають, що наші військові нас захищають. З дітьми важливо говорити відкрито і правдиво. А ще важливо, яким тоном це зробити.

Доросла людина має вчитися контролювати свої емоції. Якщо мамі важко, вона плаче, перенесіть розмову з дитиною. Ви маєте бути спокійними.   

НЖ: Рут, а як адаптувати військових до цивільного життя та як війна позначиться на їхній психіці?

РД: В Ізраїлі існуюча система допомоги з’явилася не одразу. З кожною війною ми вчимося чомусь новому. Ми  вчимось на своїх помилках — від війни до війни. Кожна держава має знати, що потрібно саме їй. Головне, щоб всі, хто потребують допомоги після війни, могли її отримати.  Робота з травмами сильно змінилася за останні десятиліття. Є велика різниця як це було за часів в’єтнамської війни, і зараз. Тож в Україні, аби налагодити процес допомоги, потрібний час. А ще важливо, аби самі військові розуміли, що відновлення — є важливим процесом. Насправді багато людей відновляться самі — без допомоги спеціалістів. Їм буде достатньо простої підтримки родини і друзів.  Не всім буде потрібна терапія. З іншого боку, варто проводити роботу у суспільстві, аби люди знали, що таке посттравма і щоб зверталися за допомогою. Одночасно має бути налагоджена структура допомоги людям, які страждають на посттравматичний синдром. Потрібно буде багато спеціалістів з травми.

НЖ: В Ізраїлі лікування, фізична та психологічна реабілітація військовослужбовців — не просто одна з медичних галузей, а питання національної безпеки. Як у вашій країні працюють з посттравматичними синдромами військових?

РД: Ми починаємо працювати з військовими ще до посттравматичного синдрому. Така ж історія із мирним населенням. Всі можуть отримати миттєву кризову допомогу. Вона повністю безкоштовна і доступна для всіх.  У військових ця система діє всередині армії. Навіть командний склад та самі солдати навчені деяким технікам, аби на полі бою допомагати одне одному, щоб не розвинути посттравму. Також в самому війську діє систему відсіву людей, які мають ризик виникнення посттравматичного синдрому. Таких людей не повертають на поле бою. Та найголовніше для нас — не допустити появи посттравми. Легше її попередити.  Будь-який солдат може звернутися за психологічною допомогою. І він її отримує. У нас є військові психологи, вони намагаються заздалегідь побачити, чи все добре із солдатом.

У нашої армії нема мети загнати якомога більше людей на поле бою — це недоцільно. Буде більше постраждалих.  

В Ізраїлі у кожному підрозділі є військовий психолог, який до та після кожного завдання оцінює стан психіки кожного з бійців. Сам командир теж може сказати, щоб звернули увагу на того чи іншого бійця. Та й самі військові теж можуть про це говорити. 

НЖ: Рут, на вашу думку, з якими труднощами у першу чергу зіштовхнуться українці та ізраїльтяни після закінчення війни?

РД: Коли ми стикаємося з великими колективними травмами, нам важко усвідомити, як цей світ працює і як ми тепер будемо в ньому жити. Часто травма впливає на нашу довіру до світу. Нам заново доведеться її будувати. Непросто буде повертатися до звиклого життя.

Російські окупанти вбивають, катують мирних українців, незаконно утримують в полоні військових та цивільних, руйнують об’єкти інфраструктури. Ці звірства бачить весь світ. Для притягнення Росії до відповідальності важливо документувати злочини. В Україні цим займаються правоохоронні органи. У Польщі одна з організацій, яка взяла на себе це завдання - фундація OPORA in Poland, яку влітку 2022 року заснували представники Громадянської мережі ОПОРА.

З представниками організації зустрілись Sestry. 

«На початку війни прокурори їздили на кордон, стояли на вокзалах, та люди не хотіли свідчити»

Ольга Коцюруба, старша радниця Центру сприяння документуванню воєнних злочинів фундації OPORA in Poland:

– Громадянська мережа ОПОРА – організація, яка працювала з питаннями виборів та демократії в Україні. Після повномасштабного вторгнення частина офісу переїхала до Варшави. Ми вирішили займатимемося тим, що вміємо – фіксувати злочини. З квітня до липня 2022 року тривали консультації, ми проходили навчання під час тренінгів з міжнародними експертами PILPG, що займаються документуванням воєнних злочинів в гарячих точках світу та українськими організаціями, які  спеціалізувалися на фіксації злочинів з 2014 року. Оскільки ми нова для Польщі організація, то не завжди була  довіра з боку органів місцевого самоврядування та осередків. Посольство України в Польщі надало нам і листи підтримки, і контакти великих центрів. Так ми почали збирати докази  спочатку тільки у Варшаві. Нас підтримало Посольство Великої Британії – за цим проєктом у липні ми розширились до всієї Польщі. Знову шукаємо нові осередки –  за межами Варшави. Усі шелтери, що знаходяться не у Варшаві, потребують дозволу воєводи. Тому спершу звертаємося до відповідного воєводства, яке надає контакти, дозвіл, сприяння, про нас повідомляють центрам. Після цього контактуємо з осередками. Доводиться багато їздити, розповідати людям, на скільки важливі їх свідчення. 

Центр документування воєнних злочинів співпрацює з Офісом Генеральної  прокуратури України та Прокуратури Республіки Польща, прокурорами Міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України (ICPA). 

Плануємо співпрацювати з міжнародною коаліцією, яка буде підтримувати українців в інших юрисдикціях.  

Можливо, будемо запрошувати людей на додаткові розмови, повертатися до тих, кого опитали. 

Юристи та психологи Центру сприяння документуванню воєнних злочинів працюють в осередках парами: правник опитує, а психолог допомагає поділитися досвідом, за необхідності надає психологічну допомогу. За день встигають опитати приблизно 10 осіб. Кожного витрачається в середньому 20 хвилин, в окремих випадках – годину і більше. 

Ольга Коцюруба: 

– Дуже багато часу та зусиль іде на те, щоб пояснити людям, чому важливо свідчити, що таке воєнний злочин, скільки ми зібрали даних (за рік зібрано 1200 свідчень). Ми спілкуємося українською мовою, юристи та психологи записують профайл, згодом перекладаємо його польською мовою і відправляємо до прокуратури. Тоді свідків викликають до прокуратури, і тільки після  цього дані стають офіційними свідченнями. 

У перші тижні повномасштабного вторгнення Росії представники прокуратури їздили до кордону, стояли на вокзалах, намагалися допитати людей. Але це зовсім не ті умови, в яких люди хочуть говорити. Біженець і так перебуває в  стресі, а тут ще й потрібно розмовляти з представником прокуратури іноземною мовою. Люди дуже травмовані, підхід має бути індивідуальний і у відповідному середовищі. 

Олена Мурзановська, юристка фундації OPORA in Poland:

– Люди, які приїхали з окупації і стикалися з росіянами в очі, дуже бояться,  запитують, куди і  в  який спосіб буде передана інформація, якою вони поділяться. Ми розповідаємо, що зберігаємо інформацію і несемо за неї відповідальність. Коли приїжджаємо в осередки, спершу розповідаємо про нашу організацію, показуємо, що  працюємо офіційно  і нам можна довіряти. Потім починаємо спілкуватися віч-на-віч з кожним. Люди розповідають, що пам’ятають. Деякі  пригадують дати, назви вулиць, розміри ракети. Якщо під час інтерв’ю людина почуває себе погано, з нею працює психолог і заспокоює. Наше завдання, щоб це інтерв’ю закінчилося стабільним психологічним станом свідка. Ми опитуємо повнолітніх свідків, проте в двох випадках діти були присутні та доповнювали свідчення батьків (опікунів) з їх дозволу. Усі свідчення фіксуємо письмово. Є анкета та форма згоди на опитування. Спочатку людина розповідає, і  ми записуємо свідчення. Потім в анкеті відзначаємо види злочинів, про які йдеться. Тоді людина все перечитує і ставить підпис. 

Слухання в Гаазі заохочують свідків. Зростає довіра 

Стало легше працювати, відколи почалися слухання в Гаазі. На початку українці запитували: невже з цього всього щось буде? Зараз все менше випадків, коли люди не хочуть називати імена та факти, навпаки, вони ідуть на зустріч. Тобто, рівень довіри значно зріс. Нещодавно ми спілкувалися з жінкою з одного з населених пунктів під Києвом. До нас її ніхто не опитував. Вона жила у квартирі з двома малолітніми дітьми. Працювали з нею 1,5 години. Хоча зазвичай витрачаємо на інтерв’ю значно менше часу. Але якщо людина має потребу виговоритися, то говорить стільки, скільки їй  потрібно. Ця жінка розповідала все в деталях: як виїжджала з міста разом з двома сім’ями. Усі вони раніше  ховалися у підвалі в сусіда. Перед тим у них постав вибір:  піти в цей підвал, чи заховатися у підземному паркінгу в новому житловому комплексі, де була більшість людей. Потім вони дякували Богу, що залишилися на два тижні у підвалі, бо з паркінгу кадирівці витягували людей і розстрілювали. Вибравшись з міста, жінка розмовляла з американськими та українськими журналістами і  була готова давати свідчення. 

Майже всі опитані під час інтерв’ю відзначали, що стали очевидцями або чули про вчинення  декількох видів воєнних злочинів. В переважній більшості йшлося про знищення чи пошкодження майна, вбивства (розстріл) або поранення цивільних, незаконне затримання чи позбавлення свободи, cамовільне засудження, катування чи жорстоке поводження, депортація або примусове переселення дорослих, дітей; зґвалтування або інше сексуальне насилля, вбивства та розстріли медиків, рятувальників, учасників міжнародних місій. Найбільша кількість свідчень стосується Херсонської та Харківської  областей. Окупаційна влада затримувала мешканців з проукраїнською позицією. Затриманих змушували записувати відео з вибаченнями і подякою Росії. Батько однієї з потерпілих був доведений до інсульту після тижневого незаконного утримання. Свідки з Макіївки, Донецька ставали очевидцями самообстрілів міста артилерією ДНР чи Росії, яка розміщувалася в посадках поблизу житлових будинків. 

В’ячеслав Конотопчик, психолог фундації OPORA in Poland:

–  Люди бояться пригадувати та плакати. Але плакати –  це нормально. Я сам часто плачу, бо це звільнення від негативних емоцій. Є навіть правильна техніка, як плакати. Коли люди ридають і не можуть говорити, я дію як психолог. Зазвичай даю вправи на відволікання уваги. Коли  бачу, що в людини жевріють сльози в  очах, то ставлю нейтральні питання, які не стосуються теми свідчення. Наше завдання – назвати спогад, але не занурюватися  в нього. Також люди бояться за рідних: «чи не нашкодить те, що я розповідаю, моїм рідним?», «я не хочу, щоб мене бачили мої діти». Цього року ми побачили, що стає усе більше тих, хто йде до психотерапевтів. 

«Дружину воїна ЗСУ закатували майже до смерті, але її викупили у росіян»

Сам процес документування не є технічно складним. Він складний морально, бо психологи та юристи щодня чують жахливі історії. 

Олена Мурзановська. 

– Найстрашнішою історією була розповідь жінки, яка перебувала на окупованій території. Її чоловік служив у ЗСУ. Вона три тижні знаходилася в  російській катівні. Її допитували,  катували електрострумом, під нігті щось засовували. Росіяни застосовували до неї жахливі методи. Потім вона перестала їсти та уже прощалася з життям. Але хтось з родичів викупив її у росіян, продавши золото. Згодом жінка забрала дітей і виїхала. 

Також пригадує інтерв’ю з молодим чоловіком, у якого померла мати під час обстрілів, він не міг її поховати. У нього була дружина  і двоє дітей, яких треба було рятувати. Він 2 години розповідав про це. А потім у  нього виникла потреба говорити більше, але вже про реабілітацію, життя після окупації. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– У мене було більше 5 тисяч зустрічей з людьми. Історія, яка  розчулює мене до глибини серця і сьогодні. Був сильний вибух, від якого постраждав будинок. Батьки чули крики рідних дітей, які опинилися під завалами, але не могли їм допомогти. Це було найстрашніше: діти померли від отриманих травм і від того, що ніхто не зміг їх звідти дістати. 

Олена Мурзановська: 

– Перед тим як приступити до збору свідчень, ми проходили тренінги з людьми, які давно працюють в гарячих точках. Вони нас багато чому навчили. Це було тренування на витривалість та емоційність. Також ми особисто працюємо зі своїми психологами. Коли під час роботи нам стає зовсім важко, ми робимо паузу, йдемо пити чай чи каву, говоримо на другорядні теми. 

В’ячеслав Конотопчик: 

– Ми мусимо відволікатися, щоб триматися, бо  працюємо в кризовій інтервенції (психосоціальна допомога для особи в кризовому стані , що спрямована на подолання ситуації, що викликала кризу). Ми всі живі люди, у нас є свої проблеми, тому важливо все опрацьовувати з психологом.

Коли Росія відчує наслідки документування злочинів?

Ольга Коцюруба: 

– Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини (воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та агресію) можливе на трьох рівнях: національний (українські суди), універсальний  (судові процеси в інших країнах) та міжнародна юрисдикція. Міжнародний суд ООН в Гаазі розглядає позови України до РФ про геноцид. Україна хоча і не ратифікувала Римський статут, проте визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (також розташований в Гаазі). Цей суд може преслідувати за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, вчинені росіянами в Україні з 2014 року. Але існує прогалина, щодо злочинів агресії. Єдиний дієвий правовий механізм у цій ситуації – це cпеціальний трибунал. Вже півтора роки ведуться переговори стосовно формату спеціального суду та можливої процедури його створення. Ми як громадська організація також докладаємо зусиль до активізації цього процесу та виступаємо на різних майданчиках як адвокати цієї ідеї. Наприклад, тиждень тому Голова правління фундації ОПОРА Ольга Айвазовська знову відстоювала ідею якнайшвидшого створення трибуналу в рамках Warsaw Securyty Forum. Консенсусу щодо питань чи може бути створений міжнарожний спеціальний суд з питань злочину агресії чи це повинен бути гібридний трибунал (з залученням міжнародних і національних суддів), чи може юрисдикція суду поширюватися на так звану «трійку» президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ держави-агресора ще не досягнуто, тому поки, на жаль, невідомо, коли буде створено і зможе запрацювати трибунал. Ми слідкуємо за цими перемованами, не зупиняємося і збираємо свідчення щодня, адже покази свідків важливі при здійсненні судочинства у всіх юрисдикціях.

Як можна надати свідчення?

Якщо ви готові надати свідчення, то маєте змогу заповнити онлайн-форму на сайті  (Центр документування воєнних злочинів – Warcrimes center) або зателефонувати: +48 690 848 019. Можете відвідати Центр документування воєнних злочинів у Варшаві за адресою вул. Маршалковська 77/79, офіс 16. Тут вас зустрінуть працівники організації. 

Головне – не боятися і розуміти усю важливість інформації, яку ви надаєте. Тільки спільними зусиллями ми зможемо притягнути країну-агресора до відповідальності.

Корисні посилання (для надання свідчень)

Генеральна прокуратура України: https://warcrimes.gov.ua

Служба безпеки України: чат-бот @russian_war_tribunal_bot; електронна пошта [email protected]; телефони цілодобової гарячої лінії +38 (068) 1289229; +38 (066) 6829937; +38 (063) 0665937 (Signal, WhatsApp, Telegram)

Центр документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна. (Raphael Lemkin Center for Documenting Russian Crimes in Ukraine - Instytut Pileckiego)

Прокуророві Міжнародного кримінального суду можна надсилати інформацію напряму будь-якою мовою на електронну пошту: [email protected].

Не забувати ні на мить про війну, закликає Катерина Петренко. Рік вона не бачила свого чоловіка. Валерій Петренко на позивний «Тейваз» обороняв «Азовсталь», а потім потрапив до російського полону. Жінка, не втрачаючи надії, щодня його чекала:

— Ми з вами не маємо фізичного і морального права втомлюватися від війни. Уявіть собі, хоча б на секундочку, якщо втомляться ті, хто стоять зараз на варті нашої з вами свободи. Це закінчиться жахливою трагедією.

Після реабілітації та часу, проведеного з дружиною та сином, Валерій Петренко повертається до служби. Катерина певна, треба максимальний розголос кожній історії про мужніх оборонців України:

— Наш обов'язок: говорити, розповсюджувати, підтримувати, донатити і, ні в якому разі, не забувати те, що відбувається зараз. І мені дуже сподобалась фраза: «Ми маємо покінчити з цією війною для того, щоб не передавати її нашим дітям».

Діліться історією Катерини та Валерія зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» є двома мовами — українською та польською.

