Ексклюзив
20
хв

Люди з заліза, або Superhumans

‍«Нам важливо, аби наші пацієнти виглядали не жертвами війни, а суперлюдьми» — Ольга Руднєва про новий центр протезування

Наталія Жуковська

Центр береться за складні випадки протезування

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Руднєва — одна з найвідоміших жінок України. Вона допомагала людям до повномасштабної війни і робить це зараз. Розпочала кар’єру у власному видавничому бізнесі, працювала в МОЗ. Впродовж 18 років очолювала Фонд Олени Пінчук ANTIAIDS. Від лютого 2022 року координаторка найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. А вже від серпня 2022 року — CEO Superhumans Center. Саме там українці, що втратили кінцівки, зможуть в одному місці отримати найкращі розв’язки для продовження повноцінного життя. 

Ольга розповіла часопису Sestry про волонтерство за кордоном, навчання команди Superhumans Center, про перших пацієнтів та свою мрію.

Наталія Жуковська: Олю, де вас застала повномасштабна війна?

Ольга Руднєва: 24 лютого я прокинулася на Мадейрі. Поїхала туди напередодні, щоб забрати маму. Це була запланована подорож, в яку я вирушила з майже порожньою валізою. Зранку прокинулась, прочитала новини і зрозуміла, що у країні велика війна. Я була з тих людей, які зовсім не вірили, що це може статися. Думала: може бути війна фінансових і політичних систем, але щоб танки на вулицях — таке в голову не приходило. Була впевнена, що одразу повернуся до України, але чоловік переконав лишитися. Тож у перший тиждень ми закуповували турнікети, каски. Тоді я була директоркою Фонду Олени Пінчук. Робила все, що знала і могла, та в один момент зрозуміла, що замало. На очі потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Я приєдналася до них і вже на початку березня була у Польщі, почала працювати на складі.

НЖ: І майже пів року ви там буквально жили.

ОР: Ми починали о 8-й ранку, а закінчували о 22-й. Перші три місяці були дуже інтенсивні. Зранку на розвантаження могло стояти до 30 фур. Причому чоловіків тоді там не було взагалі. Та й нас, жінок, замало приходило. Згодом ми переїхали на більший склад, де потрібно було чимало робочих рук.

Я написала сторіс у соцмережах, попросила про допомогу. Зранку ми вже мали 300 людей на складі.

НЖ: Як довго ви там волонтерили?

ОР: У травні повернулася до України. І почала їздити між Польщею й Україною, тоді народилася ідея побудувати центр пластичної реконструктивної хірургії та протезування. Це наш Superhumans Center. Я звільнилася з попередньої роботи, де пропрацювала 18 років. У мене була прекрасна зарплата, мене там чекали. Та коли у країні війна, я маю робити щось в контексті часу.

Ольга Руднева вивчала досвід за кордоном, як налагодити процес протезування

НЖ: Але ж ви нічого не знали про протезування, реконструктивну хірургію. 

ОР: Про склади і логістику теж нічого не знала, але вибору не було. Перші два місяці була просто катастрофа. Я не могла спати, читала тони літератури, дивилася документальні фільми. Треба було за місяць зануритися у контекст. Зрозуміти, як побудувати лабораторію протезування, яке нам потрібне приміщення. Ідея створити Superhumans Center належить моєму приятелю та підприємцю Андрієві Ставніцеру. Саме він є генератором та рушійною силою проєкту. Інший наш партнер, Філіп Грушко, відповідає за фінанси, планування і стратегію. А я — хороший проджект-менеджер. Ми їздили світом і дивилися аналоги. Були у Німеччині, Австрії, Америці, в кількох українських протезувальних центрах. Проїхали десятки тисяч кілометрів. Де не могли доїхати чи долетіти, спілкувалися телефоном з відео. Просили показати центр, обладнання, ділитися досвідом. Всюди ставилися із розумінням. Ми зустрічалися з пораненими військовими, дізнавалися їхні потреби. Поступово склалася загальна картина, що і як робити. У червні ми знайшли домівку для Superhumans у Львові.

НЖ: Ви створили центр на базі лікарні. Чому не окремо?

ОР: Мінно-вибухова травма дуже складна, тому важливо мати поруч лікарню, аби наші пацієнти могли отримати послуги, яких не надає центр. Адже у них можуть бути інші проблеми зі здоров’ям. Серцевий напад, проблеми з судинами, їм просто може стати погано. Хотілося, щоб була така екосистема: ми допомагаємо лікарям, а вони нам. 

НЖ: Ви не називаєте свій заклад лікарнею. Чому?

ОР: Це принципове наше рішення, бо вважаємо, що у нас немає хворих людей. Хворий одужує. У наших пацієнтів кінцівки не відростуть. Ми не вважаємо їх хворими. Вони прийшли повертати втрачені можливості.

Центр має свій підхід до пацієнтів

У нас немає запаху лікарні. Ми спеціально розробили аромат для центру. Атмосфера дуже дружня, ніби у літньому таборі. Є ігри, своя гольф-команда. Військові тут відновлюються. Потрапляють до нас у візку, а виходять на своїх двох. Наше завдання — максимально їх відновити і поставити на ноги.

НЖ: На якому етапі зараз проєкт Superhumans?

ОР: Відкрилися у середині квітня. Вже встановили 120 протезів. Маємо суперскладні кейси, яким відмовили в інших місцях — з подвійною, потрійною високою ампутацією. Ми беремося за них, бо можемо допомогти. Маємо досить потужну команду, яка складається із протезиста, реабілітолога, психолога і соціального працівника. Пацієнт також є частиною команди. Ми не можемо його відновити і поставити на ноги, якщо він не працює з нами. Попереджаємо, що шлях дуже складний. Наше завдання, щоб людина вдягнула протези, пішла і ходила на них. У кожного має бути якась мета. Був пацієнт, який хотів повернутися до рибалки. І реабілітологи вчили його працювати з вудкою. Закидали спінінг з другого поверху на перший. За місяць ми отримали відео, як він із дружиною на озері спіймав свою першу рибу. Чого навчили, те отримали.

НЖ: Протезування та реабілітація для військових безкоштовні? Чи є якісь особливі правила закладу?

ОР: Всі послуги для людей, постраждалих внаслідок війни, безкоштовні. Це протезування, реконструктивна хірургія та реабілітація. Треба лише зібрати документи й подати заявку на сайті. Щодо вимог, то ми не беремо наркозалежних, заборонено вживати алкоголь. Має бути також персональна мотивація у людини. Якщо пацієнт пропускає три заняття, це привід відрахувати зі списку. Однак таких випадків не було. Сюди йдуть свідомі. У самому приміщенні жодних нагадувань про війну. Але, розумієте, вони говорять тільки про війну. Як прилетіло, як відірвало, як наступили, як били москалів. Можна вимкнути весь контент про війну, але вона у них в головах.

НЖ: Це не державний проєкт. Хто ваші донори? Як вдається їх знайти і переконати допомагати?

ОР: Загалом повноцінний запуск і перші три роки роботи Superhumans потребують фінансування у $54 млн. Найбільший донор проєкту — Говард Ґрем Баффет. Центр отримав благодійний транш у розмірі $16,3 млн від Фонду Говарда Ґрема Баффета. З них $15,3 млн скеровано на реновацію й обладнання приміщень госпіталю у Львові. Ще мільйон — на протези для перших пацієнтів. Адже це дуже дорого. Середня ціна протеза становить 20 тисяч доларів. Ми можемо взяти 50 пацієнтів на місяць — це мільйон доларів. І йдеться лише про протезні компоненти. Нам щомісяця треба знайти мінімум мільйон доларів. У нас у черзі зараз 500 людей. Тобто це майже 10 місяців роботи. Спочатку це були закордонні донори. Ми в принципі на них орієнтуємося. Наприклад, є донори, які не хочуть давати військову техніку, а щось більш гуманітарне. У нас дуже чітко прописаний проєкт, вони бачать результати. Ми побудували лікарню за 4,5 місяця. У нас все прозоро і вони це цінують. Останнім часом долучається дуже багато українських крупних фірм. Певні компанії протезують своїх працівників, які на війні втратили кінцівки.

НЖ: Чи важко було знайти необхідну кількість протезистів, реабілітологів, психологів? 

ОР: Фахівців такого калібру, як ми шукали, в Україні справді немає. Їх просто не існує. Ми навчали. Брали молодих, талановитих, які мають базу. Протезистів возили в Німеччину, Італію, Францію. Реабілітологів навчали у Латвії, Польщі, Німеччині. Процес підготовки фахівців доволі складний. Брак якісних кадрів колосальний. Їх немає на ринку. Їх треба вирощувати. Це проблема для всієї України.

Ольга Руднєва розповіла, в чому унікальність центру

НЖ: Superhumans має власну лабораторію протезування, найкращу в Європі. Що це за унікальна лабораторія?

ОР: Ми завезли найновіше обладнання і чекаємо на 3D-принтери. Ця лабораторія виробляє культеприймачі — найбільш сенситивну частину протезу. Крім того, там ми збираємо самі протези. Протез складається з кількох компонентів: можна взяти ступню від одного виробника, коліно — від іншого, а вузлики — взагалі від третього. Усе залежить від потреб пацієнта та його планів на майбутнє. Знаєте, після перемоги ми будемо країною з великою кількістю інвалідів. І саме для того ми будували наш центр. Хочемо не просто ставити протези хлопцям, а робити їх естетичними. Ми їх декоруємо. Хлопці приносять малюнки дітей і ми їх переводимо на культеприймачі, робимо різні написи на них. Хочемо повертати їм татуювання. Ми хочемо, щоб вони любили свої нові кінцівки і щоб вони їм були красиві. Бо це не про протези. Це про їхню історію. Про те, що вони втратили ці ноги і руки, захищаючи країну. Ми будуємо цю естетику, де замість людей, які виглядають як жертви війни, на вулицях будуть суперлюди. І якщо діти зростатимуть в оточені цих суперлюдей, то буде геть інша траєкторія розвитку України.

НЖ: Олю, які плани на майбутнє? Про що мрієте?

ОР: Мріємо відкрити Superhumans в Маріуполі і Ялті. До того ж, маємо відкрити ще 5 центрів в Україні, щоб наблизити послугу до пацієнта.

НЖ: Ви зараз спілкуєтеся з військовими. Впевнена: щоразу чуєте якісь важкі, щемкі історії від них. Чи є такі, які особливо запали в душу?

ОР: У всіх історії унікальні. У кожного є історія евакуації. Напевно, найбільше вражає історія Олега, який втратив праву ногу вище коліна і його три години не могли евакуювати. Він ввів собі знеболювальне. Потім приїхала швидка і по дорозі йому знов ввели знеболення. Коли привезли до стабпункту, вирішили робити ампутацію і ввели морфій. Від передозу у нього зупинилося серце. Бо ніхто не спитав, скільки разів його знеболювали. 30 хвилин якийсь святий лікар робив йому прямий масаж серця. За всіма медичними законами міг зупинитися набагато раніше, але він його повернув з того світу. Багато хлопців розповідають, як їхні побратими по 10 кілометрів на руках несли, бо не завжди медики могли евакуювати.

Ольга Руднєва бере енергію від тих самих залізних людей

НЖ: Як велика війна змінила ваше життя?

ОР: Кардинально. Я не живу вдома, чоловіка бачу два дні на місяць. Не ношу речі, які носила до 24 лютого. Схудла на 10 кілограмів. Мені вистачає однієї валізи. Не знаю свого графіку на найближчі два тижні. В мене змінилося коло спілкування. Коли подорожувала раніше, любила дорогі готелі, а зараз це все декорації. Мене цікавлять лише донори, гроші і протези.

НЖ: Якою ви бачите перемогу України і саму державу у майбутньому?

ОР: Безкомпромісно: кордони до 1991 року. Я виросла у Криму. Народилася у Донецьку. Я втомилася відмовлятися від свого минулого. Хочу це все назад і мати право обирати, як жити, де жити і якою мовою говорити. Тобто я вірю, що перемога буде. І що ці люди, яким зараз допомагає Superhumans, зроблять майбутнє покоління сильнішим та стійкішим. Так, ми такі: у нас купа шрамів, у нас тепер неідеальне обличчя, у нас відірвані руки і ноги, але це ціна за нашу свободу. Ми, українці, тепер, залізні не тільки всередині, а й назовні. Попереду велика робота, яку ми починаємо вже зараз.

НЖ: Де берете сили й енергію, щоб допомагати іншим?

ОР: Від них і беремо. Прийшла людина в кріслі, зневірена, після всіх державних лікарень, втомлена. Через три дні ця людина йде тобі назустріч на двох ногах, обіймає, сміється. Це дуже надихає. Ніколи в житті я так швидко не бачила результату своєї роботи. Вони всі неймовірні. У них стільки сили, жаги до життя. Це дуже надихає і стимулює робити те, що ми робимо! Додає віри, що ми на правильному шляху!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців. 

Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну? 

Книга «The Dogs of Mariupol» вийшла англійською мовою, і вже за кілька місяців вийде українською

«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»

— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося. 

Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві. 

Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим. 

Київ 24.02.2022

З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися. 

По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня. 

По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу. 

Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація. 

Київ у 2025. Прапори на честь загиблих

«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»

— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію. 

Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?

Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих. 

Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці... 

У Маріуполі

Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного. 

Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн». 

А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда. 

На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро». 

Фотографії Тома Мутча

20
хв

«Перед війною у Маріуполі люди не відчували небезпеки. Але її відчували... собаки»

Ксенія Мінчук
евакуація поранених

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Перша допомога і стабілізація поранених

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

20
хв

Життя і смерть на нулі. Репортаж про те, як працює медична евакуація поранених

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як змінилися настрої поляків щодо підтримки України? Опитування

Ексклюзив
20
хв

Ольга Муха: «Хочеш нашкодити ворогу на окупованій території — доведеться стати “невидимим”»

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress