Культура

Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Іванна Скиба-Якубова: Мабуть, найчесніше почати з цього питання й визначити диспозицію розмови. Коли в середині січня редакція Двутиґодніка запропонувала нам зробити це інтерв’ю, у нас обох було відчуття, ніби все, що ми можемо сказати, – це те, що ми проживаємо кінець світу. А отже, всі розмови, які ми звикли або хотіли б вести, зараз не те що не мають сенсу, вони фізично неможливі.

Сергій Жадан: Пам’ятаєш, у Чеслава Мілоша є вірш про кінець світу, я його колись перекладав українською. День кінця світу, прекрасна ідилічна погода, «Бджола кружляє над квіткою настурції», «Перекрикуються на вулиці продавці зелені», і ніхто не вірить у те, що це кінець світу. А автор нагадує, що іншого кінця світу не буде. Мені здається, з нами ось щось таке відбувається. Це кінець світу, просто ми собі його інакше уявляли.

Або давай скажемо «кінець часів», щоб не так пафосно. Ми говоримо зі своєї оптики, про свої трагедії, свій рівень інстальованості в увесь цей відчай, увесь цей біль, і це якась дуже приватна історія. І коли вона стосується цілого суспільства, це мільйони приватних історій. При транслюванні назовні це втрачає свою приватність, себто дуже часто втрачає свою переконливість.

Світ переформатовується, це можна відтягувати, не помічати, ігнорувати, як багато хто ігнорував у перше десятиліття ХХ століття наближення апокалíпси 1914 року; потім Європа вперто і якось по-дитячому, інфантильно не помічала 30-ті роки в Німеччині і Москві. Зараз відбувається щось абсолютно тотожне за рівнем жаху, за рівнем загальної безвідповідальності. Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів.

Це якась розсинхронізація між тим, що бачимо ми, й тим, що бачить решта світу?

Безперечно. Ця розсинхронізація і всередині українського суспільства є, залежно від рівня досвіду й залученості в цю війну є зовсім різна оцінка багатьох речей. Позавчора ми [гурт «Жадан і собаки» на момент запису інтерв’ю був у зимовому благодійному турі Україною — ред.] виступали перед штурмовиками, яких вивели на ротацію, а зараз заведуть назад. І от ми їдемо, корки, магазини, рекламні кампанії — і ці хлопці, які повернулися не всі, знову зайдуть, потім, дай бог, повернуться, але знову, скоріше за все, не всі. І як усе це співставити з рівнем тривожності людей в умовно мирних містах, їхньої обуреності з приводу тих чи інших рішень влади, їхньої недовіри до політиків, нерозуміння того, що відбувається на лінії фронту — це неспівмірні досвіди. Це без вияву претензій до одних чи ідеалізації інших. Ми розділені в наших досвідах і ми будемо змушені давати з цим собі раду.

Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів

Що ж до розсинхронізації зі світом — ХХ століття, яке було ніби Кінцем кінців, уже через кількість загиблих людей мало б спонукати світ до висновків і уроків, проведення ліній, за які не можна повертатися, а виявилось, що нічого подібного. Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає. Поки в сусідній з тобою квартал не прилетіла ракета, ти навряд чи зрозумієш гнів і біль людей, до яких вона вже прилетіла. Ясно що ми нікому не бажаємо, щоб у їхній квартал прилетіло. Але хотілося б розуміння, що це не війна Росії з Україною, це Третя cвітова війна.

Зараз поляки знову блокують блок-пости на польсько-українському кордоні, для них це прийнятно. Висипають зерно з наших фур. Міністр сільського господарства Польщі говорить, що фермери «не стримали своїх емоцій». Якісь праві політики взагалі говорять про цю подію з гордістю. Коли у нас війна, коли щоденно гинуть мирні люди, наші сусіди, друзі поляки висипають наше зерно. Послухайте, якщо завтра кордон Росії посунеться до Рави-Руської, польські фермери вже нічого не будуть блокувати перед російськими танками. Це наші  фермери не боялися взимку 2022 року виходити блокувати російські танки, а польські забояться. Просто тому, що в них немає досвіду попередньої війни. Просто тому, що вони до цієї війни не готові. І в цій ситуації ставити Україні палиці в колеса це просто підло і безвідповідально.

Тут теж якийсь розсинхрон. З одного боку, є польські фермери й міністр з заявою про те що для них «це був акт відчаю» (і я все думаю, як про цей «відчай» слухати херсонським, запорізьким фермерам, у яких поля або заміновані, або окуповані; і про те, чи знають польські фермери, що висипають зерно, вирощене людьми, у яких в колективній пам’яті три Голодомори), а з другого боку, є вся та колосальна допомога від Польщі, яку ми отримуємо всі ці роки.

Ми ж часто говоримо про Європу, маючи на увазі якийсь цікавий нам сегмент. Говоримо про підтримку поляків, які від початку, вперто, послідовно, демонстративно — за нас. Бо вони розуміють, хто почав проти нас війну. Але ми мусимо мати на увазі також мільйони людей з дуже різним соціальним, економічним статусом, і тут не завжди спрацьовує ця проста емпатія, яка базується на тому, що якщо на сусідів напали — сусідів треба підтримати. Часто людина просто не здатна усвідомити весь той жах, який ми тут переживаємо.

Тому коли ми говоримо про Польщу, чи Францію, чи Німеччину, інші країни, ми говоримо про великі абстракції. Велике скупчення різних поглядів і позицій, їхню часто суперечливість, невідповідність. Але розташування на карті — це ж теж або прокляття, або щасливий випадок, який нам дається: де тебе розташували — де-небудь на Піренеях, куди Росія не долізе, чи ти знаходишся де-небудь в Центральній Європі і тоді ти просто потенційна жертва, потенційна мішень цієї ракової пухлини.

Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає

Останніми роками йде дискусія про те, що, говорячи про Центральну Європу, ми вже давно не маємо на увазі географію, ми говоримо про те, що це певний ідеологічний, ціннісний конструкт. Ми розширюємо межі, питаємо — якщо нам ідеться про цінності, чи можлива Центральна Європа без України, без Грузії. Але географія здоміновує, дає відчуття загроженості, про яке ти говориш. У когось воно спрацьовує, у тих же поляків.

Чому, більшою мірою воно спрацьовує в угорців. Лягти під окупанта. Це ж найпростіше. Це як пес, до якого ти наближаєшся, падає на спину й дозволяє чухати собі пузо.

Тоді це нівелює сам базис, усе те, що ми називаємо європейськими цінностями.

Безперечно. Я ж і говорю: кінець часів. Дуже багато дефініцій, концепцій, які для нас видавалися незворотними, недоторканними, такими, що вже усталилися в суспільному житті, історичній тяглості, на рівні академічних термінів — насправді нічого не значать. Це все виявилось порожньою риторикою, не підкріпленою діями тих, хто цю риторику відстоював. Виявилось, що Центральна Європа — це фікція, яку вигадали інтелектуали. Просто інтелектуальна забавка. І зараз, коли зрушилися кордони, — не метафорично, не літературно, а дослівно — зараз російська армія стоїть в Запорізькій, Херсонській, Донецькій, Луганській області, зараз НАТО змістило свої кордони на схід, і це теж не метафора, а факт, з яким ми зараз живемо, — зараз ці ігри в Центральну Європу, її особливість, буферність, мені видаються безпідставними, безсенсовними. Так само як нема зараз сенсу в понятті об'єднаної Європи. Як можна об'єднати сьогодні Литву і Угорщину, Грецію і Норвегію? Це великий штучний концепт, і яке його майбутнє, сьогодні не скаже ніхто. Так само не мають сьогодні сенсу багато з тих речей, які видавалися проривними й новаторськими після падіння Берлінського муру: мультикультуральність, перемога над імперією зла. Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Але від цього останнім часом така майже екзистенційна самотність, коли розумієш, що цінності, за які ми вмираємо, і які ми вважали визначальними для європейської цивілізації, такі як свобода, гідність, відповідальність, вони не спрацьовують. Ми часто чуємо від західних європейців «Свобода це добре, але нам зараз важить добробут». Але це мої цінності, я хочу їх зберегти.

Зберігай. Ось ти і зберігай. А комусь це не потрібно. Людина не зобов'язана бути стратегом, але людині добре, коли в неї є якась тактика. Добробут це ж про тактику. Про те, щоб завтра дітям було що поїсти, за що отримати освіту. А свобода, демократія, гідність — це речі, які сьогодні можуть вимагати твоїх обмежень, капіталовкладень, але в довгостроковій перспективі від цього буде користь твоїм дітям й онукам. Якщо ти сьогодні здаєш Судети, бо це зберігає твій добробут, то завтра ти здаси Прагу. А через 10 років Прагу звільнять і ти будеш відновлювати свій добробут з нуля. А якби ти не здав Судети, можливо, ця історія була б трішки інакшою, можливо, не треба було б рахувати жертв в Аушвіці.

Що це за захисна реакція світу? Він не хоче пам'ятати, що загальний добробут неможливий поза свободою?

Зараз усі згадують чехів, німців, поляків із досвідом Солідарності, досвідом Опору, балтійські народи… А чомусь не згадують російський народ, який у 1991-93 роках захищав ідеї свободи, демократії і справедливості. Який виступав проти тоталітаризму. І це коротша часова дистанція. І що мене дивує, що тисячі людей, які тоді виходили в Москві чи Пітері на мітинги, — вони ж іще живі, і частина з них, я припускаю, зараз воює в Україні проти українців. Ті самі люди, які виходили проти КДБ, проти компартії, проти сталінізму — зараз вони воюють за сталінізм. І це не метафора, зараз сталінізм є фактичною державною концепцією Російської Федерації на рівні лозунгів, наративів, які проговорює Путін. І це відбувається в межах одного людського життя. Люди, які в 20 років виходили проти танків і готові були своїми тілами захищати демократію і свободу, зараз тими ж таки своїми тілами готові знищувати сусідню державу.

Мене дивує, що тисячі людей, які виходили в Москві чи Пітері на мітинги, зараз воюють в Україні проти українців

Я припускаю, що для тієї частини російського суспільства, яка підтримує цю війну, ця ненависть до українців є похідною. Першопричиною очевидно є уявлення про те, що Росія має на це право. Має право на цей простір, на свою концепцію, своє бачення історії і майбутнього. Себто, це прийнятно. Прийнятно взяти в руки зброю і напасти. Є така ідеологема, що території, де росіяни поставили свої маркери, належать їм за правом, і вони не мусять нікому нічого пояснювати. Якщо хтось цьому противиться, вони мають право цю людину знищити. Якщо цьому противиться ціле суспільство, значить, буде знищене ціле суспільство.

Що відбулося? Я не знаю. Я ж бачу українське суспільство, я пам'ятаю мітинги кінця 80-х-початку 90-х, пам'ятаю, наскільки різні люди туди приходили, як формувалось нове політичне поле в Харкові. Харків місто складне, різновекторне, але українське безперечно. І попри всі ідеологічні зиґзаґи і віражі, більшість цих людей ніколи не виходили поза матрицю української державності. Для них було природно мати свою державу. Навіть для тих, хто вступав у партію Януковича. Навіть ті, хто прийшли на з'їзд регіонів у Сєверодонецьку в 2004 році, мали специфічне, викривлене, але прийняття й розуміння української державності. Отут мені все зрозуміло. З росіянами – ні, не зрозуміло. Як можна приймати свободу як радість, як дар, максимально зневажливо ставитися до імперії, а вже через 10 років прийняти цю позу жертви і концепцію раба. Мовляв, нас образили, нам завинили, і ми маємо право забрати те, що забрали у нас. Можна пояснювати тим, що поза жертви — це зручно. Тут і українці, і поляки багато чого можуть розповісти. Але у росіян поза жертви дуже швидко перейшла зі стану пасивного в агресивний, коли реваншизм із вимог надати гуманітарну допомогу й прислати «ніжки Буша» перейшов у вимоги розстріляти Грозний, задавити Чечню з її потугами до незалежності.

Я спостерігала «мікромодель Росії» в грудні в Сербії. Вони обурені, що в них знову вкрали вибори, але на питання, чому не йдуть на протести, кажуть «ми зневірені». Я кажу: кожного разу, коли ми були зневірені, ми влаштовували революцію. Тричі на пам'яті покоління. І нам дуже важко зрозуміти, як це — не давати відсіч, коли тебе пригинають.

Так а росіян чим пригинають і пригнічують? Вони перебувають у своїй комфортній імперській матриці, не перше століття. Ти в ліберальній опозиції до царя-батюшки, до Леніна, до Сталіна, але ти все одно частина цього великого «руского міра», поза яким ти себе просто не мислиш. Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії. Якщо ти ліберальний поет Вознесенський, який все життя намагався «фрондіровать» і презентувати те, чого нема, себто ліберальну складову російської офіційної інтелігенції, все одно наприкінці життя в 90-х роках ти плачеш за імперією. Якщо ти опозиційний харківський поет Чичибабін, який для багатьох був певним означенням совісті російської інтелігенції, з розумінням того, що російська культура може бути дуже різною, все одно настає момент і ти починаєш плакати не за свободою, не за демократією, не за почуттям гідності, а саме за імперією. Це правила гри, які діють лише в умовах залізної радянської машинерії, поза нею ти ніхто, ти нікому не потрібен. Це як Антей, якого відірвали від землі, і він бовтається в повітрі. Ти здатен на щось лише доти, доки ти пов'язуєш себе з цією імперією: ненавистю, закоханістю, несприйняттям, але пов'язуєш.

Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії

А у нас же тут своя біда, своя історія, постколоніальна, постімперська. Так, ми бійці, так, 33 роки нашої незалежності це 33 роки вуличних протестів, демонстрацій, майданів, і це те що нас кардинально, доконечно різнить від росіян. Натомість ми до останнього були частиною імперського інформаційного й культурного простору. Нас дуже довго в нього інсталювали, нам дуже важко було від нього від'єднатися. Навіть коли після 2004 року до нас приїжджали російські опозиційні політики, які ще лишалися, той же таки Немцов, він же не приїжджав чогось навчитися, він приїжджав як куратор. Куратор від російського ліберального середовища, якого насправді не існувало, куратор від фантому. А багато хто все ж готовий був його слухати. Бо всі звикли, що є куратори — в музиці, в літературі, всюди має бути якийсь «смотрящий» від Москви. А вони всі, навіть найліберальніші, є частиною цього руского міра. І це до наступного питання, яке, припускаю, в тебе є, про наші стосунки з російською культурою, з так званими хорошими рускими.

Немає в мене такого питання. Тут усе зрозуміло.

Ну а мене європейські журналісти продовжують про це чомусь розпитувати. В межах концепту руского міра хорошого нічого немає для українців. Для нас читання Тургенєва закінчується бомбардуванням Маріуполя. Тому для нас хороших руских немає в принципі і бути не може.

Щоб уже закрити тему Росії. Ти віриш у її розчакловування?

Це неможливо. По-перше, не буде зон, які б контролювалися американською, французькою чи британською арміями. Припустімо, що зараз в цій війні відбувається злам, росіяни відходять на кордони 1991 року. Але неможливо навіть ефемерно уявити, що всередині цього їхнього відьомського казана, де вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати, відбувається якесь покаяння, ревізування, переосмислення. Тому ми розуміємо, що на схід від нас починається зло. Відповідно, припустити, що зараз закінчиться війна і через 5 років російські футболісти знову гратимуть під своїм прапором на чемпіонаті світу, а російські письменники будуть дискутувати з українськими не про війну, а, умовно, про метафори, — не випадає. Я думаю, що це знову ж таки про зміну часів. Навряд чи можливе було попереднє життя в повоєнній Європі в 1945 році. Всі тоді мали пройти цей неймовірно болючий шлях жахливих відкриттів, неймовірної люті, яка згасала довго й повільно.

Але ж це і створює цей тонкий простір для маніпуляцій. Це те, про що нам часто говорять. Мовляв, поляки з німцями помирилися, поляки з українцями теж, то й ви з росіянами помиритеся.

Ага, мене днями про це польський журналіст питав. Чи ти можеш собі уявити російського президента, хто б це не був, будь-яку людину, яка бодай якось наближена до російського політикуму, хай навіть цей їхній Навальний, який приїжджає в Попасну і стає на коліна? Ні. От і все. [розмова записана ще до новини про смерть Навального – ред.]

Що це дає нам?

Розуміння того, що так, як було, не буде. Не буде примирення. Можна, звісно, уявити пробачення їм від частини нашого суспільства — це буде своєрідна капітуляція. Але в межах цілого українського суспільства це неможливо. Бо після всього, що відбулося за ці 10 років, за останні 2 роки, персональний досвід кількох мільйонів людей не дозволить нашій країні капітулювати.

Всередині цього їхнього відьомського казана вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати

Це означає, що ми будемо жити в просторі війни завжди.

Безперечно. Доки не буде переформатування всього простору. Але наразі, я так розумію, до нього ніхто не готовий. Ти ось згадала про поляків і німців чи там німців і французів. Друга Світова війна не дала відповідей на дуже багато питань. Вона одразу перейшла в фазу Холодної війни. Багато компромісів залишилися прийнятними для тієї чи іншої сторони. Я думаю, що та затягненість травм великою мірою і спрацювала. І неготовність багатьох європейських суспільств іти на конфронтацію з Росією є тому, що це і комплекс провини, і комплекс залежності, і певної недовіри, і комплекс поляризації світу, витворений в ХХ столітті: якщо ти не приймаєш американську модель, то так чи інакше переходиш в табір захисників Росії. Чому ти туди переходиш, яка для тебе в тому користь — ти сам не розумієш. Але ти так звик.

Європа не може сконструювати альтернативу?

Європа настільки залежна від власних протиріч і слабкостей, що не в стані приймати чіткі й важливі рішення.

Мені все важче вірити в дієвість інструментів міжнародного права. Скажімо, в Сербії я бачила, як один з найближчих соратників Слободана Мілошевича продовжує не лише бути на свободі, виправданий трибуналом, а й збирати величезні аудиторії і прокачувати настрої наступу на Косово. А знайомі правники розповідають, що Міжнародний кримінальний суд неофіційно блокує можливість створення окремого трибуналу над Росією за злочини геноциду. Але ці інструменти мали б спрацьовувати, інакше петля злочинів без покарань перезапускається знову й знову.

Мені здається, в що українці якраз до останнього вірять, так це в Гаагу як в такий Страшний Суд. Це скоріше не про розуміння механізмів міжнародного права, а власне про віру. З другого боку, хто в 1941 році міг собі уявити Нюрнберзький трибунал?

Рафал Лемкін.

А з тих людей, які перебували під окупацією, воювали? Але зрештою суд відбувся, і це дуже важливо для всього ХХ століття. А ось те, що Росія ніколи не постала перед судом, ні за злочини царату, ні радянської влади, ні пострадянської, — так, це і є причина всього того, що зараз відбувається.

Ось відбулося падіння Берлінського муру, розлам червоної осі, створилася ілюзія, що західний світ трохи прийшов до тями. Але виявилось, що багато хто не розумів всієї природи цих змін. Багатьом країнам важило отримання своїх преференцій, своїх можливостей торгувати з учорашніми гебістами, які чинили злочини. Історія далі рухається, КДБ не існує — та й слава богу, цього ніби цілком достатньо, щоб далі захоплюватися Чайковським, Достоєвським і потрошку підторговувати з росіянами. Хвиля ідеалізму дуже швидко змінюється намулом прагматизму й особистих інтересів.

За Лемкіним, є чотири складових радянського геноциду в Україні: винищення селянства, інтелігенції, церкви і переміщення населення. Ми домоглися на міжнародному рівні визнання геноцидом Голодомору 32-33 років, але не інших трьох складових. Мені імпонує підхід правників із новоствореного Raphael Lemkin Society, які працюють і над визнанням нинішніх дій Росії злочином проти України, і в історичному контексті. Видається страшенно важливим домогтися визнання злочинами не просто останніх дій Росії, а оцієї геноцидальної тяглості.

Безперечно важливо, тут зерно того, чому нас багато хто не розуміє. Коли Путін регулярно говорить про те, ніби Ленін чи Сталін зібрали Україну, він же не просто говорить якусь маячню, він знає, що це зерно, яке падає на добре підготований ґрунт. Радянська історіософія, імперська, навіть ліберальна базувалися на тому, що ми один народ, одна культура. І яким би ти лібералом не був, Солженіциним чи Бродським, ти все одно скажеш, що без Росії Україна неможлива. І що конфлікти, мовляв, можливі лише тому, що частина українських політиків чи інтелектуалів хочуть вивести Україну поза межі Росії. Але правда — вона з іншого боку. Вона в тому, що Україна якраз у межах Росії існувати не може. Історія і програної війни Української Народної Республіки, й історія Розстріляного Відродження — вона саме про це. Можна розповідати цю історію як історію про митців, яких було закатовано, репресовано, які втратили можливість творити, і що це велика культурна втрата — так, так і є, але це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати цю ілюзію, спробували побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією.

Для Росії існування України неприйнятне. Так, як одна з народностей Росії ми можемо існувати, мати якусь декоративну культуру. А якщо Україна претендує на незалежність — вона має бути знищена. Через знищення селянства, церковників, письменників, переміщення цілих етносів. Так, це історія цілого століття.

Це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати ілюзію, побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією

Зараз і по всій Україні, і в нашому Харкові зокрема відбулась чергова хвиля перейменувань, у тому числі в центрі з'явилися вулиці Леся Курбаса, Миколи Хвильового. І якщо умовне наше коло це робить щасливими, то подекуди знаходяться голоси, які обурюються, що вулиці назвали «іменами комуністів». Інколи й нашим іноземним колегам незрозуміла ця логіка.

Варто було б до цього покоління 20-30-х поставитись не просто як до якихось сліпців, які не бачили, куди вони рухалися, що робили, а все ж таки як до заручників тієї ситуації. Попри всі початково катастрофічно несприятливі умови, вони все ж таки спробували з цього витворити якусь свою модель України. Не вдалося, українці заплатили настільки високу ціну, що варто було б сьогодні це розглядати як урок.

В основі національної революції була дуже важливою соціальна складова, і той, хто її захотів би ігнорувати, був би приречений на виключення з процесу. Селянам потрібна була земля, робітникам робота, інтелігенції потрібна була справедливість, а вона асоціювалася не зі старими монархіями, які розв'язали величезну криваву бійню, а з соціальними гарантіями і правами.

Та й сама ліва ідея на той момент ніби не така вже й погана.

Як на мене, вона погана й шкідлива, вона суперечить багатьом базовим потребам і уявленням суспільства. Але річ не в тому. А в тому, що для більшості сьогоднішніх критиків українських лівих діячів 20-х років, ліва ідея – це не Драгоманов, не Франко, не Грушевський, а симулякр комуністичних партій 90-х, які спекулювали навіть не на риториці Маркса чи Енгельса, а на брежнєвській ковбасі.

А весь проєкт України великою мірою базувався на підшкірному розумінні того, що нам потрібна своя держава, а все інше ми потім вирішимо. Головне мати оцю ось коробку, яка буде наша. Це як молода родина, яка довго жила в комуналці, і раптом їм дають свою квартиру, без меблів і ремонту, але головне поселитися, щоб ніхто не чіпав, а далі вже обживемося.

Нинішні літератори теж вимушені бути частиною соціальних зрушень.

Погано, що культура досі є частиною політики. Але ці процеси змінюються і не є тотожними процесам 80-х, коли існувала оця ось євтушенківська концепція, що «поет в Росії більше ніж поет», і якщо ти був письменником, ти був зобов'язаний бути трибуном, іти в яку-небудь партію, або створити свою і займатися тим, чим ти займатися не зобов'язаний. І це ж не тому, що наші письменники були аж такими політично заангажованими, а тому що цьому сприяла відсутність політикуму як такого. Коли політиками стають поети, це погано і для літератури, і для політики.

Але ж це може бути про інше. Як казав Кшиштоф Чижевський, говорячи про українських літераторів початку повномасштабного вторгнення, «поезія це завжди дія, але інколи і дія це поезія» — маючи на увазі те, що люди «з літератури» стали тотально залучені в порятунок країни як військові або волонтери.

А чому тут треба виокремлювати письменників, а не виокремлювати, скажімо, айтішників, які теж кинули свої роботи і почали займатися гуманітаркою або вивозити людей? Чим в цій ситуації поети краще? Це знову ж таки певна романтизація образу митця, творця, такого собі Данко, котрий витягає якісь свої внутрішні органи, щоб освітити дорогу, це романтична настанова кінця 19 століття, яка не працює.

Про це не прийнято говорити, але погодься, що наше волонтерство — це не так про силу й міць українського суспільства, як про слабкість держави. Коли ти змушений купувати ці ось побиті машини, які давно мали бути в армії, нічого в цьому хорошого чи героїчного немає. Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі.

Хочеться сподіватися, що коли війна завершиться, це все буде дуже хорошою прошивкою для суспільства. Покладання на себе, але не заради себе. Покладання на себе з розумінням того, як багато ти можеш зробити для інших. Розуміння й оцінювання своїх сил, але не протиставлення державі, а її захист.

Ми ось говоримо про 33 роки протистоянь і майданів, але часто це закінчувалось там, де ти вирішував свої інтереси. Ти повертався додому, а те, проти чого протестував, відживлювалось і ситуація закільцьовувалась. Великою мірою, це й причина поразки УНР, коли інтереси громади закінчувались межами цієї громади, і піти в сусідню волость, щоби там добити ворога, вже видавалося недоцільним. Я свої городи захистив, чого я піду туди воювати. Це нерозуміння перспективи, яке виявилось фатальним.

Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності.

Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі

Давай спробуємо насамкінець усе ж про літературу. Можливо, в менш загрожених суспільствах і цієї залученості письменників у громадське життя мало би бути менше, і історії мало би бути менше в наших розмовах.

Мені здається, що це виокремлення культури не те щоб неправильне, воно мало що пояснює. Згадай Варшавське повстання, скільки там воювало акторів, письменників — не тому що вони були письменники й актори, а тому що вони були варшав’янами передусім. І українські актори, письменники, музиканти сьогодні воюють не тому що вони актори, письменники, музиканти, а тому, що вони українці. Такі само українці, як бізнесмени чи священники.

Але цей досвід впливає на те, що відбувається в поезії чи загалом літературі; його вже не виймеш. Твоя остання за часом збірка, «Скрипниківка», – це історія, в якій і головний персонаж, і простір дії, — це мова. І це промацування мови, яка німіє і сама себе намагається віднайти. І от твій перший вірш після вторгнення, вже аж червневий, — це такий ніби дозвіл собі говорити.

Безперечно, це внутрішні сумніви. За ці два роки змінилася вага багатьох слів. Значення ніби ті самі, але вони в багатьох випадках дуже мало що значили, і тут не може бути загальної міри ваги, тут багато чого залежить від особистого досвіду. І мені здається, зараз говорити про літературу і те, що в ній змінилося, нема сенсу. Можна робити огляди, систематизувати, робити антології, збірки, це правильно, добре, але те, що з нами відбулося, ми побачимо трішки пізніше. Все, що з нами відбувається, відбувається в дуже замутненій воді. Ми вихоплюємо шматки процесів, чиїсь голоси чуємо, бачимо якісь рухи, але цілісного розуміння цього нового ландшафту зараз ніхто не може зробити. Мені здається, що найбільш чесними історіями зараз є історії очевидців, хронікерів, репортерів.

А яка роль поезії в цьому?

Роль поезії — тішити нас ілюзіями. Ілюзіями спокою, віри і рівноваги. Поезія це взагалі великою мірою про ілюзії. Начинивши нон-фікшн деталями, зробивши його більш кривавим, ти не робиш його більш переконливим. Це як ікони, на яких ну дуже криваві сцени Христового розп’яття або мук святих. І ці криваві ікони зазвичай менш переконливі ніж ті, де святі більш спокійні і врівноважені.

Тобто поезія нічого не пояснює?

Вона нічого не пояснює, хіба що те, наскільки ми живі, наскільки ми здатні на щось реагувати. Це як певна шокова терапія. Наскільки ти в принципі здатен, повернувшись на слово, заплакати, засміятися, вивчити, повторити. Це скоріше про нас, а не про світ, не про реальність. Це щось внутрішнє. У мене загалом дуже скептичне ставлення до всього, що зараз пишеться, і до того, що я зараз пишу, передусім. Це не означає, що не треба писати. Навпаки, треба писати багато, цілком можливо що в тому, що зараз робиться, витворюється щось якісно інакше. А якщо не писати, нічого не вийде. Чекати, що коли закінчиться війна, в приміщенні Спілки Письменників з'явиться Капітан Гемінґвей чи Капітан Ремарк, наївно, так не буде. Очевидно, що зараз щось прописується, виписується, але мені здається, що великою мірою література знаходиться там ще, до 24 лютого 22 року, за окремим винятками, проривами, окремими текстами. Але, звісно, це моє суб’єктивне враження.

‍

Іванна Скиба-Якубова — співзасновниця й керуюча партнерка PR-агенції “Bagels and Letters”, що спеціалізується на соціокультурних проектах. Членкиня Благодійного фонду «Харків з тобою», що займається підтримкою військовослужбовців, лікарень та цивільного населення, яке постраждало від російської агресії. Авторка публікацій для видань Коридор, Лівий берег, Сraft, МедіаПорт. З 2013 року займається проектами в сфері культури, освіти, трансформації медицини та захисту прав людей.

«Одеса. Довге ХХ століття в мистецтві» — назва виставки та її сутність, що відображає різні періоди життя, розквіту міста і цілого Причорномор’я, а також занепади і навіть прогалини в історичних ландшафтах регіону.

Мистецтво перегукується з дійсністю: сталінські репресії, радянська влада, яка знищувала дух свободи, вільнодумство, особистість — а тепер Росія, яка не тільки знищує людей, будинки, райони, але й створює екологічні та ландшафтні катастрофи. Все це віддзеркалюється в роботах одеських митців, які створювали свої полотна у різні періоди історії. На виставці 70 робіт розділені на вісім залів.

На початку експозиції — літописна графіка з інсталяцією на тлі найбільш відвідуваного місця Одеси — Потьомкінських сходів. Спотворена сцена з німого фільму «Броненосець «Потьомкін», де показують масовий розстріл людей, для молодого покоління відвідувачів або тих, хто бачить її вперше, може стати шокуючою.

Після такого «привітання» глядач потрапляє до зали, де експонуються роботи «одеських парижан». У 1917-1921 роках в Одесі з’явилось Товариство Незалежних Художників, що об’єднувало авангардистів, які вчились за кордоном. За словами ініціаторки виставки, співкураторки Юлії Бердіярової, саме тут глядач бачить, що одеське мистецтво — це насамперед мистецтво європейське.

Наприклад, робота Амшея Нюренберга «Купальниці» — чистий сезанізм. У період, коли був написаний цей твір, художник ділив паризьку майстерню з Марком Шагалом.

Є тут автопортрет Михайла Жука — українського художника, який вчився в Краківській академії мистецтв у Станіслава Виспянського та Юзефа Мегоффера. Пізніше Михайло Жук повернувся в Україну, де в 1917 році став одним із засновників Української академії мистецтв у Києві. З 1925 року жив, працював та викладав в Одесі.

Також у цій залі можна побачити роботи Віри Акимович «Вітальня» (1937 р.), Теофіла Фраєрмана «Лахмітник» тощо.

Соцреалізм в одеському мистецтві, який, по суті, був єдиною дозволеною в Одесі течією з 1930-х до 1950-х років, організатори свідомо пропустили, показавши кілька робіт — зокрема Валентина Хруща та Олександра Фрейдіна.

Натомість тонко, болісно і зворушливо виглядають в одній залі роботи Олександра Населенка, Стаса Жалобнюка та Цві Емського-Могилевського. До того ж тут ще й звучить «Реквієм» — як оплакування та прощання з тим, чого вже не повернути.

«Каховка» (1936 рік) сьогодні символізує зникнення не лише водосховища, а цілого світу прекрасних творів, яких так і не було написано, адже художника Цві Емського-Могилевського звинуватили у шпигунстві й за «судом» трійки енкаведистів у 1937 році розстріляли.

Фотографії Олександра Населенка показують знищений аеропорт «Херсон» у Чорнобаївці, а диптих на килимах Станіслава Жалобнюка з циклу «Black Sea» розбиває серце втратою моря як символу радості, адже зараз це море означає небезпеку, невизначеність і смерть. Назви робіт — «Морські броди непрохідні» та «І непрохідне море стало у своїх берегах». Особливого сенсу цьому диптиху надає фотографія приміщення, яке 5 листопада 2023 року постраждало від ракетного обстрілу. Але картини вціліли.

Хрущовська відлига в Одесі принесла тільки умовне звільнення від ідеологічного тиску, натомість дозволила створити одне з найяскравіших мистецьких підпіль. Одеса стала жити приватними «квартирними» виставками, а у 1967 році Станіслав Сичов та Валентин Хрущ організували першу публічну виставку, розвісивши свої картини на паркані Одеської Опери.

Чимало робіт, привезених на виставку в Кракові, — це твори з колекції Одеського національного художнього музею (ONFAM), який з 2018 по 2021 очолював відомий художник Олександр Ройтбурд. За цей недовгий період він встиг революційно змінити експозицію музею — тепер вона розповідає не про мистецтво Російської імперії та Радянського Союзу, а про мистецтво Одеси як частини України та Європи. Ройтбурд зумів перетворити музей у магніт для українців й іноземців.

А потім в Одесу прийшла війна. І вона дотепер не залишає творчість одеських митців. Вони висловлюються в різній формі — через інсталяції, малюнки тощо, але від цього лише гостріше відчуваються біль і надія, які передають сучасні художники.

На виставці в Краківському Міжнародному Центрі Культури представлено понад 70 робіт одеситів різних часів. Це не лише історія міста, яке усвідомлено ідентифікує себе українським, а цілого регіону — Причорномор’я, який попри свою барвисту багатонаціональність давно обрав бути Україною, а відтак Європою.

На цьому акцентують і організатори виставки, нарешті пишучи назву міста українською (а якою ж іще?) — Одеса, з однією «с».

<frame>Виставка працює до 1 вересня 2024 р. у Міжнародному Центрі Культури в Кракові, (Ринок Головний 25), з 11:00 до 19:00 щодня, крім понеділка. Ціна білетів: нормальний — 25 злотих, пільговий — 15 злотих, у вівторок — 5 злотих. Роботи для виставки надали Одеський національний художній музей, Музей сучасного мистецтва Одеси й Одеський літературний музей.<frame>

Фото: Ярина Яценко

«Смак свободи» — новий український фільм, назва якого може налаштувати на дещо інший асоціативний ряд, ніж тематика стрічки та її висвітлення. Проте це в жодному разі не має знеохотити його подивитись. Усім часом треба легкого кіносеансу, а тут ще є й підстави захотіти копнути глибше історію, яка лягла в основу сценарію. Cherchez la femme і… книжку.

В умовному провінційному містечку мешкає юна дівчина, тендітна ззовні та з міцним характером. Вона робить красиві інстаграмні фото у стилі фудпорн. При тому сама готує, і неабищо, а яйця пашот у придорожній забігайлівці десь на краю світу. Звісно, що її звідти звільняють, але, як традиційно доказує потім історія, все, що не робиться, — на краще. Звуть її Варя. Тут відразу поруч із виконавицею головної ролі Іриною Кудашовою варто згадати її кіномаму Римму Зюбіну, яка із легким повітряним гротеском зіграла цю невелику за обсягом присутності на екрані, значною мірою трагікомічну, роль. Класичний generation gap. Її донька Варвара Рудик обирає ризик заради майбутнього, не за старими патернами.

Дівчина любить готувати і хоче зробити це своєю професію. З провінційної точки Х вона їде у ресторанну столицю України — місто Львів. Звісно, що не все вдається відразу, але тернистий шлях показаний без глибокого драматизму, а у відповідній для романтичної комедії жанровій манері. Варвара винаймає старе помешкання в будинку із внутрішнім двориком. Умови бажають кращого, але усе дихає історією, яка може надихнути. Тут на кулінарну Попелюшку буквально падає книжка і являється Фея — авторка. 

Не хочеться спойлерити, але буде там і шляхетний принц у вигляді айтішника Тараса, якого зіграв Костянтин Темляк — Павло Тичина із нашумілої стрічки «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка, та класичний хепі енд. Кулінарна Попелюшка буде знову ламати шаблони і не діяти за принципами хорошої дівчинки, а як з посібника Шеррі Аргов, ставити свої потреби та цілі в пріоритет. 

Хотілося б, щоб щасливим завершенням перегляду стали вписані в пошукову систему ім’я кулінарної феї «Смаку свободи» та назва її книги: Ольга Франко та «1-ша українська загально-практична кухня»

Ця скарбниця смаків містила понад півтори тисячі рецептів, а передмову до неї написав Петро Франко — чоловік Ольги, син Івана Франка. Цікавим збігом є те, що раніше у фільмі «Інший Франко» Ірина Кудашова (Варя) зіграла доньку Петра Франка, Асю. 

Книга Ольги Франко стає скарбом для головної героїні, а її поради навігатором по красивому глянцевому Львову та його ресторанному світу, де у фільмі творить високу кухню шеф-кухар Міколай (Томаш Собчак) та його су-шефиня Леся (Тетяна Малкова). Обидві вдалі характерні акторські роботи. Перлинкою є невелика роль кухаря Філа у виконанні Павла Лі — актора, який загинув, захищаючи Україну в лавах тероборони. Тепла і казкова у ролі «кулінарної феї», персоніфікації Ольги, Ірма Вітовська. Вона завжди незримо присутня поруч із володаркою її книги. Ще у фільмі Олександра Березаня можна побачити багато виразних цікавих типажів в епізодичних ролях, масових сценах. Зокрема, акторів Львівського театру «Воскресіння», вистави якого неодноразово бачили глядачі в Польщі: Володимира Губанова, Тетяну Ткаченко, Петра Микитюка. Також шанувальників може зацікавити присутність співачки Джамали.

У 2019 році у видавництві «Фоліо» вийшло перевидання книги Ольги Франко «1-ша українська загально-практична кухня» з комен­тарями відомої львівської кулінарної блоґерки Маріанни Душар, дослідниці галицької кулінарної традиції та авторки блоґу https://panistefa.com/. А минулого року польські читачі отримали чудовий подарунок від Маріанни Душар та Ігоря Лиля у вигляді книжки “Kuchnia lwowska. Moja kulinarna podróż przez Galicję” («Львівська кухня. Кулінарна подорож по Галичині») видавницва “Znak”. Є там теж про червоний борщ з вушками, звичний для львів’ян та присутній у меню львівських ресторанів, яким героїня «Смаку свободи» пригощала сусідів на подвір’ї будинку, в якому оселилась. Рецепти Ольги Франко можна також прочитати на сторінці https://www.praktychnakukhnia.com/ під назвою «Практична кухня. Забуте і нове. Смачні спогади нащадків Ольги Франко». Проте дозвольте собі легкий кіносеанс, а після нього почитайте більше про героїню Ірми Вітовської. 

31 травня стартував кінопрокат у Польщі, завдяки Кінофестивалю Ukraina! та його директорці Беаті Бєронській-Лях. Використайте цю нагоду, щоби підтримати український кінематограф. А потім можна й до Львова, на борщ і не тільки, бо в реальності в ньому шанують локальну кухню, хоч це місто не завжди виглядає таким інстаграмним, як у цій милій романтичній комедії, проте є не менш атмосферним і прекрасним.

Мілан, Утрехт, Ганновер, Берн, Санкт-Пельтен, Зальцбург — таким є маршрут теперішнього європейського турне проєкту «Матері. Пісня на час війни». В липні виставу побачать глядачі відомого Авіньйонського театрального фестивалю, де минулоріч вже відбулася читка майбутньої постановки. 

Режисерка-диригентка

Марта Гурницька, випускниця режисури Варшавської театральної академії та Музичної школи імені Фридерика Шопена, в минулому сама була акторкою і вокалісткою.

В якийсь момент вона відчула, що воліє бути… диригенткою дійства. Так, саме диригенткою, а не лише режисеркою

Хоровий театр вже встиг стати візитівкою Марти Гурницької. Першу постановку в такому жанрі вона здійснила в 2010 році. Вистава «Тут говорить хор» в Театральному інституті імені Збіґнєва Рашевського зібрала 28 жінок різного віку, акторок і представниць різних професій в колажі текстів культури: від Антігони до цитат із фільмів, чи кулінарних рецептів. Потім був «Магніфікат» (2011), який конфронтував із найважливішим жіночим образом Католицької Церкви — Непорочною Дівою Марією, чоловічий хор «RequieMaszyna» (2013). В грудні 2014 року в Музеї сучасного мистецтва в Тель-Авіві відбулася прем’єра проєкту «Матінка не мовчатиме. Хор на час війни», до якого Марта Гурницька запросила 60 єврейських і арабських матерів, ізраїльських танцюристів-солдат та арабських дітей. 

21 одна жінка творить хор важливої і потрібної сьогодні для України вистави «Матері. Пісня на час війни». Є серед них українки, польки та білоруски. Глядачка, художниця Марія з Івано-Франківська, ділиться тим, що відчула певний внутрішній спротив цьому поєднанню, так само як спільним українсько-білоруським артистичним резиденціям, які продовжують існувати в цьому форматі й після початку повномасштабного російського вторгнення, адже на її думку таким чином дещо розмиваються та зміщуються акценти, а варто було б приділити особливу увагу Україні. Окрім того впливає позиція офіційної Білорусі в російсько-українській війні. Проте погоджується з тим, що яскрава та виразна акторка Паліна Дабравольская з Білорусі є однією із беззаперечних головних голосів цього хору. 

Хор

«У минулому хор мав благословляти неповторність життя, служити відродженню та оновленню. Він був силою, протилежною силі знищення. І наша вистава черпає цю силу», — декларує Марта Гурницька. Окрім очевидного арт-терапевтичного ефекту для учасниць, результат роботи з народною творчістю вийшов дуже якісним мистецькими продуктом з важливими, потрібними акцентами. Українська дослідниця і виконавиця традиційного співу Анна Охрімчук консультувала творців на тему етномузикології.

Учасницям кастингу пропонувалось приготувати на показ улюблену пісню, заклинання або лічилку, два вигаданих і два речення, взяті з газет про «війну» і два речення про «мир», рецепт улюбленої страви, відповідь на питання: Що б ви хотіли сказати «Заходу»? 

Вони починають із «Щедрика», відомого цілому світу твору, який тільки тепер пізнає авторство та історію улюбленої усіма мелодії

Перший голос бере наймолодша — Полінка, єдина дитина у цьому хорі. Боковим зором глядач зауважує у залі диригентку-режисерку Марту Гурницьку. Для досвідчених театралів виразна паралель із способом існування під час вистави режисера Кшиштофа Люпи, який завжди є наче діджеєм дійства. Проте спільним тут тільки факт присутності. Марта Гурницька видається матір'ю усіх цих матерів.  

Перекладачка Ірина зі Львова, яка вже понад 10 років живе і працює в Польщі, каже, що бачить промінь надії на те, що разом ці жінки сила, сила в їх взаємній підтримці та місії, яку вони несуть, розповідаючи про свої важкі переживання. 

Ми переписуємось із режисеркою Мартою Гурницькою під час європейського турне проєкту «Матері. Пісня на час війни». Вона надсилає відповіді на кілька запитань буквально з дороги і сердечно вітає зі Швейцарії.

Фінал. Імпровізація 

Сцена монологів є осердям вистави, переломним моментом. Вона повністю заснована на життєвому досвіді акторок, які діляться з нами власними історіями. Ця сцена виявляє і будує спільноту, засновану на нематеріальних цінностях: солідарності, любові, турботі. Щоразу цей спільний світ твориться у виставі заново, але слова не є імпровізацією. 

Турне

Ми в розпалі європейського турне, зіграли вистави в Барселоні, Дюссельдорфі, Piccolo Teatro в Мілані, Утрехті, Ганновері, а вчора — в швейцарському Берні. Попереду виступи в Австрії, Німеччині, Франції та в дворику Папського палацу в Авіньйоні (головній фестивальній сцені —  ред.). Виступи — це дуже потужний досвід, як для глядачів, так і для нас. Всюди прийом публіки надзвичайно емоційний, нам довго аплодують стоячи, багато сліз. Глядачі в Нідерландах, Швейцарії, Іспанії та Німеччині були надзвичайно емоційними. Але скрізь цей обмін з аудиторією є надзвичайним. Колектив зараз у винятковій формі, прекрасний, потужний.

Відкритий конкурс

На запрошення до участі у виставі відгукнулося багато жінок, близько двохсот п'ятдесяти, прослуховування тривало кілька місяців. Мої вистави завжди супроводжуються публічним «open call». Подати заявку може будь-хто, незалежно від сценічного та музичного досвіду, освіти, бекграунду, віку. Немає жодних критеріїв для участі у виставі.

Арт-терапія  

Акторки «Матерів» часто кажуть, що робота над виставою для них — це зцілення, терапія. Для тих, хто має досвід біженства і війни, це дозволяє їм планувати найближче майбутнє. Матері творять спільноту, яку об’єднує схожий дуже важкий досвід.  

Хор старший за театр і має унікальні якості: голос різних і багатьох поколінь, спільні, але водночас і катарсичні практики, силу трансформації

Є місцем, де зберігається пам'ять про найскладніше, виявляється напруженість і відкриваються приховані механізми, які керують громадою.  

Через спів, роботу з голосом та хорові інструменти ми намагаємося вивільнити те, що є життєдайним, що живить. І водночас зачепити і розкрити те, що найважче: ритуали воєнного насильства над жінками і цивільним населенням, які є незмінними.

P.S. Wojna uczy mnie kochać, Нашу драму перестануть лайкати, Never again — ці репліки я занотувала собі під час вистави (ред.). Можна навіть скласти з них хокку. 

‍

«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.

Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.

«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»

— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?

— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD.  До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.

— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?

— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.

Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.

Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.  

— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...

— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої  комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.

Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.

— Які це питання?

— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).  

Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.

Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.

«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»

— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?

— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.

Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.

Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.

— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?

— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У  цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.

23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...

І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».

Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі.  У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.

Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...

— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?

— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.

Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.

— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.

«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»

— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…

— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.

Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже  давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.

‍— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?

— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».

Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти»  та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.

Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському.  І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.

— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?

— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.

У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.

Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.

Фотографії з архіву Dakh Daughters‍

Український стенд №134 традиційно розміщується у Мармуровій залі. Минулоріч Україна була почесним гостем ярмарку. Тепер почесний гість — Італія, а українці експонують свою продукцію навпроти гостей з Апеннін.

Кількість книжкових видань на українському стенді така, що може задовольнити найвибагливіший читачів.

«У 2024 році відвідувачі Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві можуть придбати понад 300 найновіших книг українських видавництв. Вітчизняне книговидання живе й розвивається попри ворожі обстріли», — зазначає директорка Українського інституту книги Олександра Коваль.

Організатори події — фундація «Історія і культура», а також Міністерство закордонних справ Польщі і Посольство України в РП.

На урочисте відкриття українського стенду завітали працівники Посольства України в Польщі, зокрема радник-посланник посольства Роман Шепеляк. Він обговорив з видавцями питання розвитку і промоції української книги на профільному ринку в Європі та Польщі.

Під час відкриття українського стенду надійшла новина про обстріл росіянами Харкова — однією з цілей стала типографія «Фактор-Друк». Саме з ліній цих виробничих потужностей виходили книжки багатьох провідних українських видавництв. Під час атаки загинуло 7 працівників друкарні, було знищено кілька десятків найменувань книжкових видань. Ці жертви і знищені книжки підтвердили справедливість обраного гасла «Крихкість існування».

Новинки про війну для дорослих і дітей

На розкладці видавництва «Фоліо» — автобіографічна книжка Валерії «Нави» Суботіної «Полон», роман про стійкість Енергодара «Королівський гамбіт» Петра Кралюка та Олександра Красовицького.

«Ніка-Центр» пропонує новинку Антона Санченка «Дайджести Лютої війни: 2022 рік».

Не оминула військова тема і дитячу літературу. «Віват» привіз «Героїчні казки» Ірини Мацко, «Mamino» — терапевтичну історію «Місто на вікні» Тетяни Вінник. «Час Змін Інформ» представив пригодницьку повість для підлітків «Сем і Маруська ідуть на війну» Валентини Михайленко.

Бестселери й українська класика за видавничими цінами

Крім новинок, українські видавці привезли свої бестселери. Улюблені книжки Євгенії Кузнєцової «Драбина», «Спитайте Мієчку», літературний хіт «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка від Видавництва Старого Лева, «Мавка. Берегиня лісу», «Пес Патрон» від видавництва «Ранок», «Тигролови» від «Часу Майстрів» тощо.

«Ціни на наші книжки такі самі, як в Україні. Деякі з видань є інтерактивними: вони містять у собі елементи доданої реальності», — розповідає про свою експозицію директор видавництва «Час Майстрів» Олег Симоненко.

Білінгви, переклади та книжки про Україну польською мовою

Інтерес до української літератури в Польщі зростає, тож щороку в польських видавництвах дедалі більше виходить перекладів українських творів, а також пізнавальних книжок про Україну. На українському стенді представлена невеличка добірка таких книжок. Це і «Przyleciała jaskółeczka» Ірен Роздобудько (Видавництво «Богдан»), «Krótka historia barszczu ukraińskiego» Євгенії Кузнєцової (Wydawnictwо Centrala), «Owwa! Ukraina dla dociekliwych» польської письменниці українського походження Жанни Слоньовської (Wydawnictwo Dwie siostry) та інші.

Книжки-білінгви користуються популярністю не лише серед українців, а й серед поляків. Зокрема, директор видавництва «Час Змін Інформ» Костянтин Климчук каже, що найкраще на їхньому стенді продається книжка сучасних україно-польських казок «Бабця і Марічка. Дідусь і Рисьо» (Bajki polskie I ukraińskie «Dziadek i Rysio. Babcia i Mariczka»).

«Дуже пишаємося цим проєктом, — каже видавець. — Ми здійснили його спільно з польським партнером Stowarzyszenie Pokolenie. Задіяли два видавництва, два письменника і два художника з України і Польщі. Польські історії перекладені українською, а українські — польською».

Українські пазли та комікси

Окрім популярних «Котів-захисників» від видавництва «Ранок», є нагода познайомитися з лісовиками Сумщини та Карпат авторства Анни Дьоміної (видавництво «ТУТ»). Також на українському стенді представлені два видавництва коміксів «The Will Production» та «Вовкулака», тож поціновувачі цього жанру будуть задоволені.

Вперше у Варшавському книжковому ярмарку беруть участь Ukrainian Puzzles. Це соціальний бізнес, який розпочався у квітні 2022 з ідеї виробляти пазли із зображенням пам’яток, що були знищені чи пошкоджені Росією у війні проти України.

«Символічна відбудова об'єкта зі шматочків пазлів одночасно є маленьким внеском у реальну відбудову, оскільки чистий прибуток від продажу спрямовано саме на це, — розповідає Ярина Журба, співзасновниця та авторка ідеї створення Ukrainian Puzzles. — Для прикладу, учасники ярмарку можуть придбати пазли із зображенням Чернігівської бібліотеки для юнацтва чи легендарного літака Ан-225 Мрія».

Також Ukrainian Puzzles представляють нові колекції: «Українське мистецтво», «Пізнай Україну» та «Слава Україні». А тиждень тому було випущено новий пазл «Звірі Примаченко», і його прем’єра відбувається зараз на українському стенді Варшавського книжкового ярмарку. Це особливо актуально, адже у Варшавському музеї сучасного мистецтва триває виставка творів Примаченко.

Марія Примаченко та інші книжки про мистецтво

Друковану продукцію про відому українську художницю представляють кілька українських видавництв. Це не лише пазли, а й альбоми, книжки та навіть розмальовки. Зокрема, подарункове двомовне видання про нашу відому землячку можна знайти на стенді «Саміт-книга», а «Пам’ятки України» мають кілька книг, присвячених художниці.

«Вперше ми опублікували понад 150 її невідомих творів із фондової колекції Національного музею народної архітектури та побуту України в ґрунтовному альбомі «Строката доля», що став бібліографічним раритетом уже наступного дня після виходу накладом в 700 примірників. Видання «проситься» у світ англійською й польською мовами. Для наймолодших приготували дві розмальовки за творами цієї унікальної мисткині, — ділиться своїм асортиментом головний редактор Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» Анатолій Сєриков.

Видавництво «Дух і літера» привезло збірку «Сценарії Параджанова», нариси історії українського візуального мистецтва XI–XX століть «Будинок із левами» Паоли Утевської та Дмитра Горбачова, а також «Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція» Федора Шміта.

«Львівський міф» та «Розстріляне відродження». Програма заходів

В українській літературній програмі візьмуть участь Світлана Тараторіна, Радек Рак, Ярина Цимбал, Марцін Ґачковський, Галина Ткачук, Катажина Ририх, Мацей Пйотровський та Юрій Винничук.

«Перша подія, яку ми підготували, це зустріч двох письменників фантастів: поляка Радка Рака та українки Світлани Тараторіної, — розповідає Тетяна Петренко, літературна критикиня, фахівчиня відділу промоції і читання Українського Інституту Книги. — Цього року виходить її друга книжка у перекладі польською «Дім солі». Це гостросюжетна книжка про Крим, яка змальовує культурний ландшафт Криму, в якому Світлана, будучи кримчанкою, розвивалася, а також осмислює анексію та ставлення авторки до подій.

Друга подія — про Розстріляне відродження. Польською мовою вийшли роман «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена. На цій події буде присутня наша літературознавиця Ярина Цимбал, а також перекладач Марцін Ґачковський. Будемо говорити, як польська аудиторія може сприйняти ці романи, чим вони можуть бути цікавими. Тож запрошуємо на цей цікавий міжкультурний діалог між польськими та українськими експертами.

Третя зустріч відбудеться з дитячими письменницями Галиною Ткачук та Катажиною Ририх. Поговоримо про вплив на дитячу психіку, який спричинила війна, адже в книжках обох письменниць проговорюється ця тема. Якими книжками можна їм допомогти це пережити.

А четвертою подією є презентація книжки Юрія Винничука «Легенди Львова», яка вийшла польською мовою. Поговоримо про так званий «львівський міф», як він формувався, чим привабливий для польських читачів».

<frame>Свою продукцію на ярмарку представляють: Видавництво Старого Лева, «Vivat», «Асса», «Час змін Інформ», «Парасоля», «Вільний Вітер», «Час Майстрів», «Пам’ятки України», «Маmіnо», «Ніка-Центр», «Нора-Друк», «Саміт-Книга», «Фоліо», «Дух і Літера», «ТУТ», «Vovkulaka», «The Will production», «Видавництво Анетти Антоненко» та «Ukrainian Puzzles». Координатором роботи національного стенду є держустанова «Український інститут книги» разом з Міністерством культури та інформполітики України.<frame>

Перелік заходів:

24 травня | 15.00-15.50 | Sala Kijów (dawniej Rudniewa)

Фантастика VS історія. Розмова між Радком Раком і Світланою Тараторіною.

25 травня | 13.00-13.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Український ренесанс 1920-Х. Презентація «Міста» Підмогильного та «Подорожі вченого доктора Леонарда...» Майка Йогансена

26 травня | 11.00-11.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Таємні почуття маленьких читачів. Розмова про дитячу літературу між Галиною Ткачук і Катажиною Ририх

26 травня | 14.00-14.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Культурний портрет міста: прем’єра «Легенд Львова» Юрія Винничука

Українську книжку за видавничими цінами можна купити у Варшаві до неділі 26 травня.

Де: Палац культури і науки,

plac Defilad 1

Мармурова зала, стенд №134

Години роботи:

24 травня - 10:00-19:00

25 травня - 10:00-19:00

26 травня - 10:00-17:00

Фотографії Валентина Кондратюка

Другий місяць світ говорить про документальну стрічку «Ми, наші улюбленці та війна», зняту популярним українським тревел-блогером та мандрівником Антоном Птушкіним. Фільм став найкасовішим серед українських документальних картин, побивши одночасно два рекорди: за зборами за перший вікенд та за зборами за перший день нацпрокату. Словом, кіносенсація.

У чому ж секрет того, що на фільм про війну українці пішли в кінотеатри охоче і цілими родинами? Можливо, в тому, що війна тут показана крізь призму людських вчинків. Як люди попри все вивозили в евакуацію своїх або рятували чужих тварин, яких господарі залишили вмирати в закритих помешканнях чи на ланцюгах. Як шукали, визволяли, лікували. Це історія насамперед про людей зі світлом всередині, і вона дуже надихає.

Зараз фільм йде у кінотеатрах США, і там теж аншлаги.

Коли ж фільм можна буде побачити в Європі? І чи буде відрізнятися версія для світу від версії для українців? Sestry розпитали про фільм його продюсерку Зою Сошенко.

Фільм не про трагедію, а про світло

— Ваш фільм «Ми, наші улюбленці та війна» став найкасовішою українською документалкою. Чи можете ви пояснити рекорд зборів як продюсерка? Бо в Україні нині люди погано ходять в кіно навіть на Marvel, а тут такий успіх у документальної стрічки.

— Дійсно, в кіно нині ходять погано. Особливо низькі показники кінотеатри мали в середині квітня (коли «Ми, наші улюбленці та війна» вийшов у прокат — Ред.). Перша причина — прийняття закону про мобілізацію. Українські родини відреагували: почали передивлятися свої кошти на дозвілля. Другий момент — постійні повітряні тривоги. У нас було дуже багато показів в Києві, Дніпрі, Одесі, і всюди були повітряні тривоги майже щодня. А що означає тривога в кінотеатрах? Що люди повинні покинути кінозали і спуститися в укриття. З точки зору бізнес-моделі це означає, що люди мають право повернути кошти за квитки.  

— Скільки тривав прокат стрічки в Україні і які показники бокс-офісу?

— Близько місяця. Одразу після цього наша стрічка з'явилася на VОID-платформі MEGOGO, де за перший тиждень увійшла до десятки кращих поміж усього контенту. Щодо показників бокс-офісу, то він складає 4 595 081 грн (27 316 глядачів). За результатами прокату, фільм посів друге місце серед релізів українських фільмів (зокрема художніх), які вийшли у 2024 році.

Люди в Україні йдуть в кіно, аби на півтори години забути про реальність.

А тут українці готові були заплатити за те, щоб ще раз пережити біль — і для нас це велика честь. Люди йдуть цілими родинами, з дітьми, з тваринами, а потім пишуть неймовірні відгуки.

І це радість для всієї команди, яка два роки працювала над цією стрічкою.

— І це враховуючи те, що частина людей подивилась трейлер, проплакала і вирішила не йти на фільм, бо нервова система зовсім розхиталась.

— Ми отримували безліч коментарів на кшталт: «Я готовий вас підтримати, купити квиток, але не піду, бо після трейлера нічого з собою не можу зробити». Так, на нашому кіно люди плачуть — але і сміються.  «Ми, наші улюбленці та війна» — стрічка не про трагедію, а про світло, людяність та згуртованість українців. Глядачі виходили з кінотеатру з неймовірним відчуттям соборності нації.

До речі, діти глибоко переживають історію кожної тварини і знайомляться зі смертю саме через втрату тварини. Але дитячі емоції при цьому не є негативними, вони направлені на зростання дитини. І чимало батьків, подивившись фільм без дітей, вдруге приходять в кінотеатр вже з малечею.

— Цей фільм також важливий тим, що нагадує нам світлі моменти початку війни, які проростали крізь трагедію. Приміром, ви нагадали всім історію кицьки Шафи-Глорії, врятованої в Бородянці…

— Історія Шафи — феномен цієї війни. Кішка вижила, хоча 60 днів прожила без води та їжі на сьомому поверсі розбомбленої багатоповерхівки. Ніхто не міг повірити, що на горі може бути жива істота.

— Коли нещасну тварину вдалося зняти, люди писали, що змучена та понівечена мордочка Шафи — це «обличчя кожного українця, побитого, але не скореного, живого та сповненого люті». В результаті Шафа-Глорія стала символом нашої незламності у боротьбі з російськими окупантами. Як і пес Патрон.

— Рятувальники Шафи говорять в фільмі: «Кожне життя має цінність». Тобто для нас не важливо хто там, у будинку, — для нас важливе саме життя. Це дуже класна історія.

Версія для українців та версія для іноземців

— Існують дві версії вашої стрічки — міжнародна та українська. Чим і чому вони відрізняються?

— Як влаштована ко-продукція у практиці світового кіно (коли дві країни хочуть зробити один продукт)? Ми зняли фільм з канадськими партнерами (за зйомку відповідали українці, за постпродакшн — канадці) і зробили його з потенціалом показати насамперед за кордоном. Нам хочеться занурити в цю історію весь світ.

Одразу наш фільм придбав канадский телеканал CBC, а в США нашим партнером став найбільший американський бродкастер PBS — в Україні його знають завдяки фільму «20 днів у Маріуполі». У PBS є напрямок PBS Nature, повʼязаний з природою, тому для них важливо, аби в нашому фільмі був акцент саме на природі, а не на людях. На PBS наша стрічка вийшла 15 травня.

— Тобто міжнародна версія — про проблеми екології, а українська — це історії про людей та тварин.

— Всього для проєкту ми зняли понад 80 годин матеріалу, Антон взяв близько 60 інтерв'ю — 60 неймовірних історій про людей та тварин з понад 10 міст України. Зйомки велися зокрема в Бахмуті незадовго до окупації.

А далі нашим завданням було спробувати зібрати фільм лише на одну годину, маючи ці 80 годин матеріалу і 60 історій. І тоді ми подумали про свою, локальну українську версію, яку можна було б змонтувати довшою і додати в неї більше життєвих історій наших героїв. Ця версія обмежена прокатом на території України, але для нас її створення було надважливим.

— І хто створював цю локальну версію?

— Також Антон. Він повністю з нуля змонтував стрічку в 78 хвилин.

Водночас наша колега очолила нову дистрибуційну компанію і порадила нам спробувати показати фільм в кінопрокаті. Вона аргументувала це тим, що хоча й немає успішного кейсу прокату документального кіно, але як було б добре зробити прецедент.

І ми взялися за це, щоб виконати нашу місію хоча б у межах однієї країни. Так і народилися дві версії одного фільму. Міжнародна називається Saving the Animals of Ukraine, українська — «Ми, наші улюбленці та війна». У цих фільмів різні назви, хронометраж та частково різний зміст.

— Чи зможуть глядачі за кордоном побачити українську версію?

— Ми зараз працюємо над цим, хочемо представити цю версію в межах некомерційних  показів  в Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто та Лондоні. Всі зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ та фондам, які допомагають тваринам.

Ми розуміємо бажання людей побачити цей фільм. У Антона 7 мільйонів підписників на всіх медіа. Ви навіть не уявляєте, яка кількість запитів приходить нам з усього світу з питаннями, де можна подивитися це кіно.

Минулого тижня ми підписали угоду про співпрацю з однією з найпотужніших дистриб'юторських компаній, яка представляє документальні фільми в усьому світі. Вони виявили неабиякий інтерес до нашого кіно, тож віримо, що незабаром глядачі зможуть подивитися наше кіно і за кордоном.  

— В українській версії розмови англомовних спікерів ви скоротили з 60% до 30% і озвучили українською. Але в стрічці звучить і російська мова…

— Це через те, що ми почали знімати фільм на початку війни. Одним з перших наших героїв був киянин, а чимало киян до початку повномасштабного вторгнення говорили російською.

І цікаво спостерігати, як цей чоловік на початку фільму говорить російською, а наприкінці  — вже українською.

Між першими і останніми зйомками героя минуло півтора роки. І такий шлях до української мови за два роки війни пройшла більшість російськомовних героїв нашої стрічки.

— А коли фільм «Ми, наші улюбленці та війна» покажуть в Польщі?

— Польща — одна з перших країн, де ми хотіли би бути представлені. Але спочатку важливо показати нашу стрічку на впливових міжнародних кінофестивалях, де за умовами фільм не може бути у публічному показі до моменту прем'єри на фестивалі. Участь у подібних кінофестивалях важлива, бо привертає увагу до стрічки і до України.

— Одну з 80-ти історій про людей та тварин ви знімали в Польщі. Розкажіть про неї.

— Уявіть собі, є людина з вадами зору, а в неї є собака-поводир. Ця тварина — очі, руки та ноги свого господаря. Але через вибухи в перший день війни пес тікає, і господар лишається безпомічним.

Ми знайшли в Новомосковську (Дніпропетровська область — Авт.) чоловіка на ім'я Сергій, у якого війна «відібрала» собаку-поводиря. Насправді в Україні чимало таких людей, але саме ця історія мала розвиток.

Сергій взяв інше цуценя і почав його самостійно тренувати — як умів. А потім звернувся до держави з питанням, як його пес може отримати міжнародний сертифікат собаки-поводиря, аби з ним можна було виїжджати. І тут виявилося, що в Україні немає закону, який дозволяє отримати такий документ. Але подібний сертифікат можна отримати в Польщі.

Ми звʼязались з польською організацією, яка погодилась організувати собаці навчання і оплатити їхнє з Сергієм перебування в Польщі. Польська сторона дуже допомогла в цій історії, і в результаті пес таки отримав сертифікат.

— Боюся запитати, чи відомо, що сталося з собакою, який втік від вибухів?

— Ви не повірите, два місяці тому її вдалося знайти! Нам про це повідомив Сергій, і ми навіть знімали їхню зустріч з Плюшею (так звуть собаку-втікачку — Авт.). Це було дуже щемливо. Тепер у Сергія дві собаки.

Нещодавно в Дніпрі у нас був кінопоказ за участі Антона, на який Сергій прийшов зі своєю дружиною. До речі, Сергій тепер хоче присвятити своє життя навчанню собак-поводирів, адже цього потребує велика кількість людей.

Але ця історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти повноцінно. Вона нам здається надважливою. Тому до фільму вона не увійшла, але ми думаємо, як показати її у новому форматі.

«Ми не хотіли спекулювати у фільмі жорстокістю»

— Я так розумію, ви знайомі з Антоном Птушкіним багато років і саме з вашої подачі він взявся за цей фільм.

— Коли війна почалась, діяльність Антона знизилася за очевидних причин. А він з тих людей, які не можуть нічого не робити. І йому надійшла пропозиція з Канади щодо зйомок документального кіно.

Були певні сумніви, чи варто починати нове. Але для нас була важлива місія проєкту. Було очевидно, що з часом увага світу до війни стихне. І для того, щоб люди в світі не переставали нас «бачити і чути», треба фіксувати дії агресора і знімати фільми. Карбувати історію на плівці.

Антон став дивитись дуже багато стрічок і аналізувати, як все влаштовано у документалістиці. Він насправді дуже відповідальний, ось і до цього завдання підійшов ґрунтовно.

— Мені здається, що поки Держкіно розмірковує, яке б таке кіно зняти про війну, щоб всіх вразити, митці беруть і роблять. Тим паче, що документалка — це те, що треба знімати тут і зараз, бо кожен новий день несе нові події.

— Нещодавно нам зателефонували з Міністерства закордонних справ з проханням показати кіно у країнах Латинської Америки. Адже в них є певна аналітика щодо цих країн, які не до кінця розуміють ситуацію в Україні і підтримують нашого злого сусіда.

У такі моменти ми розуміємо, що обрали вірний шлях. Бо це точка доступу до багатьох людей. Які через емпатію до тварин зможуть зрозуміти, що насправді відбувається останні роки в Україні.

— Чи є у самого Антона Птушкіна тварини?

— Це питання Антону часто ставили після перегляду фільму у кінотеатрах. І всі дуже дивуються, що в нього ніколи не було домашніх улюбленців. Антон взагалі ніколи й подумати не міг, що тварини в його житті зможуть відігравати настільки серйозну роль. Але зараз він вже хоче взяти кота в одному з притулків.

— Що не кажи, у вашому фільмі багато життя…

— Знаєте, ми могли взяти в монтаж важкі історії, іноді до нас надходили дуже страшні розповіді про тварин. Але ми не хотіли спекулювати жорстокістю, тому що  наша історія про інше — насамперед про різні прояви людяності на тлі війни. Однією з героїнь нашого фільму є засновниця Гостомельського притулку — 79-річна Ася Серпинська. І от вона сказала: «Людина, яка може образити тварину, може образити й дитину. А допомагати тваринам — значить залишатися людиною». Так для нашого фільму вислів «Рятувати тварин, щоб залишатися людиною» став основним меседжем.

Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком. 

Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.

Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги 

Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.

Всі міста Марії

Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.

В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.

Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»

Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.

Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів. 

Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.

Наша українка 

Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.

Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український

На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.

Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера. 

З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.

Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.

Дуже простий механізм

В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.

Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті. 

— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»? 

—  Ще до війни.  У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії. 

— І що ти?

— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.

— А що привело його в Україну?

— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.

— Кажеш, що це п'єса про... 

— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність. 

— Але це також п'єса про біженців. 

— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного. 

— Про те, що в кожному є зерно насильства?

— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі. 

— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.

— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти.  А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.

— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.

— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.

— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.

— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.

— Вони не зростали, і стосунки не зростали.

— Так...

П'ятнадцять банок журека

На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.

— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.

— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.

— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.

— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.

— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.

— А що було найскладнішим у роботі над виставою?

— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців. 

— А не боялась за реакцію українців?

— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».

— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?

— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».

— Коли Рита це говорить?

— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року. 

— Любиш роботу. 

— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті

— Я маю на увазі виклик у ремеслі. 

— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.

— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.

— Не тільки українці стібучі! 

Туга і насильство

Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.

— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?

— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.

Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі

— Рита насправді гарно пише?

— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.

— У ній багато життєвої енергії.

— Так, вона може взятися за щось і зробити це.

— А Сташек буде гамлетизувати.

— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.

— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком? 

— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.

— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.

— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.

— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…

— Жінки і чоловіки.

— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?

— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування. 

— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?

— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.

— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?

— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».

— Чому Рита так говорить про Сташека?

— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.

— А він її мучить?

— Звісно!

— А чим?

— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз

— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?

— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.

Історії зсередини

«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.

— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?

— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.

— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.

— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.

— За те, що спокусила чоловіка.

— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!

— Ще одна історія про море.

— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.

— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?

— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.

— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?

— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.

— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?

— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.

Фантазія про дуальність предметів

Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.

— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?

— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?

— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.

— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.

— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.

— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.

— Звідси виникає співчуття у глядача?

— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.

— Закритий простір загострює це ще більше.

— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.

Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні

— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.

— Ностальгія працює.

— То ти ловиш міленіалів?

— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.

Фаталістка у польському театрі

«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.

— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?

— Чого не вистачає польському театру.

— І що ти відповідаєш?

— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.

— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.

— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.

— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?

— Це жахливо.

Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити

Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.

— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....

— Я не говорю про неї.

— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.

— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».

— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.

— Кажуть, що добрий. Подивимось! 

— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?

— Кажи!

— «Сару».

— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!

— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.

— Як звати того актора?

— Боґуслав Лінда.

— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш! 

— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?

— Ну, ні.

— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....

— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.

Це не моє життя

«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.

— Як перекладається власний текст іноземною мовою?

— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.

— Польська мова твердіша для українського вуха?

— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...

— Сильнішим?

— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.

Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі

Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.

— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя. 

— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді. 

— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!

— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?

— Ні...

— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.

— Історія відійшла від оригіналу.

— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя. 

Це мій театр

Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?

— Про що ти думала напередодні прем'єри?

— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі

— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».

— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.

— Ти писала Пьотру.

— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.

— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.

— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

‍

Стрічку «Я, Побєда и Берлін» можна переглянути українською мовою з польськими субтитрами в 11 польських містах. Це перший повноцінний прокат українського фільму в Польщі. Події відбуваються в 90-ті роки, головний герой — музикант Кузьма. За три дні до свого концерту він з приятелем вирушає до Берліна на старій «Побєді», аби продати її там і придбати «мерс». Далі сюжет розвивається у стилі якісного роуд-муві: на своєму шляху герої долають перепони й у процесі подорожі змінюються.

Sestry поспілкувалися на прем'єрі у Кракові з режисеркою цієї чудової стрічки Ольгою Ряшиною.

Про перепони під час зйомок

— Ми були знайомі з Андрієм, товаришували сім’ями. Його смерть стала страшною трагедією. Коли мені запропонували працювати над цим фільмом, я не вагалася. Але знала, що буде важко, — розповідає режисерка Ольга Ряшина.

— Складнощів було чимало. Я почала роботу над фільмом «Я, Побєда і Берлін» у 2019 році. Зйомки мали розпочатися навесні 2020 року. Але тут ковід. Через який зйомки довелося відкласти на пів року.

Спочатку планували знімати фільм повноцінно у форматі роуд-муві. Тобто поїхати зі Львова до Берліна на «Побєді» і вести зйомки в дорозі. Але через ковідні обмеження змушені були змінити тактику. І 90% фільму зняли в Україні. Зробили виїзд тільки до Берліна в 2021. Ковідний фактор виявився найскладнішим у створенні фільму.

Пам'ятаю перший знімальний день. Це був день народження Андрія, 17 серпня. Усі прогнози погоди обіцяли, що буде дощ, гроза, хмари. А нам потрібно було сонце, бо знімали ранній ранок і репетицію Андрія з хлопцями на даху. Ми довго вагалися. Я сказала, що будемо знімати в будь-якому разі, бо це так символічно — почати роботу над фільмом про Андрія в його день народження.

О другій ночі ми приїхали на локацію. Все виставили. А о 5 ранку хмари почали розходитися.

І тільки ми почали знімати, вийшло сонце. Я тоді сказала: «Чи це не магія? Чи нам не допомагає хтось там на горі?»

«Побєда» з характером

Автівка «Побєда» виявилась норовливою дівчинкою. Прям як у книзі. У неї свій характер і вона — справжній персонаж. Їхала, коли хотіла. Стояла, коли цього не хотіли ми. Нам доводилося весь час під неї підлаштовуватися. Актор Іван Бліндар, який зіграв Кузьму, дуже любить говорити, що з машиною не було жодних проблем. І ми всі від цих слів хіхкаємо, бо він завжди сидів всередині, поки автівку ззаду пхало шестеро людей. Цю «Побєду» ми вирішили продати на аукціоні. І всі виручені гроші передати армії.

Весь процес роботи над фільмом контролювала його дружина Світлана. На кожному етапі ми з нею звірялися, щоб у фільмі був переданий справжній дух Кузьми. Кожен пам’ятає Андрія по-своєму. Але для мене першоджерело — це Світлана.

Вона читала сценарій, багато спілкувалася зі мною, з Іваном, який грав Кузьму. Розповідала про Андрія і про те, як вони жили в ті роки, які описані в книжці.

Коли родина Андрія подивилися фільм, всі плакали. І сказали, що це дійсно той настрій і позитив, який ніс Андрій по життю. Думаю, нам вдалося. До речі, я їй тільки сьогодні писала, що презентуємо картину в Кракові і тут повний солдаут. Вона щаслива.  

«Музика до фільму— це окрема історія»

Ми зробили 16 треків. Вони були спеціально написані для фільму. Вперше в історії сучасного українського кіно було випущено альбом саундтреків до фільму. Такого ще ніхто не робив. Під час зйомки ми слухали ці пісні. І оригінали від Кузьми, звичайно, теж.

Я дуже люблю використовувати музику під час зйомок. Бо так простіше налаштувати команду на потрібний настрій. Усі одразу розуміють темп, ритм, настрій.

Під час війни ми вже нічого не знімали. Фільм мав вийти на екрани у березні 2022 року. Але почалася велика війна. Стало не до того. Ми думали зробити прем’єру після нашої перемоги. Але в якийсь момент зрозуміли, що перемога буде, але невідомо коли. Для фільму це досить чуттєво. Він не може лежати в довгому ящику. Тому ми прийняли рішення випускати.

Основним поштовхом для релізу був закритий показ «Я, Побєда і Берлін» для військових. Після завершення фільму хлопці та дівчата довго аплодували стоячи. І сказали, що після перегляду фільму хочеться дихати глибше та продовжувати жити. Вони отримали частинку тепла та світла нашого колишнього спокійного життя. А їм цього зараз дуже бракує. Ми подумали, що якщо у них така реакція, тоді наше кіно таки на часі.

І ми бачимо зараз, що дійсно влучили у ціль — фільм на часі. Він дуже світлий. Хтось мені сказав, що стрічка ніби обіймає з екрану. Ці обійми дуже важливі всім українцям, яким довелося виїхати через війну.

‍

Українка Анна Ставиченко — справжня амбасадорка української класичної музики в Європі. Вона — організаторка низки важливих ініціатив та численних концертів в Україні та за кордоном.

У 2022 році, наприклад, Анна організувала резиденцію у Варшаві для Kyiv Symphony Orchestra, провела тут Український вікенд в межах місцевого фестивалю, заснованому Sinfonia Varsovia. У другу річницю вторгнення організувала трансляцію концерту “Україна незламна” з Національної філармонії України на сайті Паризької філармонії. Запис і досі там у відкритому доступі.

Спільно з українськими музикантами в Парижі минулого року Анна започаткувала Проєкт 1991 — концерти камерної музики, які проходять у Франції щомісяця, іноді кілька разів на місяць. Серед них — Дні Сильвестрова у Парижі, виступ українського квартету Bleu et Or («Блакить і Золото») на фестивалі у Провансі, який грав твори українських композиторів.

Співорганізація концерту на першій в історії конференції з української авангардної музики в Сорбонні — теж плід діяльності Анни Ставиченко. А ще вона — керівниця української місії Паризької філармонії, в межах якої Франція допомагає українським музикантам прихистком, працевлаштуванням, музичними інструментами та іншими важливими речами.

Українська місія в Парижі: врятувати й повернути можливість грати музику

— У Париж я приїхала на запрошення Паризької філармонії, — розповідає Sestry Анна Ставиченко, — щоб керувати українською місією цієї інституції. Вона полягає в тому, щоб допомагати українським оркестровим музиканткам, які виїхали з України через повномасштабну війну, знаходити тимчасові контракти у французьких оркестрах, переважно національних. Завдяки цьому українські музикантки мають можливість продовжувати свій професійний шлях і тимчасово інтегруватися в найкращі французькі колективи.

А почалося все з проєкту зі збору та систематизації українських партитур. Який ми з колегами з Лятошинський клубу, Українським Інститутом, Львівським органним залом та Ukrainian Live започаткували після повномасштабного вторгнення. Аби по-перше, зберегти українські партитури від можливих наслідків війни. І по-друге, щоб мати цю онлайн-бібліотеку самим і надати доступ до неї світовим оркестрам та музичним інституціям. Щоб вони могли виконувати українську музику.

Ми почали збирати базу. Далі я стала зв’язуватися із західноєвропейськими музичними інституціями і пропонувати виконувати українську музику. І однією із цих інституцій була Паризька філармонія. Вони попросили мене скласти для Orchestre de Paris програму з українських творів. Що я і зробила.

Це проблема для іноземних оркестрів та інституцій: навіть якщо вони отримують доступ до української музики — на жаль, вони зовсім її не знають. Відповідно, для них зорієнтуватися, вибрати твори з величезного масиву українського репертуару — надскладне завдання.

І ми почали думати, як ще ми могли б співпрацювати, як ще ця провідна французька музична інституція могла б допомогти Україні. Так ми прийшли до ідеї української місії.

Я запропонувала допомагати українським оркестровим музикантам, які опинилися у скрутному становищі — в Україні чи вже за кордоном. Тим, хто втратив в Україні житло, виїхав, рятуючи дітей, пережив російську окупацію або ще знаходиться на окупованих територіях. І ми стали запорошувати до Франції українських музикантів. Для когось потрібно було організовувати цілі операції з виїзду. Або доставку до Франції інструментів, що залишилися в Україні, бо музиканти не ризикували брати їх з собою, боялися пошкодити. Паралельно ми знаходили українським музиканткам контракти у французьких оркестрах, допомагали з житлом, з усіма адміністративними процедурами. І ми продовжуємо ними опікуватися.

— Що за два роки  змінилось у діяльності української місії Паризької філармонії?

— Спочатку це була гуманітарна місія: допомогти жінкам, їхнім сім’ям. Дати їм можливість десь жити і працювати. З часом місія стала трансформуватися. Ми продовжуємо допомагати музиканткам, але разом з цим стали думати і діяти ширше.

Так, минулого року ми започаткували збір та відправку музичних інструментів та обладнання в українські школи, які постраждали від війни.

У грудні минулого року ми відправили 165 музичних інструментів та одиниць професійного обладнання до 20 українських шкіл з 13 різних міст.

Разом з Балаклією Харківської області, Ірпенем, низкою шкіл у Сумській області. Тобто міст, які пережили страшні події.

Наприклад, під час окупації Балаклії росіяни базувалися саме в музичній школі. Де геть усе пограбували і знищили. Вкрали навіть електрочайники.

Півтора року школа не могла проводити навчання. Але у сезоні 2023/24 вона нарешті знову запрацювала, і тепер там є інструменти та обладнання від Паризької філармонії.

Також ми допомагаємо родинам, які виїхали з тимчасово окупованих територій і зараз перебувають в Одесі або Києві. Наприклад, передали скрипку сім’ї, яка втратила все у Сєвєродонецьку. Усі троє дітей у родині займаються музикою. Вони вже навіть не мріяли, що колись знову зможуть грати.

Місія зараз опікується і зовсім юними українськими музикантами, намагаючись допомогти їм продовжити свій шлях у класичній музиці і мати майбутнє у цій сфері. Придбання музичного інструменту — це завжди непросто для сім’ї, навіть у мирний час. Тому що це дорого. Цьому зазвичай передують кілька років накопичень. А зараз, якщо родина втратила будинок, виїхала, почала життя заново, про музичний інструмент вже взагалі не йдеться.

Серед моїх знайомих музикантів є ті, хто зараз на фронті. Є ті, які отримали важкі поранення, лікувалися і повернулися на фронт. Є ті, хто вже загинув...  

У лютому ми організували трансляцію концерту з Національної філармонії України в Києві, яка здійснювалася на сайті Паризької філармонії. Ідея була така: надати цю платформу українцям, аби українську музику почули на весь світ, а ще — у такий спосіб згадати всіх музикантів, які воюють, і тих, хто загинув. Це була наша шана тим, хто вже не може вийти на сцену.

Поки що Європі українці більш цікаві як незламні борці, ніж як автори й виконавці класичної музики

— Скільки зараз українських музикантів у Франції?

— У цілому становище українських музикантів за кордоном вкрай неоднорідне. Комусь пощастило в професійному плані більше, зокрема музикантам з цієї місії. Вони мають можливість продовжувати працю в класичній музиці, до того ж на найвищому рівні. Ба більше — їм допомагають, їх підтримують. Але якщо говорити взагалі, то знайти українському музиканту роботу, інтегруватися дуже складно. Чимало чудових музикантів з усього світу їдуть у Париж, Берлін тощо, аби спробувати побудувати там кар’єру. Тому пробитися, особливо в стислі терміни, дуже непросто. Зазвичай на це йдуть роки. А українці зараз чекати не можуть: їм треба платити за житло, вивчати нову мову, працювати. Тому, на жаль, дуже багато музикантів з України зараз не мають можливості працювати за професією в Західній Європі.

— Зацікавленість в українській класичній музиці зросла?

— Однозначна ствердна відповідь була б ідеалізацією ситуації. Зріс інтерес, але це часто інтерес до нас як до людей, які опинилися у складній ситуації. Як до представників країни, що титанічно бореться на очах у всього світу.

А щоб це відбилося на зростанні інтересу до виконання української музики у сталій формі, то цього поки що не відбувається. Це довгий складний шлях, який ми тільки почали. Поки що виконання української музики у світі лежить переважно на плечах самих українських музикантів, продюсерів, менеджерів. Це ми власними силами намагаємося робити так, щоб ця музика звучала.

— На сьогоднішній день українська класична музика може конкурувати з російською?

— Ні. Це є результатом столітньої історії того, як Росія себе просувала. Потужно, іноді агресивно. Вкладаючи в це мільйони. Чого ми не можемо сказати про нашу ситуацію.  І тому ми маємо зараз цей дисбаланс. Російська музика, російські музиканти скрізь. Як в оркестрах, так і солісти, диригенти, і що також показово — менеджери, агенти. І навіть ця страшна війна радикальним чином поки що цього не змінила, бо більшість європейців досі зачаровані брендом «велична російська культура» і не хочуть нічого змінювати.

Кожен європейський оркестр будь-якого рівня виконує російський репертуар.

— Ваше ставлення до бажання об’єднати українську і російську музику?

— На жаль, і на початку повномасштабної війни, і зараз існують спроби (часом успішні) об’єднувати українських та російських виконавців на одній сцені. Змішувати українську та російську музику в одних програмах.

Часто організатори, інституції приховують наявність російських імен у касті або програмі на етапі перемовин, іноді аж до моменту публікації афіш, я з цим неодноразово стикалася.

Або наївно не розуміючи, в чому проблема, або мотивуючи це легендою про росіян як «жертв режиму» і «трьох народів, що однаково страждають від цієї війни», або ж умисно інструменталізуючи українців як «індульгенцію» для того, щоб продовжувати співпрацювати з росіянами та робити business as usual. Треба бути дуже обережними і намагатися дізнаватися максимум інформації, і все одно не можна бути гарантовано застрахованим від подібних «сюрпризів».  

Є також спеціальні гранти і резиденції, які даються виключно митцям і дослідникам з України, Білорусі та Росії — одним «блоком». У такій ситуації це стає особистим моральним вибором кожного. Або отримуєш грант чи запрошення від оперного театру або оркестру і погоджуєшся з такими умовами, або відмовляєшся, бо це проти твоїх принципів.

Ми бачимо результати такого підходу: світ мовчав, коли Росія анексувала Крим та вторглася на Донбас, світ проковтнув слова про те, що України ніколи не існувало. Бо при розмиванні меж між Україною та Росією дуже зручно заплющувати очі на ті злочини, які Росія чинить століттями щодо України та інших своїх сусідів. Ми бачимо, що це змішування стає смертельно небезпечним.

Коли я створила Проєкт 1991, що займається промоцією української музики у Франції, я неодноразово чула від іноземців питання: «А чому у ваших програмах ви не виконуєте російську музику поряд з українською?»

Це щоразу шокує, і мені доводится пояснювати, що грати зараз російський репертуар для нас є неприйнятним. Це внутрішній протест кожного свідомого українця,  який не хоче мати нічого спільного з російським наративом.

— Які  аргументи доводиться наводити французам?

— Я їм пояснюю так: ваше уявлення про світ дуже змінюється в залежності від того, чи летить у ваш дім російська ракета чи ні. Пропоную їм уявити власний дім під російським бомбардуванням і відчути, чи хотілося б їм у цей момент чути Чайковського.

— А в Києві ще досі не перейменували консерваторію його імені…

— Це катастрофа. Ми намагаємося — і ті українці, хто вдома, і ті, хто зараз на Заході — пояснювати світу, яка українська культура самобутня і що в нас є власні імена. А потім відправляємо свої резюме, в яких написано — випускник Національної Музичної Академії України імені Чайковського. Як після цього ми можемо гідно вести всі ці дискусії? Я у власній біографії пишу тепер просто НМАУ, без імені композитора.

— Чи можна вплинути на світогляд європейців? Адже в голові не вкладається, як на сцені Паризької опери, де колись виступав Василь Сліпак, цього року (навіть попри акції протесту українців) виступала Анна Нетребко.

— Це питання позиції керівництва музичних інституцій та совісті місцевої аудиторії. Звичайно, менеджмент Нетребко дуже активно відбілює її ім’я в медіа, щоб співачка знову без проблем виступала на найкращих сценах світу. Але її постать залишається контроверсійною через зв’язки з Путіним. Західна публіка робить свій особистий моральний вибір, чи купувати квиток на концерт Анни Нетребко або Теодора Курентзіса. Вдаючи, що вони не знають, що за ними стоїть, або просто відмахуючись, мовляв, «музика поза політикою».

— Що ж робити?

— Промоція, промоція і ще раз промоція української музики. Робити все можливе, щоб ця музика звучала. Організовувати події, працювати зі світовими інституціями та оркестрами, домовлятися про виконання та включення українських композиторів до репертуару. Це колосальна робота, яка має відбуватися на рівні інституцій, державних та приватних, а також індивідуальних ініціатив.

Важливо, щоб музика була представлена на гідному рівні. У хорошому виконанні, з професійно складеними програмами.

Бо час «знижок на війну» і «знижок на біженство», коли якийсь відсоток західних слухачів був готовий ходити на українські концерти будь-якої якості із солідарності, добігає кінця. Та й нам самим таке позиціонування не на користь.

Я час від часу отримую запити від французьких оркестрів або камерних колективів знайти партитури якогось конкретного українського твору. Або просто хочуть щось виконати українське і просять поради. Вже було кілька запитів на Другу симфонію Ревуцького. Часто раджу Лятошинського, адже сама дуже люблю його твори. І хоча це наразі поодинокі випадки, але це вже є. І це радує.

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66300dc7066fa5201d178b78_ascala-borisgodunov%202022.jpg">«Читайте також: Міф про велику російську культуру — дуже ефективний інструмент маніпуляції свідомістю»</span>

Український дует Jerry Heil & alyona alyona з піснею Teresa & Maria виступили у півфіналі у шведському місті Мальме разом з іншими 14 країнами-учасницями. Далі пройшли 10 країн. 9 травня відбудеться другий півфінал, а 11 травня — гранд-фінал конкурсу, в якому візьмуть участь 26 команд (10 з першого півфіналу, 10 з другого, 5 країн “великої п'ятірки” та минулорічна переможниця Швеція).  

Лише за рік українські артистки випустили 8 спільних треків та відіграли спільний тур у США. Виступ дівчат справив на глядачів враження, адже номер поставила іменита режисерка Таня Муіньо, яка знімала кліпи для таких зірок, як Dua Lipa, Кеті Перрі, Дженіфер Лопес, Ленні Кравіц тощо. Щодо костюмів співачок, то alyona alyona вийшла на сцену у кольчузі, а Jerry Heil у латах і струмуючій сукні.

“Хтось каже, що мій образ — це Жанна Д’Арк, хтось — що це архангел Михаїл, хтось — що Прометей. Наш образ — про сильних, які несуть на своїх сталевих плечах світ”, — пояснила Jerry Heil.

За Україною виступила польська Luna — співачка надзвичайної зовнішності. Шкода, але її чудовий виступ з піснею The Tower не пройшов до фіналу.

Залу запалив фаворит цьогорічних рейтингів, хорватський співак Baby Lasagna. Саме йому всі букмекерські компанії одноголосно пророкують перемогу.

Представники Фінляндії Windows95man заспівали пісню No rules, і протягом виступу здавалось, що один з вокалістів бігає по сцені без трусів.

Нагадаємо, що фінал Євробачення 2024 відбудеться у суботу, 11 травня о 22.00 по Києву (21.00 по Варшаві).  

Наприкінці шоу оголосять бали професійного журі кожної країни, після чого учасники отримають свої бали за результатами глядацького голосування. Ці бали оголошуються ведучими у порядку зростання, починаючи з країни, яка набрала найменшу кількість балів від журі.

Як проголосувати на Євробаченні 2024? Голосувати з території України за Україну не можна, а от з-за кордону, якщо маєте місцевий мобільний номер, — можна і треба. Для голосування необхідно відправити SMS з порядковим номером учасника. З України — на номер 7576, з Польщі — на номер 73555, з Німеччини — 99599, з Чехії — 906 1113 (вартість SMS — близько 7,44 гривні). Або є варіант завантажити офіційний застосунок Eurovision Song Contest. Інструкція з голосування знаходиться на сайті конкурсу.

— Ми повинні захищати те, що маємо, до кінця і водночас цінувати це. Тому що саме Марія Примаченко любила свою природу, свою культуру, свою країну і свою родину. Коли була вся ця радянщина, коли художники були вимушені вносити певні аспекти у свою творчість, Марія дуже вміло всього цього уникала. Вона завжди залишалася собою, не дозволяла нікому змінювати себе і свою творчість, — підкреслює Анастасія Примаченко, правнучка Марії Примаченко, засновниця та директорка Примаченко Family Foundation.

За її словами, у Марії Примаченко не було іншого вибору, окрім як долучитися до світу мистецтва, адже вона походила з творчої родини:

— Усе, що відбувалося з нею в житті, підштовхувало її до творчості, до створення свого фантастичного, дивовижного світу. Вона народилася в дуже творчій родині. Її батько Оксентій був столяром і багатогранною особистістю. Він був різьбярем по дереву. Мати Марія була відомою на всю округу вишивальницею.

Картини Марії Примаченко часто називають «наївним мистецтвом»:

— Мій дідусь Федір, син Марії, дуже не любив цей термін. Тому що це зовсім не наївне мистецтво. Це сучасне мистецтво, яке взагалі не схоже ні на що з вже існуючого.

Це новий світ, який має багато смислів і власну сильну філософію. Тому наївне — це дуже поганий спосіб описати саму Марію, а також її роботи

Для Примаченко війна була дуже болючою темою.

— Її біографія та історія дуже схожі на нинішні події. Марія втратила коханого, а війна забрала у неї шанс на щастя. У своїх картинах на військову тематику вона показувала боротьбу між добром і злом. На її картинах ми бачимо, що добро завжди перемагає, — каже Анастасія.

‍

‍

Село Марії було розташоване поблизу Чорнобильської зони. Катастрофа на атомній електростанції стала для неї трагічною та особистою історією, яка вплинула на її творчість:

— Її племінник Валерій Ходимчук був у день аварії на тому самому реакторі. Це була саме його зміна на роботі. Він загинув одразу після цієї катастрофи. Всі картини на чорнобильську тематику були присвячені йому.

Наприклад, її культова картина із зображенням птаха, що летить, з назвою «Тіло, що розлетілося на мільйон атомів», було одним з таких полотен

Марія Примаченко створила понад 3 000 картин, каже Анастасія:

— Усе дитинство я слухала від бабусі та дідуся, як це відбувалося. Вона малювала щодня, завжди знала, що сьогодні до неї обов'язково хтось прийде. Їхній родинний дім був схожий на відкриту галерею, яка працювала 24 години на добу 7 днів на тиждень. Це було місце, де приймали відвідувачів і обговорювали різні теми, пов'язані з мистецтвом.

‍

За її словами, картини художниці розкидані по всьому світу, бо «якщо їй хтось подобався, вона завжди дарувала одну-дві картини»:

— Фарба на картинах могла ще не висохнути, але вона все одно їх дарувала. Марія надихає багатьох художників і сучасних українців. На щастя, з початком повномасштабного вторгнення ми почали цінувати те, що є нашим. Скажу чесно, що я боролася за це багато років, просуваючи творчість Марії в Україні та у світі. В Україні мені було важко, бо я бачила, що наші люди здебільшого не знають, хто така Марія Примаченко. А зараз це навпаки стало трендом.

Дуже важко не любити художницю, яка має стільки картин і казкових персонажів, які проникають у саме серце

Марія Примаченко (1909-1997) вважається однією з найвизначніших українських художниць XX століття. Мисткиня народилася в селі Болотня на Поліссі в селянській родині. Хоча вона ніколи не отримувала формальної художньої освіти, все життя займалася живописом і вишивкою. Її роботи експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі в 1937 році. У 1966 році за особливі культурні досягнення жінка була нагороджена Національною премією імені Тараса Шевченка.

У Музеї сучасного мистецтва у Варшаві можна оглянути виставку "Тигр у саду. Творчість Марії Примаченко" — 89 картин художниці.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.