«Під час окупації міста Буча впродовж березня 2022 року російські військові тримали у заручниках цивільних людей, які не брали участі у бойових діях і не мали зброї. Потерпілим погрожували вбивством і цілеспрямовано стріляли у їх напрямку, мирним мешканцям завдавали тілесні ушкодження. Людей били кулаками по тілу, а також прикладом зброї по ногах, пальцях ніг та грудній клітині», — повідомляв Офіс генпрокурора України. Буча на Київщині стала одним із міст, де російські окупанти здійснили тисячі воєнних злочинів. І викрадення цивільних  — один із них. 

Син повз дачними ділянками, а по ньому стріляв снайпер 

Коли почалась велика війна, Тетяна Попович перебувала на Кіровоградщині. Її син — 29-річний Владислав — жив у Бучі разом із батьком та мачухою. Про зникнення своєї дитини довгий час не знала, бо не було зв’язку із рідними. 

— У перші дні березня на околицях Бучі було максимальне скупчення російських військ. Мій син, його батько і мачуха жили через поле від аеропорту. Син надіслав мені відео, як горить летовище. 2 березня вони з Поліною, новою дружиною батька, поїхали на мікроавтобусі за продуктами у сусіднє село. А повернутись вже не змогли, бо шлях був замінований. Спробували об’їхати через дамбу, аж там їхню машину почали розстрілювати. Потім мікроавтобус загорівся. 

Вони вийшли з піднятими руками і білими пов’язками, стали на коліна, але по машині продовжували гатити, розповідає Тетяна:

— Тоді син дав Поліні команду, що треба тікати. Вони перескочили через відбійник, поповзли дачними ділянками. І тут по ним став працювати снайпер. Першим пострілом розтрощило Поліні щелепу, але, попри це, вони з сином продовжили втечу. Далі було ще кілька пострілів, аж раптом Владу влучили в ногу і він впав. Ще кілька куль поцілили в Поліну — і вона теж впала.

Тетяна додає: інформації про ті події та, власне, про її сина було катма. Поліна після пострілів снайперів втратила свідомість, опритомніла о другій ночі. Владислава поруч уже не було:

— З моменту, коли мій син зник, я почала своє розслідування. Влаштувалась волонтером, аби допомагати роздавати гуманітарну допомогу людям. І таким чином не тільки допомагала іншим, але й дізнавалася про сина. До нас приїжджали журналісти з різних куточків світу, я всім їм розповідала про зникнення мого сина, тема набула розголосу в соцмережах. 

Дзвінок посеред ночі і перша звістка про сина

Тетяна Попович крок за кроком намагалась встановити все, що сталось на початку березня 2022 року. Щоб знайти бодай якусь зачіпку. 

— З Поліною, колишнім чоловіком Валерієм ми поїхали на місце, де востаннє бачили мого сина. На той момент мене найбільше хвилювало, чи живий він. Я шукала хоч щось, що дасть мені відповідь, — шматок одягу, плями крові. Я обійшла всі сарайчики на тих дачних ділянках, де він міг повзти, але нічого не знайшла. А потім відшукала місцевого, який бачив мого сина третього березня, — закривавленого, але живого. На жаль, саме тоді почався черговий обстріл, всі сховалися, і після того мого сина вже ніде не було.

У той період у Бучі почали знаходити місця масових поховань. Жінка переживала, що одного дня може побачити тіло свого сина.

— Я була на всіх ексгумаціях, двічі здавала кров на ДНК-експертизу — в українській поліції й у французькому наметі. І весь цей час сподівалась на те, що син живий. Нехай втратив пам'ять чи навіть у комі, аби не мертвий. І весь час виступала в засобах масової інформації та писала в соцмережах. Сподіваючись, що це допоможе у пошуках правди. 

Усе змінилось 8 травня. Того дня уночі Тетяна Попович отримала телефонний дзвінок і новину про свого сина:

— У травні до мене зателефонував Сергій — цивільний хлопець, звільнений з полону. Він мешкав у сусідньому селі. Сергій розповів, що сидів разом з моїм сином у Курському СІЗО №1. Завдяки цій інформації я знову почала дихати і припинила заїкатися. 

Згодом Сергій приїхав до Тетяни, аби розповісти більш детально усе, що знав: 

— Він не бачив Влада особисто, але в тому Курському ізоляторі просидів 49 днів, і під час перекличок намагався закарбувати в пам’яті прізвища інших хлопців. Таким чином запам’ятав десять імен і згодом зв’язався з їхніми рідними. Адже всі шукали так само, як і я, — серед мертвих. Розповів він і про те, як їх етапували. Їх  5 разів намагались розстріляти російські солдати (буряти), але поряд був офіцер, який їх зупинив. Він сказав, що українці будуть обмінним фондом.

Тетяна дізналась, що її сина разом з іншими чоловіками били, прив’язували до БТР, кілька діб тримали в полі роздягненими, пораненими, із зав’язаними руками й очима. 

— Їм просто пощастило, що серед них був старший чоловік, якого вони прозвали дядя Саша-кожух. Бо його забрали в кожусі і він якось примудрявся хлопців тим кожухом по черзі накривати, щоб хоч трішки зігріти. Потім їх привезли до Білорусі, там тримали в наметах, в яких біля буржуйки збирались поранені й хворі. А далі вже літаками відправили до Курська. Там всі пройшли обов’язкову процедуру допиту, на якому їх кілька годин били палицями, змушували кричати «Слава Росії!» і співати гімн РФ. Питали про Бандеру, про позиції ЗСУ — тобто про такі речі, про які цивільні апріорі не можуть знати. Люди жили, нікого не чіпали і не здогадувалися, що треба пильнувати, де стоять ЗСУ. А після того, за словами Сергія, хлопців нарешті погодували, змушуючи ковтати гаряче. 

Лист від сина: живий!

Торік у вересні сталось те, чого Тетяна зовсім не очікувала. Жінка отримала лист. Від сина. 

— Написаний він був за чотири місяці до того, в кінці травня, тобто на той час Влад точно був живий. Почеркову експертизу зробило Лук’янівське СІЗО. Лист пройшов перевірку спочатку ФСБ, потім комітетом Червоного Хреста, далі СБУ. І тільки після цього через Центр розбудови миру він потрапив до мене. До листа була додана інструкція, як я можу написати зворотного листа. Звичайно, я це зробила. Хоча хлопці, які звільняються з полону, розповідають, що жоден з них жодного листа не отримував.  

Жінка не має сумнівів, що син не сам писав лист, хтось йому наказував, що писати: 

— Текст був російською мовою, хоча Влад у житті розмовляв і писав виключно українською. Всередині було наступне: «У меня все хорошо, кормят три раза в день, оказывают медицинскую помощь. Думаю, скоро вас увижу. Очень вас люблю. За меня не переживайте, заботьтесь о себе» (українською «У мене все гаразд, годують тричі на день, надають медичну допомогу. Думаю, скоро вас побачу. Дуже люблю вас. За мене не переживайте, піклуйтесь про себе». — Авт.). От і все, що я знаю про свого сина. І ніхто мені поки не може допомогти.

Жінка писала звернення в ООН з приводу викрадення Владислава, зверталась до омбудсмена Дмитра Лубінця. Червоний Хрест підтвердив інформацію про Тетяниного сина в полоні лише після того, як їй зателефонував Сергій і його допитали в СБУ. 

— У нас у Бучанській громаді (Буча і декілька сіл навколо) підтверджено 25 випадків потрапляння до полону серед цивільних. В основному, це молоді хлопці. Ще 55 людей у нас вважаються зниклими безвісти, адже факт їхнього перебування в полоні поки не підтверджено. По темі цивільних — взагалі тиша. Я звертаюсь, до кого можу, розповідаю іноземним журналістам, бо напряму з росіянами зараз питання звільнення бранців вирішити нереально. Вони крадуть людей і вичікують. Хоча утримання в неволі і катування звичайних людей —  воєнний злочин.

Достеменно невідомо, скільки саме Росія викрала українських дітей від початку великої війни. За даними Уповноваженої президента України з прав дитини Дар'ї Герасимчук, з окупованих територій могли вивезти 200-300 тисяч українських дітей. Озвучені офіційні дані про 19500 депортованих дітей — це лише про тих, чиї персональні дані є в української влади, і є розуміння, хто вони і звідки їх викрали. Про перспективи повернення депортованих дітей, про їхній фізичний та психологічний стан, про дітей на тимчасово окупованих територіях та тих, хто через війну був змушений залишити власний дім —  в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Євгенія Семенюк: Викрадення Росією українських дітей — це масштабний воєнний злочин, якого не було ще з часів Другої світової війни. Що відомо вам про депортованих маленьких українців? Як їх повернути? 

