Ексклюзив
20
хв

Війна є потворною

Не знаю, чи боюся. Мені здається, що я навчилася зменшувати ризик. Але я знаю, що це лотерея, — говорить польська репортерка Антоніна Палярчик, яка висвітлює війну в Україні.

Анна Й. Дудек

Репортерка Антоніна Палярчик. Фото: з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анна Й. Дудек: Зараз їдеш в Україну. Який це вже раз?

Антоніна Палярчик: Паспорт каже, що 21-ий. 

Коли поїхала вперше?

Скочила до Львова перед війною. Просто для знайомства. Через тиждень після початку повномасштабної війни була на кордоні. Пробула там тиждень або два як волонтерка, тоді ж почала перетинати кордон.

Чому?

Вперше з цікавості. Була тоді в Україні лише кілька годин. Волонтерила рік і тоді хотіла знати, як все насправді. Потім почала їздити постійно.

Антоніна Палярчик за роботою. Фото: з приватного архіву

Ти взяла академічну відпустку, щоб могти їздити?

Я була на 2-му курсі. Можливо, трохи втекла від свого звичайного життя. Знаю, що частина волонтерів є так званими «воєнними туристами».

Ти є такою туристкою?

Я є свідком. Уже понад рік займаюся репортажами, пишу з України для видання "Tygodnik Powszechny", але починала як подорожній, який не зовсім знає, де себе подіти і що там робить.

Мені бракувало свого місця на цій війні, а я хотіла бути корисною. Зрозуміла, що можу писати про те, що бачу, розповідати про людей і події. Й почала занурюватися в це

Перший рік була маневрова війна, на фронті відбувалося багато подій, було про що писати.

Що відбувається зараз?

Фронт устоявся, тепер маємо справу з позиційною війною. Зміни на фронті відбуваються буквально з метра на метр. Була літня контратака України, яка мала змінити ситуацію, але вона не принесла значних результатів. Росіяни намагаються повернути території, які Україна звільнила влітку, зокрема в Запоріжжі.

Антоніна Палярчик з побратимом. Фото: з приватного архіву

Ти не маєш водійських прав, їздиш потягами. Доїжджаєш до останньої станції: іноді це Харків, іноді Ізюм, Запоріжжя. Що далі?

Я ловлю попутки. Якщо пощастить, їду далі. Великі міста в Україні трохи схожі на пастки для раків: легко заїхати, важче виїхати. Найчастіше я починаю біля військових контрольних пунктів, які колись були на всіх дорогах, а тепер розташовані біля в’їздів до великих міст і в самій зоні фронту, в смузі від Харкова до Херсона і Миколаєва.

Боїшся?

Це питання, яке мені найчастіше задають люди, які беруть мене в машину. Зазвичай вони кажуть, щоб я була обережною, бо вони нормальні, але може бути по-різному. Не знаю, чи я боюся. Мені здається, що я навчилася зменшувати ризик. Але я знаю, що це лотерея. Завжди маю з собою перцевий балончик, який отримала від друга. Я шульга, тому одне упакування завжди в кишені ліворуч, з боку водія, інше — праворуч.

Були ситуації, коли він знадобився?

Якраз не мала його зі собою в останній ситуації, коли він міг би знадобитися. Була на базі батальйону «Карпатська Січ» у прифронтовій зоні в Донецькій області. Жодного з хлопців не було на базі, а я саме домовилася про зустріч із солдатом з іншої бригади, якого того дня зустріла на місці. Хлопці, виходячи, сказали мені, що будуть неподалік, а в дивані є кілька автоматів, показали ящики з боєприпасами та гранати. Сказали: «Якщо що, телефонуй, розмажемо всіх у разі чого.» Коли прийшов той солдат, я відразу зрозуміла, що він не прийшов, щоб поговорити. Він нахилявся в мою сторону, намагався обіймати, тулитися до мене. Через пів години ввічливих прохань піти, я веліла йому вийти. Він образився і пішов, а я подзвонила хлопцям. Вони влетіли до бази, розлючені, як пінгвіни з «Мадагаскару». Кажуть завжди, і тоді теж, що не дадуть нікому нічого мені зробити. Те саме я почула від чеченського батальйону, що складається з українців. Вони ставляться до мене як до власної дитини.

Вони вдячні, що ти показуєш їхнє життя, роботу, посвяту?

Можливо. Їм подобається, що я перебуваю на базі. Іноді є офіцери з пресслужби, але я рідко з ними працюю, можливо, телевізійні журналісти частіше користуються їхньою допомогою, бо такі офіцери забирають репортера на кілька годин на позицію, можна зняти відео, зробити фото, поговорити з екіпажем.

Я люблю жити з солдатами, дружити з ними, бачити їх у їхньому природному середовищі. Це зовсім інше, ніж кілька картинок

Що ти бачиш?

Втому, героїзм, ностальгію, страх, біль, проблеми.

Якою є війна?

Потворною. Нудною, сповненою очікування, брудною, непривабливою.

Бойовою?

Не думаю. Я не романтизую війну. На мою думку, те, що варте романтизації — це стосунки, які складаються між військовослужбовцями. Це сильніше, ніж усе, що я мала змогу спостерігати. В таких екстремальних умовах усе є або здається інтенсивнішим: і стрес, і страх, і радість. Усі емоції. Це робить воїнів братами. Братами по зброї.

Дружба на війні. Фото: з приватного архіву

Що було найгіршим з того, що Ти побачила?

Кілька годин після того, як в кафе в селі Гроза Харківської області, де відбувались поминки за одним із солдатів, влучила ракета «Іскандер», ми поїхали туди. Цього разу я подорожувала з фотографом Пьотром. Усі, хто там був, загинули. Одразу або пізніше. Ми потрапили туди кілька годин після цього, коли вже збирали розкидані тіла. Земля була просякнута кров'ю, у повітрі відчувався її запах. Смерділо. Люди казали мені, щоб я не ставала на коліна, бо забруднюся. Ми провели там майже тиждень, документуючи роботу моргу і похорони. Запах з моргу і вид розтину кількох тіл супроводжують мене й досі. Я наступила на одне з тіл, не помітила його. Ці спогади, разом з нудотним солодким запахом розкладеного тіла, виникають несподівано і супроводжують мене досі.

Паніка?

Поколювання за шиєю. 

Яка ще історія йде з Тобою?

Я в контакті з багатьма підрозділами, з якими працювала, пишучи репортажі. І, наприклад, знайомство з чеченським батальйоном не є надто болісним, бо в ньому дуже низька смертність. Але підрозділ, з яким я починала свою репортерську роботу, вже фактично не існує. Мені важко говорити про цих хлопців. Вони захищали Авдіївку, місто на сході, недалеко від Донецька, дуже стратегічно важливе. Вони загинули під час бою або відступу.

Часто думаю про одного з них, він був героєм мого тексту. Він був водієм, а я писала про нього, як про безсмертного

Якою є війна для жінок?

Зараз багато показують жінок в армії, з’являються фото сексапільних медикинь або снайперок, але мало говорять про те, з чим військовослужбовиці стикаються щодня. Досі існує переконання, що війна не для дівчат. В Україні є кілька впізнаваних жіночих облич з армії, існує Жіночий ветеранський рух "Veteranka", що займається емансипацією жінок у війську, але це успішні поодинокі особи і ініціативи. Дівчата все ще стикаються з сексизмом, ідіотськими коментарями і сильним патріархатом, про який розповідала мені одна з дівчат, яка служить як зв’язкова. До того ж командири часто кажуть військовослужбовицям, щоб з міркувань безпеки вони пересувалися в цивільному одязі. Умови в базах не є дружніми до жінок, наприклад, те, що жінки часто потребують більшого доступу до води, наприклад, під час критичних днів. Іноді хочеться зробити зачіску, щоб виглядати пристойно. А для цього немає умов. Та цього не побачиш в соціальних мережах.

Що маєш від перебування на війні?

Перше, що спало мені на думку, це люди, дружба з ними і спостереження за дружбою між ними. Думаю, що тільки в умовах війни, в певному сенсі екстремальних, можна так зблизитися з людьми, з якими за звичайних умов це було б неможливо. А на війні моїми щирими друзями, братами, стали хлопці з абсолютно відмінними від моїх поглядами та філософією життя.

Переклад: Анастасія Канарська

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
евакуація поранених

Точка перша: нуль

Лиман, червень 2024 року

Сонце ще не зійшло, мене будить потужний вибух. Прогнила хата, в якій я сплю разом з мишами, що шукають їжу вночі, трясеться, скидаючи мені на голову пил зі стін, пошкоджених постійними вибухами. Ще до сходу сонця росіяни скидають на прифронтові міста «бомби-будильники». Вони знають, що в розвалених хатах живуть не тільки ті, хто вирішив не евакуюватися, але й солдати, які після кількох днів відпочинку вирушають звідси на фронт. Росіяни також знають, що скоро почнеться ротація військ, і по дірявих дорогах рушать автівки з військовими. Починається полювання.

Дорога на позиції в Серебрянському лісі веде через повністю зруйновані села й містечка. Що ближче до в'їзду на лісову дорогу, то більше за вікном видно зруйнованих будівель і спалених дерев. Дорога евакуації — єдина. Її потрібно проїхати швидко, без зупинок і вагань. Проїхати непомітно, хоча в небі літають десятки дронів. Ми відчиняємо всі вікна, щоб чути звуки війни, які тут дуже близько. Волосся під шоломом починає танцювати, в ніздрі потрапляє улюблений лісовий запах — вологого моху й хвойних дерев. Тільки-но машина доїжджає до місця, ми швидко ховаємося в яму в землі. Буквально. Бліндаж, тобто наше сховище, — це кількаметровий тунель, викопаний у лісовому піску, темний і вологий, перероблений на імпровізоване житло. У маленькій кімнатці стоять дерев'яні ліжка, на стіні висить польський прапор. Саме тут ми проведемо найближчі 48 годин.

— Ласкаво просимо до найсхіднішого посольства Польщі! — сміється Даміан і показує мені моє ліжко

Даміан Дуда вперше приїхав до України в 2014 році. У Маріуполі він познайомився з місцевою польською громадою, яку вирішив підтримати в умовах російської агресії. Випадково потрапив у середовище, пов'язане з батальйоном «Азов». Він швидко зрозумів, що існує гостра потреба в медиках і медичному обладнанні, тому під час наступної поїздки у 2015 році разом з командою рятувальників провів перші тренінги з надання допомоги на полі бою. Свій досвід він став використовувати на Донбасі, вже в зоні бойових дій.

— З того часу я беру участь у діяльності тут, — каже він. — Від моменту вторгнення не було такого періоду, щоб мої бойові медики з фонду «W międzyczasie» не допомагали тут українській армії рятувати поранених.

Польський бойовий медик Даміан Дуда, голова групи W międzyczasie
Тут, у лісі, ситуація настільки складна, що до поранених на передовій можуть виїжджати лише важкі броньовані машини — медиків туди не пускають. Це неписане правило. Якщо медик може загинути під час роботи, то краще, щоб він туди не їхав. Він один може врятувати сотні життів, але якщо загине, рятуючи одне, то нікому вже не допоможе. Такий сумний воєнний розрахунок

Медики чекають на поранених відразу за лінією фронту, в імпровізованому медпункті, звідки під обстрілом доставляють їх у безпечніше місце. Тому в кожній групі на нульовій лінії має бути військовий, який виконує функції бойового медика, знає основи бойової медицини й зможе забезпечити свою групу. Однак, не завжди все йде так, як має йти. 

Цього дня на «болотах», одному з найскладніших для евакуації ділянок фронту, бракує медиків для забезпечення штурму. У таких місцях найбільший досвід має Даміан, тому він без вагань погоджується взяти участь. Ми беремося готувати їжу, яку він візьме із собою — продукти мають бути легкими й не займати багато місця. Енергетичні батончики, енергетичний напій, електроліти у порошку для розчинення у воді… Все має поміститися у маленькій сумці, прикріплений до пояса. А виїзд на «болота» вже за годину.

Потужний позашляховик під'їжджає до краю зеленого лісу — далі від цієї зелені не залишиться й сліду, лише голі пеньки, що стирчать із землі, нагадуючи місячний ландшафт. Звідси треба пройти пішки близько п'ятисот метрів уздовж лінії окопів. За звичайних умов таку відстань можна пройти за шість хвилин. Однак, тут щохвилини чути свист, тому доводиться застрибувати в сховище й сидіти там, поки снаряд не вибухне, розриваючи розпеченими осколками пеньки. Над головою Даміана літають десятки дронів FPV — невідомо, які з них українські, а які російські. Ніхто не намагається їх збити, щоб не видати свою позицію. Складається враження, ніби військовим тут вже все одно. Повітря стає дедалі вологішим, форма промокає від поту. За координатами, за хвилину вони повинні опинитися на бойовій позиції й сховатися в окопі…

Або чимось, що мало б бути окопом. Побачивши це місце, Даміан розуміє, чому українці назвали його «болотами». Дуже важко викопати сховище, коли під лопатою відразу з'являється вода. Тому неглибоку й мокру яму в землі обкладають мішками з піском, що дає ілюзорне відчуття безпеки. Перша лінія фронту проходить через болото, над яким витає жахливий сморід: тут всюди валяються трупи, сміття, подекуди викопані імпровізовані вигрібні ями. У таку температуру це нестерпно, ніби сморід прилипає до шкіри. 

Даміан і група сідають на землю, притуляючись до мішків з піском. По радіо чути перервані повідомлення від тих наших, хто щойно досяг краю українських позицій. За мить вони спробують просунутися далі, щоб зайняти позиції, де в багнюці сидять росіяни. Якщо хтось буде поранений, Даміан почує по радіо слово: «триста». Тоді він побіжить з медичним рюкзаком прямо під обстріл, щоб зупинити кровотечу й винести бійця назад туди, де ліс ще нагадує ліс.

Точка друга: евакуація

Сіверськ, серпень 2024 року

Спека ллється з неба, наближається полудень. Ми сидимо на ґанку старої хати, в якій знаходиться стабілізаційний пункт. Марта з Хуаном дивляться на телефоні розмову з пораненим військовим, який просидів з відірваною рукою в підвалі кілька днів, перш ніж йому вдалося звідти вибратися. Поруч лежав його мертвий побратим. Коли почався обстріл, він був впевнений, що не вийде звідти живим. Коли зрештою вибрався і власними силами дістався до пункту евакуації, від високої температури й вологи рука вже почала гнити. Медики на пункті не могли повірити, як він вижив.

Перша допомога і стабілізація поранених

Стабілізаційні пункти — це місця, розташовані максимально близько до місць бойових дій, сюди доставляють поранених бійців з передової. Тут їм надають допомогу, а якщо воїн перебуває в настільки важкому стані, що транспортування до безпечної зони загрожує його життю, медики проводять стабілізаційні процедури на місці. Ми знаходимося поблизу артилерійської позиції, приблизно за шість кілометрів від російських позицій. Час від часу через гуркіт вибухів я мимоволі підскакую. Раптом рація, що лежить на пластиковому столі, починає шуміти. За мить лунає повідомлення:

— У нас триста, у нас триста! — чути чийсь схвильований голос.

— Скільки?! — запитує наш медик, який щойно поставив переді мною чашку гарячого чаю. Бо робота медика полягає також в очікуванні. Іноді, перш ніж привезуть пораненого, ти вип’єш три чашки чаю. А іноді ледь поставиш чашку на стіл, як уже треба їхати.

— Один! Ні, два!

Радіо ще деякий час шумить, а потім настає могильна тиша. Ми знаємо, що поранені йдуть пішки, бо це місце настільки небезпечне, що ніхто не може за ними приїхати. Вони йдуть до пункту евакуації в будівлі, в якій ще кілька днів тому були росіяни. Відсутність зв'язку викликає у нас почуття безпорадності. Минула вже друга година, а ми все чекаємо. Ми не можемо поїхати за ними, бо навіть не знаємо, де вони. Ми можемо тільки чекати. Раптом у небі лунає характерний звук. 

— У підвал! Літак! — кричить один з медиків.

Майже наосліп я біжу через двір і падаю в отвір у землі. Біжучи сходами вниз, чую потужний вибух. Бомба розривається за кілька десятків метрів від нас. Потім настає тиша — а далі знову шумить радіо:

— У нас три рази триста! 

У нас є п'ятнадцять хвилин, щоб прийняти поранених. Марта відкриває медичний рюкзак, ми розкладаємо ноші. Не знаємо, в якому вони стані. Вислуховуємо звук машини, яка за мить має з'явитися на польовій дорозі. Мені дають вказівку триматися ближче до стін будівлі й не рухатися занадто багато, бо за нами можуть спостерігати з дрона. Нарешті до моїх вух долинає звук двигуна. Я чую, як важко автівка піднімається вгору, намагаючись їхати з максимальною швидкістю, адже кожна секунда має значення. Нарешті перед воротами гальмує зелений пікап. Спереду вискакують двоє військових: 

— Ми ледь втекли від дрона.

У кузові троє чоловіків. Через вибоїни на дорозі вони лежать скорчені, їхні ноги заплуталися, але на обличчях — полегшення: вони виїхали з пекла. Медики по черзі витягують їх з машини й швидко переносять під стіни, під захист дерев. Ножицями розрізають форми, знімають взуття, накладають пов'язки й бинти. Перевіряють найважливіші місця, як-от сідниці, підошви ніг або пахви. Чи немає іншої кровотечі, крім тих ран, які видно. Схоже, що жоден з них на даний момент не потребує складної допомоги. Вони стабільні.

Тепер їх потрібно якомога швидше вивезти звідси й доставити до лікарні, яка знаходиться приблизно за годину їзди. Дорога веде через поля й по дірявому асфальту, а медики повинні зробити все, щоб протягом цієї години стан пацієнтів не погіршився. Під час їзди їхні можливості значно обмежені, до того ж за ними можуть спостерігати ворожі дрони. Якщо той, хто стежив за машиною з їхніми пацієнтами, долетів так далеко, то він десь чатує. Батареї йому не вистачить надовго, але ж він прилетів на місію без повернення…

Даміан Дуда і Міхаель Шумахер з фонду W miedzeczasie

Точка третя: прифронтовий шпиталь

Прифронтове місто

Женемо через місто, в якому люди ходять вулицями із сітками, повними покупок. Вони йдуть собі, навіть не здогадуючись, що в деяких військових машинах, які проїжджають повз них, прямо зараз точиться боротьба за чиєсь життя. Швидкі допомоги, що їдуть з фронту, нічим не відрізняються від інших військових машини, а їх у кожному прифронтовому місті — Слов'янську, Краматорську, Запоріжжі чи Сумах — повно. Вже давно їх ніхто не позначає, бо позначені хрестом машини медиків стають ціллю росіян. Вони, як мішені для стрільби, бо вбитий медик — це трофей. Що більше вбитих медиків, тим менше врятованих життів на лінії фронту. Обидві сторони це добре знають.

Українці налагодили систему медичної евакуації, якої немає ніде в світі. Завдяки девізу «Ми ніколи не залишаємо своїх» вони зуміли створити справжній ланцюг життя, в якому транспортування поранених відбувається між визначеними пунктами

Очевидно, що евакуація поранених є настільки складним завданням, що часто йде не за планом. Однак, українці намагаються, щоб вона відбувалася в установлених часових межах. Знайомий бойовий медик, який до початку повномасштабної війни був травматологом, зазначив, що величезна кількість військових навчилася надавати собі першу допомогу настільки добре, що коли він приймає їх у пункті евакуації, то не думає про порятунок життя. А думає, наприклад, про те, як зберегти повну справність ноги, яка кровоточить.

