Ексклюзив
20
хв

Люди з заліза, або Superhumans

‍«Нам важливо, аби наші пацієнти виглядали не жертвами війни, а суперлюдьми» — Ольга Руднєва про новий центр протезування

Наталія Жуковська

Центр береться за складні випадки протезування

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя. 

Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.

Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?

Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.

НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.

ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.

Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.

НЖ: Як довго ви там волонтерили?

ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.

Ольга Руднева вивчала досвід за кордоном, як налагодити процес протезування

НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію. 

ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.

НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?

ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам. 

НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?

ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.

Центр має свій підхід до пацієнтів

У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.

НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?

ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.

НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?

ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.

НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?

ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.

НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів? 

ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.

Ольга Руднєва розповіла, в чому унікальність центру

НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?

ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.

НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?

ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.

НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?

ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.

Ольга Руднєва бере енергію від тих самих залізних людей

НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?

ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.

НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?

ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.

НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?

ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Фотографія не померла — вона змінилася

Альдона Гартвіньська: Вам не здається, що професія фотографа, особливо в контексті війни, стала набагато складнішою через те, що у вільному доступі є безліч аматорських фотографій, які люди викладають в інтернет? На місці події найчастіше опиняються звичайні люди. І чи не кожен з них зараз має хорошу камеру на смартфоні. Яке в цьому всьому відведено місце для професійної фотографії, особливо під час війни?

Мацей Зигмунт: Деякі мої знайомі фотографи-академіки стверджують, що фотографія померла. Саме через надлишок знімків, якими ми щодня завалені — головним чином в соцмережах. 

Вони кажуть, що фотографія знецінилася, що «всі ми фотографи», бо кожен має свій телефон, і мистецтво вже не таке важливе

На мою ж думку, довгострокові документальні проєкти зараз переживають розквіт. Видаються фотоальбоми, втілюються ідеї на межі мистецтва і документалістики або такі, що виконуються аналоговими методами, наприклад, робота Олівера Чанаріна і Адама Бромберга, які освітлювали фотопапір у місцях, де солдати ISAF [Міжнародні сили підтримки безпеки — оперативні війська, сформовані переважно збройними силами країн-членів НАТО, що займаються підтриманням миру в Афганістані — Ред.] натрапили на імпровізовані вибухові пристрої.

У цьому потоці аматорських фотографій, відео, коротких форм, роликів досі, — а може, навіть особливо зараз — є місце для довгострокових проєктів, пов'язаних з тим, що ти як фотограф довго перебуваєш у певному місці. Ми не дивимося тільки на саму подію, яку документуємо, бо це може зробити кожен за допомогою смартфона або камери GoPro. А за короткий час не так легко встановити ближчі стосунки з людиною, яку докуменуєш, яка є героєм репортажу.

— Що ви маєте на увазі, кажучи, що саме зараз з'явилося місце для таких проєктів? Фотографи мають більше завдань такого типу?

— Бажаючих поїхати на війну немало, але разом з тим нелегко знайти когось, хто розуміє серйозність ситуації та потреби аудиторії. Будь-хто може створити якийсь випадковий контент. Завдання — знайти когось, кому ми можемо довіряти, що він привезе матеріал, зроблений з дотриманням усіх етичних норм. Тому дуже часто, коли до мене звертаються медіаагенції, НУО чи ЗМІ, вони самі хочуть обговорити етичні аспекти. Наприклад, як я знаходжу своїх героїв. Вони хочуть знати, наскільки правдивим може бути матеріал, який я доставлю.

— Пошуки такого героя, особливо в небезпечному місці, викликають сильні емоції. Після закінчення зйомок ви продовжуєте шукати своїх героїв? Чи траплялося вам повертатися, щоб показати їхню подальшу долю? Чи просто перегортаєте сторінку й рухаєтеся далі?

— Коли я починаю документувати якусь історію, так звану human story героя, я відразу маю на увазі, що хочу повернутися до цієї теми або спробувати розширити не тільки особисту історію, але й, наприклад, зв'язатися із сім'єю героя, його знайомими чи людьми, які якимось чином пов'язані з ним, але знаходяться в іншому місці.

Таким прикладом є проєкт, який розпочався на початку повномасштабної війни. Я зв'язався з однією з волонтерок, з якою провів інтерв'ю. В результаті з'явилося кілька зворушливих портретів з часів, коли Київ був геть знелюднений. Потім я потрапив до її чоловіка, який є військовим капеланом, активно переміщається по фронту, виконуючи свою службу в дуже небезпечних місцях. Документуючи його роботу і роблячи фотографії й відео за його участі, я намагався, щоб це було цілісним матеріалом, незважаючи на те, що кожна фотографія віддалена від іншої як територіально, так і часово. Я досі підтримую контакт з цією родиною і хотів би продовжити цю історію під час наступних поїздок.

— Але, працюючи в таких умовах, ви, мабуть, усвідомлюєте, що ваші зустрічі можуть бути останніми. Чи не є це трохи гнітючим?

— Іноді вони і є останніми. Усі ми в певному сенсі навчилися жити з усвідомленням, що така ситуація може трапитися. До того ж кожна моя поїздка — навіть начебто безпечна — може закінчитися погано, бо ніколи не знаєш, що раптом звідки впаде. У місце, де ти був десять разів, на одинадцятий раз може прилетіти дрон, впасти ракета, а по дорозі може статися ще безліч речей. Це загроза життю, близькість смерті в нашій роботі є постійною, тому ми звикаємо до цього й не думаємо про це щодня. Підсвідомо ми витісняємо цю неминучість реалій війни з наших думок.

— Добре, але у тебе є сім'я. Припускаю, що ти не можеш приховати від них свою професійну діяльність, коли їдеш на фронт. Як поєднати сімейне життя і фотографування війни? Адже здається, що фотографи повинні бути самотниками, щоб нікого не наражати на передчасну жалобу.

— Це той самий механізм. Живучи в умовах війни або поблизу, ми якось звикли до цього. Коли я виїжджав на свої перші проєкти на схід і перед від'їздом заїжджав до рідного дому, не всі були задоволені, коли дізнавалися, що за завдання стоїть переді мною. Тільки для мене це — місія. Я хочу бути з людьми в цих складних ситуаціях і документувати їхнє життя, бо це важливо.

Я вже багато років співпрацюю з НУО і не завжди фотографую красиві речі — зазвичай це складні й проблемні ситуації. Тому, коли почалася російська інвазія в Україну, я знав, що настав той момент, коли я потрібен саме тут. Незалежно від того, чи заробиш на цьому гроші, чи ні, ти просто відчуваєш, що твоя робота може принести якісь зміни, хай навіть незначні.

А повертаючись до моєї родини, спочатку всі дуже переймалися і під час моїх перших поїздок завжди хвилювалися за мене. Зараз маю враження, що вони звикли. При зустрічі вже не питають: «Навіщо?», а лише: «Коли знову їдеш?». Для них моя робота в певному сенсі стала нормою.

Раніше моя бабуся плакала, дочка теж. Зараз усі змирилися і розуміють мої рішення

— Але ви не відразу поїхали на передову. Межі розмивалися дуже непомітно.

— Так, все відбувалося поступово, без раптового стрибка у вир подій. Почалося з того, що війна прийшла до Кракова, міста, в якому я живу, у вигляді біженців на вокзалі. Я пішов туди з фотоапаратом і почав їх знімати. Потім працював для мережі неурядових організацій, які займалися управлінням приймальними центрами. Вони шукали фотографа, який би з повагою до людської гідності документував усе, що тоді відбувалося.

Пізніше разом із знайомими фотографами я вирушив у бік Перемишля, до кордону. Потім був Львів, а потім далі на схід: Київ, Ірпінь, Чернігів, Харків… Зрештою я опинився так далеко, наскільки це було можливо.

— Бо далі вже були російські позиції. Як тоді ви справляєтеся зі страхом? Бо я не вірю, що страху немає. Він вас мотивує чи блокує? Ви знаєте свої межі, коли потрібно відступити?

— Ніколи не знаєш, коли тебе охоплять страх чи тривога. Мені здається, що коли подорожуєш у великій групі або навіть удвох, то легше. Бо ви підтримуєте одне одного, а рішення приймають кілька людей. Ти не вирішуєш сам, чи їхати в місце, де дуже спекотно. Тоді ти відчуваєш, що більше голів працює над твоєю безпекою. Я маю набагато більше сумнівів, коли подорожую сам — таке теж траплялося. Наприклад, я сам потрапив на Запорізький фронт, в околиці села Роботине. Тоді я мусив боротися з власним розумом, самостійно приймати рішення і брати на себе повну відповідальність. 

Найбільшим твоїм ворогом є думка, що фотографа ж не вб’ють. Бо тоді мусиш собі пояснювати, що ти не є незнищенним. Втім, війна в Україні показала, що журналісти гинуть, а іноді навіть стають ціллю атак.