Олена Розвадовська: Всіх українських дітей треба повернути додому, але це складно. Росія, Білорусь говорять про те, що вони «евакуюють дітей, рятують». Ми маємо лише офіційну цифру, скількох дітей офіційний Київ вважає примусово вивезеними. Точної цифри нема. Дуже складно верифікувати, немає доступу до цих територій. Весь світ засуджує дії Росії. Є навіть рішення Міжнародного Суду. Але вплинути на те, щоб всіх дітей повернули, неможливо. І всі ми розуміємо, чому саме на дітей направлена увага: їм розкажуть свою версію історії. В 14 років діти ще несамостійні, вони не можуть сісти в автобус чи потяг й поїхати додому. Впливати на них легко. 

ЄС: Вдається когось повернути?

ОР: Тільки у випадку, коли конкретні батьки чи рідні на власний страх і ризик вирушають у Росію, Білорусію і повертають дітей. Представникам українських державних чи неурядових організацій неможливо туди поїхати фізично. Немає ніяких евакуаційних поїздів, які були б запущені Україною разом з ОБСЄ, щоб забрати цих дітей з Росії. 

ЄС: Яка доля дітей на окупованих територіях? Що вам про них відомо? Чим їм можна допомогти?

ОР: Допомогти їм можна визволенням тих земель. В одній із наших онлайн-груп для підлітків була дівчинка з окупованої території — Аня з Енергодара. Вона мені написала, що вони фактично були заручниками, бо не могли виїхати. Не можна було. Вона приєдналася до нашої онлайн-групи зі сценарної майстерності, щоб мати хоч який зв'язок з Україною. «Я завалювала себе навчанням і хатньою роботою, тільки б ні про що не думати. Тільки б не бачити окупантів і артилерії. Тому що важко усвідомлювати, що це не казка. Що я тут живу. І з кожним днем стає все гірше. Я побудувала собі умовну стіну, за якою сховалась, а потім прийшов кінець — і моя стіна мене лавиною знесла. Я просила батьків виїхати. Татові не дозволяли. Чудо, але врешті це вдалось. Коли ми перетнули кордон з Грузією, я плакала від щастя. Це не описати словами», — писала мені Аня. Ось так живуть діти в окупації. І ця дівчинка з Енергодара говорить за багатьох дітей, які здатні усвідомлювати ситуацію навколо й усвідомлювати свою неможливість вплинути на неї. Це дуже важко.  

Тому порятунком буде, коли в родині є нормальні дорослі, які підтримують дітей. Які говорять: все пройде, ми разом, така ситуація. Гірше, якщо батьки є носіями пропагандистських наративів.

ЄС: Які проблеми є у дітей, яких вдалось повернути? З чим стикаєтесь?

ОР: Діти, яких повернули з депортації, відчувають втрату довіри до світу — вони не розуміють, кому можна довіряти. Вони не розуміють, хто ворог, а хто друг. Це замороженість відчуттів, емоцій. Їм потрібен час на адаптацію. З ними навіть не можна працювати. Їхній світ перевертається двічі. Зі всіх дітей, які повернулись, у нас лише одна дитина пройшла роботу з психологом. Дуже багато дітей були насильно вивезені з Харківської області, з віддалених сіл, вони повертаються в Україну, повертаються у свої села, де немає психологів. Нам дуже важко до них дістатися. І ми не маємо змоги їм допомогти.

ЄС: Як за останній рік півтора змінились акценти роботи фонду «Голоси дітей»? З чим зараз доводиться працювати? 

ОР: За останні півтора року не змінився акцент роботи фонду — це були завжди діти та сім’ї, які постраждали від війни. Але критично змінився масштаб роботи. Ми працювали з дітьми, ще коли я була волонтером, з 2015-го року, — діти на лінії фронту, сім’ї, евакуація, війна, яку не називали війною. Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який повністю був сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також додався величезний шмат роботи — це адвокація. Ми її називаємо мистецькою адвокацією. Ми видали книгу «Війна голосами дітей», їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни.

ЄС: Чому на окупованих територіях досі залишаються діти, попри рішення про обов’язкову евакуацію з прифронтової території?

ОР: Питання евакуації з лінії фронту, з зони бойових дій, було болючим з 2014-го року. Центральні органи влади намагались скинути його на місцевих чиновників. На думку волонтерів, громадських організацій, це питання все ж таки центрального рівня. Тому що війна не може вирішуватися на рівні громади чи області. Питання місцевого рівня — закупівля медикаментів в обласну лікарню. Але рішення про обов’язкову евакуацію має розроблятися урядом, бо це не лише питання вивезення, це комплекс задач: де жити, як далі підтримувати ті родини, як забезпечити безпеку залишеного людьми майна тощо.

Оскільки цих відповідей ніхто ніколи не давав, евакуація завжди відбувалася хаотично. Якщо ми як волонтери когось перевезли, то ми й квартиру шукаємо, і розселяємо. А такої комплексної підтримки державою ніколи не було. І це — один з величезних її провалів. Нема примусу з боку держави, нема чіткого плану дій, нема розуміння, що далі. Поліцейські, які поїдуть  «воювати» з тими мамами і витягувати їх, які будуть ризикувати життям, не мають інструкції, що їм далі робити, якщо батьки відмовляються. Має бути прозорий алгоритм дій: що відбувається з тими родинами, яких вивезли, що з тими, що відмовилися виїжджати. Оскільки він відсутній, все розвивалось двома способами. Родина ухвалює рішення про евакуацію, виїжджає самостійно, отримує якісь гроші від держави, але свій побут облаштовує самостійно. Інший варіант — дорослих та дітей вивозять волонтери, церкви, громади, міжнародні організації. І саме останні облаштовують хостели (в готелях, гуртожитках). Сім’ї поживуть там два-три місяці, а потім повертаються на лінію фронту. Все хаотично.

Перші, хто відповідають за життя та добробут своїх дітей, — це батьки. І рішення залишитись на війні ми покладаємо повністю на них. Держава, на мою думку, має визнати, що війна є надто небезпечною для дітей. І покладатись тільки на рішення батьків — нерозумно. Вони бувають різними. І, виходить, діти залишаються одні, якщо батькам байдуже.

У 2014-2015-х роках, пам’ятаю, була хвиля евакуації. Після того все затихло, тому що лінія фронту стабілізувалася, люди почали потроху або повертатися на окуповані території, або обживатися вздовж лінії фронту. І приблизно з 2016-го по 2022-й рік (початок) лінія фронту була стабільна. І десятки, сотні тисяч людей організували свій побут на відстані городу від лінії фронту. Працювали школи. Це була адаптація до умов війни й проживання там. Люди не хотіли залишати свої домівки. Треба розуміти, для людей, які ніколи не змінювали країну проживання, не знають іноземної мови й не вміють працювати онлайн, покинути свою домівку — це втратити практично все. Ніхто не готовий в 45 років змінювати фах, покращувати навички роботи в Інтернеті. Через стабілізацію лінії фронту всі звикли до обстрілів, забули про воєнний конфлікт на сході. Я там жила з 2015-го по 2022-й роки — це життя на фоні війни з організованим побутом, звиканням, адаптацією. Це нормальна здатність організму — адаптуватися. 

ЄС: Як життя в постійному стресі впливає на поведінку дітей?

ОР: Наукових досліджень не було. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я у 2015-16 році навчала дітей «мінній безпеці» там, на сході, і питала, що у лісі може бути небезпечного, вони відповідали: розтяжки, гранати. Тобто для дитини 4-5 років ці знання були нормою, а для мене у 25 років — страшно. Це було звикання до звуків — прильоту і виходу. Це ненормально, але коли війна стає частиною твоєї буденності, ти просто пристосовуєшся. На жаль, це життя в ізоляції. На дітях все це відбилось. Вони на 100% були обмежені у можливостях розвитку — якісного навчання в прифронтових зонах не було. До школи не ходили, коли були обстріли. Втрачали друзів. 

ЄС: Які потрібно створити умови, щоб люди не повертались під обстріли?

ОР: Ми працюємо з різними категоріями людей: це і ВПО, і ті, які продовжують жити в Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві. Важливим залишається особистий вибір людини — вибір почати нове життя. Тому ми так багато працюємо над психологічною і соціальною підтримкою. Якщо людина переходить в стан жертви, якій всі винні, це нічого не вирішить. Людина має перейти в активну позицію. Наша гуманітарна допомога розрахована на те, щоб дати людині все, якщо вона вперше приїжджає, щоб діти могли спати на чистій постелі, могли їсти гарячу їжу. Далі ми всім пропонуємо допомогу психолога. Це може бути 10 занять, аби стабілізуватися, зрозуміти, що робити далі. Не всі на це погоджуються. Але людині самій треба ухвалити рішення не повертатися.

ЄС: Який відсоток тих, з  якими ви зараз працюєте, залишаються і починають нове життя?

ОР: Такої статистики немає. Ситуація в країні така, що будь-який регіон може постраждати від обстрілу. У нас був осередок на Закарпатті. Там було багато  переселенців з Київщини, Харківщини, Сумщини. Зараз всі з Харківської області повернулися назад. Харків — мільйонне місто. Не можуть всі звідти виїхати. Їм не буде, де жити. У Львові не існує стільки вільного місця для проживання. Ніякої державної програми, яка б змушувала людину переїхати, немає. 

ЄС: В якому психологічному стані діти, з якими працюють ваші психологи?

ОР: Ми маємо звіт за результатами опитування психологів фонду «Голоси дітей» — більше сотні спеціалістів різних категорій на локаціях. 83% дітей не розуміють власних емоцій. 72% опитаних мають тривожність через війну. 67% дітей мають складнощі з адаптацією до нових умов життя як ВПО. У 63% — проблеми у стосунках з однолітками, у тому числі, через мовний бар’єр. 54% дітей мають панічні атаки. 56% — відчувають проблему сепарації від батьків (тато — на фронті, діти — у Львові). 63% завдають собі ушкоджень. 52% мають суїцидальні думки. 

ЄС: Ваш фільм «Будинок зі скалок» — про дітей, які живуть поруч з війною, яка розпочалась задовго до лютого 2022 року. Цьогоріч він був єдиною стрічкою про Україну, номінованою на Оскар. «Будинок зі скалок» мав головну мету — інформувати про проблему. Чи він виконав її?

ОР: Задум був такий — показати дітей, які втратили батьківське піклування, які живуть в центрах психосоціальної допомоги, яким батьки не можуть дати нормальний догляд або є ризик, що батьки втратять батьківські права. Фільм майстерно зроблений. Там немає жодного поставленого кадру. Над фільмом працював данський режисер. Там дуже високі етичні стандарти щодо дітей. У фільмі змогли показати душі тих дітей, які живуть між двома війнами: зовнішньою — з Росією і внутрішньою — в родині. Для України, для внутрішнього глядача – це, безумовно, був успіх.

Я — із правозахисної сфери. Ми точно знаємо про недоліки соціальної політики, про недоліки інтернатного виховання. Вони відомі у вузьких колах. А тут номінація на Оскар — і фільм ідуть дивитися не тільки експерти у сфері дітей. І це був успіх, бо люди подивилися, як живуть діти в інтернатах, як вони страждають, наскільки це шкідлива форма виховання, яка досі існує в Україні. Наш фільм подивились також у Міністерстві соціальної політики.

Я розумію, що проблеми в Україні фільмом не вирішуються. Якби було так легко, нам не потрібно було 10-15 років на реформу інтернатної системи. Але ми всюди показуємо цей фільм, продовжуємо цю адвокацію. Він, у першу чергу, про дітей, які залишилися без батьків, не тільки про дітей війни. І кількість таких дітей, звісно, збільшиться.

Росіяни з перших днів великої війни оточили місто. У жилетів Маріуполя майже не було шансу виїхати, розповідає маріупольчанка Катерина Сухомлинова виданню Sestry. 

Вона депутатка міськради, рятувальниця, волонтерка, координаторка Центру імені Лемкіна, який документує російські воєнні злочини в Україні. Катерина й сьогодні картається, що не всіх змогла витягти з пекла. Як це – бачити тіла загиблих вздовж доріг, розбомблені будинки, поранених дітей та їхніх вбитих батьків? Вона щоразу роздирає власні рани, коли про це розповідає, але розповідає, бо винні у вбивствах сотень тисяч мирних людей мають бути покарані. Світ мусить знати трагедію Маріуполя, міста над Чорним морем, де до війни жили 540 тисяч людей. 

Катерина дала перші свідчення про злочини Росії. Важливо, щоб інші свідки не мовчали. 

«Люди тижнями у муках помирали під завалами будинків – від голоду, холоду і ран»

Оксана Щирба: Катерино, що відбувалося в Маріуполі з 24 лютого 2022-го?

Катерина Сухомлинова: У перші дні повномасштабної війни Росії я щодня їздила містом. Ми з донькою навчали маріупольців надавати першу допомогу. Так до початку березня. Швидка допомога ще справлялась.

На 2-3 день війни  ми з чоловіком в супроводі поліції почали вивозити сильно постраждалих, немічних і літніх людей, осіб з інвалідністю. Був мороз, вони сиділи у квартирах без вікон. Люди шоковані, потрібно було їх одягнути, знайти документи. Вивозили до поліції, звідти – до родичів, лікарні, чи укриття.

ОЩ: Укриття не були переповнені?

КС: Було вільно у перші дні. Тотальне бомбардування лівобережжя Маріуполя почалося наприкінці лютого, і тоді вже тікали до всіх підвалів. Не залишалось навіть місця поставити рятувальний рюкзак, щоб надати допомогу. Кількість поранених збільшувалась. Маріуполь за кілька днів опинився в оточенні, можливості виїхати у цивільних не було. Звучали заклики місцевої влади, військового командування зберігати спокій, мовляв, все під контролем. Люди повірили, були готові чинити опір, багато хто пішов у територіальну оборону. Тоді навіть не вистачало зброї, щоб видати всім добровольцям. 

Ворог знищував спочатку лівий берег Маріуполя. Перший тиждень росіяни не бомбардували завод «Азовсталь». А вже через тиждень Маріуполь так сильно бомбардували, що жителі не могли виїхати.

З мого району протягом перших тижнів виїхала лише третина мешканців. Коли прилітало у багатоповерхівку, були десятки загиблих і поранених. 

Люди тижнями у муках помирали під завалами зруйнованих будинків – від голоду, холоду і ран. Ти йдеш вулицею і бачиш велику кількість мертвих людей. 

Переховуючись у підвалах тижнями, люди не знали, що відбувається. Наважувались вийти і проявляли агресію. Я була в оранжевій камізельці рятувальника. Пригадую, якась жінка мене смикала і кричала: «Чому ви не прибираєте трупи? Що відбувається?». Я намагалася пояснити, що якщо займусь мертвими, то не допоможу живим. 

«Перед великою війною влада Маріуполя вирішувала…комунальні питання»

ОЩ: Що робила місцева влада?

КС: Вражала безпечність нашої влади, через яку велика кількість людей залишилась в місті. На останній сесії міськради, перед повномасштабним вторгненням Росії, я запитувала у мера міста про ризики – адже Путін визнав так звані ЛНР і ДНР в межах областей. Та тоді міськрада обговорювала… комунальні питання. 

На 16 березня налічувалось вже більше 20 тисяч загиблих цивільних. Я бачила на лівому березі вздовж доріг лежали тіла цивільних. Мої маршрути щодня змінювались: там де їхала вчора, наступного дня на дорозі виявляла кратер, доводилось об'їжджати. 

Опалення, їжа та вода закінчилась. Літні люди помирали у квартирах та підвалах. Як я прогнозувала, за таких умов буде більше 100 тисяч зниклих безвісти та загиблих, що ймовірно так і є.

ОЩ: Обґрунтуйте, будь ласка, чому Ви вважаєте, що загиблих та зниклих безвісти може бути 100 тисяч? Адже офіційних даних досі немає. На жовтень 2023 року, за словами мера міста Вадима Бойченка, у Маріуполі залишилось проживати 120 тис. містян, і ще 6% виїхали в бік Росії, а 200 тис. вдалось евакуювати. У місті досі знаходять стихійні поховання початку війни.

КС: Нескладно підрахувати, що з півмільонного міста якраз 100 тис. населення – десь в «підвішеному стані». А це відповідає моїм підрахункам.

На жаль, місцева влада досі спирається на приблизну, орієнтовну цифру в 22 тисячі загиблих – це дані білінгу весни 2022 року. Після цього було ще кілька білінгів, де цифри в декілька разів більші. Прикро, що місцева влада і влада України замовчують реальні дані загиблих. Про це треба кричати! Якщо страшного геноциду Маріуполя не бачить Україна, то як докричатися до світу?

Ніхто не скидає відповідальності з Путіна, росіян за злочини. Але є частина відповідальності на владі. Мер Маріуполя в перші дні війни покинув місто, сидів у Запоріжжі і запевняв маріупольців: все добре, тримайтесь, все під контролем. За місяці до інвазії розвідки всього світу говорили про можливе вторгнення. Але влада не сказала відверто: якщо ви маєте можливість, поїдьте до родичів в інші регіони. І люди опинились у пастці, під бомбардуваннями, коли не було можливості домовитись про зелені коридори з росіянами. До війни в Маріуполі проживало 540 тисяч громадян.

«Дівчинка була поранена. За 8 метрів лежала в калюжі крові її мама»

ОЩ: Яка історія початку війни Вам врізалась у пам'ять? 

КС: Всі дні сплелись у один безкінечний пекельний день. Найбільше запам'яталась дівчинка-підліток, яку я врятувала 15 березня, в останній день перебування на лівому березі міста. За день до того везла в пологовий будинок вагітну двійнею, двоє її діток залишилось у підвалі з сусідами. Потім я часто думала, чи зустрілась ця мама зі своїми дітками? Навіть не знаю, чи змогла ця жінка народити після того, як три тижні просиділа у підвалі. Лівобережний пологовий був у жахливому стані.

Близько 200 чоловік у підвалі: вагітні, породіллі, лікарі, їхні сім'ї, люди з прилеглих будинків, які ховалися від обстрілів. Пального, їжі  та води не було. Окупанти стріляли по цивільних, які йшли з пластиковими пляшками і каністрами по воду.

Коли я привезла цю вагітну, мені сказали, що будуть важкі пологи, а в них лише один інкубатор, друга дитина може загинути. Їхати в інший пологовий я не могла, бо довелося б проїхати комбінат «Азовсталь», який вже сильно бомбили росіяни. Я пояснила лікарям, що ми можемо загинути в цій подорожі. І вони прийняли її. 

Наступного дня я везла у пологовий їжу з волонтерського центру «Халабуда», який заснував Дмитро Чичера. Він врятував багато життів, а сам вважається безвісти зниклим. Його прізвища немає в жодних списках. Я везла в пологовий трохи їжі, хліба і пляцки-лаваші. Їх випікання організував Дмитро і люди з вірменської спільноти. В дорозі зрозуміла, що лівий берег заблоковано. Біля розбомбленого комунального підприємства залишила машину, взяла рюкзак і пішла. 

Побачила дівчинку 15-16 років, її звали Лєра. Вона сиділа біля розбомленої машини, де був її вітчим без ознак життя. За 8 метрів від машини лежала в калюжі крові мама Лєри. Сама дівчинка була поранена, в неї звисала одна ручка. Її мама була жива, та я розуміла, що не врятую двох. Потрібно було йти пішки. Бомбили постійно. 

Мама дитини попросила взяти її рюкзак з документами, сказала, що там є гроші й трохи їжі. Мені довелося тягнути цю дитину, дістались до перших будинків. Зайшли в під’їзд. Розрізала закривавлену толстовку дівчинки, перев'язала руку. Відвернула толстовку, відкрилось поранення шиї осколком. Вона втратила багато крові. На щастя, залишився останній компрес для ампутантів. Намотала його, швидко одягнула Лєру, бо був мороз –10. Дитина худенька, маленька, втрачала свідомість. Я не знала як під обстрілами дотягти її до лікарні. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо дитина замерзне і помре від втрати крові. Вздовж дороги лежали геть понівечені загиблі, без частин тіла. Бог дав мені сил, донесла. Коли передала Лєру лікарям, то залишила в кишені толстовки свій номер телефону і соцмережі. Того ж дня я повернулася до місця, звідки забрала Лєру. Шукала її маму. Не знайшла. 

ОЩ: Чи знайшла Вас Лєра?

КС: Так, подякувала, що я її врятувала. Маму, на щастя, теж врятували. 

«Вони кричали: “Аллах акбар” і в цьому чулося – ми будемо різати вас, гвалтувати»

ОЩ: Від чого стигла кров у жилах тоді в Маріуполі?

КС: Я пригадую, як чеченці на лівому березі вночі кричали: «Аллах акбар». Ти сидиш і чуєш, у цьому їхньому «аллах акбар», що ми вас будемо різати як баранів, будемо гвалтувати. Я хоча б орієнтувалась, де лінія фронту. Уявіть, що відчували  люди, які не мали жодної інформації, тижнями сиділи в підвалах. Стигне кров, від холоду і від жаху невідомості, що з тобою буде далі.

Пізніше я слухала історії про їх тортури, знущання, згвалтування жінок.

ОЩ: Це неможливо слухати без сліз. Коли рятували людей, бачили всі жахіття, що Вас тримало? 

КС: Як рятувальник з досвідом раніше бачила ураження військового характеру, багато жахливих ДТП. Думала, що готова, та виявилось, що ні.

Я собі придумала, що перебуваю у великій мильній бульбашці. І за тою бульбашкою я простягаю руки у війну, яка пахне горілою гумою, потом в підвалах, сечею; яка має трупний запах, запах липкої солодкої крові… 

ОЩ: Про щось шкодуєте?

КС: Тільки про одне, що моїй 17-річній доньці довелося бачити це. Пропозицію виїхати на початку з кимось іншим вона відкинула. 

«Брудні й смердючі ми обдурили окупантів на блокпосту»

ОЩ: Коли Ви виїхали з Маріуполя?

КС: 15 березня лівий берег був окупований. Вранці 16 березня я поїхала у волонтерський центр…Сподівалася, що до нас дійде ще кілька військових бригад, будемо тримати оборону Маріуполя. Коли я востаннє побачилася з Дмитром Чечерею, керівником волонтерського простору «Халабуда», він сказав, що вже йдуть бої на площі Свободи. Я розуміла хто я (депутат і волонтер з 2014 року). Понад усе хвилювалася за доньку.

Прийняла рішення виїхати. Це був хаотичний виїзд – зі мною була донька і ще двоє дівчат-підлітків, ще одна родина, загалом нас було семеро в авто. Понад морем, вузенькими вуличками нам вдалося залишити місто. Ми їхали маленькими селами, які зараз  в окупації. Я дуже вдячна людям, які дали нічліг, помитися. Я не дозволяла дівчатам мити волосся, обличчя. Мили тіло і одягали брудний одяг. Ця стратегія допомогла, брудні й смердючі ми не привертали увагу окупантів. Наші речі були в безпорядку. У кого були гарно складені речі, їх дуже ретельно перевіряли.

 «Я розповідаю європейцям прості шокуючі факти. Як одного дня я не змогла напитись води і намагалась їсти лід»

ОЩ: Зараз Ви працюєте у Центрі імені Рафала Лемкіна, який створено варшавським інститутом імені Пілецького. Центр збирає і фіксує докази про російські воєнні злочини на території України. Ви першою відкрито дали свідчення центру. Як прийняли таке рішення?

КС: Скажу відверто: я не збиралася свідчити. Друзі переконали мене не мовчати. В Польщу їхала на три тижні розповісти світу про те, що я бачила. А потім прийняла рішення свідчити. Спочатку я дуже плакала, мені було важко. Люди з Мальтійського ордену запросили  мене з донькою до себе. Вони познайомили мене з директоркою Інституту Пілецького. Інститут надавав підтримку, фінансував поїздки в інші країни. Були запрошення від громадських, волонтерських організацій, які я знала з 2014 року. Ми їздимо, розповідаємо, проводимо конференції за підтримки Інституту, збираємо свідчення. 

Я вивалюю європейцям на стіл факти про наших полонених хлопців з Оленівки, яких катували, четвертували, випатрали і спалили. 

Я намагаюся простими словами донести людям, які сидять в теплі зі склянкою води, що це справжня війна. Я кажу, що теж була вдома, пила таку саму воду на кухні. Але настав день, коли я не змогла випити води. У моїй оселі вибило вікна. У відрі замерзла вода. Я довбала ножем ту воду, намагалася смоктати лід. Такі прості речі їх шокують. Я їм кажу: сьогодні ракети падають на українські міста, а завтра можуть прилетіти в європейські. 

Я відчула сили звертатися до таких людей, як я, тих, хто був вимушений залишити свої домівки. Переконую, що важливо свідчити про злочини Росії, щоб ворога, який чинить геноцид на нашій території, перемогли не лише на полі бою, а й юридично. Має настати історична справедливість. Українці можуть свідчити в будь-якій країні світу. 

«База свідчень російських злочинів потрібна зараз. Сподіваюсь, до неї отримають доступ правники, науковці, міжнародні комісії»

ОЩ: Чим  важливий збір свідчень, яким займається Центр Лемкіна? 

КС: Люди надають свідчення без присяги. Це не прокуратура, де потрібна присяга – про свідчення під присягою не можна говорити до завершення юридичних процесів. А судові процеси можуть затягуватися на десятки років. До свідчень, зібраних Центром Лемкіна, доступ надаватиметься після обробки та анонімізації. Це, наприклад, фільми, які ми робимо. Нещодавно був представлений фільм «Херсон» – про цивільних в’язнів, яких утримує Росія (на сьогодні їх приблизно 25 тисяч). 

Свідчення надаються у формі анкети. Якщо людина не може це описувати, то є варіант надати аудіо чи відео свідчення. Усі вони транскрибуються – переводяться у текст і перекладаються кількома мовами. Формується архів, електронна база. До цієї бази, думаю, вже  наступного року будуть мати доступ науковці, правники, міжнародні комісії. За кілька років, кожен зможе ознайомитися з цими матеріалами. 

ОЩ: Як вдається переконувати людей давати свідчення?

КС: Чим далі – тим складніше.  На сьогодні зібрано близько 1500 тисяч  свідчень: приблизно 800 анкет, а решта – це аудіо- і відеозаписи, інші документи. Максимальну кількість ми зібрали за перший рік, «по гарячих слідах». Багато людей свідчили, що змушені були на російських блокпостах підписувати різні документи, надаючи неправдиву інформацію про українських військовослужбовців. Це вони робили, щоб вижити. Я розумію, що якби мене росіяни ідентифікували на якомусь з блокпостів, а поруч була моя донька, то мої свідчення, там на місці, були би зовсім іншими.

Публічність допомагає, бо мене знає чимало маріупольців. Тому багато людей з Маріуполя погоджується свідчити. Довіряючи мені, їм легше повірити організації.

Головне – надати людині рівень безпеки, який вона потребує. Наприклад, це може бути анонімно. Якщо людина може говорити відкрито, підключаємо ЗМІ різних країн – вдячні Інституту Пілецького за цю допомогу.

Дуже болюча тема – наші полонені. Військові ще потрапляють у якісь списки, а з цивільними історія дуже важка. Не існує жодного  механізму повернення таких людей, Росія не підтверджує свої злочини, зокрема незаконне утримання людей в приміщеннях, катування, моріння голодом.

Кількість цивільних полонених може сягати 25 тисяч. Масштаби трагедії, коли ми навіть не можемо ідентифікувати осіб, вражає. Якщо військових міняють десятками, то цивільних – одиниці. Є випадки, коли над цивільними більше знущаються. Інколи люди дають такі свідчення, що стає зрозуміло: дна там (у росіян – ред.) немає. Це нелюди. Як можна  вбивати людей тільки за те, що вони українці? Кожна людина, яка виїжджає з окупації, каже, що не дай боже запідозрять, що ти українець.

«Ще довго доставатимемо закатованих людей на звільнених територіях»

 ОЩ: Де можна буде використати матеріали, які Ви збираєте?

КС: В судових процесах. Світу доведеться довго оцінювати масштаби трагедії в Україні. Ми ще будемо дуже довго діставати закатованих людей – з підвалів на деокупованих територіях. 

На жаль, в Маріуполі багатьох не знайдемо: ці нелюди замітають сліди своїх злочинів, залишки зруйнованих будинків разом з останками людей вивозять в невідомому напрямку.

ОЩ: Чи свідчили люди з окупації?

КС: Ми збираємо свідчення  і дистанційно – незалежно від того, в якій країні перебуває людина. Якщо є інтернет, це можливо. Були випадки свідчень з окупації, але треба бути впевненими, що ніхто не почує і не відстежить. 

«Свідчення про російські злочини можна дати онлайн, з будь-якої країни» 

ОЩ: Як відбувається сама процедура?

КС: Є анкета, розроблена фахівцями. Свідок в довільній формі може викласти власне бачення війни. Стосовно воєнних злочинів нас цікавлять факти – дати, локації, місця. Далі йдуть питання про види злочинів (масові страти, депортація, сексуальне насильство, мародерство, бомбардування будинків, цивільної інфраструктури). Людина має дати згоду або незгоду, щоб в подальшому Інститут знав, чи може використовувати ім’я та особисті дані. 

ОЩ: Якими можуть бути наслідки документування цих злочинів?

КС: Я впевнена, що світ об’єднається, щоб покарати Росію. Це справедливість для замучених та вбитих. Це історична памʼять. Це відбудова наших міст за рахунок РФ, репарації за насильство, у тому числі сексуальне. Про це говориться дуже мало, жертви  рідко погоджуються свідчити. Інколи потрібні роки, щоб жертва погодилася поділитися. Я нещодавно почула історію, яка вразила. Жінці більше 70 років, вона вчителька, до неї вломився  росіянин, вдарив її тричі в обличчя і ґвалтував всю ніч. Це нелюд. Жінка надала свідчення. Таких історій тисячі. В Інституті одиниці таких свідчень, в Україні ці жінки об’єдналися в асоціацію. Їх кілька сотень – постраждалих від сексуального насильства, які вирішили не мовчати. Світ має добитися, щоб кожній родині, яка постраждала, надавали компенсації впродовж усього життя.

Від редакції онлайн-журналу Sestry: ми як видання є відкритими для того, щоб розповідати про воєнні злочини Росії в Україні, про жертв цих злочинів. Ми розповідаємо про діяльність організацій, які збирають свідчення людей, факти, документи. Це дуже важлива місія не лише правників, медіа, громадян, а й всього суспільства: винні повинні відповісти, а для цього потрібні свідчення. Якщо ви маєте такі факти, будь ласка, пишіть на пошту редакції: [email protected]  

Рятувати, протезувати й реабілітувати українців в Україні — саме такою є місія Національного реабілітаційного центру «Незламні» (Unbroken), який працює на базі Першого медичного об’єднання Львова. Це — найбільша медична установа України, куди входять дві дорослі лікарні та одна дитяча. Sestry поспілкувалися із пацієнтами та керівництвом центру про особливості реабілітації, потужності закладу та перспективи протезування й реабілітації в Україні. 

«Я модернізований: нога не мерзне, не мокне»

На кожному з семи поверхів реабілітаційного центру «Незламні» — безперервний рух і робота. Пацієнти із найскладнішими травмами вчаться жити тут заново. Основні  зали для реабілітації на 7-му поверсі. Тут і  зустрічаємося з 20-річним військовим Єгором Олійником. 

— Я підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення — щойно став повнолітнім. Завжди знав, що захищатиму Батьківщину. На війні не так боявся загинути, як потрапити у полон. Тож торік, 30 вересня, коли підірвався на міні і втратив ногу, спершу не хотів накладати джгута, аби зупинити кров. Боротися змусила лише думка про батьків. Ще й пощастило, евакуаційний автомобіль був неподалік — не довелося лежати годинами під обстрілами в окопі. Це, мабуть, і врятувало, — зізнається хлопець. 

Після ампутації впродовж двох наступних місяців Єгор лікувався у семи медичних закладах України: у Покровську, Дніпровському, Дніпрі, Умані, Вінниці та Немирові. А потім приїхав до Національного реабілітаційного центру «Незламні» до Львова. Торік у грудні хлопцю встановили протез.

— Мені пощастило, що маю так звану невисоку ампутацію. Після занять з реабілітологами вже у березні 2023 року я повернувся на фронт. Мені нормально воювати з протезом. З ним я все можу — ходжу на штурми, воюю, копаю, бігаю, стрибаю, сиджу в окопах — роблю все, що й до поранення. Бути вдома я не можу — комусь же треба захищати країну!  До того ж своїм виглядом, з протезом, я підіймаю бойовий дух іншим побратимам. Вони рівняються на мене. Я повернувся на війну, бо маю помститися ворогу за втрачену ногу, — розповідає Єгор.  

«Незламні — це частина великої лікарні» 

Поранених до лікарень Першого медоб’єднання Львова почали везти від початку великої війни. Евакуаційні потяги часом прибували по декілька разів на тиждень, пригадує керівниця проєкту «Незламні» Ірина Заславець. Паралельно приймали пацієнтів зі  швидких та допомагали переселенцям. Багато українців мали тяжкі мінно-вибухові травми, опіки та ампутації.

— Впродовж місяця ми відправляли пацієнтів на лікування за кордон, а потім зрозуміли, що виходить так само, як і з трансплантацією. Українців треба рятувати в Україні. Після обстрілу полігону в Яворові, коли до нас привезли водночас 100 поранених, ми зрозуміли, що треба перепрофілюватися, — каже Заславець.

І вже за кілька місяців презентували Національний реабілітаційний центр «Незламні». До пацієнтів тут мультидисциплінарний підхід. Це означає, що їм не доведеться їздити у різні лікарні на обстеження, операції, протезування та відновлення. Усі етапи — в одному місці. Забезпечити повний цикл лікування та реабілітації — одна з основних задач «Незламних», наголошує Заславець:

— Ми велика лікарня, яка надає всі види послуг по-максимуму. Кожна людина, в якої були проблеми зі здоров'ям, мусила звертатись до різних спеціалістів. Один лікар говорить: «Я лікую вухо, а не лікую руку». Інший каже: «Я вам допоможу, але аналізи здайте в іншому місці». Для нас важливо, аби постраждалі від війни люди, які пережили пекло, у пошуках медичної допомоги не потрапили до інших кіл пекла. Коли до нас потрапляє поранений, спеціалісти збираються навколо нього. 

До роботи запрошують й іноземних лікарів. «Незламні» співпрацюють із фахівцями реконструктивної хірургії із США, Великої Британії, Ізраїлю, з тими, хто мав досвід роботи з бойовою травмою в Іраку чи Афганістані. За майже півтора роки тут вже пролікували 15 тисяч пацієнтів. 

«До великої війни не було такої кількості ампутацій рук»

До великої війни на одну ампутацію руки припадало приблизно десять ампутацій ніг. Тепер цифри інші, розповідає Ірина Заславець. 30% усіх ампутацій — це руки. До такого обсягу роботи були не готові не лише українські фахівці, але й спеціалісти з Європи та США: 

— Якщо ми говоримо про протезистів, які роблять ноги, їх все рівно більше ніж тих, хто робить руки. В Україні всього кілька таких  людей. А тих, хто потребує такого  протезування, величезна кількість. Тож ще один виклик, який стоїть перед нами, — підготовка фахівців, які будуть робити більше протезів ніг і рук. Ми над цим також працюємо — разом з іноземцями маємо заплановані навчання. Це виклик для всієї України.

Та й відновлення верхньої кінцівки є набагато складнішим процесом. Навіть біонічний протез не зможе максимально відновити функцію руки. Для військових, а також потраждалих від війни все безкоштовно — від операцій і  лікування до протезування та реабілітації. За лікування частково сплачує НСЗУ. Утім, коштів не завжди вистачає. Тому в центрі залучають фінансування з різних джерел: 

— Ми шукаємо спонсорів, бо розуміємо, що лікування цих людей — наша соціальна відповідальність. Є різні донори. Наприклад, уряд Польщі подарував МРТ. Допомога йде звідусіль. Німецький Фрайбург, польський Вроцлав виділили гроші на ремонти. Ікеа надала меблі. Дуже багато людей, компаній та урядів різних країн долучаються. Ми лікуємо не лише військових, а й цивільних. 

Найважче бачити дітей, які стали постраждали від дій російської армії. Пригадує Ірина 8-річного Ромчика Олексіва, який торік мало не загинув внаслідок ракетного удару по Вінниці. Тоді, хлопчик втратив маму, а сам отримав 45% опіків поверхні тіла. Такі важкі пацієнти в Україні не виживають. Та завдяки спеціалістам Дитячої лікарні Святого Миколая, які в рамках проєкту «Незламні» лікують постраждалу від війни малечу, стан хлопчика вдалось стабілізувати та транспортувати його за кордон. Більше року лікування у Німеччині — і Ромчик повернувся до України. Одне з перших місць, яке відвідав удома, — лікарня Святого Миколая, де його і рятували. Тепер там діє Центр дитячої реабілітації UNBROKEN KIDS — і він саме там продовжить своє відновлення. 

— Також зворушує історія родини Степаненків. Торік про них дізнався увесь світ. Родина потрапила під ракетний обстріл вокзалу Краматорська. Мама Наталя втратила одну ногу, а її донька — обидві. Неушкодженим лишився лише маленький Ярослав. Родина проходила лікування у Львові, аж поки їх не відправили до США на протезування. Не так давно вони нарешті повернулися до України і продовжують реабілітацію у нас, — розповідає Ірина Заславець. 

«Ми  не тільки встановлюємо, а й виготовляємо протези»

До 2022-го в Україні не було протезних майстерень при лікарнях. Виготовляли протези переважно приватні заклади. Пацієнт сам шукав виробника. У реабілітаційному центрі «Незламні» пацієнти цього не роблять. Тут на місці виготовляють протези — завдяки мобільній майстерні, подарованій Мальтійською службою за підтримки уряду Німеччини.  Лише за перші півроку роботи, з вересня 2022-го, вони виготовили понад 100 протезів. А вже цьогоріч навесні відкрилася велика майстерня. У центрі ставлять велику ціль — виготовлення сотні протезів на місяць.

— Ми можемо виготовляти протези повністю: від куксоприймачів до готових виробів. Єдине, що замовляємо, — комплектацію до них, наприклад, стопи. Робимо це індивідуально під кожного пацієнта в одного з найбільших виробників у світі — німецької компанії Ottobock. Так працюють майстерні протезування по всьому світу, — розповідає Заславець.

Як отримати допомогу 

Аби отримати допомогу, треба стати у чергу. Це можна зробити за номером: 0800333003. У центрі на лікуванні, протезуванні та реабілітації перебувають як військові, так і цивільні — дорослі й діти.  У черзі сотні пацієнтів, додає Ірина Заславець:

— Черга рухається. У пріоритеті, звісно, ті, хто прибуває евакуаційними потягами або потребує негайного хірургічного втручання. Коли стоїть питання переведення в реабілітаційний центр, то, звісно, така людина буде переводитися першою, ніж той, хто зателефонував і записався у чергу.

У планах «Незламних» побудова нових корпусів, збільшення ліжкомісць та   спеціалістів. Тут знають, що після війни роботи буде на десятиліття, — фізична та психологічна реабілітація, обслуговування протезів, нейротравми, контузії. Це те, що людину періодично супроводжуватиме все життя. 

— Завдання нашого центру стати опорою для кожного постраждалого від війни — допомогти відновитися і фізично, і психологічно. Ми навіть назву обрали невипадково, бо вважаємо український народ незламним. Ми хотіли сказати, що війна може зламати тіло, але не може зламати дух. І ми допомагаємо полагодити тіло. Своїми діями наші військові доводять, що травма не має стати на заваді. Наші пацієнти щодня вчать нас бути сильними. Як би ми десь не втомлювалися на роботі, цьому зараз немає виправдання. Ми маємо працювати і всі сили вкладати у нашу перемогу, — наголошує Ірина Заславець.

Катерина Петренко — відважна та вольова жінка. Її історія — про відданість, ризик та боротьбу. 

Повномасштабне вторгнення жінка разом із маленьким сином зустріли у Бердянську, який уже 27 лютого окупували російські військові. Ризикуючи життям, жінка вирушила до невеликого села у Запорізькій області. Зламана автівка та ніч у полі під обстрілами росіян — це були лише перші випробування Катерини. Далі були довгі дні в окупованому селі і небезпечний шлях на підконтрольну територію України. А в цей час її чоловік перебував на Азовсталі, де тривали жорстокі бої, а потім був полон довжиною у рік. 

Це був довгий рік боротьби, надії, очікувань — Катерина витримала все заради свого коханого.

Після 24 лютого 2022 року фоторепортери з усього світу діляться тисячами світлин з України, надсилаючи їх до газет, фотоагенцій, інтернет-видань і публікуючи в соціальних мережах.

Ці світлини говорять самі за себе — і, зазвичай, не потребують довгих описів. Ми хочемо, щоб читачі Sestry.eu завдяки фотографіям стежили за подіями в Україні і в тих місцях, де сотні тисяч українських біженок і біженців знайшли притулок після початку повномасштабної війни.

Ми зібрали ті фотографії, які показують смуток і біль, щастя і надію водночас.