Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Плати або воюй: бути чи не бути економічному бронюванню
Можливість економічного бронювання від мобілізації активно обговорюється в суспільстві та в експертних колах від початку 2024 року. Прихильники цього формату зауважують: він дозволить бізнесу ефективно працювати і наповнювати бюджет. Водночас критики такого підходу наголошують, що можливість відкупитись від армії створює нерівні умови для громадян і в перспективі лише поглибить суспільні протиріччя
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Законопроєкти, зареєстровані у Верховній Раді, передбачають бронювання фахівців, яких важко або неможливо замінити. Документи різняться моделями оплати: в законопроєкті, що був зареєстрований першим —11 червня — пропонується встановити сплату підвищеного військового збору — по 20,4 тисяч гривень на місяць за кожного заброньованого. Також є пропозиція бронювати працівників із офіційною зарплатою понад 36 тисяч гривень.
Ще один законопроєкт об'єднує ці пропозиції: бронювання за 36 336 гривень зарплати для найманого працівника або 20,4 тисяч гривень військового збору для ФОПів. Ще стосується бронювання для ФОП, серед вимог — ФОП має бути зареєстрований не пізніше, ніж за 6 місяців до набрання законом чинності, а дохід підприємця має перевищувати 61 тисячу гривень.
Який формат економічного бронювання був би оптимальним та чи потрібне воно взагалі? А також як тримають баланс між потребами бізнесу та армії інші країни, що живуть в умовах перманентних військових дій, Sestry розпитали військових експертів та економістів.
Економічна доцільність
В умовах широкомасштабної війни потрібен баланс між мобілізацією та необхідністю підтримувати роботу цивільної економіки, тому що саме з податків цивільної економіки фінансується, зокрема, армія і все необхідне для оборони й ведення війни, каже економіст Андрій Новак. Економічне бронювання, на його думку, — доволі ефективний механізм за умови, що принципи цього бронювання будуть соціально справедливими і водночас не надто обтяжливими для суб'єктів господарювання:
— Якщо ці умови будуть виконані, тоді економічне бронювання зможе виконати подвійне завдання: з одного боку — забезпечення роботи підприємств і мінімально необхідних для цього спеціалістів на кожному підприємстві, а з іншого — додаткове поповнення для державного бюджету, зокрема для збільшення витрат на цілі оборони.
Зараз в Україні є можливість бронювання працівників за постановами Кабінету міністрів №45 та №76. Вони визначають критерії для претендентів на бронь. Про це в інтерв’ю українським ЗМІ розповів голова парламентського комітету з питань економічного розвитку Дмитро Наталуха. З його слів, станом на червень 2024-го року заброньовано понад 800 тисяч людей.
За чинними правилами, під бронювання підпадають військовозобов'язані, які працюють на підприємствах, що виконують мобілізаційні завдання, забезпечують потреби ЗСУ або є критично важливими для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності. Забронювати можна 50 відсотків працівників, але в разі обґрунтованої потреби підприємство може забронювати більше людей. Енергетиків, працівників ВПК та електронних комунікаційних мереж і їхньої інфраструктури бронювати можна без обмежень.
Члени батальйону «Вовки Да Вінчі» чекають новобранців у Києві, 2024. Фото: ROMAN PILIPEY/AFP/East News
У подальшому обговоренні моделей економічного бронювання варто дотримуватись двох ключових принципів, вважає економіст Андрій Новак:
— Перший — це соціальна справедливість, тобто не може бути переваги за рахунок рівня оплати праці, регіону, місцезнаходження підприємства чи його виду діяльності. І другий принцип — суми бронювання і його формули не повинні бути надто обтяжливі для суб'єктів господарювання, щоб це не призводило до тінізації економіки — ще більшої, ніж ми маємо зараз.
На думку Андрія Новака, логічно було б прив’язати розрахунки по бронюванню до мінімальної зарплати. Оптимально — на рівні двох мінімальних зарплат за критично необхідного спеціаліста.
Паралельно з економічним бронюванням у парламенті розробляють законопроєкт стосовно економічної мобілізації. Ідея в тому, що бізнес, який не має можливості платити за бронь, міг би надавати безкоштовно товари чи послуги на аналогічну суму.
В українському мінфіні ідею економічного бронювання вважають актуальною. А втім, керівник відомства не береться прогнозувати, коли така схема може запрацювати. Як зауважив Міністр фінансів Сергій Марченко, Україна спершу потребує грошей і достатньої кількості людей, здатних боронити країну, а вже потім можна переходити до вирішення інших завдань, з поміж яких економічне бронювання.
Іноземний досвід
Ізраїль — країна, що живе в умовах постійного військового протистояння різної інтенсивності. Строкова служба забезпечує кадровий резерв, пояснює старший лейтенант запасу сухопутних військ Армії оборони Ізраїлю Ігаль Левін:
— Призиваються строковики, тобто це підлітки, 18-річні хлопчики та дівчатка. Три роки для чоловіків, два роки для жінок. Після цього йдуть у резерв. І в разі ескалації бойових дій, великих воєн, великих операцій — мобілізуються. Але на короткий термін, приблизно від кількох тижнів до місяця, максимум кілька місяців. Тобто такої ситуації, як в Україні, коли люди мобілізовані роками, в Ізраїлі не відбувається.
Навіть зараз ця велика операція в Секторі Газа проти ХАМАС — людей мобілізували, демобілізували, потім нових мобілізували і так далі. Але не було такого, щоб люди там перебували постійно, безперервно. І це робиться саме з тією метою, щоб працювала економіка
В Ізраїлі є можливість альтернативної служби, її правила і критерії час від часу переглядаються. А от питання економічного бронювання, продовжує Ігаль Левін, ніколи не з’являлось на порядку денному в Ізраїлі:
— Про бронь — неактуально. Тому що ізраїльська армія — це армія неконтрактна, непрофесійна. В Ізраїлі на контракті перебувають тільки офіцери і старшини. Усі солдати — це призовники або мобілізовані, а під призов потрапляють усі, крім арабів, які є громадянами Ізраїлю, наприклад. Вони вільні від обов'язкового призову.
Або ультраортодоксальні євреї. До певного часу вони теж були звільнені. Зараз в Ізраїлі проходить серія реформ, що їх теж будуть мобілізовувати. Усі євреї потрапляють під це правило.
Тому немає ніякого економічного бронювання і бути не може. 18-річні строковики ще не є виробничими одиницями для держави. У них ще немає бізнесу, вони ще не закінчили університет, вони ще не володіють жодними знаннями, щоб приносити державі гроші. Вони буквально тільки вчора сиділи на шиї у батьків.
В Ізраїлі призиваються юнаки й дівчата, але мобілізуються максимум на кілька місяців. Фото: MENAHEM KAHANA/AFP/East News
Потрібен справедливий підхід
Економічне бронювання не виконує жодного функціоналу і за нинішніх умов абсолютно не потрібне, переконаний молодший сержант ЗСУ у відставці Юрій Гудименко:
— Насамперед воно несправедливе. Тому що це фактично історія про те, що можна відкупити від армії і себе, і своїх працівників. І це ніколи не було й не буде чесно. Крім того, те, що ми називаємо зараз економічним бронюванням, потім стане розсадником корупції.
Гудименко вважає, що має бути інший підхід — потрібно більше людей як мобілізувати, так і відпускати з армії:
— Як не дивно, в армії багато людей тих професій, яких зараз бракує в тилу. В армію пішли ті ж бізнесмени, менеджери. І це дуже неправильно і несправедливо — казати, що немобілізованими залишилися десять тисяч менеджерів, і давайте вони назавжди такими залишаться. А ті десять тисяч менеджерів, які вже пішли в армію — хай воюють до останнього.
Зараз у нас головна задача — виживання, і все, що заважає цьому виживанню, демотивує. І ця демонстрація, що війна тільки для бідних, дуже шкодить
Українська журналістка. Пише про міжнародні відносини
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних.
Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду.
Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego
Інструктаж перед розстрілом
Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство.
— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.
Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть
Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь.
Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.
Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення.
Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку.
Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська
Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…
«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.
«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.
Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном.
«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами.
“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».
Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка
Натиснув на газ і врятувався
Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі:
— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити
Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.
Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.
«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка.
Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців:
«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».
Анна Я. Дудек: Сьогодні 1063-й день війни в Україні. Що вона принесла світові?
Д-р Маґдалена М. Баран: Це пробудило нас від переконання, що війни відбуваються десь далеко, що вони не зачіпають нас безпосередньо, що для нас — тут і зараз — вони не приносять страху чи тривоги. Агресія, вчинена Путіним, також показує нам, що віра в те, що війна є «сучасною», можна віднести до казок. Декому здавалося, що сьогодні війну можна вести на відстані, точно обираючи цілі, «додаючи» при цьому елементи гібридної війни — дезінформацію, кібератаки, різного роду диверсії, сіючи невпевненість або дестабілізуючи внутрішню ситуацію в іншій державі.
Тим часом, як би жахливо це не звучало, війна в Україні нагадує будь-яку попередню війну, насичену насильством проти цивільного населення. Війна, в якій Росія застосовує заборонену міжнародними конвенціями зброю, порушує закони і звичаї війни майже на кожному кроці і, маючи на меті повне знищення України, здійснює не лише злочини агресії, а й воєнні злочини та злочини проти людяності.
Для самої України війна принесла величезне зло, страх і тривогу, перетворення безпечних місць на місця, просякнуті терором, смертю або необхідністю тікати. Парадоксально, але війна у такий жахливий спосіб принесла їй і нові можливості. Але так влаштована війна. Що стосується світу: вона, безумовно, похитнула наше почуття безпеки, дозволила нам зробити ставку на розширення НАТО, змусила нас переосмислити нашу стратегію вирішення питань безпеки і оборони. Війна також нагадала нам про фундаментальні цінності, на яких ґрунтується Європейський Союз, про солідарність, суверенітет, субсидіарність чи, зрештою, основи демократії.
Д-р Маґдалена М. Баран. Фото з приватного архіву
Чи можна знайти щось позитивне у війні?
Безумовно, пробудження до цінностей, зміцнення або оновлення альянсів. Крім того, необхідність переосмислити сценарії глобалізації або переорієнтувати нашу політику. Безумовно, позитивним є нагадування про те, наскільки важливо розбудовувати соціальну стійкість, тобто, з одного боку, здатність протистояти та реагувати на безпекові, соціальні, економічні, екологічні виклики, а з іншого боку, «змушувати» державу брати на себе ще більш чітку відповідальність за них.
Саме цьому слугує, наприклад, Закон про цивільну охорону та цивільну оборону від 5 грудня 2024 року. Але це не просто законодавство, це сукупність заходів. Також тих, які польське головування в Раді ЄС визначило як свої пріоритети в більш широкому сенсі, або політики самого ЄС, яка чітко фокусується на безпеці та обороні в найширшому сенсі. Навіть якщо непрямим чином ми можемо почути: «Хочете миру — готуйтеся до війни», йдеться не лише про військову готовність, якої нам бракує.
На зовсім іншому рівні варто пам'ятати, що війни завжди були поштовхом до розвитку, до змін, у багатьох випадках також до демократизації або пробудження суспільств; закінчившись (хоча і з винятками), за умови добре проведеного «справедливого миру», вони можуть мати ефект фенікса, що відроджується з попелу. Водночас варто пам'ятати, що навіть цей міфічний фенікс не відроджується у повній зрілості, що держава, яка відроджується, потребуватиме допомоги. Це, в свою чергу, визначить напрямок її подальшого розвитку.
Що українці дізналися про себе?
Варто було б запитати у них самих. Мої українські студенти кажуть, що вони переконалися в тому, що вони сильніші, ніж думали; що вони твердо вірять у свою державу, в ті цінності, які здавалися непорушними, але вони також навчилися жити з невизначеністю. Бо хто в ХХІ столітті, в центрі Європи, очікує повномасштабної війни старого зразка? Вони також дізналися багато страшних речей....
Я часто повертаюся до «Словника війни» Остапа Сливинського. Він показує, як люди дивляться на війну, як вони дивляться на себе, свої цінності та потреби під час війни, або, зрештою, як змінюється їхнє сприйняття. Це міні-історії різних людей, яких доля звела разом. Саме з них ми дізнаємося, як пахне біль, читаємо про бабусь, похованих у дворі, де вони колись сиділи, про ванну кімнату, яка слугувала укриттям, про слова, які змінюють значення, бо раптом «далеко» означає «відстань між тим місцем, де ти є, і тим, де немає страху», про календар, який відраховує час, де є воєнні дні, комендантська година і повітряна тривога, або, зрештою, про те, що свобода не є «серійним продуктом».
Українці дізналися про зміни, які приносить війна, про адаптацію до обох цих явищ. Багато хто, напевно, пройшов через уроки страху і надії.
Дитина грається, а жінки відпочивають на лавці перед житловими будинками, зруйнованими внаслідок обстрілів у Костянтинівці, на сході Донецької області, 22 червня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Roman PILIPEY/AFP
А поляки?
Це радше повторний урок солідарності — усвідомлення того, на що ми здатні в ситуації небезпеки, як ми здатні допомогти, як ми здатні організуватися знизу догори, мобілізуватися, а в багатьох випадках відкласти вбік упередження чи суперечки, бо інша людина, яка страждає, чиє життя в небезпеці, виявляється важливішою. Це ті моменти, коли ми можемо відкинути наші упередження чи образи і побачити людяність іншої людини. Можливо, це також добрий урок, що ми все ще маємо ті рефлекси серця, і що наше етичне почуття працює. Навіть якщо — як це дуже по-польськи — воно функціонує як великий зрив, воно було необхідне в цій ситуації. Шкода, що нам так важко будувати подібні мости між собою, у власному суспільстві, яке все ще застрягло в конфлікті. Внутрішня війна служить лише тим, хто хоче дестабілізувати нашу демократію, але аж ніяк не нам.
У Польщі проживають сотні тисяч громадян України. Серед них є і чоловіки. Як ви ставитеся до обов'язкового військового призову і до тих чоловіків — і їхніх родин — які роблять все, щоб його уникнути?
Тут немає простих відповідей. За кілька днів до початку російського вторгнення в Україну українська мати, яка роками працювала в Польщі, розповіла історію свого молодшого сина, який щойно розпочав навчання на інженера-будівельника в українському університеті. Його брат, військовий офіцер, навіть наказав йому виїхати з країни, кажучи, що війна триватиме, і країні потрібні освічені люди, здатні її відбудувати.
Таких випадків багато, але цих молодих хлопців — поки що — не призивають до армії, навіть після зниження призовного віку минулої весни. Але це лише один бік «проблеми». Адже в Польщі ми також стикаємося зі здивуванням, що переростає в тривогу або навіть гнів, висловлений по відношенню до чоловіків у розквіті сил, часто в дорогих автомобілях, дизайнерському одязі, без великих сімей, які мирно живуть у світі «без війни». Це породжує конфлікт, але також і невизначеність, особливо в той час, коли говорять про можливе військове втручання третіх країн, коли говорять про гарантії/забезпечення припинення вогню, заморожування конфлікту або остаточне припинення війни в Україні.
Водночас до участі у війні, як і до кохання, нікого не можна примусити. Тому драматичними є сцени, коли чоловіків витягують з квартир, ресторанів, кафе чи клубів і забирають до армії
З одного боку, захист батьківщини є моральним обов'язком, а з іншого — якщо вірити філософам — військова справа є «побічною професією» для громадян (колись тільки чоловіків). От тільки захищати можна по-різному. І я говорю не про втечу від обов'язку, а про альтернативні варіанти служби, коли питання релігії чи переконань не дозволяють брати участь у бойових діях. Століттями покоління чули, що «солодко і почесно померти за батьківщину» (Dulce et decorum est pro patria mori). Я вважаю, що це найзгубніший міф в історії людства, тому що в такій смерті немає нічого солодкого — що вже наочно продемонстрували фронти Великої війни. Війна — це завжди зло, і її етичне звеличення нічим добрим закінчитися не може.
Для жінок, які покинули країну разом з дітьми, війна означає розлуку, самотність, втрати і тугу. Однак я зустрічала й таких, для яких, як би погано це не звучало, вона стала воротами, що дозволили їм віддалитися від жорстоких чоловіків/партнерів.
Війна перевіряє зв'язки — вони або є, або їх немає. Я зустрічала багато людей, які розриваються між безпечними місцями та центром воєнних подій, а також людей, які назавжди втратили своїх близьких. Для них війна завжди буде кінцем. Звичайно, є також ситуації, в яких «виправданням» війни стало звільнення від домашнього насильства, відхід в інше життя, з припущенням, що, що б не сталося, те «до війни» вже не повернеться. Питання полягало в тому, який вибір принесе повоєнний час, які можливості він запропонує для того, щоб влаштувати своє життя заново.
Вид з висоти пташиного польоту на Бахмут, місце найзапекліших боїв з російськими військами в Донецькій області, Україна, четвер, 22 червня 2023 року. Фото: AP Photo/Libkos
Але насильство над тими, хто залишився, є жорстоким. Я говорю про зґвалтування у воєнний час.
Це прозвучить жахливо, але зґвалтування завжди було одним з найжорстокіших «інструментів війни», навіть використовувалося як частина військової стратегії. Чому? Тому що зґвалтування знищує ворога — жінок, чоловіків, дітей — на всіх рівнях. Механізм не змінювався століттями, і зґвалтування також розглядалося з точки зору дозволеної військової здобичі. Навіть після Другої світової війни трибунали, створені для суду над воєнними злочинцями — в Токіо і Нюрнберзі — не визнавали кримінального характеру сексуального насильства. Зміна настала значно пізніше, оскільки лише у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії зґвалтування було визнано злочином проти людяності з умовою, що воно повинно бути скоєне під час триваючого збройного конфлікту і спрямоване проти цивільного населення.
Лише з 1 липня 2002 року Міжнародний кримінальний суд отримав повноваження переслідувати сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, відповідно до статуту, який визначає зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судове переслідування воєнних злочинців є частиною «справедливого миру», але це лише один бік справи. Залишається потреба в практичній — медичній, психологічній, а іноді й матеріальній — допомозі жертвам такого насильства.
Минуло майже три роки, все більше українців і українок готові йти на поступки заради припинення військових дій. Це правильний напрямок?
Серед принципів справедливої війни — а можна сказати, що саме таку війну веде Україна — ми знаходимо правило про реалістичні можливості успіху, тобто про момент, коли треба зважити, чи є війна виграшною, чи вона прирікає країну на руїну. Коли ми дивимося на Україну, ми бачимо хоробрість її солдатів і рішучість захищати батьківщину, але важко заплющити очі на воєнне виснаження, танення техніки, бойових ресурсів або, зрештою, людських ресурсів. Йти на поступки завжди боляче, але іноді необхідно для виживання. Вони не означають програшу. А перемога Росії — це те, про що ми не повинні думати.
«The Wall Street Journal» вже публікував влітку минулого року результати опитувань, проведених серед українських цивільних і військових щодо можливих переговорів, закінчення війни або навіть втрати частини території України. З боку цивільного населення вони вказували на втому, очікування закінчення війни навіть ціною втрати частини території, але деякі з учасників бойових дій вказували на те, що зможуть протистояти їй військовим шляхом у разі незадовільного компромісу.
Однак війна повинна якось закінчитися, і я не думаю, що хтось у демократичному таборі вважає, що вона може закінчитися перемогою Росії. Це було б лише кроком до подальших загроз, подальших воєн
Переговори?
Переговори — це правильний напрямок. Ще до того, як Дональд Трамп склав присягу, кандидати в його адміністрацію вказували на необхідність змусити сторони говорити. Майкл Вальц, радник Трампа з питань безпеки, прямо говорив про використання цін на нафту і газ як потенційного економічного тиску на Росію, якщо вона відмовиться від переговорів. Також можна було почути розмови про «надання Україні більше зброї, ніж вона отримала за часів адміністрації Джо Байдена», якщо Росія ухилятиметься від переговорів.
Однак варто пам'ятати, що ми є свідками російського наступу, і має рацію Марко Рубіо, новий Державний секретар США, який під час слухань у Сенатському комітеті у закордонних справах зазначив, що метою Путіна буде отримання максимальних переговорних важелів, примушення України до нейтралітету і напад через 4-5 років.
У схожому ключі висловився і новий міністр оборони США Піт Хеггет, до якого дослухалися сенатори: «Ми знаємо, хто є агресором. Ми знаємо, хто хороший хлопець. Ми хотіли б зробити так, щоб українцям було якомога краще, але ця війна має закінчитися». Це «але», напевно, ми почуємо ще багато разів, повторюючи його в ім'я політичного реалізму та «мужньої дипломатії». Її не бракувало об'єднаним адміністраціям двох президентів США — попереднього і наступного — коли йшлося про припинення вогню в Газі.
Залишається сподіватися, що її не забракне і у випадку з Україною. Інша річ, що для США, де Трамп базує свою доктрину на силі та перемозі, поразка України просто не варта того. Тому переговори — це правильний напрямок, але Україні потрібні можливості, рівність і підтримка в них.
Володимир Зеленський і Урсула фон дер Ляйен. Фото: пресматеріали
Уявімо, що війна закінчується. Що далі, особливо в епоху Трампа, яка щойно розпочалася?
Поки що війна триває, а світ вибудовує сценарії. Звичайно, найкраще було б отримати тривалий, справедливий мир. Мир, в якому агресор буде переможений, воюючі сторони підпишуть мирний договір, за яким Україна поверне свої території, Росія виплатить військові репарації, військові злочинці опиняться за ґратами, Путін опиниться на лаві підсудних Гаазького трибуналу, Україна відновиться, а кожне суспільство пройде багаторівневу політичну, соціальну та культурну реабілітацію, а в ідеальній ситуації — ще й реабілітацію пам'яті.
Прекрасний сценарій, тільки... не дуже реалістичний. Погляньмо на перемир'я в Газі, яке було досягнуто з такими труднощами. Його перша фаза — 14 днів, і саме ці дні вирішать, що буде далі. У таких складних ситуаціях спокій (бо не будемо говорити про мир) дуже крихкий, і саме розвиток «стабільного спокою» є завданням другої фази припинення вогню.
Що стосується України, то ніхто особливо не приховує, що сценарій на сьогодні — це радше переговори, про готовність до яких президент Зеленський вже кілька разів заявляв. У найгіршому випадку вони можуть призвести до заморожування конфлікту (вкрай невигідного для України) і запровадження деяких елементів справедливого миру та відновлення країни.
З української точки зору, йдеться також про майбутнє членство в ЄС і НАТО, закриття більшої кількості розділів, наближення України до спільнот і альянсів. Однак у випадку цієї війни переговори будуть не спринтерськими, а марафонськими
Навіть символічна поразка Росії для Трампа, ймовірно, була б перлиною в короні, але епоха Трампа — це ширша тема, на яку ми повинні дивитися з різних точок зору. Якщо зупинитися на європейській, то це, безумовно, час, коли, як неодноразово говорив Дональд Туск, «Європа повинна стати на власні ноги», позбутися комплексів і послідовно вибудовувати свою політику, в тому числі політику безпеки і оборони в широкому сенсі, в якій ми будемо готові протистояти як старим, так і новим типам воєн».
Доктор Магдалена М. Баран — доктор філософії, історик ідей, публіцистка, кандидат філософських наук, головна редакторка щомісячника Liberté!; ад'юнкт в Інституті соціології при Університеті Комісії національної освіти в Кракові.
Її наукові інтереси включають питання війни, етики війни, міжнародногоправа війни і миру, реконструкції постконфліктних суспільств, філософії постконфліктних суспільств, філософії політики та етики врядування. Авторка книг: „Znaczenia wojny. Pytając o wojnę sprawiedliwą” (2018), „Oblicza wojny (2019), „Był sobie kraj. Rozmowy o Polsce” (2021). Członkini rady programowej „Igrzysk Wolności”. Ведуча подкасту “Jest sobie kraj”. Незабаром побачить світ її найновіша книга про етику урядування.
Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.
— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!
Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:
Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?
З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?
Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одній із навчальних баз у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP /East News
— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську.
Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:
— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.
Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю
— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?
Історія друга. Мама Наталія
Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця
Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!
У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:
— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…
Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:
— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:
Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?
Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!
Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.
У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.
— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху.
Молодший син Наталії Юрій, боєць ЗСУ. Фото: особистий архів.
Історія третя. Мама Оля
Ольга Боровець, журналістка, редакторка
Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала
Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:
— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.
Мама Ольга. Фото: особистий архів.
Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:
Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається
— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.
Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:
— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?
Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:
— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі.
***
Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.
Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:
— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!
Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:
— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.
Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи
Мама Наталія. Фото: особистий архів.
На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.
— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.
Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації
— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.
З початком повномасштабної війни українці з другим іноземним громадянством могли вільно перетинати кордон. Але тепер Україна скасувала цей винятковий дозвіл виїжджати українським чоловікам у віці від 18 до 60 років з країни, якщо вони мають подвійне громадянство.
Згідно із законом, всі громадяни України залишаються її громадянами зі своїми правами та обов’язками, незважаючи на наявність паспортів іноземних держав.
З 1 червня 2024 чоловіки з подвійним громадянством більше не можуть виїхати з країни. І можуть бути мобілізованими до війська. Враховуючи, що вихід з українського громадянства — це тривала бюрократична процедура, до того ж таке рішення ухвалює виключно президент, то швидко вийти з українського громадянства не вийде.
Деякі посольства іноземних країн поквапилися зробити заяви для своїх громадян з подвійним громадянством. І пояснили їм, що осіб, які знаходяться на території України і мають громадянство ще якоїсь країни, Україна сприймає як своїх громадян з усіма наслідками.
Зокрема, посольство Сполучених Штатів Америки оприлюднило таку інформацію:
“Якщо ви перебуваєте в Україні і не можете покинути країну, сховайтеся на місці і виконуйте всі місцеві розпорядження. Якщо ви зараз не перебуваєте в Україні, ми наполегливо рекомендуємо громадянам США чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які також мають українське громадянство або претендують на отримання українського громадянства і не бажають залишатися в Україні на невизначений термін, утриматися від будь-яких поїздок до України. Існує надзвичайно високий ризик, що вам не дозволять виїхати навіть з паспортом США”.
Речник Державної прикордонної служби України Андрій Демченко пояснив підстави такої заборони тим, що навіть якщо громадяни України мають паспорт іншої країни, вони насамперед розглядаються як громадяни України і на них поширюються її національні права й обов’язки.
“Формулювання, що шириться на різних ресурсах про те, що українців з подвійним громадянством тепер не випускатимуть з країни, м’яко кажучи, некоректне. Вкотре можу зазначити, що в Україні заборонено подвійне громадянство”, — сказав Демченко.
За його словами, такі норми діяли й раніше. І на прикордонники неодноразово виявляли українців, які на паспортному контролі видавали себе за іноземців.
Заборонено виїжджати за кордон також громадянам України, які постійно проживають за межами України й мають у своїх документах відповідні відмітки про оформлення виїзду за кордон на постійне місце проживання та штамп про взяття на постійний консульський облік у закордонній дипломатичній установі України.
Отже, відтепер — якщо ви маєте громадянство Польщі і України або відмітку в паспорті про постійне проживання за кордоном і поїдете до України — повернутися назад ви вже не зможете. І підпадатимете під загальну мобілізацію.
Що робити, якщо закордонний паспорт втратив чинність, чоловікам таких категорій:
1. Ті, хто незаконно перетнув кордон
Переплив Тису, проїхав на місці запасного колеса і так далі. У цієї категорії українців ситуація найгірша. Якщо ваш паспорт втратив чинність, і ви не маєте ані карти часового, ані сталого побиту, ані навіть песеля з позначкою UKR, ваше перебування в Польщі вважається нелегальним. І теоретично проти вас може бути розпочата процедура депортації. Будь-який поліціянт може попросити у вас документи, і ваша подальша доля залежатиме від того, чи зверне він увагу на те, що ваш паспорт протерміновано. Якщо так — закон зобов’язує його вас затримати.
2. Ті, хто приїхав до війни і має якийсь статус
Наприклад, карту сталого чи часового побиту. Для вас є хороші новини. Сам факт протермінованого паспорта не перетворює вас на нелегала, оскільки ви перебуваєте в Польщі на законних підставах. І факт війни в України буде обставиною, яка пояснює, чому у вас протермінований український паспорт.
3. Ті, хто приїхав до Польщі після 24.02.2022 і має статус UKR
Від цієї категорії чоловіків надходить більше всього запитань. Вони пов’язані з анонсованим польською владою законом, який обіцяє, що усі українці з безперервним статусом UKR незабаром зможуть подаватися на карту часового побиту за спрощеною процедурою. А щоб подати заяву, окрім песеля зі статусом UKR потрібен закордонний паспорт. От чоловіки з протермінованими паспортами і бояться, що у них не приймуть заяву. Так от, за словами польських адвокатів, протермінований паспорт не може завадити у поданні заяви на часовий побит. Адже польська влада враховує, що в Польщі новий паспорт отримати зараз неможливо.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.