Суспільство

Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.  

Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця? 

Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця. 

Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?

Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини  спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.  

Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?

Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.

Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу

Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.

Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?

Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.

Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.

Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації. 

90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?

Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій. 

Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців? 

Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так. 

У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.

Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу

Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.

Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?

Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.

З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.

Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини

У перші дні війни з Бучі нам привозили  цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.

Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність? 

Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.

Якою була ваша перша пересадка серця?

Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.

2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами

Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.

Що відбувається в області трансплатології під час війни? 

Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.

Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.

На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень,  підшлункової залози, клітин кісткового мозку

Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.

Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися? 

Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.

Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає? 

Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.

Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі. 

Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?

Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.

Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?

Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.

Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.

«Наскільки важко мені було всі ці роки, я зрозуміла лише тоді, коли в Польщі потрапила на зустрічі з іншими українськими біженками, — розповідає Sestry самотня мама Ольга Стефан. — Жінки ділилися своїми переживаннями про те, як складно їм за кордоном без чоловіків. Те, що для самотніх матерів було буденністю, для біженок стало неочікуваним тягарем. Слухаючи наших жінок, я зрозуміла, скільки зусиль можна зекономити, коли виховуєш дитину в парі, або коли чоловік після розлучення ділить батьківські обов'язки порівну». От тільки з початком війни це не завжди залежить від бажання чоловіків...

Найважче — це народити дитину, яку тато ніколи не візьме на руки 

Найстрашніша грань самотнього материнства через війну — коли воно сталося через загибель батька дитини. Станом на квітень 2024 року війна зробила сиротами щонайменше 1759 дітей. Це далеко не точна статистика, адже частина територій окупована, тож доступу до інформації там немає, а велика кількість чоловіків-військових перебуває в статусі «зниклих безвісти». 

Лариса Сімончук з Торчина зробила тест на вагітність 22 лютого 2022 року, за два дні до війни. Він показав омріяні дві смужки. На цю вагітність, розповідає жінка Sestry, вони з чоловіком Ігорем чекали довгих 15 років бездітного шлюбу. Це була надзвичайно щаслива новина. Чоловік тоді працював у Польщі, тож Лариса повідомила про вагітність телефоном. Коли почалася війна, переїхала до нього. Вони разом ходили на прийом до лікаря-геніколога, обирали ім'я. Коли дізналися, що буде дівчинка — вирішили назвати її Євою. 

Одного звичайного ранку жінка чекала чоловіка на обід, набрала польський номер його телефона, але він не відповів. Через деякий час Ігор зателефонував їй з незнайомого українського номера: «Я в Україні, йду на війну, вибач, я не можу по-іншому. Щоб не сталося — бережи донечку». 

Лариса знала, що чоловіка мучило сумління. Він переживав, що не на фронті, хоча чимало його друзів були вже там. Ігор не міг часто виходити на зв’язок, за всю вагітність їм вдалося поговорити кілька разів. 

Чоловік загинув у вересні в боях під Харковом. Лариса народила Єву в листопаді в польській лікарні, через два місяці після його загибелі. З пологового її зустрічали рідні та знайомі. Через деякий час вона вирішила повернулася в Україну, щоб бути ближчою до могили чоловіка, якого поховали в його рідному селі. 

Ми з Ларисою спілкувалися на початку 2023 року, а коли я нещодавно зайшла до неї на сторінку в соцмережі — там все без змін, хоча минуло майже два роки. На аватарці — свічка, статус — заміжня за Ігорем Сімончуком. Лише на світлинах — донька, яка вже підросла. Вона обіцяла чоловікові бути їй за маму й за тата. І це виявилось важче, ніж уявлялось, навіть коли жінка опинилась у рідному місті, а її самотнє материнство розділили рідні. 

Виплакати всі сльози, відпускаючи його на фронт 

Коли чоловік на фронті, а жінка вагітна — це також означає бути самотньою 24\7,  — говорить одеситка Ксенія Реконвальд. 17 грудня Ксенія народила донечку. Її також назвали Євою. Всю вагітність жінка збирала волонтерські передачі на фронт і пішла в декрет всього на 7 днів: три провела «на збереженні», чотири — в пологовому відділенні. Завантаженість допомагала їй не думати, як важко без чоловіка Миколи.

Після зачаття вони бачилися двічі: на 12-му тижні вагітності вона їздила до нього в Краматорськ, щоб повідомити радісну новину, а потім була ще 15-денна відпустка.  

— Не про таку вагітність ми з ним мріяли, — говорить молода мама. — Уявляли, що я буду капризувати, а він буде виконувати всі мої забаганки, возитиме мене гуляти в ліс та до моря, гладитиме животик, щоб дитина відчувала любов батька й звикала до його голосу. 

Натомість вимушена самотність навчила її не хотіти нічого особливого: лише те, що можна купити самостійно в супермаркетах — коли вони відчинені. Вона навчилася не плакати, коли бачила щасливі пари, які гуляли й обіймалися, майже не заздрити їм. Навчилася фільмувати усі моменти вагітності й надсилати чоловікові, щоб він навіть на відстані розділив їх разом з нею.

Під час п’ятиденної відпустки, яку дали чоловікові у зв'язку з народженням дитини, вони намагалися встигнути все: він купав крихітку, колисав її, тримав на руках, склав візочок та ліжечко, прикрасив кімнату до виписки. Дрібні шматочки такого простого та банального щастя, які вони вирвали у війни. 

Нині, каже Ксенія, стало ще важче: «Тоді був просто живіт. А зараз дитина, у якої відняли батька». Коли прощалися, Ксенія зрозуміла значення слів «виплакати всі сльози», настільки важко було відпускати чоловіка на фронт, а йому — прощатися зі своїми дівчатами. Її самотнє материнство дає можливість мільйонам інших батьків бути поруч зі своїми дітьми. Та вона мріє тільки про те, щоб чоловіку дали можливість повернутися додому, підмінивши його на фронті. Адже Микола теж заслуговує бачити, як зростає його дитина. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір

За даними Євростату, на кінець липня 2024 року тимчасовий захист лише в ЄС отримали 4,1 млн українців, переважно в Німеччині та Польщі. Майже половина — це жінки, третина — діти, і менше чверті — чоловіки. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір. Жінки розповідають, що дуже важко виявилося тим, хто до війни жив у здорових партнерських стосунках. До самостійного материнства вони звикають так, як малі діти до існування в світі: багато чого доводиться виконувати вперше. І йдеться не лише про побутову чи фінансову відповідальність, які жінки звикли ділити з партнерами. 

— Якщо тато був залучений у виховання, то дуже важко бачити, як дитина за ним сумує, — говорить українка-біженка Ольга Старостина. 

Діти втрачають контакт з татусями, а дехто через вік ще не встиг його налагодити. «Коли почалася війна, старшій було 7, молодшій — рік, — розповідає жінка, — і старша батька добре пам'ятає, сумує за ним. Тоді як для молодшої — він просто картинка в телефоні. Коли була відпустка й він зміг приїхати до нас, старша донька дуже зраділа, а молодша на другий день сказала: «Тато, їдь до себе додому, тут наш дім, а не твій...» Це було боляче і мені, і йому. Він дуже чекав на другу дитину, мріяв про неї. Але навіть за два тижні донька так і не звикла до татка. Мені неймовірно боляче від того, що він не поруч, коли ростуть діти. Що він не бачить, як молодша з «кабачка» у візочку перетворюється на самостійну дівчинку із сильним характером. Як старша входить у підлітковий вік...»

Деякі матері говорять, що у дітей часом накопичується несвідома образа на батьків, які не з ними. Особливо, коли вони бачать, що татусі інших дітей виїхали або в глибокому тилу, тоді як їхній батько три роки на війні. Вони не розуміють цієї несправедливості, але зляться на своїх татусів

—  Ми з чоловіком до війни були разом цілодобово, — згадує Ірина Костюченко, яка зараз з дітьми у Великій Британії. — Навіть працювали разом і понад 10 років були для дітей єдиним цілим. Зараз бачу, що у них є трохи образи на батька, що він обрав захист України, а не бути з ними. Тим паче, що мав для виїзду законні підстави. 

Важко у побуті. Зазвичай було так: кудись поїхати — чоловік за кермом, полагодити-відремонтувати-пошити — все він. Я нічого цього не знала. Готувала, прибирала, але і тут він допомагав. Важко з фінансами. Чоловік воює, а все, що заробляє, витрачає на обладнання та самозабезпечення на війні. 

Для багатьох тимчасово самотніх матерів важлива будь-яка підтримка. Громадська активістка з Сум Наталка Дєнісова, яка тимчасово з двома синами живе в польському Слупську, розповідає, що хотіла влаштовувати клуб зустрічей для українських мам, але ця тема не знайшла підтримки. 

— Виявилося, що найбільше вимушеним мігранткам бракує місця, де вони під надійним наглядом можуть залишити дітей, а самі в ці вільні кілька годин спокійно зробити якісь свої справи: сходити до лікаря, до перукарні, вирішити питання з документами. Те, що було звичайною ситуацією вдома, бо там є чоловік, бабусі-дідусі, подруги — у біженстві стало розкішшю. Немає часу навіть просто побути на самоті

Самотнє материнство за кордоном: де спокійніше?

Чимало жінок, які мали досвід самотнього материнства в Україні, кажуть, що в багатьох європейських країнах бути в такому ж статусі — простіше. Це й культура рівної відповідальності в питанні батьківства, і розгалужена соціальна підтримка матерів, і стимулювання батьків до рівноправної участі в утриманні дитини. 

— Мене німецька соціальна служба попросила надати довідку про дохід колишнього чоловіка та суму підтримки, і коли я відповіла, що він не допомагає, цим питанням стали займатися соціальні служби. У німецьких родинах, що розпадаються, чоловікам, які ухиляються від своїх обов’язків, створюються перешкоди, а потім стягуються суми в збільшеному розмірі, тож у Німеччині рідко уникають сплати аліментів,— розповідає Надія, мама 7-річного Кирила. 

Марія Брусова, яка виховує сина та мешкає в Німеччині, в Україні перебувала в статусі внутрішньо переміщеної особи (ВПО), оскільки її рідний Луганськ окупували ще в 2014 році. 

— Ці два досвіди навіть порівнювати не можна, — говорить Марія. — В Україні я мала випрошувати 480 гривень підтримки для ВПО, переживаючи постійні образи та приниження. У Німеччині я одразу прийняла рішення підтвердити диплом медсестри, для цього мені потрібно було набрати певну кількість годин практики. Німеччина дала можливість зняти житло, взяла на себе курс німецької мови, транспортні витрати, оплачує 250 євро допомоги на дитину. Ця комплексна соціальна підтримка дозволила мені досить швидко стати на ноги, підтвердити диплом, перейти на робочий контракт. 

Зараз у мене завдання — здати на права й купити машину, бо до роботи їжджу з кількома пересадками. Вірю, що це мені під силу. Протягом всього періоду інтеграції я почувалася захищеною, не боялася, як вдома, залишитися на вулиці з дитиною чи піти спати голодною. Бути самотньою матір'ю у Німеччині не так страшно, як в Україні.  

Зі свого боку в Польщі, відзначають місцеві українки, підтримка орієнтована на те, що жінка живе в парі. Найбільш яскраво це відчули самотні матері, які виховують дітей з інвалідністю. Щомісячна допомога по догляду за людиною з інвалідністю (Świadczenie pielęgnacyjne) становить 2 458 злотих. Таку виплату призначають родинам за умови, що опікун не працює, адже має присвячувати більшість свого часу догляду за дитиною. Українка Марія Ковальова говорить, що ця підтримка, разом з виплатою 800 злотих, дозволяє їм із сином оплачувати помешкання. У хлопчика важка форма аутизму та ДЦП. 

— Нам ледве вистачає цих коштів. Коли вдень дитина на навчанні в спеціалізованій школі, я б могла працювати, але не можу цього робити, бо можу втратити виплати. Добре тим, у кого є чоловік, який працює. Тоді ця підтримка дійсно допомагає матері зосередитися на вихованні й догляді за дитиною.

Левова частка самотніх мам-біженок у Польщі жаліються, що їм важко знайти роботу через графіки, які не дозволяють поєднувати працю з материнством. У біженських групах в соцмережах — десятки запитів: «робота без нічних змін», «робота, щоб можна було забрати дитину після школи». Жінки шукають нестандартні рішення, кооперуються, ризикують. Одна з таких жінок — Світлана — змушена залишати двох неповнолітніх дітей самих вдома на ніч. Інша — Валентина — розповідає, що влаштувалася працювати на завод, де були обов'язкові вечірні зміни, які закінчувалися о 00.00. Жінка змушена була через це залишати 11-річну дитину вдома одну. 

— Ця робота дозволяла оплачувати житло й повністю утримувати родину. Зі школи її забирала моя знайома — разом зі своєю дитиною, вдома вона сама гріла собі їжу, робила уроки, купалася та лягала спати. За кілька місяців, поки так працювала, схудла на 28 кілограмів. Не через важку працю, а тому що дуже переживала за доньку. Прийняла рішення переїжджати до країни, де краща соціальна політика щодо родин з дітьми, де надають соціальне житло. Зараз в Норвегії, тут мені спокійніше. 

А деякі українки навпаки дійшли висновку, що вдома хоч і не було соціальної підтримки від держави, були родинні та дружні стосунки, які розвантажували самотніх матерів, вони жили у власному житлі, не боялися щохвилини залишитися без даху над головою. 

— У біженстві я по-справжньому самотня, — зізнається Ольга Ладна. — Вдома було своє коло, можна було залишити дітей рідним і хоча б інколи кудись вийти.

Тут наче простіше: школи поруч, зручний транспорт, вже більш самостійні діти, які допомагають у побуті. Але пустота, екзистенційна самотність, розуміння, що ти тут одна за всіх… ніколи не були такими сильними, як зараз

Меланія Крих: Хто ти, Софіє?

Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.

Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання. 

На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся. 

Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.

Але ти повернулася до Європи. 

Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.

Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.

Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться 

Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.

Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини. 

Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся. 

Решта членів твоєї родини все ще в Україні? 

Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії. 

Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?

Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.

Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії». 

Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.

І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.

Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?

Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни. 

Як ваша сім'я справляється з цим?

Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека —  найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця. 

Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.

Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.

Про яку Україну ти мрієш?

Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.

Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.

Які надії ти покладаєш на Україну?

Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.

Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.

На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше. 

І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього. 

Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.

Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку

Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю. 

Як зміцнити Україну?

Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,

У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося. 

Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи. 

Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити. 

Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше 

Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою. 

У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного. 

Марія Гурська: Різдво без другої частини

Різдво до війни відбувалося у нас в два етапи. Спочатку ми святкували католицьке в Польщі, у батьків чоловіка. 24 грудня співали польські колядки, дивилися концерти по національному телебаченню, ламали облатки та їли карпа з родзинками й маковий торт. Як ми жартували, це було тренування перед нашим, українським Різдвом в Києві — вже з моїми батьками. 

6 січня ми збиралися в батька, ставили український вертеп в ролях під «Нова радість стала» (я грала пастушка), а потім їли кутю, пісні голубці й запивали узваром.

Цього року 24 грудня ми знову в Польщі, як і колись до війни. Святвечір зустріли в родині чоловіка під Любліном, з його сестрами, тітками, племінниками і нашими дітьми. Різдво у нас тепер спільне, і «Тиху ніч» ми заспівали одразу двома мовами. 

Це було найсмачніше Різдво. От тільки серце моє було в Україні, з моїми батьками, які дивились на Віфлеємську зірку кожен зі свого вікна, думаючи про день, коли їхні діти повернуться додому, щоб знову грати Різдвяний вертеп і зустрічати народження Бога і нашої нової, звільненої і чудової України. Разом.

Олена Клепа: Домашній затишок штучної ялинки

Коли ми жили в селі, а це було ще в 90-х роках, тато напередодні зимових свят їздив до лісу і привозив від зайчика пухнасту сосну. Потім ми з мамою та сестрою вбирали її паперовими сніжинками, гірляндами, кольоровими скляними іграшками, дощиком і цукерками. Не пам’ятаю, чи була у нас така ж красуня після того, як ми переїхали до міста. А коли народилася моя найменша сестричка, я придбала їй штучну метрову ялинку, щоб Миколаю було де залишати свої подарунки.

Ми із сином Едуардом у Польщі від початку повномасштабної війни. І весь цей час різдвяний затишок у мене асоціювався з пані Йоанною, яка запрошувала нас до себе на свята, щоб ми не залишалися наодинці зі своїми думками. Цьогоріч я зрештою вирішила відтворити у варшавській квартирі атмосферу дому. 

Едуарду майже 13 років. Можливо, це останній рік, коли він щирими обіймами зустрічає мене, втомлену, на порозі з роботи. Скоро він перестане просити пограти з ним у футбол, почне соромитися тримати мене за руку чи цілувати на прощання біля школи. Він водночас дорослий хлопець і мала дитина, яка через війну змушена жити на чужині. І мені так хочеться подарувати йому хоч трохи тієї радості, яка була у моєму дитинстві. 

Саме тому я придбала високу штучну ялинку. І тепер щоранку прокидаюсь і сама не можу намилуватися. Питаю себе: «Чому я раніше цього не зробила?» Так тепло і затишно стало… 

‍Тетяна Виговська: «Навчилась готувати коропа під соусом»

Я маю польське коріння, і в моїй родині завжди святкували Різдво 25 грудня. На Вігілію у нас завжди були на столі короп і борщ з вушками. А також opłatek, який нам надсилали в конверті родичі із Сілезії. 

Разом з тим, вперше опинившись на свята так далеко від дому, я відчула всеосяжну тугу за Україною (якось на свята це особливо загострюється), а ще дуже пригнічував самотній стіл, адже вдвох із сином ми на Різдво ще ніколи не були. І навіть приготовані за всіма канонами наїдки не наділили святковою атмосферою настільки, аби ми не відчували себе самотніми і ніби обділеними чимось важливим.

Я дуже переживала, що не зможу приготувати коропа так само смачно, як це робили моя бабуся та мама, перебрала  в інтернеті багато рецептів, вибрала в пряниковому соусі. Перший соус у мене пригорів. З другої спроби все вдалося. І я надзвичайно пишалась собою. Моїх бабусі й мами вже немає і, сподіваюсь, зі своїх «хмарок» вони спостерігали за моїми кулінарними подвигами і теж пишалися.

Ось вже майже три роки ми із сином живемо в Польщі. І знаєте чого мені неймовірно захотілося цьогоріч? Зануритися в атмосферу саме українського Різдва. З його колядками, розмахом, водінням кози і безтурботними веселощами. Я розумію, що в умовах війни моя мрія нездійсненна. Що можуть на одній вулиці перетнутися гурт зі «звіздою» й «козою» та кортеж, який везе воїна на щиті. 

Тому продовжую жити вірою у відродження України, де ми всі святкуватимемо Різдво в один день. Де колядників не буде переривати сигнал повітряної тривоги. Де ми будемо щасливі у себе вдома.

Тетяна Бакоцька: «Ті, кого вже немає, теж чекають на першу зірку, щоб зустрітися з нами за різдвяним столом»

Коли мене й дітей вперше запросили на pіздвяну вeчepю 24 гpyдня 2022 року до польської родини, я дізналася про чудову традицію — ставити на стіл на одну тарілку більше, бо на Святвечір в домі зaвжди є міcцe для нecпoдівaнoгo гостя.

Наступного року ми святкували Різдво з іншою польською родиною. І я ще раз переконалася, що спільного у нас більше, ніж видається на перший погляд. На Святвечір у Польщі так само приїжджають родичі з різних міст, щоб побути разом, обмінятися подарунками, переглядати родинні альбоми, розповісти про успіхи дітей та онуків і пригадати людей, яких вже немає. 

Наприклад, один з найстарших представників родини, дізнавшись, що ми українці, запитав своїх дітей та племінників: «Чи ви знаєте, що ваша прабабуся народилася в українському місті Харків на початку ХХ століття?» Ніхто не знав. Усі почали обговорювати: «Яким чином історія їхньої родини може бути пов’язана з Україною? Чому прабабуся Ірена народилася саме в Харкові, адже це місто ніколи не було польським?» Хтось пригадав, що в родинній бібліотеці є книга, яку пані Ірена комусь подарувала. Книгу знайшли, прочитали дарчий напис і дату — 24.12.1984. Тобто це був подарунок онукові-першокласнику на Різдво.

До речі, у Польщі також є традиція готувати ритуальну страву кутю. Але дедалі менше родин це роблять. Мене навчила готувати кутю прабабуся Євгенія. Яка народилася на Святвечір 1909 року в Чернігівській області. Пережила Жовтневу революцію, три Голодомори, Другу світову війну. У 1930-х роках разом з кількома родинами з Чернігівщини переїхала на Південь України. Заснувала з ними село Чернігівку в Миколаївській області. Хоча це й були часи атеїзму, в її хаті на Святвечір завжди горіла свічка біля ікон, прикрашених вишитими рушниками. А на тих рушниках були образи добрих міфічних дохристиянських істот — небесних дів з крилами.

На святковому столі завжди стояла тарілка для тих, кого вже немає на цьому світі. Адже українці здавна вірили, що вони приходять до нас у Різдвяну ніч, щоб зв’язок поколінь тривав. «Вони також чекають, коли на небі з’явиться перша вечірня зірка, щоб зустрітися з нами за святковим столом. На столі 12 страв. Кутя — головна символічна страва. Це наш прояв вшанування предків, вдячність за те, що подарували нам життя», — вчила мене прабабуся. Так тепер і роблю…

‍Ксенія Мінчук: «Що змінилося у моєму Різдві? Змінилося все моє Різдво»

Вимушено опинившись далеко від України, я почала більше цінувати її і все українське. Святкування мого Різдва теж дуже змінилося, адже я стала більше уваги приділяти нашим традиціям. Тепер щороку я власноруч роблю «павука», дідуха, купую українські прикраси для оздоблення помешкання, одягаюся в традиційний одяг. Мені важливо створювати тут частинку дому та показувати своїм прикладом, що ми маємо зберігати свою культуру. Навіть якщо ми опинилися в інших країнах. Роблю я це з величезним задоволенням і гордістю. 

Також тепер щороку я ходжу на концерти колядок, вечорниці, вертепи. Навіть стала організовувати подібні заходи сама. У Кракові я зробила благодійний вечір колядок, на якому 30 учасників заспівали й заграли понад 20 українських і польських різдвяних пісень. Концерт відвідали близько 80 людей (хоча локація розрахована на 50). Були серед глядачів і виконавців і поляки. Один із польських вокалістів співав дві колядки: польську й українську. Сказав, що йому було дуже цікаво досліджувати українську традицію колядок і складно вибрати одну для виконання, бо всі вони красиві. Ми співали разом і того вечора були наче однією великою родиною, обʼєднаною спільною культурою. 

Мені дуже хочеться, щоб ми були такими завжди. Тому я буду продовжувати організовувати такі заходи й намагатися обʼєднувати українців таким чином. На жаль, раніше я цього не відчувала. Тож можна сказати, що інша країна, а саме Польща, навчила мене більше любити свою.

Фотографії: приватний архів героїнь

Швеція: гноми замість Санти й світло Святої Люсії

— Період  Адвенту в Швеції — особливий, — розповідає киянка Ірина Литвин-Комаровська, яка зараз живе у шведському місті Вестерос. — У грудні тут холодно й нема сонця: о 8 ранку ще темно, о 15.00 вже темно. Щоб якось це компенсувати, шведи створюють затишок у будинках. У домі кожного шведа обов'язково є зірки на вікнах. Гірлянди тут не дуже популярні, а от електричні адвент-свічники стоять чи не на кожному підвіконні — і це створює атмосферу також на вулиці: ти йдеш, а довкола все світиться, з кожного вікна віє теплом.

Також у Швеції дуже популярні адвент-свічники на чотири свічки, першу з яких запалюють у першу неділю Адвента. У другу неділю запалюють ще й другу, у третю — ще одну свічу і так далі. Працюючи у клінінгу, я бачу такі свічники у кожному будинку. У той же час різдвяного декору в шведських будинках небагато: відповідно до шведської філософії «лагом», всього має бути рівно стільки, скільки потрібно (а не більше, ніж потрібно). Ялинки частіше ставляться живі, а прикрашені вони скромно: десять кульок на ялинці 180 см — і все.

Також у кожному будинку є гноми. У шведів немає Санта-Клауса, у них Tomten — фольклорний персонаж, жодним чином не пов'язаний з релігією. Цей гном живе на фермі і його прийнято задобрювати, підгодовуючи кашею — щоб він охороняв будинок і господарство. У ніч перед Різдвом діти залишають йому рисову кашу, а вранці знаходять порожню тарілку та подарунки. 

Більшість різдвяних традицій шведів пов'язана не з християнством, а зі стародавніми язичницькими віруваннями. Навіть назва Різдва — Jul («Юль») — насправді означає зимове сонцестояння. У давнину шведи дуже раділи цьому дню, бо після нього світловий день починав збільшуватися

До речі, одне з найулюбленіших свят шведів донині — Midsummer, день літнього сонцестояння. У цей день шведи танцюють та співають, тут це ціла подія.

А от на Різдво співають мало. Пісні радше можна почути у день Святої Люсії, який святкують 13 грудня. До нього серйозно готуються і в церквах, і в школах. Свята Люсія — християнська мучениця, яку пов'язують зі світлом та милосердям (навіть ім'я Люсія походить від латинського слова lux, що означає «світло»). Люсія носить вінок або корону із запаленими свічками (раніше це були справжні свічки, зараз їх замінюють електричними). У цей день шведи випікають булочки із шафраном у формі вісімок (вважається, що дві спіралі у формі «8» являють собою очі Люцифера (диявола), якого перемогла Свята Люсія — Авт.).

Під час Адвенту шведи п'ють гльог (glögi) — напій, схожий на глінтвейн. Його купують уже готовим і тільки розігрівають, розливаючи в невеликі чашки. Гльог дуже солодкий, мені смак глінтвейну видається більш насиченим. За чашкою гльога у шведів прийнято їсти імбирне печиво у вигляді сердець, на які кладеться шматок сиру брі. Сир зараз продають у тюбиках у вигляді пасти — спеціально для цього печива. 

Щодо різдвяного столу, то основна страва — оселедець, який подається в різних розсолах (одного разу я була в ресторані, де пропонували 32 види розсолів). Також на різдвяному столі завжди будуть шинка та ковбаски — найчастіше з лососини чи оленини. У цей час у Швеції відкрито сезон полювання, шведи люблять дичину. Заливати м'ясо прийнято ягідним варенням. На столі також може бути 38-градусний снапс (по суті, самогон) — але лише в тому випадку, якщо є оселедець. Під м'ясо шведи питимуть вино.

Шотландія: пошуки ельфів і лист королю

— Прокидаючись у перший день Адвента у Шотландії, діти насамперед біжать до адвент-календаря, після чого розпочинають пошуки ельфів-пустунів, — розповідає українка Юлія Пандик, яка з двома доньками мешкає в окрузі Скоттіш-Бордерс під Единбургом. — І знаходять їх у найнесподіваніших місцях. Ельф — це лялька з довгими ногами і руками на липучках.

Завдання дорослих — проявити фантазію та сховати ельфа так, щоб його було непросто знайти: у пральній машині, холодильнику, духовці. Є навіть книги з підказками для батьків, де краще заховати ельфа

Час Адвента в Шотландії — це час різдвяних пісень (Christmas Carol). Їх співають на вулицях, у школах і церквах. Шотландці з мого оточення не дуже релігійні, для них Різдво — це більше про можливість зібратися всією родиною. Але мої дівчатка ходять до місцевої церкви й співають там Christmas Carols (а по суботах — до української школи, де співають колядки). Будинки тут прийнято прикрашати гірляндами, різдвяними зірками й адвент-свічниками. 

У кожному будинку обов'язково будуть Christmas cards — вітальні листівки, які є невід'ємною частиною культури (не лише шотландської, а й загалом британської). Тут навіть коли отримуєш подарунок на день народження, правилом гарного тону вважається надіслати людині листівку зі словами подяки. Різдвяні листівки — це правило етикету, їх надсилають родичам, сусідам, колегам. Минулого року ми з доньками відправили листівку королю Чарльзу до Букінгемського палацу — і навіть отримали відповідь! 

Ще одна мила місцева традиція — Christmas Jumper Day (день різдвяного светра), який святкують 12 грудня. Цього дня і дорослі, і діти одягають різдвяні светри. Проводяться благодійні акції, люди збирають кошти на допомогу дітям з усього світу. Ще один день, присвячений благодійності — Boxing day, який відзначається 26 грудня. Здавна цього дня прийнято приносити подарунки та їжу тим, хто потребує (наприклад, до церкви). Це національний вихідний.

Щодо самого Різдва, то святвечора тут немає: 24 грудня — робочий день. Вранці 25-го діти знаходять подарунки, які їм приніс Санта, а вдень сім'ї збираються на різдвяний обід. Головна страва на столі — запечена індичка або бараняча нога. Популярні також chipolatas — смажені сосиски, загорнуті в бекон, та брюссельська капуста. Із солодкого король столу — різдвяний пудинг. Фруктову суміш вимочують у ромі або віскі, після чого додають в тісто і запікають. Фінальний етап: ром змішують із цукровою пудрою, обливають сумішшю пиріг і підпалюють.

Сервіруючи різдвяний стіл, багато хто кладе у тарілки Christmas crackers — хлопавки з паперовою короною та маленьким подарунком чи побажанням. Люди розкривають хлопавку, дістають і одягають корону і ходять у ній до кінця дня.

Новий рік (у Шотландії його називають Hogmanay) тут особливо не святкують. А 26 грудня, в Boxing Day, масово йдуть у паби на пиво.

Паби у Шотландії зовсім не такі, як в Україні. У 99% шотландських пабів немає їжі — лише алкоголь. У багатьох закладах немає навіть стільців, люди п'ють пиво стоячи. Для шотландців паб — це не місце для їжі, а публічний простір (public house), куди приходять поспілкуватися

У селах паб — це взагалі місце, де проходить все місцеве культурне життя.

Португалія: культ тріски та купання в океані

— Португальці — дуже сімейні, і Різдво для них — нагода зібратися разом великою родиною, — розповідає киянка Анастасія Терех, яка зараз мешкає в португальському місті Оейрас неподалік Лісабона. — У португальській родині, яку ми добре знаємо, бабуся починає готувати різдвяні подарунки для дітей та онуків ще з квітня. Подарунки обов'язково красиво упаковуються — навіть якщо це щось незначне.

Увечері 24 грудня родина збирається разом і обирає того, хто виконає роль Pai Natal (португальський Санта-Клаус, буквально перекладається як «Батько-Різдво»). Йому видають капелюх і він роздає подарунки, заздалегідь покладені під ялинку. 

Розпакування подарунків — головна розвага вечора. Оскільки сім'ї великі, подарунків зазвичай багато, і процес займає близько двох годин 

Щодо різдвяного столу, спочатку подають закуски: кульки та трубочки з риби, курки чи овочів у клярі. Обов'язково на столі будуть оливки, закриті в оливковій олії (на смак вони не такі, як звичні нам консервовані), крекери з різними намазками, сири і хамон. Розмаїття ковбас немає, панує тільки традиційна португальська chouriço assado — смажена свиняча ковбаса зі специфічним смаком і запахом. Процес поїдання закусок супроводжується жартами, сміхом, настільними іграми та переглядом різдвяних фільмів (у Португалії теж дуже люблять «Один удома»).

Далі виносять головну страву — рибу бакаляу (тріску). Її купують засоленою, кілька годин вимочують у воді, а потім варять. Існує тисяча й один рецепт приготування бакаляу, але на Різдво прийнято подавати саме варену. Разом з бакаляу на тарілці буде варена картопля і варене яйце. Все це поливають оливковою олією і додають часник. Також прийнято варити восьминога, запікати ногу козеняти з картоплею. А із солодкого — різдвяний пиріг Болу-Рей, який називають пирогом волхвів. За смаком він трохи нагадує німецький штолен, в ньому багато цукатів і сухофруктів. Популярні також пончики з лимонною цедрою.

Новий рік португальці не святкують так широко, як ми. Але мають цікаву традицію —  їздити 1 січня до океану й навіть купатися!

Нідерланди: електронні адвент-календарі й особливі ялинкові іграшки

Нідерланди — країна не релігійна, і якщо запитати місцевих про історію Різдва, далеко не всі зможуть її розповісти, — запевняє киянка Галина Палійчук, яка зараз живе в Гаазі. — Проте тут є свої цікаві традиції.

Sinterklaas (так тут називають Святого Миколая, Санту) — згідно з легендою — прибуває до Нідерландів з Іспанії ще на початку листопада зі своїми «пітами» (ельфами). У будинках вішають різдвяні чобітки, в які діти з вечора кладуть моркву, щоб вранці знайти солодощі

Великою популярністю користуються адвент-календарі, яких тут безліч різних: як традиційних, так і електронних (відкриваючи такий календар щодня, люди знаходять купони зі знижками, дисконти на проїзні тощо). Подарунки діти отримують ще 5 грудня (напередодні Дня Святого Миколая), а саме Різдво — це день, коли сім'ї збираються на святковий обід. 

Страви — це, наприклад, гороховий суп з ковбасками (Snert) і перетерта картопля з овочами, кислою капустою чи зеленню (Stamppot). Ще місцеві люблять картоплю фрі та різні місцеві снеки, багато з яких зазнали індонезійського впливу часів колонізації. Приміром, frikandel speciaal — сосиска з соусом карі, майонезом та цибулею. 

Для нідерландців Різдво — свято сімейне, душевне й естетичне. У декорі велика увага приділяється деталям. Навіть пакуючи подарунки, мій хлопець-нідерландець ретельно обирає обгортковий папір, власноруч зав'язує бантики, приклеює до коробок свічечки. На різдвяній ялинці кожна іграшка теж не випадкова — вона ретельно підібрана і має свою історію.

Нова Зеландія: у кожного своє Різдво

— Оскільки Нова Зеландія — мультинаціональна країна, різдвяні традиції у людей теж різні: залежно від того, звідки приїхали вони чи їхні предки, — розповідає Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз мешкає у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Тому люди, які живуть навіть в одному місті, можуть святкувати Різдво по-своєму. 

Святвечора тут немає, більшість святкує Різдво 25 грудня: вранці всі відкривають подарунки, а вдень збираються на святковий ланч. У Новій Зеландії, як і у Великій Британії, 26 грудня — це Boxing day , але тут цей день асоціюється насамперед з розпродажами. Оскільки всі різдвяні подарунки вже куплені й подаровані (а на новий рік тут подарунків не роблять), магазини знижують ціни — і люди поспішають на шопінг. 

Щодо їжі, то новозеландська кухня порівняно з українською дуже проста — і різдвяний стіл не виняток. На Різдво тут дуже популярна… шинка. Її вже готову купують у супермаркетах, а вдома глазують та запікають у духовці. Саме м'ясо виходить солоним, але з глазурованою скоринкою. Також готують roast vegies — найчастіше це будуть запечені картопля чи батат. Іноді запікають індичку. Салати також дуже прості. Наприклад, популярний potato salad — це, по суті, просто великі шматки картоплі з майонезом. Із закусок на різдвяному столі можуть бути крекери та нарізаний сир.

З солодкого — Christmas cake із сухофруктами, які попередньо вимочують у воді чи алкоголі, після чого запікають з найпростішим тістом: яйця, борошно, цукор. Ще тут полюбляють торт «Павлова», походження якого ніяк не можуть поділити між собою новозеландці й австралійці. Він теж дуже простий у приготуванні: купуєш готові коржі-безе, мастиш їх вершковим кремом і прикрашаєш фруктами. Коржі можна було б і спекти самій, але люди тут не звикли годинами стояти на кухні навіть перед святами. Тут немає культу сімейних рецептів, ніхто не намагається приготувати щось оригінальне. 

Мені здається, на приготування звичайного обіду я витрачаю стільки часу, скільки новозеландці — на підготовку всього різдвяного столу. Новозеландці ж дивуються, скільки часу на кухні проводимо ми

Місцеві неодноразово називали мої страви «кулінарними шедеврами» (сміється).

У Новій Зеландії грудень — це літній місяць, тому, наприклад, на новий рік можна піти на пляж. Ми з іншими українцями вже запровадили тут своєрідну традицію смажити 1 січня шашлики. І новозеландцям, яких ми теж обов'язково запрошуємо, ця традиція дуже сподобалась.

Фотографії: приватний архів і Shutterstock

Ми обрали фотографії, які показують війну з різних ракурсів. Кожен українець щоденно робить свій внесок у боротьбу з ворогом — Росією. І це безцінно. Ми хотіли показати війну не лише на полі бою, але й у тилу. Де ні на мить не припиняються російські обстріли, де люди, попри втрату близьких, продовжують свою боротьбу. 2024-й рік був дуже складним для кожного українця. Росія здійснювала масовані атаки на українські місця, руйнувала житлові будинки, лікарні та школи, вбивала українських дітей та дорослих. Втім, сила українського духу настільки висока, що жоден ворожий снаряд не може позбавити нас прагнення жити та творити. Заради майбутнього. Вільного майбутнього України та усього світу. 

‍

Евакуація сьогодні — єдиний розумний вибір. Про це заявляють у Покровську, місті, яке стало лінією фронту. Евакуювати людей з Покровська та найближчих сіл ускладнюють російські безпілотники. Попри це, волонтери всіляко допомагають тим, хто твердо вирішив виїжджати із міста. На цьому фото щімкий момент, коли з перону відправляється евакуційний потяг 30 серпня 2024 року. Люди шлють одне одному сердечка. Хто зна, чи побачаться вони знову. 

‍

7 лютого 2024 року росіяни підступно атакували житловий будинок у Голосіївському районі Києва. Внаслідок атаки загинуло шестеро людей, ще 40 — отримали поранення. Того дня над Києвом сили ППО збили близько 20 ракет. Росія традиційно заперечила обстріли цивільних.

‍

Через бойові дії в Україні близько 20% сільськогосподарських земель непридатні для використання. Ворожі снаряди змінили український ландшафт. Поля, де ще нещодавно росла пшениця, тепер вкриті воронками. На цьому фото, зробленому поблизу Авдіївки на Донеччині, — те, що залишили російські снаряди.

‍

4 вересня 2024 року для львів’янина Ярослава Базилевича став найчорнішим днем в його житті. В одну мить він втратив дружину та трьох дочок. Того дня, 4 вересня, РФ атакувала Львівщину трьома «шахедами», двома крилатими ракетами і двома «Кинджалами». 6 вересня у Львові попрощалися із Євгенією, Яриною, Дариною та Емілією Базилевич.

‍

Від березня 2024-го Росія знищила близько половини електроенергетичних потужностей України. Про це на засіданні Радбезу ООН 16 грудня заявила представниця США в ООН Лінда Томас Грінфілд. Енергетична ситуація цієї зими в Україні буде дуже складною. Дефіцит електроенергії та відключення електроенергії критично залежатимуть від масштабів подальших російських атак. Тим часом українці звикають до нових реалій життя. На цьому фото касир використовує телефонний ліхтарик, щоб обслуговувати клієнтів у ресторані під час часткового відключення електроенергії в Києві 28 листопада 2024 року. 

‍

8 липня 2024 року Росія запустила по Україні 38 ракет «Кинджал» та Х-101. Одна з них поцілила у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». На момент удару там перебувало більше 600 дітей. Внаслідок російського удару по дитячій лікарні загинуло двоє дорослих, ще 32 людини отримали поранення.

Після російського удару по лікарні «Охматдит» сотні людей — комунальники, надзвичайники, волонтери, прості кияни й працівники медзакладу — організувались, аби розбирати завали та шукати постраждалих. Чоловік із плямою крові на спині — дитячий хірург «Охматдиту» Олег Голубченко. Попри те, що він отримав контузію, а також рани спини, чоловік після удару рятував людей та розбирав завали разом зі всіма. 

‍

Харків фактично щоденно зазнає масованих обстрілів з боку Росії. 30 серпня 2024 року ворог здійснив п'ять авіаційних ударів з території Бєлгородської області по місту, застосувавши боєприпаси УМПБ Д-30. Внаслідок атаки загинуло п'ятеро людей, ще 47 поранено. На цьому фото — чоловік, який вистрибнув з вікна палаючої квартири. На жаль, він не вижив. 

‍

Олександрі Паскаль — 8 років. Дівчинка втратила ногу внаслідок російського обстрілу Затоки в травні 2022-го. Однак маленька гімнастка не перестала займатись своєю улюбленою справою. Дівчинці поставили протез і вона заново навчилася ходити. А згодом повернулася до занять художньою гімнастикою та бальними танцями. 

‍

11 листопада у Києві відбулась прем'єра вистави «Шевченко 2.0», яку представив Харківський театр імені Тараса Шевченка «Березіль». Вистава «Шевченко 2.0», поставлена за мотивами особистих щоденників Тараса Шевченка, органічно поєднує історію та сучасність, життєві події і театральну гру, лірику і чорний гумор. На фото — актор Михайло Терщенко дякує глядачам наприкінці вистави. 

‍

Війна докорінно змінила життя всіх українців. Там, де ще три роки тому вирувало життя, зараз лише жахлива тиша, яку порушують часті російські снаряди. Ці абрикоси на випаленій землі під Покровськом — як символ того, що життя повернеться сюди. Рано чи пізно. Війна закінчиться, й українці відбудують свої будинки і повернуться на ці покинуті землі. 

‍

Вже за кілька годин цей солдат поїде на фронт на Донеччину. А поки що він насолоджується останніми миттями у компанії зі своїм рудим котом. 

‍

Українська легкоатлетка Ярослава Магучіх здобула золото в стрибках у висоту в Олімпійських іграх 2024 в Парижі. Однак не лише про звитягу українки говорили світові медіа, але й про її спосіб… розслаблятись під час змагань. «Спляча красуня», «Спляча королева, яка виграла золото» — так світові медіа та користувачі соцмереж говорили про Ярославу Магучіх. Між стрибками українська легкоатлетка відпочивала, загорнувшись у спальний мішок. Ці фото обійшли весь світ.

‍

Медичні евакуаційні потяги щоденно перевозять поранених захисників України з прифронтових міст до госпіталів. На цьому фото — поранений український солдат, який лежить у ліжку на борту військового евакуаційного потяга. 

Текст: Наталія Ряба

<frame>Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry. Їхній досвід є особистим і не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків із країн, згаданих у циклі статей<frame>

Як це, знайомитися з поляком онлайн?

Якщо послухати жінок, які шукають пару на сайтах знайомств у Польщі, то більшість каже про те, що їм важко визначити якісь яскраві національні особливості таких побачень. Вони не відчувають суттєвої культурної різниці. 

— Для мене польські чоловіки спочатку виглядали схожими на хороших українських чоловіків, — ділиться 38-річна Ольга. —  Але, будемо відверті, у відсотках їх тут більше. Переважно поляки не знецінюють тебе, досить галантні, легко зближуються, не тиснуть, аби якомога швидше затягнути в ліжко. Вони не поводяться хтиво, не розпитують про розмір грудей, не шлють вульгарні картинки. Якщо не підійшли одне одному, спокійно сприймають відмову. Не пишуть: «Гори в пеклі, стерво! Кому ти будеш треба в твоєму похилому 35-річному віці, ще й з дитиною». Це реальне повідомлення, яке я колись отримала від українського чоловіка. 

З позитивних рис, які помічають українки, — польські чоловіки досить емпатичні. У листуванні не бояться показувати свої потреби, душевні переживання, не прагнуть виглядати, як мачо

«Мій хлопець Марцин підкупив мене першим же повідомленням, в якому написав: «Шукаю жінку, щоб разом готувати вечері, потім дивитися кіно, вранці гуляти з собакою, робити чай одне одному, коли хтось захворіє, ходити в гори, читати книжки та обговорювати їх. Ну і, звісно, займатися коханням, коли на це буде настрій», — розповідає 39-річна Марина. — Це були дійсно щирі слова, які знайшли відгук в моєму серці — ми разом вже кілька років і плануємо побратися». 

Українкам досить легко отримати від поляків сердечки, запрошення на каву для більш близького знайомства. Однак є й інший бік медалі.

«Червоних прапорців», як і «синіх карток» — не бракує 

Негативних історій в польському сегменті онлайн побачень теж вистачає. Для частини українок вони зруйнували міфи про позитивні стереотипи, які вони мали раніше.  

40-річна Олександра розповіла, як на Тіндері познайомилася з поляком, який створив профіль, щоб знайти працівниць для своєї піцерії. Кожній українці, а обирав він лише такі профілі, пропонував поєднувати приватні зустрічі з роботою, а коли ті не погоджувалися, вибухав шовіністичними образами. 

— Мені чомусь «щастить» на такі історії, — каже Олександра, — якось я відгукнулася на оголошення про гуманітарну допомогу у вигляді уроків польської від носія. Це було банальне оголошення на фейсбуці. Однак після короткого милого спілкування 62-річний чоловік запропонував мені «спонсорську підтримку» — урок польської та 50-100 злотих на продукти в обмін за інтимну зустріч. Почувши «ні», ввічливо, по-олдскульному попрощався. 

Ще один культурний шок був, коли з'ясувалося, що на місцевих сайтах знайомств не бракує одружених чоловіків. Для Польщі, яка є релігійною країною, це стало неприємним відкриттям. «До переїзду в Польщу я працювала в Норвегії, —  розповідає Ольга, — була зареєстрована на сайті, але жодного разу таких «сюрпризів» не було. Чоловіки одразу в анкеті писали, кого вони шукають, який у них соціальний статус, які стосунки їх цікавлять. У Польщі познайомилася на сайті з 40-річним чоловіком, було кілька побачень, а потім з'ясувалося, що у нього є дружина, з якою він, звісно ж, «живе заради дітей». Було дуже неприємно».

Також від польських подруг українки дізналися, що тисячі поляків мають так звану «блакитну картку», яка документує випадки домашнього насильства. У 2022 році їх було видано понад 83000. 

«Кодекс побачень» поляків

Що точно відрізняється в побаченнях з поляками, зазначають українки, — поляки мають іншу модель залицяння, яка ближче до загальноєвропейської.

На перших побаченнях вони здебільшого не будуть намагатися вразити широкими жестами, шикарними букетами, дорогими ресторанами, як це могло би бути в Україні

Вони більш прагматичні й не марнотратні. Ці спостереження підтверджує дослідження одного з польських сайтів для знайомств, які опитали своїх користувачів та дізналися правила «кодексу побачень поляків». 

Якщо в Україні чоловік, який на першому побаченні запросив прогулятися в парку — це своєрідний мем, то 63% опитуваних поляків зазначили, на першому побаченні вони воліють піти на прогулянку, яка може закінчитися кавою. 65% опитуваних планують витрачати на першому побаченні до 100 злотих (близько 1000 грн). При цьому 45% респондентів сказали, що готові озвучити відверто, якщо ця зустріч не буде мати продовження замість водити жінку за носа чи зникати без пояснення. 

У стосунках з польськими чоловіками є щось подібне до деяких польських слів, які називають «фальшивими друзями перекладача». Звучать вони подібно до українських, однак мають інший зміст

Наприклад, поляки можуть дружити з жінками без будь-якого інтимного підтексту й натяків на близькі стосунки. 

Часто привітність, ввічливість, щире намагання допомогти не означають нічого більшого за дружній інтерес, і це плутає українок. «Знаю, що багатьох оця показна вихованість поляків заводила в незручні ситуації, як це сталося зі мною, — ділиться 39-річна Юліана. — Познайомилася з чоловіком на сайті знайомств, він, наче, проявляв до мене зацікавленість, допомагав мені переїжджати, познайомився з дітьми. Я б заклала останню сотню, що подобаюсь йому. Думала, що він сором'язливий, тому не робить наступних кроків для зближення. Однак через якийсь час дізналася, що він просто зі мною товаришує, а сам ходить на побачення з іншими жінками».

Українка Ірина, яка вийшла заміж за поляка після онлайн-знайомства, пояснює: якщо польський чоловік у вас закоханий — ви про це неодмінно дізнаєтеся. Всю іншу ввічливість та підтримку не варто сприймати на рахунок своєї жіночої привабливості. «Моєму чоловікові 54 роки і він, як кажуть, з «динозаврів»— наш шлюб у нього перший та єдиний, він навіть ніколи не жив з іншою жінкою. 

До речі, в Польщі холостих чоловіків значно більше, ніж самотніх жінок (це дійсно так, самотніх чоловіків в Польщі 5,2 млн, самотніх жінок — 4,1 млн — Авт.). Втім через місяць після нашого знайомства він призначив мені побачення у Львові, потім став приїздити щомісяця в гості, зізнався у коханні. Далі розвивала наші стосунки вже я. Прийняла рішення переїхати до Польщі, потім одружитися, купити спільну квартиру, дім». 

Про це рішення Ірина не жалкує. Її польський чоловік ніколи не сидить без діла, не гребує домашніми справами, може дати раду з піклуванням про їхню спільну дитину. Він не ревнивий, не ставить обмежень та вимог щодо самореалізації. Однак, чи це національні риси? Ірина не впевнена. 

Для побудови пари бодай один має бути емоційно зрілим. Поради тим, хто у пошуку

Sestry обіцяли, що цикл статей про побачення в Тіндері ми завершимо порадами, як знайти своє кохання серед мільйонів анкет, після десятків невдалих побачень, розчарувань та неодноразово розбитого серця.

Цими порадами поділилася з нами Христина, 47-річна українка, яка багато років була в пошуку свого кохання, а кілька років тому вийшла заміж за поляка, щаслива в шлюбі та вже видала заміж кількох своїх зневірених подруг. 

Історія пошуків Христини почалася давно, коли вона розлучилась після першого дуже раннього шлюбу. Сама вона з Одеси — портового міста, де на ринку наречених шалена конкуренція. Вона переїхати в Київ, влаштувалася працювати в один з салонів з продажу елітних автомобілів. «Уявіть, я була оточена чоловіками, гарна 30-річна жінка, але мені казали, що я вже «неліквідний товар». Українські чоловіки, насправді, розбалувані: у нас багато гарних жінок готові під них підлаштовуватися».

Тоді Христина вирішила зробити ще одну спробу  — і влаштувати своє життя в Польщі. Тут вона працювала, вчила мову, інтегрувалася, але поставила за мету нарешті знайти людину для шлюбу. «Я сформувала для себе кілька правил, і вони допомогли  мені знайти чоловіка, якого я шукала все своє життя». 

1. Викинути з голови інформацію на кшталт «Як сподобатися чоловікові»

Жінки рідко думають, а чи подобається цей чоловік їй. Вони готові миритися з багатьма речами, які викликають спротив, лише б отримати чоловіка поруч. З цих стосунків нічого доброго не виходить. У мене були десятки ситуацій, коли я приходила на побачення в коктейльній сукні, на підборах, жувала пів креветки весь вечір… 

Але це була не я! Я — це шикарна жінка з формами, в спортивних кросівках та комфортному одязі, яка любить смачно поїсти. Власне, я давно перестала це приховувати. Мій чоловік якось сказав мені: «Я в тебе закохався вже тоді, коли вперше ми пішли їсти — і ти їла! Найбільше я боявся, що ти будеш вегетаріанкою, яка живе на одному салатному листочку». Виявилося, такою була перша дружина чоловіка, з якою вони розійшлися, зокрема й через це. Банальна порада «бути собою» не гарантує, що ви будете подобатися всім чоловікам, але гарантує, що знайдете того, який шукає саме таку, як ви. 

Якщо чоловік скаже, що ви йому не підходите — це чудово! Він просто економить ваш час, аби ви швидше знайшли того, кому треба саме така, як ви

2. Самопрезентація на сайті: два актуальних фото 

Для того, щоб будувати стосунки, бодай один, а бажано обидва, мають бути емоційно зрілими й здоровими людьми. Не варто щоразу переживати відмову чи образу як привід заховатися в мушлю. Часто проблема не в вас, але ви можете зменшити кількість таких ситуацій, банально змінивши підхід до самопрезентації. 

Мені десятки разів було боляче, коли при зустрічі чоловіки казали: «А на фото ти краща!» Бо які фото я викладала в профіль? Максимально художні, гарні, де я собі подобалася. Або ж я викладала цілий десяток фото з різними зачісками, волоссям у різних кольорах. 

Як змінився мій профіль, коли я прийняла себе? Це була анкета з двома актуальними фото, не старшими за пів року — портрет та у повний зріст. Вони мені не подобалися, але це була реальна жива я. Мені почали писати менше чоловіків, але ті, хто обирав мене — при зустрічі казали: «Ти така, як на фото» або «В житті ти гарніша, ніж на фото». 

