Війна в Україні

Наразі відомо про дев’ять постраждалих і дванадцять загиблих, серед яких п'ятеро дітей: Марко готувався святкувати сьогодні свій третій день народження, Тимофію тільки-но виповнилося чотири місяці, Лізі було сім місяців, її сестрі Златі вісім років, а її брату Сергію було дев'ять років.

Двічі з-під завалів рятувальники діставали тіла матерів і їхніх немовлят. Обидві жінки намагалися закрити собою своїх дітей, обнімаючи їх.

Анна Гайдаржи була донькою пастора Одеської Пересипської церкви Миколая Сидака. Вона вела сторінку в Instagram, де ділилася з людьми моментами свого сімейного щастя і вчила цінувати кожен день життя.

На місці трагедії працювали рятувальники, поліцейські, комунальники, волонтери. Загалом залучено 215 людей. Шукати людей рятувальникам допомагали собаки. Одна з них, Тара, знайшла тіло загиблої дитини, після чого лягла і заплакала.    

Серед жертв російської атаки також — ціла родина військових Олега і Тетяни Кравець. У родині було четверо дітей, троє з яких загинули. Старший хлопчик, за словами друзів сім'ї, поїхав до бабусі з дідусем і завдяки цьому залишився живий.

«У цьому районі міста житлові будинки розташовані дуже щільно,  — наголосив речник Української добровольчої армії «Південь» Сергій Братчук. — Окупанти склали маршрути дронам завчасно, і вони кружляли між будинками, шукаючи ціль». Російські загарбники запускають свої дрони-камікадзе з моря. Це «приглушує» своєчасну появу повітряних цілей у наших системах. Ворог намагається зменшити час підготовки сил ППО для того, щоб збити дрони.

Вбивство мирного населення й особливо дітей — це не тільки страшні трагедії родин, але й потужний акт деморалізації інших українців.

Військова служба, яка стала початком великого кохання. Мар'яна Мамонова — військова медикиня. На службу до Маріуполя потрапила ще до повномасштабної війни. Саме там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем, військовослужбовцем Нацгвардії.

Про свою вагітність жінка дізналася уже під час війни. Напочатку весни 2022 року потрапила у полон — в Оленівку. Обміняли жінку лише 22 вересня 2022 року, коли вона перебувала на 9 місяці вагітності. Мар'яна Мамонова народила свою донечку на четвертий день після обміну.

Кожна наша відеоісторія є двома мовами — українською та польською. Відтепер не потрібно шукати окремий файл і надсилати окреме посилання, щоб поділитися з друзями. Достатньо лише ввімкнути польські субтитри безпосередньо на YouTube. Діліться історією Мар'яни Мамонової зі своїми польськими друзями, а також з тими, хто знає польську мову.

Буквально по крихтах рідним доводиться збирати інформацію про своїх близьких, яких утримують в ув’язненні. Доступу до російських в’язниць не мають ані представники України, ані міжнародні правозахисні організації. Держава теж не має  єдиного механізму щодо звільнення цивільних полонених. Росія, у свою чергу, заперечує факт утримання мирних громадян у полоні. Про боротьбу за своїх рідних, який незаконно утримує країна-агресор, — Sestry поспілкувалися із близькими цивільних бранців. 

Ізабелла Пєх: «Моїй мамі — 52 роки, майже шість з яких вона є заручницею у росіян»

Моя мама, Олена Пєх, працювала у художньому музеї старшим науковим співробітником у Горлівці на Донеччині. Проводила екскурсії, відкривала виставки, брала участь у конференціях, писала наукові статті. Ми жили добре, поки 10 років тому на наші землі не прийшла Росія. Під час окупації ми з мамою одразу ухвалили рішення — їхати жити на підконтрольну Україні територію. І вже у червні 2014-го оселилися в Одесі. 

Однак інші наші родичі, у тому числі бабуся, залишилися на окупованій території. У 2016 році вона пережила інсульт. Мама повністю взяла на себе оплату лікування та реабілітації. Час від часу їздила на окуповану частину Донеччини, аби допомогти своїй матері. Дорогою проходила блокпости окупантів. 

Поїздка у серпні 2018-го стала фатальною. Маму затримали у Горлівці. Під час обшуків у квартирі знайшли антиросійську літературу, зокрема і книги про Бандеру. Сказали: «Все, у тебе проблеми». Одягли  мішок на голову,  заштовхали у машину і вивезли у Донецьк — на територію однієї з військових частин. 

Її одразу посадили в одиночну камеру, де протримали понад два з половиною місяці. Життя мами перетворилося на справжнє пекло. З неї вибивали покази і зізнання.

Допити тривали кожні три дні впродовж двох з половиною місяців. Катували щонайменше по 5-7 годин 

Бувало таке, що в кімнаті для допитів перебувало до 15 кремезних чоловіків. Вони були у балаклавах і зі зброєю. Частина з них — місцеві, так звані ДНРівці. А керував процесом росіянин. Ці люди садисти, які отримували  від тортур насолоду. Вони чітко знали, коли зупинитися. Не раз говорили тому, хто катував: «Зупинись, бо здохне». 

Тортури кожного разу були іншими. Маму душили, били, тягали по підлозі, спускали зі сходів. Їй вкручували шурупи у коліна. Як наслідок — вона майже не може ходити.  Про медичну допомогу не йшлося. Неодноразово маму ґвалтували. Як наслідок — у неї часто відкривалася сильна кровотеча. Подробиць не розповідала, але не раз наголошувала, що їй дуже потрібний гінеколог.

Жінки, які виходили із полону розповідали про садистські методи зґвалтувань. Серед іншого — бойовики часто користувалися кийками

З мами довго знущалися, змушуючи підписати зізнання у шпигунстві на користь України. Погрожували вбити. Довели до спроби самогубства. Для того, щоб просто припинити свої муки, вона знайшла у камері іржавий, тупий предмет і ним буквально рвала собі вени на зап'ястку. Її знайшли у калюжі крові. Викликали «швидку», але на територію військової частини медиків пе пустили. Обмотали руки ганчірками руки — і все. Їй дивом вдалося вижити. 

Після спроби самогубства маму деякий час не чіпали. Та одного дня її вивезли у поле і вкотре змушували підписати зізнання. Погрожували вбити. Під тиском мама зробила це. Так звані слідчі дії тривали 8 місяців. Жодної доказової бази так і не було. Її звинуватили у зраді батьківщині. Маму засудили до 13 років позбавлення волі з відбуванням покарання у жіночій виправній колонії №127 у місті Сніжному на Донеччині. Вона досі там перебуває. Відсиділа майже 6 років. Зв'язку з нею немає. 

Мені про неї розповідали ті, хто сидів у тій самій колонії. Всі говорили: «Яка у тебе сильна мама. Вона так мріє з тобою побачитися і возз'єднатися. Тримається лише заради тебе». Її стан здоров'я жахливий. Має епілепсію, при цьому не отримує жодних медикаментів.

Від нестерпного болю мама спить по 2-3 години на добу

Щоб ви ви розуміли, я єдина людина з усієї нашої родини, яка не відвернулася від неї. Вони всі підтримують Росію. Я понад 5 років борюся за звільнення мами. На жаль, різноманітні публічні акції, зустрічі із представниками влади, публікації у ЗМІ, розмови з дипломатами досі не дали результату. Я у відчаї. Розумієте, для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку. Куди ще звертатися, аби її врятувати? Не знаю. Я дуже боюся її втратити.

Тетяна Матюшенко: «Мого чоловіка засудили  до 10 років позбавлення волі» 

Ми родом із невеличкого містечка Кальміуське на Донеччині (колишній Комсомольськ. — Авт.). Росіяни окупували його одним з перших. Тоді, у  2014-му, облаштували закрите військове поселення. Туди не було доступу ані Червоному Хресту, ані жодній іншій міжнародній правозахисній організації. І досі ситуація не змінна. Від початку російської окупації ми не приховували, що підтримуємо Україну. Не соромилися і не боялися висловлюватися. Через це і постраждали. 

15 липня 2017 року мого чоловіка, Валерія Матюшенка, посеред білого дня схопили співробітники так званого міністерства державної безпеки ДНР. Одягли на голову мішок, заштовхали у машину. Через 3 дні після його арешту до нас додому  прийшли з обшуком. Вилучили техніку. Показали мені постанову, в якій йшлось, що він затриманий і нібито зізнався у співпраці з СБУ. Тобто його звинуватили у шпигунстві на користь України.

Лише через кілька днів я дізналася, що він перебуває в «Ізоляції» (це російська катівня, яка була утворена у 2014 році у Донецьку, відома своїми тортурами до полонених. — Авт.). Там Валерій 10 місяців.

За цей час його постійно піддавали тортурам. Він пройшов усі можливі знущання 

Хлопці, які вийшли на волю  розповідали, що його навіть саджали в «стакан». І це не про посуд. Це такий різновид тортур. Це кімната, розміром метр на метр, де все просякнуте кров'ю. У ній — пляшка з рідиною. Люди намагаються її не пити, бо наслідки для організму жахливі. У таких умовах тримають кілька днів. Ти взагалі не розумієш, де ти і скільки пройшло часу. Там ти і в туалет ходиш.

Його били, зламали ребра. Катували струмом, «спалили» всі нутрощі йому. Він майже не дихав 

Для всіх тортури ідентичні. Єдине — декого ще й ґвалтували. Мій чоловік дивом вижив. Був весь переламаний, майже не дихав. Через 10 місяців його засудили до 10 років позбавлення волі. Шість з них він перебуває у 32-й Макіївській колонії. Після його арешту, мене попередили: «Ну що, тепер твоя черга. Готуйся». 

Я знала, що за мною стежать, боялася виходити з дому. Одного дня одягла чоловічий одяг і завдяки знайомим змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді у Кальміуське я не поверталася. Боротьбу за чоловіка продовжую на відстані.

Ми сподівалися, що його віддадуть ще у грудні 2017-го (тоді Україна передала так званим ЛНР/ДНР 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей. — Авт.). Тоді нам навіть дзвонили з СБУ — запитували, хто зустрічатиме чоловіка, де він збирається проживати. А напередодні обміну сказали, що його не заберуть, але включать до другого етапу, який планується на 2018 рік. 

Але чоловіка знову не забрали. Його не виявилося у списках. Він відноситься до категорії — цивільний заручник. Нам багато років говорять, що питання звільнення піднімається, але результату немає досі. Нашим питанням займається ГУР, СБУ та уповноважений з прав людини. Ми навіть до президента зверталися. Нас постійно заспокоюють і кажуть: «Почекайте».

Знаю, що чоловік вже у важкому стані. У свої 59 років він важить 50 кг, має проблеми зі щитовидною залозою, випадає грижа, є підозра онкологію. А ще має синдром Туретта — генетично зумовлений розлад нервової системи.

Що робити далі — ми не знаємо. Будемо ходити на акції, аби про цивільних заручників не забували 

Тетяна Катриченко, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини: «Досі нема механізму повернення цивільних полонених»

Якщо говорити про тих осіб, яких ми, Медійна ініціатива за права людини, обліковуємо після 24 лютого 2022 року, то у нас зараз 1332 цивільних полонених. Але це не точна цифра. Це ті, про яких ми знаємо або маємо свідчення звільнених. За нашими підрахунками, цифра може бути у 3-4 рази більшою. 

На жаль, у держави немає навіть дуже орієнтовного списку цих людей. Бо досі по багатьох з них відсутня інформація, де вони, що з ними? Якщо говорити про Київську область, де окупація тривала місяць, то зниклі люди були розділені на такі умовні категорії: заручники; вивезені на територію РФ; зниклі безвісти і  загиблі. Також, попри те, що деякі території деокуповані давно, вони досі не всі обстежені. Тому є випадки, коли зниклих знаходять загиблими. А що говорити про області, в яких досі триває окупація? До того ж, затримання там продовжуються постійно. 

Щодо тих, хто потрапив у полон після 2014-го, то на момент повномасштабного вторгнення їх було орієнтовно 300. Це громадяни України, які були затримані на території Донецької і Луганської областей. Є певна кількість людей, яких за ці два роки повномасштабної війни відпустили. Деяких  під підписку про невиїзд, а комусь  просто змінили міру запобіжного заходу. 

До 24 лютого 2022-го були спроби обмінів цивільного населення, зокрема у 2017 і 2019 роках. Знаєте, з військовополоненими все зрозуміло. Є Женевська конвенція, координаційний штаб, облік.

А ось з цивільними — проблема. Ними ніхто не займався. Немає  єдиної інстанції, яка б ними переймалася

Досі у держави немає єдиного механізму щодо звільнення цивільних бранців. Женевська конвенція передбачає, що під час збройного конфлікту сторони мають право брати у полон лише військовослужбовців. І Росія, і Україна можуть тримати військових полонених хоч до кінця війни, а потім міняти всіх на всіх. Але має бути допуск  Міжнародного Червоного Хреста до бранців. Насамперед для того, щоб всі військовослужбовці, які є у полоні, були обліковані. 

Але в компетенцію цих структур не входять цивільні. Та і затримувати їх жодна зі сторін не може. Хіба що вони скоїли якісь кримінальні злочини. Наприклад, крадіжку чи вбивство.

Що робить Російська Федерація? Вона продовжує практику затримання цивільного населення. Цим самим скоює воєнний злочин 

Думаю, що на початку повномасштабного вторгнення Росія побоювалася, що їй не вистачатиме обмінного фонду і тому затримували і військових, і цивільних. А на кого і як їх міняти? У нас немає цивільних росіян у полоні. Ми беремо лише військових.

У нас немає механізму, як їх повертати. Тільки зараз починають працювати над тим, щоб якимось чином впорядкувати інформацію і мати хоча б якісь списки

У мене часто запитують що робити тим, чиї рідні у полоні? Я б радила  насамперед одразу звертатися до правоохоронних органів. Давати покази, отримувати статус потерпілого. І тоді буде легше довести  факт полону. Бо реєстр потерпілих все ж таки невдовзі сформують  — і тим самим не потрібно буде доводити у майбутньому факт перебування у полоні рідної людини. 

І звісно — не мовчати. Однак треба діяти конструктивно, без образ та істерик. Бо іноді це може навіть нашкодити.  А ще — не ділити на тих, хто був затриманий раніше, а хто пізніше. Це неправильно мірятися термінами. Потрібно всіх повертати додому.

Марчін Банасяк є волонтером польського фонду «Be a Hero». Про харківський Інститут загальної та невідкладної хірургії знає не з чуток. Чоловік вже майже рік живе у місті, як оператор та режисер фільмує російські злочини, з’ясовує потреби військових і цивільних та доставляє необхідне.

«Цього разу ми хочемо допомогти лікарні, яка працювала і працює безперервно. Я мав можливість поспілкуватися з головним анестезіологом інституту Олексієм Ткачуком. Переді мною сидів не просто лікар у білому халаті, а справжній герой. Людина, яка опинившись у дуже складній ситуації, дивовижно з нею впоралася», — розповідає Марчін.

До війни навантаження на медзаклад також було чималим, пригадує завідувач відділення анестезіології з палатами інтенсивної терапії Олексій Ткачук. Хірургічні бригади були сформовані у повному складі, медикаментів та обладнання вистачало. А потім настало 24 лютого 2022-го року.

«Ми приїхали в Інститут вранці і залишились там на три місяці. На жаль, не всі члени нашої команди змогли того дня доїхати до роботи. На початок великої війни частина з них опинилися в окупації і змушені були шукати шляхи аби виїхати звідти. Деяким довелося подолати важку дорогу через Росію, Білорусь, Балтійські країни, Польщу. Люди не залишилися за кордоном, а повернулися назад, в Харків, аби далі рятувати пацієнтів. І це неабияк мотивує. Ми пишаємось тим, що маємо таких працівників», — розповідає Олексій Ткачук. 

Незважаючи на постійні обстріли, лікарня працювала цілодобово. До закладу привозили як цивільних, так і військових поранених: 

«Одного разу авіаційна бомба поцілила у школу поруч. Воронка була метрів 15. У нас повибивало двері і вікна. Загалом через активні бойові дії у нас вибито майже 40% вікон. Ми їх забивали дошками та поліетиленом. Це були лютий-березень, було достатньо холодно. А у нас були хворі, тож ми робили так, щоб люди були у теплі. Зараз ми працюємо на 90%  від того обсягу роботи, який був у нас до початку повномасштабної війни», — розповідає лікар-анестезіолог. 

Аби заклад знову запрацював на повну лабораторія відділу мікробіології потребує фінансування. Насамперед, необхідно придбати спеціалізоване обладнання у вигляді автоматичного аналізатора для мікробіології. Завдяки такому аналізу матеріалу можна уникнути інфекційних післяопераційних ускладнень. Також необхідно відновити весь харчоблок, зруйнований у результаті обстрілів.

Допомогти Інституту вирішили волонтери польського фонду «Be a Hero». Вони  допомагають Україні від перших днів повномасштабного вторгнення Росії.    Лише торік відправили 108 конвоїв  з допомогою. А в 2024-му вже зробили 9 поїздок до України і передали автомобіль швидкої, причіп, квадроцикл, машини для військових та дрони. Але окрім допомоги бійцям фонд активно підтримує цивільне населення та лікарні.

«Ми вирішили, що друга річниця початку повномасштабної війни в Україні  — момент, коли ми повинні ще раз нагадати собі, що ця страшна і кривава війна не закінчилася. Нагадати про те, що в Україні є люди, які вирішили залишитися і боронити не лише свій край, але й безпеку Польщі. І ми маємо допомогти Україні.  Коли ми думали про те, яку лікарню ми хотіли б підтримати і чому, ми на 100% покладалися на рекомендації нашого волонтера Марчіна. Тож, з 22 лютого ми відкриваємо великий збір, який триватиме впродовж місяця. У нас є завдання, яке ми повинні виконати», — наголошує Марта Малецька, засновниця фонду.

Завдання мінімум — зібрати 100 тисяч злотих. Але волонтери вірять, що сума не буде меншою ніж торік, коли був збір на електрогенератори і зарядні станції   для   дитячих будинків та переселенців. Тоді вдалося зібрати 350 тисяч злотих. 

«Війна триває, і вона триватиме, на жаль, ще довго. Я завжди кажу, що героєм може стати кожний. Навіть якщо ви скинете 5 злотих, це теж допомога. Ви долучитеся до команди цих людей. І вже через  півтора місяці ця лікарня отримає необхідне обладнання. І це реально», — наголошує волонтерка.

Читайте також: Польська волонтерка Марта Малецька: «Не кожний має бути героєм, але кожен може ним стати»

Тим часом лікар-анестезіолог Олексій Ткачук вже дякує всім небайдужим за допомогу і підтримку. Він переконаний, що лише об’єднавшись можна здолати такого потужного ворога, як Росія:

«Те що роблять росіяни — фашизм. Люди гинуть цілими родинами, з маленькими дітьми.  Я можу тільки подякувати Польщі і всім, хто з початку війни допомагав, допомагає і не втрачає оптимізму. Слів не вистачає для того, щоб сказати, наскільки ми вам вдячні. Разом до перемоги».

Крим став першим об'єктом російської агресії проти України. 20 лютого 2014 року вперше зафіксували так званих «зелених чоловічків» на півострові, а також перетин державного кордону України збройними силами РФ через Керченську протоку. Уже за місяць, у березні, Росія провела невизнаний демократичним світом референдум у Криму. А у квітні 2014 року розпочалось вторгнення у Донецькій та Луганській областях. Sestry зібрали фотографії, які ілюструють 10 років російської війни.

26 лютого 2014 року Меджліс кримськотатарського народу закликав жителів півострову прийти до стін кримського парламенту на мітинг проти сепаратизму. Тоді під Верховною Радою АРК Крим зібрались тисячі кримських татар. Разом із тим прийшли симпатики руського міру. Обидві сторони тримали у руках прапори, різні плакати та транспаранти. Поруч із синьо-жовтими та кримськотатарськими прапорами буяли російські триколори. На фото сутичка між міліціонером та кримськими татарами. Сімферополь, 26 лютого 2014 року.

20 лютого 2014 року став найкривавішим днем Революції Гідності. Того дня на Майдані загинуло 47 осіб, 157 отримали тілесні ушкодження. За даними Генпрокуратури, всього під час Революції Гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 — загинули. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею.

На цьому фото — тіло загиблої Тетяни Медвєдєвої, накрите курткою. Автобус, в якому їхала жінка, росіяни обстріляли 16 вересня 2014 року у Донецьку.

Цю жінку звати Олена Курило. Фото її закривавленого обличчя з’явилося на обкладинках світових ЗМІ. Жінка отримала поранення у перший день повномасштабного вторгнення, коли росіяни влучили ракетою за 30 метрів від її будинку у Чугуєві. Це фото зробив американський фотограф-документаліст Вольфганг Шван, за яке отримав перемогу у категорії «Пресфотограф року» на міжнародної премії The International Photography Awards. Олена Курило, яка після початку великої війни за кордон, повернулась в Україну. Жінка перенесла кілька операцій на очах. Після лікування праве око бачить на 30%, ліве — на 80%.

9 березня 2022 року російська армія вкотре обстріляла Маріуполь. Росіяни завдали авіаудару на пологовий будинок та дитячу лікарню. Того дня поранення зазнали 17 людей, у тому числі, діти, троє жителів Маріуполя загинули. Фоторепортер Євген Малолєтка, автор цього фото, став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе 2022 року, отримав головний приз World Press Photo, став найкращим фотографом 2022 року за версією The Guardian. А у травні 2023 року американське інформаційне агентство Associated Press отримало Пулітцерівську премію за роботу українських фотокореспондентів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василіси Степаненко в Маріуполі.

На цьому фото український військовий та його пес в Ірпені. На вулиці 29 березня 2022 року. День тому, 28 березня, українські захисники звільнили Ірпінь на Київщині. Російські загарбники перебували у місті 23 дні. Унаслідок запеклих боїв було зруйновано 70% соціальної та житлової інфраструктури міста.

2 квітня 2022 року Міноборони України повідомило про звільнення всієї Київської області від російських військ. Після відступу військ РФ стали відомі численні свідчення про масові факти загибелі мирних жителів, зокрема, у Бучі. На цьому фото чоловік із дитиною їдуть містом на велосипеді, а обабіч дороги лежить тіло загиблого бучанця.

У Львові встановили меморіальну стіну у пам'ять загиблих внаслідок повномасштабного вторгнення. Від початку великої війни загинули 10 233 цивільних, ще 19 289 отримали поранення. Про це 10 січня заявила заступниця генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй (ООН) Розмарі Ді Карло.‍‍

На деокупованих територіях Харківської області правоохоронці виявили 10 катівень, шість із них — в місті Ізюм. На цьому фото два матраци, які лежать на підлозі. Тут, у поліцейському відділку, росіяни утримували місцевих жителів. Вони влаштували в’язницю та кімнату тортур. Правоохоронці знайшли журнали зі списком затриманих, які вели росіяни, а також інструменти катувань. Після деокупації Ізюма у лісі знайшли масові могили. Там виявили більше 450 тіл. Серед загиблих багато жінок та дітей.

7-річна Вероніка Ткаченко тримає уламок ракети «Град», яка влучила в будинок її родини в Ізюмі на Харківщині у вересні 2022 року.

Вид зруйнованого Бахмута із пташиного польоту. До повномасштабного вторгнення Бахмут був маленьким, мальовничим містом з гарними вуличками та старовинною архітектурою. Тут проживало понад 70 тисяч людей.

2 січня 2024 року Росія здійснила масований удар по Україні, випустивши по українських містах 99 ракет різного типу та 35 БПЛА Shahed. Того дня у Києві постраждали 49 людей, ще троє загинули внаслідок ракетної атаки. У столиці постраждала цивільна інфраструктура в Оболонському, Печерському, Подільському, Солом'янському, Святошинському та Деснянському районах.

Текст Наталії Рябої, добірка фото Beata Łyżwa-Sokół

Головне фото: Evgeniy Maloletka / AP /East News

8 лютого президент України оголосив про рішення змінити Головнокомандувача ЗСУ. Валерій Залужний пішов з цієї посади, яку обіймав понад два роки. Того ж дня Зеленський присвоїв генералу звання Героя України і заявив, що, попри звільнення, пропонує йому залишитись в команді. Новим українським головкомом призначено генерала Олександра Сирського. Як зміни військового керівництва вплинуть на хід війни, чи змінить відставка Залужного політичний контекст в Україні та що думають про це перезавантаження західні партнери — Sestry зібрали думки експертів.

‍Очікувана відставка  

Чутки про відставку Залужного не припинялись останні кілька місяців, про конфлікт між президентом та головкомом говорили й українські, й західні експерти. 

Ідея звільнення «залізного генерала» Залужного, щойно таки чутки з’явились, була вкрай непопулярна в українському суспільстві, каже британський експерт, співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:

— Популярність Залужного серед української громадськості, включно з військовими, схоже, була головною проблемою для президента Зеленського, який розглядав її як потенційну загрозу власній посаді. Останніми місяцями розкол між цими двома чоловіками ставав дедалі більш публічним, що зробило його врегулювання неможливим.

Торік у листопаді британський журнал The Economist опублікував інтерв’ю українського головкома, де він вперше публічно визнав, що український контрнаступ не виправдав очікувань. Ця публікація спричинила значний резонанс в Україні і додала олії у вогонь дискусій про неминучість зміни військового керівництва. Команда президента всіляко заперечувала існування конфлікту, сам Залужний публічно жодного разу не коментував це питання.

Суперечності військового і цивільного керівництва для демократичного суспільства скоріше норма, ніж виключення, каже український політолог, керуючий партнер «Національної антикризової групи» Тарас Загородній:

— Знаєте, якщо почитати спогади Черчилля під час Другої світової війни, там Маннергейма, ситуацію в Америці, то це нормально. Проблема в тому, що тоді не існувало соціальних мереж і не було цих сплесків назовні. Це право Зеленського змінити військове керівництво. Та чи створює це додаткові переваги для нього? Скоріш ні, ніж так. Чому? Тому що армія користується великою довірою серед народу. І Залужний вже фактично є частиною національного міфу, навіть фольклору. Подивіться, скільки пісень про нього складено, йому вірші присвячують. Він, мабуть, і не хотів цього, але так сталося. А тепер, коли він не є частиною команди чинної влади, може так статися, що будь-які проблеми, які виникатимуть на фронті чи в економіці, тепер безпосередньо будуть пов'язувати з Зеленським. А якщо буде щось добре траплятися, народ більше схилятиметься до того, що це спадок Залужного, бо  так побудована масова свідомість.

Чергове загострення між Офісом президента та головнокомандувачем сталось на тлі обговорення закону про мобілізацію. Залужний заявив, що це політичне питання, мовляв, армії потрібні люди, а в який спосіб їх мобілізувати, вирішувати не військовим. Втім команда президента не захотіла взяти на себе відповідальність за це непопулярне рішення. Закон, зрештою, віддали на розгляд парламенту. Він пройшов перше читання, втім коли буде ухвалений досі невідомо.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

8 лютого відбулась зустріч Зеленського з Залужним. Обидва за підсумками розмови виклали одне й те саме спільне фото — усміхнені, тиснуть одне одному руки.

Зеленський після зустрічі заявив, що подякував генералу за два роки захисту України:

— Обговорили, якого оновлення потребують Збройні Сили. Обговорили також, хто може бути в оновленому керівництві Збройних Сил України. Час для такого оновлення — саме зараз.

Прокоментував зустріч і Валерій Залужний. За його словами, відбулась важлива та серйозна розмова і ухвалене рішення про необхідність зміни підходів та стратегії:

— В перші найскладніші дні великої війни ми вистояли проти підлого та сильного ворога. Вистояли разом. Наша битва триває і щодня змінюється. Завдання 2022 року відрізняються від завдань 2024 року. Тому усі повинні змінитись та адаптуватись до нових реалій також.

Не варто шукати у відставці Залужного жодних прихованих підтекстів, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан. Причину заміни головкома у своїх заявах чітко обґрунтували і Зеленський, і сам Залужний:

—  Кожний етап війни потребує своєї стратегії. І, відповідно, під цю стратегію має бути відповідний виконавець. Це абсолютно нормальний процес ротації у військовому керівництві країни.

‍У чому полягає нова стратегія?

‍Говорячи про перезавантаження військового керівництва, Зеленський дав чітко зрозуміти, яких саме змін чекає від сил оборони. Насамперед — реалістичний, детальний план дій ЗСУ на 2024 рік. Має відбутись справедливий перерозподіл західної зброї на користь першої лінії фронту та вирішені проблеми з логістикою, головно, на Донецькому напрямі і, зокрема, в Авдіївці, про яку президент окремо згадав у своєму зверненні. Необхідно виправити надмірну чисельність військових у штабах, в ЗСУ, побудувати дієву систему ротацій та підвищити якість навчання військовослужбовців. Треба призначити першого командувача новостворених Сил безпілотних систем.

Головне завдання на найближчі місяці — втримати фронт, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан:

— Росіяни зараз на піку своїх можливостей. Лютий-березень — це їхній такий наступальний потенціал, коли вони тиснуть по всьому сходу від Куп'янська і аж углиб — до Вугледара. Наше завдання — виснажити сили противника. Вони є великими, вони потребують великих ресурсів. І от саме знищення їхніх ресурсів, техніки, живої сили це стане основним нашим завданням і основним завданням для головнокомандувача.

‍Новий головком‍

Новим Головнокомандувачем ЗСУ Зеленський призначив генерала Олександра Сирського, досі він командував Сухопутними військами. Йому 58 років. Народився в Російській РСФСР — в селі Новинки Володимирської області. Його батько також військовий. Одразу після призначення в російських медіа пішла хвиля публікацій, що родина Сирського досі живе в Росії.

Військовий закінчив Московське вище загальновійськове командне училище. Серед випускників цього вишу один з російських командувачів так званої спецоперації в Україні Олександр Дворніков та командувач Об'єднаних Сил Сергій Наєв. Згодом Сирський продовжив свою освіту в київській національній академії оборони. В українській армії він з 1986 року і пройшов усі кар'єрні сходи від командувача взводом до генерала.

У 2013 Олександр Сирський відповідав за співпрацю з НАТО в головному командному центрі ЗСУ. У лютому 2015 група «Барс» під його керівництвом прикривала вихід українських військових з Дебальцевого. Тоді близько 4,5 тисяч українських військових під його командуванням протистояли майже 20 тисячам росіян. За цю операцію Сирського нагородили орденом Богдана Хмельницького.

Це людина, яка звикла приймати виклик, каже голова Українського центру безпеки та співпраці Сергій Кузан:

— Сирський — це жорсткий хлопець для важких часів Він взяв на себе відповідальність бути керівником оборони Києва. Тоді мало хто хотів бути на його місці, тому що це було дуже ризиковано, не було ніякої певності, чи столиця взагалі вистоїть. Він провів успішну оборонну операцію, провів успішну наступальну харківську операцію, весь час перебував на найскладніших ділянках фронту. 

На порядку денному стоять нові завдання. Насамперед це чітке та детальне планування дій усіх органів військового управління — таку заяву зробив Олександр Сирський наступного дня після призначення. З його слів, пріоритет для штабів усіх рівнів — знання всіх потреб фронту, а також володіння ситуацією на кожній його ділянці. Серед векторів побудови перемоги Сирський називає запровадження нових технічних рішень, як приклад — застосування безпілотних систем та сучасних засобів радіоелектронної боротьби. Головна цінність української армії, за визначенням головкома ЗСУ, — це життя і здоров’я  військовослужбовців. Відтак, дотримання балансу між виконанням бойових завдань та відновленням частин і підрозділів залишається як ніколи актуальним.

Ці питання новий головком обговорив під час першої робочої наради з міністром оборони. «Ми очікуємо на нові рішення, узагальнення досвіду. І головне —  технічні завдання для розробки нових зразків. Тих, які створять нам стратегічну перевагу завтра», — заявив за підсумками зустрічі Рустем Умєров.

‍Реакція Заходу 

‍Зміни у військовому керівництві — внутрішня справа України. Зеленський є верховним головнокомандувачем. І він може вирішувати, хто керуватиме армією. Таку заяву зробив координатор Ради національної безпеки Білого дому Джон Кірбі. Водночас він заперечив, що заміна головкома свідчить про нестабільність ситуації в Україні.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг теж назвав звільнення Залужного суто українським рішенням. З його слів, в Альянсі не повинні це коментувати:

— Але я вітаю дуже чітку заяву міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, що жодні зміни не торкнуться відносин України з партнерами та з НАТО. Тож ми продовжуємо разом працювати і підтримувати Україну.

Про те, що у генерала Залужного хороша репутація на Заході, в інтерв'ю виданню Sestry заявив голова комітету закордонних справ польського Сейму Павел Коваль. Він підкреслив: Залужний був орієнтиром для партнерів у військових питаннях. Однак звільняти чи ні — це виключно українське рішення:

— Насправді справжня проблема сьогодні не в Залужному. Якщо ми шукаємо хороші сценарії для України, то питання в тому, чи зможе українська влада провести ефективну мобілізацію. І про це багато говорять зараз на Заході. Я чую це не лише в Польщі, експерти приділяють цьому питанню значну увагу.

— Підтримка Євросоюзом України непохитна. Ми зобов’язались підтримувати Україну так довго як буде необхідно і забезпечувати усім, незалежно від того, хто очолює збройні сили України, — заявила речниця зовнішньополітичної служби ЄС Набіла Массралі.

Британський експерт, співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон підкреслив, що західні партнери не будуть надмірно занепокоєні змінами у ЗСУ: — Замість Залужного призначено одного з його найближчих колег, генерала Сирського, тому навряд чи відбудеться якась радикальна зміна у військовій стратегії України. На фундаментальному рівні західна підтримка ґрунтується на інтересах власної безпеки Заходу — Захід знає, що повинен запобігти консолідації агресивної, експансіоністської Росії на своїх кордонах. Це ключова мотивація, що рухає західною підтримкою, і вона не залежить від того, хто командує українською армією.

‍Політичний контекст‍

Відставка Залужного буквально виштовхне його в політику — цю тезу в різних варіаціях упродовж тижнів обговорювали різні міжнародні медіа. Генерал — уже частина української політики, незалежно від того, вирішив він, що робитиме далі, чи ні. Так вважає український політолог, керуючий партнер «Національної антикризової групи» Тарас Загородній:

— Навіть якщо зараз Залужний буде просто мовчати, він однаково через свій вплив вже є, по суті, арбітром в нашій країні. Та чи піде він в політику? Це поки що відкрите питання. Армія вже давно перетворилася на окремий політичний інститут, і вихідці з армії будуть наповнювати державні органи. Небезпека Росії не зникне найближчі двадцять років — навіть після нашої перемоги. Я не вірю у розпад Російської Федерації. І тому це буде такий центр впливу через свій авторитет. Якщо ви спостерігали за Залужним, він достатньо відкрита і щира людина. І це приваблює багато людей — як військових, так і цивільних. Тому тут можуть бути різні варіанти.

З 2014 року Тетяна Грубенюк допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення разом з іншими волонтерами збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Як директорка благодійного фонду «Відродження Захисників України» докладає максимум зусиль, щоб якнайбільше українських військових отримали якісне безоплатне протезування у США чи реабілітацію в реабілітаційному центрі NextStep Ukraine. Тетяна Грубенюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.   

Оксана Щирба: Які конкретні напрямки роботи благодійного фонду «Відродження Захисників України»?

Тетяна Грубенюк: Основний напрямок діяльності фонду — це допомога військовим із важкими випадками поранень й ампутаціями. Керівник фонду Ірина Ващук почала забирати в Америку хлопців на реабілітацію і на протезування. Згодом зросли запити, везти до США на лікування було дуже дорого. Тому в 2018-му році в Ірпені ми відкрили центр медичної реабілітації для важкопоранених військовослужбовців. Обладнання підібрали в Сполучених Штатах, привезли в Україну, почали роботу. У нашому центрі ми абсолютно безкоштовно реабілітуємо хлопців та дівчат. Для них є повний комплекс: проживання, харчування, одяг. Від наших захисників та захисниць потрібне лише бажання реабілітуватися. Ми абсолютно відійшли від бюрократичних питань, нам потрібно лише подивитися заключення лікаря, мати довідку, що  особа отримала поранення внаслідок захисту батьківщини і військовий квиток.

Ми не просто реабілітаційний центр, ми відкритий простір для наших захисників

Паралельно ми  досі забираємо в Сполучені Штати Америки хлопців з надто важкими випадками ампутації. Державна програма з протезування в Україні працює, але є дуже страшні випадки, з якими я до 2022 року не стикалася. Тому ми кожен випадок і запит розглядаємо окремо, консультуємося спочатку з українськими лікарями. У дійсно складних випадках забираємо хлопців до США. 

‍ОЩ: Скільки військових уже пройшли реабілітацію в центрі? 

ТГ: За 2023 рік повну реабілітацію пройшов 151 військовослужбовець. 

ОЩ: Це переважно хлопці? Чи дівчата також є?

ТГ: Переважно хлопці, хоча в нас також були дівчата. Однак 99% — це чоловіки різного статусу та віку.

ОЩ: Чи плануєте розширювати свою діяльність?

ТГ: Наприкінці року ми відкрили центр у Львові. Це пілотний запуск. Ми закупили найновіше обладнання, яке є на даний момент. Центр працює, 10 військовослужбовців уже проходять реабілітацію. Але є ще певні нюанси, які потрібно доопрацювати.  Офіційне відкриття плануємо зробити трохи пізніше. 

‍ОЩ: Ви займаєтесь волонтерством з 2014 року, коли Росія почала війну.  Наскільки були готовими до того, що буде повномасштабне вторгнення? Чи готувались до нападу Росії?  

ТГ: У кінці 2021 року до мене приїхала мама. У січні 2022 року ми зібрали тривожну валізку і я повела маму на курси першої домедичної допомоги. Мама весь час мене запитувала: «Невже все так погано?». У нас не було сумнівів, що щось відбудеться. Я відповідала мамі: «Немає значення, яких це буде масштабів, але ти повинна вміти допомогти як не собі, то комусь іншому».  

З січня у нас в коридорі стояла сигнальна валізка, де було лише найнеобхідніше. Я забрала свої нагороди, документи та аптечку. Коли почалася повномасштабка, я дуже хотіла відправити маму додому на Західну Україну, але вона відмовлялася. На той момент мій 21-річний брат воював. І коли почалася повномасштабна війна, ми вже знали, що біля нього був прорив і що вони відступають на Маріуполь. Мама говорила: «Я буду з тобою і буду допомагати, чим зможу. Я хоча би матиму якусь інформацію, що там відбувається». Ми переїхали жити з лівого берега на правий, чотири родини поселилися у приватному будинку, де раніше проживала жінка-консул з канадського посольства, яка з дітьми і родиною виїхала. Вдень ми звозили всю допомогу у наше помешкання, а вночі все пакували, підписували, на яку бригаду відправляти. Вісім років волонтерства дали великий плацдарм: ми мали всі контакти, до кого можна було звернутися.  

Ми точно знали, де можемо отримати допомогу. Мені особисто дуже допомогло те, що я байкерша. А в нас, байкерів, є багато закритих груп. Першими, хто відгукнувся, були байкери з Кувейту. Мені написав президент клубу: «Виїжджайте, ми готові вас підтримати в будь-якій країні, куди ви зможете виїхати». Я відповіла, що не можу виїхати, бо повинна допомагати нашим захисникам. Згодом на зв'язок вийшли байкери з Польщі та Америки. 

Люди, які змогли виїхати, підтримували всі збори. Скажімо, збір на пікап ціною п'ятнадцять тисяч доларів можна було закрити за чотири години. По телефону мені порадили одного чоловіка, який погодився привезти сто п'ятдесят комплектів ізраїльських шоломів та бронежилетів. При цьому він не бачив мене раніше, не знав, хто я. Ми зустрілися, коли приїхав бус, запакований цими комплектами на десятки тисяч доларів. Це неймовірно, коли абсолютно незнайомі люди допомагали закривати такі важливі для наших хлопців та дівчат потреби. Пізніше він ще передавав дуже дорогі прилади нічного бачення. Один прилад коштував  приблизно 3,5-4 тисячі доларів.

Дуже багато допомоги надходило із-за кордону. Мені здається, що світ такого точно ніколи не бачив.

Один іноземний журналіст торік сказав мені: «А ви взагалі розумієте, що ви унікальні? У світі такого ніколи не було»

‍ОЩ: Ви стільки років займаєтеся волонтерством. Що ця справа означає для вас особисто?

ТГ: Це і не робота, і не хобі. Це нормальне бажання кожного свідомого українця зробити все для того, щоби вибороти нашу незалежність. Ми прекрасно розуміємо, що ця війна почалася не в 2014 році. Нас століттями хочуть знищити. І попри все, ми живемо, стаємо на ноги, відроджуємо все. Мені дуже прикро, що досі є люди, яким байдуже до всього: мовляв, не прилетіло в моє місто, то й добре. 

Коли ви вперше потрапляєте у військовий шпиталь або їдете на передову, все змінюється всередині. Добре пам'ятаю, коли вперше потрапила в госпіталь. Ми з байкерами вирішили зробити байкерський пікнік. Звернулися до керівництва шпиталю, щоб отримати дозвіл. Коли почали привозити хлопців на візках колісних, з травмами, мені стало не по собі. Хлопцям було по 19-20 років. Мені було тоді так соромно, що я весь пікнік простояла біля столу, нарізаючи  огірки, помідори, хліб. Мені було соромно дивитися їм в очі. Після пікніка я сиділа в друга і плакала, тому що це страшно. З того моменту все перевернулося. Від мене тоді дуже багато друзів повідписувалися, мовляв, нащо тобі те волонтерство?

Я привозила допомогу до госпіталю, але сама не заходила, передавала дівчатам. Поки одного разу боєць, який був на пікніку, не впізнав мене і не запитав, чому я не заходжу в палати до хлопців. 

ОЩ: А чому ви не заходили в палати?

ТГ: Я не знала, про що говорити з хлопцями… Але після цієї ситуації я пішла до них. Це була травматологія, другий поверх, п'ята палата. Коли я зайшла, вони якраз обідали. Я мовчки стала і почала мити посуд в палаті. Потім мене попросили зробити канапки, чай, а згодом і розговорилися. 

ОЩ: Про що розповідають хлопці?

ТГ: Хтось взагалі не хоче розмовляти, а хтось без упину розповідає про свою чудову родину. Хтось розповідає про те, що в нього там два гектара городу не засаджено, а він тут лежить і йому ногу відрізали. Всі дуже різні. Вже потім, коли регулярно приходиш, хлопці дуже відкриваються і ставляться як до своєї. Буває, розповідають дуже страшні речі: і власні переживання, і катування, і тортури під час полону. Один боєць казав: «Дружині і синам розповісти не можу, бо не хочу їх травмувати, а ти, наче, і не бойовий побратим, але така рідна, хоча і не по крові». Мені здається, що бійці найбільше відкриваються одне одному і волонтерам. Бо ми, волонтери, за їхніми словами, дуже особливі.

Дуже багато тих, хто цієї війни не помічає, поводить себе так, наче у нас все добре. Одна жінка якось мені сказала: «Скільки можна збирати кошти на мавіки?». На що я відповіла: «Вони потрібні, бо це розхідний матеріал». Їх зараз треба сотнями, особливо в умовах війни. Коли люди починають скаржитися, що не мають з чого донатити, я вірю в це. Я не кажу, що не треба влаштовувати собі свята, але ж не забувайте допомагати тим, хто тримає небо над нами.

Якось під час інтерв’ю мене запитали про те, як інтегрувати і адаптувати наших хлопців до повернення в соціум після закінчення війни. Я проти такої інтеграції. Спершу потрібно адаптувати цивільне населення, підготувати до того, як розмовляти з військовими, коли вони повернуться. Мене взагалі вражає поведінка деяких українців.

Я дуже емоційна людина, завжди стою на боці справедливості. Цивільні продовжують жити так, ніби все добре, а військові повернуться після перемоги і буде хвиля бійок, насилля

У нас дуже багато людей з інвалідністю. Дуже багато хлопців залишаються каліками. Куди б я не приїхала в Києві, я бачу, що всі місця для осіб з інвалідністю зайняті. Коли  я роблю зауваження, мені часто грубіянять, мовляв: «Тобі що місця мало?» 

ОЩ: Що ми можемо зробити вже сьогодні для зміни свідомості? 

ТГ: Мій брат перебував в полоні чотирнадцять місяців. Коли він повернувся, одразу була хвиля ейфорії, а потім його все почало дратувати. Інколи він телефонував  і просив забрати його автівкою, бо не міг їхати в  громадському транспорті, не міг бачити людей. Якось він зі своєю дівчиною вигулювали собаку, підійшли п’яні чоловіки. Вони почали лізти до пса. Брат спокійно попросив хлопців не чіпати вівчарку, на що йому агресивно відповіли:  «Ей ти, мажор, що ти тут сидиш, а не на Бахмуті?!». Потім брат розповідав: «Я стиснув кулаки настільки, що якби у мене були нігті, я би проштрикнув собі шкіру». Він розуміє, що йому з цим треба вчитися працювати, бо таких людей чимало. Але цивільне населення мусить бути готовим до того, що хлопцям буде важко себе контролювати, тому що на війні все зрозуміло: де твій, де чужий. А коли вони повертаються у мирне життя, то шоковані від того, що відбувається. Мені  дуже хочеться, аби кожен свідомий українець поставив собі питання: «Що я можу зробити?» — і почав діяти.

Якось випадково зустріла військового. Підійшла до нього і сказала, що хотіла б допомогти, можливо, його підрозділ на щось збирає. Він, не піднімаючи очей, відповів: «Мені від вас нічого не треба». Я почала пояснювати, що я волонтерка, яка допомагає військовим. Хлопець промовив: «Тоді ви знаєте, куди це скерувати. Нам від вас, цивільних, нічого не треба». Мені стало дуже прикро. Я розумію, чому він так сказав.

Уявляю, як їм болить, коли вони приїжджають з фронту і стикаються з суцільною несправедливістю, дивляться на збагачення чиновників, на гучні святкування цивільних. Я все це розумію…

‍ОЩ: Наскільки волонтери, люди, які донатять, втомились?

ТГ: Багато людей втомилися, багато хто все втратив. А з іншого боку, після масованих обстрілів я спостерігаю, наскільки люди знову згуртовуються. Однак дуже прикро, що має трапитися велика біда, щоб люди знову почали триматися разом. А треба, щоб так весь час було. У моїй волонтерській бульбашці всі дівчата та хлопці далі працюють, гуртуються. Єдине: стало складніше збирати збори. 

ОЩ: Вас часто називають Руденькою або сестричкою. Чому? 

ТГ: Військові звикли, що у кожного є свій позивний. Пам’ятаю серпень 2014 року, коли я прийшла в госпіталь. Тоді в мене був дуже яскравий рудий колір волосся. Спочатку мене почали кликати Рижая, а потім вже Руденька. Я маю подяки та грамоти, де так і записували — Тетяна Руденька, бо думали, що це моє прізвище.  

‍ОЩ: Крім того, що ви волонтерка, ви ще й байкерша. Звідки ця любов до мотоциклів?  

ТГ: Я росла без батька, дуже багато часу проводила з дідусем, який мав мотоцикл. У Києві я їздила на автодром «Чайка» на перегони. В одній компанії познайомилася з хлопцями, які  виробляли всілякі викрутаси на мотоциклах. Коли подивилася, то дуже захопилася. Мої подруги говорили мені: «Боже, яка ти дурна, купи собі за ті гроші автівку, а не мотоцикл». Але я придбала мотоцикл. Правда торік я його продала. Мотоцикл був дуже гучний, мені було соромно їздити. Я розумію, що навколо мене може бути багато людей з окупованих територій, яких постійно обстрілювали, які сиділи в підвалах. І вони дуже чутливо реагують на гучні звуки. 

‍ОЩ: Що для вас означає перемога?

ТГ: Для мене перемога не буде вже такою, як я хочу. Я би хотіла, щоби після перемоги всі ті, кого я знала, повернулися додому. Але, на жаль, в моїй телефонній книжці дуже багато номерів, які ніколи вже не подзвонять, але я їх ніколи не видалю. Для мене це будуть сльози і біль. Бо занадто багато моїх близьких людей загинуло, багато кого з них навіть не похоронено. Я би хотіла, щоб всіх тих, хто поліг, було знайдено і поховано їх рештки з почестями. Після перемоги у мене не буде бажання робити гучного застілля, але я точно знаю, куди я поїду в Києві на кладовище і кому покладу квіти. 

ОЩ: Де ви особисто берете сили та мотивацію?

ТГ: Це моя робота, я кожен день спілкуюся з хлопцями. У мене прекрасна, чудова команда. Ми як родина підтримуємо одне одного і точно знаємо, що ми робимо, для кого ми це робимо. І коли бачиш результат роботи, це надихає ще більше працювати та рухатися вперед. Наші захисники та захисниці — дуже унікальні.

Для мене люди, які свідомо пішли воювати, є надлюдьми. Вони дуже мотивують та надихають

Валерій Залужний має беззаперечний авторитет у військових колах, його поважають українці та представники інших держав. Американське видання Politico назвало Залужного «залізним генералом» та охарактеризувало як легендарну фігуру в історії України. Після призначення Головнокомандувачем Залужний назвав своєю метою трансформацію ЗСУ відповідно до стандартів НАТО. Йому вдалося домогтися певної децентралізації ЗСУ, коли командири на місцях можуть приймати рішення, виходячи з бойової ситуації, не чекаючи на накази згори. Це зміцнило оборону.

За час каденції на посаді Головнокомандувача він відповідав за план відбиття російського повномасштабного вторгнення і безпосередньо керував ЗСУ в найважчі моменти. Саме під його керівництвом захисники змогли відстояти Київ, Чернігів, Суми та чимало інших міст, на які зазіхнули росіяни. Рішення Залужного допомогли витіснити ворога з півночі України, провести харківський контрнаступ та відвоювати Херсон. Він керував українським військом з перших днів найбільшої війни у Європі з часів Другої світової до 8 лютого 2024 року.

Валерій Залужний не втручався у політику й неодноразово наголошував, що його цікавить тільки військова служба. Але це не врятувало його від політичних інтриг навіть під час війни. Сьогодні соцмережі рясніють сумними постами від українців та іноземців, люди дякують Головнокомандувачу ЗСУ та шкодують, що відбулася заміна. Цитують слова Валерія Залужного, які стали популярними: «Як би важко нам не було, але точно не буде соромно».

Новим Головнокомандувачем ЗСУ став Олександр Сирський. За час повномасштабної війни генерал-полковник Сирський став одним з найбільш упізнаваних облич українського військового командування. Він народився в селі Новинки Владимирської області Росії, в 1986 році закінчив Московське вище загальновійськове командне училище, і цю деталь його біографії видання Spiegel вже назвало «однією з гірких іроній нинішньої війни».

Після проголошення незалежності України Сирський став служити у Нацгвардії, а пізніше в ЗСУ. Він брав активну участь у боротьбі з окупантами з 2014 року на Донбасі, очолював штаб сил АТО. Командував обороною Дебальцевого в 2015 році. Очолював Сухопутні війська Збройних Сил України. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Здійснював безпосередню оборону Києва і за це 5 квітня 2022 року удостоєний звання Герой України. Командував Оперативно-стратегічним угрупованням військ «Хортиця», яке відповідає за східну ділянку лінії бойового зіткнення. Був одним із командувачів контрнаступом ЗСУ на Харківщині. Восени 2022 — навесні 2023 керував обороною Соледара й Бахмута. Видання The Economist стверджує, що Олександр Сирський «має репутацію людини, яка готова вступити в бій з ворогом, навіть якщо це коштуватиме великих людських і технічних втрат».

У США вже відреагували на відставку Залужного, запевнивши, що будуть співпрацювати з Україною й далі попри будь-які зміни військового керівництва країни.

«Президент Зеленський — головнокомандувач своїх збройних сил, він вирішує, яким буде керівництво армії. Це і є цивільний контроль. Ми це знаємо. І ми будемо працювати з будь-ким, хто стоїть на чолі військ», — заявив координатор стратегічної комунікації ради з нацбезпеки США Джон Кірбі.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг на спільній пресконференції з радником президента США з нацбезпеки Джейкобом Салліваном також запевнив, що відставка Залужного не вплине на відносини між парнерами. «Ми продовжимо підтримку — ось що має значення — і ми продовжимо це робити», — сказав Столтенберг. Втім, це офіційна позиція, а що західні партнери України думають насправді, покаже час.

О 5.54 ранку в Україні почалася повітряна тривога, а вже за годину пролунала перша серія вибухів. Сили протиповітряної оборони над Києвом та в районі столиці знищили приблизно два десятка ракет, але падіння уламків все одно спричинило трагедії.  

У Голосіївському районі столиці внаслідок атаки РФ сталася пожежа у 18-поверховому житловому будинку. Зайнялося п’ять поверхів з 10-го по 15-ий. З-під завалів дістали чотири тіла. Кількох людей вдалося врятувати. З будинку евакуювали 60 осіб.

Також у столиці постраждав будинок у Дніпровському районі й загорілася двоповерхова будівля СТО. Окрім того, уламки збитої ракети пошкодили дві високовольтні лінії. Через це відбулося аварійне відключення електроенергії і частина мешканців залишилася без світла, повідомили у компанії ДТЕК. Цього ж дня світло повернули людям.

У Миколаєві внаслідок ракетної атаки РФ руйнувань зазнали 74 приватні будинки. Три будинки знищено вщент. Шість людей поранено, одна людина загинула. Психологи надали допомогу понад 60 людям.

Зранку 7 лютого Росія використала вже відому тактику комбінування різних засобів ураження. Першою хвилею пішли Shahed-131/136 (було збито 15 з 20), далі — крилаті ракети X-101/555/55 (збито 26 з 29). І також КРМБ «Калібр» (збито три з трьох). Також запускалися X-22/32, ВТРК «Іскандер» і С-300, які не були збиті через відсутність на місцях необхідної ППО.

«Обовʼязково відповімо Росії — терористи завжди відчуватимуть наслідки своїх дій», — пообіцяв Президент України Володимир Зеленський.

У Польщі, яка через ракетний обстріл Росією території України активізувала протокол захисту власного повітряного простору та підняла у повітря польську авіацію, також прокоментували ракетний обстріл 7 лютого. Так, польський міністр-координатор спецслужб Томаш Семоняк (Tomasz Siemoniak) зазначив, що масована ракетна атака на Україну показує, що немає тенденції зміни в політиці Росії та в її способі ведення нею війни.

«Якщо хтось думав, що буде якесь пом’якшення курсу, то нічого з того не вийшло. Триває війна, і тут нічого не міняється», — сказав Томаш Семоняк. І додав: «Захід має зробити з цього висновки: підтримуємо Україну, голосуємо в США за пакети підтримки, бо не видно кінця цій війні, і Україна потребує цієї підтримки в інтересах вільного світу, а Росія про це жорстоко нагадує»...

‍

До повномасштабного вторгнення вона керувала популярним баром у країні, багато подорожувала, цікавилася музикою та мистецтвом. Тата Кеплер волонтерить з 2014-го року і займається тактичною медициною, однак 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно — вона повністю присвятила себе волонтерству. За майже два роки разом із командою об’їздила понад 700 деокупованих населених пунктів. Тату Кеплер передала тонни допомоги як військовим, так і цивільним. 21 серпня 2022 року Володимир Зеленський нагородив волонтерку відзнакою «Національна легенда України», а в грудні 2023-го — нагородою «Золоте серце». А ще Тата Кеплер — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.  

Наталія Жуковська: До війни ви були керівницею популярного у Києві бару, продюсеркою телеканалу, художницею, музиканткою. І от майже 2 роки займаєтеся лише волонтерством. Чому так?

Тата Кеплер: Насправді я займалась волонтерством ще з 2014-го року, але не у таких масштабах, як зараз. З 24 лютого 2022-го моя діяльність настільки розрослася, що залишити все — означало б зрадити. За ці майже  2 роки  я зібрала понад 8,5 мільйонів доларів. Для людини, яка не є міжнародним фондом, не отримує  грантів — це дуже велика сума. Якщо рахувати по турнікетах й аптечках — ми допомогли майже 100 тисячам військовим. Ми офіційно забезпечуємо тактичною медициною, наприклад, «Азов», 3-тю штурмову, «Вовків Да Вінчі» й багато інших бригад та підрозділів. У нас величезні запити. Для команди, яка складається з шести людей, — це великі об’єми роботи. Ми об'їхали більше семи сотень деокупованих територій. Працюємо 25/8. Рівень виснаження такий, що ти іноді навіть себе не розумієш. Я постійно намагаюсь залучати нові кошти. У мене багато приватних донаторів. Ось я нещодавно була у Відні. Приїхала, аби побачитися з одним із них. Це знайомий моєї подруги, який постійно допомагає, але ми жодного разу не бачилися. Він донатить на антибіотики. В один момент подзвонив і сказав: «Я дуже хворію, але хочу зробити щось хороше — запротезувати хлопців».  Він оплатив 53 тисячі євро за дуже крутий біонічний протез 23-річному військовому. Знаєте, я дійсно сумую за своїм життям. Мені не вистачає багатьох речей із життя до повномасштабної війни, але зараз поки що так.

НЖ: Чи стала повномасштабна війна для вас несподіванкою? Що стало найбільшим шоком для вас у перші місяці великої війни? 

ТК: Я думала, що буде просто загострення на Донбасі. Я не думала, що будуть бомбити міста. Це все було шоком. Після Бучі я не могла говорити. На той момент мені здавалося, що нічого страшнішого у житті я не бачила. Але потім з тобою стається Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Кухарі — і так кожне наступне село.‍

НЖ: Ви буваєте у найвіддаленіших прифронтових селах, зустрічаєтеся з людьми щойно після деокупації. Переживши пекло, вони діляться з вами своїми історіями. Про що розповідають?

ТК: Мене вражає кожна почута історія. Ті люди справді пережили пекло.  Я чула про зґвалтування, катування. Бачила людей, які буквально на ліктях, по трупах повзли до своїх рідних.

Я зустрічала тих, хто перезахоронював своїх 10-річних дітей з двору на кладовищі. Чула історії про те, як росіяни забирали майно, як батьки переховували своїх доньок у лісі, аби їх не зґвалтували

Я зустрічала дідусів, які на руках несли наших поранених військових через блокпости і їм дивом вдавалося їх рятувати. Бачила людей, які переховували прапори, вишиванки у дворах, щоб їх не розстріляли. А ще пам’ятаю людей, які підходили і кричали: «Його звали Максим. Розкажи його ім'я світу. Його закатували в Ізюмі, підвісили на трубах». Про ці всі історії має знати світ.

НЖ: Що ви зрозуміли для себе за майже два роки повномасштабної війни? 

ТК: Я зрозуміла, що у мене дуже пластична психіка. Два роки протриматися без антидепресантів та заспокійливих — це внутрішнє досягнення. Найголовніша моя зміна — я перестала сміятися. У мене був такий дзвінкий сміх, що його друзі записували на телефон. Я дуже сумую за ним. А ще мені здається, що я стала більш мовчазною всередині. Мене дуже виснажує комунікація з людьми. 

НЖ: Ви заснували організацію «Птахи», яка забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для військових і цивільних. Чи вдається перекривати наявні запити?

ТК: Звісно, не завжди вдається перекривати всі потреби. От зараз у мене є  заявка від однієї бригади майже на 300 медичних наплічників, а це десь пів мільйона доларів. Ми намагаємося поступово, в міру можливостей, закривати питання забезпечення. На жаль, є речі, які дуже швидко закінчуються на війні. 

НЖ: Ви не раз порушували питання із вмістом аптечок та неякісних турнікетів на фронті. Як це виглядає сьогодні? 

ТК: На сьогодні маємо нове командування медичних сил, воно намагається комунікувати з волонтерами. Ми їм за це вдячні. На другий рік повномасштабної війни до нас почали прислуховуватися. Це жахливо, що нам знадобилося стільки часу, скандалів, обурення, втрачених життів. Вони обіцяють зміни, але я поки що не буду ані хвалити, ані сварити їх. Наразі я бачу діалог, а там подивимось. Але добре, що ця розмова хоча б є. На щастя, наші бойові медики нарешті добилися  дозволу на переливання крові на фронті. Це важливо, тому що це рятує життя. Ми маємо фокусуватися на цьому.

Тому що у нас закінчуються найкращі. І поки ми досі не воюємо засобами, а продовжуємо воювати людьми — ми маємо фокусуватися на якомога якіснішому рятуванні життів, евакуації та наданні допомоги

Вже всім давно зрозуміло, що немає ніякої, так званої «золотої години» під час порятунку військового. Хлопці часто чекають на евакуацію по 6-12 годин. Медицина дуже важлива. Якщо ми можемо врятувати одну людину — ми вже врятували цілий світ.

НЖ: Яким ви бачите майбутнє волонтерство? Чи вистачить вам та вашим колегам ресурсу працювати довготривало? 

ТК: Мій напрямок — медицина. Тому я не знаю, що буде далі. Збирати гроші все важче і важче. Я не можу сказати, що держава нічого не робить. Допомога є, але її не достатньо. Підтримувати волонтерів важливо. Ми дуже завдячуємо тим, хто донатить навіть по 5 гривень. Не буває маленьких донатів. Кожен має пам’ятати, що у нас немає жодного економічного, культурного фронтів. Є тільки один — бойовий. І будь-яке моє виснаження чи суспільства ніколи не зрівняється з тією втомою, яку відчувають військові у бліндажах, під обстрілами, у багнюці чи снігу. 

Ми, волонтери, — молодці, але те, що роблять наші хлопці й дівчата на передовій — це нереально. Уявіть собі, там, на фронті, є людина, яка готова за мене і за вас померти

І при цьому ні ви, ні я її не знаємо. І тому я маю боротись за них так само сильно, як вони б’ються за мене. Це моя позиція, і я хочу, щоб це розумів кожен цивільний. 

НЖ: Ще один напрямок, яким ви займаєтеся, — допомога  жертвам зґвалтувань. Це так званий «тихий» проєкт адресної допомоги сім’ям, постраждалим від сексуального насилля. Ви про нього майже не розповідаєте. Чому?

ТК: Я мало про це розповідаю, тому що він дуже маленький і ситуативний. Ми допомагали тим сім'ям, чиї контакти нам надавали. У нас зараз під постійною опікою лишилися 1-2 родини. Я не дуже хочу про це говорити, щоб не тригерити нікого. 

НЖ: Як говорити про сексуальне насилля?

ТК:  На жаль, у нас про це досі не прийнято говорити, тому що «соромно».  А про це треба говорити. Головне — розповідати, що  будь-яке насилля — це не правильно. Пояснювати людям, куди слід звертатися за допомогою. На щастя, у нас є дуже багато гарячих ліній, програм, які допомагають не лише жінкам.  Важливо, коли є хтось, хто тебе просто вислухає.   

НЖ: Щодо повернення загиблих воїнів додому: з вашої ініціативи на рефрижераторах, що перевозять тіла героїв, тепер написано не радянське «Вантаж 200», а «На щиті». Розкажіть про це.

ТК: Якось ми купляли рефрижератор для 30-ї бригади і на ньому було написано «Вантаж 200». Ми стояли з моїми друзями, й один з них сказав: «Скільки можна писати цю совкову херню. Наші хлопці не вантаж. Вони повертаються або зі щитом, або на щиті». У той момент поруч з нами була моя мама, яка є художницею, й я одразу у неї запитала: «А можеш мені отут написати «на щиті?». Мама погодилася. Вигадала шрифт, зробила трафарет і на наступний день все було готово. Фото ми виклали у соцмережу, і хтось це відправив генералу Залужному. Він подивився і сказав: «Яка хороша ідея. Тепер всі підрозділи, які займаються евакуацією полеглих офіційно називаються “на щиті”». Я отримувала багато повідомлень, на зразок: «Тата, дякую. Завдяки вам мій брат повернувся не вантажем з цифрами, а на щиті». Мені здається, що нам потрібно культивувати поважне ставлення до військових. Тому що ми живі завдяки їм.

НЖ: У січні цього року ви повернулися з Всесвітнього економічного форуму у Давосі, де впродовж 3-х днів світові політичні лідери, мислителі та активісти обговорювали ключові аспекти захисту життя і свобод українців. Які висновки з цього заходу ви зробили для себе?

ТК: Торік я була на саміті безпеки Європи у Мюнхені. Там також були різноманітні зустрічі, зокрема й за зачиненими дверима. І я пам'ятаю, що з того саміту я поверталася дуже розлюченою, бо постійно чула від відомих політиків та активістів, як вони занепокоєні війною в Україні. А у Давосі у мене було відчуття, що вони вже не просто занепокоєні, а дійсно розуміють, що це все дуже серйозно і що ми боремося за них і замість них. І це були не просто слова.  Тому, загалом, я можу сказати, що я задоволена поїздкою до Давосу та зустрічами, які там були. Мені здається, що кожен із нашої делегації зміг  донести щось своє особисте і важливе. Я виступала на дискусійній панелі на тему «Життя з війною». Розповідала про відчуття, що те, як живуть зараз українці, — для мене особисто це все імітація життя. Я намагалася донести думку, шо присутні на форумі навряд чи зможуть нас зрозуміти. Це важко зрозуміти, якщо не живеш під обстрілами, не є постійним свідком цих трагедій. Говорила про те, що мені здається, ніби весь світ дивиться на нас як на ТБ-шоу.

НЖ: Вони вас почули?

ТК: Я дуже емоційна, мене важко не почути. Свою промову я закінчила тим, що «якщо ми не зупинимо війну в Україні, вона прийде у ваші будинки». Вбиває не на зло, вбиває бездіяльність  

НЖ: Які виклики стоять сьогодні перед Україною та її міжнародними партнерами?

ТК: Мені важко сказати. Я не політик. У мене немає політичних  амбіцій. У мене є серце і відчуття. А ще, як і у всіх, — виснаження, в якому ти просто продовжуєш функціонувати.

Мені здається, що єдиний виклик всьому світу, — це росія. Ми маємо перемогти — і тут немає інших варіантів. росія не зупиниться

Вона хоче зжерти не лише нас, а й половину світу. Це жорстока імперська амбіція. І проблема не тільки у путіні. Я не вірю в історію про хороших руських. Вони вбивають людей на моїй землі.

НЖ: Корупція під час війни: чи на часі це питання? Як, на вашу думку, нам побороти цього внутрішнього ворога? 

ТК: Я не знаю, як його побороти. Мені здається, що нам треба закінчувати з усім панібратством. Я не знаю, що ще має статися, щоб люди зрозуміли, що у домовини кишень немає. Іноді мені здається, що треба оголосити: 10% можна красти, а більше — ні. Звісно, взагалі нічого не можна, але... Але і це нікого не зупинить.

Я не розумію, якщо летить у твій дім, а ти при цьому крадеш мільярди гривень, що з тобою не так?

Я не розумію покладеної під час війни нової бруківки у центрі міста. Я не розумію, чому ми  всі говоримо про військові рейки, але досі на них не стоїмо. Це ж про питання нашого виживання. Я не розумію, що з цим робити.

НЖ: Нещодавно у соцмережах ви написали, що маєте офіційний діагноз — вигорання, тривожно-депресивний синдром. Як із цим справляєтеся? Яким є ваш особистий рецепт? 

ТК: Однозначно треба йти за допомогою до лікарів, психіатрів. Не займатися самолікуванням. У мене є психолог, з яким я працюю. Серед іншого лікарка порекомендувала повертати у життя речі, які любила до повномасштабки. Наприклад, я обожнювала читати. До вторгнення читала по 7 книжок на місяць. Вона сказала ставити будильник, і 15 хвилин щодня читати. І так робити впродовж 2-х місяців, поки це не стане постійною звичкою. А ще — про себе слід піклуватися. Мені Бог дав неймовірних друзів і близьких, які постійно відправляють мене то на  масаж, то просто  виспатись. Я їм дуже вдячна за це.

НЖ: Чого хоче волонтер Тата Кеплер?

ТК: Перемоги, помсти і миру.

НЖ: Що для вас є свободою та перемогою?

ТК: Колись я викладала іврит у недільній школі. Це був Песах, і я запитала у присутніх, що таке свобода? Мені відповів 5-річний хлопчик: «Свобода — це гратися у кімнаті із зачиненими вікнами. Тому що коли ти їх відчиняєш, половинки твоїх вікон потрапляють в іншу кімнату, а там вже чиясь інша свобода». Це дуже глибока думка. Свобода — це бути вільним у прояві себе. Пам'ятати — тобі все дозволено, але не все корисно. Мене так вчила мама. Людям треба говорити правду, інакше вони помруть ідіотами. Про людей треба говорити добре, навіть якщо вони ще живі. Щодо перемоги, то, на жаль, є багато тих, без яких вона не буде переможною, бо їх вже немає. Звісно, я, як і багато хто, уявляла, що у день перемоги лунатиме гімн, будуть народні гуляння на Майдані. А ще — оголошення про припинення вогню і те, що росія підписує капітуляцію. Але ми всі розуміємо, що цієї утопічної кіношної перемоги, на жаль, не буде. Але я хочу, щоб вони просто зникли. Пішли з усіх наших територій.

Мені здається, що у нас буде повна перемога, коли кожен українець здобуде у своєму серці спокій

А цього не станеться вже ніколи. Це як з Голодомором. Ця війна назавжди. Я постійно кажу, шо з війни можна прийти, але не можна повернутися. 

НЖ: Якою ви бачите Україну після війни? 

ТК: Хотілося б її бачити обережною до самої себе. Країною, яка береже своїх. Ми маємо розуміти, як би нам важко не було, кожен переживає свою трагедію всередині країни. На жаль, рівень агресії зараз лише зростає. Тому нам треба навчитися бути терплячими, толерантними і делікатними одне до одного. Мир теж можна програти. Нам потрібен якісний мир — і його можемо створити тільки ми. Більше ніхто. Ми всі маємо зрозуміти, що ми потрібні лише собі. Ніхто, крім нас, нашої свободи і перемоги не виборе. І дуже помилково вважати, що хлопці десь там і щось там зроблять, а я тут відсиджуся у теплі.

Відсидітися ні в кого не вийде. Кожен має щось робити. Або ти на фронті, або ти для фронту. Третього немає

Доля одразу двох позовів України проти Росії протягом семи років вирішувалася в Гаазі. І от сьогодні Міжнародний суд ООН виніс вердикт у справах про порушення державою-агресором Російською Федерацією двох Міжнародних конвенцій: про заборону фінансування тероризму та про подолання расової дискримінації.    

Міжнародний суд ООН визнав, що Росія порушила деякі частини Конвенції ООН про запобігання фінансування тероризму, бо не розслідувала фінансову підтримку сепаратистів на сході України в 2014-му. Але Суд не призначив РФ виплатити компенсацію, як того вимагала Україна. А також відмовився винести конкретне рішення щодо ймовірної відповідальності Росії за збиття літака малайзійських авіаліній рейсу МН17 з непідконтрольних Україні територій 17 липня 2014. Тобто Гаазький суд відхилив значну частину звинувачень України проти Росії.

Україна звернулася до суду ще у січні 2017 року. Звинувачення проти Росії включають надання зброї незаконним формуванням, збиття літака малайзійських авіаліній рейсу МН17, обстріл житлових районів Маріуполя та Краматорська, знищення цивільного пасажирського автобуса у Волновасі, вибух під час мирних зборів у Харкові, дискримінацію щодо української та кримсько-татарської громад і заборону діяльності Меджлісу (у цій справі йдеться про те, що країна-агресор Росія здійснювала дискримінацію щодо українців і кримських татар). На розгляд справи та підготовку рішення пішло сім років — з 12 червня 2018 року. Україна подала 29 томів доказів. Матеріали доказової бази зібрані СБУ, Генеральною прокуратурою, Національною поліцією, Генеральним штабом ЗСУ, а також неурядовими громадськими організаціями.

Україна вимагала, щоб Суд зобов’язав Москву виплатити репарації за злочини на сході країни, включно зі збиттям літака авіакомпанії Malaysia Airlines у 2014 році.

Адвокати від Росії зі свого боку закликали Міжнародний суд відхилити справу, стверджуючи, що дії бойовиків на сході України «не були тероризмом». Росія неодноразово заявляла, що відкидає будь-які звинувачення і дотримується зобов'язань щодо обох конвенцій — Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року та Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року. Росія надала до Міжнародного суду понад 600 сторінок пояснень у відповідь на позов України.

Розглядаючи частину щодо расової дискримінації, Суд постановив, що не вважає, що кримські татари та етнічні українці зазнавали фізичного насилля та переслідувань від росіян на ґрунті їхньої етнічної приналежності. Натомість це можна пояснити політичною опозицією росіянам. Докази з боку України щодо цього питання були надані українськими організаціями. Тим часом як міжнародні організації, які мають мандат на такий моніторинг, не мали доступу до окупованого Криму, зазначили судді. І все ж Суд визнав, що Росія порушила Конвенцію про расову дискримінацію через позбавлення дітей в окупованому Криму можливості навчатися українською мовою.

Міністерство закордонних справ Росії прокоментувало рішення Міжнародного суду ООН, який «не пішов на поводу в Києва і принципово відмовився визнати Росію «державою-агресором», а також заперечив, що «ДНР» і «ЛНР» є терористичними організаціями. Висновок Суду щодо порушення Росією деяких частин Конвенції ООН про запобігання фінансування тероризму російська сторона назвла спірним. І наголосила, що Суд ООН відхилив усі вимоги України щодо стягнення з РФ компенсацій.

Рішення Міжнародного суду ООн виклакало полярні оцінки. Так, юрист-міжнародник і агент України у справах в Міжнародному суді Антон Кориневич впевнений, що дуже важливим є офіційне визнання Росії порушником міжнародного права. «Ми перемогли. Адже по кожній з конвенцій встановлено порушення з боку Росії. Це рішення увійшло в історію». Але звучать й інші голоси, які називають вирок небезпечним прецедентом і сигналом іншим країнам-спонсорам тероризму, що можна безкарно поставляти зброю.

Нагадаємо, що Міжнародний суд ООН — найвищий судовий орган в системі ООН, який займається переважно правовими спорами між державами.

19 квітня 2017 року він виніс проміжну ухвалу за позовом України. Суд зобов’язав Росію відновити діяльність Меджлісу кримськотатарського народу і припинити обмеження прав кримських татар і етнічних українців в анексованому Криму (що Росія не виконала), але не підтримав вимоги Києва щодо тимчасових заходів проти Росії в рамках Конвенції стосовно заборони фінансування тероризму.

‍

Юрій Армаш — військовий медик з Вінниччини. Навчався у Національному медичному університеті імені Богомольця, а потім закінчив військову академію, отримавши звання лейтенант. Після навчання пішов служити. Коли почалося повномасштабне вторгнення, медик залишився в строю,  допомагаючи побратимам. У квітні 2022 року під час бойового завдання потрапив до російського полону, де надавав медичну допомогу як військовим, так і цивільним. Юрій на власні очі бачив жорстокі знущання над людьми. І сам пережив це.

— Те, що я побачив у підвалі, мене шокувало. Були камери на 2 особи, а там перебувало 6. Були камери взагалі не обладнані для утримання людей. У них була конкретна задача — утримувати. Всім було начхати на нас. Я бачив катування, насильство у всіх можливих формах, — розповідає Sestry Юрій Армаш. — Наше життя залежало від таймеру. Усе відбувалося  по таймеру: підйом, банний день, сніданок, обід, вечеря. На сніданок давалося 1,5 хвилини, на обід — 3,5 хвилини. Те, чим нас годували, навіть їжею важко назвати. Це просто квашена капуста, залита кип’ятком. 

— Нас змушували грати у футбол. Обирали одного чоловіка, який їм або подобався, або не подобався, роздягали до гола, змушували широко розставляти ноги, і тоді всі інші — а це 67 осіб, теж повністю голі, мали пролазити між ногами. Так працівники колонії розважалися, хтось знімав це на камеру, потім своїм друзям показували. Дехто приходив вночі за добавкою задоволення для себе. Вони робили все, що хотіли, — розповідає колишній полонений.

У полоні Юрій Армаш вперше пошкодував про те, що став медиком:

— Коли у нас була зміна локації, був карантин у зв’язку зі зміною харчування, наші організми дали збій. У більшості полонених була діарея, яка протікала по-різному: втрата свідомості, підвищена температура. Це було жахливо. Ми мали бути одним цілим, а через погіршення стану здоров’я це було неможливо. Керівник загону ухвалив рішення, що потрібно скласти список хворих. Я знав, що мені треба, щоб вилікувати людей. Ми покликали співробітників адміністрації. Вони прийшли з лікарем колонії і побачили список, який надав старший загону. Вони його побили. Він приповз до камери, тримаючись за стіну. Він вимушено сказав, хто поставив діагнози, хто просить конкретні ліки. Тоді викликали мене. Вперше в житті я пожалів, що був лікарем. На мені було зламано два гумових кийка, на обличчі було декілька відбитків берців. Саме тоді я зрозумів, що тут  я безсилий.

А ще сильний і впевнений у собі чоловік вперше у житті думав про самогубство:

— Перші місяці під час полону не хотілося жити. Думав про те, що краще би я загинув на українській землі. Думка про можливість потрапити до списку обміну полонених відганяла суїцидальні думки. Були випадки, коли людей просто знімали з петлі, і за ними треба було стежити. Це завдання покладали на нас, полонених. Настрої між полоненими панували неоднозначні. Когось гріла думка, що в нього народилася дитина і він має вижити, дочекатися своєї черги на обмін, але у більшості цивільних взагалі не було бажання жити — навіть під час обміну. 

День, коли Юрій Армаш дізнався про обмін, досі згадує із болем:

— 23 квітня мені сказали, що я поїду на обмін. На жаль, прощання з колонією було дуже болючим. Попрощалися ще жорстокіше, ніж привіталися. Познущалися наді мною, як тільки хотіли. Я не можу навіть всього назвати дослівно. Бо мені це неприємно як людині, як чоловікові. 

6 травня 2023 року бойовий медик Юрій Армаш ступив на українську землю, де на нього чекала мама та молодша сестра.

Більше дивіться у відеоциклі «Звільнені. Юрій».