Ексклюзив
20
хв

Хто воює в Російському добровольчому корпусі на теренах РФ? Відкриваємо таємниці

«Російські родичі чоловіка мені не пишуть. Мабуть, знають, що прокляну» – розповідає Марина виданню Sestry. Вона з чоловіком зараз в РДК

Юлія Ладнова

Він Фортуна, воює на боці України. Фото з архіву героїв публікації

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона – українка з 18-річним стажем роботи на держслужбі та у вищих державних органах влади, на її руці татуювання «Ірпінь 07.03.2023». Марина із позивним Юта каже, що це її другий день народження – ледве вибралася з окупації на Київщині, рятуючи інших. Він – росіянин  за паспортом, який воює на боці України у складі Російського добровольчого корпусу (РДК) і не вважає себе хорошим. Олександр із позивним Фортуна каже, що історія про хороших і поганих руських – це російський наратив, який активно підтримує ліберальна опозиція, що розїхалась країнами ЄС. У його системі координат люди не міркують такими категоріями – вони беруть до рук зброю та йдуть захищати Україну.

Київ, березень 2022, перша група РДК. Так все розпочиналось. Фото з архіву героїв публікації

Юта та Фортуна одружились 6 років тому, про це можна написати книгу. Вона – корінна киянка, а він – народився та жив у Новосибірську.

Познайомилися на Фейсбуці. Через рік Олександр прилетів до Києва. Росіянина прикордонники не впустили, вже вийшов закон, що забороняв чоловікам із РФ приїжджати до України. Марина поїхала за Олександром до Білорусі. Згодом вони одружилися в Грузії, щоб жити в Україні.

«Тут були нацики у чорному зі зброєю. Хто їх бачив та де вони?»

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Олександр зустрів в Ірпені, що на Київщині. Маючи російський паспорт, чоловік обіймав керівну посаду у великій торговій мережі. Міг би забрати дружину та виїхати за кордон.

«24 лютого я прокинулася рано, Сашко, як завжди, поїхав до Києва на роботу, а я пішла за мамою. Поки забирала її, над нами пролетіли два винищувачі, почалася висадка російського десанту в Гостомелі (Гостомель – передмістя Києва, граничить з Ірпенем – ред.). Зрозуміла, що все серйозно і попросила чоловіка повертатись до нас», – згадує Марина.

Наступну ніч родина провела у підвалі. Потім подружжя почало організувати місцеву самооборону. Група Фортуни та Юти працювала з коригування української артилерії по ворогу, вони організовували місцеве населення та допомагали з евакуацією, коли почалися активні бої. Якось їм дісталося завдання наводити вогонь на колону окупантів, де, як з'ясувалося пізніше, був брат Сашка із Росгвардії. Брата тоді важко поранило, його відправили лікуватися до Білорусі.

«Було відчуття одного дуже довгого дня. З одного боку, люди згуртувалися та активно допомагали один одному. З іншого, знаходилися ті, хто пропонував відвезти мою тещу за 2 тисячі доларів до Житомира, причому тисячу потрібно було заплатити авансом», – згадує Фортуна.

Лише 28 лютого подружжю вдалося відправити маму Марини машиною до Яремче, на Західну Україну. Самі вони вирішили залишитися в Ірпені.

Березень 2022, Київ. Марина та Олександр. Фото з архіву героїв публікації

Колона ворожої техніки зайшла до містечка. І над їх життям нависла реальна загроза – коригувальників завжди вбивають на місці, а Сашка та Марину вже активно шукали окупанти.

«Коли ми побачили, що колона російської техніки заходить до міста, то сховали зброю, переодяглися та спустилися до підвалу. Тієї ночі мені здавалося, стріляли з усього. Я думала, що вийду – і довкола нічого не вціліло. Нас у підвалі було десь 20 людей. Вранці прийшов російський командир і запитав: «Тут були нацики в чорному зі зброєю. Хто їх бачив і де вони? Але нас не видали», – розповідає Марина.

Татуювання на руці з датою – цей день Марина вважає другим днем народження в окупованому Ірпені. Фото з архіву героїв публікації

Вибиралися з окупації – три пари штанів та рюкзак готівки

Коли обстріл трохи вщух, вони забігли до квартири за кішкою і вирішили вибиратися до Києва. Збирали групу охочих та пішли у бік центральної вулиці. Навколо вже все горіло і перетворювалося на одне суцільне пекло, а на перехресті заповітні кілька метрів не добігла жінка із дитиною. Обстріл був настільки щільний, що навіть відтягнути тіла убік вдалося не одразу.

Вибратися до столиці не вдалося. Довелося заночувати у підвалі лікарні. Не було зв'язку. ніхто не знав, що діється у місті. На свій страх і ризик подружжя вирушило знову – короткими перебіжками повз ліс та поле. Коли обстріл став дуже потужний, загубили кішку, вона втекла з переноски.

Та сама кішка Єва. Фото з архіву героїв публікації

«Добігли до мосту – він був весь у обгорілих машинах. Це був Апокаліпсис на землі». Кадри підірваного мосту на Ірпінь і тисяч людей, що ховались під ним, облетіли весь світ.

Марина з чоловіком дісталися Біличів (околиця Києва) і заночували у Києві у знайомих. Це було 7 березня. «На мені було 3 пари штанів, у руках рюкзак – все, що залишилося з речей», – каже жінка.

Перед початком великої війни Олександр отримав зарплату. Тож, мали цілий рюкзак готівки. А вже на початку війни купити їжу було проблематично, в магазинах залишився невеликий вибір товару, вони не працювали під час повітряних тривог.

«Нам усім світить від 20 років до довічного»

Фортуна зрозумів, що як раніше вже не буде, тому формування корпусу РДК стало цілком логічним. Сьогодні вони презентують себе як військово-політичну організацію, що складається з російських добровольців, переважно громадян РФ, які проживають на території України, що воювали на боці України з 2014 року, та стали на її захист з 24 лютого 2022 року. З початку повномасштабної війни бійці РДК брали участь у бойових діях у Чернігівській, Київській, Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях, а також у гучних рейдах за межами України – у Брянській та Білгородській областях.

«Росія намагається створити для своїх громадян ілюзію захищеності, але її державний кордон можна перетнути зі зброєю, що неодноразово довели наші рейди. Армія РФ радянського зразка, у них командування побудовано на системі доповідей. Можна виконати завдання та повернутись, поки інформація дійде нагору. Російська пропаганда називає нас терористами та вбивцями, але ми ставимо для себе глобальні цілі: усунення політичного режиму РФ та відновлення територіальної цілісності України у межах 1991 року. Нам хотілося б забрати одну російську область і зробити там Новоросію навпаки. Такий російський Сінгапур, де були б високі технології, штучний інтелект, дослідження у галузі генетики», – розмірковує Фортуна.

На питання, кому підпорядковується РДК, відповідає наступне: «В Україні ми підпорядковуємося Міністерству оборони, а всі операції на території Росії робимо самі, виключно за своєю ініціативою. Там (в Росії – ред.) кожному із добровольців корпусу світить від 20 років до довічного».

Грудень 2022 року, вахта РДК на острові Зміїний. Фото з архіву героїв публікації

Сьогодні організація активно планує нові операції. Своїми найближчими соратниками вважають добровольців із Польщі.

«Ми щільно спілкуємось із Польським добровольчим корпусом, маємо великий обсяг спільного навчання та тренувань. Плюс вони беруть участь у боях на запорізько-донецькому напрямку, на південному сході з нами. Це наші найближчі колеги, ми постійно спілкуємось, тренуємось, воюємо разом. Ми з ними постійно на зв’язку, вони нам дуже допомагають, ми їм допомагаємо», – стверджує Фортуна.

Марина також задіяна в РДК, займається юридичною роботою і щоразу шалено нервується, коли чекає на чоловіка з бойових завдань. Після війни вони мріють виїхати у подорож щонайменше на півроку.

«Зараз багато що залежатиме від того, як Україна увійде в зиму. Росія намагатиметься утримати фронт до весни, за зиму акумулювати ресурси, провести мобілізацію та навесні воюватиме з новими силами. Україні потрібен успіх до Нового року, тому я порадив би чоловікам, які відпочивають у ресторані, докласти зусиль для перемоги. Я не говорю, що обов'язково йти воювати, але треба приносити користь. Волонтерити, донатити, допомагати військовим, якщо ви вирішили пов'язати своє життя з цією країною», – переконаний Фортуна.

Для російських родичів він «укронацист»

Подружжя повернулося до Ірпеня в квітні 2022 року. Марина з Сашком відразу ж почали шукати кішку Єву, що втекла на початку війни, і ремонтувати квартиру.

«Я довго дорікала собі, що залишила Єву в переносці. Якби одразу посадила її в рюкзак, вона б не втекла. Ми з Сашком об'їздили всі притулки та обійшли двори, розклеїли оголошення, зв'язувалися з волонтерами, які евакуювали тварин – все безрезультатно. Пошуки зайняли 2,5 місяців, і коли не залишилося надії, зважилися взяти іншого кота, який втратив господарів під час окупації. Тоді знайшлася наша Єва. Вагітна. І зовсім не в тому районі, де загубилася», – розповідає Марина.

Ірпінь після окупації. Марина йде понівеченим містом. Фото з архіву героїв публікації

Кішка народила чотирьох кошенят і всім їм знайшли господарів. А от з житлом було складніше. Будинок встояв, але дуже постраждав від окупантів. На два поверхи нижче квартири подружжя в стіні була наскрізна пробоїна від танка, дах будівлі проламаний і неабияк пошкоджений фасад.

«Спочатку ми просто заклеїли балкон целофаном, прибрали уламки і навіть зраділи, що житло просто є і воно не знищене, адже ми вже попрощалися із цією квартирою. Потім будинок відновили. Втім так, як було раніше вже не буде, адже війна триває», – розповідає подружжя.

Фортуна не підтримує стосунки із родичами з Росії. Давно зійшло нанівець навіть формальне спілкування з матір'ю, яка спочатку намагалася дотримуватися нейтралітету і звинувачувала у всьому американців, але після рейдів РДК на територію РФ, стала вірити в казки кремлівських пропагандистів. Сам Фортуна вірить лише у те, що його діти виростуть і правильно оцінять ситуацію. А поки що його викреслили зі списку сім'ї та додали у блек-лист у всіх соцмережах як «укронациста».

Фортуна з товаришами по зброї. Фото з архіву героїв публікації

«Я не засмучений із цього приводу і завжди відкритий до розумного діалогу. Тим більше, що у Марини вони (російські родичі чоловіка – ред.) не в блоці», – каже Фортуна.

«Але вони мені не пишуть. Мабуть, знають, що прокляну», – відповідає Марина.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress