Війна в Україні

«Ми разом!» — під таким гаслом відбулось цьогорічне святкування Дня Незалежності України у Варшаві.

— Коли кожен день від рук Росії гинуть люди за волю України, важко святкувати і радіти, але цю дату, безумовно, треба відзначати і відзначати. День Незалежності, безсумнівно, є найважливішим днем у році для кожного українця, включно з тим, хто живе у Варшаві, — наголосили організатори — «Євромайдан -Варшава».

Незмінними ведучими заходу уже третій рік поспіль були Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», та Євген Клімакін, головний редактор порталу «Нова Польща».

— Для нас це нагода нагадати світові і тут у Польщі, що війна триває, що українці гинуть, що ворог атакує, забирає у полон, катує і ґвалтує. Тож для нас це не розважальний захід, а передусім вшанування героїв, які віддали своє життя, — наголосив Євген Клімакін. Ведучі закликали всіх присутніх підняти догори таблички з іменами загиблих від рук росіян.

— Ви чудові у своєму прагненні жити і бути вільними, чудові у своїй єдності, у тому, що далеко від України однаково рідна земля у серці кожного з вас. Саме тому ви сьогодні тут. Кожного з нас має переповнювати гордість за те, що ми з вами є частинкою сміливого волелюбного українського народу, нескореного незламного народу, який не дозволить себе поневолити і який дає гідну відсіч ворогу, — звернулась до українців у Варшаві тимчасово повірений у справах України в Республіці Польща Олена Цибух.

Другий рік поспіль відбулось вручення відзнаки «Stand With Ukraine Awards» — нагороди громадянського суспільства України для поляків, які підтримують українців у боротьбі проти Росії.

Кожен охочий міг подавати свого кандидата на високу відзнаку. А далі почесна Капітула, у складі якої, зокрема, були Наталка Панченко, експосол України у Польщі Андрій Дещиця, актриса Римма Зюбіна, капелан Сергій Дмитрієв, обрали шістьох лауреатів — дружину колишнього президента Польщі Іоланту Квасневську, режисерку Ельвіру Нєвєру, воєнну кореспондентку Моніку Андрушевську, волонтер Матеуш Водзінський, польський письменник Щепан Твардох та мільярдер Єжи Кшановський (посмертно).

— Завдяки тому, що маємо приятелів в Україні, допомога надходила туди, куди було потрібно. Завдяки тому, що мали контакти з пожежною службою, допомога надходила на лінію фронту. Та війна рано чи пізно закінчиться, добре, якби вона закінчилась якнайшвидше, — наголосила Іоланта Квасневська, лауреатка відзнаки «Stand With Ukraine Awards».

— Кожен дрон має значення, кожна наша допомога має значення. Кожен з нас у рамках своїх можливостей повинен допомагати. І благаю робити це щоденно, — наголосила Ельвіра Нєвєра, лауреатка відзнаки «Stand With Ukraine Awards».

З України до Варшави приїхала Олена Пех, бранка Кремля, яка пробула у російському полоні 6 років:

— Війна поділила моє життя на до і після. Ця війна розтрощила вщент мою родину, забрала моїх друзів, розлучила мене з моєю дитиною на 6 років. У 2018-му мене засудили на 18 років за любов до Україну, але я витримала тортури, побиття, торгівлю людьми, мародерство, сексуальне насильство. Це все, що вони вміють.

Закінчилось святкування Дня Незалежності у Варшаві концертом, під час якого виступив польсько-український гурт DagaDana й Jamala.

— Це не просто свято, це акт боротьби за те, що ми існуємо, за те, що ми боремось, за право жити на нашій землі. Ми не просимо нічого чужого, ми просимо тільки своє, — наголосила Jamala.

Фотографії: Наталія Ряба

Антоніна Кумка — засновниця і президентка Protez Hub. Цей проєкт спрямований на покращення послуг протезування та реабілітації в Україні, а також на обмін досвідом між протезистами з усього світу. Впродовж трьох років команда фахівців з протезування та реабілітації із США, Канади, Великобританії та Австралії приїжджала в Україну, щоб на волонтерських засадах поділитися досвідом з українськими колегами. 40 фахівців пройшли практичні курси навчання, понад пів тисячі відвідали одноденні семінари. Сьогодні Анастасія Кумка — радниця міністра соціальної політики (на громадських засадах), і вона продовжує розвивати галузь протезування в Україні, живучи на дві держави — Канаду й Україну.

Наталія Жуковська: Антоніно, як на сьогодні виглядає ситуація з протезуванням військових в Україні?

Антоніна Кумка: За даними міністерства соціальної політики і Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, торік протезами було забезпечено майже 20 тисяч людей. Із них 15,5 тисяч — нижні кінцівки й понад 500 — верхні. Йдеться не лише про військових, а й про людей, яким виготовляли протези планово. З метою безпеки ми не можемо називати чітку кількість військових з ампутаціями, але якщо ви чуєте цифри, мовляв, 100 тисяч людей втратили кінцівки внаслідок війни — це перебільшено щонайменше уп’ятеро. Немає такої цифри, це забагато.

Чи є складнощі з отриманням протезів? Якими є черги?

Черг насправді немає. Є проблема скерування пацієнтів на протезування, яка не вирішується. Ми неодноразово підіймали це питання. Наприклад, за нашими спостереженнями, найбільшу кількість людей чомусь скеровують до Львова. І немає різниці, з якого регіону пацієнт. Це можна було зрозуміти на початку військових дій. Але сьогодні майже в усіх областях налагоджена реабілітація і допомога.

Тож якщо ви чуєте, що якийсь центр з протезування каже, що у них немає місць, то це штучно створені черги. Загалом час очікування від моменту подачі документів до протезування займає до двох місяців. Щодо верхніх кінцівок, то може бути трішки довше. Тому що протезистів рук менше.

Яким має бути алгоритм отримання протезів? Чи може військовий, перебуваючи, наприклад, у шпиталі, сам обирати, де він протезуватиметься?

Так мало би бути в ідеалі. Коли у Мінсоцполітики вносились зміни до певних постанов, то йшлося про те, що заклади охорони здоров'я зобов'язані надавати пацієнтам вибір обирати підприємства з протезування. Але проблема в тому, що іноді пацієнти перебувають у дуже крихкому емоційному стані. Відтак чіпляються за речі, які на той момент їм здаватимуться більш вигідними. Іноді до них приходить лікар, дає ненайкращі поради, яким вони сліпо довіряють.

Важливо враховувати, що протезування краще робити ближче до місця постійного проживання. Бо протези ламаються, потребують обслуговування

І якщо людина, приміром, з Дніпра чи Харкова, то їздити до Львова їй буде не дуже зручно.  

Чи борються за пацієнтів представники протезних підприємств? Чи ходять по шпиталях із пропозиціями?

Так, ця проблема також існує, тому що не всі мають однаковий доступ до пацієнтів. Іноді лікарні будують протезне підприємство як частину медичного закладу. І, звісно, що вони переконуватимуть людину там протезуватись. Або пацієнт сам думає: «Раз я вже тут, то піду сюди на протезування». Але це не завжди добре, тому що у тому центрі можуть не надавати необхідних якісних послуг.

Як обрати заклад і протезиста? На що звертати увагу?

Насамперед потрібно звертати увагу на досвід. Не можна обирати установу за критерієм того, що у них найбільше реклами або ви про них часто чуєте.

З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах. У них і так достатньо пацієнтів, вони не потребують реклами

Навіть якщо підприємство розміщене у підвалі, але у ньому працює досвідчений фахівець, то це краще, ніж реабілітаційний центр на три поверхи, де працюють протезисти з дев’ятимісячним досвідом. На жаль, протезування — це бізнес.

Бувають випадки, коли пацієнтам кажуть: «Ідіть, збирайте 5-10 мільйонів гривень». І не тому, що це буде найкращий протез для пацієнта, а тому, що він буде найдорожчим, який протезист може продати і, відповідно, більше заробити. Тому на це теж треба зважати. Важливо завжди спілкуватися з декількома фахівцями, шукати додаткову думку. Якщо вже семеро, наприклад, фахівців опитали, вони всі сказали, що ні, у вас зависока ампутація і ви не зможете ходити на протезах, то напевно, це вже досить вагомий аргумент, аби зрозуміти, що це правда. Багато хлопців не можуть з цим змиритись і, на жаль, знаходяться люди, які цим можуть скористатися і їх обманути.

Радниця міністерки соціальної політики Олена Кульчицька цього року розповідала, що протезування в Україні оплачується коштом державного бюджету. І ніби немає потреби збирати гроші для тих, хто потребує протезування. Йдеться навіть про біонічні протези. Наскільки це відповідає дійсності?

На протезування однієї кінцівки держава виділяє до 50 тисяч доларів. Сума залежить від рівня мобільності та потреб пацієнта. Держава не фінансує експериментальні протези. Тобто якщо людина хоче отримати за державною програмою протез, то він має бути зареєстрований держлікслужбою як сертифікований медичний виріб. А якщо людині хтось із благодійників пропонує 3D протез, то такі не відносяться до медичних виробів, є експериментальними і не оплачуватимуться державою.

Функціональний протез коштує від 10 до 40 тисяч доларів. І грошей, які виділяє держава, на це вистачає

Багато хто думає, що, наприклад, біонічний протез — це найкраще, що може бути. Однак це міф, який створюють самі пацієнти. Іноді такі протези їм пропонують протезисти, бо їм це вигідно, вони можуть більше заробити.

Але як ми бачимо навіть по наших американських колегах і пацієнтах, багато хто користується саме тяговими протезами, механічними, і лише у деяких випадках використовують біонічні. Тому що вони мають складніший, ніж тягові, механізм. Частіше ламаються, вони тендітніші, їх не можна мочити, бруднити, потрібно захищати від пилу. Їх використовують переважно для офісної роботи. Якщо ж військовий хоче повернутися назад в армію і продовжити службу, то біонічний протез буде абсолютно недоречним.

Гроші держава дає, протези є, але чому час від часу у соцмережах можна зустріти пости про збори на протези?

Мені теж це цікаво. Ми вже втомилися людям говорити: «Перестаньте збирати гроші на протези. Для чого ви це робите?». По-перше, це роблять благодійні фонди, тому що вони з цього живуть. Збирають гроші на протези і частина коштів залишається у них. Другий момент — коли людям кажуть: «От вам такий протез не підійде, який можна отримати у межах державної програми. Вам потрібна ось така кисть, яка коштує 50 тисяч євро. Однак згори ще треба заплатити за роботу фахівця, витратні матеріали і так далі». Тобто грошей не вистачає. Людина оголошує збір.

Були випадки, коли ми пропонували дофінансувати протези, то нам казали: «Не лізьте не у свою справу». На жаль, є багато недоброчесних моментів. Ті ж, хто їздили протезуватися закордон, сьогодні говорять, що іноземці іноді відстають від того, що вміють робити наші спеціалісти. Вони не мали такого досвіду з подібними травмами. 98% пацієнтів все-таки протезуються  в Україні.

В Україні є майже сотня протезно-ортопедичних підприємств — як приватної, так і державної форм власності, які виробляють протези. Protez Hub співпрацює з усіма?

Ми переважно співпрацюємо не з підприємствами, а з фахівцями. Збираємо інформацію про те, які у них є потреби щодо професійного розвитку. На основі цього формуємо навчальні програми. От, наприклад, ми організовували велику подію, присвячену пацієнтам з обома ампутованими верхніми кінцівками. Це люди, які потребують особливого підходу, а їхня реабілітація займає довше часу. Ми скооперувалися з однією організацією в США. Її діяльність присвячена саме роботі з такими людьми. Двоє ерготерапевтів, протезист і четверо американців, які живуть з такими травмами вже понад 10 років, приїжджали в Україну для обміну досвідом.

В Україні досі неможливо здобути вищу освіту в галузі протезування. Яка ситуація з кадрами, зокрема, з протезистами? 

Це мій біль. Насправді, рух у цьому напрямку йде і я з цим живу 24/7. Ми як організація, яка займається й навчанням спеціалістів з протезування, хотіли це зробити ще у 2016-му. Але тоді, на жаль, у нас не вийшло. У чому полягає зміна? Перше, що ми зробили зараз, — за кілька місяців розробили й затвердили професійний стандарт «протезист-ортезист». Це кваліфікація, яка відповідає міжнародному стандарту Міжнародної спілки протезистів і ВООЗ, вони є фахівцями першої категорії в усьому світі. Це люди, які безпосередньо мають право працювати з пацієнтами. Інші категорії цього позбавлені.

Тобто якщо ти технік, протезист-ортезист, то ти можеш працювати з машинами, але не з людиною. Ти маєш мати клінічну освіту для того, щоб працювати з пацієнтом. У нас є певна кількість фахівців, які можуть відповідати цій професії, бо вже протезують понад 10 років та пройшли досить багато різноманітних курсів. І зараз проходять курс спеціалізації, який ми створили у межах цього прискореного процесу кваліфікації фахівців разом з Харківським національним медичним університетом. І ось по завершенню ми матимемо перших 13 фахівців, які вже будуть вважатися протезистами-ортезистами відповідно до європейських вимог.

Чи достатньо цієї кількості протезистів-ортезистів?

Нам не потрібні тисячі протезистів. Поки вистачить до ста на всю країну

Техніків потрібно втричі більше. Це люди, які будуть безпосередньо за верстатами працювати, виконувати завдання протезиста-ортезиста. Ми зараз працюємо над тим, щоб створити освітній стандарт магістра протезування-ортезування. І це вже буде офіційна програма, яка відповідає тому, що є в Європі та США. Основною вимогою для того, щоб людина могла бути протезистом-ортезистом в Україні, буде проходження ось цієї магістратури. Навчання триватиме 2 роки. 

Антоніно, ви розвиваєте галузь протезування в Україні від початку російсько-української війни, з 2014. Є керівником проєкту та президентом організації Protez Hub. З чого все починалося? 

З однієї людини. Це був військовий, який втратив обидві кінцівки вище коліна, по стегно, і на той момент для нього єдиним виходом було їхати протезуватися за кордон. Таких технологій, які він хотів, тоді Україна ще не мала. Не було й фінансування. Коли я почула його історію, стало зрозуміло, що таких хлопців буде багато, бо війна тільки розпочиналась. І потрібно вже починати щось робити, аби підтримка таким людям була системною і щоб ми могли це робити в Україні. Бо протезування за кордоном коштуватиме вдвічі дорожче.

Йшлося на той час про 70-100 тисяч доларів на людину. І мені прийшла думка, що ми маємо це змінити. Першочергово я почала шукати тих, хто міг би навчати наших фахівців, вдосконалювати їхні навички і підвищувати знання в Україні. Так я познайомилася з американцем Джоном Батздорфом, який є президентом благодійної організації Prosthetika та одним з екзаменаторів сертифікаційної ради США, які підтверджують кваліфікації протезистів і ортезистів.

Він погодився допомогти і з того часу ми працюємо разом, аби все це далі розвивати.

Який протез на сьогодні є найфункціональнішим?

Це індивідуально. Залежить від діяльності людини. Тому спочатку фахівець запитує: «Що ви хочете робити цим протезом?» Комусь підходить електричне коліно, а хтось хоче простіший протез, тому що його можна мастити, бігати і стрибати з танків і не потрібно заряджати. Бо, наприклад, якщо хлопець повертається на передову на протезі з гідравлічним коліном, то йому не треба перейматися, що десь немає блоку живлення, щоб його підзарядити. А електричне коліно треба заряджати. Відповідно, його не можна мочити. Воно важче, тому що в нього складніший механізм. Це все треба враховувати.  ‍

Чи очікували ви, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення? Де вас застала велика війна?

Звісно, не очікувала. Я була в Канаді. Перші пів року ми спали по дві години на добу. Все було, немов у тумані. Це був нескінченний потік роботи. Ми шукали все, що можна було дістати, і відправляли до України.

Вже у травні 2022 я поїхала до України. У мене були дві валізи, забиті тепловізорами й дронами

Як давно ви проживаєте у Канаді, чим займаєтеся, окрім волонтерства?

Моя перша вища освіта — викладач, магістр германської філології і літератури. Я навчалась у Чернівецькому національному університеті і одного разу поїхала подивитися на англомовну країну, до Канади. У мене ніколи не було думок кудись виїжджати. Але так сталося, що саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку приїжджала до нього, а згодом залишилася. Здобула другу вищу освіту економіста. Час від часу викладаю математику. Однак це буває рідко, бо багато часу забирає все, що пов’язане з Україною.

Інколи буває так, що два тижні живу у Канаді, а потім місяць в Україні. Деколи пів року у Канаді, потім знову декілька місяців в Україні. Все залежить від того, що і де відбувається та чи потрібна моя присутність. Багато чого я роблю дистанційно. У Канаді на мене чекає чоловік та двоє дітей. Старшому сину 16 років. Молодшому — 7. Вони вже звикли до моєї відсутності. Деколи важкувато, але що поробиш.

Розумію, що роблю потрібні для країни речі. І поки є така можливість, я допомагатиму

Якою б ви хотіли бачити Україну після війни?

Такою, якою вона, на жаль, не буде за нашого життя. Звісно, що ми все для того робимо, але у мене дедалі більше сумнівів, що це відбудеться скоро.

На жаль, деякі люди досі не розуміють, чому треба жити по совісті і не думати лише про те, як набити грошима власні кишені

Кожен на своєму місці повинен розуміти, для чого мають існувати якісні і добре сформовані державні інституції. І це усвідомлення має бути від Києва і до будь-якої сільської ради. Хочу, аби було більше відповідальності у людей за свої дії. І це має бути однаковим для всіх, незалежно від того, хто чий кум, брат чи сват. Лише за таких умов ми зможемо побудувати міцний фундамент. Поки його не збудуємо — все буде сипатися. Це буде бутафорія. Ми маємо це зробити. І головне, що нам це під силу. 

Фотографії з приватного архіву

З 2008 року Люба Шипович проживала у Сполучених штатах, будувала успішну IT-кар’єру, але з початком повномасштабної війни повернулась до України. Люба — співзасновниця громадської організації «Razom for Ukraine». А з 2023-го — засновниця благодійного фонду «Dignitas», який опікується військовими та ветеранськими проєктами, зокрема — постачанням армії БПЛА та навчанням операторів дронів. За версією журналу Forbes, торік Шипович увійшла до рейтингу «50 лідерок України».

Наталія Жуковська: Любо, основний напрям вашої роботи — безпілотні технології: розвідувальні та ударні дрони. Яка реальна ситуація із забезпеченням підрозділів БПЛА на сьогодні?  

Люба Шипович:  Ми говоримо загалом про технології. Окрім безпілотників, йдеться також про програмне забезпечення, ситуаційну обізнаність, систему управління боєм тощо. Якщо говорити про забезпечення дронами, то держава вже їх купує. Так, ще у недостатній кількості, але вони з'явилися. Однак нам дуже бракує інфраструктури навколо цих безпілотників. Йдеться про антени, станції наземного керування, портативні електростанції, планшети, 3D принтери для друку контейнерів під вибухову частину системи скидів. Уся ця інфраструктура, на жаль, зараз взагалі ніяк не покривається державою. Забезпечення йде або через фонди, або самі підрозділи збирають на це гроші.

Сам по собі дрон не летить. Мають бути ще окуляри, пульт, антени, зарядний пристрій, планшети, ретранслятор 

Що потрібно зробити, щоб дронів на фронті було достатньо?

Якщо порівнювати 2022 рік, коли дронів взагалі не було, і зараз, то нині ситуація значно краща. Цього року, за словами прем’єра, виділено 40 мільярдів гривень на закупівлю безпілотних систем. Це вже прогрес. Але цього недостатньо. Коли президент говорить про мільйон дронів, то це лише звучить як багато. А насправді ми рахували, що такої кількості при теперішній лінії фронту та інтенсивності бойових дій вистачить лише на три місяці. Тобто мільйон — це, по суті, четверта частина від потреби на рік.

У нас інтенсивна війна, найбільша в світі війна дронів за все існування людства. До того ж часто через відсутність боєприпасів дрони замінюють артилерію. Західні країни не готувалися до великої сухопутної війни. Доктрина НАТО — отримати перевагу у повітрі. Ми ж ведемо велику сухопутну війну. Забезпечити її боєприпасами не в силах навіть об’єднані країни НАТО. З одного боку, у них не вистачає потужності, з іншого — заважають політичні та бюрократичні процеси. Ми не можемо розраховувати суто на допомогу західних союзників.

Ми повинні вкладатися у своє виробництво. І те, що у нас виходить досить непогано, — це насамперед виробництво безпілотних технологій

Відомо, що Україна досі залежить від Китаю щодо деяких компонентів, необхідних для виробництва дронів. І торік китайці вже ввели певні обмеження на експорт. Як ви оцінюєте ризики того, що в якийсь момент вони зовсім закрутять «гайки»?

Ми повинні шукати альтернативи. Китай — найдешевший, найбільший виробник, але, на щастя, не монополіст. У країнах Середньої Азії є й інші виробництва. Також будуються заводи в Європі та США. І, звичайно, нам треба величезну увагу приділяти локалізації виробництва саме комплектуючих. Те, що ми можемо робити в Україні, треба робити тут, навіть якщо це дорожче. Тому що під час війни вартість не оцінюється суто економічною складовою. Є ще компонент національної безпеки. Зараз в Україні є кілька сотень стабільних виробництв. Однак дуже мало з них масштабують виробничі потужності, тому що не мають гарантій, що замовлення будуть постійними.

Держава має заключати з виробниками середньо-довгострокові контракти на закупівлю. Якщо він буде хоча б на три роки, виробнику буде цікаво інвестувати у свій бізнес

І це, напевно, найбільша проблема. А якщо ми говоримо про виробників в європейських країнах, то вони взагалі хочуть 8-10-річні контракти. Адже це капітальні інвестиції у виробничі лінії, розширення виробництв і так далі.  

Любо, ви займаєтеся волонтерством із 2014 року. Саме тоді у США був створений благодійний фонд «Razom for Ukraine». Ви є його співзасновницею. З 24 лютого впродовж року ви змогли зібрати 68 мільйонів доларів. Як це вдалося зробити?    

Понад 60% — це були невеликі донати від людей, переважно американців та канадців. На допомогу українській армії вони давали по 10, 20, 100 доларів. Були також корпоративні донати. До десяти корпорацій виділили по мільйону доларів. Це були досить відомі у світі компанії, які часто бажали лишатися анонімами. Таку активність іноземців я пояснюю тим, що на той момент Україна була у топі всіх новин. І це був нормальний порив — допомогти у боротьбі проти несправедливості.

Слід розуміти ще й саму культуру американців, де волонтерство виховується змалечку. Це невід'ємна частина життя. Є навіть спеціальні дні у році, так званий Giving Tuesday, що об’єднує людей заради допомоги одне одному. Зараз ця допомога є значно меншою, зокрема й тому, що Україна зникла з новин. Торік у грудні я їздила до США, де американці мене запитували: «У вас ще досі йде війна?» Тобто якщо в новинах це не показують, то, здається, що вже все закінчилося. Але це так само, як українці не знають, що відбувається в інших державах. Наприклад, у грудні важливою новиною була Венесуела. А запитайте в українців, що там відбувалося? Чимало людей скажуть: «А де це?» Коли чогось немає у новинах, цього ніби не існує.

Торік команда, яка працювала над військовими та ветеранськими проєктами в «Razom for Ukraine», виокремилася в окремий фонд Dignitas. Чому так сталося?

Із 68 мільйонів доларів, які нам вдалося зібрати під час першого року повномасштабної війни, 45 мільйонів пішли на підтримку військових. А саме — на закупівлю тактичної медицини, дронів, рацій, електростанції тощо. Поза тим в організації існували гуманітарні напрямки. І наприкінці 2022 року почалися розмови, що військову допомогу потрібно зменшувати, а більше грошей спрямовувати на підтримку та розбудову. На той момент я була єдиним членом ради директорів, хто був в Україні, всі інші — у Сполучених Штатах.

Я намагалася донести людям, що в Україні ще зарано щось розбудовувати, що потрібно вкладатися у захист. Тому що якщо ми не знищимо російський танк, він продовжуватиме стирати з землі наші міста. Відтак відбудова стане безперервною

І, власне, на цьому етапі у нас розпочалися певні розходження. Ставало дедалі важче адвокатувати за те, що гроші потрібні саме військовим. І порадившись зі своєю командою, ми вирішили відділитися в окремий фонд, де у статуті чітко прописано, що ми є фондом технологічної допомоги силам безпеки і оборони та ветеранам. Ми знову почали з нулем доларів на рахунку. 

‍Хто є «кістяком» вашої команди?

Всі ті, хто працювали разом з нами над військовими і ветеранськими проєктами ще з 2014 року. Найбільший напрям «Victory Drones» очолює Марія Берлінська. Це екосистема навчання військових технологіям. А саме — операторів безпілотників для ЗСУ, ДСНС і медслужб у співпраці з Генштабом. Є також проєкт «Люті пташки» — забезпечення фронту ударними дронами. Його очолює Катя Нестеренко, яка до цього багато років працювала в проєкті «Ізоляція», яка дуже добре знає і розуміє Донецький регіон.

Є проєкт «Тисяча дронів». Йдеться насамперед про розвідувальні безпілотники. Бо, наприклад, у Сполучених Штатах ми не маємо права збирати гроші на ударні дрони. Тому ми збір грошей розділили. На ударні безпілотники збираємо в Україні, а на розвідувальні — за кордоном.

Ще є проєкт «Літай», у межах якого військових у реабілітаційних відділеннях навчають керувати FPV-дронами. Цей проєкт очолює Дана Юрович, яка до того багато років працювала у команді МОЗ з Уляною Супрун (в.о. міністра охорони здоров'я України з 2016-2019 рр. — Авт.) та на різноманітних міжнародних проєктах. На десятий рік війни волонтерство має бути професійним. Так, були періоди, коли всі займалися всім, коли без розбору і розуміння купувалися турнікети, дрони. Але насправді такий підхід є неефективним використанням фінансового ресурсу, який і так досить обмежений. Кожен має займатися своєю сферою.

От, наприклад, всі знають, що треба купувати дрон Mavic. Однак те, що їх є ціла лінійка з різними характеристиками і прошивками, не всі розуміють. І виходить, що люди витрачають гроші на Mavic 3 Classiс, який в умовах фронту є часто непридатним до застосування. Але якщо б додати трішки грошей, то можна купити інший дрон, який точно принесе користь. Були навіть випадки, коли куплені і не перепрошиті дрони одразу передавались військовим, і без анонімінізованої прошивки вони розкривали позиції. Тому це інколи не просто марнотратство, це може принести шкоду військовим. Ось тому ми не ліземо в інші сфери. Наше — це технології.

Тривалий час ви займалися адвокацією питання зброї для України. Що було найскладнішим і чи завжди вас чули західні політики?

Я і зараз продовжую це робити. Наша американська частина команди регулярно спілкується з конгресменами, їздить на зустрічі. Ця робота не припиняється. У 2022 році було складно взагалі переконати американських політиків, що Україна вистоїть. Якщо згадати той період, то яку зброю Україні давали? То були Джавеліни та Стінгери — не для ведення війни, а для партизанщини. І тільки у травні 2022, коли стало зрозуміло, що Україна дійсно готова воювати, почали давати більш важке озброєння саме для ведення війни регулярними військами. Тобто до середини 22-го року треба було просто переконувати, що ми зможемо, вистоїмо, що нам не потрібно по Дніпру здавати Україну та погоджуватись на будь-які мирні угоди.

Ми показали, що готові воювати. В нас повірили західні політики й західні виборці

Що ми  маємо робити, аби не допустити ослаблення підтримки з боку Європи та США?

Мені здається, що в США Україна зникла з новин. Ми не діємо проактивно. Подивитися на ту ж Росію, яка вже понад 20 років розвиває мережу телеканалів по світу. У них є мовлення різними мовами — арабською, іспанською, англійською, французькою, німецькою та іншими. Тобто вони генерують свій контент. Крім того, у них є ціла серія розважальних передач. Вони підтягують цим увагу глядача. Між цими розважальними передачами запускають новини. А які новини йдуть від росіян про Україну? Ті, які їм вигідні.

Звідки західний споживач бере інформацію про Україну? Або з тих нечастих новин західних медіа, або з російських телеканалів. Нам потрібно більше уваги приділяти інформаційному простору і розуміти, що іноземний споживач споживає інформацію своєю мовою. Не українською, не завжди англійською. Є величезний іспаномовний світ, якому ми не приділяємо уваги, арабський світ, де теж у нас дуже мало інформації. І для того щоб отримати підтримку в тих країнах від політиків, треба отримати її насамперед від їхніх виборців.

Чому в Америці зараз ідуть політичні торги? Україна — розмінна монета, бо у виборця немає однозначної думки про нас. Якщо б усі виборці хотіли підтримувати Україну, то можна точно гарантувати, що політики б теж це робили. Бо вони дивляться на свого виборця, особливо в Америці, де вибори до Конгресу відбуваються щодва роки. Це досить короткий виборчий період. А тому виборця слухають постійно. До того ж часто наші політики використовують західні медіа для боротьби між собою. І тут варто розуміти, що це теж йде нам не на користь.

Коли західний споживач бачить наші внутрішні політичні ігри, він думає, що війни вже немає, бо між собою змагаються місцеві політики

Велика ціль держави — вступ України в НАТО. Це те, що буде найбільшою безпековою гарантією для країни. Чи вірите ви у НАТО, коли кожен захищає кожного?

Я досить багато спілкувалася з поляками на цю тему. Вони впевнені, що будуть наступною ціллю РФ. Але коли їх питаєш, а чи підете ви захищати країну, то у відповідь чуєш: «А для чого? Ми ж в НАТО, американці приїдуть нас захищати». Це така класична відповідь. Вони не розуміють, що насамперед треба самим захищати свою країну. І цей колективний договір НАТО — не про те, що я посиджу, а хтось приїде воювати замість мене. Це означає, що ми разом всі захищаємось.

На мою думку, Росія далі піде не в Польщу, а в країни Балтії. І мені здається, що естонці, латвійці, литовці дуже добре це теж розуміють. Як і те, що покладатися треба на власні сили. Тому вони активно готуються

Зокрема, проводять навчання населення. Якщо говорити про країни НАТО, то нам здається, що це сильна, потужна армія. Але досвіду ведення сухопутної війни в Альянсу немає. Зараз дуже багато наших військових проходять навчання за кордоном і навіть натівські генерали визнають, що більше знань можуть взяти від українців, ніж навпаки. Бо зараз в світі існує тільки одна країна, яка може протистояти Росії  — це Україна. Тільки у нас є досвід протистояння такому потужному агресору. Тож якщо НАТО розглядає Росію як ворога, то там точно зацікавлені мати Україну, якщо не в складі, то принаймні хорошим союзником.

Фотографії з приватного архіву

Один із найвідоміших американських генералів, який з 2022 року обіймає посаду старшого радника американської правозахисної організації Human Rights First, в інтерв'ю радіо Times Radio під час нещодавнього саміту НАТО поставив діагноз ситуації Заходу, Росії та України в контексті війни, яка триває вже два з половиною роки. 

‍Що можуть зробити росіяни

Годжес вважає, що у Росії вже залишилося мало простору для маневру, оскільки вона більше не має можливості вивести Україну з війни. Російські командири і політики на чолі з Путіним, не дбаючи про своїх солдатів, будуть продовжувати прирікати тисячі інших на смерть і інвалідність день за днем.

«Однак я не думаю, що це триватиме нескінченно, — оцінює військовий. — Їхні людські ресурси не є невичерпними. Навіть якщо ми не будемо серйозно ставитися до санкцій і обмеження їхньої здатності транспортувати нафту, я не знаю, чи зможуть вони протриматися ще два роки — також з огляду на нестачу живої сили і необхідних їм компонентів».

На думку генерала, Захід відіграватиме ключову роль у прискоренні розпаду Росії, якщо серйозно поставиться до потужних економічних інструментів, які вже давно є в його розпорядженні

Наразі Росія «робить, що може, чекає, коли ми її відпустимо, і сподівається, що потенційна адміністрація Трампа полегшить їй життя». І це приблизно все, що вона може собі зараз дозволити.

‍Путін: розрахунки поганої людини

В очах Годжеса Путін — високоінтелектуальна людина, але водночас зла, безжальна і така, що не дбає ні про що, окрім збереження влади. Його сподівання на можливу перемогу Трампа добре відомі: він сподівається, що США припинять підтримувати Україну і змусять її укласти мир на російських умовах. З іншого боку, якщо переможе Байден [читай: кандидат від Демократичної партії, оскільки інтерв'ю було взято до того, як президент США зійшов з виборчих перегонів — ред.], Путін керуватиметься вже знайомим розрахунком: подальші диверсійні дії в західних країнах і посилення дезінформації, яка, як очікується, підірве довіру громадян вільних країн до їхніх лідерів і демократичних інституцій. 

Політика Байдена: «ловити стріли»

Годжес високо цінує нещодавні обіцянки президента Байдена надіслати Україні більше зенітного обладнання: це важлива допомога, яка відповідає реальним потребам українців, що захищають себе. Але це вирішує лише частину проблеми. «Набагато ефективніше вбити лучника, ніж намагатися перехопити всі стріли, які він випускає, — зазначає генерал. — Цей пакет допомоги допомагає перехопити більше стріл, але він жодним чином не допоможе вбити стрілка».

За словами військового, адміністрація президента Байдена продовжує проводити «жахливу політику», згідно з якою Україна не може атакувати російські бази всередині Росії, використовуючи, наприклад, американські системи ATACMS. На практиці така політика дає Росії захист для здійснення атак на українські міста. Так, генерал радий бачити більше «Патріотів» і ПТРК, але цього все ще недостатньо. «Я не знаю, що ще має статися, щоб Білий дім серйозно поставився до допомоги Україні у перемозі над Росією. Путін бачить, що ми не робимо всього, що потрібно. У нього все ще є великий покупець його газу, Індія, тому поки ми не почнемо серйозно допомагати Україні перемогти Росію, росіяни продовжуватимуть бомбити Україну», — попереджає він.

‍Надмірний страх і віртуальні гарантії

Годжесу хотілося б вірити, що, як заявляють союзники і сам президент Зеленський, шлях України до НАТО справді незворотній. «Проблема в тому, що на цьому шляху немає ніякого руху», — каже він. На саміті у Швейцарії багато політиків довго розмірковували про те, що вони можуть зробити з цим, але ніщо в цій балаканині, здається, не веде до неминучих і незворотних рішень. Хто саме так вважає? США і особливо Німеччина, які продовжують блокувати це питання, керуючись надмірним страхом, що Росія може застосувати ядерну зброю. «Поки цей надмірний страх не буде подолано, нічого не зміниться на краще», — каже генерал.

— Які гарантії НАТО може надати Україні і який дипломатичний удар може завдати Росії, якщо вона зараз не може запропонувати українцям членство?, — запитує журналіст.

Хоча Годжес не говорить про це прямо, з його слів зрозуміло, що в цій ситуації — жодних. Бо немає 100-відсоткової впевненості, що Україна вступить до НАТО. Враховуючи, що Будапештський меморандум 1994 року. [в якому США, Великобританія і Росія в обмін на відмову України від ядерного арсеналу гарантували її суверенітет і територіальну цілісність — ред.] виявився порожнім зобов'язанням — Годжес не впевнений, що наступні подібні зобов'язання будуть більш наповненими змістом. 

Якщо Захід знову зазнає поразки

Генерал покладає всю свою надію на розуміння багатьма країнами того, що Україна не може зазнати поразки, що вона повинна перемогти, адже її поразка стала б катастрофою для всієї Європи, а отже, і для світу. Бо якби це сталося, наступні мільйони українських біженців потрапили б до Польщі та Німеччини, а десятки тисяч українських солдатів були б примусово призвані до російської армії, посилюючи її потенціал. 

Якщо США зазнають невдачі — через прихід до влади нової команди (команди Трампа) або з будь-якої іншої причини, зазнають невдачі, не зробивши того, що потрібно, — загроза для Європи не зменшиться, а збільшиться

У будь-якому випадку, не буде нічого дивного в тому, що США, і ширше — так званий колективний Захід, не виправдає очікувань. За останнє десятиліття і ті, і інші вже не раз зазнавали невдач. «У 2008 році, коли Росія вторглася до Грузії, ми нічого не зробили. Так само, коли росіяни перетнули червоні лінії, накреслені президентом Обамою в Сирії, і коли вони вторглися в Україну в 2014 році», — зазначає Годжес. Не дивно, що в 2021 році, готуючи вторгнення, а в 2022 році здійснюючи його, Путін припускав, що гнів Заходу і цього разу закінчиться нічим. 

Реанімувати стримування

Американець також перераховує інші вражаючі ознаки слабкості Заходу, які переконали Путіна в його правоті: трампістська атака на Капітолійський пагорб 6 січня 2021 року, безладне виведення американських військ з Афганістану, нездатність Німеччини зупинити, незважаючи на російську анексію Криму і значної частини Донецької та Луганської областей, будівництво «Північного потоку-2», слова президента Макрона про «смерть мозку НАТО». 

«Можна собі уявити, що на тлі всього цього в Кремлі подумали: «Нумо закінчимо це діло», — коментує Годжес. 

Війна в Україні спалахнула через те, що стримування провалилося. Отже, стримування необхідно відновити, тому що світ є взаємопов'язаною системою. Економічне процвітання США, зазначає радник президента США з прав людини, залежить від процвітання Європи, а це неможливо, якщо на Старому континенті бракуватиме стабільності та безпеки. 

«Якщо ми допоможемо Україні перемогти Росію, це допоможе ізолювати Іран, а потім і Північну Корею, що, в свою чергу, стримуватиме Китай. Тому що китайці побачать, що Захід має політичну волю, промисловий потенціал і військові можливості», — стверджує Годжес. Поразка Росії також є єдиним серйозним захистом Заходу від приходу до влади ізоляціоніста Трампа.

Якщо ж Україна програє, ризик прийняття Китаєм «страшних рішень»⁽ різко зросте.

Коли Путін впаде зі скелі

Як швидко росіяни досягнуть переломного моменту в цій війні та як довго Путін утримуватиме владу, залежить від людей із найближчого оточення диктатора. Тому що він відповідає тільки перед ними —  олігархами і найближчим оточенням Кремля, а не перед парламентом, виборцями або журналістами, які ставлять незручні запитання від імені цих виборців, як це відбувається в будь-якій нормальній країні. Тож коли ці люди зрозуміють, що шансів на перемогу Росії більше немає, вони «зіштовхнуть Путіна з обриву і позбудуться його». 

Так, поки що у кремлівського диктатора ще немає вагомих підстав вважати, що він програє. Але день, коли він це зрозуміє, стане початком його кінця 

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Бойовий медик Даміан Дуда на фронті в Україні від 2014 року. За цей час разом зі свою командою медиків-добровольців він врятував чимало життів українських військових. І команда продовжує це робити. Аби легше було отримувати гуманітарну та фінансову допомогу, було створено офіційний фонд «W międzyczasie» (українською «Тим часом»). І щоразу, повертаючись з Польщі до України, ці люди везуть необхідні ліки та обладнання для порятунку українців.

Наталія Жуковська: Даміане, з 2014 року ви рятуєте українців на фронті. Що мотивує вас продовжувати це робити?

Даміан Дуда: Мені було цікаво побачити на власні очі, що відбувається в Україні. На початку 2014 у Польщі було багато російської пропаганди, яка з екранів телебачення вперто розповідала про те, що це не Росія почала війну, що в Україні так звані бандерівці і нацисти здійснюють державні перевороти. Вперше я приїхав у Маріуполь як міжнародний спостерігач і там зрозумів, якою страшною зброєю є пропаганда.

Замість нацистів і бандерівців я побачив нормальних людей, які боронили свій край. Я переконався, що все, про що говорили росіяни, — повна маячня. В Україні вже на той момент тривала реальна війна, а не антитерористична операція. Люди потребували допомоги. У Польщі є закон, за яким без спеціального дозволу держави заборонено воювати в іншій країні, можна піти лише бойовим медиком, а не, наприклад, штурмовиком. Тож я вирішив їхати до України як бойовий медик. Майже опанував цю справу, хоча вчитися треба постійно. Найскладніше дається фармакологія. Важко запам’ятати, які ліки від чого і коли їх слід давати пораненому.

Найбільшою мотивацією мого перебування на фронті є те, що багато моїх друзів воюють за свою країну. Я маю їм допомогти, тож це і моя війна також

Які трансформації відбулися впродовж останніх двох років? Що змінилося на фронті, зокрема у медичному забезпеченні?

Змін відбулося багато. Можна сказати, що кожні три місяці ти бачиш іншу війну. З’являється чимало нової зброї, технологій, змінюється тактика ведення бою. Та й тактична медицина стала більш спеціалізованою. Наприклад, є кейсеваки — повнопривідні джипи, переобладнані для евакуації поранених бійців бойовими медиками, які здатні долати важкопроїздні дороги через ліса і болота. Це дає можливість оперативніше рятувати бійців.

Кейсеваки є майже у всіх підрозділах, але, на жаль, поки що не всі оснащені ШВЛ, респіратором і концентратором кисню. Щодо потреб, то, наприклад, на стабілізаційних пунктах завжди бракує крові. Загалом все залежить від підрозділу. Є більш укомплектовані, є — навпаки.

Найважливіше, аби у всіх бійців були якісні бойові аптечки із сертифікованими турнікетами й ліками. З цим є проблема

Наприклад, тих же китайських турнікетів не має бути в аптечках військових. Але це залежить насамперед від начмеду та бойового медика. Якщо начмед свідомий, то такого не буде. Коли наша команда їде на передову, ми маємо все необхідне. Донати для нашого фонду «W międzyczasie» нам дуже допомагають. Ми можемо закуповувати потрібні ліки чи обладнання. 

Як виглядає війна зсередини? 

Тут немає нічого романтичного. Війна дуже сильно смердить. Тут запах поту, крові та болотяного бруду. Він переслідує навіть після того, як повернувся із завдання. Війна викликає чимало поганих думок та образів. Це дуже негарний світ. 

Якою є ваша команда? Хто ці люди?

Ми зараз на «нулі». Щомісяця у нас ротація. Міняємося по троє. Особисто я їду до України на місяць, потім два місяці перебуваю в Польщі. Від нас завжди є медичний екіпаж на місці. Більшість колективу — поляки. Є дві українки й одна медикиня з Німеччини. Дехто з них з медичною освітою. Хто її не має, працюють водіями або ж на інших посадах. Всі вони добровольці.

Перед тим, як потрапити до нас у команду, люди проходять спеціальну підготовку, яку не всі витримують. Спочатку — співбесіда з нашими психологами. Вони бачать, хто зможе поїхати на війну, а хто — ні. Далі — підготовка на полігоні. Аби її пройти, треба бути сильним фізично. У програмі також психологічна підготовка. Ми навчаємо, як витримати стрес, справлятися з емоціями. І наостанок — медичне тренування у Польщі. Загалом підготовка займає до трьох місяців. І лише після цього ми пропонуємо людині роботу у нашій команді.

Що для вас найскладніше під час евакуації пораненого?

Найскладніше і найважливіше, аби поранений вижив. Також важливим моментом є наша безпека. Зазвичай ми більше думаємо про життя пораненого, ніж про себе. Але це не правильно. Навіть на навчанні нас вчать — спершу подбай про свою безпеку. Однак на практиці виходить навпаки.

Даміане, а чи рахували, скільки життів українських військових ви врятували?

Не рахував. Це були люди з різними пораненнями — кульовими, ампутаціями, контузіями. Траплялися моменти, коли поранених було дуже багато. Так було у Соледарі, Бахмуті, згодом на Запоріжжі. Були дні, коли лише наш автомобіль вивозив пів сотні поранених військових. Тому загальну кількість поранених, з якими доводиться працювати, оцінити важко.

Як справляєтеся, коли не вдається врятувати військових? 

Перша річ, якій ми навчаємо бойового медика, — думка, що ти не допоможеш усім. Ти маєш усвідомити, що це неможливо. Якщо ти зробив все можливе — не звинувачуй себе. Звісно, кожен по-своєму переживає втрату бійця. Комусь психологічно складно впоратися з таким болючим моментом. Тож у нашому фонді працюють три психологи, які допомагають всім, хто цього потребує. До них звертаюся й я. Це нормально, бо іноді ти можеш думати, що все ок, проблеми немає, а вона є. Тому не треба нехтувати цим. Кожен, хто на ротації в Польщі, йде до психолога.

Кожна мить на війні — ризик. Однак ми не думаємо про смерть, ми шукаємо можливості, аби врятувати військового

Особисто я завжди дуже сконцентрований на своїй роботі. 

Були моменти, які запам'ятаються на все життя? 

За цей тривалий час таких історій назбиралося чимало. Торік ми працювали із силами спеціального призначення на одному з гарячих напрямків фронту. Пішли із хлопцями на штурм, у нас було багато поранених. Одного хлопця ми несли на руках 10 кілометрів. Медична евакуація не могла приїхати за нами, противник гатив з протитанкової зброї. Весь цей час ми надавали допомогу військовому. Слава Богу, він вижив. Під час цього штурму загинув наш командир. Через п’ять днів ми повернулись у сіру зону за його тілом. Ми пам'ятатимемо це до кінця свого життя.

Попри ризик, у нас є правило: всіх повернути додому.

Чи є якісь воєнні забобони у вашого екіпажу? 

Особливих немає. Але не можна казати «пока», бо можеш накликати смерть. Тому коли хтось йде, то кажемо «будемо на зв’язку» або «побачимось пізніше».  

У вас позивний «Лектор». Чому так?

Коли я вивозив поранених із Соледару, то росіяни, зокрема вагнерівці, розповідали у соцмережах, що я вивозив їх частинами. Нібито різав тіла і продавав органи до Німеччини. Тому й виник позивний «Лектор» — від Ганнібала Лектера (серійний вбивця і канібал — вигаданий персонаж тетралогії американського письменника Томаса Гарріса — Авт.). 

Ви розширюєте свою медичну місію. Зокрема, у Варшаві безкоштовно навчаєте охочих медичній справі. Розкажіть про це.

На сьогодні у Варшаві ми навчаємо польських медиків. На жаль, немає часу для інших. Час від часу ми працюємо з польською армією, поліцією і ділимося власним досвідом, здобутим на війні. У центрі працює 46 людей. 

Як рідні реагують на ваші поїздки на передову? Відмовляють чи підтримують?

По-різному. Більшість моїх рідних мене підтримують. А ось багато моїх знайомих, бойових медиків, кажуть своїм родинам, що вони у Львові на навчаннях. Приховують, що перебувають на «нулі». Все заради того, аби ті не хвилювалися.

Чи змінила війна ваші життєві цінності? Що зараз найважливіше?

Для мене найважливіше, аби більшість військових вижило у цій страшній, кровопролитній війні. Думаю, що сьогодні немає людини, котру не змінила війна. Я перестав звертати увагу на дріб’язкові проблеми у житті. Зараз ти розумієш, що воно є крихким, ти легко можеш його втратити. Решта думок буде після війни. Зараз є час на роботу, донати і захист країни.

Сьогодні закінчився час волонтерства. Чоловіки не повинні прикриватися тим, що «я доначу гроші, тому воювати не піду». Наразі час боротьби, бо якщо не буде військових на «нулі», то не буде України

Як за ці роки повномасштабної війни змінився ворог?

Він пішов вперед, значно зменшилася кількість «м'ясних» штурмів. У них з’явилося більше тактики, є гарна зброя, різноманітні дрони і, звісно, люди. Коли кажуть, що то дурна орда — це неправда. Це дуже серйозний противник. І вони роблять висновки. Вчаться на своїх помилках. Ми, на жаль, жодних висновків поки що не робимо. 

Чи не відчуваєте ви, що Захід втомився від війни в Україні?

Війна може тривати роками. Багато людей зрозуміли, що одного дня війна може прийти до Європи. І для цього не потрібно, щоб росіяни йшли до Польщі. Вони можуть зайти до Балтики, яку захищатиме НАТО і таким чином Польща буде втягнута у війну.

Свідомі прості поляки й політики це добре розуміють і знають, що росіян треба зупинити в Україні. Особисто я допомагатиму стільки, скільки зможу, допоки триватиме ця війна

Що зробите щонайперше, як закінчиться війна?

У мене є знайомі на Закарпатті. Я дуже люблю гори і точно туди поїду. Там для мене ідеальний спокійний світ.

Україна — моя друга країна. Я — поляк, але половина мого серця — українська. Відчуваю, що є частиною вашої держави. Це і моя війна. Я воюю за Україну. Після завершення війни дуже хотів би бачити вас в ЄС і НАТО. Знаю, що це непроста справа. І проблема не лише у війні. Є багато внутрішніх проблем всередині країни. Втім вірю, що попри все Україна стане сильною і незалежною частиною нашого європейського дому. 

Фотографії з приватного архіву‍

Законопроєкти, зареєстровані у Верховній Раді, передбачають бронювання фахівців, яких важко або неможливо замінити. Документи різняться моделями оплати: в законопроєкті, що був зареєстрований першим —11 червня — пропонується встановити сплату підвищеного військового збору — по 20,4 тисяч гривень на місяць за кожного заброньованого. Також є пропозиція бронювати працівників із офіційною зарплатою понад 36 тисяч гривень. 

Ще один законопроєкт об'єднує ці пропозиції: бронювання за 36 336 гривень зарплати для найманого працівника або 20,4 тисяч гривень військового збору для ФОПів. Ще стосується бронювання для ФОП, серед вимог — ФОП має бути зареєстрований не пізніше, ніж за 6 місяців до набрання законом чинності, а дохід підприємця має перевищувати 61 тисячу гривень. 

Який формат економічного бронювання був би оптимальним та чи потрібне воно взагалі? А також як тримають баланс між потребами бізнесу та армії інші країни, що живуть в умовах перманентних військових дій, Sestry розпитали військових експертів та економістів.

Економічна доцільність

В умовах широкомасштабної війни потрібен баланс між мобілізацією та необхідністю підтримувати роботу цивільної економіки, тому що саме з податків цивільної економіки фінансується, зокрема, армія і все необхідне для оборони й ведення війни, каже економіст Андрій Новак. Економічне бронювання, на його думку, — доволі ефективний механізм за умови, що принципи цього бронювання будуть соціально справедливими і водночас не надто обтяжливими для суб'єктів господарювання:

— Якщо ці умови будуть виконані, тоді економічне бронювання зможе виконати подвійне завдання: з одного боку — забезпечення роботи підприємств і мінімально необхідних для цього спеціалістів на кожному підприємстві, а з іншого — додаткове поповнення для державного бюджету, зокрема для збільшення витрат на цілі оборони.

Зараз в Україні є можливість бронювання працівників за постановами Кабінету міністрів №45 та №76. Вони визначають критерії для претендентів на бронь. Про це в інтерв’ю українським ЗМІ розповів голова парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Наталуха. З його слів, станом на червень 2024-го року заброньовано понад 800 тисяч людей.

За чинними правилами, під бронювання підпадають військовозобов'язані, які працюють на підприємствах, що виконують мобілізаційні завдання, забезпечують потреби ЗСУ або є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності. Забронювати можна 50 відсотків працівників, але в разі обґрунтованої потреби підприємство може забронювати більше людей. Енергетиків, працівників ВПК та електронних комунікаційних мереж і їхньої інфраструктури бронювати можна без обмежень.

У подальшому обговоренні моделей економічного бронювання варто дотримуватись двох ключових принципів, вважає економіст Андрій Новак:

—  Перший — це соціальна справедливість, тобто не може бути переваги за рахунок рівня оплати праці, регіону, місцезнаходження підприємства чи його виду діяльності. І другий принцип — суми бронювання і його формули не повинні бути надто обтяжливі для суб'єктів господарювання, щоб це не призводило до тінізації економіки — ще більшої, ніж ми маємо зараз. 

На думку Андрія Новака, логічно було б прив’язати розрахунки по бронюванню до мінімальної зарплати. Оптимально — на рівні двох мінімальних зарплат за критично необхідного спеціаліста.

Паралельно з економічним бронюванням у парламенті розробляють законопроєкт стосовно економічної мобілізації. Ідея в тому, що бізнес, який не має можливості платити за бронь, міг би надавати безкоштовно товари чи послуги на аналогічну суму.

В українському мінфіні ідею економічного бронювання вважають актуальною. А втім, керівник відомства не береться прогнозувати, коли така схема може запрацювати. Як зауважив Міністр фінансів Сергій Марченко, Україна спершу потребує грошей і достатньої кількості людей, здатних боронити країну, а вже потім можна переходити до вирішення інших завдань, з поміж яких економічне бронювання.

Іноземний досвід

Ізраїль — країна, що живе в умовах постійного військового протистояння різної інтенсивності. Строкова служба забезпечує кадровий резерв, пояснює старший лейтенант запасу сухопутних військ Армії оборони Ізраїлю Ігаль Левін:

— Призиваються строковики, тобто це підлітки, 18-річні хлопчики та дівчатка. Три роки для чоловіків, два роки для жінок. Після цього йдуть у резерв. І в разі ескалації бойових дій, великих воєн, великих операцій — мобілізуються. Але на короткий термін, приблизно від кількох тижнів до місяця, максимум кілька місяців. Тобто такої ситуації, як в Україні, коли люди мобілізовані роками, в Ізраїлі не відбувається. 

Навіть зараз ця велика операція в Секторі Газа проти ХАМАС — людей мобілізували, демобілізували, потім нових мобілізували і так далі. Але не було такого, щоб люди там перебували постійно, безперервно. І це робиться саме з тією метою, щоб працювала економіка

В Ізраїлі є можливість альтернативної служби, її правила і критерії час від часу переглядаються. А от питання економічного бронювання, продовжує Ігаль Левін, ніколи не з’являлось на порядку денному в Ізраїлі:

— Про бронь — неактуально. Тому що ізраїльська армія — це армія неконтрактна, непрофесійна. В Ізраїлі на контракті перебувають тільки офіцери і старшини. Усі солдати — це призовники або мобілізовані, а під призов потрапляють усі, крім арабів, які є громадянами Ізраїлю, наприклад. Вони вільні від обов'язкового призову. 

Або ультраортодоксальні євреї. До певного часу вони теж були звільнені. Зараз в Ізраїлі проходить серія реформ, що їх теж будуть мобілізовувати. Усі євреї потрапляють під це правило. 

Тому немає ніякого економічного бронювання і бути не може. 18-річні строковики ще не є виробничими одиницями для держави. У них ще немає бізнесу, вони ще не закінчили університет, вони ще не володіють жодними знаннями, щоб приносити державі гроші. Вони буквально тільки вчора сиділи на шиї у батьків. 

Потрібен справедливий підхід 

Економічне бронювання не виконує жодного функціоналу і за нинішніх умов абсолютно не потрібне, переконаний молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:

— Насамперед воно несправедливе. Тому що це фактично історія про те, що можна відкупити від армії і себе, і своїх працівників. І це ніколи не було й не буде чесно. Крім того, те, що ми називаємо зараз економічним бронюванням, потім стане розсадником корупції.

Гудименко вважає, що має бути інший підхід — потрібно більше людей як мобілізувати, так і відпускати з армії:

— Як не дивно, в армії багато людей тих професій, яких зараз бракує в тилу. В армію пішли ті ж бізнесмени, менеджери. І це дуже неправильно і несправедливо — казати, що немобілізованими залишилися десять тисяч менеджерів, і давайте вони назавжди такими залишаться. А ті десять тисяч менеджерів, які вже пішли в армію — хай воюють до останнього.

Зараз у нас головна задача — виживання, і все, що заважає цьому виживанню, демотивує. І ця демонстрація, що війна тільки для бідних, дуже шкодить

«Севастополь» на Азовському морі

Оксана Щирба: Якою на даний момент є політика Путіна і його оточення щодо Маріуполя? Яку мету переслідують, що відбувається в місті?

‍Петро Андрющенко: Якщо глобально подивитися на те, що відбувається з Маріуполем, то росіяни там приймають всі остаточні рішення. Фактично вони будують Севастополь на Азовському морі. Усі військові події, які відбувались протягом двох років, свідчать, що в росіян є потреба у створенні військово-логістичної бази на території Приазовщини, аби забезпечити військову логістику Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. 

Тож вони проводять політику заміщення населення, маргіналізацію залишків українського населення і пропагують так звану «відбудову» міста. Але із цим виникли значні проблеми. Насамперед з фінансуванням. Люди з міста розповідають, що в Маріуполі ніби все завмерло. Стоять висотні крани біля будинків, але нічого не відбувається. Всі гроші в Росії зараз йдуть на війну. Тож замість відбудови — ті самі руїни, вже третій рік.

‍Хто з окупантів зараз керує містом і в який спосіб відбувається злочинне управління?

Усі рішення приймають люди, підпорядковані Марату Хуснулліну (російський державний діяч, заступник голови уряду Російської Федерації з питань будівництва, житлово-комунального господарства та регіонального розвитку з 21 січня 2020 року — Ред.). Саме він на сьогодні  володіє ключами і фінансовими потоками всієї окупованої азовської частини. У Хуснулліна дуже великі корупційні плани на неї —  він особисто добре на цьому заробляє. 

До того ж Денис Пушилін (український колабораціоніст, другий ватажок терористичного утворення «ДНР» — Ред.), за яким стоїть ФСБ, намагається стати політичною персоною в Москві. Ми всі маємо це розуміти. Як відбувається управління на нижчому рівні — теж дуже цікаво. Наприклад, є, умовно, керівник адміністрації Маріуполя, хтось на кшталт нашого мера і так далі. Жоден з них не приймає жодного рішення, не керує містом. Це лише так звані «говорящі голови». У них є радники з ФСБ, імена яких засекречені. І саме вони приймають всі рішення по місту. 

‍Розкажіть про демографічну ситуацію в місті. Скільки зараз мешканців і який портрет цих людей, їхнє сприйняття всього того, що відбувається?

Маріупольців залишилося 80 тисяч з 530-ти. Абсолютна більшість ― люди пенсійного віку. Цифри ми отримуємо від наших партизанів. Це спрощує оцінку демографії. Знаємо, наприклад, що 11 352 українські дитини пішли до школи минулого навчального року. Саме стільки українських дітей шкільного віку знаходиться в Маріуполі. Це приблизно відповідає кількості 20-25 тисяч дорослих. Додамо пенсіонерів. Загалом виходить приблизно 80 тисяч, враховуючи, що в Маріуполі живуть неповні сім'ї ― і через окупацію, і через соціальний зріз. 

Якщо говорити про росіян, їх десь стільки ж. Причому росіян, які приїхали з початку цього року на постійне проживання, за нашими оцінками, щонайменше 7-8 тисяч. На 1 вересня минулого року до школи пішло 3,5 тис російських дітей, а закінчило вже 5,5 тисяч. Ось така зараз демографічна ситуація. Якщо брати росіян, то їх щонайменше 50-55 тисяч, і це переважно особи мусульманського віросповідання, азійські вихідці, а також кавказці. Етнічні росіяни також є, але їх дуже мало.

Будинки, в яких ніхто не живе

‍Яким є стан житлового фонду і який підхід до так званої відбудови? Скільки будівель зведено на кістках?

Станом на 1 січня 2025 року за планами росіян має бути демонтовано 600 багатоповерхівок, а це приблизно 40-45 тисяч квартир. Загалом непридатно для життя разом з тим, що знесено, зноситься і має бути знесено, щонайменше 75 000 квартир. А відбудували росіяни, або побудували з нуля, як вони кажуть, 5,5 тисяч квартир. Це менше десяти відсотків того, що знищено їхніми бомбами і потім добито їхніми екскаваторами. 

Якщо ж говорити про ремонти, тут ситуація складніша. Цілі квартали порожні. Якщо брати історичний центр — територію від Драматичного театру аж до виїзду з Маріуполя — там не живуть люди. Разом з тим багатоповерхівки там стоять. Ззовні пороблено фасади, замінено вікна, всередині проведено комунікації, зачищено стіни до стану цегли. І в такому стані все кинуто. Так виглядає більша частина Маріуполя. 

Якщо дивитись російські пабліки, ви не знайдете жодного пропагандистського відео, знятого ввечері з тих районів. Тому що коли немає світла видно, що в будинках не горить світло. Нові фасади є, а людей немає

Картина дійсно жахлива. Маріуполь ― мертве місто. Все, що роблять росіяни, ― це фарбують фасади.  

‍Чи фіксуєте випадки участі європейських фірм та бізнесу у так званій «відбудові»?

Так, намагаємося це моніторити. Так, кілька місяців тому в Маріуполі була зафіксована робота фірми Knauf. Департамент міністерства економіки РФ, який відповідає за поставку обладнання, зокрема з облаштування систем зв'язку, контролю, моніторингу, за нашими даними, регулярно намагається залучати партнерів із Заходу. Ми пробуємо з'ясувати деталі, але бізнес ховається. Наприклад, незрозуміло як, але через окремі дрібні канали до Маріуполя постійно потрапляють українські товари. 

‍В який спосіб російська окупаційна влада позбавляє українців житла?

Українці, які знаходяться в місті і мають документи на свої квартири, видані українськими органами влади до повномаштабки, у будь-який момент можуть зіткнутися з тим, що ці документи росіяни з легкістю визнають недійсними чи підробленими

Люди не можуть підтвердити своє право власності і втрачають житло. Такі квартири націоналізуються або навіть демонтуються. Так, у моєї тещі дві квартири в Маріуполі фізично перестали існувати. Українці, які живуть на підконтрольних Україні територіях, по факту не можуть повернути своє майно в Маріуполі. Їм треба приїхати в місто і пройти так звану фільтрацію, яку проводить російська влада. 

Це мій випадок. У мене є квартира, на яку я не можу підтвердити право власності. Зі зрозумілих причин, я не можу з'явитися в Маріупольську окупаційну адміністрацію з документами про право власності на свою квартиру. Тому її буде націоналізовано і передано або продано росіянам. І навіть якщо хтось менш публічний, ніж я, заїде в Маріуполь, складнощі в тому, що він не зможе продати своє житло росіянам, адже відсутні будь-які механізми цього процесу. 

Вони знищують все. Але є те, чого їм не знищити

‍Яка безпекова ситуація в місті? Чи є випадки торгівлі людьми?

Дані на цю тему відсутні. Безпеки в місті немає взагалі. Панує анархія. Для громадян Російської Федерації в Маріуполі абсолютна безкарність. Спостерігається розквіт наркотрафіку. 

Мігранти домагаються жінок, неповнолітніх дівчат — і в це ніхто не втручається. У російських військових підрозділів та поліції є повідомлення про повітряну тривогу. Вони спускаються в укриття, а цивільні навіть не знають про небезпеку. Це, мабуть, найкраща демонстрація безпекової ситуації в Маріуполі

‍Ми пам'ятаємо екологічну катастрофу в Маріуполі в перші місяці після вторгнення. Трупна отрута в каналізаціях, отруєні питна вода й море, мертві дельфіни… Як ситуація виглядає сьогодні?

Це суцільний жах!  Фактично вбито флору і фауну. «Азовсталь» розбомблено, всі шкідливі речовини потрапили у навколишнє середовище. Майже всюди не працюють каналізація й очисні споруди. Азовське море забруднюється через каналізаційні стоки. Продовжують гинути дельфіни — і все через дії окупантів.  

‍Які дії міжнародного співтовариства зараз потрібні по Маріуполю?

За два з половиною роки окупації я повністю розчарувався в міжнародних інституціях. Всі забули про Маріуполь. Потрібна повна ізоляція Росії на міжнародному рівні та міжнародна екологічна місія. Це ж питання екологічної безпеки всього світу! Я не кажу вже про воєнні злочини. Давайте хоча б екологічну місію реалізовувати, на рівні ООН порушувати питання репарації, блокування, розмінування Азовсталі. 

‍Значна кількість полонених захисників з полку «Азов» ― громадяни Маріуполя. Яка кількість перебуває в полоні? Яка ситуація зі звільненням? 

Понад тисячу чи півтори тисячі людей перебуває в російському полоні вже понад два роки. Але, наприклад, якщо говорити про територіальну оборону, жоден хлопець ще не повернувся додому. А це взагалі виключно маріупольці, які до 24.02.2022 року були цивільними. Там немає військових, які проходили кадрову службу. Дуже сподіваюся на повернення всіх полонених додому. Але в якому стані ворог повертає наших полонених? Це треба бачити! Це жах. 

‍Якою є кількість жертв України у Маріуполі?

Точних даних немає. Окупанти свідомо знищували тіла загиблих маріупольців, затирали сліди злочинів, тож здійснити точні підрахунки неможливо. Ми викупили через наших партизан російську базу даних з 2022 року по загиблих дітях у Донецькій області. Загиблих там — 103 дитини. Ми додали наші дані і вийшло 164 смерті дитини. Всі діти верифіковані ― прізвище, ім'я, по-батькові. Це страшні описи, і оприлюднювати їх ― підірвати чиюсь психіку.

‍Чи можливо буде відбудувати український Маріуполь? Яким ви бачите майбутнє міста?

Можливо. Є різні плани. По суті, місто треба будувати заново. Для відбудови знадобиться не менше 10-15 років. В ідеалі я бачу Маріуполь як сучасне місто на 300-350 тисяч мешканців, витягнуте вздовж моря. Місто середнього бізнесу. Від будь-якого будинку до лінії моря в ідеалі має бути 15 хвилин пішки. Я вірю, що люди повернуться, а гроші на відбудову знайдемо — і репарації від країни-агресорки вимагатимемо, й інвесторів до відбудови залучимо. Маріуполь — це люди, дух міста живе в них, а не в стінах і цеглі. І цього не знищити окупантам. 

Анна Й. Дудек: Зараз їдеш в Україну. Який це вже раз?

Антоніна Палярчик: Паспорт каже, що 21-ий. 

Коли поїхала вперше?

Скочила до Львова перед війною. Просто для знайомства. Через тиждень після початку повномасштабної війни була на кордоні. Пробула там тиждень або два як волонтерка, тоді ж почала перетинати кордон.

Чому?

Вперше з цікавості. Була тоді в Україні лише кілька годин. Волонтерила рік і тоді хотіла знати, як все насправді. Потім почала їздити постійно.

Ти взяла академічну відпустку, щоб могти їздити?

Я була на 2-му курсі. Можливо, трохи втекла від свого звичайного життя. Знаю, що частина волонтерів є так званими «воєнними туристами».

‍Ти є такою туристкою?

Я є свідком. Уже понад рік займаюся репортажами, пишу з України для видання "Tygodnik Powszechny", але починала як подорожній, який не зовсім знає, де себе подіти і що там робить.

Мені бракувало свого місця на цій війні, а я хотіла бути корисною. Зрозуміла, що можу писати про те, що бачу, розповідати про людей і події. Й почала занурюватися в це

Перший рік була маневрова війна, на фронті відбувалося багато подій, було про що писати.

Що відбувається зараз?

Фронт устоявся, тепер маємо справу з позиційною війною. Зміни на фронті відбуваються буквально з метра на метр. Була літня контратака України, яка мала змінити ситуацію, але вона не принесла значних результатів. Росіяни намагаються повернути території, які Україна звільнила влітку, зокрема в Запоріжжі.

‍Ти не маєш водійських прав, їздиш потягами. Доїжджаєш до останньої станції: іноді це Харків, іноді Ізюм, Запоріжжя. Що далі?

Я ловлю попутки. Якщо пощастить, їду далі. Великі міста в Україні трохи схожі на пастки для раків: легко заїхати, важче виїхати. Найчастіше я починаю біля військових контрольних пунктів, які колись були на всіх дорогах, а тепер розташовані біля в’їздів до великих міст і в самій зоні фронту, в смузі від Харкова до Херсона і Миколаєва.

Боїшся?

Це питання, яке мені найчастіше задають люди, які беруть мене в машину. Зазвичай вони кажуть, щоб я була обережною, бо вони нормальні, але може бути по-різному. Не знаю, чи я боюся. Мені здається, що я навчилася зменшувати ризик. Але я знаю, що це лотерея. Завжди маю з собою перцевий балончик, який отримала від друга. Я шульга, тому одне упакування завжди в кишені ліворуч, з боку водія, інше — праворуч.

‍Були ситуації, коли він знадобився?

Якраз не мала його зі собою в останній ситуації, коли він міг би знадобитися. Була на базі батальйону «Карпатська Січ» у прифронтовій зоні в Донецькій області. Жодного з хлопців не було на базі, а я саме домовилася про зустріч із солдатом з іншої бригади, якого того дня зустріла на місці. Хлопці, виходячи, сказали мені, що будуть неподалік, а в дивані є кілька автоматів, показали ящики з боєприпасами та гранати. Сказали: «Якщо що, телефонуй, розмажемо всіх у разі чого.» Коли прийшов той солдат, я відразу зрозуміла, що він не прийшов, щоб поговорити. Він нахилявся в мою сторону, намагався обіймати, тулитися до мене. Через пів години ввічливих прохань піти, я веліла йому вийти. Він образився і пішов, а я подзвонила хлопцям. Вони влетіли до бази, розлючені, як пінгвіни з «Мадагаскару». Кажуть завжди, і тоді теж, що не дадуть нікому нічого мені зробити. Те саме я почула від чеченського батальйону, що складається з українців. Вони ставляться до мене як до власної дитини.

Вони вдячні, що ти показуєш їхнє життя, роботу, посвяту?

Можливо. Їм подобається, що я перебуваю на базі. Іноді є офіцери з пресслужби, але я рідко з ними працюю, можливо, телевізійні журналісти частіше користуються їхньою допомогою, бо такі офіцери забирають репортера на кілька годин на позицію, можна зняти відео, зробити фото, поговорити з екіпажем.

Я люблю жити з солдатами, дружити з ними, бачити їх у їхньому природному середовищі. Це зовсім інше, ніж кілька картинок

Що ти бачиш?

Втому, героїзм, ностальгію, страх, біль, проблеми.

Якою є війна?

Потворною. Нудною, сповненою очікування, брудною, непривабливою.

Бойовою?

Не думаю. Я не романтизую війну. На мою думку, те, що варте романтизації — це стосунки, які складаються між військовослужбовцями. Це сильніше, ніж усе, що я мала змогу спостерігати. В таких екстремальних умовах усе є або здається інтенсивнішим: і стрес, і страх, і радість. Усі емоції. Це робить воїнів братами. Братами по зброї.

Що було найгіршим з того, що Ти побачила?

Кілька годин після того, як в кафе в селі Гроза Харківської області, де відбувались поминки за одним із солдатів, влучила ракета «Іскандер», ми поїхали туди. Цього разу я подорожувала з фотографом Пьотром. Усі, хто там був, загинули. Одразу або пізніше. Ми потрапили туди кілька годин після цього, коли вже збирали розкидані тіла. Земля була просякнута кров'ю, у повітрі відчувався її запах. Смерділо. Люди казали мені, щоб я не ставала на коліна, бо забруднюся. Ми провели там майже тиждень, документуючи роботу моргу і похорони. Запах з моргу і вид розтину кількох тіл супроводжують мене й досі. Я наступила на одне з тіл, не помітила його. Ці спогади, разом з нудотним солодким запахом розкладеного тіла, виникають несподівано і супроводжують мене досі.

Паніка?

Поколювання за шиєю. 

Яка ще історія йде з Тобою?

Я в контакті з багатьма підрозділами, з якими працювала, пишучи репортажі. І, наприклад, знайомство з чеченським батальйоном не є надто болісним, бо в ньому дуже низька смертність. Але підрозділ, з яким я починала свою репортерську роботу, вже фактично не існує. Мені важко говорити про цих хлопців. Вони захищали Авдіївку, місто на сході, недалеко від Донецька, дуже стратегічно важливе. Вони загинули під час бою або відступу.

Часто думаю про одного з них, він був героєм мого тексту. Він був водієм, а я писала про нього, як про безсмертного

Якою є війна для жінок?

Зараз багато показують жінок в армії, з’являються фото сексапільних медикинь або снайперок, але мало говорять про те, з чим військовослужбовиці стикаються щодня. Досі існує переконання, що війна не для дівчат. В Україні є кілька впізнаваних жіночих облич з армії, існує Жіночий ветеранський рух "Veteranka", що займається емансипацією жінок у війську, але це успішні поодинокі особи і ініціативи. Дівчата все ще стикаються з сексизмом, ідіотськими коментарями і сильним патріархатом, про який розповідала мені одна з дівчат, яка служить як зв’язкова. До того ж командири часто кажуть військовослужбовицям, щоб з міркувань безпеки вони пересувалися в цивільному одязі. Умови в базах не є дружніми до жінок, наприклад, те, що жінки часто потребують більшого доступу до води, наприклад, під час критичних днів. Іноді хочеться зробити зачіску, щоб виглядати пристойно. А для цього немає умов. Та цього не побачиш в соціальних мережах.

Що маєш від перебування на війні?

Перше, що спало мені на думку, це люди, дружба з ними і спостереження за дружбою між ними. Думаю, що тільки в умовах війни, в певному сенсі екстремальних, можна так зблизитися з людьми, з якими за звичайних умов це було б неможливо. А на війні моїми щирими друзями, братами, стали хлопці з абсолютно відмінними від моїх поглядами та філософією життя.

Переклад: Анастасія Канарська

Іншої країни в мене не буде: чому я обрав захист Батьківщини

Коли почалась війна на сході України, я одразу пішов з побратимами на службу. Так сталося, що в одному підрозділі опинилися багато моїх товаришів з Донецька, Харкова, Києва та Луганська. На жаль, зараз багато хто з них або в полоні, або загинув. Перша група, пригадую, була дуже мотивована захищати свою країну. Ще тоді ми розуміли, що це тільки початок.

Таку війну, як зараз, ми очікували ще у 2014 році. Я розумів, що треба готуватися до більш масштабних дій. Тому, напевно, «Азов» — один із підрозділів в Україні, який найбільше готувався до повномасштабної війни. І це показало відповідні результати в Маріуполі у 2022 році.

В дитинстві я мріяв стати інженером і будувати щось значуще в країні. У свідомому віці батько вчив мене любити свою країну. Він сказав, що іншої країни в мене не буде. Тобто, ти або за неї, або будеш постійно кочовим плем'ям, яке десь блукає без розвитку.

Тому свого часу я відмовився від спортивної кар'єри в Польщі і обрав захист Батьківщини

В полку «Азов», який створено навесні 2014 року в Бердянську, я від самого початку. За 10 років підрозділ зріс від групи партизанів до професійної армії. Мене часто називають ідеологом «Азову». Хоча я вважаю, що я просто правильно працюю з особовим складом і даю їм розуміння, чому ворог має бути знищений. Тут більше йдеться не про ідеологію, а про світосприйняття. І це важливо доносити до бійців. Важливо, що у нас були сформовані певні традиції. Ми завжди дбали про нормальний розвиток для військових, їх підготовку, аби бійці вміли думати, аналізувати, розуміли, для чого вони тут.

‍Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин

Як почалося для мене 24 лютого 2022 року? Ввечері напередодні було зрозуміло, що вранці щось станеться. Я сказав хлопцям лягати спати, бо нас чекав важкий день. Ми лягли о п'ятій ранку, коли вже з'явилося повідомлення про те, що щось починає «ворушитися». Я сказав, що нумо ще годинку поспимо до підйому. Потім була тривога, а далі ми почали вивозити речі в Маріуполь. Ми залишали всі бази, забирали все, що потрібно, а яке майно могли, знищували. Тоді вже було зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення. У Маріуполі прилетіло в радіолокаційну станцію.

Я точно знав, що війна не триватиме п'ять хвилин. Це тільки в російських фантазіях вони брали Київ за три дні. Ми розуміли, що населення лише заспокоювали — місяць, два, три місяці. Але реалії були зовсім іншими.

‍Смішно було, коли журналістка розказувала, як треба любити Росію

Це було 20 травня. Ми виходили із заводу. Нас вели до автобусів і везли в Оленівку. Я погано пам'ятаю деталі полону, але добре пригадую, як росіяни перелякалися через мій пластиковий кейс, подумавши, що це вибухівка. Вони кричали: «Постав на землю! Що там? Відкрий, відійди подалі». Потім почали забирати всі сумки, елементарні предмети гігієни, машинки для стрижки, викидали їжу.

Далі — довга дорога з охороною, гелікоптерами, заїзд у барак. Життя стало систематичним, як на роботі.

Мені було дуже смішно, коли приходила журналістка і розказувала, як треба любити Росію. Я питав її, чому вони не вдарили по наших базах, щоб не було такого опору. Відповіді не було, і вони казали: «Забирайте його, ведіть в барак. Не цікаво. Занадто багато питань ставить». Потім ці питання мені вилазили боком, але я вважав за потрібне питати росіян про це. Було цікаво почути, що вони собі там накрутили, адже це не в'язалося із здоровим глуздом.

‍Я був впевнений, що повернусь додому

Звісно, у полоні був страх. Людина, яка не має страху, каже неправду. Але після того, що відбувалося в Маріуполі, як окупанти знищували місто, вбивали військових та цивільних, страх у полоні став меншим. Я був упевнений, що повернуся додому. У мене завжди є певні внутрішні передчуття. Я просто не знав, коли це буде, але відчував, що перебуватиму в полоні до року. Так і сталося. Я налаштовував себе на це — вважаю це правильним рішенням. Якби мене не звільнили, я би далі налаштовував себе на звільнення.

Людина звикає до всього. Що б не траплялося, ми зазвичай боремось до останнього. Я би ніколи не дозволив собі піти воювати на сторону ворога. Це табу назавжди.

Це питання вибору: зберегти своє здоров'я або життя від тортур, або ж знущання ворога. Я вважаю за краще хай б'ють і катують, але бути вірним своїй країні

У полоні були ті, в кого опускалися руки. Просто є слабші люди, а є сильніші. У нашому колективі ми найбільше робили для підтримки один одного. Ми мали достатньо мотивації всередині, щоб просуватися вперед і не падати духом. Серед наших хлопців був дуже малий відсоток тих, хто зневірився. Перевтома, хвилювання, відсутність комунікації з рідною землею і близькими — це морально дуже складно. До перебування в полоні не готують. Це треба пройти. Змоделювати певну ситуацію і реакцію людей — неможливо. Зараз ми можемо, виходячи зі всіх цих подій, приблизно окреслити певну модель і навчити військових.

У нашому гарнізоні вибір стояв: або смерть всіх, або полон. Збереження особового складу стало прерогативою нашого командира, і він поступив правильно в тій ситуації. Інакше нас би всіх перебили.

Сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна»

Для мене полон був сірістю і тваринним існуванням. Хоча тварини, вибачте, набагато краще, ніж ці нелюди. Полон також був дрібницями, у яких можна було знаходити розраду. Наприклад, коли ти цілими днями стоїш і раптом знаходиш маленький шуруп. Ця дрібниця на дві години вдень вбиває довге очікування.

У сірості полону було багато різних думок, адже не завжди можна було розмовляти. Про щось серйозне взагалі не поговориш.

Ця сірість тривала, поки я не побачив вивіску «Україна» під час обміну. Тільки тоді мені стало тихо, спокійно, і все стало кольоровим. Я нарешті розслабився, бо відчув, що знаходжусь вдома

Мій звичний день у полоні був нецікавим. Їли ми те, що зараз я не зможу покласти до рота і не їстиму вже, мабуть, до кінця життя. Медична допомога майже не надавалась. Покарання могли бути за все, що завгодно — від загубленого капця до зайвого слова.

І подумайте, звідки стільки ненависті в росіян до українців? Окреме питання — це пропаганда, яка роками працювала у фільмах, що показували на наших телеканалах. Окупанти вкладали мільярди в пропаганду, робили все, щоб досягти своєї мети. Поки вони намагалися нам прищепити якісь ідеї, у них самих відбувався расизм чистої води. Як він проявляється? Всі етнічні національності Росії відсилають на війну. Це нагадує своєрідну чистку, бо ці категорії населення вважають неповноцінними для суспільства.

Окупанти робили все, що їм хотілося

У травні 2022 року весь Маріупольський гарнізон потрапив у полон, приблизно дві з половиною тисячі осіб. Кілька десятків загинуло під час вибуху в колонії. Немає жодної інформації про кількість померлих та закатованих, але з власних спостережень скажу, що багато хто не витримав, помер або був жорстоко закатований. Реальні цифри неможливо вичислити, адже росіяни приховують цю інформацію. Постійні переміщення ускладнюють контроль за ситуацією.

Росіяни застосовували різноманітні методи знущання над українцями. Окупанти робили все, що їм хотілося

Рівень жорстокості залежав від окремих осіб: одним хотілось просто познущатись психологічно, іншим — бити, катувати, вбивати. Навіть страшно про це згадувати.

Неймовірне відчуття, коли розумієш, що це твої люди

Нас підняли вночі, і ми почули, що приїхав конвой. Нас посадили в КамАЗ і наказали вести себе спокійно, бо інакше стрілятимуть. Нам повідомили, що їдемо на обмін. Потім була довга дорога до літака, переліт із зав'язаними очима, і ще одна тривала поїздка в автобусі. Лише під кордоном України нам відкрили очі. Побачивши людей поруч, я запам'ятовував їхні обличчя, особливо росіян, які раніше били нас, але тепер поводилися дружелюбно.

Коли нас передавали українській стороні, все змінилося. Сірість полону перейшла в кольорові тони людяності, чуйності та правильності. Неймовірне відчуття, коли розумієш, що навколо свої люди. Тобі не треба ходити з опущеною головою. Зустріч з рідними, дзвінки близьким і повернення до звичного життя — усе це принесло відчуття спокою та кольоровості.

‍Мене дратує суспільство, яке не розуміє, що триває війна

Я знаю, що таке справжня війна: втрати близьких, біль травм. Мене дратує суспільство, яке не усвідомлює, що в країні триває повномасштабна війна. Під час блекауту люди не знаходили сили вчитися, тренуватись, допомагати армії. Це мене дуже турбує, бо більшість тих, кого я знав, опинилися на фронті.

Українські солдати самі вчаться, шукають мотивацію. Вони мають велику любов до своєї країни, до своєї сім'ї, яку захищають. Їхні зусилля — це велика втрата для українського генофонду та майбутнього.

Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Теперішнє і майбутнє України — відповідальність переважно молоді. Більш дорослі покоління намагаються уникнути цієї відповідальності. В містах люди стоять годинами в корках, випалюють паливо, замість того щоб проїхатись у метро й відправити сто гривень на фронт. Усі хочуть перемоги, але що кожен з нас для неї робить?

Мені пригадався один музикант, який пішов на службу і служить до сих пір. Я його давно знаю. Це приклад для наслідування. А тим часом багато інших чоловіків просто розважаються. Це дратує. Суспільство має бути готовим до того, як розмовляти з людьми, які пережили полон, які повернулися з фронту.

Я почав уважніше придивлятись до людей в цивільному середовищі

Після повернення з полону я проходив реабілітацію, зробив дві операції, відпочив, отримав санаторно-курортне лікування. У вересні повернувся до служби. Деякі з мого обміну лише зараз повернулися у стрій через травми. Всі наші хлопці знаходять себе в інших сферах, щоб служити на благо країни.

Після полону моє життя особливо не змінилося. Я свідомо пішов на службу. Не бачу сенсу звільнятись, поки всі побратими не повернулись з полону, поки ми не поховаємо всіх загиблих

Ці хлопці заслужили, щоб їх пам'ятали роками і століттями. Тепер я уважніше придивляюся до людей у цивільному середовищі.

Поки всі не зберуться з силами, ми не зможемо протистояти злу до кінця

На жаль, війна не закінчиться скоро. Треба повернути всі території, а це займе час. Можливо, в Кремлі когось застрелять, і прийде зміна, яка вибачиться і забере війська, але це малоймовірно. Потрібно створити ефективне міністерство для підтримки ветеранів. Нашій державі слід робити так само, як у США, де вкладаються значні кошти в роботу з ветеранами.

Для мене Україна — це все і нічого. Все, тому що все, що ти робиш, — для своєї країни. Нічого, тому що ти не маєш за це щось просити. Усі зробили щось, і всім має бути за це подяка.

Багатьом військовим не потрібні регалії чи нагороди. Вони просто хочуть повернутися до своєї сім'ї й жити звичайним життям

Не випадково кожне висловлювання відомого ізраїльського історика, автора супербестселерів "Sapiens" і "Homo deus", який вважається одним із провідних інтелектуалів сучасності, піддається жвавому аналізу і коментуванню. Не дивно, що його тексти з'являються у найсерйозніших світових медіа. Адже спостереження Юваля Ноя Харарі не лише несподівані, неочевидні та блискучі, але й свідчать про унікальну здатність зазирати за горизонт безпосереднього. Вони поміщають те, що ми спостерігаємо, в контекст цивілізаційних явищ, що охоплюють тисячі років.

Так відбувається і зараз, коли Харарі розглядає війну в Україні та реакцію світу на російське вторгнення. Адже результат цього конфлікту, на думку ізраїльського історика, матиме вирішальний вплив на майбутнє світу. Цілого світу.

Забута парадигма

Найціннішою зміною внаслідок перемоги союзників над країнами Осі (Рим — Берлін — Токіо) та їхніми союзниками став відхід від імперської парадигми, яка визначала світові порядки з давніх часів. До 1945 року великі держави розвивалися шляхом завоювання менших сусідніх держав і перетворення їх на свої провінції. Так було, наприклад, зі Стародавнім Римом, так було з Британією, так було з Росією. Після Другої світової війни, хоча по всьому світу спалахнуло багато кровопролитних воєн, жодна імперія не напала на іншу країну, щоб поглинути її. Так, Радянський Союз вторгся в Угорщину, Чехословаччину і Чечню, але для захисту/встановлення там васальних режимів, не для створення провінцій «совєтів». Так, США вели війни в Кореї, В'єтнамі та Іраку, але не для того, щоб створити там нові американські держави.

Імперіалізм був табуйований, принцип непорушності кордонів поважався повсюдно, а агресивні нахили різних держав переслідувалися міжнародними угодами.

Найбільше роззброєння

Саме в такому світі Україна, щойно звільнившись від радянського ярма, погодилася в 1994 році здати весь свій ядерний арсенал в обмін на гарантії безпеки від США, Великої Британії та Росії в Будапештському меморандумі.

Цей «один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії», як називає його Харарі, був результатом довіри українців до міжнародних домовленостей, особливо з огляду на те, що за ними стояли дві наддержави

20 років потому Путін, захоплений постімперською ностальгією, порушив слово, яке його країна дала українцям і всьому світу. У старому імперському стилі він спочатку захопив Крим, а потім частини Луганської та Донецької областей. А в лютому 2022 року, ні на кого не зважаючи, вирішив підкорити решту України. Він виправдовував це нібито загрозою для Росії з боку експансивного Заходу, але це стара пісня всіх імперій протягом тисячоліть: чим більшими і загарбницькими вони були, тим гучніше виправдовували свої чергові завоювання уявною загрозою з боку своїх майбутніх жертв.

‍Парадокс військових альянсів

Таким чином, світ опинився на порозі реальності, до якої вже ніколи не повернутися, реальності, в якій інтереси сильних безкарно задовольняються за рахунок слабких, а гарантії безпеки не варті паперу, на якому вони написані.

Світ, якому загрожує агресія сильного, закономірно стане світом зростаючих військових альянсів. Проблема в тому, що ці альянси мають два серйозні недоліки. По-перше, вони посилюють нерівність, причому в двох напрямках. Слабкі та бідні держави, які не приєднуються до них, стають потенційно легкою здобиччю для сильних держав-агресорів. Крім того, розширення військових блоків паралізує або, принаймні, зменшує прохідність глобальних торговельних шляхів, що найболючіше б'є по бідних.

Другий недолік альянсів парадоксальним чином пов'язаний з тим, що є їхньою найбільшою перевагою: питанням довіри.

Жоден альянс не буде тривалим, якщо його члени не впевнені у взаємних гарантіях

А оскільки впевненості в цих гарантіях можуть загрожувати виклики різного масштабу в очах різних держав, то незначна, на перший погляд, подія в якійсь незначній частині світу може стати спусковим гачком для Третьої світової війни.

Саме так втілюється в життя старий принцип, відкритий понад дві тисячі років тому Фукідідом і Сунь-цзи, про який зараз згадує Харарі, що у світі беззаконня прагнення до безпеки зменшує безпеку для всіх.

Катастрофи відкладаються

Як це працює на практиці? Харарі справедливо попереджає, що збільшення витрат на озброєння не лише зашкодить освіті, охороні здоров'я та соціальному забезпеченню, але й відсуне на другий план вирішення двох найбільших проблем, що стоять перед людством сьогодні: потепління клімату та неконтрольований розвиток штучного інтелекту.

Те, що ми спостерігаємо в Україні вже більше двох років, повністю підтверджує справедливість побоювань ізраїльського інтелектуала. Підриваючи Каховську ГЕС, росіяни добре знали, що завдадуть величезної, можливо, незворотної шкоди екосистемі й тим більше прагнули цього.

Жодна жертва не є надто великою, коли Росія веде свою священну імперську війну

І другий момент. В умовах гонки озброєнь, яка завжди була відповіддю на зростаючу загрозу війни, обмеження штучного інтелекту буде розглядатися багатьма державами як обмеження їхнього власного військового потенціалу. Війна в Україні все більше стає війною інтелектуальних смертельних технологій. «(...) світ незабаром може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в українському небі та вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наступають, але люди паралізовані незгодою», — пише Харарі.

Індонезійський казус

І саме тому те, що відбувається зараз, на його думку, є потенційно більш небезпечним, ніж ситуація 1939 чи 1965 року. Небезпечним не лише для Заходу, але й для країн Африки, Далекого Сходу чи Південної Америки, які досі ставляться до війни в Україні як до не пов'язаного з ними екзотичного конфлікту десь на кінці світу. Недалекоглядно.

Харарі не випадково обирає дати 1939 і 1965 років, адже перша з них знаменує початок найбільшої війни в історії людства, а друга — розпал холодної війни. Тут важливий неочевидний контекст. Адже обидві події особливо відчутно вдарили по країні, яка не мала жодного відношення до цих воєн безпосередньо і яка, до того ж, знаходиться на краю світу: Індонезії.

Друга світова війна запустила ланцюгову реакцію, в якій 3,5-4 мільйони індонезійців, або 5 відсотків населення Голландської Ост-Індії, як тоді називалася Індонезія, померли від голоду або примусової праці. На противагу цьому, від 500 тисяч до 1 мільйона індонезійців загинули під час масових убивств, спричинених напруженням між комуністами та антикомуністами в 1965-1966 роках.

Який висновок? Жодна війна не може бути достатньо далекою, особливо якщо в неї втручаються наддержави

Щоб уникнути повторення

Харарі стверджує, що з цього випливають два уроки. Один для Європи, а інший — для країн за межами глобального Заходу, які протягом останніх двох років дистанціювалися від того, що відбувається в Україні.

Європа повинна надіслати Україні, Росії та світу недвозначний і остаточний сигнал про те, що в цій війні не буде ніякої гри на випередження, тому що її допомога Україні буде безперервною, адекватною потребам і не залежатиме від післявиборчої ситуації у Сполучених Штатах

Лише усвідомлення Путіним того, що іншого шляху не буде, може відкрити шлях до мирної угоди на справедливих і рівноправних умовах.

Висновок для неєвропейських країн інший. Час для гри в дистанцію, історичного надування губ і нейтралітету минув, — стверджує Харарі. Опір цій війні рано чи пізно помститься не західним монархіям/державам. Йдеться не про збереження позицій багатих країн, з якими країни Глобального Півдня мають давній не зведений рахунок. Йдеться про те, щоб не допустити повторення Індонезії.

Не на умовах Росії

Саме тому весь цивілізований світ повинен забезпечити мир, тільки не на умовах Росії. Тому що мир на умовах Росії означатиме кінець міжнародного порядку, заснованого на правилах, праві, непорушності договорів і непорушності кордонів. І в такому новому світі «що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану або Ірану завоювати Об'єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан?», — риторично запитує Харарі.

І як уявити майбутнє африканських країн, чиї кордони, довільно і в більшості випадків «намальовані від руки» колоніальними державами, все ще досить ефективно розділяють народи континенту саме тому, що їх поважають?

Україна потребує гарантій безпеки, тільки набагато надійніших, ніж Будапештський меморандум чи Мінські угоди 2014-2015 років, — наголошує Харарі. А для того, щоб вони були справді міцними, необхідне повернення до світу права і принципів. Повернення, яке може очолити Захід і не західні держави, а не Росія з її примітивним і анахронічним уявленням про світовий порядок.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Дитячу лікарню у самому центрі Варшави організатори акції — «Євромайдан-Варшава» — обрали невипадково. Це символічне місце. Кожна людина у світі має зрозуміти, які жахливі злочини коїть Росія. Особливо відносно українських дітей.

Сотні людей прийшли із українськими прапорами та плакатами — «Росія вбиває українських дітей», «Путін — вбивця», «Україна має стати членом НАТО».

— Дитячий шпиталь є місцем болю, де щодня триває битва за життя. І саме в таке місце поцілила російська ракета, — наголошує лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталя Панченко.

До учасників акції протесту емоційно звернулась Дорота Лобода, депутатка Сейму Польщі, коментуючи обстріл дитячої лікарні у Києва 8 липня:

— Важко зрозуміти,  що ще має статись, аби світ прокинувся. Хто зараз не є на боці України, того треба називати поплічником Путіна.

Тим часом лідерка громадської думки Марта Лемпарт нагадала, що за ситуації, яка зараз відбувається в Україні, ніхто з росіян не має право голосу:

— Поки триває війна Росії проти України, нема так званих хороших руських.

Після дитячої лікарні сотні людей вирушили до представництва Єврокомісії в Україні. Поліція перекрила рух центральною дорогою, аби всі учасники протесту безпечно дійшли до місця призначення.

Свічки, які учасники акції залишили перед представництвом Єврокомісії, мають нагадувати про всіх вбитих і постраждалих українських дітей. Україна досі не є членом Євросоюзу та НАТО, і саме тому Росія продовжує вбивати маленьких українців, бо не має відчуття страху.

— Нема жодної гарантії, що завтра ракета не впаде десь тут, у Польщі, чи в іншій країні ЄС. Ми не є у безпеці, навіть якщо перебуваємо в Євросоюзі. Якщо Росія переможе Україну, то вона піде далі. Ворог розуміє лише мову сили. Якщо не дати в морду РФ, то росіяни підуть далі, — наголосив Євген Клімакін, волонтер, головний редактор «Нової Польщі».

Головна редакторка Sestry.eu Марія Гурська, яка теж виступила на акції протесту, розповіла про свою героїчну знайому лікарку з «Охматдиту», яка допомагала постраждалим:

— Дають надію несамовиті люди, які мешкають в Україні. 8 липня я подзвонила лікарці своїх дітей, щоб дізнатись, як вона. А вона мені відповіла, що не має ані секунди вільного часу, бо разом з іншими людьми розбирала завали і подавала воду. Вже ввечері вона мені передзвонила і заспокоїла: все відбудуємо, все буде добре.

Фото: Олена Клепа та Наталія Ряба

Тиждень в Україні почався з масштабної масованої атаки. Напередодні саміту НАТО російські терористи атакували різні українські міста: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Словʼянськ, Краматорськ. Випустили 38 ракет різних типів, зокрема «кинджали». 30 зних було збито силами ППО.

Пошкоджено понад 50 цивільних об'єктів, житлові будинки, інфраструктура та дві лікарні. Уламки ракет попадали у шести районах столиці — в Солом’янському, Дніпровському, Дарницькому, Деснянському, Шевченківському та Голосіївському. Є пошкодження дитсадка, офісної будівлі, багатоповерхівки та низки інших обʼєктів. Повністю зруйновано або частково пошкоджено у Києві три трансформаторні підстанції. Задіяно по Україні 619 рятувальників і 132 одиниці техніки. Також допомогти як волонтери прийшли сотні людей на місцях.

Сильно постраждав від прямого влучання ракетою X-101 корпус дитячої лікарні «Охматдит», де діти отримували очищення крові (діаліз) при нирковій недостатності. Загинуло двоє дорослих, 16 поранених, зокрема семеро дітей. Ця лікарня є однією з найважливіших не тільки в Україні, а й у всій Європі. Лікарі тут щодня рятують сотні життів дітей з усієї України, а росіяни навпаки — руйнують і вбивають.

Удари по медичній інфраструктурі — тактика, відпрацьована у Чечні і Сирії, де за 8 років було зафіксовано 583 атаки на лікарні. За даними Physicians for Human Rights, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. І ці злочини не були покарані.

Значні руйнування також навколо станції метро «Лукʼянівська». Загалом у Києві 33 загиблих і 96 постраждалих.

У Кривомі Розі одразу декілька ракетних влучань. Попередньо — 10 загиблих, 47 поранений, зокрема 9 тяжких. У Дніпрі також 1 людина загинула і 12 потерпілих.

За кілька годин столицю було атаковано повторно. Одночасно пролунало декілька вибухів. Уламки ракет, зокрема, впали на медцентр «Адоніс» в Дніпровському районі міста. Відомо про 7 загиблих і трьох травмованих. Також у Києві було зруйновано житловий будинок у Шевченківському районі, де під завалами загинули 12 осіб.

На Заході вже назвали напад «найжахливішим за всю війну». 9 липня у Києві оголошено Днем жалоби.

Допомогти лікарні «Охматдит» можна тут.

Висловлюємо щирі співчуття родинам загиблих

Момент влучання ракети X-101 у лікарню:

Фотографії: ДСНС України, НДСЛ Охматдит, Ян Доброносов, Богдан Кутєпов, Олександр Гусєв, Дмитро Козацький