Це правда, що чоловіки люблять очима. Разом з тим у чоловіків різні очі. Те, що не сподобається тисячам — буде до смаку тому єдиному, з яким буде добре вам. Важливо, щоб ці фото відповідали образу життя. Мій чоловік відгукнувся на фото з рибалки: я була в спортивному костюмі та без макіяжу. Жінка за 40, яка має форми та зайву вагу, яка любить проводити час на природі. Розчарування від реальних побачень часто виникає, коли ти презентувала інший образ чоловіку, він на нього відгукнувся, але виявилося, що в реальності ти не та жінка, яка йому потрібна.

Зазначу, що я проти вульгарних та занадто відвертих фото. Вони приваблюють певний типаж чоловіків. Мета фото на сайті знайомств — щоб чоловік при зустрічі вас упізнав, заздалегідь зрозумів, яка ви. Це непросто, я розумію, адже багато жінок сумніваються у своїй привабливості, особливо після болючих образ і знецінення. Але це найважливіший крок — прийняти себе справжньою.

3. Сформулюйте запит. На світі мільярди чоловіків, а вам треба один 

Щоб не розгубитися в цих мільярдах, сформулюйте максимально точно, кого шукаєте.

Мій список ідеального партнера складався з 45 пунктів

Я уявила свого ідеального чоловіка до деталей: він мав любити подорожі, риболовлю, гриби, безпечно керувати авто, не зловживати алкоголем і бути успішним на роботі. Не палити, вміти готувати, не бути жадібним, але й не транжирою. Мої категоричні «ні»: мамин синок або чоловік з незавершеними стосунками. Пізніше ми з чоловіком обговорили цей список — і з’ясувалося, що він ідеально збігається з ним за всіма 45 пунктами!

4. Не ведіть тривалих листувань 

Тривалі листування — це пастка. Вони створюють враження, що у тебе є стосунки. Ти спілкуєшся з уявним образом, а не реальною людиною, часто навіть закохуєшся в неї. При зустрічі виявляється, що це зовсім інша людина, ніж образ у твоїй голові.

Моє правило: кілька днів листування, потім два-три телефонних дзвінки, відеодзвінок, після чого переходимо до реальної зустрічі: в людному місці, ніяких домашніх контактів

Це економить час і нерви, не дає поринути у фантазії. Велика частина чоловіків відсіюється вже під час першого телефонного дзвінка, бо на фізичному рівні може не подобатися голос. Ще частина відпадає на другому-третьому дзвінку, коли чоловік розкривається не з того боку, що тобі б хотілося. У мене була розмова з лікарем з Гданська. У листуванні все було чудово, перша розмова — приємний голос, а під час другої він сказав щось типу: «Я трофей на шлюбному ринку, ти мені подобаєшся, але ти погано стараєшся мене собою зачарувати». І все, це була остання розмова.

Далі важливо виходити на справжні побачення. Дивитися, як чоловік себе поводить, як він пахне, виглядає, який порядок у його машині. Бо це теж важливо. У мене якось не склалися стосунки, бо чоловік приїхав у машині з брудним салоном, і під нігтями у нього теж був бруд.

Також важливо не загратися у побачення. Пам'ятати, що ваша ціль — побудувати стосунки. Бо коли ти починаєш виходити на ринок онлайн-побачень не з дефіциту, а з відчуттям, що всесвіт для тебе багатий та щедрий, існує ймовірність забути, яка у тебе була мета — і перебирати до безкінечності.

5. Не приховуйте свої реальні потреби та бажання 

Це часто зустрічається в анкетах моїх подруг, яким я допомагала влаштувати особисте життя.. Питаю: «Що ти шукаєш на сайті?» Відповідь зазвичай така: «Заміж хочу, дитину хочу, родину хочу». А тепер давай подивимося, що у тебе написано: «Шукаю знайомств, а там, як піде. Хочу підтягнути свій польський, шукаю на Тіндері носія мови для спілкування».

Я за щирість. Хочете заміж — пишіть про це. Хочете короткого роману — так і пишіть. Нічого не хочете, просто розважитися — будьте відвертою з чоловіками. Не крадіть їхній час

Варто пам'ятати, що з іншого боку така ж людина. Чоловіки теж стресують, на них покладаються великі очікування, вони мають виявляти ініціативу. Одразу ставте ті фільтри, які має пройти людина. У вас мають бути однакові очікування від побачень.

Не бійтеся виглядати вразливою, визнаючи свою потребу в ідеальних для вас стосунках. Не думайте, що, розмиваючи свої вимоги та потреби, ви полегшите дорогу тому єдиному. Ні, такими загальними фразами ви будете приваблювати саме «не тих» чоловіків.

Не бійтеся говорити про свої бажання та очікування. Не бійтеся питати: «А що у нас з тобою, які перспективи наших стосунків?»

Не намагайтеся вигріти пусте місце. Насправді в стосунках все дуже просто: або вас обрали, або ні. Чим раніше ви почуєте правду, тим швидше ви скинете баласт зі свого життя та наблизитеся до зустрічі з тим, хто вам потрібен і кому потрібна ви.

У нас з чоловіком було так, що після кількох телефонних розмов я запитала, коли ж буде наша реальна зустріч. Ми жили в різних містах на відстані чотирьох годин потягом. Він сказав, що приїде у відпустку через місяць, на що почув: «Я б хотіла раніше, я не обіцяю, що за цей час не знайду когось іншого та не піду на побачення з ним».

Він тоді взяв три дні відпустки за свій рахунок і приїхав до мене. Потім запросив до себе, пройшов перевірку на жадібність — я попросила його купити мені чоботи. Купив. Власне, він навіть не побоявся на початку повномасштабної війни поїхати зі мною до Львова. Там ми і взяли шлюб.

6. Банальна, але необхідна порада: будьте центром свого життя 

Багато років самотності та нетривалих романів, які не приносили відчуття щастя, радості, задоволення, навчили мене любити себе. Ця усвідомленість прийшла не тоді, коли я була юною та дуже гарною (підтверджую, що героїня і зараз дуже приваблива, а в юності була схожа на голлівудських красунь типажу Мерилін Монро — Авт.), а після років самотності, коли я намагалася сподобатися чоловікам, догодити їм.

Тепер моє кредо: я в центрі свого життя. Якщо одні двері зачиняються, відкриваються інші. Я нічого оплакувати не буду. Переживати з цього приводу не буду. Я не терплю ні секунди того, що мені не подобається, забирає у мене комфорт чи радість. Я знайшла любов, коли полюбила себе. 

Якщо жінка щаслива, то й вся родина навколо неї щаслива. Навколо мене стало менше людей, але це набагато кращі люди для мене. Мій принцип любові тепер — себе любити на 51% зі 100, інших, включно з чоловіком, батьками, дітьми, — на решту 49%. Навіть якщо всі тебе розлюблять, «контрольний пакет акцій» на любов до себе завжди з тобою. 

Фотографії: Shutterstock

Про смерть Світлани Олешко повідомив у Фейсбуці письменник Сергій Жадан.

Журналіст та громадський активіст Євген Клімакін зазначив, що прощання з режисеркою відбудеться 23 грудня о 12.00 у Варшаві.

«Не стало Світлани... Людини, яка створила Teatr 'Arabesky'/ Театр "Арабески", привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — написала Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН.

«Талановита, харизматична, світла, вона була джерелом натхнення для багатьох з нас. Своєю енергією та добром Світлана змінювала світ навколо себе, несучи любов, підтримку й силу кожному, хто її знав», — пише у своєму пості лідерка ініціативи Євромайдан-Варшава Наталка Панченко.

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана Олешко переїхала до Польщі, де працювала у Польському театрі ім. А. Шифмана у Варшаві.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6512974ff15ba88aec92030f_Yuliia_Natalia_Svitlana_Fot.Tymofii%20Klubenko-male.jpg">Мої три сестри. Ми зараз у різних країнах, але хочемо знову всі разом жити у Харкові</span>

Наприкінці березня цього року у Варшаві відбулась прем’єра вистави Світлани Олешко «Харків, Харків». Вистава створена у формі мюзиклу та розповідає про діяльність театру «Березіль» та його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан. «Це дуже харківська історія про те, як театр “Березіль” приїжджає до Харкова з Києва і що власне з ним стається потім, — розповідала Світлана Олешко. — Сергій Жадан дотримується історичної правди. Майже. Тільки ми змінили фінал. Ми подумали, що досить вбивати наших митців і ми залишили Курбаса жити і вручили йому Оскар».

У січні цього ж року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана режисерка організувала читання антології «Війна 2022». До книги увійшли твори 42 українських авторів, написані після 24 лютого 2022 року.

Світлані Олешко був 51 рік. Вона двічі була заміжня. Першим чоловіком режисерки був письменник Сергій Жадан. Другий — лідер гурту «Мертвий півень» Місько Барбара, який помер у 2021 року.

Світлана Олешко – засновниця, директорка і режисерка театру «Арабески». Проходила стажування в Польському інституті театру. З 1993 по 2019 рік працювала науковим співробітником Літературного музею в Харкові. Світлана Олешко є ініціаторкою створення Театрального інституту в Харкові. Найвідоміші постановки – «Декалог: локальна світова війна», «Червоний Елвіс», «Чорнобиль™ », «РадіоШансон: Вісім історій про Юру Зойфера».

Світлана Олешко від початку заснування онлай-медіа Sestry.eu була його авторкою, робила інтерв'ю з видатними постатями сучасності. Вся редакція Sestry висловлює свої співчуття рідним та друзям Світлани Олешко.

В Sestry.eu ми розповідаємо історії українок, які залишилися в країні, незважаючи на війну, та біженок, які роз'їхалися по всьому світу. Ми також розповідаємо про жінок з інших країн, які борються за свої права, встановлюють нові стандарти в політиці, спорті чи мистецтві. Їхні успіхи надихають нас, а невдачі вчать нас. Ми прислухаємося до голосів жінок у різні моменти їхнього життя. 2024 рік не оминув жінок. Сьогодні ми повертаємося до цих моментів у фотографіях, щоб згадати жінок, які не раз викликали наше захоплення, цікавість, співчуття і радість, даруючи нам безліч емоцій і, перш за все, надаючи нам відваги. 

‍

Дім. Жінка розбирає завали у дуже пошкодженому житловому будинку після російського авіаудару в Селидовому Донецької області, 27 червня 2024 року.

Лідерки. Як про прем'єр-міністерку з баченням та амбіціями говорили про юристку Каю Каллас, коли вона вступила на посаду в Естонії. Ще до вторгнення в Україну вона твердила, що російський президент непередбачуваний і не відступить від збройної агресії. Після 24 лютого 2022 року як прем'єр-міністерка Естонії вона твердо стояла на боці України. У 2024 році була оголошена в російський кримінальний розшук. У червні того ж року Європейська Рада погодила її призначення на посаду Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. На фото: президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас йдуть разом на пресконференції під час саміту ЄС у Брюсселі, 28 червня 2024 року.

Закупівля на фронті. Загальна військова служба в Ізраїлі є обов'язковою для всіх громадян, які досягли 18-річного віку. Чоловіки служать три роки, а жінки — два. Однак жінки не брали участі у безпосередніх бойових діях з часів Визвольної війни 1948 року. Після нападу на Ізраїль палестинської терористичної організації ХАМАС 7 жовтня 2023 року ізраїльтяни почали озброюватися. За різними оцінками, стільки ж ізраїльтян подали заявки на отримання дозволу на зброю, скільки за попередні 20 років. На фото: жінка з гвинтівкою робить покупки в пекарні в Тель-Авіві, 4 червня 2024 року.

‍Королева Парижа. У 2024 році польська тенісистка Іґа Свьонтек стала першою тенісисткою після Серени Вільямс (2013), яка виграла турніри в Мадриді, Римі та Відкритому чемпіонаті Франції за один сезон. У серпні їй не вдалося виграти золото на Олімпійських іграх, і це довго обговорювалося в ЗМІ. Незабаром після матчу вона сказала: «Можливо, через те, що я так довго була першою ракеткою світу, я думала, що зможу впоратися з усім загалом. Париж показав, що це не так. Тепер я відчуваю ще більшу мотивацію. Я можу і повинна бути ще кращою. Мені лише 23, у мене все попереду». На фото: Іґа Свьонтек з уболівальниками після перемоги у фіналі Відкритого чемпіонату Франції з тенісу серед жінок на стадіоні Ролан Гаррос у Парижі, Франція, 8 червня 2024 року.

Прощання. Мати прощається зі своєю дитиною, яка загинула внаслідок нічного ізраїльського обстрілу в центральній частині Сектора Газа, в морзі лікарні Aqsa Martyrs в Дейр ель-Бахрі, 25 червня 2024 року.

Блекаут. Від початку війни Росія регулярно завдає ударів по енергетичній інфраструктурі України. Незважаючи на відключення, театри репетирують вистави, спортсмени тренуються, а цивільне населення виживає, використовуючи електрогенератори або встановлюючи сонячні батареї на дахах будинків. На фото: гімнастки тренуються у спортивному центрі «Сьогун» під час відключення електроенергії в Києві, Україна, 29 листопада 2024 року.

Спротив. У Тбілісі, як і в Києві у 2014 році, влада намагається приборкати протестувальників проти результатів нещодавніх парламентських виборів і впливу путінської Росії на внутрішню політику країни, зокрема її вступ до Європейського Союзу. На фото: учасниця протестів у Тбілісі, 25 листопада 2024 року.

Феномен. Поки фанатки американської співачки Тейлор Свіфт обмінювалися браслетами на концертах, ЗМІ підраховували її заробіток і безуспішно намагалися з'ясувати, в чому ж полягає її феномен. 8 грудня завершився «The Eras Tour» — світовий стадіонний тур Тейлор Свіфт на підтримку її альбомів останніх років. З березня 2023 року співачка дала 149 концертів у 51 місті в 21 країні на п'яти континентах. Прибуток лише від продажу квитків перевищив 2 мільярди доларів США. Книга «Eras Tour Book» розійшлася тиражем 814 тисяч примірників за перші кілька днів після виходу (29 листопада 2024 року); краще розійшлася лише «Земля обітована» Барака Обами. Минулого року журнал Time назвав Тейлора Людиною року. На фото: шанувальники прибувають на концерт Тейлор Свіфт Eras Tour на Estadio da Luz у Лісабоні, 24 травня 2024 року.

Подвійний феномен. Дослідження популярності вагітності близнюками в Нігерії триває вже кілька років. Доктор Джон Офем, гінеколог з Абуджі, столиці Нігерії, помітив, що в місті Ігбо-Ора, наприклад, люди їдять продукти, що містять інгредієнти з високим вмістом гормонів, які відповідають за гіперовуляцію. Ця теорія може пояснити вищий, ніж зазвичай, відсоток дизиготних близнюків, хоча в місті також є значна кількість монозиготних близнюків. На фото мати позує зі своїми близнюками під час Всесвітнього фестивалю близнюків в Ігбо-Орі, 12 жовтня 2024 року.

Знову війна. Після 13 років громадянської війни сирійські повстанці на чолі з джихадистським угрупованням Хаджат Тахрір аш-Шам в результаті бліцкригу увійшли до Дамаска і скинули президента Башара Асада, який був при владі понад два десятиліття і втік до Росії. Ситуація в Сирії викликає занепокоєння Туреччини, яка побоюється терористичної загрози з боку Робітничої партії Курдистану. У багаторічному конфлікті страждає цивільне населення. На фото: сирійська курдка, яка втекла з півночі Алеппо, після прибуття в Табку, на західній околиці Ракки, 4 грудня 2024 року.

Стрибок радості. На Паризьких іграх збірна України налічувала 140 спортсменів, що є найменшою кількістю за всю історію змагань країни. Станом на 24 лютого 2022 року понад 500 українських спортивних об'єктів було зруйновано, а майже пів тисячі спортсменів втратили життя. Тому особливо приємно, що українська збірна завоювала в Парижі 12 медалей — три золоті, п'ять срібних і чотири бронзові. На фото: Ольга Харлан (ліворуч) та українська команда святкують перемогу у фехтуванні серед жінок між Південною Кореєю та Україною на Олімпійських іграх у Парижі, Гран-Пале, 3 серпня 2024 року.

Щирість принцеси. Коли принцеса Уельська Кейт зникла з поля зору громадськості наприкінці минулого року, в британських ЗМІ з'явилися чутки і теорії змови. Навесні 2024 року принцеса оголосила у відеозаписі, що проходить профілактичну хіміотерапію. Декого така відвертість вразила, а декого обурила. На фото Кейт їде в скляній кареті під час параду до дня народження короля «Trooping the Colour» у Лондоні 15 червня 2024 року.

Солідарність. У місті Лахаур в Пакистані спалахнули протести після того, як у соціальній мережі з'явилися повідомлення про те, що студентку зґвалтував охоронець у кампусі Пенджабського жіночого коледжу. Спочатку поліція стверджувала, що інформація про зґвалтування є «фейковою новиною» і викликає непотрібні заворушення. Пізніше вона повідомила, що охоронця звинуватили у зґвалтуванні, він перебуває під вартою і ведеться розслідування. На фото: жінки-поліцейські стоять на варті біля стіни, на якій протестувальники залишили відбитки своїх рук під час демонстрації, що засуджує зґвалтування студентки в Лахаурі.

Вболівальниця. Гол у самісінькі ворота у виконанні півзахисника Джердана Шакірі, який таким чином став єдиним футболістом, що забив так на трьох Євро та трьох чемпіонатах світу поспіль, увійде в історію Євро-2024. Втім, увагу привертала одна вболівальниця, яка запам’яталась особливою експресивністю. Матч групи А Євро-2024 між збірними Шотландії та Швейцарії на стадіоні в Кельні, 19 червня 2024 року.

Напад на лікарню. 8 липня, напередодні саміту НАТО, російські терористи атакували кілька українських міст: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Слов'янськ, Краматорськ. Було випущено 38 ракет різних типів. Одна з них влучила в головну дитячу лікарню Києва, де діти не лише з України, а й з інших європейських країн проходять діаліз від ниркової недостатності. Внаслідок влучання ракети було пошкоджено загалом 24 відділення «Охматдиту». Постраждали понад 300 осіб, у тому числі восьмеро дітей. Понад 600 пацієнтів були евакуйовані, близько 100 з них були переведені до інших лікарень. Атаки на медичну інфраструктуру — це тактика, яку використовували в Чечні та Сирії, де за вісім років було зафіксовано 583 напади на лікарні. За оцінками, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. На фото: жінки з дітьми, підключені до крапельниць, чекають на вулиці, поки їх перевезуть до інших лікарень, Київ, 8 липня 2024 року.

Медалістка всіх часів. Найуспішніша гімнастка в історії — 37 медалей Олімпійських ігор та чемпіонатів світу — приїхала на Олімпіаду в Парижі після тривалої перерви. У 2020 році на Іграх у Токіо у неї стався зрив і вона знялася з турніру. Її називали боягузкою, кидалися расистськими образами і критикували ще гостріше, коли вона зізналася, що бореться з СДУГ (ADHD). На фото 142-сантиметрова Сімона Байлз у фіналі зі стрибків на колоді, де її перемогла бразилійка Ребека Андраде. Байлз залишила Париж з чотирма медалями (3 золотими та 1 срібною), Париж, 5 серпня 2024 року.

Зміни клімату. Дехто продовжує ігнорувати зміни клімату, а тим часом у вересні та жовтні потужні повені спустошили південні регіони Польщі та Іспанії. В останній загинуло 219 людей. На цьому фото жінка працює над розчищенням бруду серед уламків на вулиці Пайпорта, на південь від Валенсії, на сході Іспанії, 6 листопада 2024 року.

Прощання Камали. Віцепрезидентка США, кандидатка від Демократичної партії на посаду президента Камала Гарріс махає прихильникам наприкінці своєї промови в Університеті Говарда у Вашингтоні, округ Колумбія, 6 листопада 2024 р. Перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США завершила його дивовижне політичне повернення. Камала завершила свою промову, визнавши, що, ймовірно, є багато людей, які вважають, що Америка вступає в темні часи. — Однак тільки в темряві можна побачити зірки, — сказала вона, і в той же час закликала продовжувати боротьбу за кращу і справедливішу Америку.

Вони не здаються. Поки польський серіал «Матері пінгвінів» користується шаленою популярністю на одній з кіноплатформ, у Сеймі триває боротьба батьків дітей з інвалідністю за зміни до закону про соціальні пенсії. Громадський проект, який має на меті зрівняти соціальну пенсію з мінімальною заробітною платою, подала Івона Гартвіч, багаторічна громадська активістка, а сьогодні депутатка від Громадянської коаліції. Наприкінці жовтня президент Анджей Дуда підтримав закон про надання спеціальної надбавки всім, хто отримує соціальну пенсію. На фото: батьки осіб з інвалідністю під час 18-го засідання Сейму 10-го скликання, Варшава, 27 вересня 2024 р.

Відсіч. Еліана, 22-річна мігрантка з Венесуели, намагається перетнути американо-мексиканський кордон зі своїми двома доньками, трирічною Крісмарлі та шестирічною Аріаною. На цьому фото солдат Національної гвардії не дає Еліані перетнути паркан з колючим дротом на березі річки Ріо-Гранде в Ель-Пасо, штат Техас, США, 26 березня 2024 року. Згідно зі статистикою, у США нелегально проживає близько 5,5 мільйона мексиканців. Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії і після перемоги на листопадових виборах заявляв, що віддасть наказ про масову депортацію нелегальних іммігрантів з Мексики та інших країн Латинської Америки відразу після вступу на посаду 20 січня 2025 року.

Реперка. «Я несу на фронті любов, несу увагу. Даю військовим розуміння, що тут, у цивільному житті, ми не забули про війну, ми щоденно робимо все можливе, аби прискорити перемогу. Ми ставимось із повагою до кожного військовослужбовця», — сказала найвідоміша реперка України в інтерв'ю Sestry.eu. На фото: Alyona Alyona та Jerry Heil з України виконують пісню Teresa & Maria під час Гранд-фіналу пісенного конкурсу «Євробачення» в Мальме, Швеція, в суботу, 11 травня 2024 р. Виконавиці посіли 3-тє місце на 68-му пісенному конкурсі.

Статистика працевлаштованих українців у Нідерландах приємно вражає — особливо у порівнянні з іншими європейськими країнами, де кількість працюючих не становить і половини від загальної кількості українських біженців (у Німеччині, приміром, де діють спеціальні інтеграційні програми, офіційно працевлаштовано лише 20% українців). У Нідерландах, де знайшли тимчасовий притулок близько 120 тисяч наших співвітчизників, офіційно працюють 65%. Інтеграційних програм немає — більшість українців самі шукають можливості для вивчення мови та працевлаштування.

Труднощі адаптації українців у Нідерландах стали гарячою темою у соціальнихмережах після того, як українка Наталя Місюк опублікувала допис про те, чому вона не витримала і поїхала з цієї країни. Наталя написала, що нідерландські роботодавці не люблять працьовитих та багатопрофільних фахівців, а зарплат, які платять на низькокваліфікованих роботах, бракує навіть на оренду житла. Що вона відчувала на собі косі погляди місцевих через те, що користується парфумами та робить манікюр, і загалом відчувала упереджене ставлення з боку нідерландців.

Готуючи цей матеріал, Sestry попросили наших співрозмовниць прокоментувати ці моменти та розповісти про інші нюанси життя українських біженок у Нідерландах.

«Нідерландці є високоефективними та продуктивними, але виключно в робочий час»

Киянка Галина Палійчук приїхала до Нідерландів одразу після початку великої війни. У Нідерландах у Галини не було родичів, але рішення їхати саме до цієї країни було усвідомленим.

— З вільною англійською в Нідерландах більше шансів знайти роботу, ніж, наприклад, у Німеччині, де мешкає моя сестра, — розповідає Галина. — Нідерланди — країна експатів, тут майже всі розуміють англійську і без проблем переходять на неї у спілкуванні. В Україні я працювала у маркетингових комунікаціях у сфері технологій, і у Нідерландах швидко знайшла свою першу роботу за фахом. Допомогло вміння знаходити контакти та налагоджувати зв'язки.

Гарна робота дозволила Галині співорендувати квартиру в місті Ляйден. Однак це був лише початок шляху.

— У мене був річний робочий контракт, який роботодавець не продовжив, — розповідає Галина. — Я тоді ще не знала, що для Нідерландів тимчасові контракти — норма. Це пов'язано з нюансами законодавства, яке зобов'язує роботодавців з часом переводити співробітників на постійні контракти. Багато підприємств не хочуть цього робити зокрема через те, що заробітна плата залежить від віку, а співробітників на постійних контрактах можна звільнити переважно тільки через суд.

Перші три місяці після закінчення контракту у мене було право на виплати від держави по причині втрати роботи, розмір яких залежав від зарплати, яку я отримувала. За законом, перші два місяці — це 75 відсотків від зарплати, наступні — 70 відсотків. Також я отримала перехідну допомогу від роботодавця.

Я не знала, як багато часу займе пошук роботи цього разу, тому довелося просити допомоги у місцевої влади. І завдяки муніципалітету переїхала до гуртожитку, де жили інші українці.

Зараз потрапити до подібних місць вже практично неможливо, але у 2022-2023 роках українців, яким не було де жити, розселяли до гуртожитків, готелів або до будинків на кілька сімей. Ця опція не тільки для тих, хто без роботи — чимало людей працюють, але все одно живуть у гуртожитках, бо зарплат не вистачає на оренду квартир. 

Серед українців, яких я тут знаю, працюють усі. Соціальна допомога становить трішки більше 300 євро на людину і виплачують її лише за умови, що в тебе немає жодних доходів. Цієї суми вистачить на те, щоб купити продукти (середній чек у супермаркеті на одну людину на тиждень становить близько 75 євро — хоча, звичайно, залежить від того, як харчуватись) — і все. Система стимулює людей працювати. Багато українців влаштовуються на роботу через бюро, які направляють їх, наприклад, на клінінг чи склади. Найчастіше це так звані «нульові» контракти: є робота — тобі її дають, нема роботи — ти сидиш і нічого не отримуєш (хоча є право після 3 місяців роботи просити середню кількість годин, які людина працювала останні місяці). У такій ситуації людина працює, але стабільного доходу не має — він щомісяця може бути різним.

Для мене життя в гуртожитку стало гарним досвідом — цей період у певному сенсі допоміг спуститися з небес на землю. Попри вільну англійську, хороші кваліфікації та досвід роботи (зокрема й за кордоном, де я жила в різні періоди свого життя), знайти роботу ніяк не виходило. Я проходила інтерв'ю у різних компаніях, але отримувала відмови. Не впасти у розпач допомогло вміння правильно себе налаштувати. Я продовжувала робити все, що в моїх силах, а до того, що поза межами мого контролю, змінила своє ставлення. Наприклад, подумала, що наявність вільного часу — це привід робити те, на що раніше часу не вистачало. Ще під час першої роботи я розпочала навчання та допомагала українцям, які виїхали через війну до різних країн світу, як професійний коуч. Тож в мене з’явився час на отримання міжнародної коучингової акредитації. 

Паралельно почала волонтерити. Колись давно саме це допомогло мені знайти роботу в Канаді — коли волонтериш, тебе помічають і ти маєш шанс завести корисні знайомства. І ось на одному заході по правах людини, де я була як волонтер-перекладач, мене помітила директор одного проєкту. Вони якраз шукали юриста (а я за першою спеціальністю юрист), який би знав англійську, українську та російську мови. Зараз я юрист у Juridisch Loket у програмі для трудових мігрантів, яким ми допомагаємо. Для цієї роботи мені потрібна й нідерландська мова, яку я зараз активно вивчаю. Мовні курси забезпечує роботодавець (безкоштовні мовні курси можна знайти й без роботодавців, якщо шукати).

Нова робота Галині подобається, як і колектив. Проблем у відносинах із нідерландськими колегами не виникає — не дивлячись на багатопрофільність і амбітність Галини. 

— Працюючи вже у другій нідерландській організації, можу сказати, що тут справді все не так, як в Україні — але не факт, що, помічаючи відмінності, наші інтерпретують ситуацію правильно. Наприклад, я не згодна з тим, що тут не люблять працьовитих: самі нідерландці є високоефективними та продуктивними людьми, але вони будуть такими виключно в робочий час. 

Якщо робочий день з 9 до 5, то немає сенсу писати комусь email о 5:02 — на нього ніхто не відповість, як і на дзвінок. Work-life balance дуже важливий, і працювати понад норму для них дивно. Тут нормально ставляться до прояву ініціативи, але треба знати, як її проявляти. 

Штучні нігті і губи — це не «хевон»

У нідерландській культурі є таке слово — «хевон» (gewoon), дослівно перекладається як «звичайний» і означає воно «бути нормальним». Щоб усвідомити, що таке бути нормальним по-нідерландськи, тут потрібно пожити і попрацювати. 

Бути вискочкою — це не «хевон». Прийти на співбесіду та розповідати, яка ти «зірка», заявивши, що за рік плануєш стати директором департаменту — не «хевон». «Хевон» — це коли ти командний гравець. Робота у команді не притаманна більшості українців. У нас люди працюють у колективах, але залишаються самі за себе.

А тут teamwork — одна із ключових цінностей культури. У команді кожен знає, що він має робити. Ніхто не намагається виділитися чи показати себе ініціативнішим за інших

Свіжі ідеї вітаються, але є процедура, як їх висувати, щоб не порушувати групову динаміку. І це точно не йти до боса і з порога заявляти, як ти хочеш тут все змінити. Нідерландці — люди досить прямолінійні. Вони прямо скажуть, якщо ти щось зробив не так. На прямий фідбек тут ніхто не ображається, говорити з колегами про допущені помилки — нормально.

На те, щоб зрозуміти цю культуру, потрібен час. І це стосується не лише поведінки на робочому місці. Коли українки дивуються, що нідерландки не роблять собі кожні два тижні шелак із покриттям, вони знову ж таки забувають про «хевон». «Хевон» — це коли жінки приймають себе такими, як вони є. Вони самі роблять собі манікюр і не бачать необхідності в нарощуванні чи шелаку. Нігті 20 см — не «хевон». Наколоті губи — сильно не «хевон». При цьому я не зустрічала неохайних жінок з брудними нігтями. На мою думку, нідерландки красиві. Просто поняття про красу дещо відрізняється від українського. До речі, я вже й сама стала «хевон» і роблю манікюр вдома.

Стиль одягу місцевих — переважно кежуал. Це якісні речі, але ніхто не витрачає час на підбір «правильної» сумочки чи брендових аксесуарів. На багато речей тут дивляться простіше, ніж звикли у нас. Ще можу сказати, що нідерландці навчили мене фінансовій грамотності. Вони вміють заощаджувати гроші — знають, де і коли будуть знижки та терпляче на них чекають. 

Використовують різноманітні мобільні програми супермаркетів і купони, які теж допомагають заощадити.

Нідерландці не бачать сенсу витрачати багато грошей на опалення квартири, коли можна просто тепліше одягнутися. У зв'язку із подорожчанням газу жартують, що раніше дозволяли собі опалювати житло до 20 градусів, а тепер — до 17,5

Зараз я знову живу у квартирі (орендую її разом зі своїм хлопцем у Гаазі), і вже теж звикла витрачати газ та електроенергію економно.

«Працюючи в клінінгу, я відчуваю, що соціально захищена»

— Нідерландці справді знають, як економити гроші, — каже українка Роксолана Прокопюк , яка приїхала до Нідерландів на початку повномасштабного російського вторгнення і зараз живе та працює у місті Катсхевел. — Наприклад, якщо помітиш чиюсь обновку, людина швидше за все скаже: «А я купив це за гарною знижкою там і там». 

Я живу у гуртожитку, який був облаштований для українців у будівлі старої школи. Умови гарні, є нові меблі та техніка. Я швидко знайшла роботу у місцевому парку розваг. Працюю в клінінгу, прибираю готелі та бунгало. У Нідерландах багато роботи — було б бажання її шукати.

Що мені тут подобається, то це ставлення до людей будь-яких професій. Тут тебе поважають, дякують за працю.

У свідомості місцевих прибиральниця, водій трамвая і заслужені лікар чи університетський професор — рівні

Нідерландці дуже прямолінійні. Якщо їм подобається людина, вони з нею спілкуються, якщо ні — спілкування зводиться до «привіт, бувай». У мене гарні стосунки з колегами. Нещодавно я прихворіла, і була здивована тому, скільки людей мені зателефонували і написали, цікавлячись, як я почуваюся, чи не потрібна допомога. Те, що я не знаю нідерландської (хоча зараз активно її вивчаю) нікого не бентежить — тут навіть касир у супермаркеті, помітивши, що ти щось не зрозуміла, вибачиться і перейде на англійську. 

Працюючи в клінінгу, я відчуваю, що соціально захищена. Мій контракт передбачає оплату відпустки та лікарняних, і я знаю, що якщо захворію, все одно отримаю 80% зарплати за пропущені дні. Відчуття захищеності дає і медична страховка. Мені доводилося звертатися до різних лікарів, здавати аналізи. У регіоні, де я живу, цих послуг не потрібно чекати місяцями — результати своїх аналізів я дізналася за два тижні.

Місцеві медициною цілком задоволені. Серед них, до речі, багато довгожителів. Можливо, це також пов'язано із способом життя: Нідерланди — країна велосипедів. Тут у кожній родині їх щонайменше 2-3 штуки, люди їздять на них за будь-якої погоди. Це допомагає залишатися у гарній фізичній формі. У мене вже також є два велосипеди. У більшості людей велосипеди тут застраховані — на випадок, якщо вкрадуть. Це, до речі, ще одна місцева особливість — люди страхують речі, нерухомість, домашніх тварин (бо ветеринарні послуги без страховки дорогі).

Я вже теж навчилася економити, хоча поки є можливість залишатися в гуртожитку, не потрібно платити за оренду житла — і це, безумовно, великий плюс. У країні криза на ринку житла, тут дуже складно щось орендувати, навіть якщо ти місцевий. Є навіть такий жарт, що в Нідерландах не ти обираєш житло, а воно обирає тебе — тому що орендодавець розгляне твою кандидатуру лише якщо ти зможеш пред'явити робочий контракт, довести, що маєш стабільний заробіток. Проте, й в українців виходить знаходити житло — знаю багато успішних прикладів.

Попри те, що формально Нідерланди все ще приймають українських біженців і надають їм статус тимчасового захисту, ті, кому нема де зупинитися після прибуття, можуть зіткнутися з труднощами. Зараз багато муніципалітетів офіційно заявляють, що вже не приймають українців. Причиною стала житлова криза: приймальні центри переповнені, вільних місць (чи то в гуртожитках, чи в готелях) не залишилося. Наприклад, у муніципалітеті Амерстфорт кажуть, що якщо вільні місця десь і з'являються, то їх одразу віддають українцям, котрі вже давно стоять у черзі.

Фотографії з приватного архіву героїнь

Все почалося у 2014 році, коли до Польщі почали прибувати поранені учасники Революції Гідності. Тоді для них організували догляд та лікування, надавали юридичну та перекладацьку допомогу.

Так народилася Ініціатива Героям Майдану, яку очолила Галина Андрушков. Коли Герої Майдану повернулися в Україну, виникла порожнеча, яку потрібно було заповнити. Почалося з організації концертів для збору коштів сім'ям поранених учасників Майдану.

Коли після початку бойових дій на Донбасі загинув знайомий солдат, його побратими з бригади передали до Варшави інформацію про те, що його дружина і двоє дітей залишилися без засобів до існування. І що сім'я потребує термінової допомоги.

— Якраз тоді наближалося Різдво. Я сиділа з донькою за столом, ми пили чай, — згадує Галина, — і раптом вона запитала: «А тим дітям, у яких тато загинув на фронті, хто принесе подарунки на Різдво? Що їм принесе Миколай? І тоді я подумала, що цим Миколаєм можемо бути ми.

Саме тоді народилася ідея підготувати різдвяні подарунки для дітей поранених і загиблих. Реакція в соціальних мережах була неймовірною. В Українському домі у Варшаві підготували куточок, куди люди могли приносити необхідні речі. Закінчилося тим, що дві кімнати були завалені подарунками до стелі, а в Україну довелося гнати два мікроавтобуси, в яких ледве зачинялися двері.

У перший рік ініціативи було зроблено 890 подарунків. Це стало великою мотивацією зробити подібну акцію наступного року

Але тоді, у 2014 році, загиблих солдатів було не так багато, і подарунки йшли дітям поранених і воюючих солдатів. Простіше кажучи — вони їхали до дітей Героїв, так народилася ініціатива «Свята без тата».

Гнітючі цифри

Проте з часом поранених і загиблих ставало дедалі більше. Все більше осиротілих дітей, які потребували підтримки.

До 2022 року список, який ретельно складався Фондом Uniters, налічував чотири тисячі три дитини з усіх регіонів України. 

— Ми створили нашу унікальну базу даних у співпраці з волонтерами з усієї України, військовими, а також учасниками бойових дій. Вони знали, де знаходяться сім'ї загиблих, а ми хотіли достукатися до них на Різдво. Наш список родин був настільки ретельним, що ним користувався навіть Генеральний штаб. Але з початком повномасштабного вторгнення наша база даних зазнала удару. 

Наразі неможливо так скрупульозно заповнювати список дітей, які чекають на різдвяний подарунок, як ми це робили до цього часу. Головним чином тому, що при цьому відразу розкривається багато конфіденційних персональних даних. Дуже небезпечно повідомляти куди-небудь, де знаходиться сім'я загиблого — це не робиться заради безпеки їхніх близьких.

Дуже велика кількість дітей також перебуває на окупованих територіях або в так званих сірих зонах, звідки їх не депортували, і лише військові мають інформацію про те, де вони перебувають. Дуже багато дітей виїхали з батьками за кордон і розкидані по всьому світу.

— Дуже велика кількість дітей була викрадена з України до Росії. Я не маю точної інформації, але навряд чи хтось із цих «наших» чотирьох тисяч дітей був вивезений до Росії, але це ще одна причина, чому так складно створити цю статистику і базу даних. Ну, і будьмо також чесними, цей список давно застарів, і їх не тільки чотири тисячі. Я не знаю, наскільки це число доведеться помножити, але це буде величезна кількість.  

Одне Галина Адрушков знає точно. Деякі з дітей, які десять років тому вперше отримали подарунок під ялинку, сьогодні сидять в окопах.

І це не поодинокі випадки, про які вони знають, а скоріше правило, коли дитина йде слідами батька-героя і йде захищати Батьківщину.

І проста математика така, що якщо дитині на момент початку різдвяної кампанії було десять років, то сьогодні вона вже призовного віку. Але дуже багато дітей з їхніх списків просто зникли, і знайти нових поки що буде дуже складно. Ті діти, які стали вимушеними переселенцями, як правило, вже знаходяться на відносно безпечних територіях, ними опікується держава і волонтери, вони в безпеці.

— Зараз ми готуємо подарунки для дітей, які живуть найближче до лінії фронту. А там справжнє пекло, — розповідає Галина Андрушков. — За нашими неофіційними даними, в сірій зоні зараз дев'ятнадцять тисяч дітей. Я не знаю, чому ці діти там перебувають. Ми не ставимо питання, чому їх не депортують. Ми виходимо з того, що якщо їх не вивезли, то напевно на це була причина. Але сам факт, що дитина перебуває в самому епіцентрі війни, де немає електрики, магазинів, медикаментів, іноді немає їжі, жахає. Ми повинні встигнути туди вчасно, щоб допомогти їм.

Не просто іграшки 

Що дитина знайде в подарунковій коробці? Це будуть не лише іграшки та солодощі, що є очевидним вмістом різдвяних подарунків. В пачках будуть теплі ковдри, під якими можна зігрітися, коли вимикають електрику, або маленькі ручні «обігрівачі», якими можна користуватися в укриттях, ховаючись від повітряних нальотів. Вітаміни, термочашки, шапки, шарфи, рукавички, а також... вушні затички, щоб заглушити жахливі звуки бомб.

Рік тому Uniters організував кампанію «4,5 мільйона ліхтариків для дітей» на Різдво, щоб подарувати якомога більше ліхтариків українським дітям, які проводять довгі години в темних укриттях або страждають від нестачі електроенергії після ракетних обстрілів енергосистем країни. 

Навіть вдень вони не можуть вийти на вулицю, щоб побачити світло. Багато з них бояться ходити в туалет, тому що їх лякає темрява, — з посмішкою згадує акцію Галина, — Таким чином ми хотіли підтримати дітей.

Один український військовий розповів мені, що подарував ліхтарик на чоло своїй доньці. Вона зраділа цьому не менше, ніж новому телефону

Такий маленький ліхтарик — важливий інструмент для виживання в складних умовах, і дійсно незамінна річ для дітей, які бояться темряви. Торік представникам Uniters вдалося зібрати аж 350 тисяч таких ліхтариків. Понад чверть мільйона дітей отримали справжнє різдвяне світло, яке водночас є символом надії, що цей дорослий світ не забув про них.

Епіцентр пекла війни

Навіть досвідчених волонтерів, які займаються евакуацією цивільного населення з цього пекла, більше не пускають у деякі з цих прифронтових сіл, де досі живуть діти. Деякі прифронтові міста і села відрізані військовими, і через останні «блокпости» неможливо проїхати без спеціальної військової перепустки.

Саме від військових надходять дані про дітей, які там проживають. І саме ці військові на Різдво стають супер-ельфами, які вирушають з різдвяними подарунками майже на лінію фронту, ризикуючи власним життям, щоб подарувати дітям трохи радості. Вони хочуть принести дитині подарунок, подарувати надію і відчуття, що про неї хтось пам'ятає.

— Ми дивимося на фотографії на тлі зруйнованих будівель або в сутінках кімнат чи підвалів, і у цих дітей сумні очі, навіть коли вони посміхаються, — розповідає Галина Андрушков. — Очі точно показують їхній психічний стан. У цієї дитини в очах немає надії. У неї очі дорослої людини, яка просто більше ні в що не вірить.

Для Галини Андрушков та всіх учасників акції діти — це майбутнє країни, адже саме їм згодом доведеться відбудовувати Україну після війни

Як каже голова Фонду Uniters, зараз волонтери, які підтримують акцію «Свята без тата», роблять все можливе, щоб подарувати дітям частинку того тепла та відчуття щастя, показати, що цей дорослий світ ще не зовсім збожеволів, що вони все ще тиснуть руки і кажуть: все буде добре.

— Але не всім вдалося допомогти. Минулого року троє дітей ледь не загинули з нашими подарунками в руках. Того ж дня, коли ми вручали їм подарунки, в їхній будинок влучила ракета. Була ніч, всі спали. Ми повинні були встигнути. Якщо ми можемо подарувати дитині радість, ми повинні зробити все можливе. Ми, дорослі, з усього світу. Ми не знаємо, скільки з цих дітей виживе, але, зрештою, не діти почали цю війну. Вони можуть навіть не розуміти, що це Росія вторглася, вони не знають, хто вбиває, хто скидає ті ракети. Дитина хоче мирного дитинства.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Хорвати гостинно зустріли українців з перших днів повномасштабної війни. За офіційними даними, країна прийняла орієнтовно 30 000 українських біженців. Стрес, нерозуміння мови, відсутність роботи — далеко не всі проблеми,  з якими доводиться стикатися у новій державі. У липні 2022 року декілька небайдужих і активних українок, які подолали не простий шлях адаптації у новій державі вирішили об’єднатися заради доброї справи. Вони створили організацію для своїх співвітчизників під назвою «Svoja» і вже третій рік усіляко допомагають тим, хто того потребує. 

Ірина Проненко: «Не могла усвідомити, що війна може статися в моєму житті двічі»

Я родом із Луганська. Там навчалася, закінчила психологічний факультет і встигла перед 2014 роком попрацювати за професією. Щойно почалася війна, разом із майбутнім чоловіком виїхали з міста. Ніколи не хотіли жити під російською владою. У Луганську ми залишили дві квартири, всі речі і поїхали в інше життя — до Харкова. Зароблені гроші вкладали у свій професійний розвиток та навчання. Тому що ситуація в 2014-му році показала: ті, у кого були знання і досвід, мали більший шанс знайти роботу. Аби збудувати нове життя і бути кимось, нам знадобилося вісім років. На момент повномасштабної війни я була керуючим партнером консалтингової агенції з управління персоналом. Мій чоловік мав кабінет психологічної допомоги. Однак, як у 2014-му, нас знову наздогнала війна. У середині березня 2022-го ми вирішили виїжджати. Оскільки чоловік мав інвалідність, разом поїхали закордон. 

Обрали Чорногорію, не знаючи, що доля розпорядиться інакше. Наш маршрут пролягав через Угорщину та Сербію. Однак, коли сідали на автобус до Белграда, водій не пустив нас із кішкою. Ми почали шукати інший шлях, як доїхати до Чорногорії, і він пролягав через Загреб. На той момент ми були у дорозі п'ять днів.

До Загреба ми прибули 17 березня 2022 року. І, можливо, через втому і спокій ми вирішили залишитись там.

У Facebook я знайшла групу допомоги українцям в Хорватії. Написала, що пара з котом шукає житло. І того ж дня нам відповіли: «Ми вас з радістю приймемо»

Вже за кілька днів я побачила у соцмережах оголошення про набір на безкоштовні курси хорватської мови. Впродовж наступних півтора місяці я навчалася. Роботу у Хорватії знайти було не просто, але я продовжувала працювати дистанційно в Україні. Згодом познайомилася з очільницею організації «Svoja» і запропонувала свою допомогу, долучилася до волонтерства.

Досі допомагаю українцям у Хорватії з кар'єрним консультуванням, відкриттям бізнесу, пошуком роботи — як скласти резюме, пройти співбесіду тощо. До нас цим ніхто не займався. Зі своїм початковим рівнем хорватської мови я ходила з людьми на співбесіди. Згодом, коли асоціація виграла грант і почала отримувати фінансування, я отримала у ній роботу — виконую роль спеціалістки з працевлаштування і кар’єрного консультанта. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я не могла усвідомити, що війна може статися в моєму житті двічі. Був внутрішній протест, коли ти думаєш, а скільки ж разів я маю починати все спочатку?

У Хорватії так склалося, що свою роботу ми створили собі самі. Її результати помітні. За два роки працевлаштували понад 500 людей. До України поки що не планую повертатися. Та й немає куди. 

Тетяна Чернишева: «Дуже важливо відчувати, що ти не сам»

Ми з Києва, і як багато хто думали, що війна не надовго — максимум за три дні закінчиться. Пам’ятаю, як разом з дітьми сиділи у бомбосховищі. У нас їх троє. Одній доньці на той час було вісім, другій — шість років. Найстарша вже з нами не жила.

На другий день повномасштабної війни чоловік сказав: «Ми будемо виїжджати. У тебе півгодини на збори. Що візьмеш — все твоє. Їдемо на Західну Україну». Ми тоді страшенно посварилися, бо я вважала, що це недоречно і не треба покидати домівку. Я взяла документи, гроші, деякі речі і білизну на три дні. Чомусь була впевнена, що ми за тиждень повернемося. 

Дорогою, на Житомирській трасі, ми побачили багато військової техніки. Над нами збивали ракети. Діти запитували: «А чому салют пускають вдень? Його ж не видно». Від Києва до Житомира ми їхали близько семи годин. Наступного дня почули жахливі новини, що на житомирській трасі горять машини і там російські танки. Ми доїхали до кордону зі Словаччиною. Місце для ночівлі вдалося знайти в студентському гуртожитку. Вже за кілька днів ми вирішили їхати з дітьми за кордон. Знайомі запросили нас до Хорватії, у Загреб. Чоловік лишився, а я з дітьми пішла на піший пункт пропуску. У черзі довжиною понад сім кілометрів ми стояли 12 годин. 

Перетнувши кордон, я запанікувала. У голові був хаос. Я зателефонувала тій жінці, яка нас запросила в Хорватію. Вона повністю мене координувала. Наступного дня потягом поїхали до Будапешту, а звідти — до Загреба. І, знову ж таки, думали, що побудемо максимум тиждень — і додому. Однак 8 березня наш будинок під Києвом знищив ворожий снаряд. Було пряме влучання. Від будинку лишилася купа каміння. Саме тоді я зрозуміла серйозність ситуації. Спочатку я була немов тварина, загнана у клітку. Лише згодом почала виходити на вулицю, вивчати, де магазини, лікарня. 

Дітей дуже добре прийняли у місцевій школі. Паралельно вони навчалися онлайн в Україні. Одна донька одразу влилася в колектив, іншій було складно. Вона плакала щодня і казала: «Мама, я не хочу йти до школи. Я не розумію, що вони говорять. Вони мене обіймають, а я не хочу обійматися». 

Взагалі хорвати добра і чуйна нація, дуже нам співчували, бо 30 років тому теж пережили війну і знають, що це таке. Я працювала онлайн. Була викладачкою лікувальної фізичної культури в університеті Шевченка. Однак згодом нам сказали, що неможливо проводити заняття із-за кордону. Я мусила звільнитися. І поки не вивчила хорватську мову, працювала, де могла — і підлоги з туалетами мила, і за дітьми дивилася. У березні 2022-го я випадково познайомилася із українкою Наталею, і згодом ми заснували нашу асоціацію «Svoja». Ми вирішили інформаційно допомагати українцям, які через війну опинилися поза домом.

Коли ти в чужій країні, не знаєш своїх прав, то всіляке може трапитися. До прикладу, були випадки, коли людей обманювали з виплатами на роботі 

На сьогодні я працюю офіціанткою в кав’ярні поруч з домом та школою дітей і волонтерю у «Svoja». З власного досвіду знаю, що люди, які приїжджають на нове місце, не знають, з чого почати і куди рухатися. Щодо моєї адаптації, то я вивчила мову, трішки зрозуміла, як тут виживати. Утім, однаково відчуваю себе чужою у чужій країні.  

Наталя Грищенко, очільниця асоціації українців у Хорватії: «Для нас «Svoja» — це одна з нас»

«Svoja» ми створили у липні 2022-го року. На той момент всім, хто знайшов тимчасовий прихисток у Хорватії, було не просто. Ми жили, не розпаковуючи валіз. Чекали, що завтра повернемося додому. Але, на жаль, цього не сталося. Тому, ми вирішили створити свою спільноту під назвою «Svoja». Аби люди нам довіряли, треба було офіційно зареєструвати організацію. Нам пощастило познайомитися з Фондом «Солідарна», який нас підтримав, — і юридично, і матеріально. Вони надали нам перший грант, зареєстрували фонд на підтримку українців, були нашими менторами. 

На сьогодні у нашій команді основних четверо людей, яких доля звела випадково. У кожного свій напрямок. Нам вдалося створити ком'юніті українців, які користуються нашими послугами. Ідеться про понад три з половиною тисячі людей. 

Дуже важливо відчувати, що ти не сам. Допомагаючи іншим, ми допомагаємо і собі пережити той біль, який всім нам завдає війна

Насамперед ми підтримуємо людей інформаційно. Основні напрямки — працевлаштування та навчання. Ми співпрацюємо з місцевим фондом зайнятості. Маємо базу людей, які до нас звертаються, і швидко реагуємо на їхні запити. У нас немає бюрократії. Співпрацюємо з більше, як 70-ма роботодавцями, які дають нам вакансії. Співпрацюємо з юридичними компаніями, які підтримують біженців. Також допомагаємо українцям нострифікувати дипломи. З кожним роком охочих лише більшає. Люди хочуть працювати за своєю спеціальностю і мати гідну оплату праці.

Працюємо й у сфері захисту прав людей. Співпрацюємо з Омбудсменом Республіки Хорватія. Вже навіть доводилося звертатися за допомогою. За 20 кілометрів ваід Загреба є поселення українців, де не було сімейного лікаря. Він звільнився. Це велика проблема для Хорватії. Країні не вистачає 2000 лікарів. Ми писали колективне звернення до омбудсмена, і вони вирішували це питання через Міністерство охорони здоров'я.  

А ще — організовуємо мовні курси. З нами навчилося вже понад 200 людей. З січня 2025-го плануємо організувати курс хорватської для медиків. Також ми створили ІТ ком'юніті — проводимо навчання для охочих. Наразі триває курс зі штучного інтелекту. А ще — у нас на постійній основі проходять лекції психологічної підтримки. 

Є запити на психологічну, фізичну і навіть на матеріальну підтримку. Нещодавно ми збирали речі та продукти людям, які щойно приїхали з України. Їхня кількість постійно зростає. Якщо торік, за офіційними даними, було 22 900, то 2024-го — вже понад 27 тисяч.  

Знайти нас просто — ми маємо свій сайт. Також присутні у Facebook, Telegram та Youtube.

‍