Війна в Україні

Відбулися два прямі влучання по ДніпроГЕС, в результаті яких ГЕС-2 серйозно постраждала. «Наслідки ми прорахуємо протягом дня і стане ясно, чи зможе хоча б в обмеженому режимі працювати ГЕС-2», — повідомляє директор Укргідроенерго Ігор Сирота.

Зараз на станції пожежа вже локалізована. На місці працюють надзвичайні служби та енергетики, долаючи наслідки авіаударів. Загрози прориву немає. Автомобільний рух на дамбі ГЕС перекрито, але ситуація на плотині станції контрольована. Але очевидно, що після підриву Каховської ГЕС росіяни не заспокоїлись і намагаються спричинити нову екологічну катастрофу.

Також після удару по ДніпроГЕС стався витік нафтопродуктів у річку Дніпро, повідомляє Держекоінспекція. Фахівці встановлюють масштаби катастрофи.

За словами міністра енергетики України Германа Галущенко, вночі здійснено наймасштабнішу атаку на українську енергетику за останній час. Харків залишився без світла. Метою атаки є не просто пошкодити, а спробувати знову, як і минулого року, спричинити потужний збій в роботі енергосистеми країни.

«На жаль, є влучання та пошкодження об’єктів генерації, системи передачі та розподілу електроенергії в різних областях. До того ж через обстріл знеструмлено одну з ліній електропередачі, що живить ЗАЕС», — розповідає міністр.

Укрзалізниця заявила про декілька знеструмлених ділянок і задіяння резервних схем живлення та тепловозів, аби всі потяги продовжували рух. Повідомляється про затримки деяких рейсів.

Ракетні обстріли РФ здійснила в Одесі, Дніпрі й області, Харкові, Вінницькій області, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницькому, Львівській області, на Сумщині, Івано-Франківщині та Полтавщині. Внаслідок них постраждали люди та десятки будинків. У Хмельницькому двоє людей загинули, щонайменше вісім постраждали, в Запоріжжі три людини загинуло і 15 постраждали. Російський дрон влучив у маршрутку з людьми на Чернігівщині, а їхня ракета — у тролейбус, який їхав через дамбу ДніпроГЕСу.

На тлі масштабних обстрілів Financial Times з посиланням на три інформаційні джерела повідомляє, що США закликали Україну припинити атаки на енергетичну інфраструктуру РФ (НПЗ), адже удари безпілотників можуть призвести до підвищення світових цін на нафту і спровокують помсту. При цьому американські ЗМІ не повідомляють жодних новин про таку необхідну зараз американську допомогу в прикритті українців, наших міст та стратегічних об’єктів.

‍

Наталія Жуковська: Олю, про що ваша книгу «Як війна нас змінює»?

Ольга Волинська: У передмові я писала, що ми, українці, живемо в умовах війни з 2014-го року, але повномасштабне вторгнення в одну мить обнулило нас і зруйнувало всі наші плани, відчуття стабільності та безпеки. У мене виникла ідея зібрати досвід простих українців, які не мають таких трибун для виступів, як, наприклад, депутати, президенти чи навіть активісти. Але їхній досвід є дуже цінним і буде зрозумілий кожному читачу. Для спілкування ми обрали формат інтерв'ю. Таким чином прагнули  зберегти ідентичність і правдивість — коли кожен розповідає, як саме війна вплинула на нього, змінила і що він переосмислив або втратив.

У книзі — 12 інтерв'ю з українцями абсолютно різних мирних професій. Наприклад, це священик, онучка письменниці з Маріуполя, яка була першою жінкою, що ввійшла до Української спілки письменників і померла у підвалі в Маріуполі в умовах гуманітарної катастрофи. Є розгорнуте інтерв'ю про убитого фотодокументаліста Макса Левіна. Це також історії лікарів, які у Бучі працювали під обстрілами і робили операції пораненим дітям та дорослим.

Спілкувалися також з жінкою, на очах якої з танку російські військові убили її 13-річного сина. Історичного, культурного і правозахисного контексту книзі додали розмови з українськими інтелектуалами. Зокрема, з лауреаткою Нобелівської премії, правозахисницею Олександрою Матвійчук, режисеркою Алісою Коваленко, журналістом та блогером Айдером Муждабаєвим. Вони пояснюють іноземним читачам глибокий контекст російсько-української війни.  

Що стало поштовхом до  написання книги?

Мій власний досвід. На другий день повномасштабної війни я з шестирічним сином виїхала у нікуди. Спершу тимчасового прихистку шукали у Польщі, а згодом опинилися в Австрії, де зараз і живемо. Одного дня я подумала, що оскільки можу писати, то можу бути корисною на так би мовити  «інформаційному фронті». На той момент я розуміла, що німецькомовна аудиторія співчуває українцям, але має досить поверхове уявлення про те, що відбувається в Україні. Книга вийшла німецькою за підтримки австрійського видавництва Verlag Klingenberg.

Я хотіла, щоб звичайні австрійці та німці зрозуміли, через що зараз проходять українці у боротьбі за цінності демократії та свободи. Зрозуміли, що це не лише наша справа. Це стосується і кожного європейця. Український оригінал не опублікований, але сподіваюся, що з часом буде. Хочу видати також й англомовну версію.

Це наша спроба повернути увагу до України і нагадати що війна триває й досі

Яка з історій вас як авторку вразила найбільше?

Мене вразили всі історії, бо це втрати. Але найбільше — про 13-річного Ростислава Пічкура. Вони з сім'єю намагались евакуюватися з Київщини і потрапили на колону російської техніки. Ростислав був єдиним довгоочікуваним сином. І на той момент його мама була вагітною. Вони з ріднею виїжджали машиною. Щойно зрозуміли, що по ним стріляють — вискочили з автівки і почали втікати. По ним стріляли, як по «живим мішеням». В якийсь момент хлопчик піднявся з землі подивитися, де батьки. І по ньому росіяни одразу відкрили вогонь. Він загинув на місці. Батькам довгий час навіть не давали можливості забрати тіло дитини. У них згоріла машина з собакою та усіма документами. Це було пекло.

Ця історія змусила плакати всю команду: і видавця Пола Клінгенберга, і перекладача — австрійця Гаральда Флейшмана. Зараз Марина Пічкур, мати розстріляного підлітка, намагається свідчити про цей воєнний злочин, комунікує з правозахисниками, щоб винні понесли покарання. У неї народився ще один хлопчик, але вона каже, що з часом лише важче усвідомлювати втрату старшого сина. 

Також мене вразила історія волонтерки з Дніпра Ольги Зайцевої, яка евакуювала  зі своєю командою тисячі людей з гарячих точок. Вона розповіла, що в одному з сіл Луганщини, коли вже після деокупації поїхала забирати людей, побачила п'ятирічного хлопчика, який був повністю сивий. З'ясувалося, що він посивів, коли російські солдати намагались забрати на розстріл його дідуся. Якийсь час він навіть не розмовляв. Хлопчика з родиною евакуювали до Дніпра. Він отримує психологічну допомогу, пішов до школи. Я вважаю, що такі речі потрібно розповідати. Світ має це знати.

Олю, а яке призначення книги? Що саме ви хотіли донести читачам?

З одного боку, це — документальна фіксація воєнних злочинів Росії, а з іншого — підтримки України. Для того, щоб європейці краще усвідомлювали, що зараз переживають українці, не піддавалися на російську пропаганду, а з перших вуст отримували інформацію про те, що відбувається. Німецький журналіст Томас Льорз робив огляд нашої книги, написав у твітері, що під час її читання кілька разів плакав. Його пост переглянуло 70000 людей. Звісно, у коментарі одразу набігли російські боти. Писали, що це нацистська пропаганда.

На наш захист один німецький редактор написав: «Рекомендую видавцю перекласти книгу російською, видати 100 тисяч екземплярів і розкидати літаком від Рязані до Владивостока»

Щодо російської пропаганди — чи насправді в Австрії вона досі дуже відчутна?

Чимало росіян переїхало з Росії до Австрії саме через війну в Україні. Тож і тут російська пропаганда не спить. Періодично трапляються публічні скандали. Може бути агресивна реакція на українські мітинги. Невідомі замальовують  українську символіку, пишуть на ній літери «Z». Тому дуже важливо тримати руку на пульсі, зокрема, в інформаційному полі.

Усі інтерв’ю з вашої книги — свідчення воєнних злочинів РФ в Україні. Як правозахисниця чи передавали ви їх прокурорам чи правоохоронним органам?  

Я поки не передавала ці інтерв'ю, оскільки, зазвичай? рідні напряму зв'язуються з правоохоронними органами. Але Правозахисна група «СІЧ», де я працюю, документує російські злочини і надає юридичну допомогу постраждалим безоплатно. Дехто з героїв книги звертався до нас за правовою допомогою і ми документували їхні свідчення. Наприклад, Карина Дячук дала інтерв'ю про свого батька у російському полоні. Так сталося, що ще до виходу книги батька відпустили й ми цю інформацію включили в книгу, а наша юристка документувала  його свідчення. Ці дані потрібні при притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Понад 15 років ви висвітлювали корупцію, порушення прав людини в українських та міжнародних медіа. На вашу думку, чи є на сьогодні якісь зрушення у цих питаннях?

На мою думку, звичайно, зрушення є. Я розумію, що це довгий і складний шлях. Щодо корупції — то вона завжди була невід'ємною частиною процесів державних закупівель. І залишається досі.  Однак зараз, якщо Україна не буде з цим боротися, то просто не отримає допомоги від західних партнерів. Всі це вже зрозуміли, тому все більше залучають до роботи громадський сектор. А щодо прав людини, то після 14-го року в Україні з'явилося багато правозахисних та інших громадських організацій, що позитивно впливає на рівень свідомості українців. Знаєте, яка різниця між росіянами і українцями? Росіянин впевнений, що він абсолютно безправний, що він маленька людина і його думка нічого не вирішує. А в нас уже зовсім інше мислення.

Ми знаємо: якщо відбулася несправедливість, то людина може захищати свої права, може  виходити на мітинги, демонстрації — що українці і роблять. І це чудово

Олю, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України, до Правозахисної групи «СІЧ». Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

З 17 років я працювала у медіа. Переважно, на телебаченні у різних жанрах. Встигла багато чого зробити. Але у 2017-му році виникло відчуття, що топчуся на місці. Я зрозуміла, що треба міняти або місце роботи, або навіть сферу. І на той час отримала пропозицію роботи від Правозахисної групи «СІЧ»  очолити медіанапрямок. Я знала, що команда СІЧі з 2014 року робить суперважливі речі і погодилася. Це не лише правова допомога, а й документування, моніторинги та аналітична робота. 

Незабаром ми почали знімати документальні фільми, ролики та проводити адвокаційні кампанії на підтримку постраждалих — і тим самим домагалися позитивних змін, у тому числі, у законодавстві. Вже з 2018-го року ми почали  шукати грантове фінансування, щоб показувати фільми не лише в Україні. Так, документальний фільм «НеZламні» про жінок, які пройшли полон, до пандемії COVID19 ми презентували у вісьмох країнах. Був дуже великий відгук, і я зрозуміла, що візуальний контент на основі сторітелінгу чудово працює як інструмент адвокації. І треба продовжувати це робити. І в грудні 2021-го  я створила HRProduction, який є партнером Правозахисної групи «СІЧ». 

У 2020-му ви зняли документальний фільм «По той бік ізоляції». Свідчення джавали ті, хто пережили катування. Керівника «Ізоляція» на прізвисько «Палич» засудили до 15 років позбавлення волі. Чи вірили ви у реальний вирок для ката? І чи вірите, що покарання понесуть й інші нелюди?

«Палич» — людина, яка віддавала накази і сама катувала людей. Коли ми знімали фільм, то не було впевненості, що він понесе покарання. Тоді ми говорили про те, що він спокійно живе собі на контрольованій українській території, ні від кого не ховається і нічого не боїться. Але була проведена колосальна робота — у першу чергу завдяки людям, які свідчили про злочини, які чинив «Палич». Тому це сталося.

Хотілось би вірити, що кожен воєнний злочинець понесе покарання. Мені дуже хочеться у це вірити

У вашому доробку є також документальний фільм «Невидимі», який привертає увагу до тисяч цивільних заручників, які досі залишаються у російському полоні та потребують міжнародної підтримки.  Яке основне завдання стрічки?

Ми її створили в кінці серпня 2023 року і на цей час продемонстрували у Варшаві, Вільнюсі та Римі. Нашою метою було показати, що на сьогодні тисячі цивільних бранців лишаються в російських катівнях на окупованих територіях та у тюрмах Російської Федерації. Вони залишаються абсолютно невидимі. Чому? Тому що Росія приховує цей злочин, не визнає цивільних, не підтверджує факт утримання навіть рідним, не допускає міжнародні організації. Проводить закриті фейкові суди, не надає доступу до незалежних адвокатів.

Наприклад, люди, які виходили на мітинги у Херсоні та підтримували Україну, отримують по 20-30  років за так званий «тероризм» та «шпіонаж». Тому була  ідея показати проблему та зробити цих людей видимими, спонукати дискусію у міжнародному середовищі щодо необхідності тиску на Росію та вимог виконувати нею міжнародні зобов’язання. Потрібно також працювати над механізмом звільнення цивільних, якого зараз, на жаль, немає. Причому багато людей утримуються без жодних обвинувачень та вироків — у нестерпних умовах. Ми фіксуємо такі злочини проти них — катування струмом, страшні побиття, ненадання медичної допомоги, позбавлення їжі.

Мабуть, не існує такого виду тортур, який би Росія не застосувала до українських полонених. Тому говорити про це дуже важливо 

Як реагує міжнародна спільнота? Які емоції в них викликає перегляд таких фільмів?

Зазвичай, одразу після показу люди діляться враженнями. Це сильні емоції, оскільки у фільмі зображені реальні історії уже звільнених цивільних. Серед них — активісти з Херсону та волонтер з Маріуполя, а також 14-річний підліток, який потрапив у полон зі своїм дядьком, людиною з інвалідністю. Усі вони пройшли фізичне та психологічне насильство, зокрема, катування струмом, побиття. Волонтер з Маріуполя схуднув на 25 кілограмів. Вони про усе це розповідають. Героїв об'єднує їхня активна позиція. Один з основних меседжів у фільмі звучить так: якщо постраждалі від воєнних злочинів будуть мовчати, то воєнні злочинці залишаться не покараними. 

«СІЧ» разом з іншими правозахисниками досліджували, зокрема й тортури у СІЗО та в’язницях на тимчасово окупованих територіях. Що можна на сьогодні розказати? 

На жаль, зараз у правозахисників немає доступу до ув’язнених на окупованих територіях. Маємо інформацію лише зі слів родичів. Вони розповідають про погані умови утримання, відсутність доступу до медичної допомоги, погане харчування та жорстоке поводження. До того ж росіяни вивозять ув’язнених на територію Росії. Це порушення міжнародного права. 

Олю, що або хто найбільше надихає у правозахисній діяльності?

Результат. Коли вирішилось якесь правове питання у постраждалих або є результат адвокаційної роботи. Або ж коли людина дзвонить і каже: «Знаєте, завдяки вам прокуратура «зарухалась». Мене викликали на допит і процес пішов». Завжди надихає результат, коли розумієш, що усе недаремно. Зараз юристи СІЧ працюють з величезною кількістю складних запитів, зокрема, щодо втрати житла. Найстрашніше — загибель рідних, важкі поранення, незаконні викрадення, катування. Тому результат у таких справах завжди дає сили рухатись далі.

Олю, а як особисто вас змінила війна?

Напередодні війни я розлучилася і опинилася сама з дитиною в чужій країні, мови якої я не знаю. Втратила свої творчі проєкти. Перед повномасштабним вторгненням ми рік напружено працювали над розвитком відеопродакшену HR Production. Через візуальний контент —  документальні фільми, соціальні та анімаційні відеоролики — ми розповідали про права людини, про злочини Росії та привертали увагу міжнародної аудиторії. Також ми створювали дуже якісний контент для всеукраїнських телеканалів. У 22-му році отримали гранти на кілька нових проєктів. І їх я втратила. Тому для мене ця війна про те, як втративши все або майже все, не втратити самого  себе.     

Чому для тимчасового прихистку обрали саме Австрію?

Це сталося випадково. Коли ми приїхали до Польщі, я абсолютно не розуміла, що робити далі. Одного дня мені зателефонував знайомий режисер, який живе в Австрії з родиною вже дев'ять років. Він запитав де ми, як ми і чи не хочемо приїхати? Я спочатку відмовилась, бо вчити з нуля мову буде дуже складно. У мене гарна англійська, але німецькою я не знала ні слова! Але потім, подумавши, погодилася. Для мене найголовніше, аби  дитина була у безпеці. До речі, книжку я присвятила сину.

Дуже хочеться, щоб ніколи більше ціле покоління дітей не зростало в умовах війни

Український ОПК та Сили оборони України  вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Тут ми маємо відчути всю глибину досягнень українського ОПК та Сил оборони України, котрі вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Можемо брати яку завгодно хронологію для відліку — чи 33 роки Незалежності України, чи ж всі 400 років екзистенційної війни України проти Росії.

Тим більш, маємо привід уже підвести певні проміжні підсумки. Бо на ранок 18 березня неураженими лишались тільки три із 18 нафтопереробних заводів у «європейській» частині РФ, розміщених у зоні досяжності для БПЛА. Далі можуть бути різноманітні варіанти — можливо далі безпілотники добиватимуть уже уражені НПЗ, можливо будуть задіяні «гібридні» можливості для диверсій в стилі підриву БАМу, або ж може і виявитись, що в нас є дрони-камікадзе і на дальність понад 1000 км. Ніколи не варто забувати, що українці здатні на дива.

Як гартувалась далекобійна зброя

Давайте почнемо з того, що українській «оборонці» вдалось в дуже стислі строки розгорнути індустрію виробництва різних типів безпілотників, зокрема камікадзе. Поки останні 2 роки в Україні лунало «де наші Шахеди», то з уваги випадало те, що Іран розгортав свою «безпілотну» індустрію кілька десятків років, а самі Shahed-136/131 скоріш всього походять від німецького проекту DAR «родом» з 1980-х років.

Сам факт систематичних нальотів дронів-камікадзе по території для початку взагалі-то «множить на нуль» технологічну перевагу росіян в сегменті ведення радіоелектронної боротьби. В серпні 2023 року західні ЗМІ із посиланням на слова наших військових писали про те, що Росія біля свого кордону створила 60-кілометрову своєрідну «смугу» із станцій РЕБ, подолати яку на той момент могли тільки 30-40% наших дронів, і то за умови запуску «роєм». Але як можемо бачити, за півроку потому проблема російської «смуги РЕБ» була вирішена, масштабні нальоти дронів стали можливими.

Інше технологічне диво, створене українським ОПК, полягає в точності ударів безпілотників-камікадзе по російським НПЗ. Як ми могли  зауважити, влучання були по вакуумних установках для переробки висотою в кілька десятків метрів та шириною в кілька метрів. Така точність при ударах на великі дистанції до цього моменту була доступна лише користувачам найдосконаліших ракет західного зразка.

Окремо належне треба віддати конструкторам, що гарно попрацювали над бойовими частинами для БПЛА-камікадзе. Хто б коли подумав, що стратегічно важливі для ворога заводи можуть зупиняти всього кілька десятків потужної вибухівки.

Очевидно, для планування кампанії ударів по НПЗ в Росії Сили оборони України залучили непересічний інтелектуальний ресурс. Вдалось знайти фахівців у сфері енергетики, що вирішили надскладне завдання — пошук слабких місць в російській енергоіндустрії, що давала Кремлю близько 50% всієї експортної виручки. 

Майстри оперативного мистецтва знайшли методи та прийоми, як забезпечити подолання системи протиповітряної оборони на ТОТ України та на території РФ безпосередньо. Те, що наші безпілотники залітають вглиб території агресора на кілька сотень кілометрів — це не тому, що там нема ніяких засобів ППО росіян. Це якраз тому, що наші планувальники знайшли, як обхитрити російських зенітників, в розпорядженні яких є навіть ударні вертольоти Ми-28 та Ми-24, теоретично придатні для перехоплення малорозмірних повітряних цілей на малій висоті. Не кажучи вже про «Панцирі» та інші протиповітряні системи.

Розум Давида проти сили Голіафа

Уся поточна історія з ударами по російським НПЗ нашими дронами — це історія від самого початку про те, як Давид своїм розумом перемагає Голіафа, котрий виглядає кратно сильнішим. Тому кожен уже проведений удар чи кожен майбутній — це справедливий привід українцям радіти та пишатись.

Звісно, щодо поточної результативності нальотів по російській нафтопереробці в публічному просторі циркулюють різні оцінки, в дусі «для песимістів склянка завжди наполовину порожня, для оптимістів — завжди наполовину повна».

Навіть якщо виходити із відомих параметрів, що наразі вибито 15% російських потужностей нафтопереробки, а відновлення може зайняти 2-3 місяці, то це насправді дуже гарний результат, досягнутий із мінімумом від реально необхідних зусиль. 

Скільки завгодно можна пригадувати приклади аналогічних ударів по нафтопереробці Німеччини під час Другої світової, чи ж як Іран та Ірак знищували один одному перевалку та переробки нафти під час війни 1980-1988 року, але там противники для досягнення результату завалювали один одного тисячами тонн бомб. Сили оборони України своїми «аналогами Шахедів» із лише десятками кілограмів вибухівки на борту.

Показник у 15% вибитих із ладу потужностей російської нафтопереробки може виглядати невеликим відносно загальних «енергетичних» доходів Кремля. Але давайте для початку врахуємо, що нафтопереробка дає росіянам не тільки гроші для ведення війни проти України. 

Побічним продуктом переробки нафти є полімери, які потім використовують загарбники для виробництва безпілотників. Побічним продуктом нафтопереробки є взагалі-то й тротил, який використовується російським ВПК для «мобілізаційного» виробництва снарядів. Логічно — чим гірше із нафтопереробкою у ворога, тим гірше у нього з полімерами для дронів і тротилом для снарядів.

В «європейській» частині РФ розміщено не тільки понад половину виробництва пального, але й також левову частку потужностей агропромислового комплексу, який це пальне буквально поглинає. Ще до повномасштабного вторгнення Кремль тримав курс на витіснення України з аграрних ринків країн «Глобального Півдня», а тепер це робить ще інтенсивніше, використовуючи крадене зерно із наших тимчасово окупованих земель. 

Але тепер стає цікавим питанням, як весняну посівну проведуть фермери на Росії за умови, коли пальне доведеться везти ледь чи не з-за Уралу. І як це потім відобразиться на кар’єрній траекторії такого собі Дмітрія Патрушева, міністра сільського господарства та за сумісництвом сина глави «Радбезу РФ» Ніколая Патрушева. Цілком може вийти так, що Україна за кілька місяців буквально пожинатиме плоди успіхів атак по російським НПЗ у тій формі, що українське зерно матиме кращу ціну, аніж російське, для того ж «Глобального Півдня».

Виходить своєрідний «ефект метелика», який в наступні кілька місяців методично ослаблюватиме агресора. Просто цей «метелик» для Кремля має форму українського дрона-камікадзе.

‍

Міністри закордонних справ Європейського Союзу схвалили виділення Україні 5 мільярдів євро на озброєння. З них 500 мільйонів євро підуть на місію з навчання військових з України в Польщі.

"Фонд буде підтримувати Україну в придбанні військового обладнання, необхідного для захисту своєї нації від російської агресії. Ми втілюємо наші слова в дії", - написав верховний представник ЄС із зовнішньої політики Жозеп Боррель на X.

"Український солдат – єдина надія Європи на збереження миру. Не повинно бути жодних обмежень чи затримок у забезпеченні українських військових усім, чого вони потребують, щоб зламати хребет російським окупаційним військам на українській землі", – сказав міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, який був присутній на засіданні.

Європейський фонд миру профінансував компенсації країнам, які постачали Україні військову техніку. Гроші з цього фонду отримувала й Польща. Тепер цю формулу дещо змінили й, окрім відшкодування понесених витрат, гроші будуть перераховуватись і на спільні закупівлі зброї також за межами ЄС. В пріоритеті є військова техніка, що виготовляється на території Євросоюзу. На цьому наполягала Франція.

«Тут російський військовий корабель, здавайтеся і складайте зброю. Інакше ми підемо в атаку», — такий ультиматум з палуби російського ракетного крейсера «Москва» був озвучений українським воїнам, які захищають чорноморський острів Зміїний.

«Російський військовий корабель, іди на х…», — почули у відповідь росіяни. На острів посипався град куль. Це було 24 лютого 2022 року, перший день російського вторгнення в Україну.

Слова українського прикордонника, яким після звільнення з тримісячного полону виявився Роман Грибов, швидко облетіли світ, ставши символом українського героїзму та опору. Додаткової, по-своєму пророчої, сили вони отримали в середині квітня 2022 року, коли крейсер «Москва» пішов на дно після ураження українськими ракетами.

Берегти «крилаті слова»

Через два роки, як повідомляє “Politico”, «крилаті слова» відважного українця є предметом запеклої боротьби між Державною прикордонною службою України та Офісом інтелектуальної власності Європейського Союзу (EUIPO).

Припускаючи, що повідомлення про російський корабель стало символом незламності всього українського народу, а люди з «нещирими намірами», які не мають відношення до української справи, можуть захотіти на цьому заробити, брюссельські юристи Андрій Буковник і Тарас Кульбаба ще в березні 2022 року подали до Європейської аґенції інтелектуальної власності заявку на торговельну марку на військового. Вони також боялися, що якщо вони не зроблять цього самі, хтось інший втрутиться і збереже торгову марку на своє ім’я.

Точка зору обох юристів виглядає ще більш зрозумілою, адже сотнями розтиражовані різноманітні гаджети з гаслом і зображенням українського солдата на фоні російського корабля можна купити в Інтернеті, але ні військовий, ні українська держава, ні прикордонники нічого з цього не мають.

Вартові порядності з Брюсселю

Відповідь Європейської аґенції інтелектуальної власності була схожою на холодний душ. Офіс ЄС відхилив заявку на тій підставі, що гасло Роман Грибова могло бути сприйняте як те, яке «суперечить загальноприйнятим принципам моралі, оскільки мало би бути використане для отримання фінансової вигоди від події, визнаною трагічною». Тобто від війни між Росією та Україною.

Буковник і Кульбаба відчули ляпаса: у Брюсселі припустили, що український військовий хотів заробити на своїй мужності. Проте, шукаючи ефективнішого рішення, вони подали іншу заяву — цього разу, щоправда, від імені українського прикордонника.

Повторну відмову, яку вони отримали у грудні 2022 року, обґрунтували ще більш абсурдним чином: товарного знаку не буде, оскільки мова українського військового була «вульгарною» та мала «образливий сексуальний підтекст». Що ще гірше, далі цитує Politico, «навіть якщо знак мав сприйматись як вираження бравади та мужності, він применшує російське вторгнення та використовує його лише як інструмент для продажу комерційних товарів, таких як ювелірні вироби, іграшки, одяг, гаманці тощо".

Так чиновники з Брюсселю стали охоронцями моральної чистоти боротьби між українцями та росіянами.

Буковник, якого цитує "Politico", не приховує свого роздратування та подиву. Ну як можна цензурувати солдата, якому загрожує смерть?

Третє звернення юристів відбулося в лютому 2023 року. Цього разу, відхиляючи заявку, Європейська аґенція інтелектуальної власності заявила, що слова Гоцького не мають «відмінного характеру», а тільки такі слова заслуговують на торгову марку, адже тільки їх можна відрізнити від інших. Інакше кажучи, брюссельські бюрократи побоювалися, що люди можуть не знати, про яку конкретну ситуацію і місце йдеться у заяві захисника острова Зміїний.

Справа честі

Незважаючи на це, Кульбаба та Буковник не мають наміру здаватися. Для них це справа честі. Які у них шанси? Цитує "Politico" проф. Елеонора Росаті, фахівець з інтелектуальної власності Стокгольмського університету, вважає, що це нуль.

«Я не вірю, що ця ініціатива коли-небудь матиме успіх. Це була програна справа з самого початку», – каже Розаті. Такою була доля «Je suis Charlie», «Black Lives Matter» та інших загальновідомих гасел, що містять політичні погляди. Якими б морально правильними вони не були, як потенційна торгова марка вони недостатньо виділяються.

У лютому Кульбаба та Буковник подали ще одну заявку. Якщо цього разу не вийде, то будуть пробувати знову і знову.

‍

«Тривога була оголошена своєчасно і потім фактично відразу стався вибух, що говорить про те, що це балістика. За новими даними, росіяни атакували Одесу двома ракетами «Іскандер-М», — розповідає речник Української добровольчої армії «Південь» Сергій Братчук. — Цілком ймовірно, що це було наведення спеціально на житлові будівлі».

Співробітники ДСНС одразу прибули на місце влучання, де виникла пожежа, приступили до гасіння вогню, розбору завалів і пошуку постраждалих. Під час проведення робіт ворог зненацька повторно наніс ракетний удар, внаслідок якого загинули 29-річний водій-пожежний Денис Колесніков, його колега Віталій Алимов і фельдшер Сергій Ротару, чимало ДСНС-ників постраждало.

Під час обстрілу Одеси загинули колишні топ-чиновники та правоохоронці. Зокрема, колишній перший віце-мер Одеси Сергій Тетюхін, який залишив свій пост минулоріч, адже вирішив служити в Силах оборони країни. Також від ракети росіян загинули командир батальона «Цунамі», екс-очільник патрульної поліції області Олександр Гостищев і заступник керівника Одеського обласного главку Нацполіції Дмитро Абраменко.

Ударом пошкоджено триповерховий рекреаційний будинок, 10 приватних будинків, СТО, газопровід низького тиску, автівки швидкої допомоги та два пожежно-рятувальні автомобілі.

«Я несу вам мир!», — заявив прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен в лондонському аеропорту, радісно розмахуючи перед журналістами текстом Мюнхенської угоди 1938 року, яка віддавала Гітлеру частину Чехословаччини. Через два роки німці окупували більшу частину Європи, а англійці розчищали руїни своїх міст після бомбардувань Люфтваффе.

Сучасний глобальний «заспокоювач» Дональд Трамп на початку лютого заявив, що якщо знову переможе на президентських виборах, протягом доби відновить мир в Україні. В минулий понеділок після зустрічі з Трампом у Флориді Віктор Орбан пояснив, що мав на увазі колишній президент США: «Не дасть ані цента на війну України з Росією. Тому війна закінчиться».

Проблема в тому, що ця аналогія, яка вже сама по собі є дуже тривожною, насторожує ще більше, якщо врахувати деякі важливі нюанси. Кілька днів тому їх озвучив Джим Гаймс, член Демократичної партії та член постійного спеціального Комітету з розвідки (House Intelligence Committee) Палати представників під час інтерв’ю в подкасті One Decision.

Гаймс зазначає, що заяви Чемберлена і Трампа мали на меті заспокоєння настроїв і водночас підкреслення власної рушійної сили. 

Різниця в тому, що колишній британський прем'єр-міністр незалежно від того, любимо ми його, чи ненавидимо, свою знамениту промову правдоподібно продумав.

Інша справа з Трампом, порівняння якого з Чемберленом Гаймс вважає незаслуженим облагородженням Трампа. Бо, каже конгресмен, «Дональд Трамп — це трохи одноклітинний організм: реагує на один і тільки один подразник, тобто: «Від цього мені добре, чи погано?". І йому погано від України, бо в ситуації з нею його звинувачено».

Нагадаємо: у 2019 році Палата представників висунула Трампу звинувачення, через що загрожував йому імпічмент, оскільки обумовлював надання військової допомоги Україні початком розслідування Володимира Зеленського щодо стосунків Хантера Байдена, сина Джо Байдена, з українськими олігархами (колись молодий Байден працював для української  енергетичної компанії). Однак Зеленський не піддався і не став шукати бруду на Байдена-молодшого для Трампа. 

Тепер вже, як визначений суперник Джо Байдена на наступних президентських виборах (попри 91 звинувачення проти нього), руками слухняних республіканців на чолі зі спікером Палати представників Майком Джонсоном, Трамп робить те, чим він колись погрожував: блокує допомогу Україні, при тому в критичний момент її війни з Росією. Поза тим, за словами Хаймса, ставлення Трампа до Путіна і Росії є набагато більш покірним, ніж Чемберлена до Гітлера та нацистської Німеччини 1930-х років.

«У нас є Дональд Трамп як одноклітинний організм, який каже: «Україна зла», і його служителі.., які кажуть: «Бос вважає, що це погано». 

Чимало моїх колег (республіканців — Ред.) просто усвідомлюють, що поставлять під загрозу власну кар’єру, якщо встануть і скажуть речі, які суперечать тому, що говорить голова секти », — каже Гаймс.

Сер Ричард Дірлав, колишній керівник британської розвідки MI6, який був одним із співведучих подкасту, заявив, що Гаймса слід слухати, «особливо, коли він говорить про Україну», і що це «один із найрозумніших політичних голосів, яких він чув останнім часом у Сполучених Штатах».

У Конгресі є механізм, який би дозволив нам обійти опір Майка Джонсона і надати Україні допомогу. Однак, щоб це сталося, республіканці мали б підписати абсолюторіум, що поставило б їх під загрозу не лише від Джонсона, але перш за все від Трампа.

Чи можуть республіканці, багато з яких тихо визнають, що треба допомогти Україні, мати таку сміливість?

«Ні», — каже Гаймс. — Вони не мають наміру ризикувати заради України.

США виділили Україні новий пакет допомоги на 300 мільйонів доларів у вигляді озброєння та обладнання для вирішення деяких нагальних потреб України, повідомив радник президента Джо Байдена з питань національної безпеки Джейк Салліван.

В ньому — снаряди для артилерії. Ракети для ППО та снаряди GMLRS до HIMARS.

У Білому домі розуміють, що цього пакету «абсолютно недостатньо», щоб дати Україні можливість бодай захищатися на полі бою. Салліван наголосив, що новий пакет дозволить «українській зброї стріляти ще якийсь час». І закликав Конгрес розблокувати пакет допомоги Україні на 61 мільярд доларів.

Це перший пакет військової допомоги від США у цьому році — востаннє таке оголошення було наприкінці грудня. Для виділення пакету Білий дім використав залишкові кошти, погоджені Конгресом раніше.

12 березня видання Politico повідомляло, що в новий пакет військової допомоги для України від США увійдуть АТАСМS, але Пентагон у своєму повідомленні ці ракети не згадує.

Проєкт бюджету США на 2025 рік передбачає також 482 млн доларів на підтримку України. Але більша частина цих коштів — 250 мільйонів — будуть cпрямовані на економічну допомогу та підтримку реформ.

Зі свого боку Данія також оголосила про 16-й пакет військової допомоги Україні на 336 мільйонів доларів, і це також здебільшого артилерійські снаряди. Міністр оборони Данії Трольс Лунд Польсен розповів, що техніка передається у співпраці з Францією, а боєприпаси — спільно з Естонією та Чехією.

Олена Толкачова майже 10 років очолює патронатну службу Азову. Її аналогів не має ані у державних структурах, ані в інших добровольчих формуваннях. Під керівництво Олени Толкачової патронатна служба займається лікуванням та реабілітацією хворих воїнів, похованням військових, підтримкою родин загиблих. 

‍Наталія Жуковська: Лише торік разом із командою ви поставили на ноги 4,5 тисячі поранених військових. Як виглядає ситуація з державною реабілітацією воїнів?

Олена Толкачова: Масштабних змін досі не відбулося. Щодо лікування питань немає, а от щодо реабілітації — проблема існує. Існують реабілітаційні центри, які відкриваються, розвиваються, але це не державні установи. На жаль, системного державного підходу до якості реабілітації досі не існує. Тому ми змушені використовувати той ресурс та потенціал, який є у приватному секторі медицини. А це коштує чималих грошей.

НЖ: Чому, на вашу думку, реабілітація військових в Україні доступна не всім?

ОТ: Я вважаю, що це велика прогалина Міністерства охорони здоров'я. Так, вони робили реформи, але більше уваги приділяли цивільному сектору. Враховуючи те, що ми у стані війни вже 10-й рік, за цей час точно можна було б подумати і про військових. Не навантажувати лише профільні шпиталі Міністерства оборони, а переводити на військові рейки всю медицину. Бо від цього напрямку залежить обороноздатність нашої держави. Але чомусь Міністерство охорони здоров'я взагалі про це не думає.

Немає системного підходу, нормального менеджменту, який міг би це все у державі систематизувати та почати розвивати. Що маємо зараз? Черги з поранених військових, які місяцями чекають на відновлення

НЖ: Що  передусім треба змінити у системі реабілітації військових державою?

ОТ: Хоча б тимчасово, але потрібно запровадити спеціальні реабілітаційні пакети для військових та ветеранів у Національній службі здоров'я України (НСЗУ). Це платні послуги, за які сплачує держава. На сьогодні ми маємо тільки два різновиди пакетів, які покриває НСЗУ. Це оплата за лікування або реабілітацію дорослих та дітей. Національна служба здоров'я категорично проти того, щоб виділяти окремі пакети для військових.

Справа у тому, що реабілітація для військовослужбовців потребує набагато більше часу, ніж це закладено для цивільних. Йдеться про 14-21 днів. Цього недостатньо. Реабілітація у військових має тривати 48-90 днів. Тому зазвичай виникає питання, де брати гроші на подальше відновлення? Так, правильно — у волонтерів, простих людей, іноземних донорів. Хоча держава може вибудувати цю систему. 

НЖ: Які є механізми двосторонньої співпраці між патронатною службою азовців та державою? Наприклад, щодо надання меддопомоги у державних лікарнях?

ОТ: З лікарнями нам простіше працювати. Особливо з військовими шпиталями.   З ними у нас ніколи немає проблем. Там завжди є необхідні ліки, крісла колісні, милиці, памперси та непогане харчування. А ось до деяких цивільних медзакладів маємо питання. Зокрема, до того ж таки харчування. Наприклад, на день передбачено всього 50 гривень, а у військовому шпиталі — сума втричі більша — 150 гривень на добу. Прикро, що керівництво цих цивільних медичних закладів нічого не робить, аби якось все це змінити.  

НЖ: А як щодо соціалізації та психологічної підтримки військових, зокрема й тих, хто повернувся з полону? З якими проблемами стикаєтеся? Чи вистачає спеціалістів?

ОТ: У нас є  проблема з відсутністю уніфікованих протоколів з лікуванню та реабілітації тих, хто повернувся з полону. Хоча Координаційний штаб з питань поводження з полоненими їх давно розробив і передав до Міністерства охорони здоров'я та Кабінету Міністрів. Ще одна проблема — у нас катастрофічно не вистачає психологів та психіатрів. Ці спеціалісти потрібні не тільки для тих, хто повернувся з полону. Їх потребують і поранені військові, і навіть ті, які йдуть у відпустку. Адже ми маємо дуже важку і страшну війну.

