Війна в Україні

Тамара Яніна хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за Маріуполь, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України: 

— Мій чоловік Олексій Янін був добровольцем у 2014-му році, а 24 лютого 2022-го  одним з перших став на захист своєї сім'ї і своєї країни. І захищав нас до останнього подиху. Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 7 квітня 2022 року — в абсолютно оточеному місті в Маріуполі. Я його так і не поховала. Він загинув на воді, в човні, тіла нема. Скоріше за все, і не буде. Дуже важко пояснити дитині, що тато більше не прийде, не повернеться, не приїде. 

 Жінка певна: всіма мовами світу треба розповідати про українських героїв, які поклали своє життя за Україну. 

— Дуже важливо для нас, українців, бути присутніми в інформаційному полі. Україна і ми, українці, стикнулися з дуже жорстоким, підступним, абсолютно аморальним ворогом, який не має ані законів, ні права, ні честі, ні совісті, ні якоїсь моралі — нічого святого. Говорити про ситуацію в Україні життєво необхідно, потрібно висвітлювати правду таку, яка вона є, а не таку, якою її подає країна-кат, країна-вбивця і країна-окупант. Вони постійно приховують свої військові злочини. 

Діліться історією Тамари та Олексія Яніних зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Відтепер кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» буде українською та польською мовами.

Разом із двома дітьми Юлія Третяченко тікала з-під ворожих обстрілів рідного Запоріжжя. Із родиною опинились у місті Тарнов — за 180 кілометрів від українського кордону.  

Важка дорога позначилася на здоров’ї молодшого сина. Виклики, пов’язані з піклуванням про дітей в умовах відірваності від свого життя в Україні, невизначеність майбутнього, страх за близьких, які лишилися вдома, стали важким випробуванням для самої жінки.

Витримати усе і реабілітуватись психологічно допомогла волонтерська діяльність. Юлія приєдналась до «батальйону Кікімори» — жінок, які об'єднались для допомоги українським військовим. Разом вони виготовили і передали на фронт тонни маскувальних засобів — сіток, нашоломників, костюмів для розвідників. І щодня продовжують працювати на перемогу.

Із Sestry Юлія поділилась своє історією та розповіла про тих, хто разом із нею допомагає українським військовим перемагати ворога.

‍

«За вашу та нашу свободу» — під таким гаслом пройшов цьогорічний Варшавський безпековий форум. Sestry завітали на міжнародну конференцію, де зустрілись із українськими та іноземними політикинями. Єдність, підтримка, взаємоповага та рух до спільних загальноєвропейських цінностей — все це об'єднує сьогодні жінок у всьому світі. І війна в Україні продемонструвала, як важливо триматись разом у складні часи.   

— Ми, жінки, маємо об'єднатися. Об'єднатися заради свободи та демократії. Я безмежно пишаюсь всіма українськими жінками, які виживають щодня в таких складних умовах, — сказала Тютті Туппурайнен, членкиня парламенту Фінляндії, в інтерв'ю головній редакторці Sestry Марії Гурській.

Голос українських жінок лунав зі всіх майданчиків Варшавського безпекового форуму. 

— Я приїхала сюди, щоб нагадати всьому світу, що Росія є тюрмою народів, — поділилась із Sestry парамедикиня Юлія Паєвська («Тайра»). 

Більше дронів, засобів радіоелектронної боротьби та розвідки потребує Україна від партнерів у світі. Бо саме розумом і технологіями українці зможуть перемогти ворога. На цьому наголосила у Варшаві громадська діячка Марія Берлінська. 

— Ми знаємо, як важливо українцям вистояти. І ми маємо підтримати вас всіма можливими шляхами, — сказала британська політикиня Кетрін Ештон в інтерв’ю головній редакторці Sestry Марії Гурській.  

Правозахисниця і лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року Олександра Матвійчук нагадала всім на Варшавському безпековому форумі, що українська боротьба за справедливість має особливу мету — не допустити нової атаки Росії на жодну іншу країну. 

Українська парламентарка Іванна Климпуш-Цинцадзе не втомлювалась повторювати своїм іноземним колегам, як важливо не припиняти підтримку України — всупереч втомі чи сумнівам. 

Україні потрібна зброя. Але також — підтримка української економіки, зауважила народна депутатка Кіра Рудик. І, звісно, потрібно, аби ухвалені антиросійські санкції насправді працювали. 

Марі-Доха Безансено, помічниця Генерального секретаря НАТО з питань публічної дипломатії, була вражена силою українських жінок. І пообіцяла, що Північноатлантичний Альянс буде поруч з Україною стільки, скільки потрібно. 

— Тримаймось разом, підтримуємо одна одну, допомагаємо одна одній — і я переконана, що ми переможемо, — заявила українська журналістка Мирослава Гонгадзе. 

Перша історія — Тамари Яніної. Її чоловік Олексій, розвідник бригади «Азов», героїчно загинув у боях за Маріуполь у квітні 2022 року. Тамара хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за місто Марії, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України. 

«Все, що я хочу, — це тільки вижити і повернутись до вас», — писав Олексій Тамарі незадовго до своєї загибелі. У пари залишився 4-річний син Назар.

Це щемлива історія про неймовірне кохання та про те, як пережити страшну втрату і навчитись жити далі без нього, свого чоловіка. 

Авторка циклу «Жінки Азову» — Надія Гордійчук, досвідчена тележурналістка. Щодня вона спілкується з рідними тих, хто на фронті, і тих, хто навіки в строю. Героїні нового циклу — дружини, матері, сестри українських героїв. Їм є що сказати і чим поділитись із всім світом. І Sestry стануть голосом таких жінок. 

Ділимося з нашими читачами свідченням Тамари Яніної — і вже готуємо наступні інтерв’ю.

Вона – українка з 18-річним стажем роботи на держслужбі та у вищих державних органах влади, на її руці татуювання «Ірпінь 07.03.2023». Марина із позивним Юта каже, що це її другий день народження – ледве вибралася з окупації на Київщині, рятуючи інших. Він – росіянин  за паспортом, який воює на боці України у складі Російського добровольчого корпусу (РДК) і не вважає себе хорошим. Олександр із позивним Фортуна каже, що історія про хороших і поганих руських – це російський наратив, який активно підтримує ліберальна опозиція, що розїхалась країнами ЄС. У його системі координат люди не міркують такими категоріями – вони беруть до рук зброю та йдуть захищати Україну.

Юта та Фортуна одружились 6 років тому, про це можна написати книгу. Вона – корінна киянка, а він – народився та жив у Новосибірську.

Познайомилися на Фейсбуці. Через рік Олександр прилетів до Києва. Росіянина прикордонники не впустили, вже вийшов закон, що забороняв чоловікам із РФ приїжджати до України. Марина поїхала за Олександром до Білорусі. Згодом вони одружилися в Грузії, щоб жити в Україні.

«Тут були нацики у чорному зі зброєю. Хто їх бачив та де вони?»

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Олександр зустрів в Ірпені, що на Київщині. Маючи російський паспорт, чоловік обіймав керівну посаду у великій торговій мережі. Міг би забрати дружину та виїхати за кордон.

«24 лютого я прокинулася рано, Сашко, як завжди, поїхав до Києва на роботу, а я пішла за мамою. Поки забирала її, над нами пролетіли два винищувачі, почалася висадка російського десанту в Гостомелі (Гостомель – передмістя Києва, граничить з Ірпенем – ред.). Зрозуміла, що все серйозно і попросила чоловіка повертатись до нас», – згадує Марина.

Наступну ніч родина провела у підвалі. Потім подружжя почало організувати місцеву самооборону. Група Фортуни та Юти працювала з коригування української артилерії по ворогу, вони організовували місцеве населення та допомагали з евакуацією, коли почалися активні бої. Якось їм дісталося завдання наводити вогонь на колону окупантів, де, як з'ясувалося пізніше, був брат Сашка із Росгвардії. Брата тоді важко поранило, його відправили лікуватися до Білорусі.

«Було відчуття одного дуже довгого дня. З одного боку, люди згуртувалися та активно допомагали один одному. З іншого, знаходилися ті, хто пропонував відвезти мою тещу за 2 тисячі доларів до Житомира, причому тисячу потрібно було заплатити авансом», – згадує Фортуна.

Лише 28 лютого подружжю вдалося відправити маму Марини машиною до Яремче, на Західну Україну. Самі вони вирішили залишитися в Ірпені.

Колона ворожої техніки зайшла до містечка. І над їх життям нависла реальна загроза – коригувальників завжди вбивають на місці, а Сашка та Марину вже активно шукали окупанти.

«Коли ми побачили, що колона російської техніки заходить до міста, то сховали зброю, переодяглися та спустилися до підвалу. Тієї ночі мені здавалося, стріляли з усього. Я думала, що вийду – і довкола нічого не вціліло. Нас у підвалі було десь 20 людей. Вранці прийшов російський командир і запитав: «Тут були нацики в чорному зі зброєю. Хто їх бачив і де вони? Але нас не видали», – розповідає Марина.

Вибиралися з окупації – три пари штанів та рюкзак готівки

Коли обстріл трохи вщух, вони забігли до квартири за кішкою і вирішили вибиратися до Києва. Збирали групу охочих та пішли у бік центральної вулиці. Навколо вже все горіло і перетворювалося на одне суцільне пекло, а на перехресті заповітні кілька метрів не добігла жінка із дитиною. Обстріл був настільки щільний, що навіть відтягнути тіла убік вдалося не одразу.

Вибратися до столиці не вдалося. Довелося заночувати у підвалі лікарні. Не було зв'язку. ніхто не знав, що діється у місті. На свій страх і ризик подружжя вирушило знову – короткими перебіжками повз ліс та поле. Коли обстріл став дуже потужний, загубили кішку, вона втекла з переноски.

«Добігли до мосту – він був весь у обгорілих машинах. Це був Апокаліпсис на землі». Кадри підірваного мосту на Ірпінь і тисяч людей, що ховались під ним, облетіли весь світ.

Марина з чоловіком дісталися Біличів (околиця Києва) і заночували у Києві у знайомих. Це було 7 березня. «На мені було 3 пари штанів, у руках рюкзак – все, що залишилося з речей», – каже жінка.

Перед початком великої війни Олександр отримав зарплату. Тож, мали цілий рюкзак готівки. А вже на початку війни купити їжу було проблематично, в магазинах залишився невеликий вибір товару, вони не працювали під час повітряних тривог.

«Нам усім світить від 20 років до довічного»

Фортуна зрозумів, що як раніше вже не буде, тому формування корпусу РДК стало цілком логічним. Сьогодні вони презентують себе як військово-політичну організацію, що складається з російських добровольців, переважно громадян РФ, які проживають на території України, що воювали на боці України з 2014 року, та стали на її захист з 24 лютого 2022 року. З початку повномасштабної війни бійці РДК брали участь у бойових діях у Чернігівській, Київській, Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях, а також у гучних рейдах за межами України – у Брянській та Білгородській областях.

«Росія намагається створити для своїх громадян ілюзію захищеності, але її державний кордон можна перетнути зі зброєю, що неодноразово довели наші рейди. Армія РФ радянського зразка, у них командування побудовано на системі доповідей. Можна виконати завдання та повернутись, поки інформація дійде нагору. Російська пропаганда називає нас терористами та вбивцями, але ми ставимо для себе глобальні цілі: усунення політичного режиму РФ та відновлення територіальної цілісності України у межах 1991 року. Нам хотілося б забрати одну російську область і зробити там Новоросію навпаки. Такий російський Сінгапур, де були б високі технології, штучний інтелект, дослідження у галузі генетики», – розмірковує Фортуна.

На питання, кому підпорядковується РДК, відповідає наступне: «В Україні ми підпорядковуємося Міністерству оборони, а всі операції на території Росії робимо самі, виключно за своєю ініціативою. Там (в Росії – ред.) кожному із добровольців корпусу світить від 20 років до довічного».

Сьогодні організація активно планує нові операції. Своїми найближчими соратниками вважають добровольців із Польщі.

«Ми щільно спілкуємось із Польським добровольчим корпусом, маємо великий обсяг спільного навчання та тренувань. Плюс вони беруть участь у боях на запорізько-донецькому напрямку, на південному сході з нами. Це наші найближчі колеги, ми постійно спілкуємось, тренуємось, воюємо разом. Ми з ними постійно на зв’язку, вони нам дуже допомагають, ми їм допомагаємо», – стверджує Фортуна.

Марина також задіяна в РДК, займається юридичною роботою і щоразу шалено нервується, коли чекає на чоловіка з бойових завдань. Після війни вони мріють виїхати у подорож щонайменше на півроку.

«Зараз багато що залежатиме від того, як Україна увійде в зиму. Росія намагатиметься утримати фронт до весни, за зиму акумулювати ресурси, провести мобілізацію та навесні воюватиме з новими силами. Україні потрібен успіх до Нового року, тому я порадив би чоловікам, які відпочивають у ресторані, докласти зусиль для перемоги. Я не говорю, що обов'язково йти воювати, але треба приносити користь. Волонтерити, донатити, допомагати військовим, якщо ви вирішили пов'язати своє життя з цією країною», – переконаний Фортуна.

Для російських родичів він «укронацист»

Подружжя повернулося до Ірпеня в квітні 2022 року. Марина з Сашком відразу ж почали шукати кішку Єву, що втекла на початку війни, і ремонтувати квартиру.

«Я довго дорікала собі, що залишила Єву в переносці. Якби одразу посадила її в рюкзак, вона б не втекла. Ми з Сашком об'їздили всі притулки та обійшли двори, розклеїли оголошення, зв'язувалися з волонтерами, які евакуювали тварин – все безрезультатно. Пошуки зайняли 2,5 місяців, і коли не залишилося надії, зважилися взяти іншого кота, який втратив господарів під час окупації. Тоді знайшлася наша Єва. Вагітна. І зовсім не в тому районі, де загубилася», – розповідає Марина.

Кішка народила чотирьох кошенят і всім їм знайшли господарів. А от з житлом було складніше. Будинок встояв, але дуже постраждав від окупантів. На два поверхи нижче квартири подружжя в стіні була наскрізна пробоїна від танка, дах будівлі проламаний і неабияк пошкоджений фасад.

«Спочатку ми просто заклеїли балкон целофаном, прибрали уламки і навіть зраділи, що житло просто є і воно не знищене, адже ми вже попрощалися із цією квартирою. Потім будинок відновили. Втім так, як було раніше вже не буде, адже війна триває», – розповідає подружжя.

Фортуна не підтримує стосунки із родичами з Росії. Давно зійшло нанівець навіть формальне спілкування з матір'ю, яка спочатку намагалася дотримуватися нейтралітету і звинувачувала у всьому американців, але після рейдів РДК на територію РФ, стала вірити в казки кремлівських пропагандистів. Сам Фортуна вірить лише у те, що його діти виростуть і правильно оцінять ситуацію. А поки що його викреслили зі списку сім'ї та додали у блек-лист у всіх соцмережах як «укронациста».

«Я не засмучений із цього приводу і завжди відкритий до розумного діалогу. Тим більше, що у Марини вони (російські родичі чоловіка – ред.) не в блоці», – каже Фортуна.

«Але вони мені не пишуть. Мабуть, знають, що прокляну», – відповідає Марина.

У тата «не працює» телефон 

Батько Марічки Іванюк пішов на війну у перший день — вранці 24 лютого 2022 року. Раніше він служив в АТО [антитерористична операція на сході України розпочалась у квітні 2014 року. — Ред.]. Зв’язок із чоловіком був втрачений відразу ж. Боєць 30-ої бригади зник безвісти в районі населеного пункту Роти на Донеччині. Нині ця територія окупована Росією.

— У 30-й бригаді дуже багато військових зникли безвісти саме того дня, — мовить Марічка. — У нашій родині четверо дітей. Найменшому братикові 8 років. Він досі не знає, що тато зник безвісти. Ми говоримо, що в нього зараз не працює телефон, тож він не може виходити на зв’язок. Це важко, бо це невідомість. Що сказати малому брату про зниклого батька? Ти нічого не знаєш про нього — чи він  в полоні, чи його катують, чи він загинув. Невідомість найбільше лякає і вбиває кожну сім’ю. Для когось це триває понад рік, для когось — кілька днів. Але все одно це вічність.

Поверніть наших героїв 

Понад 7 тисяч військовослужбовців вважаються зниклими безвісти. Такі офіційні дані станом на травень 2023 року. 30 серпня у Міжнародний день зниклих безвісти рідні таких військових вийшли на мирну акцію у Києві. До них приєднались також сім’ї цивільних бранців. Мітингувальники вимагали повернути додому зниклих та полонених із 30-ї, 58-ї, 53-ї, 25-ї, 56-ї, 28-ї та інших бригад. Досі залишаються у полоні 130 нацгвардійців, які охороняли Чорнобильську атомну електростанцію.

Пошук зниклих безвісти — це складний процес. Потрібно буквально по крихтах збирати інформацію про обставини зникнення військових. Росія всіляко гальмує процес пошуку зниклих безвісти. За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, російська сторона відповіла лише на 5-7 відсотків українських запитів про зниклих безвісти військових. Їхні рідні та родичі полонених закликають міжнародні організації у будь-який можливий спосіб допомогти. 

— Ми дуже просимо, щоб наших героїв знайшли і повернули. Це XXI століття. Як світ — Червоний Хрест та інші організації — може просто спостерігати?  Ми дуже хочемо залучити світову спільноту, яка поїде і пройдеться в’язницями — і чітко скаже, хто у полоні. Наших героїв там катують, їх знищують — морально і фізично, — каже Марічка.

Викрали під будинком

Росія не допускає міжнародні організації до місць утримання полонених. І це унеможливлює складання їхнього списку. Особливо гостра проблема із цивільними бранцями. Серед них іспанський волонтер Маріо Гарсіа Калатаюд, викрадений російськими військовими у Херсоні.

— Він йшов після «мітингу спротиву» (з 1 березня 2022 року, як російська армія увійшла до міста, місцеві жителі майже два місяці виходили на вулиці з гаслами «Херсон — це Україна!». — Ред.), його забрали буквально на порозі будинку, — розповідає цивільна дружина Маріо Тетяна Маріна. — Подзвонив у двері, я пішла відкривати, а його вже не було. Одразу зрозуміла, що трапилася біда. Почала його набирати, а телефон уже був поза доступом. 

Востаннє свого коханого Тетяна бачила 19 березня 2022 року. Останню розмову пам’ятає до хвилини: 

— Його голос востаннє чула 19 березня 2022  року о 13:51. Бачила того ж дня о дев’ятій ранку у Херсоні. Місто було окуповане, я нічого не могла вдіяти. Російські військові глушили зв’язок, глушили інтернет — я не знала, кому про це повідомити.

Тетяна збирала інформацію про Маріо через російські пабліки, аби дізнатися бодай якісь деталі. Від полонених, яких повернули на територію України, жінка дізналась, що її цивільний чоловік перебуває у сімферопольському СІЗО №2. 

Чоловік, який три місяці був із Маріо в одній камері, розповів Тетяні про жахи, пережиті іспанським волонтером:

— У Херсоні його катували струмом, бо побачили, що той має карту європейського банку. На той момент вона була вже заблокована, але російські військові не знали цього, намагалися вибити у Маріо пін-код.

Вже у СІЗО у мого чоловіка на тілі з’явилися укуси від собаки, також йому вибили зуби, зламали протез зубної щелепи. Він дуже схуд.

У полоні 75-річний чоловік пережив серцевий напад.

Не хотів стояти осторонь 

Маріо Гарсіа Калатаюд приїхав до України у 2014 році. Був волонтером у Києві, а потім переїхав до Херсона. Там і познайомився із Тетяною. Волонтерська діяльність і стала причиною затримання і катувань, певна жінка: 

— Він — волонтер, він мав дуже багато інформації зі своїх поїздок до «сірої зони» [це поняття з’явилося у 2014 році після підписання Мінських угод. «Сіра зона» — це нейтральна територія по обидва боки від лінії фронту. — Ред.]. Він мав контакти військових. Бо якщо займаєшся волонтерською діяльністю, возиш гуманітарну допомогу, то маєш знати реальну ситуацію на фронті, щоб випадково тебе не вбили. Росіяни думали, що взяли когось важливого, коли побачили вміст телефону Маріо.

Кримські медіа писали про нього як про бойовика. Однак в Україні він ніколи не тримав зброю. Він приїхав допомагати як волонтер. 

В Іспанії Маріо мав власний будинок, автомобіль та роботу. Достроково вийшов на пенсію та приїхав до України — без знання мови та особистих контактів. Його родина в Іспанії свого часу постраждала від громадянської війни. Чоловік усе життя жив із цим болем, тож не схотів залишатися осторонь. 

Росія довгий час не підтверджувала, що утримує іспанського громадянина. Досі його нема у списку полонених. Тетяна живе надією та намагається надати розголосу історії Маріо. 

— Росія має знати, що за нього тут борються, — наголошує жінка.

27 тисяч цивільних бранців

Олександр Зарівний — голова спілки ветеранів АТО Херсонщини. Нині він також у СІЗО №2 Сімферополя. Чоловіка викрали 17 березня 2022 року з його будинку в Олешках. Близько чотирьох тижнів росіяни тримали Зарівного в ізоляторі у Херсоні. Після того перевезли до тимчасово анексованого Криму. Чоловіка звинувачують у шпигунстві.

Олександр Зарівний — один із 27 тисяч цивільних заручників, яких утримує Росія. Про це повідомив Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець. Керівник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов зауважив, що Україна має значно менший обмінний фонд, ніж Росія. У перші дні великої війни росіяни взяли у полон багато заручників, у тому числі військових, цивільних — жінок та дітей.

Рідні у полоні: покрокова інструкція

Якщо військовослужбовець зник безвісти або потрапив у полон, треба:

1) Звернутися до військової частини або Територіального центру комплектування, від якого була мобілізована ваша близька людина. Там повинні підтвердити або спростувати її статус військового (полоненого чи зниклого безвісти).

2) Звернутися із заявою до Нацполіції або надіслати лист на електронну пошту: [email protected]. Контакти гарячої лінії: (0894) 200-18-67 або 0 800 212 151.

3) Подати заяву на розшук до Офісу уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Номери телефону: 0-800-339-247 або +38(095)-896-04-21 (для дзвінків з-за кордону через месенджери Viber, WhatsApp, Signal), електронна пошта для звернень: [email protected].

4) Потрібно звернутися до Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ. Телефони: +38 (067) 650-83-32; +38 (098) 087-36-01; e-mail: [email protected]

5) Залишити дані про зниклу або полонену людину Міжнародному Комітету Червоного Хреста. Номери телефону: +41 22 730 3600 або +380 800 300 155. Електронна пошта: [email protected]. 

6) Звернутися до Національного інформаційного бюро, яке збирає інформацію про громадян України, які постраждали внаслідок збройної агресії (військовополонених, утримуваних цивільних осіб, заручників, що перебувають під контролем РФ, зниклих безвісти осіб). Цілодобова «гаряча лінія»: 1648 або +38 (044) 287-81-65, сайт: https://nib.gov.ua

У разі зникнення чи потрапляння у полон цивільної особи, варто звернутися до всіх згаданих організацій, крім військової частини.

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих.
Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.
У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. І це при тому, що мала на руках немовля. На момент запису нашої розмови наприкінці липня Леся Литвинова була на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Ще Леся Литвинова — номінантка першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

‍Наталя Жуковська: Лесю, чи очікували ви повномасштабного вторгнення? Чи стало це несподіванкою?

Леся Литвинова: Для мене це не було несподіванкою. Бо на повномасштабне вторгнення Росії, мені здається, всі розумні люди очікували, починаючи з 2014 року. Що стосується особисто мене, то я-таки помилилася: не думала, що це буде напад з боку Білорусі. Я була впевнена, що звідти ворог не піде. Однак ми розуміли, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого 2022 року я забрала всіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Це село між Димером та Гостомелем на Київщині. На той момент мені здавалося, що там буде безпечно. Ми залишили всіх вдома, у тому числі, найменшу дитину. Їй тоді було півтора року, я її годувала ще грудьми. Це вперше вона лишилася вдома без нас, була з моїми батьками. Ми із чоловіком мусили їхати до Києва у фонд, але мали повернутися наступного дня. Утім жодного шляху вже не було. Село потрапило під окупацію. Мій чоловік родом з Донецька, тож я дуже добре знаю, що таке окупація. Зранку у нас було відчуття, що якщо й побачимо родину, то дуже нескоро. Тож єдиний розумний вихід — дочекатися, коли в офіс приїде хтось із працівників, віддати ключі і поїхати до найближчого військкомату. Ввечері ми вже були мобілізованими.

НЖ: Як закінчилася окупація для родини?

ЛЛ: Діти майже три тижні пробули під окупацією без нас. У них не було світла, бракувало продуктів, бо я там не тримала великих запасів. Часто зникав звʼязок. Поверталися вони досить важко. Місцеві домовилися з російськими військовими, що ті дадуть пройти пішки й без телефонів. Такий собі «зелений коридор» —  на свій страх і ризик. Із речей дозволили взяти лише документи. Навіть тварин не дали забрати. Люди йшли через річку по воді. Росіяни відкрили вогонь по колоні. Були загиблі і поранені. На щастя, мої вийшли цілі. Це був дуже важкий для мене період. Того ж дня ми навіть змогли побачитися. Ротний відпустив мене переночувати із ними. Зранку я відправила їх до друзів на західну Україну.

НЖ: Лесю, я так розумію, що саме окупація рідних стала поштовхом до ухвалення такого рішення — йти до військкомату?

ЛЛ: У мене п’ятеро дітей. Найстаршій дочці — 26 років. У неї вже є двоє своїх малят. Так, я бабуся, хоч це звучить дивно. Ще одна донька має 23 роки. Сину — 14. Меншій дочці — 9 років. І от Соломійці, найменшій, буде 3 роки. Коли ми пішли служити, їй було лише півтора року. Розумію, що у цивільному житті від мене користі було б набагато більше (зрештою, я й далі дистанційно займаюся фондом, який працює справді ефективно), ніж від ненавченого стрільця, яким я тоді була. На той момент ми з чоловіком не бачили іншого варіанту.

Якби нині у мене був вибір, то я все-таки залишилася б у цивільному житті, а воювати пішов би тільки чоловік. Але сталося так, як сталося.

НЖ: У вас п’ятеро дітей, ви могли б виїхати за кордон. Чому не зробили цього?

ЛЛ: Ми розглядали варіант, щоб діти виїхали за кордон. У мене багато друзів у різних країнах, які були б раді бачити їх у себе у будь-якому складі — з батьками чи без. Однак старші діти категорично відмовились виїжджати, поки ми лишаємося тут. А мене з цієї країни вигнати неможливо.

НЖ: Як дітям пояснили, що мама йде воювати?  

ЛЛ: Коли діти вийшли з окупації, то їхня мама вже була військовослужбовцем, який склав присягу і був мобілізований. Діти весь час питали: «Мамо, коли ти повернешся? Може досить воювати?». Вони дуже сильно за мною сумували — і я теж. 

НЖ: Як часто вдавалось спілкуватись із дітьми? 

ЛЛ: Майже щодня, хоч потрошечки, але завжди спілкувались. Я дуже боялася, що молодша донечка не буде розуміти, що ми — її батьки. Занадто маленька вона була. Але завдяки спілкуванню, особливо відеозвʼязку, завдяки тому, що вони всі тримаються разом як родина, вона розуміє, хто такі мама і тато. Всі іграшки, якими грається моя найменша донечка, мають пари: є лялька-мама і лялька-тато — їжачок-мама й їжачок-тато. 

НЖ: Лесю, як так сталося, що ви з чоловіком стали саперами?

ЛЛ: Ми не обирали цей напрямок, просто так сталося. Здебільшого люди, які на той момент йшли до військкоматів, не мали жодних військових спеціальностей. А те, що називалося ТРО, фактично стало такою ж частиною ЗСУ, як і решта.

НЖ: Як ви навчилися цієї справи?

ЛЛ: Нескладно навчитися, коли маєш мотивацію. У нас її вистачає. Починалося все з того, що у батальйоні був старший побратим, який воював у 2014 році і розумівся на саперній справі. Він нам заклав якісь базові знання. А далі, коли ти хоч щось вмієш, то знаєш, де шукати і над чим працювати.

Пів року ми вигризали в командування дозвіл поїхати вчитися у навчальну частину, яка саме готує саперів. Таки догризли і поїхали. Крім того, мені вдалося пройти нормальні курси тактичної медицини на рівні медика.

Отож тепер у мене дві спеціальності — медика і сапера.

НЖ: А що для вас є найскладнішим на службі?

ЛЛ: Найскладніше — не думати про дітей. Розумієте, якщо весь час про них думаєш, то нічого не можеш робити. От взагалі нічого. Дивишся на це все і думаєш: «а воно того варте, що моя дитина десь плаче?». Але це емоції. Розум каже геть інше, бо якщо зараз ми це все не закінчимо, мої діти будуть наступними. А я менш за все хочу бачити своїх дітей на фронті.

НЖ: Чи можливо порівняти побут у цивільному й армійському житті? Як звикали до нового?

ЛЛ: Спокійно звикала. Де ми тільки не жили за цей час: у закинутих будівлях, в сільських хатах, у колишньому готелі, бліндажі, в автівці, в підвалі. Все це сприймається абсолютно нормально. Є деякі суто фізіологічні потреби, з якими жінці на війні трошечки важче, ніж чоловікам. Наприклад, мені проблематично, вибачте, в  «кущики збігати». Бо поки роздягнешся, а ще ж треба вибрати безпечне місце, то за ці хвилини може багато чого статися. Я не знаю, як це вирішують інші дівчата, а я перед бойовими виходами добу нічого не їм і намагаюся не пити воду. Лише полоскати рота, щоб можна було добу-дві протриматися у цьому сенсі.

НЖ: А як щодо елементарної гігієни? Як жінка на фронті дає собі раду? Які ще незручності для жінок у війську?

ЛЛ: Так само, як і в цивільному житті, де не завжди є умови. Для мене не проблема жити в одному місці з чоловіками, переодягатися чи митися, бо все це втратило сенс. Це не принижує мою гідність. А от існування на моїй землі людей, яких я не хочу тут бачити, — це для мене набагато гірше. Щодо незручностей, то немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Однак кілька місяців тому штаб провів якесь опитування щодо розмірів, обʼємів. І це дає мені підставу думати, що є якийсь рух у тому напрямку. Багато хто шиє жіночу форму, її можна купити. Мені і чоловіча нормальна.

НЖ: Чи були до вас якісь «поблажки» чи все робиться нарівні з чоловіками?

ЛЛ: Ми все робимо нарівні з чоловіками. Бували незрозумілі для мене «поблажки». Сапер не займається саперною справою 24 години на добу. Ми — не як піхота, яка весь час в бою або окопі. Крім саперної справи, ми допомагаємо рити окопи. І якось я питаю командира: «А чого всі копають, а я вже третю добу борщ варю?». А він каже: «Бо ти — жінка! Мене виховали так, що не можна жінку навантажувати важкою працею». Дивно виходить: коли бігти вночі під обстрілами три кілометри з навантаженням, то всі забувають, що я жінка. Оце такі дивні штуки: коли тут ти — жінка, а тут — ні.

НЖ: На службі ви були разом із чоловіком 24 години на добу. Як війна змінила стосунки?

ЛЛ: Ми і були дуже близькі, але зараз це вийшло на якийсь інший рівень. Бо разом довелося пройти багато такого, чого неможливо пройти у цивільному житті.

За ці півтора року, які ми були разом у війську, у нас не було жодної сварки. У цивільному житті ми знаходили приводи для суперечок. Немасштабно, на побутовому рівні, як і у всіх родинах.

Знаєте, ми добре спрацювалися як саперна пара. Адже сапери, як і снайпери, працюють у парі. Нам зручно і комфортно працювати разом. Хоча у нас були великі дискусії з цього приводу із командуванням. Бо в них є з цього приводу аргумент: «яйця мають лежати в різних кошиках» —  у дитини має лишитися живий хоча б один із двох батьків. А в мене на це був завжди контраргумент, що удвох шанси на виживання у нас набагато вищі, ніж окремо. Ми добре відчуваємо одне одного, страхуємо, і нам навіть говорити не треба під час бойового завдання. Ми дивимося одне на одного і знаємо, що будемо робити. Це дуже важливо. Так склалося, що ми не лише непогана подружня пара — ми непогана саперна пара.

НЖ: Ви з чоловіком одружилися на фронті. Хто ухвалив таке рішення?

ЛЛ: Так, офіційно ми одружилися на фронті. Таке рішення ухвалив командир. У нас в  обох це не перший шлюб, нам і без цього було комфортно. Але командир переконав. Він говорив: «Якщо раптом з одним із вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання». Йдеться про доступ до реанімації, до справи, якщо це полон, тощо. Він нас і розписав, бо має право. Це зайняло всього 10 хвилин. Звісно, весілля не було. Ми з побратимами увечері чаю попили. І навіть тортик був.

НЖ: Цьогоріч у травні ви разом з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Як це сталося? В якому ви були стані?

ЛЛ: Ми як сапери йшли з нашими піхотинцями. У них було завдання зайняти посадку і закріпитися. А в нас було завдання попередньо її перевірити на небезпечність для підрозділів. Коли ми туди йшли, нам казали, що до нас там нікого не було. Поки ми туди дісталися, ситуація дуже змінилася. По нас працювало все, що тільки могло працювати. І врешті-решт нас дістало. У нас в обох була контузія, уламкові поранення, але нічого надважкого, що загрожувало б життю. Окрім тотальної дезорієнтації. Бо від моменту удару ти вже не боєць. Навіть повернутися до укриття — це важке завдання. Щодо реабілітації, то нам пощастило: ми були довго — 21 день. Це довго. Я знаю хлопців, яким давали 3–5 днів, і вони повертались. Знаю хлопців, які впродовж тижня отримали 2–4 контузії — і далі воюють, бо немає ким їх замінити.

НЖ: Лесю, ви були на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Чого бракує нашій державній програмі реабілітації?

ЛЛ: Багато чого треба міняти. Мені пощастило: я опинилася там, де на цьому знаються. Утім таких місць небагато. Лікування я проходила у звичайній цивільній лікарні, бо військові шпиталі не можуть впоратися з тією кількістю поранених, яка є. Цивільні заклади менш підготовлені до прийому військових. Вони не дуже розуміють специфіку. У цих лікарнях велика проблема з супроводом, не тільки з лікуванням. От уявіть: людину привозять без нічого.

На мені були штани, які колом від крові стояли, порізана сорочка, ніж на поясі, телефон у кишені — і все.

Однак я все можу собі купити, маю гроші на картці, але в мене немає такої можливості технічно. У військових шпиталях ці питання давним-давно вирішили. У цивільних — із цим важко. Необовʼязково, щоб там лежав запас всього про всяк випадок, але хай буде кілька людей, які підійдуть і спитають, що тобі треба, і допоможуть це організувати. Це було б дуже добре.

НЖ: А був у лікарні психолог?

ЛЛ: Мені у цивільній лікарні з психологом не пощастило. Там був дуже дивний чоловік. Лише раз ним зустрілася і сказала, щоб я його ніколи поруч не бачила. Чому? По-перше, він до мене говорив російською. Я ввічливо відповіла, що я з російськомовної родини, але просила б перейти на українську. Бо так я почуваюсь у безпеці. Він сказав, що вільно володіє українською, але не вважає за потрібне це робити, бо ми всі родом з однієї країни. Також проблема, що військові перебувають в одних палатах з цивільними, які і гадки не мають, як поводитись поруч із військовими. Важко всім. Їх починає кидати з однієї крайнощі в іншу. Одна жінка просто ридала вголос і просила їй сказати, що мені треба і що я буду їсти. При цьому вона не давала мені ні секунди спокою, і врешті мені довелося її заспокоювати. Інша жінка почала знайомство із запитання: «Чи правда, що мені платять шалені гроші у війську?». І це теж не додало мені доброго настрою. Решта просто не знали, що робити, — або відводили очі, або робили вигляд, ніби мене взагалі немає. Це великий дискомфорт і для мене, і для них. Вони неготові таке бачити.

НЖ: Що потрібно зробити, щоб покращити ситуацію на фронті?

ЛЛ: Потрібне якісне навчання на всіх рівнях. Тому що неможливо цю війну виграти «мʼясом». Цю війну треба виграти вміннями. У тому числі, й технологічними рішеннями. Людським ресурсом ми її не виграємо. Тому вчитися мають усі. Вчитися не тільки якісно воювати, але й медицини. Тут величезна дірка. У нас бракує бойових медиків. Не вистачає навіть тих людей, які на найнижчому рівні навчені надавати собі допомогу. Якось я була у дружньому підрозділі у роті розвідки. І випадково подивилася, що в них в аптечках. А там — китайські турнікети. І це теж проблема. Якби вони були базово навчені і розуміли, чим відрізняється нормальний турнікет від китайського, то вони б їх не брали і піднімали ґвалт. А, може, їхнє командування гадки не має, як воно має виглядати. Тому спокійно взяли на баланс і видали бійцям.

НЖ: Чого вас навчила війна?

ЛЛ: Нічого нового мене війна не навчила. Перед повномасштабним вторгненням ми мали досвід активної участі у пандемії. Вона була приблизно як війна — тільки демоверсія. Я не памʼятаю спокійних часів у цій країні. Або революція, або економічна криза, або пандемія, або ж війна.

НЖ: Війна затягується?

ЛЛ: Це буде дуже повільний процес. Процес виведення військ буде повільний. Процес відновлення територій буде дуже повільний. Зміна влади з військової на цивільну на звільнених територіях теж буде повільною. Це все буде поетапно, важко.

З мапи країни зникнуть цілі міста, які неможливо буде відбудувати. Бахмуту фізично немає. Його неможливо відбудувати заново. Можливо, десь поруч виникне нове місто. Попереду нас чекає багато складних завдань.

НЖ: Ви говорите, що війна триватиме щонайменше п’ять років. Чому саме стільки?
ЛЛ: Не бачу, щоб це могло закінчитися раніше. Віддати частину захоплених територій, законсервувати війну дипломатичним шляхом можна хоч і завтра. Але чи це буде перемогою? Ні. Чи це буде кінцем війни? Ні. Бо вони зберуть сили і підуть знову. Війна триває майже 10 років — і ми бачимо темпи. Так, як зараз, війна не може тривати дуже довго. Гаряча фаза не може бути роками. Але бачите: всі дуже хотіли контрнаступу, але виявилися не готовими до того, що він не буде блискавичним, а кожен метр землі буде відвойовуватися, з величезними втратами.

‍
НЖ: Що для вас є перемогою і яким бачите своє життя після неї?
ЛЛ: Це буде важко. Але ми тримаємося півтора року. Хоча ніхто не вірив, що ми протримаємося й три доби. І це дає мені надію на те, що я доживу до перемоги.
Я хочу повернення абсолютно всіх територій, включно з Кримом. Мені складно уявити, як це зробити технічно, але без цього не буде перемоги. Я хочу, аби Росія почала сплачувати репарації за все, що вона наробила. І я хочу, щоб довкола цієї  країни виросла залізна завіса. Бо це дуже токсична держава в тому варіанті, в якому вона зараз існує, — їй немає місця в цивілізованому світі. Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що його вже не буде ніколи.

НЖ: Лесю, у що ви вірите і якою бачите майбутню Україну?

ЛЛ: Я вірю в людей. І воюю за людей. Не за територію. Не за кордони. За право людей жити вільно і гідно. На жаль, за свого життя я не побачу тієї країни, про яку мрію.

Після перемоги ми будемо мати заміновану, зруйновану, знекровлену країну. Будемо мати катастрофічну демографічну й екологічну ситуації. Але це — ціна незалежності, на жаль.

І її доведеться сплатити. Так, це не дуже схоже на оптимізм. Але це не заперечує того факту, що життя триває. Тут і тепер. Щомиті.

Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя. 

Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.

Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?

Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.

НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.

ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.

Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.

НЖ: Як довго ви там волонтерили?

ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.

НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію. 

ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.

НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?

ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам. 

НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?

ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.

У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.

НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?

ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.

НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?

ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.

НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?

ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.

НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів? 

ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.

НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?

ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.

НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?

ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.

НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?

ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.

НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?

ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.

НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?

ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.

НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?

ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!

Професор Ужгородського національного університету, військовослужбовець Збройних сил України Федір Шандор вже затверджений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Угорщині. Ця розмова з виданням Sestry відбулась напередодні знакового призначення. Тож, ми могли поспілкуватись відверто, бездипломатичних купюр. І тому вирішили не змінювати нічого у цьому тексті.

До війни Федір Шандор проводив екскурсії, організовував інтелектуальні ігри й «Ужгородську регату» — щорічний сплав річкою Уж на саморобних декорованих конструкціях. Він також є депутатом обласної ради і президентом Закарпатської туристичної організації. Хай де б опинявся, незмінною залишається краватка-метелик поверх картатої сорочки. Тільки від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України довелося змінити улюблений одяг на військову форму. Як передова розділяє життя на до і після, про звичайні будні солдатів, зміну цінностей та інстинкт самозбереження — поговорили з паном Шандором.‍

Оксана Щирба: Вас зараз впізнає чи не кожен в Україні. Фото, де ви читаєте лекції з фронту, облетіло чи не весь світ. Ви уже звикли до цієї популярності

Федір Шандор: Якщо чесно, якось не звертав на це увагу, бо маю 27 років викладацької діяльності. Коли з тобою на вулиці вітається пів міста (у нас місто невелике, 100-тисячне), то не надаєш значення цій популярності. Те, що я роблю, — це мій такий малесенький внесок у популяризацію ЗСУ та України загалом.

ОЩ: Ви професор Ужгородського національного університету, доктор філософських наук, автор кількох книжок про кухню, батько чотирьох дітей. У вас не було жодного бойового досвіду. І при цьому ви пішли на передову. 

ФШ: Звичайно, я не був на строковій службі, оскільки вступив до аспірантури, захистив кандидатську, потім докторську. І все своє свідоме життя, 27 років, присвятив одній роботі з однією трудовою відміткою — це Ужгородський національний університет, де я пройшов шлях від звичайного викладача до проректора і завідувача кафедри соціології і соціальної роботи. У сім’ї в мене теж не було військових. Пішов на фронт з однієї причини: я соціолог, філософ, і чітко, на холодний розум, розумів, що маю два виходи. Перший — забрати сім’ю і виїхати за межі України, де почати все з нуля, у 48 років. І другий вихід: щоб моїх жінок не вбивали, не ґвалтували, як в Бучі та Ірпені, спробувати дати відсіч ворогу. Тому вирішив стати на оборону своєї землі — не емоційно, а холодно, розважливо. Тридцять днів нам дали на навчання, і в квітні 2022 року ми вже були на Слов’янсько-Ізюмському напрямку.

ОЩ: Наскільки мені відомо, ви не сказали своїй дружині, що збираєтеся на війну…

ФШ: Я взагалі не люблю тривожити дружину. Якщо їду на якусь конференцію, то вона знає, що повернуся, що все буде нормально. Одного разу я полетів на конференцію в Австралію. Зателефонував і повідомив їй це, але вона подумала, що я в Австрії, а це приблизно 300 кілометрів від Закарпаття. Побув місяць і живий-здоровий повернувся. Щодо мого перебування на передовій, то друзі запитали дружину: що твій чоловік робить на фронті? Дружина відреагувала спокійно. Вона знає: якщо я вже здійснив якийсь вибір, то робитиму це до кінця, навіть якщо хтось в сім’ї проти.

ОЩ: Чи розмовляли зі студентами про війну, чи знали вони, що ви на передовій?

ФШ: Ні, принципово не говорив. Вони дізналися про це лише через два з половиною місяці, коли розпочалися бомбардування. Звичайно, в телефонах це було чутно. Але студенти звикли до онлайн-навчання під час пандемії коронавірусу.

ОЩ: Розкажіть, як виглядає день на фронті?

ФШ: Залежить від бойового завдання, яке дають командири. Якщо ти рядовий, то командир відділення каже, наприклад, що у визначений час маєш чергування. Звичайний солдат виконує конкретне точкове завдання на своєму спостережному пункті. Скажімо, заступаєш на службу кожні 4 години. Маєш перерву 8 годин, за які ти повинен поїсти, виспатися і знову заступити на службу.

Зрозуміло, коли трапляються надзвичайні ситуації, то всі залишаються в окопах і тримають точку, контролюють ситуацію, слухаючи накази командира. Щодо командира, а я деякий час виконував обов’язки командира роти, то це зовсім інше: всі мають бути ситі, вдягнені, у всіх має бути зв’язок, потрібно чітко виконувати накази вищого керівництва, оцінювати всю ситуацію, коригувати дії розвідки, дивитися за дронами. Тому командир має 100 солдатів і 100 завдань кожного дня. 

Зараз займаюся цивільно-військовою співпрацею. Це робота з персоналом щодо морально-психологічного забезпечення. Це робота з важкими випадками — з людьми, які воювали у важких зонах, вийшли звідти, або з тими, у кого є психологічні зриви після бойових дій.

Мав неприємні моменти, наприклад, коли треба було телефонувати сім’ям загиблих і повідомляти, що їхня дитина, на жаль, не повернеться додому. Це нелегко.

Буде некоректно сказати, що я до цього звик. Я займаюся соціальною роботою, а це якраз елемент соціальної роботи — спілкуватися з людьми у важких ситуаціях. 

ОЩ: Федоре Федоровичу, який спогад з фронту найчастіше виринає в пам’яті?

ФШ: У першу чергу згадуються хлопці, яких треба було витягувати. Це ніколи не забудеться. Загиблих, поранених, з контузією. Були і специфічні моменти — нічні виїзди. Інколи думаєш, що таке може відбуватися лише в художніх фільмах. Насправді так буває в реальному житті, і я в такій ситуації був двічі. Не знаю як, але ми вижили. 

ОЩ: Війна розділила життя усіх на до і після, змінила відчуття, світогляд, загострила почуття страху і самозбереження. Якими є міжлюдські стосунки на війні? Що в них краще, гірше, легше, складніше?

ФШ: У нас була дискусія з психологами, і я чітко сказав, що всі, хто воював, стовідсотково матимуть посттравматичний синдром, реабілітації потребуватиме кожен. Психологи мені заперечують, запевняють, що в деяких випадках цього можна уникнути. Може, і можна, але соціальний посттравматичний синдром уже існує. Суспільство в один момент з нього не вийде. Це моє суспільство. Я живу в ньому. Якщо йдеться про внутрішні зміни, то я став більш самодисциплінований. 

ОЩ: Усі ми люди і маємо певні страхи, часто навіть приховані. На війні відчуття самозбереження гостріше?

ФШ: Однозначно. Людина, яка не має відчуття самозбереження, це найбільший ризик для тих, хто поруч. Бо якщо йому себе не шкода, то що тоді він може зробити для побратимів? «Хто є біля мене, хто прикриває мені спину… Ага, він є поруч». З одного боку, це момент побратимства, а з іншого — інстинкт самозбереження. Коли починається війна, цей інстинкт, який живе в кожній людині з народження, виринає наверх.

ОЩ: Побратимство, про яке кажете, ви відчували завжди?

ФШ: Так. За цим принципом формується кожен підрозділ. Якщо тобі некомфортно, тоді намагаєшся якомога швидше вийти звідти, перевестися в інше місце. Конфлікти є завжди. Ми втомлюємося внутрішньо, виникають різні нюанси, притирання. Але на 99 відсотків ти довіряєш тим людям, які поруч з тобою.

ОЩ: З психікою людини на війні відбуваються кардинальні зміни. Які зміни ви зауважили у себе чи у своїх побратимів?

ФШ: Я почав більше цінувати життя і час, бо він дуже короткий на війні. Цінувати людей і середовище. 

ОЩ: Чи були на війні ті, хто не витримував, опускав руки?

ФШ: Так, звичайно. Це не просто війна. Це народна армія. Тут воює вся Україна і тут все її дзеркало — від маргіналів до еліти, від підприємців до викладачів, від мерів до депутатів, прибиральників, охоронців. Повне дзеркало суспільства.

Такої інтелектуальної армії немає ніде у світі. Це я відповідально говорю як науковець, Стільки розумних голів, як в українській армії, ніколи не було за всю історію. Тепер весь народ на фронті.

Щодо людей, які опускають руки: важливо дати їм час на відпочинок. Вони мають поїхати додому, прийняти певне рішення і далі визначитися: залишаються чи переходять в інший підрозділ. 

ОЩ: Як часто їздите додому?

ФШ: Я вже двічі був у відпустці і двічі — у відрядженні за кордоном, де представляв інтереси Збройних Сил України, у зв’язку з річницею російсько-української війни. 

ОЩ: Про що питають діти, коли приїжджаєте?

ФШ: Ми завжди проводимо час разом: сидимо, говоримо. Я маю дуже багато друзів. У мене багато похресників — аж тридцять. Треба всіх відвідати, потиснути руку, випити закарпатську каву. Завжди приходжу в університет, відвідую друзів з туристичної сфери. Треба все проконтролювати, адже воює не тільки фронт, а й тил.

ОЩ: Будь-яка жінка хвилюється за свого чоловіка на фронті. Хтось висловлює емоції гучно, а хтось хвилюється мовчки. Як реагує ваша дружина?

ФШ: Говорила про свої переживання під час першої відпустки. Коли я приїхав вдруге, ми поговорили, я все пояснив, і вона заспокоїлася.

ОЩ: Що ви їй такого сказали?

ФШ: Це залишиться таємницею (сміється).

ОЩ: Про сприйняття війни у світі: що розуміють і чого не розуміють?

ФШ: Якби нас захопили, то нам би просто поспівчували: ну, так сталося. Три дні, місяць, рік — ми не здаємося. Ми поставили весь світ у незручну ситуацію, коли треба вибирати між добром і злом. Це важкий момент. Однак останні голосування навіть такої недієздатної організації як ООН свідчать, що більшість країн світу обрала підтримку України.

ОЩ: Війну ви побачили зовсім не такою, як уявляли?

ФШ: Ця війна алогічна, абсурдна. Абсурдно, що таке відбувається в XXI столітті.

У час нових відкриттів у медицині і космосі відбувається війна, яка може довести до того, про що писав Альберт Айнштайн: «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова війна, але четверта буде вестися палицями і камінням».

Отож або ми вибираємо користування мобільними телефонами, або будемо писати на камінні паличками. 

ОЩ: Освічена нація — це те, за що ви воюєте. Ця ваша фраза стала уже крилатою. Що потрібно кардинально змінити в підході до освіти, щоб ми ніколи не плуталися в російських тенетах?

ФШ: Треба просто ходити в школу, а у виші, садочки, школи повернути гуманітарні предмети, від яких ми відмовилися. Cуспільні, гуманітарні дисципліни — це не тільки про твої конкретні знання, а й про твою людяність, про особистість. Людина має отримувати задоволення від світу, а не знищувати його.

ОЩ: За дослідженням Українського інституту майбутнього, з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну за кордон виїхало і не повернулося 8,6 млн українців. Багато хто з біженців мріє повернутися додому, до своїх родин, працювати тут, відбудовувати рідну країну та жити в звичному середовищі. Але молоді українки з дітьми чи цілі сім’ї можуть досить легко адаптуватися за кордоном, вивчити мову і знайти гідну роботу. Як держава має мотивувати молодь повернутися в Україну навчатися і працювати?

ФШ: Держава має створити однакові правила гри для всіх. Ми бачимо, що правоохоронні органи у нас виявилися найменш відповідальними перед суспільством. Якщо правила будуть для всіх однакові, не треба буде нікого кликати і повертати. Всі повернуться самі і будуть працювати в цій державі.

ОЩ: Понад три місяці тому вашу кандидатуру запропонували на посаду посла України в Угорщині, хоча наразі офіційної відповіді Будапешта на цю пропозицію Київ не отримав. Чи готуєтеся ви до нової роботи?

ФШ: Я зараз на фронті. Якщо прийде офіційна відповідь, то, звичайно, погоджуся. 

ОЩ: Але мову вивчаєте?

ФШ: Мову вивчаю, бо мені треба спілкуватися з угорськими волонтерами. 

ОЩ: Вам вдалося запустити кампанію угорських донатів на ЗСУ. Це при тому, що Угорщина не підтримує Україну зброєю. Як це вдалося? І чи бувають випадки, коли вам закидають співпрацю з угорцями?

ФШ: Поки що ніхто нічого мені не закидав. Бо всі знають, що я на фронті. Якщо хтось має якісь закиди, то запрошую побути зі мною. Запрошую обороняти країну зі мною. Запрошую на фронт.

Щодо угорських волонтерів, то ми отримали дуже багато допомоги від них, ось уже буде восьма партія: тепловізори, специфічні мілітарні прилади, одяг, їжа, понад 70 млн гривень.

Це йде не на один батальйон чи одну бригаду, а на всі бригади. Це, звісно, величезна допомога Збройним Силам України в боротьбі проти Росії. 

ОЩ: Вас називають батьком закарпатського туризму. Зараз вам цього бракує?

ФШ: Звичайно. Коли маю вільний час після служби, то зв’язуюся зі своїми друзями. Ми запустили кілька проєктів, постійно обговорюємо їх, плануємо, що будемо робити наступного тижня, наступного місяця. Деякі проєкти не відновлюємо, коли йдеться про розважальні події, бо це не на часі, але всі туристичні групи діють. 2024 рік ми оголосили роком квіткового туризму, бо наступного року буде велике свято: 100 років від часу появи масових насаджень сакур в Закарпатті. Я запустив цю акцію під час короткотривалої відпустки, а далі її будуть проводити мої друзі. 

ОЩ: Ви також відкриваєте мініскульптури?

ФШ: Я ініціюю, відкривають інші. Усі ці скульптури пов’язані із Закарпаттям. Лише в Ужгороді їх понад 50, а по всьому Закарпатті 100.

ОЩ: Питання, яке цікавить всіх: коли Україна переможе?

ФШ: Перша світова війна тривала чотири роки, друга — шість років. Нічого дивного немає. У нас повномасштабна війна триває тільки півтора року. Це фактично світова війна. Знаєте, для швидшого закінчення війни треба щось вносити від себе: випровадити своїх рідних у безпечне місце, а самому піти на фронт. Насправді Україна вже перемогла. Треба тільки зафіксувати цю перемогу. Ознакою перемоги є інститути освіти, цивілізаційні норми, зміна в голові, а не сльози матерів і жінок. 

ОЩ: Який настрій в Ужгороді?

ФШ: Активно залучені у війну на початку обурювалися: ось повні бари та ресторани людей… Я казав: у кожного свій вибір. Наприклад, я зробив свій вибір. Вони теж зробили свій — залишилися на території України, платять тут податки.

Наша війна полягає не в тому, щоб когось звинувачувати, а щоб перемогти. Переможемо — а далі будемо розбиратися. Але спершу перемога.

ОЩ: Що ви зробите після Перемоги?

ФШ: Вип’ю чашечку закарпатської кави, також обов’язково поїду до друзів в Угорщину, сяду на березі Дунаю, поїду на закарпатські термальні води в Косині, а потім — в Будапешті. Такий маю план-мінімум на перший тиждень. І неодмінно подякую всім, хто мене підтримував. 

ОЩ: Тепер бліц-питання. Хто був вашим найгіршим учителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Хто був вашим улюбленим вчителем? 

ФШ: Життя.

ОЩ: Якби ви могли подорожувати в часі, куди б поїхали?

ФШ: Закінчив би подорож по Україні, а потім вирушив би по всій Угорщині.

ОЩ: Яка ваша риса викликала приносила вам найбільше неприємностей?

ФШ: Нелюбов до інших, егоцентризм.

ОЩ: Яку найкращу пораду ви отримали?

ФШ: У мене є дядько, мамин брат, він завжди дає мені нестандартні поради. Найкраща його порада: «Зробиш висновок після, не одразу».

ОЩ: Відчуваєте себе лідером чи послідовником?

ФШ: У різних моментах по-різному. Там, де чогось не знаю — послідовник, а в чому впевнений — лідер.

ОЩ: Коли у вас поганий день, що робите, аби почуватися краще?

ФШ: Такого немає. Я живий, значить, день прекрасний.

ОЩ: Як виглядає ваша ідеальна субота?

ФШ: Вранці відкрити щось унікальне, туристичне, а потім отримувати насолоду цілий день від того, що зробив. 

ОЩ: Яке завершення фільму ви хотіли б викреслити?

ФШ: Там, де головний герой помирає.

ОЩ: Улюблене місце в Україні?

ФШ: Закарпаття.

ОЩ: З яким вигаданим персонажем ви хотіли б познайомитись?

ФШ: З Шарканем. Це закарпатський дракон.

ОЩ: Що вас найбільше дратує?

ФШ: Повільність.

ОЩ: Ваш найбільший страх?

ФШ: Я сам. Що зроблю неправильні речі і нашкоджу суспільству. 

ОЩ: Яка назва фільму найкраще описує ваше життя?

ФШ: «Врятувати рядового Раяна».

ОЩ: З ким помінялися б місцями на день і чому?

ФШ: Точно ні з ким. Принципово. Хочу залишитися самим собою. 

ОЩ: Якби ви могли повечеряти з кимось з історії, хто би це був?

ФШ: На війні, можливо, з Черчиллем, а в мирній ситуації — з Джоан Роулінг.

ОЩ: Чим би ви займалися, якби не викладання? 

ФШ: Був би рятувальником.

ОЩ: Що цінуєте в людині найбільше?

ФШ: Бажання творити.

ОЩ: У кого ви хотіли б попросити вибачення?

ФШ: У своїх рідних, яким приділяю мало часу.

ОЩ: За що себе критикуєте?

ФШ: За те, що мало часу присвячую рідним та друзям.

ОЩ: Що прищеплюєте своїм дітям?

ФШ: Бути чесними і не здаватися.

ОЩ: Що найгірше робили в дитинстві?

ФШ: Про це страшно подумати (усміхається). Крали черешні в сусіда, розбивали вікна футбольним м’ячем.

ОЩ: Завершіть, будь ласка, речення: Війна — це…

Погано.

Совість — це…

Обов’язково.

Патріотизм — це… 

Наше майбутнє.

ОЩ: Якби джин виконав три ваші бажання просто зараз, чого б ви забажали?

ФШ: Я сказав би йому: дякую і до побачення, сам зроблю. 

ОЩ: Ви вірите в Бога?

ФШ: Так.

ОЩ: Ваш талісман?

ФШ: Не маю талісманів, не є фетишистом. Мабуть, моя віра.

ОЩ: Ваша улюблена цитата.

ФШ: «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Це я собі з дитинства кажу. 

ОЩ: Ваша мрія?

ФШ: Щоб про Закарпаття знав увесь світ. Я над цим зараз і працюю.

ОЩ: Дякую Вам за цю розмову. Здоров’я і Божої помочі у всіх справах.

Марія Берлінська є унікальною особистістю, можна довго перелічувати її посади та заслуги. Те, що вона зробила для аеророзвідки під час війни, надзвичайно вагомо. Вона почала навчати військових, операторів дронів з 2014 року, боролась за те, щоб бюрократична державна машина скасувала усі перепони для постачання БПЛА на фронт. А це збережені життя наших воїнів, це відбиті у ворога наші міста й села. Від дронів залежить перемога, переконана Марія. Саме про дрони і перемогу журнал Sestry поспілкувався з Марією Берлінською.

Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Про війну дронів, розвиток аеророзвідки і плани на майбутнє вона розповіла «Сестрам». 

Наталя Жуковська: Маріє, для вас повномасштабний напад Росії не був сюрпризом. У своїх дописах ви часто про це попереджали. Що скажете нині?

Марія Берлінська: Про велику війну я говорила за кілька років до її початку. З 2005 року вивчаю й аналізую суспільно-політичні процеси у Росії. Глибоко вивчаю ворога, щоб розуміти, чого він прагне. Як говорив римський філософ, знання певних закономірностей позбавляє необхідності знати певні факти. Я просто намагаюся вловлювати закономірності і слідувати холодній логіці.

Якщо ми сидітимемо у теплій ванні пропаганди, то в якийсь момент зрозуміємо, що програли війну — і тоді буде вже пізно. Зараз відбувається процес руйнації імперії.

Росія розвалиться, але це відбуватиметься із сильними землетрусами і тектонічними зсувами, під цими уламками опиняться сусідні країни, у першу чергу Україна. Імперія, збудована на філософії зла та ненависті до ближнього, не здатна довго існувати. Тому вона руйнується. Спочатку був розпад СРСР, зараз триває друга частина. На жаль, ціною є життя людей. І наше завдання зробити так, щоб ця ціна була якомога меншою, щоб наші люди не гинули. Саме тому ми весь час говоримо про технології, здатні допомогти нам здобути перемогу. 

НЖ: Ви людина не з військової родини, не вчились у військовій академії, але від початку війни пішли на фронт, в аеророзвідку. Самоосвіта? Чому виникло бажання займатися саме аеророзвідкою?

МБ: У 2014 році пішла добровольцем. Були потрібні фахівці з аеророзвідки. Я зайнялася цією сферою з нуля: сама «літала» на фронті до 2017 року і паралельно ми вибудовували у Києві перший в Україні навчальний волонтерський центр, де готували фахівців з аеророзвідки. Вважаю, що будь-яка освіта — це самоосвіта. Просто питання у тому, чи можете ви себе оточити професійними людьми. Плюс багато відкритої інформації та постійна робота з матеріалом, з розробниками різних технологій і так далі. Вчитися треба все життя, тим більше у такому динамічному світі, яким є наш. Якщо людина мотивована, все вийде. Немає значення, якою була попередня освіта. Має значення тільки мотивація і бажання здобути ще одну професію.

НЖ: Коли ви зрозуміли, що без дронів війни не виграти?

МБ: У 2014 році оператори дронів були на вагу золота. Ми працювали на Луганщині з різними підрозділами. Власне тоді я і побачила переваги від роботи безпілотників.

Інформацію, яку звичайні розвідники можуть збирати тиждень, ми отримуємо за пів години. До того ж головна перевага — люди. Ми маємо змогу не відправляти бійців у розвідку через мінні поля.

На війні все просто: хто швидше знайшов і вразив ціль, той лишився живим. Так це працює. Я всюди, де могла, говорила про необхідність розвитку цієї галузі, але всі ці роки посадовці у своїх кабінетах мене не чули.

НЖ: Майже від початку війни ви займаєтеся підготовкою операторів БПЛА для фронту, а також постачанням дронів до війська. Що не так із галуззю в Україні? 

МБ: Все не так. Насамперед потрібно розуміти, що галузі не існує: вона тільки стає на ноги. На жаль, держава не підтримала ініціатив з розвитку галузі в 2014–2015 роках, коли почалася війна.

Як результат — на початок повномасштабного вторгнення у нас було буквально кілька виробників дронів. Їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Кожен виробник міг дати максимум 10, 20, 30 комплексів на місяць, при потребі у сотні тисяч дронів.

А ось у нашого ворога у 2014 році галузь була в значно кращому стані. Вони всі ці роки її розвивали. Плюс зараз на них активно працює і ВПК Ірану. Наприклад «Ланцети» — це російські комплекси. Вони дуже успішні: на жаль, вони вибивають нам величезну кількість техніки, а разом з технікою гинуть люди. Так, можна довго випрошувати БМП, танки чи гаубиці, які коштують сотні мільйонів доларів. Можна витратити величезну кількість грошей і сил на виготовлення цього, на логістику. Потім прилітає, наприклад, російський «Ланцет», який коштує 15–20 тисяч доларів — і за секунду знищує нам техніку на мільйони доларів. Просто тому, що ми досі не розробили своїх потужних систем, як власне безпілотних, так і радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки. В росіян це на значно вищому рівні поставлено. 

НЖ: Чи змінилося щось за понад рік повномасштабної війни?

МБ: Щось змінилося, але це все ще не є галузь. Для цього треба мати принаймні надійну сотню виробників, які могли б постачати тисячі комплексів на місяць.

Нам зараз потрібно сотні тисяч комплексів. Наприклад, дронів тактичного рівня потребуємо не менше 10 тисяч на один день. Дроном тактичного рівня боєць може оглянути територію до 10–15 кілометрів.

Зараз цю роботу виконують китайські мавіки.

Варто розуміти, що це розхідний матеріал: умовно через тиждень частина дронів буде втрачена і їх треба докупити. Ви розумієте, що дрон за 500–600 доларів, може вразити техніку, яка коштує мільйони. Їх потрібно сотні тисяч. От скільки нам треба живих людей — стільки нам потрібно цих дронів. Щоб не живих людей посилати під прицільний вогонь артилерії, а виконувати ці завдання дронами. Звичайно, ситуація трішки змінилася. Є певні позитивні зрушення, але повірте: в масштабах такої війни вони не закривають і 10 відсотків потреб. Це я вам кажу дуже оптимістично. 

НЖ: А що не так з державною підтримкою? 

МБ: Ми з командою постійно намагаємося щось змінювати: внесли ряд змін у постанови Кабміну, у Митний і Податковий кодекс. Я вдячна тим депутатам і міністрам, які розуміють проблему і підтримують нас. Та залишається ще багато моментів для розв’язку. Я виходжу з концепції, що головна людина в країні зараз не президент, не міністр оборони і навіть не боєць на фронті.

Головна людина в країні — інженер, бо саме інженери можуть забезпечити рішення, які врятують життя десятків тисяч людей. Українські аналоги ланцетів, шахедів і орланів можуть зберегти людям життя. Держава мала б знаходити інженерів і їх стимулювати. Для них скрізь мало б бути зелене світло.

Треба завозити комплектуючі, як у Росії: ворог завозить комплектуючі фурами, інженери сидять і просто створюють безпілотники. А у нас інженер з боєм отримує ці деталі, сам змушений десь їх шукати. Немає зараз в країні нічого важливішого, ніж ця галузь. Це найбільша війна дронів в історії людства. І в кого буде більше дронів — той і переможе.

Ми не можемо собі дозволити воювати людьми. Нас у 5–6 разів менше. Це не враховуючи того, що в Росії ще є білоруси і що Росія воює також нашими людьми з окупованих територій. Якщо ж у когось є ілюзія, що Росія залишила плани зайти в Київ, то він дуже помиляється. Бо вони розуміють: якщо програють, то розваляться, а Путін і його оточення сядуть на лаву підсудних в Гаазі. Тому вони будуть іти до останнього. 

НЖ: Маріє, знаю, що ви до повномасштабного вторгнення жили в США, мали роботу, але все покинули і повернулися до України. Не шкодуєте?

МБ: Я в 2014 році пішла за свій народ. Вдруге я пішла передовсім тому, що мої знання і досвід можуть бути корисними. Так, я кілька років жила в США, але не уявляю, щоб я там залишилася на своїй роботі.

Жити своїм хорошим, забезпеченим, благополучним життям, поки мій народ стікає кров’ю, сидіти в ресторані, пити дороге вино, подорожувати, дивитися на вулкан в Ісландії чи їздити в Японію медитувати, коли тут вбивають моїх людей?

Для мене це абсолютно незрозуміла річ.

Плюс те, що кажу всім своїм бійцям перед їхнім виїздом на фронт чи приїжджаючи до них: я ту саму війну воюю вдруге. Торік я зрозуміла, що війна триває для мене фактично всю мою молодість, зі студентських років. Може статися, що ця війна триватиме довше, ніж моє життя. Я смертна людина, мене в будь-який момент може не стати. Тому мені важливо мати з чим піти. Важливо піти з почуттям виконаного обов’язку, з почуттям вдячності до людей, до всього світу. 

НЖ: Чи вам не страшно?

МБ: Мені було страшно, як і будь-якій людині. Загалом страх — це нормальна реакція. Всім страшно, але важливо контролювати свій страх, інакше він буде контролювати тебе. Мені і зараз так само страшно. 

НЖ: Відколи Росія почала повномасштабний напад на Україну, чи маєте час на сон? 

МБ: Мрію відіспатися. Періодично доводиться це робити, бо якщо недосипати тиждень чи два, все одно приходить день, коли тебе відключає і хочеш чи ні — будеш спати. Мені постійно бракує сну. Хочеться спати хоча б на кілька годин більше, але знаю, що моїм побратимам та посестрам зараз значно важче. Я можу приїхати на фронт, потім повернутися і прийняти гарячий душ, а їм треба бути там постійно. Пам’ятаю свої зими на Донбасі: як важко працювати, особливо в морози або в осінньо-весняній багнюці, коли ти голодний, весь у бруді, промерзлий. Тому я ні на що не скаржуся.

Знаю, що нашим людям зараз значно важче. Я дуже хочу їх захистити, але для цього потрібно, щоб включилася державна машина, бо одні волонтери не витягнуть. 

НЖ: Що посилює вашу віру у те, що Україна вистоїть перед ворогом?

МБ: Вибачте, я до цього ставлюся математично, а математика — наука вперта.

Хай якими героїчними будуть наші зусилля, та якщо у нас не буде літаків F-16, якщо не буде достатньої кількості дронів, то в якийсь момент нам доведеться зупинитися і сідати за стіл переговорів.

Але я вірю, що якщо ми спрацюємо всі разом розумно, то зможемо принаймні зупинити цю війну для наших дітей. Щоб принаймні був якийсь час, коли наші діти не воюють. Цей ворог назавжди.

Якщо ми знову впадемо в ілюзії, що з ними можна якось миритися і підписувати черговий Мінськ, Стамбул чи Париж, то для своїх дітей залишимо міну вповільненої дії, яку для нас колись зробили Кравчук і Кучма, Будапештським меморандумом. Росіяни — єдині істоти у світі, з якими не можна домовитися. На жаль, їх понад 140 мільйонів — Україні потрібно діяти дуже розумно, асиметрично, інтелектуально і технологічно. І тоді ми обов’язково переможемо!

Довідка: Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Засновниця та керівниця Victory Drones - найбільшого в Україні навчального проєкту для військовослужбовців, який уже навчив 28 000 військовослужбовців аеророзвідці та передав декілька тисяч БПЛА на фронт. Російське вторгнення застало Берлінську у відрядженні в США. У перші тижні вона провела зустрічі з понад пів сотнею конгресменів з обох американських партій. Переконувала чиновників у необхідності підтримки України й постачанні зброї.

Фото надані героїнею публікації

Амату Ліннер, модель і фотографку, війна застала в Парижі, на другому семестрі навчання з репортажної документальної фотографії в одній з найвідоміших шкіл фотографії у світі «Speos».

Вона не уявляла, як допомогти, коли подруга з харківської Салтівки писала: «Я бачу танки з вікна, вони стріляють по будинках. Знаю, що ми не виживемо. Знаю, що нас всіх вб’ють». 

«Я зрозуміла, що не можу закінчити навчання. Ми домовилися, що я колись потім здам свій фінальний проєкт про мости в Нормандії. Війна перевернула все. Моє життя більше не мало сенсу. Все, що мало сенс — це зробити хоч щось задля перемоги», — розповіла вона «Сестрам». 

Амата повернулася до рідного Дніпра в середині серпня 2022 року. 

«Це було емоційне рішення. До того я ходила на всі акції протесту, на демонстрації. Ще жевріла надія: якщо ми досить голосно будемо говорити про те, що відбувається, то, можливо, нас помітять і відразу допоможуть. Як виявилося, на це потрібен певний час. Я збирала допомогу, донатила, робила новий фотопроєкт із біженцями. Але всього цього було замало». 

Найгірший досвід — чула як люди кричать під завалами

Перше, що Амата почула в Дніпрі, — робота ППО. 

«Спочатку було дивно, що люди реагують на це як на щось звичне. Я й досі думаю: це велика трагедія, що ми звикли, люди не повинні до такого звикати. Але тоді зрозуміла, що життя триває, навіть отак». 

Найстрашнішим своїм досвідом Амата вважає вечір 14 січня 2023 року, коли ракета влучила в її районі. 

«Цей будинок стоїть яких 500 метрів від мого. Я була на місці прильоту. Чула, як кричать люди під завалами, бачила вибиті вікна, руїни, що залишилися від двох під’їздів. Пам’ятаю, що весь район був затягнутий таким специфічним димом, густим та чорним — годі було дихати. Не сподіваєшся, що побачиш це в місті, яке дуже добре знаєш, в місті свого дитинства. Колись я вже дивилася на свій будинок, на будинок навпроти, і розуміла, що боюся побачити мій Дніпро таким, як Харків, як Маріуполь — зі зруйнованими, розтрощеними будинками. Ніколи не думала, що це побачу». 

Фронт — це не робота, з якої можна звільнитися

Мабуть, це і був той переломний момент, коли Амата остаточно вирішила вступити до лав ЗСУ. 

«Це — шлях. Приймати таке рішення треба свідомо. Це не робота, з якої можна звільнитися, бо щось не подобається, чи я дуже втомилася, чи ще щось». 

Наступним випробуванням для Амати стала участь в евакуації з зон бойових дій. Саме так вона вирішила перевірити, на що справді здатна, зрозуміти, як реагуватиме під обстрілами, чи витримає, чи не впаде у паніку. 

«Після першого виїзду туди зрозуміла, що моя ідея піти до лав ЗСУ — реальна. Є люди, в яких першою реакцією буде страх, їх може паралізувати. Є люди, здатні відкласти свої емоції вбік і порадити собі із ситуацією: рятувати своє життя і ще комусь допомогти. Я зрозуміла, що я радше з других, ніж з перших. І тоді подумала, що пройшла цей тест. Було важливо також зрозуміти, що це таке, коли треба розвантажити машину, із плитоноскою і каскою десь на 13 кілограмів, коли сама важиш всього 53». 

Проте Амата не заперечує страх. Людині повинно бути страшно, але є страх, який можна взяти під контроль, і страх, який поглинає.

«Страшно, коли їдеш і знаєш, що там дуже небезпечно, можуть працювати снайпери. Вміння контролювати свій страх дає силу знову їхати. Аналізую потім. Наприклад, коли снаряд упав в якихось двадцяти метрах від мене». 

На війну — тільки з найкращими

Далі був вишкіл. Тактична медицина, власна безпека, робота з турнікетом, тампонада, алгоритм MARCH, тактика роботи в групі, вогнева підготовка. «Робиш фізичні вправи, коли в тебе кидають навчальну гранату, — треба зуміти зреагувати, впасти правильно. Треба вчитися, коли відкрити вогонь, коли його припинити. Розуміти команди командира, команди між собою, скажімо, при штурмі посадки: як це робити, як переміщатися. Зброя — це така річ, яка завжди з тобою. Вона важка, незручна, висить на тобі — до цього треба звикнути. Навіть після тренування з муляжами зброї лякаєшся, бо вона реальна, може раптово вистрелити. Були люди, які не витримали навантаження. Я собою пишаюся, бо все пройшла без поблажок».

Попереду в Амати — фізичні тренування. Для вступу в ІІІ Окрему Штурмову Бригаду тендітній жінці «треба трохи підтягнути фізуху». 

«Чому саме Третя штурмова? Процитую мого брата: якщо йти на війну, то з найкращими».

Французька богема і російські «страждання»

Свій дипломний фотопроєкт про мости Нормандії Амата Ліннер більше не згадує. Мішки з піском, заліплені скотчем вікна — вона почала фотографувати ці щоденні знаки війни, які бачила навколо себе. 

«Я хотіла показати своє звичайне життя, своє місто з усіма цими «наліпками». Показати, що все це не просто так, що воно має сенс. Я показувала, щó ми робимо на випадок ракетного удару, щó захищає будівлі від уламків, а в кінці — наслідки реальної ракетної атаки 14 січня. Після удару такої сили, що зносить стіну, меблі й посуд залишаються на своєму місці — можна піти і взяти. Потім я їздила на військове кладовище, сфотографувала могили з прапорами, аби показати ціну, яку ми платимо за свою свободу. Повезла все це у Францію і представила на випускній виставці». 

Дипломний проєкт Амати дуже сподобався журі, дехто навіть назвав його зовсім іншим поглядом на Україну. 

Та на виставці була ще одна робота, пов’язана з війною. Цей проєкт представляв «особисті страждання» автора — розповідав про його важке життя у Франції, маму в Москві, яку він не може навідати, бо боїться мобілізації, старі вікна і брудну ванну в дешевій паризькій квартирі, де змушений жити, і думки про те, як війна зруйнувала його життя, записані голкою на слайдах. 

Саме цей дипломний проєкт було визнано найкращим документальним репортажем року в паризькій школі фотографії «Speos». 

Фото надані героїнею статті