Ексклюзив
20
хв

Люди з заліза, або Superhumans

‍«Нам важливо, аби наші пацієнти виглядали не жертвами війни, а суперлюдьми» — Ольга Руднєва про новий центр протезування

Наталія Жуковська

Центр береться за складні випадки протезування

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя. 

Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.

Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?

Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.

НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.

ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.

Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.

НЖ: Як довго ви там волонтерили?

ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.

Ольга Руднева вивчала досвід за кордоном, як налагодити процес протезування

НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію. 

ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.

НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?

ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам. 

НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?

ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.

Центр має свій підхід до пацієнтів

У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.

НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?

ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.

НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?

ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.

НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?

ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.

НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів? 

ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.

Ольга Руднєва розповіла, в чому унікальність центру

НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?

ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.

НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?

ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.

НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?

ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.

Ольга Руднєва бере енергію від тих самих залізних людей

НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?

ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.

НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?

ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.

НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?

ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська
солдат, дрон, колеса

Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим. 

Привиди прикордоння

Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.

Максим. Фото: Maciek Zygmunt

На місці безпечніше

Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.

— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.

Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі. 

— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники. 

Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу

Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера. 

Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.

— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.

Фото: Maciek Zygmunt

Механічний кур'єр-парамедик

На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».

— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду. 

Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.

Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів

Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.

— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.

Вся команда вибухає сміхом.

Фото: Maciek Zygmunt

Збити літаючого вбивцю

Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»

На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:

— Ось він, впав! Це вже другий!

Завдяки їм Харків тієї ночі спав спокійно.

‍Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Там, де дрони полюють на людей

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що робити, якщо вкусив кліщ у Польщі

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress