Ексклюзив
20
хв

Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові

Цей текст Світлана Олешко написала для видання Sestry більше року тому. Щирий, відвертий, пронизливий. Він був першим із доробка Світлани для Sestry. Кожна з нас із захопленням читала спогади режисерки про її рідний Харків, про переїзд до Польщі і сум за Україною. 19 грудня Світлана померла. Sestry висловлюють свої щирі співчуття. Прощання із режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві за адресою ul. Powązkowska, 14

Світлана Олешко

Світлана, Наталія та Юлія. Фото:Tymofii Klubenko

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У мене справді є три сестри. Я четверта, тобто друга, але середня. Тому що мої молодші сестри — близнючки. Наш тато завжди був і залишається «феміністом». Він зверхньо дивиться на людей, які пробують йому співчувати через брак сина, і говорить, що завжди мріяв тільки про доньок. Я добре пам’ятаю день, коли вони народилися, мої молодші сестри. В епоху без УЗД і мобільних телефонів тато прибіг додому і радісно кричав: «Народила!». Ми досить спокійно поцікавилися: кого саме? Тато далі радісно кричав: «Вгадайте!» Дідусь із надією тихо спитав: «Хлопчика?». «Ні!», — радісно вигукнув тато. «Дівчинку», — здогадалася восьмирічна я. «Ні!» — Тато витримав переможну паузу: «Дві дівчинки!».

Бути середньою сестрою — досить невдячна справа: ти маєш не заважати старшій і допомагати молодшим. Ти є вічною жертвою педагогічного експерименту з виховання перфекціоністок (ну а на кому ще експериментувати? На старшій іще не додумалися, а на молодших уже не хотілося). І поки твої сестри звірялися тобі у своїх закоханостях (старша), тирили в тебе речі та косметику (молодші), ти займалася професійно фігурним катанням, шахами, вчилася краще за всіх (бо обіцяли купити собаку, але так ніколи і не купили), аж раптом… усі виросли. 

Ніхто з нас не хотів їхати з Харкова, підкорювати столиці. Нам тут було добре. 38 університетів, з яких можна вибирати. Велика родина. Джентльменська угода з батьками: ви вчитеся — ми вас підтримуємо.

А чого ж не вчитися у великому живому місті з трьома лініями метро, зі студентами з усієї України та всього світу?

Навіть у гуртожитку жити не треба. Безтурботне студентське існування безболісно перетекло в дорослість. Ми всі отримали вищу освіту, одружилися (я навіть двічі), народили дітей. Мої три сестри насамперед мами і дружини. Я режисерка і директорка харківського театру «Арабески». Ми всі жили щасливим, повноцінним життям. Багато подорожували, та ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.

Моє персональне пекло почалося 11 жовтня 2021 року, коли несподівано, без тривалих хвороб, у віці 49 років, у нас удома, помер мій чоловік — Михайло Барбара. Ми саме готували його ювілейний концертний тур. Були визначені дати виступів у Києві, Львові, інших містах. Місько не дожив до свого 50-річчя один місяць і три дні. Це сталося так раптово, що я досі не можу в це повірити. Поруч були мої сестри. Львів’яни вважають, що Місько належав передовсім своєму рідному місту, але він заповів поховати його в Харкові. Навіть не знаю чому, але колись давно ми це обговорювали. Для мене це ще одна причина не хотіти їхати з Харкова: тут мої рідні могили.

У ніч з 31 грудня на 1 січня 2022 року сестри принесли мені шампанське зі словами: «Твоє найгірше вже трапилося у році, що минув». 17 лютого ми встигли провести в Києві концерт памʼяті Міська Барбари. У Будинку Звукозапису зібралися найкращі українські виконавці. Це був останній великий концерт у Києві перед 24.02. Щось таке літало в повітрі: тривога, невизначеність, але й відчуття спільноти, розуміння, що треба бути разом. Після концерту до мене підійшов друг і народний депутат, який сказав, що після 20 лютого може бути все. Я вислухала і повернулася до Харкова. Ми зібралися з сестрами на родинну нараду. Тривожні валізки в нас були зібрані ще з 2014 року. Харків занадто близько до божевільного сусіда. Я попросила сестер, щоб вони слідкували за тим, щоб баки в їхніх машинах були завжди повні, і щоб усі були готові до всього. Насправді ніхто з нас не хотів їхати з Харкова.