Я не зустрічала зі штурмовиків тих, у кого б не було контузії. У довгостроковій перспективі це дуже впливатиме на стан психічного здоров'я

Можливо, ви бачили в інтернеті відео, де на підлозі у столичній підземці лежить боєць, в якого було загострення контузії. Поруч стояли лікарі швидкої допомоги, які не знали, що з ним робити.  Вони викликали психіатричну бригаду і просто спостерігали осторонь. За ці два роки повномасштабної війни вони повинні були б навчитися допомагати таким людям. Ви взагалі розумієте, що нас всіх очікує? Що буде, коли приїде цілий потяг демобілізованих військових? А їх буде десятки тисяч. І хто їм надаватиме допомогу? Ця історія про військового у підземці якраз повністю описує стан нашої медицини зараз. Потрібно формувати  групи допомоги серед населення, постійно відправляти лікарів на підвищення кваліфікації. 

НЖ: У якому фізичному та психологічному стані, як правило перебувають хлопці та дівчата, які повертаються з полону?

ОТ: Крім важкого депресивного стану, є багато специфічних хвороб і травм. Наприклад, неправильно зрощені переломи, можуть бути наслідки від поранень під час бойових дій або ж катувань. У багатьох є проблеми з нирками. Дуже багато інфекційних хвороб, проблем з репродуктивною системою, особливо у дівчат. Через стреси, неправильне харчування і катування деякі жінки більше не зможуть мати дітей. Насправді цей перелік нескінченний. У нас був один хлопець, який після 4-річного полону повернувся з майже повністю втраченими зубами. Його катували, виривали зуби щипцями. Але ті знущання, які ворог здійснює над людьми зараз, викликає ще більший жах. Є стани, з якими ми не стикалися ніколи.

НЖ: Скільки часу йде на відновлення і який відсоток тих, кому допомогли, повертаються у стрій?

ОТ: Приблизно 80% повертаються назад у стрій. Турбота та хороша реабілітація не відбиває у військових бажання воювати знову. Це їх дуже мотивує. Є, звісно,  складні випадки, коли військові можуть лікуватися понад рік — особливо у випадках подвійної чи навіть потрійної ампутації. У нас є хлопці, які досі лікуються ще з часів оборони Києва. Але загалом від моменту поранення до повної реабілітації йде кілька  місяців. 

НЖ: Лікувати, відновлювати, ховати побратимів та підтримувати їхні родини — це витратно. Який щомісячний бюджет патронатної служби? Хто вам допомагає фінансово? 

ОТ: Спочатку повномасштабного вторгнення і до літа 2023-го основні наші доходи — це донати від простих українців. А потім декілька бізнесменів стали допомагати нам на постійній основі. Один взагалі щомісяця міг перерахувати від 5 до 10 мільйонів гривень. Поки що така можливість вичерпана. Трішки впали донати, і ми почали звертатися до державних структур.

Зараз нам й «Укрнафта» допомагає, й Міністерство енергетики. Це все в рамках державних субвенцій. Щодо вартості реабілітації, то у кожного вона індивідуальна. Це може бути 10 тисяч гривень, але були випадки, коли на одного пораненого йшло понад  мільйон. Ми його з того світу витягали. Щодо лікування, то неважкий поранений у середньому обходиться від 30 до 60 тисяч гривень за 21 день перебування у шпиталі. 

НЖ: Вам на сьогодні вистачає грошей?

ОТ: Цього місяця вистачає, а що буде у наступному — не відомо. Ми шукаємо спонсорів, гранти. До того ж ми хотіли б розширюватися. Хочемо допомагати не тільки 3-й Окремій штурмовій бригаді ЗСУ та 12-й бригаді спеціального призначення «Азов» Нацгвардії України. Ми б хотіли взяти під опіку ще якусь бригаду, яка стоїть на лінії фронту. Я знаю, що є такі, які два роки взагалі не виходять з передової. І, звичайно, їм для відновлення було б непогано мати патронатну службу, яка б повертала у стрій поранених.

Ми спілкуємося з Генеральним штабом і Міністерством оборони щодо того, щоб запровадити в усіх Збройних силах таку патронатну службу, яка б брала на себе саме питання опіки і вирішувала проблеми з реабілітацією

НЖ: Патронатна служба «Азову» — дуже масштабна організація, яка допомагає відновлюватися бійцям, підтримує родини загиблих. Олено, як з офіційним визнанням вас як військової структури, яка несе службу у ЗСУ? Чи є якісь зрушення у цьому напрямку?

ОТ: Зрушення є, але поки що документально це ніяк не оформлено. Але я знаю, що міністерство почало працювати в цьому напрямку. Ми, в свою чергу, вже розробили штатний розпис, положення про службу. Таке визнання дало б нам можливість залучати іноземних донорів. Вони б більше розуміли, на що і кому дають гроші. Коли вони бачать, що це не структурний підрозділ армії, у них можуть виникати сумніви. Тож, якби нас визнали військовою структурою ЗСУ, нам було б набагато легше працювати і вирішувати внутрішні питання у війську. 

НЖ: Проблеми з ВЛК — та тема, яку часто піднімають військові і волонтери. Як, на вашу думку, її вирішити, аби люди з інвалідністю не проходили усі кола пекла, щоб отримати статус та пільги?

ОТ: Коли ти лежиш у військовому шпиталі, там все зрозуміло. На якомусь етапі лікування до тебе прийде військово-лікарська комісія. І так повинно бути. ВЛК має сама приходити до військового. А ті, кому треба пройти військово-лікарську комісію після лікування, мають прийти, взяти талончик чи записатись заздалегідь — і без черг все це проходити. Так мало б бути в ідеалі. А насправді військовим, аби пройти комісію, доводиться бігати по різних медзакладах міста. Є випадки, коли ти прийшов до невропатолога, він хоче зробити додаткове обстеження, а потрібного обладнання немає, наприклад, МРТ. І людина повинна десь його шукати — так не повинно бути в армії.  

НЖ: Як змінилася ваша робота з початком повномасштабної війни? Які нові виклики постали перед вами?  

ОТ: Масштаби стали колосальними. У нас ніколи не було стільки загиблих та  поранених одночасно. Ми, наприклад, ніколи не стикалися з репатрійованими  тілами. Це було, коли зустрічали великі вантажівки з тілами із Маріуполя, з донецького напрямку. Нам доводилося разом з моргом організовувати прийом цих загиблих. Це потрібно було робити швидко. Уявіть, прийшла фура, там 152 тіла. Їх треба розвантажити, оглянути. Аби не доводити до генетичної експертизи, спробувати упізнати хоч когось. Ми шукали особисті речі, татуювання. До речі, ми склали свою базу татуювань. Дійшло до того, що у моргах просто не було місця для зберігання тіл. Ми знайшли дві великі фури-рефрижератори. Вони працювали на дизелі, холодили постійно. З часом ці машини почали ламатися. Ми шукали вагони для зберігання на залізниці. Це все було дуже не просто. 

НЖ: Ваша робота, зокрема, полягає в тому, щоб повідомляти родинам  про загибель військового. З чого взагалі починається розмова? Чи є правила, які варто враховувати іншим, хто стикається з подібним?

ОТ: Я розповім про наш досвід. Про загиблих ми системно сповіщали  з 2014-го року і допоки тривали військові дії на «Азовсталі». Далі ми підключили військкомати. Бо так має бути за законом. Сповіщати рідних про загибель військового має особисто воєнком. Разом з ним  обов’язково має їхати  бригада лікарів і капелан. Бо, звісно, що з людиною може статися що завгодно — і потрібно одразу надати першу медичну допомогу.

З чого починати розмову? Та ні з чого. Неможливо донести цю інформацію так, щоб людина не горювала. Немає такого набору слів. Ефект буде однаковий. Це страшне горе. Головне — дати одразу зрозуміти, що ви будете на зв'язку, що на вас можна розраховувати

Звісно, коли сповіщаю такі неприємні новини телефоном, то в  першу чергу завжди запитую прізвище, ім'я, по батькові загиблого. А ще — одразу озвучую новину. Бо це знущання, коли ти починаєш підбирати слова, відтягувати час.  Мені здається, що я пам'ятаю всіх, кому я дзвонила або з ким зустрічалася і повідомляла про загибель рідної людини. Такі речі я не можу забути. Складно, коли у морзі ти зустрічаєш батьків загиблого військового, ви йдете на впізнання. Важко емоційно, бо неможливо бути байдужим. 

НЖ: Спілкування з рідними загиблих, розшук тіл — дуже великий стрес. Як особисто ви справляєтеся з цим психологічним навантаженням?  

ОТ:  Така робота, звісно, — це важкий стрес, але з часом звикаєш. Якби я почала цим займатися у 2022 році, то моя психіка б не витримала. Але спершу була Революція Гідності, а потім у 2014 році війна, у мене був час адаптуватися. Я — людина, звісно, мені буває дуже важко, але я чітко знаю, заради кого і чого я все це роблю. У нас у службі працюють дівчата, чиї чоловіки загинули, чиї брати пройшли полон, чиї сини вже ветерани —  я не маю права бути слабкою чи давати волю емоціям, коли поруч такі сталеві люди.

У мене зять також працює у  нашій патронатній службі. Він на передовій, на точці евакуації тіл. Завжди старається зробити так, щоб всі хлопці поїхали додому обізнані, навіть якщо майже немає чого впізнавати. Бо знає, який це тривалий процес — від здачі ДНК-матеріалів родичів й до очікування результатів. Чи важко йому? Дуже. Але нам всім в Україні зараз дуже важко, бо ми воюємо. І така ціна нашого майбутнього та миру. 

НЖ: Скільки людей працює у патронатці? Хто вони?

ОТ: Зараз у нас працює майже 60 людей. Крім жінок загиблих військових, у команді також є поранені бійці, які не змогли повернутися у бойовий підрозділ. Працюють батьки загиблих, студенти. У нас всі ідейні, знають, чому вони тут.

НЖ: Як потрапили в «Азов»? Звідки взялося бажання створити саме  патронатну службу?

ОТ: В «Азов» я прийшла з Майдану. Це було навесні 14-го. Разом з друзями, з якими познайомилися під час Революції Гідності, приїхали у штаб «Азову» і запропонували свої послуги. У нас була машина, ми волонтерили.  Хлопці, які були зі мною, пішли у бойові підрозділи. А я почала займатися медичним направленням. І коли в нас з'явилися перші поранені, вся інформація стікалася до мене — і так само собою сталося, що я почала цим займатися. Перше, що я почала робити, розшукувала, де перебувають наші поранені, куди їх евакуювали, з’ясовувала, що їм потрібно. Знаходила волонтерів, які відвідували лікарні Харкова чи Дніпра. Отак почала займатися допомогою пораненим.

Потім у нас були перші загиблі, стало зрозуміло, що наш обов'язок — сповіщати, перевозити, організовувати поховання. Робити все, аби батьки не робили це самостійно. Це є нашим безпосереднім обов'язком. У нас в «Азові» так склалося, що соціальна складова на дуже високому рівні через ставлення командира до бійців. Ми досі на зв'язку з усіма батьками, в яких загинули сини та доньки з 2014-го року. Допомагаємо всім, чим потрібно. Лікуємо батьків, влаштовуємо дітей у садочки, допомагаємо знайти роботу. Не залишаємо наодинці.

 НЖ: Якою бачите перемогу?

ОТ: Я бачу, що після перемоги суспільство об'єднається, і всі почнуть працювати над відновленням країни. Будемо будувати, як би це банально не звучало, нове світле майбутнє для наших дітей.

Дуже сподіваюся, що люди зрозуміють, якою ціною нам дісталася свобода — і що цей іспит ми не провалимо

НЖ: Про яку Україну мрієте?

ОТ: Я бачу Україну житницею всієї Європи. Я думаю, що в нас буде доволі технологічна розвинена країна. Маю надію, що ми не проґавимо момент і залучатимемо інвестиції. Будуватимемо інноваційні, з сучасними технологіями підприємства та заводи. Впевнена, що ми все подолаємо. Українському народу — все під силу.

У Збройних силах станом на січень 2024 року перебуває більше 62 тисяч жінок, з них 45 — військовослужбовиці. Для жінок, які зараз у тилу, створили спеціальні курси, інструктори яких навчають базовим навичкам військової науки, поводженню зі зброєю, тактичній медицині.

На курси, організовані громадською організацією «Українська Валькірія», приходять жінки та дівчата різних віку і професій. У кожної своя ціль. Дехто із жінок готує себе так до армії.

«Жінки здатні битися на рівних із чоловіками та водночас залишатися жіночними. Стать воїна не має значення», — розповіла Дар'я Требух, засновниця «Української Валькірії».

На навчаннях жінок знайомлять з різними видами калібрів та набоїв, вчать стрільбі у різних позиціях та пересуванню зі зброєю, а також метанню гранат.

Навчання пройшли вже понад 200 жінок. П'ята частина з них вже пішли добровольцями на фронт.

Жінки в Україні виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками. У ЗСУ скасовані всі обмеження щодо військових спеціальностей, які можуть мати українки. Тож жінки можуть як керувати танком, так і бути снайперками чи кулеметницями.

Автор усіх фото — Gian Marco Benedetto (Anadolu)

Його мрією було служити у полку «Азов». І у 2020 році Артему Гондюлу це вдалось. Він приєднався до елітного підрозділу.

На Азовсталі Артем отримав поранення, розповідає Анастасія: «Артем же мені не сказав, що він на Азовсталі, про поранення. Він такий: ніколи не скаржиться, жодних подробиць не розповідає. Каже: менше знаєш – міцніше спиш».

Артем разом із побратимами потрапив до російського полону в Оленівці. Коли там стався теракт, чоловік вижив, але отримав поранення. Зараз жінка практично нічого не знає про свого коханого: «Єдине, що мене тримає, – віра в порятунок. Чоловік – мій дім, без нього я загублена в цьому світі. Спокою у душі нема».

Від початку повномасштабної війни реабілітаційний центр «НЕЗЛАМНІ» став місцем, куди доправляють найважчих пацієнтів з усієї України. І тепер, окрім протезування, там допомагають повернути красу жінкам, які внаслідок осколкових, вогневих, мінно-вибухових поранень, мають шрами на своїх тілах та обличчях. Проєкт «Не До краси» — це про  комплексну допомогу, яка включає  в собі естетичну медицину, пластичну хірургію та психологічну допомогу. 63-річна Наталія Аполькова — одна з перших учасниць проєкту. Своєю історією вона поділилася з «Sestry». 

Ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники

Я — родом із Хмельниччини, але майже все життя прожила на Луганщині у Рубіжному. До повномасштабного вторгнення Росії там проживало майже 70 тисяч людей. У нас все було для комфортного життя. Я працювала інженером-конструктором на хімічному заводі «Барвник», а мій покійний чоловік — головним енергетиком підприємства. У Рубіжному у нас був приватний будинок і квартира. Маю двох дорослих синів. Один на момент вторгнення росіян був у Києві, інший — у Рівному. Моя старенька мама жила разом з сестрою неподалік від нас. Від самого початку ми трималися разом.

Оборона Рубіжного була страшною. Українські військові билися за кожний будинок. Росія перла, як саранча. Події розвивалися дуже швидко. Нас обстрілювали і вдень, і вночі. Військові рахували, що у годину було до 470 снарядів.  Це був шквальний вогонь. Працювало все – гради, міномети. Я ніколи не думала, що будинки можуть горіти, як сірники, — і це при великому морозі і вологості. 8-го березня у місті не стало світла та води. Уявіть, на вулиці мінус 12. Ми гріли великі каструлі з водою і розставляли по хаті. Таким чином хоч якось підтримували температуру. Коли не стало води, збирали сніг. Тепер я знаю, щоб  отримати відро технічної води потрібно назбирати п'ять відер снігу. 

Захлиналась у власній крові

Наші військові стояли неподалік, ми вірили, що вони проженуть ворога з міста. Тому і не втікали. 24 березня плани змінилися. На той момент ми вже жили у сусідів — нашого будинку не було. Його розбили російські снаряди. Ми щойно встали із-за столу, як у кімнату прилетіла міна. Я її добре роздивилася. Вона була сірого кольору, форми буряка із нібито чотирма «рогами», начинена різнокаліберними осколками, які розкручувалися по спіралі і летіли  у різні боки.  Ані болю, ані ударної хвилі я не відчула. Єдине  — зрозуміла, що з рукою щось не так. Навколо потемніло, я почала захлинатися у власній крові. Сестру відкинуло в іншу частину кімнати.

Я вже з усіма прощалася. Казала: «Біжіть до наших хлопців, якщо вони допоможуть, то буде шанс на життя». І вони допомогли. Мене посадили у старі Жигулі без задніх сидінь. Дорога була всіяна вказівниками «Міни». Ми молили бога, аби доїхати до лікарні на іншому кінці міста. До нас вийшов хірург. Антисептиком обробив  руки, поставив крапельницю, сказав: «Жінка обпечена. З рукою геть зовсім нічого не зроблю. Якщо хочете, щоб залишилася живою — тікайте  у напрямку Старобільська, але і там не затримуйтеся».  І  тут виникло інше питання — на чому  ж тікати?  

‍Я виглядала немов із фільму жахів

Машина кума моєї сестри стояла на сусідній вулиці. Сам він напередодні поїхав до Польщі до сина. Мікроавтобус був заправлений, одне бокове скло було вибито через обстріли, але машина повністю була на ходу. Сусід був за водія. Так і дісталися до Старобільська. Коли мене побачив головний хірург лікарні, він злякався. Я вже потім зрозуміла його реакцію. Я виглядала немов із  фільму жахів. Обличчя не було зовсім. Права рука теліпалася. Який вигляд у людини, в якої нема щелепи? Є очі і вуха. Решта все знесено на правий бік. І, до того ж, все попечене.

З мене зрізали всю одежу. Мене одразу забрали у перев’язочну, як могли діставали осколки. Один із них — з руки — був розміром у 3,5 сантиметри. Хірург сказав, що мені потрібна серйозна операція, яку вони не в змозі зробити — це була звичайна районна лікарня. Мене поклали у палату. За деякий час у лікарні з’явилися російські військові та їхні лікарі. Вони робили обхід разом з нашими медиками.  Коли підійшли до мене, російський лікар не повірив, що я можу ходити при таких травмах. Каже: «Встаньте і пройдіть». І я це зробила. А близько 4-ї ранку росіяни пригнали машини швидкої допомоги і на ношах викидали людей з лікарні. Їх вивозили у табори Луганська. Я тікала звідти, в чому була. Мені пощастило, що на той момент ще був зв'язок, я змогла зателефонувати сестрі. Ми сіли в той же мікроавтобус сусіда і почали тікати. 

Порятунок з пекла

Ми втікали через дачі та об’їзні вулички. Коли звернули в одну з посадок —   нарвалися на  блокпост кадирівців. У машинію, крім водія, була моя сестра, старенька мама і молода жінка з дитиною, яких ми підібрали по дорозі. Кадирівці довго вирішували, що з нами робити. Нам пощастило — проїзд дозволили. А вже після нас вони розстрілювали машини цивільних.  

Відчуття, коли  ти з  пекла потрапляєш на вільні від ворога території, не забуду ніколи. Українські військові, побачивши мій стан, буквально мене врятували. Вони зв’язувались по рації з іншими  блокпостами — і нам всюди давали «зелене світло». Так ми доїхали до Дніпра, де мене забрав син і повіз у Рівне. Дорога, якою зазвичай їдеш години п’ять, розтягнулася на всі дванадцять. У лікарні на мене чекали, зробили першу операцію. Це  була 7-ма доба після поранення. Не треба бути лікарем, аби розуміти, які вже почались процеси на місці поранення. Але, дякувати богу і лікарям, руку мені врятували. Працювали зі мною і хірурги щелепно-лицевої хірургії.  Перші два тижні  мене  щодня брали в операційну і під наркозом робили необхідні процедури. Я навіть не скажу скільки разів це було.  

Не хотіла лякати онуків своїм обличчям

Одного вечора по телевізору я почула інформацію про те, що  у реабілітаційному центрі «НЕЗЛАМНІ» з’явився соціальний проєкт допомоги жінкам, які постраждали від війни. Мене запросили на консультацію до Львова. Лікарі мені сказали: «Ваш вік є критичним. І якщо ви зараз відмовитеся від операції, то потім навряд чи хтось візьметься вам допомагати». І я вирішила ризикнути. Весь цей період від моменту поранення я уникала людних місць,  фотографувань, просила, щоб онуки не приходили і не налякалися мого вигляду.

Знаєте, навіть у свої 63 роки мені хочеться бути гарною, як і будь-якій жінці. Щоправда у моєму випадку йдеться не лише про естетичний вигляд, а насамперед про функціональність. Мені виправлятимуть ніс, аби він добре дихав. У мене не до кінця  відновилася губа, вона перекошена. Хірургам є над цим працювати. Однак я  вірю, що вони мені допоможуть. 

Ірина Заславець, керівниця проєкту «НЕЗЛАМНІ»: «Попри війну, зараз до краси»

У людей є стереотип: вижила, ну і слава Богу. Про красу навіть не йдеться. Насправді ми говоримо не про те, щоби ти просто собі подобалася у дзеркалі, а про можливість впевнено себе почувати, вийти на вулицю, не ховати обличчя, погляд, проводити шкільний урок із увімкненою камерою, а не так, як робить одна із наших пацієнток, яка соромиться себе показати. Це про можливість повернутися до максимально повноцінного життя. Шрами на обличчі та рубці  часто є перепоною до цього. 

Ми  говоримо про те, що попри війну, зараз до краси. Зовнішність — важлива. І кожна жінка, яка постраждала від війни, може розраховувати на допомогу у межах цього проекту «Не До краси».На сьогодні у терапії перебуває 15 пацієнтів. Опрацьовано понад 70 заявок. До нас звертаються люди з різними дефектами. Переважно ті, які мають мінно вибухові травми, осколкові та вогнепальні поранення. В однієї жінки пошматоване обличчя, її покусав пес під час ракетної атаки. Тварина так злякалася, що накинулася на господарку. Ніби опосередкований вплив війни, але тут він абсолютно простежується. Тому такі заявки ми теж схвалюємо.

Також є жінка, яка потрапила під обстріл, коли росіяни підірвали Каховське водосховище. Вона отримала поранення у праву ногу, втратила око, має деформовану частину обличчя. Їй надали допомогу у Дніпрі, але у нас вона  проходитиме лікування у декілька етапів.  Цей проєкт тільки розпочався — і ми не можемо сказати, що у когось він вже закінчився. У нас немає пацієнтів, які  пролікувалися два тижні і пішли. Майже у всіх є цикли й етапи лікування. Є пацієнти, які тимчасово живуть у Львові і приходять тільки на шліфування рубців. Є складніші випадки, людям потрібні реконструктивні операції. Це довготривала історія.  

На даному етапі компанія L’Oréal Україна виділила на проєкт два  мільйони гривень, у межах цієї суми ми і допомагаємо пацієнтам. Учасницею цього проєкту може стати кожна жінка, яка постраждала внаслідок війни і має на своєму тілі дефекти чи рубці. Для цього потрібно заповнити заявку. Вся допомога у межах проєкту є безоплатною, включаючи проїзд і проживання. З кожною жінкою, окрім пластичних та опікових хірургів, косметологів, обов'язково працюватимуть  фахівці із ментального здоров'я.