Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Український військовослужбовець 141-ї бригади несе мішень із зображенням російського президента Путіна після стрільб на передовій у Запорізькій області, Україна, вівторок, 18 червня 2024 року. Фото: Andriy Andriyenko/AP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Один із найвідоміших американських генералів, який з 2022 року обіймає посаду старшого радника американської правозахисної організації Human Rights First, в інтерв'ю радіо Times Radio під час нещодавнього саміту НАТО поставив діагноз ситуації Заходу, Росії та України в контексті війни, яка триває вже два з половиною роки.
Що можуть зробити росіяни
Годжес вважає, що у Росії вже залишилося мало простору для маневру, оскільки вона більше не має можливості вивести Україну з війни. Російські командири і політики на чолі з Путіним, не дбаючи про своїх солдатів, будуть продовжувати прирікати тисячі інших на смерть і інвалідність день за днем.
«Однак я не думаю, що це триватиме нескінченно, — оцінює військовий. — Їхні людські ресурси не є невичерпними. Навіть якщо ми не будемо серйозно ставитися до санкцій і обмеження їхньої здатності транспортувати нафту, я не знаю, чи зможуть вони протриматися ще два роки — також з огляду на нестачу живої сили і необхідних їм компонентів».
На думку генерала, Захід відіграватиме ключову роль у прискоренні розпаду Росії, якщо серйозно поставиться до потужних економічних інструментів, які вже давно є в його розпорядженні
Наразі Росія «робить, що може, чекає, коли ми її відпустимо, і сподівається, що потенційна адміністрація Трампа полегшить їй життя». І це приблизно все, що вона може собі зараз дозволити.
Генерал Бен Годжес. Фото: пресматеріали
Путін: розрахунки поганої людини
В очах Годжеса Путін — високоінтелектуальна людина, але водночас зла, безжальна і така, що не дбає ні про що, окрім збереження влади. Його сподівання на можливу перемогу Трампа добре відомі: він сподівається, що США припинять підтримувати Україну і змусять її укласти мир на російських умовах. З іншого боку, якщо переможе Байден [читай: кандидат від Демократичної партії, оскільки інтерв'ю було взято до того, як президент США зійшов з виборчих перегонів — ред.], Путін керуватиметься вже знайомим розрахунком: подальші диверсійні дії в західних країнах і посилення дезінформації, яка, як очікується, підірве довіру громадян вільних країн до їхніх лідерів і демократичних інституцій.
Політика Байдена: «ловити стріли»
Годжес високо цінує нещодавні обіцянки президента Байдена надіслати Україні більше зенітного обладнання: це важлива допомога, яка відповідає реальним потребам українців, що захищають себе. Але це вирішує лише частину проблеми. «Набагато ефективніше вбити лучника, ніж намагатися перехопити всі стріли, які він випускає, — зазначає генерал. — Цей пакет допомоги допомагає перехопити більше стріл, але він жодним чином не допоможе вбити стрілка».
За словами військового, адміністрація президента Байдена продовжує проводити «жахливу політику», згідно з якою Україна не може атакувати російські бази всередині Росії, використовуючи, наприклад, американські системи ATACMS. На практиці така політика дає Росії захист для здійснення атак на українські міста. Так, генерал радий бачити більше «Патріотів» і ПТРК, але цього все ще недостатньо. «Я не знаю, що ще має статися, щоб Білий дім серйозно поставився до допомоги Україні у перемозі над Росією. Путін бачить, що ми не робимо всього, що потрібно. У нього все ще є великий покупець його газу, Індія, тому поки ми не почнемо серйозно допомагати Україні перемогти Росію, росіяни продовжуватимуть бомбити Україну», — попереджає він.
Надмірний страх і віртуальні гарантії
Годжесу хотілося б вірити, що, як заявляють союзники і сам президент Зеленський, шлях України до НАТО справді незворотній. «Проблема в тому, що на цьому шляху немає ніякого руху», — каже він. На саміті у Швейцарії багато політиків довго розмірковували про те, що вони можуть зробити з цим, але ніщо в цій балаканині, здається, не веде до неминучих і незворотних рішень. Хто саме так вважає? США і особливо Німеччина, які продовжують блокувати це питання, керуючись надмірним страхом, що Росія може застосувати ядерну зброю. «Поки цей надмірний страх не буде подолано, нічого не зміниться на краще», — каже генерал.
— Які гарантії НАТО може надати Україні і який дипломатичний удар може завдати Росії, якщо вона зараз не може запропонувати українцям членство?, — запитує журналіст.
Хоча Годжес не говорить про це прямо, з його слів зрозуміло, що в цій ситуації — жодних. Бо немає 100-відсоткової впевненості, що Україна вступить до НАТО. Враховуючи, що Будапештський меморандум 1994 року. [в якому США, Великобританія і Росія в обмін на відмову України від ядерного арсеналу гарантували її суверенітет і територіальну цілісність — ред.] виявився порожнім зобов'язанням — Годжес не впевнений, що наступні подібні зобов'язання будуть більш наповненими змістом.
Солдати протиповітряної оборони 42-ї бригади української армії перевіряють свою зброю для боротьби з російськими безпілотниками в Харківській області, Україна, 24 червня 2024 року. Фото: Pablo Miranzo/Anadolu/ABACAPRESS.COM
Якщо Захід знову зазнає поразки
Генерал покладає всю свою надію на розуміння багатьма країнами того, що Україна не може зазнати поразки, що вона повинна перемогти, адже її поразка стала б катастрофою для всієї Європи, а отже, і для світу. Бо якби це сталося, наступні мільйони українських біженців потрапили б до Польщі та Німеччини, а десятки тисяч українських солдатів були б примусово призвані до російської армії, посилюючи її потенціал.
Якщо США зазнають невдачі — через прихід до влади нової команди (команди Трампа) або з будь-якої іншої причини, зазнають невдачі, не зробивши того, що потрібно, — загроза для Європи не зменшиться, а збільшиться
У будь-якому випадку, не буде нічого дивного в тому, що США, і ширше — так званий колективний Захід, не виправдає очікувань. За останнє десятиліття і ті, і інші вже не раз зазнавали невдач. «У 2008 році, коли Росія вторглася до Грузії, ми нічого не зробили. Так само, коли росіяни перетнули червоні лінії, накреслені президентом Обамою в Сирії, і коли вони вторглися в Україну в 2014 році», — зазначає Годжес. Не дивно, що в 2021 році, готуючи вторгнення, а в 2022 році здійснюючи його, Путін припускав, що гнів Заходу і цього разу закінчиться нічим.
Реанімувати стримування
Американець також перераховує інші вражаючі ознаки слабкості Заходу, які переконали Путіна в його правоті: трампістська атака на Капітолійський пагорб 6 січня 2021 року, безладне виведення американських військ з Афганістану, нездатність Німеччини зупинити, незважаючи на російську анексію Криму і значної частини Донецької та Луганської областей, будівництво «Північного потоку-2», слова президента Макрона про «смерть мозку НАТО».
«Можна собі уявити, що на тлі всього цього в Кремлі подумали: «Нумо закінчимо це діло», — коментує Годжес.
Війна в Україні спалахнула через те, що стримування провалилося. Отже, стримування необхідно відновити, тому що світ є взаємопов'язаною системою. Економічне процвітання США, зазначає радник президента США з прав людини, залежить від процвітання Європи, а це неможливо, якщо на Старому континенті бракуватиме стабільності та безпеки.
Робочий візит Президента України та Першої леді до США для участі у заходах 75-го саміту НАТО. Фото: пресматеріали
«Якщо ми допоможемо Україні перемогти Росію, це допоможе ізолювати Іран, а потім і Північну Корею, що, в свою чергу, стримуватиме Китай. Тому що китайці побачать, що Захід має політичну волю, промисловий потенціал і військові можливості», — стверджує Годжес. Поразка Росії також є єдиним серйозним захистом Заходу від приходу до влади ізоляціоніста Трампа.