24 лютого ми прокинулися, коли все почалося. Кожна в своїй харківській квартирі. Не знаю, що нас розбудило — перші прильоти чи інтуїція. Інтернет кричав: «Почалося!». Я сонна пішла в душ. І дуже правильно зробила, бо потім було страшно. Сестри-близнючки з дітьми і псами перемістилися в підвал, звідки не виходили тиждень. Точніше, діти не виходили. Сестри вибігали щось приготувати і вигуляти псів. Батьки відмовилися спускатися в сховище. Я також залишилася вдома. Спала вдягнена в коридорі. Телефон розривався. Дзвонили іноземні друзі та журналісти. Питали: де я і як? Я відповідала: «Вдома, в Харкові. Не хочу нікуди їхати». 

Після першого тижня бомбардувань мій актор, друг і волонтер, привіз мені яйця, хліб, молоко. Він зупинив свою машину біля мого підʼїзду і попросив швиденько все забрати, щоб він міг їхати далі і розвозити допомогу іншим людям. Я спробувала — і зрозуміла, що просто не можу вийти на вулицю. Цей був якийсь тваринний страх, який нема з чим порівняти. Годі було його побороти.

Наступного дня бомби падали вже на нашій вулиці

Ми повкидали в машини дітей і псів моїх сестер-близнючок, наших батьків, і поїхали. Ми всі жили на одній вулиці. І ніхто з нас не хотів їхати з Харкова. 

Наша найстарша сестра, яка збудувала з чоловіком і синами дім біля аеропорту, виїхала на кілька днів пізніше до Центральної України, де живе сестра її чоловіка. Ми ж їхали до Львова, до родини мого чоловіка. Їхали тиждень. Корки, блокпости, комендантська година. Зупинялися на ночівлі у друзів, друзів друзів та зовсім незнайомих людей. Нас годували, обнімали, обіцяли, що все буде добре. До Львова ми доїхали трьома машинами. Шестеро дорослих, троє дітей, два пси. У цій мандрівці найстаршою сестрою довелося бути мені.

Юлія, Наталія та Світлана, Фото:Tymofii Klubenko

Увесь цей час мені дзвонили друзі, колеги та журналісти з-за кордону. Дзвонив Анджей Северин, всесвітньо відомий актор, директор Польського Театру імені Арнольда Шифмана в Варшаві. Ми познайомилися 2014 року у Харкові. Северин приїздив на київський Майдан, але хотів також побувати на сході України. Тодішня директорка Польського Інституту в Києві, Ева Фіґель, привезла його до нас. У Харкові тоді вже були біженці з Донецької, Луганської областей, з Криму. Перших поранених з передової везли до Харкова. Були також перші терористичні акти, поки без жертв. У таке місто приїхав Анджей Северин із питанням, що він може зробити? Мій чоловік, Місько Барбара, сказав: «Зіграй свій моноспектакль «Shakespeare forever» у нас в «Арабесках» для біженців і військових». У відповідь ми почули: «Якою мовою я маю грати? Польською? Англійською? Французькою?». Ми наполягли на польській, але пояснили, що для нас дуже важливо, аби час від часу Шекспір звучав зі сцени українською, оскільки в Російській імперії це було заборонено. За кілька тижнів Анджей Северин повернувся до Харкова з командою Польського Театру. У нас була лише одна репетиція, але сталося чудо. Це вже не був моноспектакль. Северин і Барбара грали разом. Северин грав польською, але часом він грав голосом Міська. Шекспір звучав українською. Це був надзвичайний спектакль. До зали на сто людей набилося триста. Коли актор вийшов в кінці на аплодисменти, я думала, що театр рознесуть, бо вийшов він зі словами: «Слава Україні!». А потім сказав, що прочитає вірш польською, але всі його зрозуміють. Анджей Северин читав «Заповіт» Шевченка. Плакали ми всі разом: актори, глядачі, техніки, військові, біженці, волонтери.

У березні 2022 року Северин подзвонив і сказав: «Приїзди. Матимеш помешкання і роботу»

Так ми з наймолодшою сестрою, її двома дітьми та псом приїхали до Варшави. Я ніколи в житті так швидко не перетинала українсько-польський кордон. У театрі нас чекали постелені ліжка в просторому гостьовому помешканні, чудовий вигляд з вікна на Віслу та величезний мішок дитячих іграшок. Ми «видихнули» і заснули. Коли прокинулися, співробітники театру буквально завалили нас їжею, одягом, косметикою, — усім, чого могли потребувати біженки з однією малою валізкою, двома дітьми і псом. Згодом ми просили Анджея Северина вплинути на співробітників театру, щоб вони не приносили нам допомогу — ми не можемо стільки їсти і не потребуємо стільки речей! На що директор Северин відповів: у театрі працює більше ста людей і всі хочуть допомогти, тому ми мусимо їсти. 

Нам вдалося забрати до Польщі іншу сестру-близнючку з донькою та псом, а також наших батьків. Ми вже не жили на одній вулиці, але принаймні в одному місті.

Сестри, як і вдома, займалися дітьми: польська школа, домашні завдання польською мовою, спортивні секції. Батьки-пенсіонери полюбили варшавські парки, громадський транспорт та українських касирок у «Бедронці», та все питали: «Коли ми вже повернемося до Харкова?». Я далі працювала режисеркою в театрі.

Сестри Світлани займаються дітьми. Фото:Tymofii Klubenko

Перші кілька місяців після 24.02 ми всі, українські митці, не могли не те що творити — не могли читати. Однак я мусила працювати. Анджей Северин дав мені книжку Оксани Забужко «Планета Полин». Я мусила підготувати перформативні читання з десятьма польськими акторами. Я вибрала два есеї, яких немає в українському виданні книжки: «Україна власним голосом» і «Депортовані. Кода».

На першу репетицію я принесла свою тривожну валізку, яку все ніяк не могла розібрати у безпечній Варшаві. Показала акторам її вміст і попросила на наступну репетицію зібрати і принести їхні тривожні валізки.

Теоретично актори могли б збунтуватися — реквізит має забезпечувати театр, але цього не сталося. Усі зробили те, про що я просила.

Ми збудували на сцені бомбосховище і в ньому польські актори з телефонів читали тексти Оксани Забужко, ніби очікуючи на відбій тривоги. Мої батьки і сестри проплакали весь спектакль. Оксана Забужко теж.

Професія режисера включає обов’язок дивитися чужі вистави, роботи колег в інших театрах. Це було настільки ж складно, як і почати читати книжки. За іронією долі перший спектакль, який я, глядачка-біженка, подивилася у Варшаві в 2022 році, були «Три сестри» за Антоном Чеховим у TR Warszawa. Я знала, що у цій виставі грає харківʼянка Оксана Черкашина, що автори спектаклю внесли зміни в текст пʼєси після 24 лютого і дозволили українській акторці імпровізувати.

Прем’єра цих «Трьох сестер» відбулася 20 червня 2021 року. Це перша робота відомого бельгійського режисера Люка Персеваля з польськими акторами. Переговори щодо можливої постановки в Варшаві та вибір матеріалу тривали досить довго.

Роман Павловський, драматург TR Warszawa, запитав Персеваля, чому він ніколи не ставив цю пʼєсу Чехова? Режисер відповів, що його власне дратує настирливий, багато разів повторюваний лейтмотив: «В Москву! В Москву! В Москву!». Персеваль не міг зрозуміти: «Хто хоче зараз в Москву? Що там робити?». У своїй інсценізації він повністю позбувся локальної специфіки і сильно скоротив текст Чехова. Проте «В Москву! В Москву! В Москву!», що є сенсом життя трьох сестер, таки залишив.

В описі спектаклю на сайті театру читаємо: «Три сестри сумують за минулим життям у великому місті. Три старенькі намагаються зупинити час. Три жінки, вигнані з раю дитинства. Час і війна забрали в них усе. У світ, який вони втратили, не літають жодні авіалінії. Потрапити туди можна лише на борту власної ненадійної пам’яті». 

Люк Персеваль «зістарив» трьох сестер (у Чехова найстаршій з сестер немає тридцяти років) і переніс місце дії в Європу. З опису спектаклю: «Тема проминання, характерна для драматургії Чехова, ніколи не була такою актуальною, як сьогодні, коли старий світопорядок руйнується, а новий ще не виник. Пандемія додала ще один аспект до проблеми старіння та смерті: ізоляцію людей похилого віку. Сестри Прозорови залишаються на уламках часу, замкнені на острові пам’яті. Вони живуть минулим, не здатні протистояти теперішньому. Чого бояться і за чим сумують головні герої? Чого ми боїмося і за чим сумуємо?». 

Ми з моїми сестрами добре знаємо, чого боїмося і за чим сумуємо

Це прості питання також для харківської акторки Оксани Черкашиної, виконавиці ролі Наташі, дружини брата чеховських сестер. У п’єсі вона є чужою для витончених московських пань, занадто прагматичною, приземленою, без смаку. Вона належить до їхньої родини лише формально. Персеваль хотів запросити на цю роль акторку іншої раси, проте польські колеги пояснили, що в Варшаві для його задуму ідеально пасує українка. 

Після 24 лютого все змінилося. Треба було приймати рішення — знімати з репертуару всіх російських авторів або шукати інших розв’язань. У кожному разі, ніхто з акторів не зміг би вимовити зі сцени «В Москву! В Москву! В Москву!», тим більше, що їхньою партнеркою є українка. Батьки Оксани Черкашиної залишалися у Харкові під бомбардуваннями. У версії бельгійського режисера дія спектаклю відбувається в Європі, а три сестри — старші жінки, які марять про своє щасливе дитинство, яке було десь далеко і давно. Тому в виставі замінили Москву на Київ, а українська акторка звертається до європейців, питаючи про те, яке ж її місце у великій європейській родині? Такий жест авторів спектаклю може видаватися дещо наївним, однак це була швидка реакція на нову реальність. Це значно більше, ніж нічого.

Сестри тепер живуть в різних країнах

Після спектаклю ми обійняли Оксану Черкашину і поїхали разом до нашого гостьового помешкання в Польському Театрі. Оксана в Варшаві вже декілька років і в січні хотіла повертатися в Україну. А тепер ми обговорювали, як вона забиратиме до Польщі своїх батьків. Ми довго говорили. Зокрема про Харків, з якого ніхто не хотів виїжджати.

Насправді пʼєса Чехова — про «хороших росіян». Це добре освічені, забезпечені люди, які володіють іноземними мовами. Вони весь час говорять, що треба працювати, але не працюють, а якщо і працюють, то ненавидять те, що роблять. Вони ненавидять маленьке провінційне містечко, в якому живуть багато років, тому що народилися у великому столичному місті. Вони взагалі нічого і нікого не люблять. Вони кричать на жінку, яка відправляє телеграму родичам про смерть власного сина, тільки за те, що вона ніяк не може пригадати адресу. Сестри вважають, що лише військові заслуговують їхньої уваги і поваги. Та коли військовий на дуелі навмисно вбиває нареченого молодшої сестри, ніхто навіть не може і не хоче пояснити причину дуелі. І так, вони постійно цитують Пушкіна й Лєрмонтова. Чехов добре знав і любив Україну, а також чудово розумів, чим українці відрізняються від росіян.

Понад рік я працюю в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисеркою. Усе, що я ставлю, пов’язане з війною

У березні 2024 року у мене має бути прем’єра мюзиклу за текстом Сергія Жадана. Спектакль має назву «Харків-Харків».

У червні 2022 року наша найстарша сестра повернулася до Харкова. У свій будинок біля аеропорту. У неї там сад і город, без яких вона не може. На випадок прильотів у неї є свій підвал. Вона народилася і виросла в центрі мегаполіса, а тепер у неї кури.

Старша близнючка з дочкою теж повернулася в Україну. Вони живуть між Харковом і Києвом. У них немає свого підвалу, але в її чоловіка є робота.

Молодшу близнючку з двома дітьми забрав до Німеччини її чоловік. Він має інвалідність і перші місяці вивозив закордон дітей та жінок своїх друзів. Тепер він має роботу і помешкання на кордоні з Францією. Діти пішли до німецької школи і говорять: «Ми, нарешті, зрозуміли, про що нам розповідав дідусь. Раніше ми ніколи не хотіли його слухати. А він розповідав, як був в евакуації під час Другої світової війни і ходив до грузинської, а потім до литовської школи. Мусив вчити ці мови». 

Мій тато 1936 року народження і для нього це вже друга евакуація. У Варшаві він часом ходить на вокзал і шукає поїзд на Харків. 

P.S. У нашого тата четверо внуків, дві внучки і правнук. Може, це звучить дивно, але всі вони хочуть жити у Харкові.

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами  Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
перемоги премії нагороди кіно 2024 україна фестивалі

1. «20 днів у Маріуполі»

«Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм». 20 міжнародних і національних нагород.

Це перший український «Оскар» за всю історію проведення премії, а також перша українська BAFTA.

Промова режисера стрічки Мстислава Чернова на церемонії вже увійшла до підручників: «Я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та в заручниках».

«20 днів у Маріуполі» — не лише хроніка подій, які відбувалися в місті у перші дні вторгнення росіян. Фільм також показує роботу наших воєнних журналістів. Над стрічкою також працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко.

— Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною, — каже Євген Малолєтка в інтерв’ю Sestry. — Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.    

—  Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери, — розповідає Sestry Василиса Степаненко.

Цікаво, що вслід за «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов зняв «2000 метрів до Андріївки», і цей фільм вже теж починає збирати нагороди — наприклад, на фестивалі «Санденс».

2. «Ти — космос»

Головна нагорода Golden Octopus кінофестивалю у Страсбурзі, Special mention на кінофестивалі Leeds International Film Festival, два головних приза (Золоте око та приз від каналу Cine+Frisson) на Паризькому міжнародному фестивалі фантастичного кіно (PIFFF), приз за найкращу режисуру FilmFestival Cottbus у Німеччині, приз за найкращу акторську гру Міжнародного фестивалю в Салоніках, за найкращий художній фільм Science+Fiction Festival в Італії. 

Дебют стрічки відбувся на кінофестивалі TIFF у Торонто, після чого її показали в Каннах, де вона отримала нагороду First Cut Lab Award в межах Каннського кіноринку Marché du Film. «Ти — космос» має звання одного з кращих фільмів року за версією Британського інституту кіномистецтва. І це фільм ще навіть не вийшов у широкий прокат. 

Режисер та сценарист Павло Остріков працював над фільмом 7 років. За сюжетом, український далекобійник Андрій летить до чорної діри на вантажному космічному кораблі, але стається вибух — і Земля зникає. Андрій залишається чи не єдиним живим у цілому Всесвіті. Аж тут зв'язок з ним встановлює французька вчена Катрін, і вони домовляються летіти назустріч одне одному. Подорож триває кілька років. 

— Кожен відчував себе самотнім, навіть якщо має друзів і близьких йому людей, — каже режисер Павло Остріков. — У кожному фільмі я показую якісь виходи з цієї ситуації. Що треба знайти ще когось, що ми маємо спілкуватися, маємо йти на контакт, шукати собі подібних і вибиратися з цієї ями. Це дійсно велика проблема — не тільки конкретної людини, а й людства.

В Україні стрічка буде представлена в кінотеатрах навесні 2025 року.

3. «БожеВільні»

Перший у світі художній фільм про каральну психіатрію в СРСР здобув головну нагороду на Міжнародному фестивалі ОКО Global у Болгарії. Також художник-постановник стрічки Іван Тищенко отримав премію «За художнє рішення» на кінофестивалі Alexandre Trauner Art/Film Festival в Угорщині. 

Стрічку «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова презентували на Варшавському кінофестивалі в жовтні 2024 року. Фільм розповідає історію Андрія Довженка, який жив у СРСР в 70-ті роки ХХ сторіччя. Його відправили до психіатричної лікарні через любов до західної рок-музики, яка тоді була заборонена. Перед героєм постає вибір — співпрацювати з КДБ і вийти із психлікарні чи розповісти про дисидентів, яких радянський режим закатував у психіатричних лікарнях.

Зйомки стрічки «БожеВільні» проходили в Києві у психіатричній лікарні ім. Павлова, на території якої художник-постановник Іван Тищенко відтворив поверх та подвір'я клініки 70-х. Головну роль зіграв Костянтин Темляк, який зараз служить у ЗСУ.

— Ще рік тому я не міг відповісти на питання, чи варто зараз, під час повномасштабної війни, вкладатися в кіно чи театр, — каже Костянтин Темляк. — Але сьогодні точно знаю, що варто. Соціальний адреналін, що був на початку вторгнення, спадає, а триматися треба. І якщо ми не будемо давати якісний український контент, то ця лакуна заповниться чимось іншим.

4. «Назавжди-назавжди»

Перемога на Міжнародному німецькому кінофестивалі Film Festival Cottbus, премія FIPRESCI (Приз Міжнародної критики), головний приз на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі в межах програми міжнародного конкурсу.

Драма «Назавжди-назавжди» — це історія про дорослішання підлітків на тлі нестабільності в суспільстві й нестачі уваги від батьків. Її світова прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі в програмі Orrizonti Extr у вересні 2023 року. 

— Цей фільм — пісня любові, присвячена розгубленим підліткам кінця 90-х, які виросли серед пострадянської руїни й добре засвоїли правило: якщо тебе ніхто не полюбить, ти не виживеш, — пояснює режисерка Анна Бурячкова.

5. «Степне»

Перемога в категорії «Найкраща режисура» на Міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія), а також «Приз глядацьких симпатій» на 35-ому кінофестивалі «Trieste Film Festival» в Італії. 

Дія фільму розгортається на тлі приголомшливих українських зимових пейзажів, зникаючих сіл і зростаючого відчуття відчуження між людьми в пострадянському суспільстві. «Степне» — це історія Анатолія, який повертається додому з великого міста, щоб доглядати за вмираючою матір’ю. Відхід матері, возз’єднання з братом і коханою жінкою змушують його замислитися над життєвим вибором, який він зробив. Аж раптом, перед самою смертю, мати розповідає Анатолію про скарб, який закопала в сараї…

— Момент прощання та зникнення дуже цікавить мене, оскільки я спостерігаю, як відходить частина минулого моєї країни та минулого моїх батьків, — каже режисерка Марина Врода. — Природа старих українських сіл, люди, які ще живуть там, але вже поза системою — все це несе в собі красу вмирання, що вражає.

6. «Морена»

«Найкращий художній фільм» за версією Tokyo Horror Film Festival у Японії.

«Морена» — перший український треш-фолк-горор з елементами еротики. 

Закохані Аня і Юрко приїжджають погостювати до батьків дівчини в українське карпатське селище. На святкуванні Івана Купала місцева серцеїдка Іванка, яку прозвали Мореною, кладе око на Юрка та причаровує його.

— Сучасні фільми жахів я взагалі дивитися не можу, — зізнається режисер Сергій Альошечкін. — Вони депресивні, нудні. Жанр від цього багато втрачає, тому що фільми жахів—  для розваги, а не для читання моралі.

Фільм знімали ще до повномасштабної війни — в 2018, але в широкий прокат він вийшов восени 2024. Тому жахи в ньому багатьма українцями сприймаються не так щоб дуже лякаючими.

7. «Jamala. Songs of freedom»

Перемога на фестивалі Cannes Corporate Media & TV Awards у Каннах.

— Читаю і не можу повірити в це, — написала Джамала у себе в соцмережах про документальний фільм, знятий центральним відділом новин «Голос Америки». — З майже 800 заявок із 46 країн журі Канн обрало саме цей документальний фільм, який переміг і отримав «Золотого дельфіна» у категорії «Human Concerns and Social Issues. Цей фільм про нас, про кожного з нас. У кожному кадрі те, що переживають українці вже три роки. А ще тут про нашу відчайдушну боротьбу за свою свободу. 

8. «Медовий місяць»

Гран-прі журі «Золотий Атлас» на Міжнародному кінофестивалі в Аррасі, гран-прі «Скіфського оленя» на кінофестивалі «Молодість».

Прем'єра фільму «Медовий місяць» відбулася на 81-му Венеційському кінофестивалі. 

Це психологічна драма з елементами трилеру про пару, що опинилась у своїй квартирі в передмісті Києва під час російської окупації. 

— «Медовий місяць» добре виконує свою місію, — каже режисерка фільму Жанна Озірна Sestry. — Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

9. «Вибухи біля музею»

Найкращий документальний короткий метр на Warsaw Film Festival.

Документальна короткометражна стрічка про грабіж Херсонського художнього музею під час окупації від режисерів Романа Хімея і Яреми Малащука.

До пограбування російськими окупантами Херсонський краєзнавчий музей містив найбільшу та найдавнішу колекцію старожитностей південної України. У музеї було представлено понад 173 000 артефактів, що охоплюють сім тисячоліть, — від скіфського золота до зброї Другої світової війни. За два тижні до того, як українці звільнили Херсон, російські окупаційні війська здійснили стратегічну крадіжку, викравши з краєзнавчого музею багатовікову українську історію. Поки росіяни безперервно обстрілюють деокуповане місто, музей відкриває свої двері для екскурсії порожніми виставковими залами…

10. «Яремчук: Незрівнянний світ краси»

Найкасовіша документальна стрічка в історії українського національного прокату. Загальні касові збори — понад 15,2 мільйони гривень.

— Це фільм, де через одну людину розказана історія цілої епохи української музики 70-80-х, — каже режисер Артем Григорян.

Продюсеркою фільму стала донька Назарія — Марія Яремчук:

— Коли я відкривала домашні архіви команді, неочікувано для себе знайшла відео, які раніше не бачила. Приміром, де тато мене фотографує. Оскільки я зовсім його не пам'ятаю, бо була крихітною, коли він пішов з життя, такі моменти — безцінні. 

20
хв

Оскар, Канни, BAFTA: 10 здобутків українського кіно в 2024 році 

Ксенія Мінчук

Sestry.eu два місяці тому наполегливо рекомендували переглянути цю стрічку, коли вона демонструвалася у Варшаві в межах наймасшабнішого фестивалю українського кіно «Ukraina! 9. Festiwal Filmowy». Тепер щасливці, які тоді зголосилися з порадою, можуть радо розповідати всім оточуючим, що вони бачила номінанта на «Оскар». Поки що номінанта, бо ж він цілком спроможний стати і лауреатом. Попри вже існуючого лауреату від України, «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова, премійованого Американською кіноакадемією 2024 року.

Повтор такої історії ймовірний хоча б тому, що російсько-українська війна продовжується, й «Оскар» як не тільки кінематографічна подія, а й політично-соціальна, може знову зреагувати на кіно з України, обдаровуючи його своєю американською, оскарівською увагою, і таким чином поширюючи його наратив, даючи йому розголос. І розголос досі дуже потрібний, адже світ наприкінці 3-го року війни все ще не є цілком згуртований у своєму ставленні до Росії, до країни-агресорки, нового нацистського утворення, що, на основі свого дикунського права сильного, вважає за нормальне загарбати Україну, як Шерхан з казки Кіплінга вважав прийнятним з’їсти Мауглі. 

Команда, яка працювала над стрічкою

Тому номінування «Порцелянової війни» вписується в політичну концепцію «Оскара», так само, як колись було політичним кроком номінування фільму «Зима у вогні» 2015-го року, фільму, який розповідав фактично про предтечу російсько-української війни, — протистояння українських громадян взимку 2013-2014-х років на Майдані Незалежності в Києві проросійському уряду Віктора Януковича, котрий вирішив відмінити народне волевиявлення щодо руху до євроінтеграції. Відразу після завершення в лютому Революції гідності у березні Росія вторглася в Україну й анексувала Крим. 

Варто сказати, що й «Зима у вогні» 2015-го року, і «20 днів в Маріуполі» 2024-го, і «Порцелянова війна» 2025-го є майстерними творами, які в повній мірі реалізують задачі документального кіно

Показуючи історію як документ, вони занурюють глядача в проблему сучасності, і це занурення стає важливим і, водночас, захопливим процесом фізичного спостереження і духовного переживання, інтелектуального пізнання й емоційного чудування можливостям кінокамери, спроможної так і таке показати, що душа здригається, примушуючи людину усвідомити жах руйнації, й викликати бажання цю руйнацію зупинити. Саме для цього існує кіно і документальне зокрема — спонукати до кращого.

Навіть якщо згадати те, що у короткому переліку претендентів на цьогорічні «оскарівські» номінації було більше українських фільмів, а лишився тільки один, то печалі не буде — «Порцелянова війна» воістину всеохоплююча, і ледь не кращий можливий претендент від України. Справа як раз в двогострості фільму, адже він зроблений американцем і українцем, режисером і військовим, ручною камерою і з використанням дронів, про цивільне життя і про війну. Він поєднує те, що було до війни, з самою війною, і показує перехід людини від стадії спокою і щастя до стану, коли треба брати до рук зброю і вбивати тих, хто прийшов вбити тебе і твоїх рідних. 

Режисер фільму Слава Леонтьєв

Назагал це кіно про людину і для людей, воно просто і правильно показує події, зв’язуючи їх з людським життям, аби глядачеві, особливо неукраїнському, стало все максимально зрозуміло: ось — причина, а ось — наслідок. І це зрозуміло всім, бо всі ми — люди, як би це утилітарно не звучало. Слава Леонтьєв — військовий, який колись давно відклав зброю для занять мистецтвом, разом з дружиною виліплюючи і розфарбовуючи глиняні фігурки. Але реальність змусила його відкласти мистецтво і повернутися до зброї, і він її використовує з усією фантазією й хистом, породженими Силами Спеціальних Операцій, елітним родом військ ЗСУ.

У кінцевому рахунку «Порцелянова війна» показує і говорить про боротьбу крихкого миру із ґвалтом війни

Мистецтво, творчість і розвиток життя у фільмі вміло протиставляється запустінню, одномірності та холоду смерті. Так, десь це явно і просто. Але здебільшого Белламо і Леонтьєв змогли виліпити тендітне і разом з цим живуче тло перетину життя й війни, яке характеризує порцеляну як тонку керамічну структур, створену під впливом високотемпературної термічної обробки.

І тут надзвичайно доречним і навіть визначальним є походження матеріалу для порцеляни, походження головного героя і його попереднього існування, адже Слава родом з Харкова, багатостраждального українського міста, розташованого у безпосередній близькості з російським кордоном, яке неодноразово хотіли захопити росіяни, яке й досі — щоденно! — обстрілюється КАБами (керованими авіабомбами) й «Іскандерами» (балістичними ракетами). А жив і працював Слава у Криму, вкраденому росіянами і скаліченому. У героя вкрали один дім і намагаються зруйнувати інший. Він, мов той Мауглі супроти Шерхана, втілює образ людини проти значно більшої тварини. І ця філософія казки, втіленої в реальності, зчитується так само, як з усієї російсько-української війни. Тендітність проти грубої сили, життя проти війни. Так банально, згадуючи історію людства, і так наявно, дивлячись у вікно. Дивлячись «Порцелянову війну».       

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

«Порцелянова війна»: український фільм серед кандидатів на «Оскар»

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Премія «Портрети сестринства»: у березні Sestry оголосять імена переможців

Ексклюзив
20
хв

Магічна сила українського Різдва

Ексклюзив
20
хв

«Неопалимі» — проєкт, який зцілює опіки і рубці війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress