«Вкрадені» долі. Як Росія викрадає українських дітей, а війна калічить їхню психіку

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Олеся. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Олесі адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Олеся. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів. 

Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.  

«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?

Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.  

«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».  

Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.  

‍Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.  

«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».  

До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.  

Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?

Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації. 

З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.  

Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).   

Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби. 

‍Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ

«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.  

І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.  

«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер. 

Наближається новий трагічний поворот в історії України

Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці Facebook Юрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:  

«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.

У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.

Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.

Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.

Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».

America First чи Путін first?

Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь —  окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.  

Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.

Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:  

«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».  

За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.  

‍«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко

«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.

Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».  

Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами. 

Артур Баглюк — підприємець і співзасновник християнської місіонерської організації «Слов’янська місія в Європі». З 2024 року — директор краківського представництва Польсько‑української господарчої палати. Від початку повномасштабної війни в Україні він з власної ініціативи оперативно відкрив у Кракові притулок для українських біженців. А також активно взявся за організацію гуманітарної допомоги з Польщі до України — як цивільним, так і військовим. Артур є проукраїнським активістом. І він підозрює, що саме через цю його діяльність на нього неодноразово здійснювалися замахи. Нещодавно в його автівці невідомі навмисно відкрутили болти на передніх колесах, що ледь не перетворилось на трагедію. 

«В одному з анонімних листів писали, що ми бандерівці, і тому нас буде знищено»

Наталія Жуковська: Нещодавно на вас  скоїли замах. Хто це міг бути і за що?

Артур Баглюк: Важко довести, хто це міг бути, тому що від початку повномасштабного вторгнення проти всіх проукраїнських активістів за кордоном постійно здійснюються ті чи інші неправомірні дії. Аби зашкодити, залякати й зрештою зупинити волонтерів чи навіть волонтерський рух в цілому. Комусь створюють фейкові акаунти, з яких потім розсилають провокаційні повідомлення, публікують фейкові дописи, створенні штучним інтелектом відео, комусь атакують робочу електронну пошту. Так, одному моєму знайомому її заблокували. На його мейл надійшло водночас понад вісім тисяч запитів з Хабаровська. Іншому товаришу у Вроцлаві, у якого був гуманітарний склад, підкинули заряджений ріжок від автомата Калашникова з патронами. Викликали польську службу безпеки й паралізували роботу гуманітарного складу майже на тиждень, поки тривало розслідування. 

Подібний випадок з автомобілем у мене не вперше. Раніше мені просто спускали колеса. Цього разу зірвали на них болти. Вочевидь ті, хто це робив, думали, що колеса відірвуться десь у дорозі й станеться ДТП. Я вже 10 років живу у Польщі.  Моя машина, хоч і на польських номерах, але впізнавана. З 2022 року на торпеді лежить прапор України. Я багато їжджу й паркуюсь у різних місцях. Того дня машина довго стояла у центрі міста біля нашого волонтерського штабу. Те, що щось не так з колесами, я відчув вже у дорозі, коли машину на швидкості почало кидати у різні боки. Я відразу скинув швидкість і повільно поїхав на СТО. Там мені і розповіли про скручені болти. Бо у мене навіть думки про подібне не було. 

Але це вже не перша спроба замаху…

Одна зі спроб була у березні 2022 року. Ми сиділи в ресторані готелю поруч з нашим гуманітарним штабом, який відкрили на другий день великої війни. Разом зі знайомими обговорювали поставки медицини для українських військових. Сиділи у закутку, де людей майже не було. І тут я помітив, як якийсь чоловік приховано фільмує нашу зустріч на відео. Крикнув йому: «Навіщо ти нас знімаєш?». Він став тікати. Я його наздогнав, почалася бійка. Він бив професійно — відразу в кадик. Мої знайомі теж підбігли, забрали у нього телефон, розблокували. Там були відео не лише про нас, зокрема якісь люди у балаклавах. Він прикидався, що нічого не розуміє, ми змусили його все видалити та відпустили. Тоді всі були на адреналіні й навіть не подумали про виклик поліції. Я зателефонував туди вже на наступний день, і мене поставили на контроль. Щодня вранці мені дзвонив дільничний і питав, чи все у мене добре.

Друга ситуація — підозра, що нас з дружиною намагалися отруїти. Одного дня після роботи у гуманітарному штабі, вдома нам обом стало зле. Я думав, що, можливо, це перевтома. Втім, лікарі сказали, що наші симптоми вказують на отруєння. Адже всередині горіло так сильно, що я через больовий шок навіть втратив свідомість і розбив собі голову. Схожі симптоми були й у дружини, тож ми на певний час випали з робочих волонтерських процесів, поки не оговталися й трохи не відновилися. 

Відтоді я став обережнішим —  носив із собою свою воду, намагався не їсти з волонтерами у нашому штабі, оскільки трафік людей в штабі був великий і багатьох ми могли не знати особисто. 

Ще в березні 2022 зламали наш волонтерський чат у телеграмі. Дістали всі контакти волонтерів, номери телефонів, фотографії і заблокували телефон моєму асистенту. А торік віддалено заблокували мій і дружини телефони, скоріше за все, знову через телеграм. Навіть знайомі айтішники не змогли нічого з цим зробити. 

Чи змінилася тактика загроз?

Погрози надходять перманентно. Крім того, що у фейсбуці можуть написати боти, приходять усілякі листи з погрозами. Знаєте, у нас не просто гуманітарна організація. Ми є християнською протестантською церквою, у нас місіонерська організація, при якій є гуманітарний штаб. Так от в одному з листів польською мовою йшлося про те, що ми бандерівці і нас буде знищено. Писали про Волинь, про те, що нам помстяться і все згадають. 

Про всі погрози ми повідомляємо в поліцію, де мене щоразу питають: «Як ви вважаєте, чи це загрожує вашому життю?». Я відповідаю: «У листі мого прізвища не вписано, але зазначена наша організація. А оскільки я її керівник, то це треба враховувати». Тим паче, що до нас за гуманітарною допомогою, а також просто в церкву приходять люди. Виходить, на них теж може чатувати небезпека. Не уявляю, що в мізках тих людей, які пишуть подібні листи.

Але ми не боїмося. Якщо мета — зламати або зупинити нас, то вони глибоко помилились.

Як ви вважаєте, з чим саме пов’язані ці  замахи на вас? Це реакція на вашу волонтерську діяльність, підтримку українських біженців у Польщі чи бізнес?

Бізнес — 100% ні. Тому що там у мене ні з ким немає конфліктів. Я вважаю, що це тільки моя громадська проукраїнська позиція, адже я також  один з організаторів проукраїнських мітингів в Кракові. Я проукраїнський активіст в економічному і громадському секторі, тож це однозначно пов'язане з цим. Ми ж возимо допомогу різну, зокрема й для військових. Були кейси, коли торік возили навіть броньовані автівки з Америки. На мою думку, або це роблять росіяни, або нашпиговані російською пропагандою поляки, які не можуть зрозуміти, що так робити не треба. Нас хочуть роз’єднати — через історію, страх чи злість. Але ми маємо триматися купки, потрібно консолідуватися і бути разом, тому що ворог у нас один — Росія. Дезінформація — це теж зброя. Ми повинні воювати не тільки на фронті, а й за свідомість людей як в Україні, так і за кордоном.

Українцями в Польщі відкрито понад 60 000 підприємств

Як ви, директор представництва Польсько-української економічної палати у Кракові, оцінюєте стан українського бізнесу в Польщі? Які тенденції можна окреслити?

Дуже багато позитивних сигналів, які підтверджуються різними міжнародними дослідженнями, щодо позитивного впливу українців на польську економіку. Так, цьогорічне показало, що вони у вісім разів більше додали до бюджету, ніж польська сторона видала на їхню підтримку. На сьогоднішній день українськими громадянами відкрито понад 60 000 підприємств різного формату. Українці змінюють на краще цілі сфери. Взяти хоча б б'юті індустрію! 

Також українці потужно займаються логістикою, будівництвом і  працевлаштуванням. На сьогоднішній день чимало наших людей мають досвід в оборонно-промисловому комплексі. Оскільки експорт подібної продукції з України наразі заборонений, частина підприємців намагається відкрити філії або створити виробництва дронів та іншої оборонної продукції у Польщі — з орієнтацією на світовий ринок. Я вважаю, що це важливо для обох країн з точки зору безпеки та загрози нападу Росії на європейські країни. 

Українці відкривають клінінгові компанії, заклади гастрономії, а деякі навіть пункти обміну валют і ломбарди, яких тут раніше було небагато. Я не знаю такої сфери, в якій українці б не хотіли працювати. Вони інвестують, створюють робочі місця, шукають нестандартні рішення, піднімають стандарти сервісу, сплачують податки.

А ось що стосується торгівлі між країнами, тут ситуація виглядає для України невтішно. Якщо до повномасштабного вторгнення загальний товарообіг між Польщею і Україною в середньому складав близько 10 мільярдів доларів на рік з більш-менш рівними показниками для обох сторін, то зараз картина суттєво змінилася. Після російського вторгнення український експорт до Польщі впав до майже 3 мільярдів доларів, тоді як Польща продає в Україну товарів на 13 мільярдів доларів. До того ж багато польських підприємців відкрили компанії та філії у західних областях України, переважно у Львівській. Близько 80% цих фірм займаються торгівлею, що додатково підтверджує зростання польського експорту в Україну. Фактично, це також частина польсько-українських відносин: українці підтримують польську економіку навіть з України.

З якими труднощами стикаються українці в Польщі, чим їм треба допомагати на державному та місцевому рівнях?

Підприємці, які приїхали з України до Польщі, зіштовхнулися з тим, що тут бізнес працює по-іншому. По перше — високі податки, які треба платити. Щось «порішати» не вийде, до того ж етика ведення бізнесу інша. Треба розбиратися в польському податковому законодавстві й бухгалтерії, навіть якщо вона на аутсорсингу. 

Варто розуміти, що більшість бізнесів, відкритих у Польщі, починають приносити стабільний дохід приблизно з третього року діяльності

Перші два роки зазвичай є періодом інвестування й адаптації: підприємці тестують різні маркетингові стратегії, вивчають поведінку місцевих споживачів, налагоджують логістику, обирають ефективні канали продажу та підлаштовуються під юридичні й культурні особливості польського ринку. Це нормальний і важливий етап, який формує основу для довгострокового успіху.

Що стосується допомоги на державному і місцевому рівнях, то вона не завжди і не всім є зрозумілою. І добре, що існують інституції, як Польсько-українська господарча палата, до якої можна звернутися за консультацією, поясненням і професійним супроводом у веденні бізнесу.

Як саме польсько-українська господарча палата допомагає підприємцям?

Ми маємо велику базу контактів — виробників, логістичних компаній, бухгалтерів, фінансових і юридичних консультантів, які працюють як з малим, так і з великим бізнесом. Сильна сторона нашої діяльності — розвинений нетворкінг між представниками малого, середнього та великого бізнесів. Це дозволяє учасникам палати не лише обмінюватися досвідом, а й знаходити клієнтів, партнерів чи підрядників безпосередньо всередині нашої спільноти — як у Польщі, так і в Україні. Також ми володіємо актуальною інформацією щодо програм фінансування, спрямованих на відбудову України.

Серед іншого ми активно будуємо мости між польським та українським урядами, а також між керівниками територіальних громад обох країн. Зокрема, запрошуємо представників українських громад, переважно з прифронтових регіонів, організовуємо для них ознайомчі поїздки до місцевих громад Польщі. Під час цих візитів вони мають можливість налагодити прямі контакти, обмінятися досвідом з польськими колегами й побачити, як польські громади після вступу до ЄС ефективно використовують європейські кошти й ресурси. Як вони цим керують, як розбудовують інфраструктуру і адаптують її для людей з інвалідністю… У них є такий досвід. Вони знайомляться, дивляться, надихаються, а потім із цим досвідом повертаються в Україну. 

У нас є вже домовленість з польським урядом про взаємний обмін. Тобто вони готові наших людей вчити писати проєкти на дофінансування Європою. Натомість представники українських територіальних громад передаватимуть досвід цивільної оборони, який отримали під час війни

Які основні проблеми називають українські підприємці? На що жаліються? А що навпаки їм подобається?

Жаліються на великі податки. Але це не тільки українці. Скарги можна почути і від поляків. І це не тільки про Польщу, це загалом про Європу. А ще проблема у тому, що кожна передвиборча кампанія в Польщі, на жаль, розганяє популістичні ксенофобські настрої, що також шкодить економіці країни. Ось приклад:

У 2023 році були вибори в Сейм. Виборча кампанія була побудована зокрема на антиукраїнській риториці. Як наслідок — понад 300 000 українців виїхало з Польщі. Серед них був певний відсоток підприємців, які вже були інтегровані в польську економіку, знали польську мову, інвестували гроші, створили робочі місця. Вони виїхали, продавши бізнес, до Іспанії, Португалії, Канади…

Які кроки варто зробити для полегшення підприємництва українців у Польщі?

По-перше — не тягнути історичне питання, насамперед Волині, в економічний сектор. Чи проблема існує? Існує. Чи треба її вирішувати? Треба. І вона вже вирішується. Торік, першого жовтня, після призначення пана Андрія Сибіги на пост міністра закордонних справ України ми з ним зустрічалися. Він окреслив пункти, які робитиме першочергово. Так от питання ексгумації жертв Волинської трагедії — перше в списку, і вже до кінця 2024 року були зроблені вагомі кроки у вирішенні цього питання. Займатися цим мають міністерства закордонних справ і історики. Не потрібно цим питанням ділити звичайних людей, тим самим підіграючи спільному ворогу — Росії.

«Коли відбувається масштабна трагедія, я знаю, що робити і куди бігти»

Ви активно допомагаєте українським біженцям у Польщі. Що стало для вас імпульсом почати волонтерську діяльність?

Я родом із Запорізької області. Моя родина походить із села Кінські Роздори Пологівського району, який, на жаль, зараз знаходиться під російською окупацією. Частина моєї родини вже 10 років живе під окупацією у Донецьку, а частина — в Запорізькій області. 9 червня я дізнався, що на війні загинув мій 20-річний родич, який пішов добровольцем на фронт. Через окупацію його батьки не можуть поховати сина вдома, на своїй землі. І це трагедія, яку важко пережити. 

Ще у 2022 році ми відкрили шелтер (тимчасове житло, — Авт.), в якому зараз проживає близько 40 українців. За ці роки через нього пройшло понад 3,5 тисячі українських біженців. Переважно жінки і діти. Люди у нас зупинялись, далі ми допомагали їм знаходити постійне житло або переїхати в інші країни. Ті, хто проживає у шелтері сьогодні, у нас надовго. Бо по-перше, вже немає в Польщі програм допомоги на житло, а по-друге, це переважно мешканці з окупованих територій, яким повертатись нікуди. Вони не платять за житло, оскільки підпадають під програму захисту біженців. 

Серед українських переселенців є чимало пенсіонерів, які приходять до нас за гуманітарною допомогою і кажуть: «Дайте якусь роботу, ми хочемо працювати». Після цього, коли я чую від когось, що українці не працюють, кажу: «Це неправда. Навіть пенсіонери готові працювати. Просто їх ніхто не бере на роботу»

Ми допомагаємо українцям не лише в Польщі. Надсилаємо постійну допомогу як цивільним, так і військовим в Україні. Головне, що просять, — це дрони, амуніція, тактична медицина. З початку повномасштабного вторгнення ми вже відправили понад 1100 тонн гуманітарної допомоги, а ще понад 80 000 продуктових і гігієнічних наборів видали українським біженцям у Кракові.

З якими історіями людей стикалися особисто?

Вражають історії про виїзд з окупації. Найстрашніше, що доводиться переживати людям — допити на ворожих блокпостах. Після почутого я навіть звертався до психолога, бо не міг самостійно впоратися з емоціями. Іноді сідав в автівку, виїжджав за місто і просто плакав. 

Певною мірою ми як суспільство також несемо відповідальність за ситуацію в Україні. Ми надто довго «загравали» з політиками, дозволяли їм маніпулювати нашими очікуваннями й уникати відповідальності. В Україні досі не було чіткої національної ідеї на рівні державної політики. Ідеї, яка об’єднувала б українців у мирний час так само, як зараз нас об’єднала війна. Саме в цьому була наша слабкість, яку довго й системно використовував наш ворог. І саме в цьому питанні ми можемо повчитися у поляків. Нам треба перейняти їхню патріотичну складову. 

Чи багато українців, яким ви допомагали, вже інтегровані у польське суспільство?

Дуже багато.

У квітні 2022 року українцям, яким ми допомагали, я говорив: «Не дивіться новини. Ця війна — не спринт, це марафон. І ми будемо бігти до кінця. Тому вам треба вже сьогодні думати, як ви житимете тут, хоч і тимчасово. Почніть планувати своє життя для початку на шість місяців. Так вам буде легше психологічно. За цей час ви будете вчити мову, шукати роботу. Якщо буде повернення в Україну — зібрались і поїхали, всі все зрозуміють. Коли ж ви щодня сидітимете у новинах, то лише страждатимете —ментально і фізично». 

Для кожної людини статус невизначеності — найгірший. Бо коли не знаєш, що тобі робити, не можеш рухатися вперед

Частину людей ми долучили до волонтерської діяльності. Тобто ми побудували систему так, що у нас волонтерами можуть бути самі біженці. І вони дякують нам, що є залученими, бо це їм допомагає. 

За вашими спостереженнями, що заважає і що допомагає українцям інтегруватися?

По-перше, варто чітко розмежовувати українців, які виїхали з України свідомо до великої війни, і тих, хто залишив країну вимушено, рятуючи життя. Це категорії з різними емоційними, правовими і соціальними запитами.

Серед тих, хто був змушений тікати від війни, є багато людей, яким психологічно важко прийняти свій новий статус. Для когось нестерпною є сама думка, що вони — «в приймах», що змушені шукати захист за кордоном, що не можуть жити у власному домі. Деякі просто не можуть змиритися з тим, що їх називають «біженцями» — це гнітюче відчуття принижує їхню гідність, викликає сором чи гнів.

Є й набагато складніші випадки, коли люди, не витримавши психологічного тиску, безвиході або інших обставин, вирішують повернутися навіть на тимчасово окуповані території. І хоч це виглядає нелогічно й небезпечно, кожен такий крок має глибокі особисті мотиви — розірвані сім’ї, втрачене коріння й відчуття внутрішньої порожнечі.

У нас жила жінка, чоловік якої залишився в окупації. Одного дня вона прийшла і каже: «У мене коза народжує, маю їхати… Там мій дім, моя земля. Чому я маю жити десь на чужині?». Сіла й поїхала додому. 

Розкажіть про найбільші виклики, з якими ви стикнулися, організовуючи допомогу під час кризових ситуацій — пандемії, паводків, війни…

Коли в світі відбувається масштабна трагедія, то я завжди знаю, що робити і куди бігти, — це моя особливість. Я не впадаю у шоковий стан, а навпаки, відчуваю себе як риба у воді. Дуже швидко адаптуюся до реалій. Пам'ятаю очі наших людей у церкві, коли ми зібралися ввечері 24 лютого 2022 на молитву. В їхніх очах були пустота і розгубленість. Я ж чомусь відразу знав, скільки мені потрібно волонтерів, хто і за який сектор роботи відповідатиме. Одним з головних викликів було зібрати команду. Через загальну розгубленість тієї ночі мені було складно знайти бодай сімох волонтерів. Але вже зранку охочих стало десятеро, за два дні — понад шістдесят, а ще за два тижні — стільки, що ми вже не могли їх порахувати. Серед них були як українці, так і поляки.

Які ініціативи ви плануєте реалізувати найближчим часом для підтримки українців у Польщі?

Сьогодні однією з ключових потреб є адвокація України та боротьба з російською дезінформацією, яка активно діє в обох напрямках — як проти поляків, так і проти українців. Пропаганда цілеспрямовано розпалює взаємну недовіру, провокує напруження. Саме тому зараз надзвичайно важливо вести активну роз’яснювальну роботу, формувати правильний інформаційний простір і об’єднувати суспільства, а не дозволяти зовнішньому ворогу їх роз’єднувати. 

Також, на жаль, сьогодні стало відчуватися, що деякі українці за кордоном входять в статус звикання або втоми від війни. У них виникають думки на кшталт «війна за дві тисячі кілометрів від мене, це вже мене не сильно турбує». Але це оманлива й небезпечна тенденція — пригадайте, як більшість звикла до АТО з 2016 року, і що сталося далі. 

‍Фотографії надані Артуром Баглюком