Якщо ж Україна програє, ризик прийняття Китаєм «страшних рішень»⁽ різко зросте.
Коли Путін впаде зі скелі
Як швидко росіяни досягнуть переломного моменту в цій війні та як довго Путін утримуватиме владу, залежить від людей із найближчого оточення диктатора. Тому що він відповідає тільки перед ними — олігархами і найближчим оточенням Кремля, а не перед парламентом, виборцями або журналістами, які ставлять незручні запитання від імені цих виборців, як це відбувається в будь-якій нормальній країні. Тож коли ці люди зрозуміють, що шансів на перемогу Росії більше немає, вони «зіштовхнуть Путіна з обриву і позбудуться його».
Так, поки що у кремлівського диктатора ще немає вагомих підстав вважати, що він програє. Але день, коли він це зрозуміє, стане початком його кінця
Журналіст, редактор, публіцист, автор книг. Цікавиться новими технологіями та політикою. Літературознавець, доктор гуманітарних наук. Створив і керував веб-сайтом sztucznainteligencja.org.pl
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.
— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.
Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk
Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.
— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».
Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.
Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське.
Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.
Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами
10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів створеної із пристрастю історії місця.
— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю.
Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock
Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.
— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.
— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.
— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці?
— Не віддаси?
— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.
Дмитро: могила матері по той бік російського кордону
Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди.
Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.
— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї.
Фото: Костянтин і Влада Ліберови
Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу.
— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим.
Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.
Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник
За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.
— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше.
Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити
Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».
Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»
У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».
— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами
Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому.
— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.
Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.
— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає.
Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.
Погода задає ритм солдатам на передовій, так само, як дерева чи покинуті мешканцями будівлі. Вона також може дати їм притулок, захищаючи їх від того, щоб їх не помітили згори. Тому що сьогодні дрони зайняли нульову лінію, і їхні камери вирішують, чи повернеться хтось сьогодні додому живим.
Привиди прикордоння
Максим чекає на нас в одному із прикордонних містечок на північ від Харкова. Ми їдемо головною дорогою і роззираємося довкола. Незважаючи на масові руйнування, вулицями все ще блукають люди. Я бачу переважно літніх людей, які кудись поспішають, з опущеними головами. Ми кидаємо жилети і каски в машину Максима і залишаємо машину на повністю зруйнованій артилерією площі. Здається, до бомбардування тут був непоганий ринок. Посередині стоїть імпозантна будівля, ніби розрізана навпіл, з уцілілими колонами спереду. Від невисоких кам'яниць навколо площі майже нічого не збереглося. Ймовірно, тут колись були магазини, аптека, можливо, пошта. Ми рухаємося містом-привидом до північного кордону країни. Ця картина повторюється незалежно від того, де проходить лінія фронту: Харківська, Запорізька, Сумська чи Донецька області — чим ближче до російського кордону, тим більше руїн. Деякі села та містечка стерті з лиця землі, як карткові будиночки.
Максим. Фото: Maciek Zygmunt
На місці безпечніше
Дорога до місця нашої зустрічі розбита, як решето. Машина підстрибує на вибоїнах так високо, що слова застрягають у горлі, унеможливлюючи розмову.
— Якби не те, що погода сьогодні була ідеальною для нас, ми б не змогли так їхати!, — кричить нам Максим з переднього сидіння. — Хлопці і так сьогодні трохи перегнули палицю, бо на них почалося полювання.
Хоча це слово звучить абсурдно в контексті людей, але саме так все і відбувається. У повітря запускають рої FPV-дронів, тобто дронів, до яких прикріплена камера. Оператор такого дрона може наживо спостерігати за тим, що відбувається перед ним. До безпілотника може бути прикріплена система повітряного десантування, яка скидає на позиції вибухові заряди. Але найгірші — це так звані дрони-камікадзе, тобто ті, що вирушають на місію в один кінець. Їхнє завдання — знайти ціль і просто налетіти на неї прямо посеред неї. Цілями можуть бути військові машини, що рухаються вздовж лінії фронту, а також підрозділи, що пересуваються, автомобілі або навіть машини швидкої допомоги. Насправді, евакуаційні машини вже навіть не позначені, оскільки росіяни найчастіше вбивають медиків, а їхні транспортні засоби приносять найбільше балів у цій жахливій повітряній грі.
— Хлопці сконструювали наземний дрон на колесах. Він в основному використовується для доставки води та їжі в окопи. У нашій групі був рекордсмен, який просидів в окопі аж 63 дні. Він не міг покинути свої бойові позиції, бо над ним постійно кружляли FPV-безпілотники.
Для нього було безпечніше сидіти в ямі в землі, ніж намагатися вибратися звідти. Тож ми мали знайти спосіб якось скинути йому воду та їжу
Один з методів підтримки зловмисників — відправка дронів з системою скидання, до якої можна прикріпити контейнер з водою і їжею. Однак, коли людина застрягла в окопі на два місяці, ці перевезення мають бути дуже частими. Під час таких місій багато дронів збиваються або заклинюються і не долітають до місця призначення. Потрібно було знайти інше рішення, яке б не ставило під загрозу піхоту і зберігало техніку. Так народилася ідея наземних безпілотників, якими, як і повітряними, можна було б керувати за допомогою простого контролера.
Дуже швидко солдати 58-ї бригади почали використовувати ці колісні дрони і для інших цілей.
— Ми причепили вибухівку і зробили з нього наземного дрона-камікадзе. Він підлетів до їхнього бліндажа, і вони навіть вийшли на вулицю, щоб подивитися, що він привіз. Коли він вибухнув, наша команда стала мішенню номер один, і полювання почалося.
Фото: Maciek Zygmunt
Механічний кур'єр-парамедик
На землі декорації нагадують знімальний майданчик військового фільму: підземні приміщення та нитки окопів утворюють лабіринт. Група солдатів зосереджено виконує своє завдання. Вони працюють за допомогою двох дронів: один знаходиться в повітрі і вказує шлях для того, що рухається по землі. На обох встановлені камери, щоб можна було наживо спостерігати за тим, що бачить дрон. Оператором наземного дрона є «Кабан».
— Цей автомобіль використовується для багатьох завдань, — пояснює він. — Він може замінувати дорогу, може привезти боєприпаси або їжу побратимам, які знаходяться на передовій. Оскільки вони не мають можливості доставити це самостійно — для них безпечніше залишатися на бойовій позиції. Людям краще не пересуватися в пошуках їжі під відкритим небом. Вчора ми відвезли хлопцям їжу і воду.
Якби не було безпілотника, бійцям довелося б йти за їжею три-чотири кілометри пішки, а потім тим же маршрутом повертатися назад. До того ж, з солідним вантажем, під небезпечним відкритим небом, де літає абсолютно все, що винайдено на цій війні.
Колісний робот може взяти на себе до сорока кілограмів і подолати відстань до двадцяти кілометрів
Таких перевезень можна зробити до чотирьох. Потім машину треба підзарядити, і через вісім годин вона знову готова до роботи. Поруч стоїть ще один транспортний засіб. Він менший, але має гусениці, як у маленького танка. Він може піднімати понад триста кілограмів. Цей робот використовується не лише для доставки їжі чи боєприпасів, але й для евакуації поранених солдатів.
— Якщо солдати не можуть самостійно покинути позицію, евакуювати пораненого майже неможливо, — каже Максим, командир роти. — А цей маленький робот дуже швидкий, надзвичайно ефективно пересувається складною місцевістю. Пораненого можна пристебнути ременями, він не впаде. Взагалі, в бронежилеті і касці тут досить комфортно.
Вся команда вибухає сміхом.
Фото: Maciek Zygmunt
Збити літаючого вбивцю
Що нас постійно вражає, так це надзвичайний спокій солдатів, які проводять тижні в цих екстремальних умовах, в постійній небезпеці і страху за себе та своїх товаришів по службі. Частина групи Максима також захищає небо над головами харків'ян. Адже погода над Харковом не задає ритм життя міста. Тут ракети прилітають за координатами або, як іранські шахеди, б'ють наосліп, руйнуючи магазини, галереї та дитячі садки. Через два дні після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Максима: «Пам'ятаєш тепловізійний приціл, який ти нам привезла? Подивись, як він знищує шахедів.»
На кадрах мало що видно: чорна цятка в темному небі, яка то з'являється, то зникає. Натомість чутно гарячкові голоси солдатів, які знають, що якщо вони не знешкодять цього механічного вбивцю, то за мить він влучить у житловий будинок у сплячому місті. Чути крики та постріли. Нарешті — полегшення:
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
<frame>Михайло Федоров — віцепрем'єр-міністр України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій. Міністр цифрової трансформації. Куратор проєкту «Армія дронів». У 2020 запустив застосунок «Дія», який став ключовим елементом концепції «держави в смартфоні». Під його керівництвом Україна зробила значні кроки на шляху до цифровізації державних послуг, впровадження електронного документообігу й розвитку IT-сфери.<frame>
Революція штучного інтелекту в Україні
Наталія Жуковська: Україна — одна з найцифровізованіших держав світу. Так, у державному застосунку «Дія» регулярно з’являються нові революційні послуги, спрямовані на полегшення життя людей і зменшення корупції в державі. У чому ми випереджаємо інші країни світу?
Михайло Федоров: Україна розпочала свій шлях цифровізації у 2019 році. Ми поставили амбітну мету — побудувати найзручнішу цифрову державу у світі. У нас були чітке бачення, ефективна команда й підтримка президента.
За шість років нам вдалося пройти шлях трансформації, на який деякі країни потребували 20 років. І більша частина цього шляху — в умовах повномасштабної війни
Ми піднялися зі 102-го місця за рівнем розвитку державних послуг на п’яте в рейтингу Оnline services Index, міжнародного дослідження E-Government Development Index. І завдяки штучному інтелекту (ШІ) через два роки ми можемо опинитися у трійці найкращих.
Наша перевага — у швидкості рішень, гнучкості й адаптивності до нових викликів. Уже зараз «Дією» користується понад 22,5 мільйонів українців. У застосунку доступні 30 документів, понад 40 сервісів, і ще понад 130 послуг — на порталі Дія.
Ми запустили «Шлюб онлайн» у «Дії» і стали першою країною у світі, де весь цикл одруження можна пройти в застосунку
Зараз працюємо над впровадженням штучного інтелекту, щоб оптимізувати процеси, стати ще більш швидкими.
— «Поки у світі дискутують про вплив штучного інтелекту, українці вже бачать, відчувають і використовують його», — кажуть експерти. Що мається на увазі?
— Зараз відбувається справжня ШІ-революція, яка змінить більшість процесів у світі. Кожен бізнес стане ШІ-бізнесом, а кожен уряд — ШІ-урядом. Ми визначили місію в напрямі штучного інтелекту — до 2030 року увійти до трійки країн світу за рівнем розробки та впровадження ШI-рішень у публічний сектор. Для досягнення цієї місії створили WINWIN AI Center of Excellence. Його головне завдання — інтегрувати штучний інтелект у державний сектор, оборону, медицину, освіту та бізнес. І вже зараз ми інтегруємо ШІ в «Дію», «Мрію» (освітній застосунок), оборонні технології тощо.
— Що ШІ вже робить краще, ніж люди?
— Штучний інтелект уже сьогодні обробляє великі обсяги даних, аналізує, порівнює, виявляє закономірності, прогнозує ризики тощо. ШІ можна делегувати чимало рутинних завдань, натомість використовуючи час для більш важливих та стратегічних. Разом з тим стрімкий розвиток ШІ не означає, що він замінить людину. Це ефективний інструмент, який підсилює наші можливості.
Безпілотники з машинним зором і рої дронів, які діють як єдиний організм
— Як ШІ допомагає в обороні?
— На сьогодні ШІ — один з головних напрямів у розробках для фронту. Це дрони з машинним зором, які самостійно наводяться на цілі, системи, що оминають РЕБ, і навіть рої дронів, що діють як єдиний організм. Зараз в Україні понад 100 компаній, які виготовляють дрони з машинним зором. Є і високоточні українські аналоги «Ланцетів», які завдяки ШІ самі розпізнають цілі й наводять на них удар. ШІ також активно використовують у розвідці — він аналізує відео з дронів й автоматично визначає техніку чи укриття ворога. Це пришвидшує прийняття рішень і знижує навантаження на операторів.
Михайло Федоров з американським істориком і другом України Тімоті Снайдером тестують роботів на полігоні
Впровадження АІ відкриває нові можливості для військових на полі бою. Наприклад, на платформі Brave1 зареєстровано понад 200 розробок із застосуванням методів AI/ML (машинного навчання — Ред.) з різним рівнем технологічної готовності. Вже понад 70 розробок з використанням ШI та машинного зору використовують військові. Важливо розуміти, що технології штучного інтелекту можна адаптувати до нових завдань і платформ.
Томузараз критично не лише створювати «залізо», а й інвестувати в програмне забезпечення, яке задає йому інтелект
— Збір доказів воєнних злочинів і визначення місцезнаходження підозрюваних, розпізнавання облич, керування безпілотниками, виявлення дезінформації і пропаганди, розмінування… Де ще зараз використовують ШІ? Як саме відбувається залучення ШІ до цих процесів?
— Ми у Мінцифрі, як MVP (Minimum Viable Product — найпростіша робоча версія продукту — Авт.) для всього уряду — тобто на власному прикладі показуємо, як технології можуть оптимізувати роботу. У державному секторі багато роботи для штучного інтелекту. Він може оптимізувати процеси в службах підтримки, допомагати керівникам ухвалювати рішення на основі великої кількості даних тощо. Штучний інтелект також значно пришвидшує роботу державного апарату завдяки оптимізації рутинних завдань. Зокрема, юристи Мінцифри активно використовують ШІ для цифрової експертизи нормативно-правових актів (НПА); для аналізу й перекладу європейського законодавства.
— Нещодавно ви розповідали, що українські розробники новітніх оборонних технологій працюють над секретним продуктом, який надасть силам оборони значну перевагу на полі бою і дозволить змінити перебіг війни. Про що йдеться і як це допоможе військовим?
— Одними з головних геймченжерів (інноваційних ідей, які змінюють правила гри — Ред.), які перевернули хід війни, стали дрони. Ми бачимо унікальні кейси, коли дрони вражають стратегічну авіацію на території ворога. Морські дрони здатні атакувати мости, нищити ворожі кораблі чи навіть літаки. При цьому FPV, коптери та інші БпЛА існували й до повномасштабного вторгнення, але їх не використовували для сучасної доктрини війни.
Нова технологічна ідея, яка змінить правила гри, вже існує. Вона теж пов’язана з безпілотниками, і її застосування призведе до нового етапу технологічної війни
Сучасна війна — це не тільки танки й артилерія. Це війна дронів, РЕБ, НРК і штучного інтелекту
Щоб ворог не пройшов
— Які ключові цифрові послуги з’являться в застосунку «Дія» до кінця 2025 року?
— Зараз ми працюємо над запуском ШІ-асистента в «Дії». Він з’явиться на порталі вже найближчим часом. Також цьогоріч плануємо цифровізувати 90% послуг для водіїв. По суті, це буде революція у сфері. Окремо працюємо над профілем ветерана в «Дії». Застосунок автоматично визначатиме, що людина — ветеран, щоб адаптувати інтерфейс. У такому профілі «Дії» будуть зібрані всі сервіси для ветеранів.
— Якими є результати запуску чатбота єВорог (куди українці можуть повідомляти, що бачили ворожу техніку чи окупантів) у «Дії»? Чи поступає неправдива інформація? Чи є від цієї ініціативи реальна допомога?
— З початку повномасштабного вторгнення генерувалася велика кількість контенту від українців. Ми розуміли, що потрібен захищений інструмент для безпечного й швидкого передавання інформації від людей до ЗСУ. Так з’явилась ідея створити чатбот єВорог. Команда запустила його за два тижні, чим створила інструмент народної розвідки. Головна відмінність від інших ботів — авторизація через застосунок «Дія». Це потрібно, щоб диверсанти не могли спамити фейковими фото чи відео. А ми були впевнені, що заявки надсилають саме українці. Водночас кожна з них — деперсоналізована.
За весь час чатботом «єВорог» скористалися понад 674 тисячі українців. І цей інструмент дійсно працює. Є кейси, коли одну колону російської техніки фіксували 9 населених пунктів протягом усього її шляху в 100 км
— Чи планує Україна проводити у «Дії» вибори та перепис населення? Наскільки це реалістично?
— Команда Мінцифри над цим не працює. Запровадження електронного голосування в «Дії» і до повномасштабної війни не було серед наших пріоритетів. Сьогодні відсутні навіть необхідні законодавчі підстави для запровадження онлайн-виборів у «Дії». Для цього має бути рішення центральної виборчої комісії. Також необхідно розробити та ухвалити відповідний закон про інтернет-голосування.
Що стосується перепису населення, то до повномасштабного вторгнення ми планували провести Всеукраїнський перепис населення у 2023 році. Працювали над проєктом, який мав зробити цей процес технологічним і цифровізованим. Але під час воєнного стану перепис населення не проводиться.
— Після 24 лютого 2022 року Україна зазнала понад дві тисячі офіційно зафіксованих кібератак. Які головні виклики у сфері кібербезпеки стоять перед Міністерством цифрової трансформації під час війни? Як ви їм протидієте?
— Команда Мінцифри відповідає за безпеку «Дії» і цифрових продуктів, які ми створюємо. Ми створювали застосунок у 2019-2020 роках, вже під час війни. Аналізували й прогнозували можливі кібератаки й загрози. Тому підходили до архітектури застосунку, враховуючи всі можливі ризики. Двічі проводили програму Bug Bounty, в якій етичні хакери тестували застосунок і шукали вразливості. Це були краштести «Дії», під час яких не виявили жодних критичних вразливостей. Але це ще не все.
Важливим рішенням стало створення так званої Red Team — команди, яка спеціально «атакує» державні інформаційні системи й знаходить вразливості, щоб покращувати рівень захисту сервісів
Тож ми постійно підтверджуємо безпеку «Дії», це питання для нас у фокусі роботи.
— Чи звертаються до вас представники європейських держав про запозичення і впровадження у своїх країнах ініціатив на зразок «Дії»? Чи отримували ви пропозиції про співпрацю?
— Так, інтерес постійно зростає. Не лише до технології, а й до нашого досвіду та підходів. Ми вважаємо, що найцінніше — це не просто «передати код», а поділитися цілісною архітектурою цифрової держави, баченням і інституційною логікою, яку ми будували під час війни. Наприклад, ми співпрацювали з Естонією над пілотним проєктом mRiik. Бета-тестування минуло успішно, і 85% користувачів залишилися задоволеними.
Нещодавно Естонія запустила новий державний застосунок, розроблений з використанням досвіду нашої співпраці. Ми відкрили код «Дії»
Україна вже ділиться з ЄС досвідом своїх цифрових розробок, зокрема в процесі створення Європейського гаманця цифрової ідентифікації. Також в Україні вже працює другий у світі центр технологічного управління GGTC, відкритий у партнерстві зі Світовим економічним форумом. Це платформа для співпраці, обміну технологіями, масштабування найкращих govtech-підходів. Найголовніше, що ми продовжуємо фокусуватися на тому, як зробити найзручнішу цифрову державу у світі. Це прагнення допомагає розуміти, що потрібно громадянам, як змінюється споживацька поведінка і що потрібно робити нам, щоб досягти своєї мети.
— Про досягнення якого рівня залучення ШІ та створення якого застосунку в державі ви мрієте?
— Зараз ми перетворюємо «Дію» на ШІ-агента. Скоро на порталі «Дія» з’явиться ШІ-асистент, з яким ви зможете отримати першу послугу — довідку про доходи. У майбутньому ШІ супроводжуватиме людину впродовж отримання послуги, а також можна буде звернутися до нього голосом. Це абсолютно новий етап розвитку цифрової держави, і вже не мрія, а найближча реальність.
«Чат GPT вже давно замінив мені Google»
— Штучний інтелект стає частиною життя кожного. Чи вам особисто він допомагає? В яких випадках звертаєтеся до ШІ за допомогою?
— ChatGPT вже давно замінив мені Google. Щодня намагаюся тестувати нові сервіси на базі ШІ, продовжую використовувати ChatGPT, Claude AI, Google AI Studio. Зробив собі асистента, який навчає швидкочитання: щодня ставить мені певні завдання, які дозволяють більше читати, розбиратися в певних темах.
Я використовую ШІ щодня для різних цілей — пошуку інформації, аналізу, структурування, генерування ідей, добору книг за певними темами тощо. Також тестую ШІ-асистента, який інтегрований з поштою, календарями завдань. Це оптимізує мій час і пришвидшує роботу.
Зараз генерується така велика кількість ШІ-інструментів, що вже потрібен окремий агент, який буде систематизувати всі нові продукти зі штучним інтелектом
— Як взагалі стають спеціалістами з ШІ? Це нова, але вже затребувана професія. Чи є в Україні дійсно круті спеціалісти зі ШІ?
— Коли ми запускали WINWIN АІ Center of Excellence, то шукали в команду менеджера, який відповідатиме за розвиток штучного інтелекту. Спершу планували знайти одну людину на посаду Chief AI Officer of the Ministry of Digital Transformation. Але в процесі позиція трансформувалася, і ми обрали двох людей — керівника вищої ланки, відповідального за впровадження та розвиток штучного інтелекту в компанії (CAIO), і технічного директора, який спеціалізується на штучному інтелекті (AI CTO).
На посаду подалося близько 100 людей. Це експерти високого рівня, круті фахівці з технологічних компаній. Що показує, що в Україні вже є сильне ШI-ком’юніті.Загалом у нашій країні вже близько 5200 спеціалістів зі штучного інтелекту (ML&AI), і їхня кількість весь час зростає
Паралельно бізнес починає вводити окремі позиції ШI-фахівців, стрімко розвивається напрям ШI-консалтингу, з’являються нові експерти, які будують власні продукти або допомагають інтегрувати ШІ в роботу компаній.
— Чи бачите ви в штучному інтелекті небезпеку?
Штучний інтелект створює для нас нові можливості, але водночас це виклик для держави, бізнесу й суспільства.
Як і з будь-якою технологією, усе залежить від того, в чиїх руках опиниться цей інструмент і з якою метою його будуть використовувати
Саме тому важливо розвивати ШІ усвідомлено — з чітким регулюванням, етичними стандартами та постійним діалогом між державою, бізнесом і суспільством. Україна вже опублікувала Білу книгу з регулювання ШІ, яка описує наш підхід до розвитку інновацій — баланс між інноваціями і захистом прав людини.
Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.
Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики — в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.
Майбутнє України в ЄС
Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?
Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.
З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним
Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.
Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена.
У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?
У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.
Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.
Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.
Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.
З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?
Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.
Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана
Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.
Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.
Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.
Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.
Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.
Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи
18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?
Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.
І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ
Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?
Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.
Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.
Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.
Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.
Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.
Безпека, оборона і роль НАТО
З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?
Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.
Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону
Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.
Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ
Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.
Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка
Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?
Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.
Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.
Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.
Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.
Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України
Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?
У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.
Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це
Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.
Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.
Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.
Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?
Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.
Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.
На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.
Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.
Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.
Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