Під кайфом адреналіну ти здатний витримати набагато більше і легше впоратися з сумнівами. Особливо під час раптового обстрілу, коли потрібно швидко приймати рішення: в який бік бігти, де ховатися, де твої друзі, чи кликати їх і шукати, чи зараз потрібно дбати тільки про себе... Мені здається, що такі рішення я приймаю досить швидко й ефективно. Зрештою, я все ще тут.

— Тобто страх мотивує, а не паралізує?

По-різному, але загалом я маю враження, що межа між паралічем і мотивацією завжди є тонкою. Я боюся, що мотивація виявиться ілюзорною і приведе мене в оману або в місце, де я не повинен опинитися. 

Етика на фронті

— Після прем'єри «20 днів у Маріуполі» люди трохи краще зрозуміли, в чому полягає робота репортера, журналіста, фотографа. І що іноді ми показуємо речі, на які вони навіть не хочуть дивитися, але ми мусимо їх показати, щоб світ знав. Чи є у тебе якась моральна, людська межа, яку ти не переступиш? Є щось, чого ти б не показав?

— Мабуть, так, але я намагаюся документувати, фотографувати те, що відбувається в даний момент. Навіть якщо це дуже травматичний момент або щось, чого наші очі не хочуть бачити, я все одно натисну кнопку затвора. Однак, рішення про те, чи буде така фотографія опублікована, чи буде надіслана конкретному отримувачу, не обов'язково належить мені.

Часто, як ти сама кажеш, такі моменти є несподіваними – і раптом ти залишаєшся з цим кадром, з цим зображенням, якого не очікував. І з'являється якийсь страх, удар емоцій, коли твої руки можуть тремтіти, а ти намагаєшся записати інтерв'ю з людиною, яка дуже сильно постраждала, яка отримала травми. Я пам'ятаю історію, коли я знімав людину, яка була важко поранена після обстрілу. Цей чоловік дуже страждав, але вирішив поговорити зі мною. І от він говорить про біль, а я повинен в цей час тримати камеру стабільно і знімати до кінця. Для фотографа це дуже важко, а для цієї людини — парадоксально — це полегшення. Бо для цієї людини важливо: ось журналіст, свідок моєї історії, він мене слухає, і йому я можу розповісти про цей важкий момент.

Але, напевно, перед тим, як відправити фото, ви також аналізуєте, чи може це фото, наприклад, комусь зашкодити. Коли ви їдете на війну, там є багато інших аспектів, не тільки моральних. Це не тільки питання показати відірвану ногу, але там є багато інших нюансів.

— Це те, про що журналісти часто забувають, що всі матеріали повинні бути узгоджені та затверджені, адже випадкова фотографія може коштувати комусь життя. 

Наприклад, якщо я працюю з якоюсь військовою частиною, волонтерами чи медиками... або коли я знімаю матеріал у лікарні, то часто ці люди не бажають, щоб, наприклад, показували їхні обличчя. Також часто категорично не можна показувати інформацію про те, де був знятий матеріал або де відбулася подія, яку ми описуємо в цій історії. Після публікації неакредитованого матеріалу через тиждень-два там можуть просто впасти ракети. Ми можемо ненавмисно дати росіянам підказку, що це важливе місце або важливі люди. 

Це має особливе значення в контексті роботи з військовими, тому що дуже легко виказати розташування їхніх позицій або баз. Я завжди мушу надсилати знімки і на всяк випадок запитувати, чи можна такі речі публікувати

Деякі фотографії іноді потрібно розмити — чиєсь обличчя або лінії обрію. Інші можна опублікувати з певною затримкою, бо, наприклад, через тиждень після зйомки вони вже покинуть це місце і публікація вже не зашкодить. Це дуже делікатні питання, про які люди часто забувають.

— Багато разів траплялося так, що насправді саме волонтери чи журналісти наражали людей на небезпеку. Вони публікували те, що не слід публікувати. Як ви навчилися цим воєнним правилам? Звідки знали, що можна, а що не можна робити?

— Більшість речей виконувалась у процесі, в бою. Траплялось, піднімаєш камеру, а хтось починає кричати на тебе, щоб ти негайно її сховав. Але також багато разів, ще до від'їзду, я консультувався з досвідченими людьми, зокрема з військовими, що може бути важливим, особливо з точки зору логістики, доріг, місць, де можна безпечно зупинитися.

Коли я вже на місці, коли я потрапляю до якоїсь частини, то дуже уважно стежу за тим, що роблю. Я завжди питаю, щоб не накоїти дурниць і не зашкодити своїми фотографіями чи відеоматеріалами. Зараз взагалі стало необхідно офіційно співпрацювати із пресслужбою, і майже кожен підрозділ має свого пресофіцера. Зміни були введені саме для того, щоб уникнути небезпечних ситуацій.

— Чи це взагалі робота для будь-кого, чи радше ні? І що ти міг би сказати фотографам, які також хотіли б поїхати? До мене часто звертаються фотографи, кажуть, що хочуть поїхати, і я не знаю, що їм відповісти. Що б ти сказав? Як їм до цього підготуватися? 

— Я також часто отримую такі запитання на зустрічах, дебатах, дискусіях. Іноді люди пишуть мені в інстаграм чи месенджер, запитують, як почати, як офіційно туди поїхати, як отримати акредитацію. Але я намагаюсь їх попередити, що це може бути їхня остання поїздка. Або що вони можуть повернутися, але зі значно пошкодженим здоров'ям, тобто інвалідністю. А ще цікаво, що звертаються до мене здебільшого жінки. А взагалі з кожним роком війни таких питань стає дедалі менше. 

Я не можу брати із собою кого забажаю, тому що у нас вже сформована команда. З людей, яким я довіряю і з якими вже працював. Однак, якщо хтось запитує, я намагаюся допомогти, а далі вже кожна людина сама вирішує, чи їхати далі. Як правило, не всі мають достатньо рішучості. А може, просто спрацьовує інстинкт самозбереження, і зрештою більшість все ж відмовляється їхати. Я це поважаю.

А декілька людей, яких я консультував, поїхали і навіть досі працюють в Україні. Вони так само, як я, мають потребу розповідати ці історії, хоча світ дедалі менше хоче їх слухати.

— Але ж ви не збираєтеся здаватися?

— Я дотримуюся визначеного курсу і, коли тільки маю можливість, роблю все, щоб знову долучитися до справи і поїхати. І весь час намагаюся створювати нові можливості для наступних проєктів в Україні.

Фотографії: Мацей Зигмунт

20
хв

«Найбільшим ворогом є думка, що фотографа ж не вб'ють»

Альдона Гартвіньська

Адміністрація президента США Дональда Трампа підтвердила часткове призупинення поставок боєприпасів до України. Йдеться також про призупинення вже запланованих поставок, зокрема ракет для протиповітряної оборони. Офіційною причиною є значне зменшення американських запасів зброї. Вже призупинено поставки артилерійських снарядів 155 мм, PAC-3 Patriot, GMLRS, Stinger, AIM-7 та протитанкових ракет Hellfire. Це значно вплине на здатність України відбивати російські ракетні й дронові атаки.  

«Герані» на висоті. Що зупинка військової допомоги означає для фронту?

Рішення Білого дому про призупинення поставок збіглося в часі з найбільшими дроново-ракетними атаками Росії на Україну, а також з помітною ескалацією використання засобів повітряного нападу в останні тижні. Бо немає ночі, коли по небу не пересувалися б сотні російських дронів Geran-2, які в народі називають шахедами. Однак ці безпілотники вже не мають нічого спільного з країною-виробником, Іраном. Росія вже давно самостійно виробляє ударні дрони, які були вдосконалені та пристосовані до їхніх вбивчих цілей. Змінилася і тактика запусків ударних безпілотників — вони тепер літають на набагато вищій висоті, через що є складнішою ціллю для українських мобільних груп протиповітряної оборони.  

«Часто ми бачимо шахеди на наших моніторах, і теоретично вони дуже близько, — каже Барбер, один із солдатів мобільної групи ППО. — Але вони летять так високо, що ми можемо лише безсило провести їх поглядом. Наші зенітки (протиповітряна гармата ZU-23) не можуть їх дістати. А потім для удару шахеди різко пікірують майже вертикально вниз. Ось чому вони дедалі частіше влучають у свої цілі».  

Збитий в українському небі ворожий дрон, зібраний з деталей іноземного виробництва. Фото: East News

Атаки дронами найчастіше поєднуються з комбінованим ракетним ударом. Разом із сотнею дронів у повітря піднімаються літаки, які несуть балістичні чи гіперзвукові крилаті ракети, які найефективніше збиває система Patriot.  

Марк Мейснер, економічний і військовий аналітик ISBNews, стверджує, що призупинення поставок для України — це дуже поганий сигнал. Парадоксально, але йдеться не про снаряди 155 мм, які найчастіше використовують на полі бою. З ними ситуація не критична — останні поставки з Європи, особливо в чеському транші, дозволили відновити запаси.  

«Фатальним є призупинення поставок ракет PAC-3 для систем Patriot, — каже Мейснер. — Попит на ці ракети величезний, останнім часом їх шукали вже по всьому світу, виробничі потужності розписані на десятиліття. Це зараз єдиний вид озброєння в Україні, який може знищувати російські балістичні ракети».  

До балістичних ракет належать кинджали й іскандери. Саме останні стали причиною найбільших трагедій, як-от ракетний удар по центру міста Суми у Вербну неділю 2025 року, коли загинули 34 людини, а 117 було поранено, чи атака на піцерію «Ria» в Краматорську, де загинуло 13 осіб, зокрема українська письменниця Вікторія Амеліна.  

Небо, відкрите для «кинджалів». Що не надійде до України?

Детальний аналіз того, що більше не надійде до України, провів Бартош Савицький, аналітик порталу WarNews.pl, наголосивши також, що вже понад пів року немає жодних нових пакетів підтримки з боку США. Попередня допомога відправлялася ще за рахунок попередньої адміністрації. 

З технічної точки зору, зазначає він, у українців зараз немає проблем з артилерійськими боєприпасами завдяки альтернативним джерелам виробництва — кооперативним чи європейським. Нинішнє рішення може викликати лише локальні, а не стратегічні дефіцити на всій лінії фронту — принаймні в найближчі місяці чи навіть рік.  

Так само некритичним буде вплив призупинення поставок керованих ракет Hellfire, які були розроблені для знищення броньованих цілей, оскільки Україна має обмежену кількість носіїв для них. Аналогічно з переносними зенітно-ракетними комплексами MANPADS, які ефективні проти низьколітаючих цілей. Вони можуть бути замінені польськими Piorun чи Grom (хоча можуть — не означає, що будуть — Ред.).   

Савицький підкреслює, що росіяни відчули наслідки ударів HIMARS ще у 2022 році, тому активно протидіють їх використанню. Можливо, призупинення поставок ракет не буде критичним для ЗСУ, бо кількість бойових операцій з їх використанням суттєво зменшилася за три роки повномасштабної війни через активність російської ППО й радіоелектронної боротьби. 

Але HIMARS залишаються стратегічним елементом озброєння ЗСУ

«Снаряди GMLRS для HIMARS дозволяли атакувати ближній тил росіян, райони зосередження військ, склади та польові бази на відстані до 70 кілометрів від позицій української артилерії і змусили росіян відсунути свою логістику на незручні для них 100 кілометрів від лінії фронту», — додає Марк Мейснер.  

І підкреслює, що брак ракет AIM-7 для систем ППО NASAMS та винищувачів F-16 суттєво послаблять українську ППО. Тоді як відсутність зенітних ракет малого радіусу FIM-92 Stinger та протитанкових керованих ракет Javelin теоретично можна компенсувати — приміром, польськими Piorun.  

«Однак, у сукупності ці перебої з поставками будуть дуже болючими для України, особливо у сфері ППО й ураженні російського тилу», — підсумовує Мейснер. 

Тисячі українців дедалі частіше ночують у метро, щоб уберегтися від ударів росіян. Ті, хто живуть далеко від метро, — а таких більшість — ховаються у коридорах квартир. Фото: BARBARA WOJAZER/AFP/East News

Наближається новий трагічний поворот в історії України

Настрої в Україні не такі стримані, як у іноземних експертів. На своїй сторінці Facebook Юрій Касьянов, громадський активіст, волонтер, військовий і розробник безпілотників, пише:  

«Не пам'ятаю жодного випадку, коли б Штати перестали комусь допомагати, і цей хтось вижив, особливо якщо він бореться з найагресивнішою і найжорстокішою імперією в світі.

У нас практично немає жодних шансів після того, як США вийшли з гри і припинили поставки навіть зенітних ракет. Європейська допомога замала й не може замінити американські поставки за номенклатурою. Наприклад, у них просто не виробляються ракети для Patriot, а це означає, що нам не буде чим збивати балістику.

Тепер немає ніяких сумнівів, що Трамп — агент Кремля. Він фактично віддає Україну Путіну відповідно до нових/старих секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа. Згодом він віддасть йому Східну Європу — американське НАТО не стане воювати ні за країни Балтії, ні за Польщу. Європейці це розуміють, але не встигають підготуватися до війни, тому їм вкрай вигідно підтримувати нас до останнього.

Настає черговий трагічний поворот в історії України. Немає жодних шансів зберегти свободу і незалежність без американської допомоги. Майже жодних, якщо не буде радикальних змін у політиці, економіці, мобілізації, командуванні, дипломатії.

Жити як раніше вже не можна. Часу майже не залишилося».

Пусті ящики з-під боєприпасів на першій лінії фронту, Україна. Фото: Альдона Гартвінська

America First чи Путін first?

Видання Politico, посилаючись на власні джерела, пише, що рішення Білого дому про призупинення поставок боєприпасів виявилося несподіванкою навіть для деяких близьких соратників Дональда Трампа. Журналісти зазначають, що інформацію про рішення не отримали навіть ті, кого зазвичай попереджали заздалегідь —  окремі члени Конгресу, чиновники Державного департаменту та ключові європейські союзники.  

Рішення про призупинення поставок прийняв керівник департаменту політики Пентагону Елбрідж Колбі разом з вузьким колом радників. Вони мотивували це тим, що запаси деяких стратегічних видів боєприпасів можуть вичерпатися, а це не відповідає основним принципам політики Білого дому — «America First». А NBC повідомляє, що це було ініціативою міністра оборони США Піта Гегсета. І що перевірка не виявила критичного браку зброї у Пентагону.

Історик Девід Роденко (David G. Rodenko), спеціаліст з країн англосфери в Kellogg College, а також автор популярного YouTube-каналу «Історія за 5 хвилин», зазначає:  

«Одна ракета PAC-3 коштує близько 4 мільйонів доларів, а червневий контракт 2024 року на 870 таких ракет оцінювався в 4,5 мільярдів доларів. Рішення зупинити поставки має широку підтримку серед прихильників Трампа. Адміністрація подає цей крок як виконання виборчих обіцянок, гасла America First, тобто відновлення власних запасів за рахунок поточних поставок. Це створює політичний дисонанс. Бюджет Пентагону на 2025 рік передбачає 29,8 млрд доларів на виробництво боєприпасів, зокрема значні кошти на лінії PAC-3 і GMLRS, що тільки підсилює аргумент про необхідність експортної паузи».  

За словами Роденка, для крила MAGA (Make America Great Again) заморожування допомоги — доказ жорсткого контролю витрат, тоді як для демократів — це ерозія міжнародної політики США. За даними опитування Pew Research у травні 2024 року, 47% американців вважають, що європейські союзники повинні збільшити власні витрати на оборону.  

«Хоча Державний департамент пом’якшує повідомлення, кажучи про тимчасову паузу, для значної частини Європи це сигнал про крах довіри до союзницьких гарантій», — впевнений Роденко

«Є інформація, що також призупинені навіть ракети, частково профінансовані Європейським інструментом миру, — додає історик. — Це знову підриває довіру до США, бо партнери сумніваються в реальній цінності союзницьких гарантій, якщо Білий дім може в будь-який момент так просто зупинити постачання.

Загальна вартість схваленої військової допомоги Україні з Європейського інструменту миру вже перевищила 10,6 млрд євро, що підвищує політичну вагу будь-якої затримки. Схоже, США відкрито дають зрозуміти: якщо хтось хоче американської зброї, він має реально співфінансувати її виробництво. Тому країни НАТО стоять перед вибором: або вкладати гроші в американські виробничі лінії, або будувати власні ланцюги поставок».  

Експерти з різних боків заспокоюють, що ситуація не настільки драматична, щоб змінити положення на фронті — принаймні в найближчі місяці. Однак те, що поставки не скасовані, а призупинені, може означати, що вони стали новим козирем у переговорах. Козирем у грі, де на кону — життя цивільних під російськими ракетами. 

20
хв

Пауза Трампа у поставках боєприпасів залишає українців без захисту. Що стоїть за цим рішенням і як це вплине на хід війни?

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Політична психологиня Світлана Чуніхіна: «Нічого не зміниться, поки Трамп не зніме Путіна з власного п’єдесталу»

Ексклюзив
20
хв

Маємо кричати про це на весь світ

Ексклюзив
20
хв

Пауза Трампа у поставках боєприпасів залишає українців без захисту. Що стоїть за цим рішенням і як це вплине на хід війни?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress