Ексклюзив
20
хв

Марія Берлінська: «Це найбільша війна дронів в історії цивілізації»

Якщо матимемо їх більше, набагато більше, ніж росіяни, виграємо. Інакше доведеться сідати за стіл переговорів з Росією, а наші діти ніколи не будуть в безпеці, каже Марія Берлінська

Наталія Жуковська

Для перемоги потрібні дрони. Марія Берлінська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Марія Берлінська є унікальною особистістю, можна довго перелічувати її посади та заслуги. Те, що вона зробила для аеророзвідки під час війни, надзвичайно вагомо. Вона почала навчати військових, операторів дронів з 2014 року, боролась за те, щоб бюрократична державна машина скасувала усі перепони для постачання БПЛА на фронт. А це збережені життя наших воїнів, це відбиті у ворога наші міста й села. Від дронів залежить перемога, переконана Марія. Саме про дрони і перемогу журнал Sestry поспілкувався з Марією Берлінською.

Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Про війну дронів, розвиток аеророзвідки і плани на майбутнє вона розповіла «Сестрам». 

Наталя Жуковська: Маріє, для вас повномасштабний напад Росії не був сюрпризом. У своїх дописах ви часто про це попереджали. Що скажете нині?

Марія Берлінська: Про велику війну я говорила за кілька років до її початку. З 2005 року вивчаю й аналізую суспільно-політичні процеси у Росії. Глибоко вивчаю ворога, щоб розуміти, чого він прагне. Як говорив римський філософ, знання певних закономірностей позбавляє необхідності знати певні факти. Я просто намагаюся вловлювати закономірності і слідувати холодній логіці.

Якщо ми сидітимемо у теплій ванні пропаганди, то в якийсь момент зрозуміємо, що програли війну — і тоді буде вже пізно. Зараз відбувається процес руйнації імперії.

Росія розвалиться, але це відбуватиметься із сильними землетрусами і тектонічними зсувами, під цими уламками опиняться сусідні країни, у першу чергу Україна. Імперія, збудована на філософії зла та ненависті до ближнього, не здатна довго існувати. Тому вона руйнується. Спочатку був розпад СРСР, зараз триває друга частина. На жаль, ціною є життя людей. І наше завдання зробити так, щоб ця ціна була якомога меншою, щоб наші люди не гинули. Саме тому ми весь час говоримо про технології, здатні допомогти нам здобути перемогу. 

Марія Берлінська

НЖ: Ви людина не з військової родини, не вчились у військовій академії, але від початку війни пішли на фронт, в аеророзвідку. Самоосвіта? Чому виникло бажання займатися саме аеророзвідкою?

МБ: У 2014 році пішла добровольцем. Були потрібні фахівці з аеророзвідки. Я зайнялася цією сферою з нуля: сама «літала» на фронті до 2017 року і паралельно ми вибудовували у Києві перший в Україні навчальний волонтерський центр, де готували фахівців з аеророзвідки. Вважаю, що будь-яка освіта — це самоосвіта. Просто питання у тому, чи можете ви себе оточити професійними людьми. Плюс багато відкритої інформації та постійна робота з матеріалом, з розробниками різних технологій і так далі. Вчитися треба все життя, тим більше у такому динамічному світі, яким є наш. Якщо людина мотивована, все вийде. Немає значення, якою була попередня освіта. Має значення тільки мотивація і бажання здобути ще одну професію.

НЖ: Коли ви зрозуміли, що без дронів війни не виграти?

МБ: У 2014 році оператори дронів були на вагу золота. Ми працювали на Луганщині з різними підрозділами. Власне тоді я і побачила переваги від роботи безпілотників.

Інформацію, яку звичайні розвідники можуть збирати тиждень, ми отримуємо за пів години. До того ж головна перевага — люди. Ми маємо змогу не відправляти бійців у розвідку через мінні поля.

На війні все просто: хто швидше знайшов і вразив ціль, той лишився живим. Так це працює. Я всюди, де могла, говорила про необхідність розвитку цієї галузі, але всі ці роки посадовці у своїх кабінетах мене не чули.

У 2014 році аеророзвідники були на вагу золота

НЖ: Майже від початку війни ви займаєтеся підготовкою операторів БПЛА для фронту, а також постачанням дронів до війська. Що не так із галуззю в Україні? 

МБ: Все не так. Насамперед потрібно розуміти, що галузі не існує: вона тільки стає на ноги. На жаль, держава не підтримала ініціатив з розвитку галузі в 2014–2015 роках, коли почалася війна.

Як результат — на початок повномасштабного вторгнення у нас було буквально кілька виробників дронів. Їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Кожен виробник міг дати максимум 10, 20, 30 комплексів на місяць, при потребі у сотні тисяч дронів.

А ось у нашого ворога у 2014 році галузь була в значно кращому стані. Вони всі ці роки її розвивали. Плюс зараз на них активно працює і ВПК Ірану. Наприклад «Ланцети» — це російські комплекси. Вони дуже успішні: на жаль, вони вибивають нам величезну кількість техніки, а разом з технікою гинуть люди. Так, можна довго випрошувати БМП, танки чи гаубиці, які коштують сотні мільйонів доларів. Можна витратити величезну кількість грошей і сил на виготовлення цього, на логістику. Потім прилітає, наприклад, російський «Ланцет», який коштує 15–20 тисяч доларів — і за секунду знищує нам техніку на мільйони доларів. Просто тому, що ми досі не розробили своїх потужних систем, як власне безпілотних, так і радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки. В росіян це на значно вищому рівні поставлено. 

НЖ: Чи змінилося щось за понад рік повномасштабної війни?

МБ: Щось змінилося, але це все ще не є галузь. Для цього треба мати принаймні надійну сотню виробників, які могли б постачати тисячі комплексів на місяць.

Нам зараз потрібно сотні тисяч комплексів. Наприклад, дронів тактичного рівня потребуємо не менше 10 тисяч на один день. Дроном тактичного рівня боєць може оглянути територію до 10–15 кілометрів.

Зараз цю роботу виконують китайські мавіки.

Варто розуміти, що це розхідний матеріал: умовно через тиждень частина дронів буде втрачена і їх треба докупити. Ви розумієте, що дрон за 500–600 доларів, може вразити техніку, яка коштує мільйони. Їх потрібно сотні тисяч. От скільки нам треба живих людей — стільки нам потрібно цих дронів. Щоб не живих людей посилати під прицільний вогонь артилерії, а виконувати ці завдання дронами. Звичайно, ситуація трішки змінилася. Є певні позитивні зрушення, але повірте: в масштабах такої війни вони не закривають і 10 відсотків потреб. Це я вам кажу дуже оптимістично. 

НЖ: А що не так з державною підтримкою? 

МБ: Ми з командою постійно намагаємося щось змінювати: внесли ряд змін у постанови Кабміну, у Митний і Податковий кодекс. Я вдячна тим депутатам і міністрам, які розуміють проблему і підтримують нас. Та залишається ще багато моментів для розв’язку. Я виходжу з концепції, що головна людина в країні зараз не президент, не міністр оборони і навіть не боєць на фронті.

Головна людина в країні — інженер, бо саме інженери можуть забезпечити рішення, які врятують життя десятків тисяч людей. Українські аналоги ланцетів, шахедів і орланів можуть зберегти людям життя. Держава мала б знаходити інженерів і їх стимулювати. Для них скрізь мало б бути зелене світло.

Треба завозити комплектуючі, як у Росії: ворог завозить комплектуючі фурами, інженери сидять і просто створюють безпілотники. А у нас інженер з боєм отримує ці деталі, сам змушений десь їх шукати. Немає зараз в країні нічого важливішого, ніж ця галузь. Це найбільша війна дронів в історії людства. І в кого буде більше дронів — той і переможе.

Марія Берлінська переконана, що виробництво дронів має стати пріоритетом

Ми не можемо собі дозволити воювати людьми. Нас у 5–6 разів менше. Це не враховуючи того, що в Росії ще є білоруси і що Росія воює також нашими людьми з окупованих територій. Якщо ж у когось є ілюзія, що Росія залишила плани зайти в Київ, то він дуже помиляється. Бо вони розуміють: якщо програють, то розваляться, а Путін і його оточення сядуть на лаву підсудних в Гаазі. Тому вони будуть іти до останнього. 

НЖ: Маріє, знаю, що ви до повномасштабного вторгнення жили в США, мали роботу, але все покинули і повернулися до України. Не шкодуєте?

МБ: Я в 2014 році пішла за свій народ. Вдруге я пішла передовсім тому, що мої знання і досвід можуть бути корисними. Так, я кілька років жила в США, але не уявляю, щоб я там залишилася на своїй роботі.

Жити своїм хорошим, забезпеченим, благополучним життям, поки мій народ стікає кров’ю, сидіти в ресторані, пити дороге вино, подорожувати, дивитися на вулкан в Ісландії чи їздити в Японію медитувати, коли тут вбивають моїх людей?

Для мене це абсолютно незрозуміла річ.

Плюс те, що кажу всім своїм бійцям перед їхнім виїздом на фронт чи приїжджаючи до них: я ту саму війну воюю вдруге. Торік я зрозуміла, що війна триває для мене фактично всю мою молодість, зі студентських років. Може статися, що ця війна триватиме довше, ніж моє життя. Я смертна людина, мене в будь-який момент може не стати. Тому мені важливо мати з чим піти. Важливо піти з почуттям виконаного обов’язку, з почуттям вдячності до людей, до всього світу. 

НЖ: Чи вам не страшно?

МБ: Мені було страшно, як і будь-якій людині. Загалом страх — це нормальна реакція. Всім страшно, але важливо контролювати свій страх, інакше він буде контролювати тебе. Мені і зараз так само страшно. 

НЖ: Відколи Росія почала повномасштабний напад на Україну, чи маєте час на сон? 

МБ: Мрію відіспатися. Періодично доводиться це робити, бо якщо недосипати тиждень чи два, все одно приходить день, коли тебе відключає і хочеш чи ні — будеш спати. Мені постійно бракує сну. Хочеться спати хоча б на кілька годин більше, але знаю, що моїм побратимам та посестрам зараз значно важче. Я можу приїхати на фронт, потім повернутися і прийняти гарячий душ, а їм треба бути там постійно. Пам’ятаю свої зими на Донбасі: як важко працювати, особливо в морози або в осінньо-весняній багнюці, коли ти голодний, весь у бруді, промерзлий. Тому я ні на що не скаржуся.

Знаю, що нашим людям зараз значно важче. Я дуже хочу їх захистити, але для цього потрібно, щоб включилася державна машина, бо одні волонтери не витягнуть. 

НЖ: Що посилює вашу віру у те, що Україна вистоїть перед ворогом?

МБ: Вибачте, я до цього ставлюся математично, а математика — наука вперта.

Хай якими героїчними будуть наші зусилля, та якщо у нас не буде літаків F-16, якщо не буде достатньої кількості дронів, то в якийсь момент нам доведеться зупинитися і сідати за стіл переговорів.

Але я вірю, що якщо ми спрацюємо всі разом розумно, то зможемо принаймні зупинити цю війну для наших дітей. Щоб принаймні був якийсь час, коли наші діти не воюють. Цей ворог назавжди.

Дрони найбільше потрібні на фронті

Якщо ми знову впадемо в ілюзії, що з ними можна якось миритися і підписувати черговий Мінськ, Стамбул чи Париж, то для своїх дітей залишимо міну вповільненої дії, яку для нас колись зробили Кравчук і Кучма, Будапештським меморандумом. Росіяни — єдині істоти у світі, з якими не можна домовитися. На жаль, їх понад 140 мільйонів — Україні потрібно діяти дуже розумно, асиметрично, інтелектуально і технологічно. І тоді ми обов’язково переможемо!

Довідка: Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Засновниця та керівниця Victory Drones - найбільшого в Україні навчального проєкту для військовослужбовців, який уже навчив 28 000 військовослужбовців аеророзвідці та передав декілька тисяч БПЛА на фронт. Російське вторгнення застало Берлінську у відрядженні в США. У перші тижні вона провела зустрічі з понад пів сотнею конгресменів з обох американських партій. Переконувала чиновників у необхідності підтримки України й постачанні зброї.

Фото надані героїнею публікації

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців. 

Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну? 

Книга «The Dogs of Mariupol» вийшла англійською мовою, і вже за кілька місяців вийде українською

«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»

— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося. 

Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві. 

Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим. 

Київ 24.02.2022

З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися. 

По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня. 

По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу. 

Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація. 

Київ у 2025. Прапори на честь загиблих

«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»

— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію. 

Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?

Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих. 

Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці... 

У Маріуполі

Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного. 

Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн». 

А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда. 

На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро». 

Фотографії Тома Мутча

20
хв

«Перед війною у Маріуполі люди не відчували небезпеки. Але її відчували... собаки»

Ксенія Мінчук
евакуація поранених

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Перша допомога і стабілізація поранених

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

20
хв

Життя і смерть на нулі. Репортаж про те, як працює медична евакуація поранених

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Трамп готовий дати Росії все, що вона хоче». Кір Джайлз про ризики нової американської політики щодо Москви

Ексклюзив
20
хв

Як змінилися настрої поляків щодо підтримки України? Опитування

Ексклюзив
20
хв

Ольга Муха: «Хочеш нашкодити ворогу на окупованій території — доведеться стати “невидимим”»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress