Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Російські війська обстрілюють українські міста, цивільні жителі — під постійними атаками, українські діти навчаються у метрополітені — Sestry зафіксували, якими подіями найбільше запам'ятався жовтень 2023 року
Авдіївка, 17 жовтня 2023 року, Фото: Ozge Elif Kizil/Anadolu/Abaca Press/Forum
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після 24 лютого 2022 року фоторепортери з усього світу діляться тисячами світлин з України, надсилаючи їх до газет, фотоагенцій, інтернет-видань і публікуючи в соціальних мережах.
Ці світлини говорять самі за себе — і, зазвичай, не потребують довгих описів. Ми хочемо, щоб читачі Sestry.eu завдяки фотографіям стежили за подіями в Україні і в тих місцях, де сотні тисяч українських біженок і біженців знайшли притулок після початку повномасштабної війни.
Ми зібрали ті фотографії, які показують смуток і біль, щастя і надію водночас.
До Дня захисників та захисниць щит на монументі «Батьківщина-Мати» підсвітили кольорами державного прапора. Київ, 1 жовтня 2023 року. Фото: Reuters/Forum
Жінка на ім'я Олена обіймає свого сина Владислава під час випускного в Одеській морській академії. 6 жовтня 2023 року. Фото: Svet Jacqueline/Zuma Press/Forum
Цивільні, які залишились в Авдіївці, живуть у підвалах. Волонтери постійно надають їм допомогу. Авдіївка, 17 жовтня 2023 року. Фото: Ozge Elif Kizil/Anadolu/Abaca Press/Forum
Дві дівчинки під час перерви у школі, яку облаштували на станції метрополітену у Харкові. Цьогоріч у місті за парти в метро сіли трохи більше тисячі школярів. Фото: Ashley Chan/Zuma Press/Forum
Свіжовикопані могили на кладовищі у селі Гроза на Харківщині, де внаслідок російського авіаудару загинули 59 людей. 8 жовтня 2023 року. Фото: Thomas Peter/Reuters/Forum
Жінка переглядає судові документи в колишньому приміщенні суду, перепрофільованому під архів Печерського райсуду у Києві. 17 жовтня 2023 року. Фото: Thomas Peter/Reuters/Forum
Ізраїльський прапор майорить на рекламних білбордах у Києві. 8 жовтня 2023 року. Фото: Viacheslav Ratynskyi/Reuters/Forum
Британський зоопарк став домом для левиці та левенят, врятованих із приватного зоопарку на Донеччині. 25 жовтня 2023 року. Фото: Jam Press/Yorkshire Wildlife Par/MEGA/The Mega Agency/Forum
Військові медики Тетяна та Михайло їдять біля бліндажу, де надають першу допомогу пораненим солдатам. Авдіївка, 24 жовтня 2023 року. Фото: Elif Kizil/Anadolu AA/Abaca Press/Forum
Відбір на Євро-2024: Україна грає проти Македонії. Українські вболівальники святкують перший гол, забитий Георгієм Судаковим. Прага, 14 жовтня 2023 року. Фото: David w Cerny/Reuters/Forum
Автомобілі, пошкоджені внаслідок російської інвазії в Україну. 7 жовтня 2023 року. Фото: Ozge Elif Kizil/Anadolu Agency/Abaca Press/Forum
Акція на підтримку полонених захисників Маріуполя, які за ґратами більше 500 днів. Жінка тримає у руках плакат «Хто у тебе там? У мене там всі! І у вас також!». Київ, 18 жовтня 2023 року. Фото: Ruslan Kaniuka/Ukrinform/ABACA/Abaca Press/Forum
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим.
Привиди прикордоння
Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.
Максим. Фото: Maciek Zygmunt
На місці безпечніше
Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.
— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.
Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі.
— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники.
Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу
Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера.
Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.
— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.
Фото: Maciek Zygmunt
Механічний кур'єр-парамедик
На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».
— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду.
Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.
Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів
Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.
— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.
Вся команда вибухає сміхом.
Фото: Maciek Zygmunt
Збити літаючого вбивцю
Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»
На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:
Вадим Кодачигов — екскомандир окремого підрозділу 36-ї бригади морської піхоти, оборонець Києва у перші найважчі місяці після повномасштабного вторгнення. А з 2015 року й дотепер — генеральний директор військової компанії «KOPT», яка виготовляє оборонні й радіоелектронні технології. Sestry говорять з Вадимом Кодачиговим про війну технологій, зброю майбутнього, співпрацю з Польщею й зміни у веденні війни.
Мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі»
Оксана Щирба: Ви пройшли Майдан, пережили втрату бізнесу й арешт рахунків у Криму, переїзд, потім стали на захист України...
Вадим Кодачигов: Так, до 2014 року я вів успішний бізнес у Криму. Але після Революції гідності, до якої долучився за переконаннями, мій бізнес у Криму в мене забрали. Я відмовився від російського громадянства. І після анексії росіянами півострова втратив усе: майно, справу, дім. Це був болючий удар, але я не зламався. Переїхав до Києва, став волонтерити, допомагав переселенцям і військовим. Потім створив компанію і став займатися розподілом зброї, контрактами, бронетранспортерами, РЕБами. А в 2022 році пішов воювати. Був командиром комендантської роти 112-ї бригади тероборони, командиром протитанкового відділення Першого сектору оборони Києва — це Ірпінь-Буча. Потім воював у Миколаєві, Херсоні. А далі демобілізувався, щоб займатися виробництвом зброї.
Оборона Києва, 2022
Взагалі підстав для демобілізації у мене чимало: у мене троє дітей, дружина — з інвалідністю першої групи, я — директор військової компанії. Я став займатися розробкою нових технологій прямо в складі бойової бригади. І коли показав ці свої розробки у Міністерстві оборони, мені сказали: «Звільняйся і переходь до виробництва зброї. Тут ти принесеш більше користі».
— Що стало для вас найбільшим особистим потрясінням за ці роки?
— Мене вже давно нічого не потрясає. Втратити бізнес у Криму виявилось так просто. Приїхав до Києва, все почав з нуля. Нормально. Є речі в житті, які ми не можемо змінити. І треба це сприйняти і жити далі. Тоді не буде потрясінь. Я спокійний, бо звик ухвалювати рішення у кризових ситуаціях. Я керую людьми, несу відповідальність за багато процесів. Якщо панікувати — нічого доброго не буде. Тому завжди виважено аналізую ситуацію, думаю про рішення, ставлю завдання і рухаюсь вперед.
— У 2023 році ви запустили проєкт «Крила помсти» — виготовлення літаків без державного фінансування…
— Проєкт «Крила помсти» — безпрецедентний і своєчасний крок назустріч нашій впевненості, його завдання — забезпечити українську армію необхідними технологіями, які допоможуть бійцям здобувати перемоги на фронті та зберігати життя наших захисників і захисниць.
Наші літальні апарати високої якості українського виробництва — єдині такі у світі. Зокрема, це високотехнологічні безпілотні бомбардувальники «Хантер-Кілер» («ХаКі-20»), які постачаються у трьох різних комплектаціях, кожна з яких має своє призначення та свого належного користувача.
ХаКі АК-1000 — автономний камікадзе, здатний знищувати стратегічні об’єкти ворога на відстані до 1000 км. ХаКі АБ-500 — автономний бомбардувальник, який вражає бази розміщення техніки та живої сили орків в радіусі 500 км. ХаКі УБ-50 — перші у світі ескадрильї тактичних бомбардувальників поля бою, які виконують завдання у найгарячіших зонах, знаходячись у повітрі до 6 годин безперервно, миттєво вражаючи будь-яку ворожу техніку та живу силу згідно вказівок оператора, який знаходиться за 50 км від зони бомбардування.
Зараз проєкт перейшов у нову фазу розвитку через військову компанію, і це вже інший формат роботи.
— Ви виготовляєте дрони власним коштом, без державного замовлення. Чому не подали заявку на держзакупівлю?
— Ми подавали заявки, але цей процес доволі складний і тривалий. Щоб пройти всі етапи, треба було чекати місяцями: оформити конструкторську документацію, техпроцеси, електросхеми, пройти випробування. Ми все це зробили і сподіваємося, що цьогоріч отримаємо державне фінансування.
— Ви на власний ризик фінансували розробки?
— Так. Я вкладав свої прибутки в ці проєкти. Бізнес фінансував виробництво літаків для окремих підрозділів. Так, були компанії та підприємці, які купували дрони для військових власним коштом. Але сьогодні практично всі вже вичерпали свої ресурси. Люди не можуть постійно самотужки фінансувати війну.
— Чим конкретно займаєтесь зараз?
— Ми, звісно, не можемо все розголошувати. Виготовляємо різні безпілотники й маленькі літаки на користь українській армії.
Сьогодні ми також просуваємо свої розробки в Європу. У нас є філії компанії «KOPT» у Лодзі й у Варшаві — це спільні підприємства з поляками. Польські партнери допомагають нам впроваджувати стандарти НАТО, змінювати підходи до сучасного ведення війни в країнах Альянсу. З ними ми розвиваємо новітні технології безпілотної авіації в Європі. Зараз чекаємо, поки польська група приїде на навчання з виробничих процесів — ми їх тренуватимемо, показуватимемо збірку.
Після навчання стартує виробництво в Польщі. А далі наші безпілотники підуть на продаж — для польської армії та інших країн Європи.
— Чи будуть відрізнятися ціни?
Звичайно, ціни для інших країн будуть вищими, ніж для України.
«Вигадали нову фішку — через три місяці вже треба створювати нову»
— Чи можемо ми конкурувати з росіянами й китайцями в технологіях БпЛА, враховуючи їхній бюджет і систему?
— Ми вже давно конкуруємо. Зараз Європа заявила, що готова витратити 800 мільярдів євро на переоснащення армій. Базою для цього мають стати безпілотні системи й засоби протидії БпЛА. І реальні технології в цій сфері сьогодні мають лише три країни — Росія, Україна і Китай. Китай — тому що він масово виробляє і водночас використовує чужі технології, акумулює досвід як українських, так і російських розробок. Європа ж нічого серйозного у сфері безпілотників не створила.
Ми тепер уникаємо поставок компонентів через Китай, щоб не допустити розповсюдження наших технологій. Виробляємо все в Україні. Так, це дорожче, але воно того варте
— Що б ви назвали головною технологічною перевагою України сьогодні?
— Технології у безпілотній авіації дуже швидко старіють. Відбувається постійна гонка: вигадали нову фішку — через три місяці треба створювати нову, більш сучасну. Щодо нашої переваги, то ми розробили систему управління дронами через оптоволокно. Це дротове управління, яке неможливо заглушити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ). Поки противник намагається знайти способи придушити оптоволоконний зв’язок, ми вже працюємо над новими системами. І так по колу — постійна технологічна гонка.
— А що з Європою?
— Європа чухає потилицю. Вони досі вірять у танки. Танк стріляє на 12 кілометрів, а мій дрон летить на 30. Все. Вони не встигають навіть підвести танк до лінії фронту, як ми вже його знищуємо. Танки на полі бою вже не працюють. Все змінилося. Тим часом Польща має не переживати, а активніше співпрацювати з Україною.
Європейці повинні вчитися у нас бойового досвіду, надсилати свої підрозділи на навчання. Бо по телевізору воювати не навчишся. Ніколи
— Що ми можемо протиставити російським дронам на фронті, а також шахедам, які вбивають мирних людей, ракетам?
—Основну проблему сьогодні створюють ракети. Щоб ефективно захищатися від ракет, нам потрібно створювати систему ППО. Ми можемо це зробити — але на це підуть роки. Тому зараз критично важливо отримувати системи ППО від США, Франції, Німеччини. Ми могли б допомогти їм ці системи доопрацювати. Але вони так довго розмірковують: «А чи давати?», «А може, зачекаємо?», «А раптом Путіна розізлимо?»… Треба розуміти: Путіна ніщо не стримає. Крім зброї. Він розуміє тільки одне — коли починає горіти дупа.
На виставці в Данії, 2024
— А ми самі можемо виробляти ППО?
— Можемо. Але це займе щонайменше 2-3 роки. Раніше в нас не було власної ракетної програми — її закрили. Ми покладалися на «чесний світ», вірили обіцянкам.
А світ виявився зграєю брехливих покидьків. Тому тепер ми самі собі будемо створювати зброю
Після війни ми більше ніколи не довіримо свою безпеку іншим. Зробимо так, щоб у нас було все своє: від безпілотників до систем ППО.
Раніше ми були занадто довірливими, а зараз розуміємо, що в сучасному світі виживає тільки той, хто має силу і технології
Світ — це нечесна гра. Це постійна боротьба інтересів. Ми вже маємо унікальний бойовий досвід, якого немає ні в кого в Європі. І ми маємо технології, які реально змінюють правила гри на полі бою. Ми зробимо все, щоб бути сильними. І не дозволимо себе нищити.
— Якось ви зазначили, що тепер дрон — це боєць. Чим принципово відрізняється війна 2014 та 2022 років від війни 2024–2025?
— Так, це правда. Сьогодні електроніка, оператори дронів, системи радіоелектронної боротьби вирішують все на полі бою.
Автомат, звісно, потрібний, але це вже далеко не головна зброя. Він залишається актуальним під час зачисток або локальних заходів, а в масштабних штурмах головну роль відіграють авіація, безпілотники й розвідка.
— Безпілотники майбутнього — які вони?
— Такі самі, як зараз, тільки ще більш інтегровані зі штучним інтелектом. Технології стрімко вдосконалюються. Якщо війна закінчиться, процес розвитку сповільниться, бо прийде «мирний європейський підхід»: спочатку креслення, документи, сертифікації, випробування, купа перевірок техніки безпеки… Тобто буде багато бюрократії. Технології насправді розвиваються тільки під час війни, коли вони потрібні тут і зараз.
За останні два роки ми пройшли шлях, на який Європа в мирний час витратила б двадцять років
Європа витрачає мільярди на розробки, але за кілька років створює в кращому випадку один новий мотор чи контролер. А ми вже сьогодні самі виробляємо двигуни, рами, польотні контролери, системи зв’язку — бо нам це потрібно для виживання. Саме Україна сьогодні є носієм новітніх технологій для НАТО, не США.
Американці добре вміють робити ракети й кораблі. Ми ж створюємо системи, які можуть швидко знищувати і ракети, і кораблі. Якби нам не заважали і дали належне фінансування, ми б зробили набагато більше. Бо ті, хто не воює, просто не можуть зрозуміти реальні потреби війни.
— Україна — полігон новітніх розробок. Як бачите роль приватних виробників у сучасній війні?
— Приватні виробники відіграють ключову роль. Якщо Європа зрозуміє, що Україна — єдиний реальний власник технологій сьогодні, і якщо ми домовимося про спільне виробництво, тоді наша країна за рік-два може стати світовим лідером у виробництві зброї. І це буде високотехнологічна тактична зброя, що реально змінює поле бою.
У 2016–2017 роках, коли я був президентом Асоціації виробників, Україна могла виготовляти зброю на 3 мільярди доларів на рік. Зараз ця цифра офіційно виросла до 30 мільярдів, а з правильними реформами ми можемо довести обсяги до 100 мільярдів.
І якщо ми разом з Європою грамотно використаємо ті 800 мільярдів, які вони планують витратити на переозброєння, то в Європи реально з’явиться шанс протистояти як Росії, так і Китаю
«Ми не можемо воювати повністю без зовнішньої допомоги»
— Якщо росіяни продовжать воювати, а вони явно готуються воювати довго, треба мати план дій. Як ви бачите модель розвитку нашого суспільства, якщо війна затягнеться? Що ми маємо змінити в суспільстві, бізнесі, щоб розвиватися і протистояти без допомоги іноземних партнерів?
— Ми не зможемо воювати повністю без зовнішньої допомоги, бо виробництво зброї потребує грошей. В Україні багато зброї, але мало коштів, щоб її закуповувати. Саме тому я лобіюю відкриття європейських ринків для української зброї: щоб продавати зброю в Європу, заробляти валюту і витрачати її на закупівлю нової зброї для себе.
Плюс основний акцент має бути на розвитку технологій, особливо штучного інтелекту, який дозволить мінімізувати втрати серед особового складу.
— Якою має бути ваша ідеальна модель співпраці між державою, армією та приватними виробниками?
— Це три окремі елементи: перший — армія визначає свої потреби. Другий — Міністерство оборони знаходить гроші і закуповує необхідне. Третій — промисловість виготовляє те, що потрібно.
Проблема в тому, що наше керівництво здебільшого не вміє заробляти гроші. Там сидять не бізнесмени, а політики, які не вміють створювати. Натомість бізнес працює так: якщо є попит — розширюємо виробництво, а не відмовляємося від замовлень.
— Чому Україна досі не має централізованої системи експорту озброєння? Що може змінити ситуацію?
Єдина причина — це відсутність розуміння у вищого керівництва держави.
Щоб усе змінилося, потрібне насамперед особисте рішення президента.
Тому що сьогодні довкола президента багато людей, які не розуміють ні економіки, ні ринку озброєння, ні як працює бізнес. Поки замість професіоналів при владі будуть політики й чиновники, які все життя тільки «освоювали бюджети», нічого не зміниться. Вони не знають, як заробляти гроші, тому бояться відкриття експорту — бо бояться втратити контроль.
Рішенням було б чітке:
дозволити приватним виробникам виходити на міжнародний ринок;
створити прозору систему ліцензування;
укласти партнерства з європейськими компаніями.
Це дозволило б Україні стати реальним світовим гравцем в оборонній індустрії. А без цього ми постійно будемо просити допомогу замість того, щоб самостійно фінансувати свою перемогу.
«Хочу бачити український прапор над Севастополем»
— Як вважаєте, чи повинні люди в тилу мати право на зброю і носити її, щоб захистити себе?
— Вважаю, що право на зброю повинно бути. Але водночас має бути чітка реєстрація, жорсткі правила користування. Кожен власник зброї має пройти навчання, скласти іспити, зареєструвати свою зброю. Інакше буде хаос. Зараз в Україні і так багато зброї на руках. Але вона не облікована, а отже, її використання важко контролювати. Проблема тут така ж, як і з проституцією: поки її не визнають юридично, нею неможливо керувати або боротися з її наслідками. Легалізація — це не про вседозволеність, а про контроль і безпеку.
— Як вам, кримчанину, те, що на нас зараз з усіх боків тиснуть, щоб ми здали свої території, уступили їх в обмін на мир? Що про це думаєте?
— Це зрада. Якщо ми поступимося, ворог прийде за новими територіями. Історія з Гітлером показала: компроміси із загарбниками не працюють. Ми маємо стати сильними: будувати власне виробництво, працювати з Європою, озброювати союзників. Тільки сила зупинить агресора.
— Сумуєте за домом, за Кримом?
— Звісно, сумую. Уже понад десять років я не був вдома. Більшість моїх рідних залишилася там. Багато хто прив’язаний до землі, не зміг, як я, залишити рідну домівку. Моя мама зараз там, їй уже 84 роки.
Я не втрачаю віри в Україну. Ми обов’язково переможемо, звільнимо свої землі, зміцнимо свою армію і станемо сильним гравцем на світовій арені. Але для цього потрібні рішучість, сміливість і швидкі реальні дії — не розмови.
Із зовсім свіжого — Румунія на президентських виборах двічі ходила по краю прірви, але все ж обрала своїм лідером проєвропейського мера Бухареста Нікушора Дана. Угорський Віктор Орбан, словацький Роберт Фіцо та німецька лідерка AfD Аліса Вайдель із карикатурних фігур перетворились у справжнє випробування для Європи.
Всі вони — за дуже хороші стосунки з Європою, але і за мільярди Євросоюзу
Деякі — як одіозна лідерка французьких правих Марін Ле Пен — отримують заслужені кримінальні вироки за розкрадання грошей Європарламенту. Багато років поспіль її партія відмивала гроші на помічників депутатів Європарламенту. У фіктивних контрактах вони буцімто працювали у Брюсселі, а на ділі гроші йшли на працівників «Національного обʼєднання», політичної сили Ле Пен.
Переможця парламентських виборів у Нідерландах Герта Вілдерса, який не приховував свого захоплення РФ та закликав активізувати вихід власної держави із ЄС, просто перетравила власна виборча система. Вона така складна, що премʼєром став абсолютно інший чоловік — Дік Схоф — професійний спецслужбіст, який пʼять років розслідуванням збиття рейсу MH17. Це добрий приклад, як раціо державників перемагає голий популізм.
Президентські вибори у Польщі теж показали моду на праві ідеї. Два кандидати — Славомір Ментцен та Гжегож Браун — захопили своїми ідеями десь одну пʼяту населення. Пан Ментцен — типовий ультраправий із Європи за мірками нинішніх політичних часів, який «лише» виступає за обмеження функціоналу Євросоюзу, посилення міграційної політики та проти абортів. А от Гжегож Браун пішов далі. Креатив його кампанії включав і мітинг біля братської могили воїнів УПА на горі Монастир у Польщі, і витирання черевиків об прапор ЄС, і навіть вдерся до лікарні в Олешиці та погрожував лікарці-гінекологині арештом через нібито проведений нею аборт на пізньому терміні вагітності.
Все це свідчить, що ультраправі зачепили практично кожну країну і користуються великою популярністю
Гжегож Браун разом зі Славоміром Ментценом здобули більше 21% голосів. Фото: Tomasz Jastrzebowski/REPORTER
Соціологічні дослідження показують, що цей тренд триватиме до середини наступного десятиліття — до того часу, коли відбудеться нова технологічна революція та стабілізується кількість населення у світі, яке уже досягло свого піку. До цього часу люди дещо адаптуються до постійних викликів, і стане зрозуміло, чи є у нашої популяції шанс на те, щоб взагалі не зникнути як мамонти.
Чому ж праві, які раніше скоріше були перчинкою в парламентах і мали куці фракції, пішли у зростання? Популярність підтримки правих партій стало наслідком глибокої кризи, в якій опинилась уся Європа: політичної, безпекової та економічної. У тому числі це стало реакцією на агресію Росії і претензії Китаю на поділ світу по-новому, щоб посунути гегемонію США.
Тож складні часи збільшують попит на праві цінності, популістів, націоналістів та автократію
Це відбувається в історії вже не вперше. Війни біля власних кордонів підштовхують населення дбати про власну безпеку. І задля цього вони починають шукати політиків, які пропонують егоїстичні, популярні, прості чи привабливі рішення, які можна швидко реалізувати. Такі періоди призводять до кризи демократій та зростання популярності націоналістів і популістів.
Коли старі еліти не дають інструкцій, як вийти із криз, нішу хутко захоплюють політики з радикальними ідеологічними наративами. Червоною лінією там зазвичай проходять заклики економити, зосереджуватись на власній безпеці і посилати геть іноземних зайд, які хочуть скористатись вашими надбаннями — соціальною підтримкою, комфортом життя, перспективами кар'єрного зростання.
Іконічним політиком, який тонко освоїв ці емоційні гойдалки, є ніхто інший як Дональд Трамп. На кожному мітингу він поливав брудом епоху Джо Байдена та Барака Обами — і чимало влучних ходів якраз і беруть собі європейські колеги.
Європейські ультраправі позичають ідеї у Трампа. Фото: SAUL LOEB/AFP/East News
У нинішніх політиків є методи швидко стати вірусними через соцмережі TikTok, Telegram, Facebook, Х. Румунський правий Келін Джорджеску та німкеня Аліса Вайдель проводили досить агресивні кампанії через соцмережі, маніпулювали фактами, копіювали стиль популярних інфлюєнсерів — і це принесло свої плоди. Вони отримали великий приріст аудиторій за рахунок молоді до 25 років, адже всі інші, класичні політики, на цьому тлі здавались нудними і консервативними.
Сучасних ультраправих об'єднує те, що вони обіцяють людям повернути контроль над ситуацією — це особливо цінно, коли світ качає то пандемія, то хвилі біженців, то перспектива ядерної війни
Лідери з консервативними поглядами обіцяють зберегти своїм цільовим аудиторіям «ідентичність». Вороги тут можуть бути абсолютно різні — мігранти, мусульмани, «ліберали з ЛГБТ-ідеологією», погані журналісти і, звісно, країни, які стали жертвами агресій. За такого хаосу запит на порядок, контроль і «сильну» руку знову стають модними. Коли світ трясе, нема жодного планування майбутнього — людська психіка тяжіє до кращих часів минулого, коли все було простіше, і рішення ухвалював тато, мама або начальник. Саме так з'являється запит на такі речі, як дисципліна, субординація і жорстка ієрархія. Саме ці речі продавали на виборах своїм суспільствам Орбан, Фіцо, румунські та німецькі праві.
Класичні ліберали, які панували в світовому політикумі в «нульові» і «десяті», настільки заскорузли у сірих піджаках, що виявились неспроможними на емоційний зв'язок із власними виборцями. Ба більше, багато з них почали займатись темою як не екології в стилі Грети Тунберг, то спекуляцією на лівих темах. У підсумку був втрачений час на переконливу альтернативу ультраправим наративам, що апелюють до страху та ідентичності. Це призвело до втрати підтримки серед традиційного електорату, який живе у сільській місцевості, працює на фермі та заводі і не сильно розбирається у різновидах гендерної ідентичності десь у Берліні чи Нью-Йорку.
Додамо ідеї великих техноолігархів, як Ілон Маск, Марк Цукерберг або Пітель Тіль. Вони вважають, що сучасні технології можуть побудувати «правильне» суспільство без кордонів і політичних систем, де кожен буде гвинтиком у великій машині. Нині Ілон Маск пішов у відставку з посади Спеціального державного службовця у Департаменті ефективності уряду США (DOGE), бо не всі урядовці команди Дональда Трампа сприйняли його ідеї — звільнити всіх бюрократів і забрати у всіх кошти заради економії. Утім, звільнений реформатор сидіти без діла не буде і задумався про співпрацю з російським бізнесменом Павлом Дуровим через соцмережу Telegram, яка є вагомим інструментом впливу серед російськомовних спільнот.
Все це разом є новим викликом для старих політичних еліт і тих інтелектуалів, які збираються у політику. Час знову ходити наживо у двори власних виборців, час вимикати кіногенічного хлопця і більше перейматися проблемами пересічних людей
Ультраправі політичні сили торгують страхом як політичною валютою, вони не бояться сучасних технологій і не бояться здаватись смішними, вразливими, дикими. Помірковані інфлюєнсери та політики мають вчитися перемагати цих опонентів на їхній території і їхніми методами. 100 років назад людство шукало «сильні» руки та прості рішення для знедолених людей. Утім отримало хіба Другу світову і сором, з яким кожна нація розбирались окремо.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Перша і єдина в Україні жінка, яка водночас є водолазкою і саперкою. А ще вона — чемпіонка з Firefighter combat challenge — головних змагань серед пожежників.
«Жінок не навчаємо»
— Я перша в сім’ї, хто носить форму, — розповідає Тетяна Мордач Sestry. — З дитинства більше товаришувала з хлопцями, займалася спортом, любила дивитися фільми про війну. Ще школяркою мені було цікаво, чому тільки хлопців показують у красивій військовій формі. Хіба дівчата не можуть її носити? Ми навіть з батьком сперечалися на цю тему. Він казав, що армія для дівчат — це занадто важко, вони не витримають.
Звісно, я з ним не погоджувалась. У старших класах стала цікавитися військовою справою. Думку про службу не покидала й одного дня в інтернеті натрапила на відеоролик про вище професійне училище, де навчають на пожежників. Зацікавилася, сказала батькам, але вони були категорично проти такого вибору професії. Особливо батько. Він волів, аби я стала фармацевткою. Тому довелося таємно збирати документи для вступу.
Батькам казала, що їду до подруги на день народження, а сама складала психологічні тести й проходила медкомісію. Брехати доводилося не раз
Втім, все приховане стає явним. Коли я заповнювала анкету, потрібно було вказати контактний номер когось з батьків, і я написала мамин. Їй подзвонили, коли я допомагала бабусі пасти корів, і мій телефон був поза зоною досяжності. Ввечері мама запитала: «Ти нічого не хочеш мені сказати? До мене телефонували з Вінниці. Тебе 1 серпня чекають на вступних іспитах»…
Зрештою вона мене підтримала, і від батька ми це приховали вже разом.
На іспитах я показала гарні результати з фізичної підготовки. З понад 30 дівчат пройшли лише чотири
Так я стала курсанткою пожежного училища.
По закінченню навчання я мала працювати радіотелефоністкою — приймати виклики на пожежу. Але я хотіла бути водолазкою. Запропонувала свою кандидатуру. У відповідь почула, що це — не жіноча професія, і потрібно не лише мати добру фізичну підготовку, а й моральну та психологічну стійкість.
Я розуміла, що доведеться працювати з людьми, які потонули під час якогось нещасного випадку. Та і тут не відступила. Пройшла медичну комісію і почала шукати, де здобути професію водолаза-рятувальника. А це виявилося непросто. На той момент спеціальні курси з навчання проводили у Києві, Одесі, Черкасах, Кам'янці-Подільському й на Сумщині. І всюди я отримала відмову: «Ми жінок не навчаємо». Але в Одесі після настирливих звернень інструктор сказав:
— Приїжджайте, ми бачимо у ваших очах вогонь
Після чого протягом трьох місяців я поєднувала навчання з роботою. Відчергувавши добу у Вінниці, їхала на три дні до Одеси.
Перед зануренням
Правило водолазів — не дивитися в очі втопельнику
Після навчання почалися занурення у Південному Бузі. Спускатися на дно річки було непросто. Видимість — нульова. Я не розуміла, у мене очі розплющені чи заплющені. Геть нічого не було видно. За таких умов доводиться працювати на дотик.
Очі водолаза — це наші руки. Ми можемо йти під водою і стукнутись об голову потопельника або випадково наступити на його тіло
На свій перший виклик я поїхала витягувати 71-річного дідуся, який перевернувся на човні. Видимість слабка, у голові — вир думок, страшно. Повернувши голову вліво під водою, зненацька побачила перед собою його руки. Стало моторошно…
Одне з основних правил водолазів — не дивитися в очі втопельнику. Я ж зазирнула, і мені стало ніяково. Подала сигнал, і нас з дідусем підняли на поверхню.
Був випадок, коли ми святкували день народження одного з друзів. На святі був хлопець, якого я до цього мало знала, але саме того вечора ми з ним чудово потоваришували. Він розпитував багато за мою професію. Наступного ранку я дізналася, що він зник біля водойми — нас викликали на пошуки. Коли лізла під воду, у мене перед очима було його обличчя. Ми обстежили вісім ставків і не могли його знайти. Але на 12 день все ж дістали тіло.
Водолазкою-рятувальницею я пропрацювала два роки. А потім почалася повномасштабна війна, і я стала водолазкою-саперкою. Відтепер виїжджаю і на пошук вибухонебезпечних предметів (зокрема під водою), і людей, які затонули.
Спочатку в колективі, де я єдина серед 20-ти хлопців, мене взагалі не сприймали. Не знали, як до мене знайти підхід. Відчувалась недовіра. Але з часом встановилися добрі, дружні стосунки.
Дрони для підводної розвідки
Як кажуть сапери, ми помиляємося двічі: вперше, коли обираємо професію, а вдруге — коли щось неправильно зробили. Бо ціною помилки є життя. Бути сапером непросто.
Саперську справу я опановувала на Харківщині, за скороченою програмою. Бо війна, потрібні люди, які можуть розміновувати деокуповані території. Згодом мене на три місяці відправили навчатися на водолазку-саперку в міжрегіональний центр швидкого реагування ДСНС України на Сумщині. І лише після цього навчання стали залучати до виявлення та знешкодження вибухонебезпечних предметів на Вінниччині.
Під час розмінування
Ми знаходили як вибухівки часів Другої світової війни, так і залишки російських ракет і дронів. Працювали не лише у водоймах, а й на суші. Згодом вже як водолази обстежували нашу річку Південний Буг для прокладання судноплавного каналу. Щоправда, на дні знаходили лише корчі й затоплену баржу, в якій було видно люки з усіх боків.
Сьогодні водолазу не завжди потрібно занурюватися, аби обстежити дно. З’явилося чимало новітніх технологій.
Сучасний дрон може підійти близько до вибухонебезпечного предмета, а ми на суші за допомогою онлайн-трансляції — обстежувати територію довкола. У нас є дрон, призначений для підводної розвідки. Він може просканувати до 100 метрів глибини.
Розміновувати під водою складніше, ніж на суші
Водолазкою-саперкою я працюю три роки. І бачу, що ворог постійно вдосконалює свою зброю, тож навіть досвідченим саперам доводиться постійно навчатися. Наприклад, є міни кругового ураження, які завдяки сейсмічному датчику можуть реагувати на крок дорослої людини. Дуже багато зустрічається протипіхотних і танкових мін. Наприклад, танкова міна спрацьовує, коли на неї стане від 150 кілограм ваги. Знаю, що зараз ворог запускає по Україні дрони з отруйною речовиною. Чула, що вже є випадки, коли люди отримали важкі опіки дихальних шляхів.
Наша ППО масово збиває ракети й дрони, але нерозірвані частини часто потрапляють на землю й у воду. Наше завдання — їх знешкодити
Якось ми їздили на пошуки «шахеда». Думали, він впав у водойму, бо на поверхні води були плями від пального. Але ні, він лежав у полі.
Тетяна за роботою
Звісно, розміновувати під водою складніше, ніж на суші. Якщо під водою знаходимо вибухонебезпечні предмети, які не можна в жодному разі ворушити, знешкоджуємо їх на місці. У таких випадках водолаз занурюється, детально обстежує предмет, закладає вибухову речовину для його підриву. Якщо ж вибухівку можна дістати, то піднімаємо на поверхню за допомогою спеціального парашута, яким керують дистанційно. І вже на суші його забирають колеги-сапери, вивозять на спеціальні підривні майданчики й там знешкоджують. Невдовзі нас залучатимуть для розмінування деокупованих територій, зокрема місцевих водойм.
Перед кожним зануренням нас обстежують медики
У кожного сапера-водолаза є два види робочих костюмів — мокрого і сухого типу. Екіпірування, як і вага оснащення, залежить від пори року.
Взимку на себе потрібно начепити до 50 кілограмів ваги, щоб відрегулювати плавучість. Влітку оснащення вдвічі легше. А ще ж ще треба взяти із собою балон з повітрям
У кожного своя специфіка дихання. Наприклад, якщо я занурююсь на глибину п'яти метрів і не хвилююсь, то влітку мені вистачить повітря на дві години. Якщо ж почну хвилюватися — вистачить на менше.
«Узимку занурення на понад 40 хвилин є небажаними»
Під час занурення ми обов’язково маємо враховувати температуру води і повітря, особливо взимку. У холодну пору року занурення на понад 40 хвилин є небажаними. Це впливає на здоров'я. Нам у нашій роботі необхідно дотримуватися всіх правил безпеки.
Найпоширеніша травма у водолазів — баротравма вуха. Якщо не можеш відрегулювати тиск у вушних перетинках, ймовірний їх розрив або ж надрив. Людина може оглохнути. Перед кожним спуском, навіть якщо це тренувальне занурення, нас обстежують медики.
Мрію дослідити дно Чорного моря в Криму
Я ніколи не шкодувала про свій вибір. Розумію, що моя робота небезпечна, але комусь треба її виконувати. До того ж батьки вже змирилися з моїм вибором. Разом з тим багато чого досі їм не розповідаю. Особливо коли їдемо знешкоджувати ворожу ракету чи дрон. Зазвичай говорю, що їдемо шукати вибухівки часів Другої світової війни — німецькі міни чи якісь артилерійські снаряди, які умовно безпечні.
«Я ніколи не шкодувала про свій вибір»
Знаєте, мене тішить, що коли я йшла навчатися, у моїй родині військових не було, тоді як зараз нас двоє. Моя менша, майже 18-річна, сестра, хоче стати льотчицею і вже вступила до Харківського національного інституту Повітряних сил України.
Після закінчення війни у нас буде багато роботи. Росіяни вже залишили чимало свого залізяччя на нашій землі. Але мусимо очистити Україну від ворога і його діянь
А ще я мрію дослідити дно Чорного моря у Криму. І чомусь вірю, що це колись станеться.
Бундесвер розміщує додаткову бригаду в Литві, що має стати сигналом союзникам, що Німеччина разом з партнерами рішуче налаштована захищати територію Альянсу від будь-якої агресії. Про це заявив німецький канцлер Фрідріх Мерц під час зустрічі з литовським президентом Ґітанасом Науседою. Зі слів Мерца, ситуація з безпекою на східному фланзі НАТО, залишається дуже напруженою. Мовляв, агресивний ревізіонізм Росії загрожує не лише безпеці та територіальній цілісності України, а й спільній безпеці в Європі та всьому євроатлантичному регіону. Про безпекові виклики, ефективність НАТО, фактор Орбана і перспективи європейської інтеграції України Sestry поговорили з міністром закордонних справ Литви (2020-2024-рр.), нині членом литовського Сейму Ґабріелюсом Ландсберґісом.
Екзистенційні виклики для Європи
Катерина Трифоненко: Європейські лідери дедалі частіше говорять про безпекові виклики. Чи готова Європа до змін, до посилення обороноздатності? Чи об’єднуються європейці на тлі спільних загроз?
Ґабріелюс Ландсберґіс: Ще зовсім недавно були люди, які стояли в черзі, щоб поговорити з Путіним, які вважали, що поїздка до Москви — це чудова ідея, щоб спробувати зрозуміти російський розум і спробувати заспокоїти його. Тепер ті, хто це робить, вважаються вигнанцями в європейському просторі. Ми бачимо, наприклад, прем'єр-міністра Фіцо або людей, схожих на нього, але вони не вважаються серйозними європейцями. Отже, зміни є. Тепер головне питання, яке я завжди ставлю, чи цього достатньо. Якщо ми визнаємо, що Європа зараз живе в умовах екзистенціальної загрози, то наше розуміння має відповідати цій загрозі. Наші дії повинні відповідати цій загрозі. І це не завжди те, що я бачу. На фасаді дуже часто змінюються гасла — ми краще говоримо, краще поводимося.
У деяких випадках ми навіть бачимо, що формуються коаліції, які хочуть тиснути на Росію, але я хотів би бачити більше дій, а їх поки що немає
ЄС схвалив вже 17-ий пакет санкцій проти Росії. Обмеження частково стосуються тіньового російського флоту та гібридних загроз. Наскільки дієва логіка санкційного процесу? Чи достатньо санкцій, щоб вплинути на Путіна?
17 пакетів санкцій, здебільшого, виходять з ідеї, що ми повинні щось зробити, а не від того, що ми повинні перемогти Росію. Отже, якщо врахувати, що Європа витратила мільярди євро на купівлю російських енергоресурсів торік, це ж не серйозно. Ми дозволяємо Росії озброюватися проти нас і за наш рахунок. Ми фактично допомагаємо Кремлю не тільки будувати ракети і зброю, яку вони використовують проти українців, але й потенційно можуть використати проти нас. Це дійсно дуже збочена логіка.
Тому з кожним санкційним пакетом, я радий, що він є. Це краще, ніж нічого, але логіку часом важко зрозуміти. Особливо розчаровує, коли я чую, як лідери країн ЄС кажуть: от зараз ми накладемо на Росію нищівні санкції. Якщо є щось дійсно руйнівне, ми повинні були запровадити його дуже давно. І, напевно, нам потрібно поставити собі питання, чому ми ще досі не зруйнували економіку Росії.
189 суден, що походять з третіх країн, стали об’єктом 17-го пакету санкцій. Ці судна є частиною «тіньового флоту» Росії. Фото: Associated Press/East News
Мир можливий лише після поразки Росії
Хто або що може зараз зупинити Росію?
Єдина країна, яка може і готова, має політичну волю і здатність це зробити — це Україна. Всім іншим потрібен час або сміливість, або розуміння, або будь-яка комбінація цих речей. Якщо взяти країни саме на східному фланзі, то нам потрібен час.
Дональд Трамп 19 травня провів розмову з Володимиром Путіним. У Білому домі очікували, що цей діалог мав стати перевіркою, чи налаштована Москва припинити війну. На вашу думку, чи можливо досягти припинення вогню, на якому наполягає адміністрація Трампа?
Я думаю, що справжній мир прийде тільки після поразки на полі бою. І я завжди наголошую, щоб Росія погодилася на мир — вона повинна бути переможена. Росіяни зайшли надто далеко, перетнули надто багато червоних ліній, щоб бути зацікавленими у справжньому мирі. Вони вірять, що можуть перемогти і вони вірять, що в них є час. Тому все це гра — з тиском, розмовами про санкції, але нічого не відбувається. Путін не демонструє ніякої схильності до згоди. На жаль, за останні чотири місяці ми нічого не зробили, щоб посадити його за стіл переговорів. Як це зробити? Допомагати Україні в будь-який доступний нам спосіб.
Українці показують, що можуть здобувати перевагу на полі бою. Це означає, що вони виробляють достатньо обладнання, яке їм допомагає. Ми повинні це підтримувати
Гарантії безпеки від НАТО: чи в безпеці східний фланг
Від наближених до Трампа посадовців періодично лунають заяви про намір скоротити присутність США в Європі, про те, що Америка не повинна вирішувати європейські проблеми. Чи відчувають країни Балтії себе захищеними?
Ситуація з точки зору безпеки гірша, ніж була пів року тому. Моє головне занепокоєння полягає в тому, що росіяни не нападають на нас, бо припускають, що ми можемо дати відсіч. Це те, що стримувало свого часу і Радянський Союз, і так само Росію від нападу на НАТО. Але для цього ми повинні показувати, що ми серйозно налаштовані: у нас достатньо обладнання, достатньо політичної волі, щоб зробити все, що потрібно. Я переживаю, що останні кілька місяців показали Путіну, що, можливо, ми не настільки надійні. Ми готові вести з ним переговори, можливо, ми готові приймати його перемоги на полі бою як неминучі. Для нього це хороший приклад того, що якщо в якийсь спосіб він зазіхне на країни Балтії, Захід прийме це як щось неминуче. Тому я хвилююся набагато більше, ніж пів року тому.
НАТО все ще є ефективним альянсом безпеки? Чи є потреба і можливість створення альтернативної європейської структури?
НАТО — це все, що в нас зараз є. І ця структура настільки надійна і серйозна, наскільки це можливо на даний момент. Нещодавно ми з президентом Естонії Томасом Ільвесом разом підготували доповідь про Балтійське море, зокрема, про CBSS (The Council of the Baltic Sea States — Рада Балтійського моря. Міждержавна політична організація, яка сприяє регіональному співробітництву та координації дій для вирішення глобальних викликів. — Авт.), і ми пропонуємо, щоб ця організація стала свого роду основою регіональної безпеки.
Наведу приклад: зараз ми багато говоримо про гібридні загрози. І вони дуже різні: у нас були мігранти, було перерізання кабелю. Зовсім недавно Естонія намагалась зупинити танкер російського тіньового флоту, і росіяни підняли винищувач. А тепер вже росіяни зупинили естонський танкер. Тобто, багато чого відбувається, і НАТО каже, що кожна окрема країна має вирішувати це самостійно. Це вже говорить про те, що Альянс видозмінюється. Раніше було б немислимо подумати, що якась країна, перебуваючи в НАТО, може залишитися наодинці з Росією чи російською загрозою. Тепер це факт.
Отже, наша пропозиція регіональної організації безпеки походить від ідеї, що, можливо, існують загрози, з якими Литва, Естонія та інші країни не можуть впоратися самотужки, і саме тому їм потрібен регіональний формат. Це допоможе, якщо НАТО не буде готове діяти
Піднесення правих: загроза єдності Європи
У Румунії на президентських виборах, всупереч різним прогнозам, ліберальний кандидат Нікушор Дан переміг представника правих сил Джордже Сіміона. Однак загалом популярність правих в Європі стабільно висока — це ми бачимо і на прикладі Німеччини, і Польщі, де в другому турі президентських виборів високі шанси на перемогу у правого кандидата. Чим небезпечний цей політичний тренд?
Це дуже небезпечно, тому що ультраправі партії в європейських країнах за своєю суттю є антиєвропейськими. Їхні цілі суперечать тому, за що виступає Європа. І це дуже серйозна загроза, бо ми бачимо, на що перетворилася Угорщина під керівництвом Орбана, яка зараз фактично підриває будь-які зусилля Європи стати сильнішою, стати геополітичною силою на континенті. Також ці праві партії становлять великий інтерес для Росії, але додаткове занепокоєння викликає ще й те, що праві також стали предметом інтересу Сполучених Штатів. Ми бачили, як Ілон Маск відкрито підтримує AFD перед виборами у Німеччині. З ними ж зустрічався віцепрезидент Джей Ді Венс. Тобто є ціла низка питань, де близько збігаються інтереси США та Росії. І підтримка цих антиєвропейських партій є лише одним із прикладів.
Праві та ультраправі кандидати у Польщі набрали помітно більше голосів, ніж обіцяли передвиборчі прогнози. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Орбан як «троянський кінь» ЄС
У Києві розраховували відкрити перший кластер, необхідний для подальших переговорів про вступ до ЄС ще на початку 2025 року, а втім це досі не відбулось, що стоїть на заваді і що може прискорити українську євроінтеграцію?
Протягом багатьох років ми говорили про те, що, Україна та Молдова не готові. Я з цим не погоджуюсь. І країни готові, і люди готові, й уряди готові пройти через складні реформи і змінитися зсередини, щоб дійсно стати європейськими країнами. Зараз мене турбує те, що Європа не готова. Ми занадто довго нехтували цим питанням. Можливо через очікування, що Україна ніколи не буде готова і нам не треба буде мати з цим справу. Аж раптом — Україна готова і каже: дайте нам пакет реформ, які треба втілити, і ми їх ухвалимо. А Європа нічого досі не зробила.
Я пам'ятаю час, коли Литва, Польща та інші збиралися стати членами ЄС. Тоді Брюссель гудів, бо розширення було на підході, єврокомісари їздили туди-сюди і не з добрими словами та обіцянками, а з документами, які треба затвердити. І всі чітко знали, коли годинник проб'є 12 у визначену дату 2004-го року, то все, ми — член ЄС. Зараз я не бачу, щоб щось подібне відбувалося, ніби ніхто серйозно не готується. І це викликає значне занепокоєння. До того ж 6 червня ЄС збирається поновити дію митних тарифів на імпорт з України, які були тимчасово скасовані після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році.
Це таке лицемірство, коли ми говоримо, що надаємо Україні пакет допомоги на 1 мільярд євро, а потім другою рукою забираємо 3,5 мільярди євро тарифами з того, що вони виробляють і експортують. Для мене це безглуздя
Наскільки серйозний фактор Орбана у протидії європейській інтеграції України?
Серйозний. Орбан тримає двері зачиненими для більшості речей, які стосуються України. Ми чуємо, що існує певна координація між Орбаном і Москвою, так? Тож це дуже дивно розуміти, що у нас в ЄС є російський актор, який, можливо, отримує свої ідеї з Москви, а потім втілює їх у життя.
Є способи як протидіяти цьому — Європа має в своєму договорі статтю 7, яка, якщо її реалізувати, могла б позбавити Угорщину права вето і дозволила б Європі рухатися вперед. Але, на жаль, Угорщина не єдиний фактор.
Є країни, де і без російського впливу їхні національні інтереси йдуть врозріз з розширенням ЄС
Чи можливі внутрішні реформи в ЄС? Адже це позбавлено сенсу, що фундаментальні рішення усієї спільноти залежать від рішень одного чи двох людей.
Я повністю згоден. Зараз ми настільки сильні, наскільки нам дозволяє Орбан. Він — наш спільний знаменник, ми не можемо перетнути лінію Орбана. Незважаючи на Німеччину, незважаючи на Францію, незважаючи на Іспанію, Італію чи Польщу, все, що ми можемо зробити, — це стільки, скільки дозволяє нам Орбан. Це насправді принизливо для всієї Європи. Але правила працюють таким чином, що для того, щоб змінити їх, Орбан повинен погодитися. Тож очевидно, що в цих рамках майже неможливо щось зробити.
Угорщина не збирається схвалювати відкриття переговорних кластерів у перемовинах про вступ України до ЄС. Фото: ATTILA KISBENEDEK/AFP/East News
Україна стане членом ЄС в осяжному майбутньому?
Я дуже сподіваюся, тому що зазвичай я також запитую, який найкращий спосіб відбудувати Україну після війни? Тобто не просто цементно-асфальтові роботи, а як відбудувати суспільство? Як стабілізувати політичну сферу? І, чесно кажучи, не бачу кращого шляху для України, ніж стати членом ЄС. Це принесе політичну стабільність, фінансову стабільність, економічну стабільність, це поверне інвестиції. Тому я дуже сподіваюся, що це станеться і сподіваюся, що можна розбудити Брюссель від цього летаргічного сну бездіяльності, що вони зрозуміють, що стоїть на кону, щоб Україні після війни з росіянами не довелося вести ще одну битву в Брюсселі. Принаймні це ми повинні українцям гарантувати.
Поки триває повномасштабна війна повноцінна, чи можлива євроінтеграція?
Це може відбуватись одночасно. Бо якщо ми додамо цей фактор, це означатиме, що росіяни будуть тримати ключ від ЄС. І вони добре з цим справляються. Їм вигідно, тягнути час. Я думаю, що Україна повинна серйозно продовжувати свої реформи, але Європа також має бути серйозною. А війна одного дня закінчиться, Україна переможе і ми будемо святкувати перемогу в Криму.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