Прифронтовий госпіталь добре замаскований. Зовні немає жодних слідів медичного обладнання, на під'їзді не стоїть жодної швидкої. Лише коли під'їжджаємо до дверей, зсередини вибігають лікарі. Вони допомагають перенести поранених всередину, просять підписати пакети з їхніми особистими речами. На цьому історія закінчується. Якщо поранені не є добрими знайомими, медики зазвичай не знають, що з ними відбувається далі. Чи вижили вони зрештою? У якому стані? На останньому етапі ланцюга життя залишаються пацієнт і досвідчений медперсонал в одному з прифронтових шпиталів. І родина пораненого військового, яка може ще не знати, що сталась трагедія.

‍Фотографії Альдони Гартвінської, Sestry

20
хв

Життя і смерть на нулі. Репортаж про те, як працює медична евакуація поранених

Альдона Гартвіньська

Андрій: «Там, де горять дерева, був мій дім»

Вид з вершини Крейдяної скелі сягає десятків кілометрів. Андрій приходить сюди часто. Виймає з кишені пачку цигарок і мовчки викурює кілька поспіль. Він дивиться далеко за обрій, на якому видніються вузькі стовпчики чорного диму.

— Десь там, за тими деревами, був мій дім, — він глибоко затягується і кидає недопалок на землю. — Звідси здається, що він на відстані витягнутої руки.

Вид на Краматорськ. Фото: Mykola Bilyk

Андрій народився в Бахмуті — тоді колоритному, сповненому енергії та квітів місті, з гучними ресторанами. Він згадує, як до вторгнення, на День вишиванки, площею перед Міським народним домом йшла юрба веселих людей. І як на День Європейського Союзу тут збиралося багато молодих дівчат і хлопців, які малювали на щоках прапори ЄС. Тут взагалі було багато молоді. Краматорчани приїжджали до Бахмута на дискотеки, а друзі з Донецька заїжджали на шашлики, на дніпровський пляж у Часовому Яру.  

— Ми смажили м'ясо й рибу на грилі, попиваючи вино «Артемівське».

Це вино було гордістю мешканців Бахмута. Воно мало довгу історію, яка почалась ще у 1899 році. Саме тоді німецький інженер Едмунд Фарке відкрив у Бахмуті алебастровий завод. Його миттєвий успіх і величезний видобуток гіпсу для виробництва призвели до створення цілого підземного міста з унікальним мікрокліматом. Підземні лабіринти були ідеальними для виробництва ігристого вина. У 1950-х роках гіпсові тунелі були перетворені на завод, де в 1954 році стали виготовляти перші пляшки шампанського. Це «Радянське шампанське», як його називали, було дефіцитним тоді товаром, і основну частину продавали виключно членам Комуністичної партії.  

Після повернення Україною незалежності на базі радянського заводу були створені два сучасні винні бренди — «Артеміське» й «Крим», які швидко здобули визнання не лише в країні, а й у світі. Вина витримувалися в підземних галереях протягом трьох років за класичною методикою виробництва ігристого. За цей час пляшки перевертали власноруч, як у Шампані, щоб контролювати осад, який утворювався всередині. Це було великим досягненням. Єдине вино в Україні, виготовлене саме так, як виготовляють французьке шампанське. 

Цей розвиток і смугу успіху жорстоко обірвала війна. Під час битви за Бахмут солдати групи Вагнера штурмували приміщення винзаводу, грабуючи все, що потрапляло їм до рук.

Кажуть, їхній командир Євген Пригожин сказав, що це будуть подарунки на 8 березня для жінок Луганської області, тимчасово окупованої росіянами

10 березня 2023 року в мережі з'явилося відео, зняте російським солдатом, на якому видно, що залишилося від винзаводу: руїни, жодних слідів  створеної із пристрастю історії місця.

— У них немає нічого святого, — каже Андрій. — Крадуть, ґвалтують, бомблять церкви. Їхня мета — знищити нашу культуру, стерти історію, знищити нашу українську націю. 

Українське ігристе «Артемівське Незламне Бахмут» з текстом «Врятоване з Бахмута, витримане солодке». Фото: Irik Bik/Shutterstock

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій пішов добровольцем до армії. До цього він не мав нічого спільного з армією, навчався та підробляв у продуктовому магазині. Після короткого навчання його направили до П'ятої штурмової бригади, яка воювала, зокрема, за його рідне місто. Разом з бійцями інших підрозділів брав участь у визволенні села Кліщіївка, яке знаходиться менш ніж за десять кілометрів від його дому.

— Це було сюрреалістично — спостерігати, як місця, які я добре знаю, за один день перетворюються на руїни, — Андрій запалює ще одну цигарку. — Або замість того, щоб гуляти моїми улюбленими вуличками, ховатися, як щур, у підвалах, бо щоразу, коли я висовую голову з-під землі, хтось хоче мене вбити.

— Ти знаєш, що вони хочуть оголосити про закінчення війни, коли Україна віддасть окуповані території? І навіть більше: вони хочуть цілі області, — кажу йому я.

— Що я маю тобі на це сказати? Це буде означати, що ті три роки були марними. Знаєш, скільки моїх загинуло? Ось саме там? — тремтячою рукою він проводить у повітрі лінію вздовж обрію. — Бачиш? Там, де горять дерева, була моя рідна хата. Там я поховав маму, там всі мої спогади. Як я можу від цього відмовитися? Що я маю сказати? Що мені пофіг і я можу жити в іншому місці? 

— Не віддаси?

— Ніколи! Навіть якщо земля, на якій я народився, поглине мою кров.

Дмитро: могила матері по той бік російського кордону

Він часто говорить, що його дитинство пахло бузком і затхлим підвалом. У підвалі він ховався від п'яного батька, який повертався із села й шукав сварки. Якщо він не влаштовував бійку з товаришами біля магазину, то вдома виливав свою злість на весь світ і своє невдале життя. Він ніколи не бив маму — мабуть, підсвідомо її боявся. Знав, що без неї опуститься на дно. Для Дмитра він там був завжди. 

Коли зацвітав бузок, і його аромат наповнював повітря, Діма розумів, що наближається поїздка. Щоб він міг відпочити від алкогольного чаду дому, мама щороку возила його на літні канікули до сім'ї, яка жила за двадцять кілометрів — на іншому боці кордону.

— З дитинства я не пам'ятаю різниці між «ми — вони». Фізично існував українсько-російський кордон, де нам ставили штамп у паспорті й впускали у світ, який для мене як для дитини нічим не відрізнявся від того, що я бачив у себе на подвір'ї. 

Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Мама Діми народилася в російському селі неподалік від кордону з Сумською областю. Вона познайомилася з його батьком у Сумах, куди приїхала на курси. І вирішила залишитися в Україні. Батьки одружилися й оселилися в маленькому будиночку під містом. Тут народилася їхня донька, а згодом і Діма. Вдома вони розмовляли російською мовою, дивилися російські мультики, а в школі ще й мали уроки російською. До Росії їздили на канікули, на навчання, на роботу. 

— Тоді все, що було з Росії, здавалося кращим, сучаснішим, цікавішим. 

Ніхто з нас тоді не міг подумати, що цей сусід, з яким у нас такі чудові відносини, може одного дня напасти на нас і почати вбивати.

Нещодавно був удома у відпустці й знайшов у шафі чашку з написом «Красногорск». Колись ми привезли її з відпочинку. Я викинув її у смітник

За два роки до вторгнення, у травні, померла мати Діми. Її поховали на кладовищі в селі, звідки вона родом, в родинній могилі, разом з батьками та старшою сестрою. На похороні Діма поклав на її могилу букет бузку, який саме почав цвісти. Він часто приходив поговорити з нею, просто посидіти біля неї; у нього був дуже сильний зв'язок з матір'ю. Цвинтар був близько до кордону, тому поїздки незабаром стали неможливими. Спочатку пандемія закрила кордони. А відразу після пандемії почалася велика війна.

— Востаннє я був у мами чотири роки тому. Якби я знав тоді, що буде далі, то, напевно, побув би з нею довше. 

Я хотів би покласти квіти на її могилу, але не знаю, чи зможу це колись зробити

Я говорив з тими, хто там служить. Вони сказали, що все розбомблено. Може, кладовище взагалі не збереглося. Але навіть якщо вціліло, я все одно військовий. Якщо не загину на війні, то, напевно, до кінця життя буду в їхньому чорному списку й не зможу перетнути кордон. Бо якщо перетну, то вже не повернуся — «зникну безвісти».

Тарас: «Якщо ми покинемо наших хлопців, то перестанемо бути людьми»

У повітрі відчувається запах свіжої крові, а дим витискає сльози з очей. Які болять, наче їх припікають дрібним жаром вугілля. У вухах лунає писк і незрозумілі крики. Чорне повітря розриває ніздрі зсередини і стискає горло, наче невидима рука вбивці. Навколо все палає після потужного обстрілу. Все, що створила російська військова техніка, здається, впало на бойові позиції. Середина літа, сухі поля і ліси миттєво охоплює вогонь, який важко загасити. У пилюці нічого не видно, а крізь писк у вухах ледве можна зрозуміти наказ командира: «Відходимо!».

— Вони били по нас з усього і з усіх боків. У мене було враження, що це воєнний фільм зі спецефектами

Тарас неохоче повертається зі своїми спогадами до бойових дій, які пишномовно охрестили «Запорізьким контрнаступом». Штурм Старомайорського не лише залишив потужний слід у його психіці, але й забрав десятки його друзів. Декого з тих, хто був тоді поранений, досі не вдалося повернути додому. 

— Пам'ятаю, що була жахлива спека. Коли ми відступали з позицій, я бачив багато розірваних на шматки тіл. Спотикався об шоломи, зброю. Скрізь валялись уламки, лунали крики. Ми не мали можливості забрати поранених із собою. І я знав, що якщо ми не заберемо їх зараз, вони не виживуть. Потім ми чекали три дні, щоб забрати їхні тіла. Ми не могли повернутися назад, тому що вони стріляли по нас.

Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Костянтин і Влада Ліберови

З точки зору командування, повернення за тілами загиблих було б самогубством, тому два дні вони не погоджувалися на це. Тарас навіть думав про спротив і самовільне залишення підрозділу, аби тільки знайти побратимів на розбитій артилерійськими снарядами землі. Хлопці спостерігали за полем бою з дрона і не могли порахувати всіх загиблих. Думка про те, що він залишив там своїх побратимів, не давала Тарасу спокою. Коли артилерійський вогонь нарешті припинився, і вони повернулися, щоб забрати полеглих, було важко розпізнати, що було залишками тіл, а що уламками, осколками, сміттям.

— Я ніколи не забуду цей запах, вони там три дні лежали на спеці... Ми могли брати тільки те, що впізнавали. Щось, схоже на тіло. А скільки хлопців там залишилося — навіть не порахувати. Держава каже, що вони «зникли безвісти», а ми знаємо, що вони мертві. Я бачив на власні очі, як Сашка розірвало осколком навпіл. Але раз його тіла немає. 

Родини не можуть гідно поховати своїх близьких, не можуть попрощатися. І ніякої підтримки від держави вони не отримують. Якщо ми віддамо окуповані території Росії, ці хлопці ніколи не повернуться додому, ти розумієш? Саме тому ми не можемо віддати ці землі — саме через них і для них. Ми повинні знайти їх, кожного бійця, щоб матері, дружини й доньки могли поховати їх на цвинтарі. Ми не можемо покинути ці тіла і вдавати, що ці люди зникли безвісти, коли знаємо, що їхні залишки лежать на цих полях. Якщо ми їх покинемо, ми можемо перестати називати себе людьми.

20
хв

Навіть якщо земля поглине мою кров

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress