Ексклюзив
20
хв

З Дніпра у світ і повернутися

Колись ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після неї? Нам потрібно розвивати медицину, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, а й сильною та процвітаючою зсередини, — вважає 22-річна студентка юридичного факультету та артистка Софія Туголукова

Меланія Крих

Софія Туголукова. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Меланія Крих: Хто ти, Софіє?

Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.

Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання. 

На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся. 

Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.

Але ти повернулася до Європи. 

Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.

Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.

Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться 

Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.

Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини. 

Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся. 

Prosto Neba fest у Дніпрі, 9 серпня 2024 року. Фото: Den Polyakov/ZUMA Press Wire/Shutterstock

Решта членів твоєї родини все ще в Україні? 

Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії. 

Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?

Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.

Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії». 

Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.

І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.

Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?

Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни. 

Як ваша сім'я справляється з цим?

Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека —  найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця. 

Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.

Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.

Про яку Україну ти мрієш?

Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.

Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.

Вид на набережну річки Дніпро у Києві. Фото: Ukrinform/East News/Eugen Kotenko

Які надії ти покладаєш на Україну?

Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.

Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.

На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше. 

І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього. 

Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.

Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку

Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю. 

Як зміцнити Україну?

Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,

У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося. 

Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи. 

Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити. 

Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше 

Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою. 

У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного. 

No items found.

Режисерка, креативна продюсерка та асистентка режисера. Завершує навчання у Tisch School Нью-Йоркського університету, де навчається на програмі «Кіно і телебачення». Під час навчання в Нью-Йоркському університеті зняла кілька фільмів, присвячених соціальним змінам. Багато з фільмів, над якими вона працювала, були відібрані для участі у відомих кінофестивалях. Вважає, що сторітелінг завжди має бути наповнений правдою та слугувати мотиватором для змін у суспільстві.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Скульптура, пам'ятник, Волинь
Катажина Сурмяк-Доманьська — репортерка і письменниця, з 1995 року співпрацює з «Газетою виборчою». Авторка книг "Mokradełko", "Ku Klux Klan: tu mieszka miłość", біографічних репортажів "Kieślowski. Zbliżenie" та “Czystki” — про родинну травму війни. Фото: Michał Woźniak/East News

Як нащадок жертв етнічних чисток на Волині, хочу сказати, що я не чекаю жодних ексгумацій. Я вважаю жахливою ідею розкопувати землю в країні, де йде війна, щоб знайти кістки 80-річної давнини, в той час, як її ще треба розкопувати, щоб встигати ховати свіжі. І негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни.

У травні 1944 року в Пустомитах під Львовом сусіди замордували кільканадцять членів моєї родини під час зустрічі Сурмяків. Серед них, наприклад, моя далека тітка Юлія — українка, єдиною провиною якої було те, що вона вийшла заміж за «ляха», Сурмяка — померла в тортурах. Вона була на дев'ятому місяці вагітності. Після війни цвинтар з їхніми останками розгромили бульдозером. 

У вересні 1943 року улюблена тітка мого батька Розалія була вбита у власному будинку. Поховали її щоправда з великою помпою на Личаківському цвинтарі у Львові, але сьогодні від її могили не залишилося й сліду. Коли я була там п'ять років тому, я навіть не знала, де поставити свічку.

В українській землі лежить багато кісток з моїм ДНК. Якщо їх ексгумують, чи буде хтось ретельно їх ідентифікувати? Чи попросять мене, моїх двоюрідних сестер і двоюрідного брата здати зразки ДНК, а потім отримати розподіл своїх кісток? Я заздалегідь відмовляюся. Я не в захваті від реліквій, ампул з кров'ю, розкопування кісток померлих. Я поважаю почуття людей, які мають потребу в близькості до останків предків, але я — ні. Сьогодні для мене важливіше копатися в кістках живих людей з ортопедичною метою.

Нехай кістки моїх померлих живлять дерева. Пам'ять про людину можна вшанувати по-різному

Однак, щоб краще зрозуміти точку зору тих, хто має іншу думку з цього приводу, я поїхала минулого року на Підкарпаття, щоб бути присутньою на урочистому відкритті пам'ятника жертвам УПА. Я поїхала туди в основному у зв'язку з моєю новою книгою, сподіваючись зустрітися з сім'ями загиблих. Мене вразили величезні натовпи людей. Я ніколи не бачила такого моря мотоциклів і стільки чоловіків у чорних шкірянках одночасно.

Однак після кількох випадкових розмов я переконалася, що, окрім мене, тут, здається, не було жодної родини загиблих. Жоден з відвідувачів, з якими я розмовляла (20-30 осіб), не мав нічого спільного зі Східною Галичиною чи Волинню. Найбільше їх хвилювало в пам'ятнику те, що стільки років його не могли встановити, бо «навіть партія «Право і справедливість» боялася!». Тепер, коли він стоїть, він вже не має такого значення. Головною темою було те, що тепер треба вимагати ексгумації. Тому що українці на це точно не погодяться, а Туск зламається. Більшість моїх співрозмовників представляли Конфедерацію. Спочатку вони ставилися до мене як до нащадка жертв з повагою, але коли з'ясувалося, що я не в захваті від ексгумації, та ще й висловлюю сумніви щодо естетики пам'ятника, їхня повага швидко перейшла в роздратування. Я відчувала, що втручаюся. Атмосферу, що згущувалася, на щастя, розрядила «радісна» новина про те, що нібито «укри» готуються вискочити з кущів під час меси і зірвати церемонію. Мої співрозмовники покинули мене і збуджено почали готуватися до бійки. Очевидно, для них це було б найкрасивішим завершенням паломництва. 

Однак жоден українець з кущів не вискочив. Служба пройшла без перешкод. А ті, хто вшанував пам'ять моїх родичів, вирушили до іншого села, де ввечері відбулася патріотична реконструкція різанини.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Нехай кістки моїх померлих живлять дерева

Sestry
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Ексклюзив
20
хв

Дітям зі СДУГ потрібно показати їхню суперсилу

Ексклюзив
20
хв

Рік невідомого

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress