Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Перша історія, якою Sestry відкрили новий відеоцикл, — Тамари Яніної. Її чоловік Олексій, розвідник бригади «Азов», героїчно загинув у боях за Маріуполь у квітні 2022 року
Тамара Яніна з чоловіком Олексієм. Фото: приватний архів
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Тамара Яніна хоче, аби весь світ знав про подвиг її коханого, про його героїчну боротьбу за Маріуполь, про ціну, яку заплатила вся родина за майбутнє вільної України:
— Мій чоловік Олексій Янін був добровольцем у 2014-му році, а 24 лютого 2022-го одним з перших став на захист своєї сім'ї і своєї країни. І захищав нас до останнього подиху. Героїчно загинув при виконанні бойового завдання 7 квітня 2022 року — в абсолютно оточеному місті в Маріуполі. Я його так і не поховала. Він загинув на воді, в човні, тіла нема. Скоріше за все, і не буде. Дуже важко пояснити дитині, що тато більше не прийде, не повернеться, не приїде.
Жінка певна: всіма мовами світу треба розповідати про українських героїв, які поклали своє життя за Україну.
— Дуже важливо для нас, українців, бути присутніми в інформаційному полі. Україна і ми, українці, стикнулися з дуже жорстоким, підступним, абсолютно аморальним ворогом, який не має ані законів, ні права, ні честі, ні совісті, ні якоїсь моралі — нічого святого. Говорити про ситуацію в Україні життєво необхідно, потрібно висвітлювати правду таку, яка вона є, а не таку, якою її подає країна-кат, країна-вбивця і країна-окупант. Вони постійно приховують свої військові злочини.
Діліться історією Тамари та Олексія Яніних зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову. Відтепер кожна історія із відеоциклу «Жінки Азову» буде українською та польською мовами.
Сценаристка, редакторка, креативна продюсерка. Створювала контент для телеканалів: «Зіркові драми» Нового каналу та «Анатомія слави» каналу «1+1». Брала інтерв’ю у зірок українського шоу-бізнесу, культури, політики та спорту. Працювала на телеканалах СТБ та Новому. Керувала інформаційною програмою «Абзац». Була керівником проєкту «Інспектор міста» на каналі «1+1». Створювала романтичне реаліті-шоу «Наречена для тата» на СТБ. В останні роки перед повномасштабний вторгненням віддавала перевагу творенню кіносценаріїв та відвертим інтерв’ю, показувала трансформацію героїв. У співпраці з виданням Sestry створює відеоцикл «Жінки Азову», де розкриває історії дружин, сестер, матерів та дочок українських військових.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У своїх репортажах у книзі Том Мутч розповідає про найвідоміші битви російської війни проти України, як-от бій за Київ, облога Маріуполя. А ще — історії, які ще майже ніхто не чув — про оборону 1-ї танкової бригади в Чернігові та боротьбу цивільної партизанської армії в Сумах. Том був у Херсоні після підриву Каховської ГЕС, в Ізюмі, Бучі, Чернігові, Сумах, в містах «на нулі». Всі фото у книжці зроблені ним. Всі історії — результат спілкування з сотнями українців.
Том заглиблюється у події, намагаючись відповісти на важливі питання: чи міг російський план захоплення Києва стати успішним? Чи припустилася Україна помилки, так довго тримаючи оборону Бахмута? І чи могла б Україна за більшої підтримки Заходу вже виграти цю війну?
Книга «The Dogs of Mariupol» вийшла англійською мовою, і вже за кілька місяців вийде українською
«Ця війна — це, мабуть, найважливіша подія XXI століття»
— Моя книга має назву «The Dogs of Mariupol» («Собаки Маріуполя») — і це не випадково, — розповідає Sestry Том Мутч. — Десь за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі. Навмисно туди поїхав. Світові медіа писали, що от-от має початися війна. І мені було цікаво, як сприймають це місцеві. Я говорив з людьми, питав «Чи готуєтеся ви до війни?». Вони казали: «Ні, бо нічого не буде». Я ходив до лікарень цікавився, чи готові вони в разі чого приймати поранених, чи мають вони необхідні ліки й матеріали. І там мені теж відповідали «Ні, і нічого не буде». Здавалося, люди не читають новин. Люди не готувалися до війни, не вірили в неї і не відчували, що вона наближається. Але були ті, хто відчував. Собаки! Вони цілодобово гавкали, ставали дедалі агресивнішими, наче показилися. Вони знали, що станеться щось страшне. І це страшне сталося.
Взагалі я був в Україні кілька разів. Вперше у 2017 році як турист, а через два роки — вже по роботі — поїхав у Торецьк. Це був мій перший візит на Донбас, де я працював як журналіст. У 2022 я вирішив знову поїхати в Україну, щоб подивитись, як вона живе у такий напружений час. І коли почалося вторгнення, я перебував у Києві.
Прокинувся зранку від звуків вибухів. Спочатку подумав, що це жарт, але коли взяв телефон і почитав новини, мене затрясло. Вікна мого житла виходили на Хрещатик. На ньому не було ні душі. Місто наче вимерло. Це виглядало, як постапокаліпсис. Тоді багато хто виїжджав з міста, тож центр був пустим.
Київ 24.02.2022
З початком війни я поїхав до Львова. Збирав на кордоні з Польщею історії про тих, хто виїжджав. І там зрозумів, що не хочу покидати Україну. Вирішив залишитися.
По-перше, як журналіст я прагнув розповідати світові про війну в Україні. Адже це, ймовірно, найважливіша подія XXI століття. Я не міг від такого відмовитися. Це не перша війна, яку я бачив. Був у Нагірному Карабасі, в Афганістані. Але це не те. Війна в Україні — справжня.
По-друге, я не міг поїхати, бо відчував би себе зрадником. З моїх українських друзів хтось пішов на війну, хтось залишився працювати в Україні. Тож незабаром після Львова я повернувся до Києва. І досі там живу.
Перші дні були найстрашнішими. Зараз я вже звик — часто навіть не чую сирен, не спускаюсь у сховище. Місто наче не змінилося, все працює. Але настрій у людей геть інший. Люди змінилися, це відчувається. Майже у кожного є той, хто служить, в окупації або загинув. У кожного є своя страшна історія. Люди втомлені й пригнічені. Але незламні. Українці — дуже сильна нація.
Київ у 2025. Прапори на честь загиблих
«Найголовніше у моїй книжці — історії людей»
— Наприклад, до повномасштабного вторгнення я познайомився з жінкою, яка з початком війни пішла волонтерити. Через півтора роки ми знову побачились — в Бахмуті. Там вона зустріла хлопця — пілота дронів, вони заручилися. Згодом його вбили у Курську. Я описав її історію.
Або про те, як я був у клініці для людей з ампутаціями у Львові. Мене вразив хлопець, якому відірвало на фронті обидві ноги. У нього немає майже половини тіла. При цьому він займався спортом: відтискався, підтягувався, качав прес. Щоразу, коли я не хочу йти до спортзали, згадую його. Як я можу скаржитися на відсутність мотивації чи взагалі на щось, якщо він не скаржиться?
Історій у мене багато. Я намагався говорити з моїми героями щонайменше двічі — на початку великої війни і за деякий час. Питаю у них, як змінилося їхнє життя, як їх змінила війна, як змінився їхній світогляд. А деяких, на жаль, вже немає серед живих.
Траплялися моменти, коли я не знав, як далі продовжувати роботу над книжкою. Прокидався вранці і не розумів, що робити далі. А потім зустрічав нових людей, і вони надихали. Військові, цивільні, лікарі, працівники залізниці...
У Маріуполі
Хотів би, щоб цю книжку прочитали люди, не дотичні до війни в Україні. Щоб вони дізналися реальну історію України й зрозуміли, як війна впливає на весь світ, на геополітику, на міжнародні стосунки — на все. Я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна — війна всього світу. Вона неодмінно вплине на кожного.
Вже зараз бачу, що моя робота не даремна. Якось був у Вільнюсі у ортодонта. Він каже: «А я замовив вашу книжку. Слідкую за вами онлайн».
А ще я думаю, що моя книга буде хорошим посібником для вивчення історії. Бо там правда.
На питання «Чи вийде книжка українською?» Том відповів: «Неодмінно. І вже дуже скоро».
Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.
Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.
— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко
Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.
— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.
Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок
Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти.
Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.
Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…
Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри.
Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.
Точка друга: евакуація
Сіверськ, серпень 2024 року
Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.
Перша допомога і стабілізація поранених
Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:
— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.
— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.
— Один! Ні, два!
Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук.
— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.
Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:
— У нас три рази триста!
У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових:
— Ми ледь втекли від дрона.
У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.
Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…
Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie
Точка третя: прифронтовий шпиталь
Прифронтове місто
Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.
Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами
Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.
Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.
Польща активно інвестує в армію, плануючи досягти майже 4% ВВП на оборону у 2024 році з перспективою перевищення 5% ВВП до 2026 року. Це одні з найвищих показників у НАТО. Інвестиції включають закупівлю сучасного озброєння, зокрема літаків F-35, танків Abrams, систем HIMARS і батарей Patriot. Планується також збільшення чисельності армії до 300 тисяч військовослужбовців до 2033 року.
Попри ці амбітні плани, опитування, проведене у червні 2025 року виданням Defence24, виявило, що лише 8% поляків вважають підготовку країни до війни «доброю». Цілих 27% вважають Польщу «повністю неготовою». Так само критично оцінюється оснащення армії — лише 12% респондентів вважають його «достатнім». Експерти наголошують, що хоча інвестиції є ключовими, їхня ефективність залежить від розумного розподілу ресурсів і застосування технологій.
Зниження підтримки військової допомоги Україні
Від початку російського вторгнення Польща була одним з найактивніших союзників України, надаючи широку військову, фінансову й гуманітарну підтримку. Вона стала ключовим логістичним партнером, а доходи від постачання військового обладнання Україні у 2024 році досягли майже 10 мільярдів злотих.
Однак, останнє опитування Defence24 (червень 2025 року) вказує на зміну громадських настроїв. 46% респондентів вважають, що військову допомогу Україні слід скоротити або припинити, а 53% виступають проти подальших поставок озброєння. Явно помітна також неготовність до прямого військового втручання — 64% респондентів проти відправки польських солдатів в Україну, підтримують це лише 15%.
Попри ці зміни, 52% поляків вважають, що Польща повинна й надалі підтримувати Україну на дипломатичному рівні. Також поширеною є думка, що Україна не виявляє достатньої вдячності за надану допомогу — з цим твердженням погоджуються 62% опитаних.
Війна в Україні також має відчутний вплив на польську економіку. За оцінками, у 2023 році вона призвела до зниження ВВП Польщі на 2-3 відсотки. Разом з тим українські біженці позитивно вплинули на ринок праці й економіку, забезпечивши зростання польського ВВП на 2,7% у 2024 році.
За результатами опитування від IBRiS на замовлення Defence24 та ініціативи Stand With Ukraine, зросла також частка поляків-противників вступу України до ЄС і НАТО.
За вступ України до ЄС висловилися 35% опитаних, до НАТО — 37%. При цьому проти — по 42% респондентів.
Аргументами проти вступу України назвали побоювання щодо економічної конкуренції, проблем з корупцією в Україні та значної ескалації війни у разі прийняття України в НАТО.
Тисячі українців і українок на тимчасово окупованих територіях щодня живуть під тиском і страхом — їх змушують брати чужі паспорти, переслідують за любов до України, намагаються стерти пам’ять про те, ким вони є… Але попри все — вони не здаються. Тримаються, борються, зберігають свою гідність і українську ідентичність ціною власної безпеки. Ольга Муха — кураторка й експертка у сфері комунікації, студій пам'яті та прав людини, старша стратегиня IN2, керівниця освітнього та міжнародного відділу Муніципального музею «Територія Терору» збирає свідчення тих, хто в окупації чинить опір ворогу. Про рухи опору, ризики й силу людей вона розповідає Sestry.
Ольга Муха
Довіра — основна валюта війни
Наталія Жуковська: Які форми опору й спротиву українців на окупованих територіях відомі сьогодні, які з них ви вважаєте найефективнішими?
Ольга Муха: Наша ефективність передусім у тому, що ми громадянське суспільство з горизонтальними зв'язками. І добре, що в нас цих груп багато (хоча й цього замало). Одна з причин, чому росіянам не вдалося «взяти Київ за 3 дні» — це те, що у нас немає цієї жорсткої централізованої ієрархії прийняття рішень (славнозвісні «центри прінятія решеній»). У діяльності в окупації ця структурна особливість стає ключовою. Бо кого би ти не висмикнув із системи, вона не посиплеться. Російська структура натомість жорстко ієрархічна, централізована й чітко керується єдиним центром.
Не можна сказати, який з рухів спротиву є найбільш ефективним, бо вони всі по-своєму дієві. Первинний спротив, звісно, мілітарний. Далі йдуть різні партизанські рухи, які чинять різноманітні диверсії. Є також діджитал чи кібервійська, які працюють в умовах високої секретності та завдають потужних збитків ворогові.
Якось речник Центру національного спротиву з позивним «Остап», відповідаючи на питання «Яка питома вага ненасильницького спротиву?», сказав: «Коли солдат РФ йде по Мелітополю і бачить намальований тризуб, а потім читає в телеграмі, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні». І він розуміє, що це не його земля. Він відчуває, що його тут не чекають. Багаторівнева екосистема працює в тривалій перспективі.
— Чому саме «невидимий» спротив цивільних має велику силу?
— Тому що це свідчення настроїв суспільства. Це не про «моя хата скраю, я нічого не знаю», а про «я ворога стрічаю», «тут моя земля». Це також про внутрішню небайдужість. Люди, які не мають такого досвіду, не розуміють усіх викликів, з якими стикаються мешканці окупованих територій.
Існує небезпечний стереотип, що всі, кому потрібна була Україна, давно виїхали на підконтрольні їй території. Насправді ж причин, чому людина залишилася в окупації, безліч. Здебільшого — особисті та безпекові.
Уявіть, щоб виїхати з тимчасово окупованих територій (ТОТ), доводиться пройти біля 16 ворожих блокпостів. Кожен з них — ризик для життя. До того ж виїзд — справа не з дешевих. Ціна питання — від 1,5-2 тисяч доларів
Не секрет, що росіяни ретельно оглядають охочих виїхати, проводять обшуки. Якщо знайдуть проукраїнські татуювання, інформацію про участь у протестах чи щось не те у телефоні — проблем не уникнути. Тому, якщо ти не виїхав трішки раніше, а був активним українцем, то блокпост тобі не пройти. І це може стосуватися не лише тебе, а й твоїх рідних.
Є історії про те, коли люди хотіли виїхати з окупації і зникли. Ніхто нічого до сих пір про них не знає. Є величезна кількість людей з вразливих груп, які не виїхали. Це літні люди, які не хотіли залишати свої домівки, хворі, хтось з них має лежачих чи нетранспортабельних рідних. Відтак, якщо хочеш щось зробити на окупованій території, доведеться стати «людиною-невидимкою».
Активістка руху «Жовта стрічка» у Сімферополі
З цього, власне, і почалися «Злі Мавки».
Вони в якийсь момент зрозуміли, що жінки середнього віку для окупантів невидимі. А вони ж можуть ходити, щось фотографувати, розносити листівки чи газети
Можуть бути дуже потужною силою. Наскільки? Ну от, наприклад, рух «Жовта стрічка» організував чимало акцій до псевдовиборів на окупованих територіях. Зокрема, фальшиві сайти, куди вносилися персональні дані колаборантів, тих, хто співпрацює з режимом з власної волі…
Завдання цих рухів — зробити перебування ворога максимально дискомфортним на українській землі. Хто чим може — зброєю, спецопераціями, моральним чи психологічним тиском, креативною відповіддю.
— Що і звідки відомо про підпільний спротив у Криму? Зокрема, про «Атеш» і «Злих Мавок», кількість яких вимірюється сотнями незгодних і сміливих людей, які діють попри страх тортур і смерті?
— У Криму насправді «найлегше», якщо взагалі в цьому контексті доречно так говорити, бо там не такий жорсткий контроль, як на новоокупованих територіях. Ну і на нових окупованих територіях ворог намагається максимально підкупити населення — приміром, тим, що людям підвищують зарплату. Економічний фактор росіяни дуже добре вміють застосовувати.
Нещодавно у «Щоденниках Мавок з окупації», який пишуть дівчата й жінки з окупованих територій, була історія, яка мене вразила. Одна жінка писала:
«Я працювала в музейній сфері і трималась до останнього. Але в мене вже немає заощаджень і я змушена йти працювати на окупанта»
Заради цікавості і розуміння я прогуглила, які у них зарплати, і вони дійсно виявилися суттєво вищими, ніж в Україні й навіть місцями у самій РФ. Однак, ми розуміємо, що це тимчасова «рекламна акція», і щойно ворог свого досягне, щедрість зійде нанівець, і буде, як в умовних Тулі з Таганрогом. Але зараз це працює.
У Криму дещо легше в сенсі моніторингу. Тому там активні «Жовта стрічка» й «Злі Мавки». Багато всього робить на півострові партизанський рух «Атеш». Приміром, регулярні диверсії. Корисними можуть бути цивільні, які інколи мають можливість передати важливу інформацію, що дозволяє спецслужбам проводити важливі операції.
Спалена партизанами «Атеш» автіка російських військових
— Час від часу ви спілкуєтеся з представниками «невидимого спротиву». Як ви отримали їхню довіру?
— Довіра — це, певно, основна валюта під час війни. Особливо в моїй роботі, коли збираєш свідчення чи працюєш із чутливим матеріалом. Я не працюю як журналістка. Я інтерв'юерка, музейниця, письменниця, кураторка. Тому мені більше довіряють, бо розуміють, що отримана інформація не буде пересмикуватися задля клікбейту.
Люди мають потребу довіряти, разом з тим іноді потрібні місяці, аби людина почала зі мною говорити. Наприклад, коли я перші рази розмовляла з представницею «Злих Мавок», то вона була у масці й капюшоні, зі скрипучим, смішним комп'ютерним голосом. Вперше ця дівчина показала обличчя через місяці нашого спілкування. До того ж перепитала: «Ти ж не пишеш?» Кажу: «Ні, не пишу».
Коли вона зняла капюшон, і у неї розсипалося розкішне довге волосся. Я аж не витримала й вигукнула: «Дійсно Мавка!». А вона сміється: «А ти реально, як російський солдат. Вони думають, що ми спецслужби, а ми прості дівчата й жінки»
Мавка відверто зізналася, що їй страшно через те, чим вона займається, але вона не може бути осторонь і проявляти байдужість. Тільки уявіть, яка це неймовірна внутрішня робота із собою, зі своїми страхами, цінностями. Насправді дуже непросто спілкуватися з представниками рухів спротиву чи навіть окремими активістами. Варто поставити одне неправильне питання, і все — зв’язок обривається.
Є одна дівчина в Криму, яка пише щоденник онлайн. Я маю до нього доступ і можу читати. Вона — мисткиня, тому дуже цікаво описує своє життя. Наприклад, іронічно розповідає, що коли вони з друзями планують поїхати на пляж, то обирають той, де не було прильотів. А була історія про подругу, яка почала зустрічатися з «ідеальним хлопцем». Одного разу подруга згадала про події в Бучі, і хлопець сказав, що це — фейк. Після чого отримав ляпаса, і вони розлучилися.
Її цікаво аналізувати, бо вона все життя — російськомовна, але це людина з українськими цінностями, з нашим, питомо українським запитом на свободу. Пам'ятаю, як вона писала про референдум. Що Путін з усіх дірок лізе. Навіть у банкоматах — щоб зняти гроші, ти маєш подивитися про нього відеоролик. Нещодавно писала, як росіянам подобається Трамп. Типу він є «сильною рукою».
Коли ми повернемо назад наші території з цими глибоко травмованими окупацією людьми, це буде величезна робота з реінтеграції. І для цього вже сьогодні потрібно дуже добре розуміти виклики і реальність, з якою стикаються люди на окупованих територіях.
Суперсила українських жінок
— Чому, як думаєте, обрано саме образ мавки?
— У цього руху три засновниці. Вони вирішили, що це яскравий і точний образ: дівчина, немов мавка, спочатку привабить, а далі затягне у ліс і залоскоче до смерті. Їхній перший плакат був приурочений до 8 березня і став вірусним. На ньому — дівчина, яка б’є російського солдата букетом квітів по обличчю. І напис: «Не хочу цветов, хочу мою Украину». Вони його і розклеювали, і поширювали, зокрема через телеграм-канали. Також із цієї серії був плакат зі звабливою дівчиною і написом:
«Окупант, ти не знаєш, як закінчиться цей вечір»
Як на мене, це дуже крута історія, тому що росіяни молодих українок бачать виключно як сексуальний об'єкт, а трохи старших чи літніх взагалі не бачать, хоча завдання виконують жінки різного віку. У них у команді є навіть бабусі, які вигадали «кухню Мавки»: у самогон підливали проносне й приносили у військові частини. Особливо коли у росіян були свята. А що найбільше любить російський солдат? Халяву і горілку, тож тут повне бінго. Звісно, це величезний ризик. Треба увійти в довіру, віддати «смаколики» й швидко зникнути, ще й так, щоб тебе потім не впізнали.
— Хто ті жінки, які стають «Злими Мавками»?
— Хто завгодно. Єдине, що їх об'єднує, це те, що їм не байдуже. Інколи вони приходять у спільноту, щоб поговорити, виговоритися, бо немає з ким поділитися наболілим. Я думаю, це насамперед жінки, які мають потребу свободи і вибору. Єдина формальна вимога, що всі ці рухи об'єднує: вони не працюють з неповнолітніми. І це знову ж таки відрізняє їх від росіян, тому що ті, навпаки, полюють на наших підлітків, насамперед проблемних.
Діють вони за відомою схемою. Спочатку дають просте завдання і незначні, але відчутні гроші. Юнак чи юнка підчіплюються на гачок. Українські рухи спротиву так не роблять. Для ненасильницького спротиву потрібно небагато — воля, уява і трішки фантазії, аби придумати, що ти можеш зробити. А ще гідність, ось цей внутрішній запит «хто, як не ми». На сьогодні «Злі Мавки» є на багатьох окупованих територіях. Навіть з РФ з'явилися охочі доєднатися до руху, але їх чомусь не беруть (сміється).
— Яку роль відіграє жіноче лідерство у спротиві?
— Потужну.
У боротьбі з таким ворогом, як «рускій мір», який не визнає і не приймає ролі жінок, саме жінки стають додатковою суперсилою
У воєнний час на жінок здебільшого падає весь побут і відповідальність за інші вразливі групи: дітей, літніх людей, хворих, ветеранів. Це при тому, що чимало жінок є також на фронті й проявляють себе дедалі більше як талановиті войовниці. Наші жінки можуть все. Якщо вони для ворога виглядають як ті, що не можуть нічого, то це наша козирна карта, якою не можна нехтувати.
Діджитал-партизани або несамотні в мережі
— Що відрізняє сучасну ситуацію від воєн минулого?
— Діджиталізація. Чому ворог так мало затримує учасників «невидимих» рухів спротиву? Тому що вся схема побудована на анонімних чатах. Наприклад, хто лідер «Жовтої стрічки»? А немає одного лідера.
Навіть якщо десь хтось один випадає, діяльність руху не зупиняється. Можна вбити людину, харизматичного лідера, натхненника, але неможливо вбити ідею, яка об'єднує
Ця наша внутрішня генетична анархічність і схильність до горизонтальних зв'язків є ще однією нашою суперсилою і основою громадянського суспільства. Ми побудували, по суті, державу в державі, яка перекриває значну частину державницького функціоналу. Так, вона недосконала і ніколи такою не буде, але вона працює.
Рух «Жовта стрічка»
Щодо операційної діджиталізації, раніше ж як партизани працювали? Мав бути сховок, умовне «дупло», куди щось клали. Зараз це «дупло» знаходиться в мережі, і завдяки цьому все стало набагато безпечніше фізично.
Як, приміром, відбувається розповсюдження тієї ж самвидавчої газети? Розповсюджується макет, де стерті всі цифрові сліди: в чат надсилається файл у форматі PDF. Хто має вдома принтер — роздруковує і розносить. Одне з правил: бачиш небезпеку — викидай відразу газети чи постери, на них слідів немає. Звісно, бувають провокатори, які прикидаються і прагнуть потрапити до руху — це регулярна справа. Тому, якщо хтось хоче неодмінно фізично зустрітися, жоден активіст на це не пристане. Ніхто не зацікавлений, щоб стало відомо, як вони виглядають.
І навіть якщо тебе зловлять з плакатами і запитають: «Де ти це взяв?», щира відповідь буде: «В інтернеті знайшов». А хто твій куратор? А немає ніякого куратора. Ти навіть «здати» нікого не можеш, бо ти його в житті не бачив
— Що дає людям силу чинити опір навіть у найнебезпечніших умовах?
— Мене теж цікавить це питання. Я живу у Лондоні з 2017 року. Втім, від початку повномасштабної війни в Україні проводжу більше часу, ніж в Британії. Могла б начебто «спокійно жити» і нікуди не їздити, тим паче у мене неповнолітня донька. Але я так не зможу. Мені здається, що це та категорія людей, яким найбільше треба. І таких людей стало більше з повномасштабною війною.
Навіть по діаспорних контекстах помітно, як загострилась потреба у приналежності. До повномасштабки у Лондоні було 2-3 філії суботньої української школи. Сьогодні вже 13. Приходять зокрема ті, хто живе тут давно, але раніше не мав потреби проактивно виражати свою ідентичність. Зараз вона з'явилася, і це дуже важливо. Це все наші майбутні амбасадори й адвокати українських інтересів у світі.
Якось мені знайома журналістка розповідала, як їм довелося вивозити з окупації батьків одного з активістів. Проїхавши останній блокпост, вони зупинилися на першій заправці. Жінка, повернувшись з туалету, розплакалась. Сказала: «Як глибоко ми провалилися». Її вразив туалет, в якому є світло і пахне, є туалетний папір, рідке мило. Це людина з Донецька, який в 2012 році був одним найбагатших міст України. Але «русскій мір» приніс із собою провалля.
«Коли війна почалась, я сидів на вишні..»
— Як окупанти намагаються контролювати інформаційний простір (наприклад, підключення до російського інтернету в Маріуполі чи блокування українських операторів), і як наші люди це обходять?
— Ситуація дійсно напружена, тому що ворог контролює спілкування людей через провайдерів. Навіть якщо ти в Zoom довго висиш, це може бути для них червоним прапорцем. Поки що немає кращого шляху, ніж платний VPN.
Ну і звісно, не слід забувати ключові правила інформаційної гігієни. Завжди має бути два телефона — домашній і вуличний. Використовувати для спілкування Signal на домашньому телефоні. Поговорив — стер. Плюс завжди мусить бути прикриття. Тобто треба додати у телефон, наприклад, «Московський комсомолець» й інші російські телеграм-канали. Телефон не може бути «стерильним», бо це моментально викличе підозри. Також треба розуміти, де і що можна читати, а де не можна, як чистити пошукову історію.
У деяких регіонах зовсім немає доступу до інтернету. Є дописувачка Щоденників з Луганщини, яка аби щось розповісти, спеціально їде до Луганська, бо в її селищі чи містечку зв'язок геть відсутній.
Тризуб, намальований у тимчасово окупованому Росією українському Криму
— Який вчинок чи історія спротиву вас особисто найбільше вразили?
— Є історії, що емоційно розривають на шмаття. Так, одна жінка довго не виїздила з окупованого Маріуполя, бо мала хворого лежачого чоловіка. Коли він помер, сама поховала його на їхньому подвір'ї. Розповідала, що в той момент навіть не заплакала. Але коли виїхала з ТОТ, йшла по Запоріжжю й раптом почула пісню «В мене немає дому»… і розридалася.
Свого часу в музеї «Територія Терору» ми записували проєкт «Втрачене дитинство» про тих, хто був депортований дітьми в Казахстан та Сибір… Був там пан Степан, який розповідав: «Коли почалася Друга світова війна, я сидів на вишні…». І от в 2022 році в хабі для біженців у Варшаві я розмовляю з хлопчиком з Херсону. І він мені каже: «Коли війна почалась, я сидів на вишні..». Мене наче струмом вдарило! Майже сто років минуло, і ось тобі пан Степан, якому під дев'яносто і який пережив депортацію і повернувся, і цей хлопчик, який говорить тими ж словами. У такі миті розумієш, що нічого в світі не міняється. І починаєш гостріше відчувати свою відповідальність, щоб все це було задокументовано і таки ніколи більше не повторилось.
Або історія Тетяни Тіпакової з Херсону, яка відверто розказує про тортури. До повномасштабного вторгнення вона мала туристичний бізнес, ніколи не була громадською активісткою, але коли прийшли росіяни, очолила мирні протести. Через що її забрали «на підвал», де піддавали тортурам. Росіяни хотіли, аби вона записала відео з вибаченням і стала працювати на них, організовуючи протести за «русскій мір». Вона згадала фільм про ізраїльську армію, де говорили: «Коли ти в полоні, у тебе одне завдання — вижити». Виснажена, вона погодилась на відео з вибаченнями, їй одягли мішок на голову і кудись повезли. Далі сказали: «Йди десять кроків». Вона вирішила, що буде розстріл. Коли розповідала про ті 10 кроків, мені здалося, що я їх разом з нею пройшла. Вона чекала на розстріл, але нічого не відбувалося. Скільки часу так простояла, не знає. Далі наважилася, зняла мішок і побачила, що її покинули десь у полі. Пішки прийшла додому, де на неї… чекала донька, яка прорвалася в окуповане місто з-за кордону, щойно дізнавшись про зникнення матері. Сівши обідати, Тетяна побачила у вікні ту ж саму машину, яка вивозила її на тортури. Відразу зорієнтувалася і силою виставила отетерілу доньку за двері зі словами: «Скажеш мамі спасибі за їжу, що передала». Таким чином врятувала свою дитину.
Нюрнберг-2 — ілюзія?
— Свідчення вцілілих можуть стати основою для майбутніх трибуналів на кшталт Нюрнберзького процесу?
— Щоб зібрати кейс на Нюрнберзький процес, потрібно мати повну інформацію про той чи інший випадки. Цим займаються правозахисні організації. Якщо ми бачимо, що є людина, яка готова давати повноцінні свідчення, ми її скеровуємо далі. Бо наше завдання як музею — зберегти історію музейного середовища у воєнний час, а як проєкту «Небачена сила» — зафіксувати інформацію про рухи ненасильницького опору. Неможливо охопити неохопне, завжди слід мати фокус. Але ми всі між собою співпрацюємо.
Майже 8 років я пропрацювала в штаб-квартирі PEN International і маю скептичне бачення всіх цих трибуналів.
Тисячі задокументованих випадків зґвалтувань як військових злочинів на Балканах. Крихітне Косово — 20 000 злочинів сексуального насилля. Знаєте, скільки осіб засуджено? Одну
До того ж справа роками висіла на апеляції. Ось все, що потрібно знати. Тому я не вірю у справедливий міжнародний суд над ворогом.
Найкращий реванш — це сила й щасливе повнокровне безпечне життя. Але при цьому слід намагатися зламати цей патерн «міжнародної безвідповідальності» і доводити справи до Гааги, при цьому пам'ятаючи, що це не панацея.
— Світ знає безліч деталей про нашу війну. Але замість ефекту, на який ми розраховуємо, маємо ситуацію, коли через потік негативної інформації люди навпаки відсторонюються від теми війни. Що можна з цим зробити?
— Насамперед розуміти, що наша війна — не єдина у світі. Сьогодні відбувається близько 30 військових конфліктів. І казати, що «ми найбідолашніші» в кімнаті, де сидять Ізраїль, Палестина, Сирія, Ємен, Судан, М'янма, Венесуела тощо — не найкраща стратегія. Треба думати, що ми можемо запропонувати світові. Ми фактично єдині у світі, хто має такий досвід ведення сучасної війни відповідного масштабу в міському і не тільки ландшафті й реально треновану в реальних бойових діях армію.
Що робити? Для початку самим пройти деколонізаційну «розпаковку» і зрозуміти, наскільки ми… об'єктивно класні (сміється). І доносити до інших, що ми — повноцінні партнери. Не лише жертви, але й борці, переможці. Професійні «вцілілі» (англійське survivor мені навіть більше подобається). Сталося так, що маємо неадекватного й хворого сусіда. Втім, за допомогою партнерів ми можемо побудувати колаборації на всіх рівнях — від балету до військових тренувань. Ресурси для цього у нас поки є.
Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?
Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.
Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.
Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.
А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?
Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають.
Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.
Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX
Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?
Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалів і водночас декриміналізують домашнє насильство.
Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.
Що маєш на увазі?
Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.
У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю
У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.
В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.
До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.
Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.
Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.
Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.
Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки
Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»
Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.
Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX
Які проблеми маєш на увазі?
Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення постраждала від такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.
Як держава може допомогти ветеранам?
Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.
Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.
Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...
Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.
Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.
Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах
Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...
Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?
Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)
Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.
Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей».
Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожна має право приймати рішення, яке, на її думку, є найкращим для її сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.
І приймуть їх назад?
Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.
Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?
Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.
Як війна змінила тебе як феміністку?
До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш цього, ти ніколи її не зрозумієш.
Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.